Роль бюджету у соціальному та економічному розвитку держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного. В бюджеті будь-якої країни відбиваються важливі економічні, соціальні, політичні проблеми життя суспільства і людини.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

Кожна країна має свою бюджетну систему, що відображає її економічну, соціальну, зовнішньоекономічну політику. Важливість питання побудови ефективної бюджетної системи полягає у тому, що через бюджетну систему, зокрема, через її ланки перерозподіляється частина національного доходу, що обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою своїх функції.

Зберігається широке використання бюджетних фондів і механізмів зв"язаного кредитування як інструментів бюджетного фінансування. Ці інструменти є, як правило , неефективними, оскільки ведуть або до надлишкових витрат, або до втрати відповідальності на базовому рівні та відповідної фінансової відповідальності на більш високому рівні. Позабюджетні фонди продовжують грати надмірну роль у системі державних фінансів.

Управління боргом донедавна здійснювалося головним чином виходячи з бюджетних потреб. В управлінні державним майном відсутні комплексність і підходи, що спираються на оцінку ефективності.

Актуальність теми посилюється тим, що бюджетна система нашої країни на сьогоднішній день є фактичною копією бюджетної системи колишнього СРСР. На пострадянському і постсоціалістичному європейському просторі вже усі держави, крім України та Білорусії, реформували або розпочали реформувати свої бюджетні системи. І це стало дієвим фактором суттєвих економічних зрушень в цих державах, виходу із стадії соціально-економічної кризи.

Стало очевидно, що бюджетна система потребує вдосконалення: форм та методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного використання бюджетних коштів, міжбюджетних стосунків.

Все вище сказане зумовлює актуальність теми курсової роботи, визначає обєкт і предмет дослідження, завдання і мету.

Обєктом дослідження виступають теоретичні та практичні аспекти фінансової науки.

Предметом дослідження є роль бюджету в соціальному та економічному розвитку держави.

Метою курсової роботи є дослідження ролі бюджету в соціальному та економічному розвитку держави, а також в узагальненні висновків по даній темі.

бюджет економічний державний



Розділ 1. Сутність, призначення та роль бюджету держави

1.1 Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах

Бюджет - складна економічна категорія. Як категорія, державний бюджет являє собою систему економічних відносин, що складаються в суспільстві в процесі формування, розподілу та використання централізованого грошового фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, державний бюджет - це грошові відносини, що виникають у держави з фізичними та юридичними особами у звязку з розподілом та перерозподілом національного доходу, призначеного для фінансування народного господарства, соціально-культурних заходів та установ, управління державою, укріплення обороноздатності країни[1].

Будучи частиною бюджетних відносин, державний бюджет як категорія характеризується тими ж рисами, які притаманні фінансам в цілому, але в той же час має свої особливості, які відрізняють його від інших сфер та ланок фінансових відносин. До числа таких особливостей слід віднести те, що:

а) бюджет являє собою економічну форму перерозподільчих відносин, повязаних з відокремленням частини національного доходу в руках держави та її використанням для суспільних потреб;

б) за допомогою бюджету здійснюється перерозподіл національного доходу (національного багатства) між найважливішими сферами суспільного виробництва (промисловістю, сільським господарством, транспортом, будівництвом і т.д.), в межах галузей народного господарства, між сферами суспільної діяльності (виробничою і невиробничою сферами економіки), між регіонами країни та територіями;

в) область бюджетного розподілу займає центральне місце в складі державних фінансів, що визначило ключовим положенням бюджету у порівнянні з іншими ланками фінансової системи.

Важливою є роль бюджету у розподілі сукупного суспільного продукту та національного доходу. В бюджеті країни акумулюється значна частина знов створеної вартості-нацонального доходу, розподілюваного і розподілюваного у відповідності з ринковими законами суспільного розвитку для забезпечення розширеного відтворення та задоволення загальнодержавних потреб[1].

В умовах ринкових відносин розподіл національного доходу відбувався за рахунок створення, розподілу та використання грошових доходів та накопичень. До числа таких доходів відносяться, перш за все, державні доходи, доходи підприємств та обєднань, різних комерційних структур, фінансових груп, банків, а також доходи населення. Значна частина національного доходу поступає в бюджет шляхом прямого перерозподілу - оподаткування державних, приватних та комерційних підприємств.

Розподіл частини національного доходу через державний бюджет обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для розширеного відтворення та задоволення інших сукупних потреб суспільства, шляхом перерозподілу коштів між галузями виробничої та невиробничої сфер життєдіяльності суспільства, а також між економічними районами країни.

Перерозподіл національного доходу між галузями, обєднаннями, фірмами через державний бюджет обумовлено головним чином необхідністю передачі частини чистого доходу із однієї галузі суспільного виробництва в іншу у відповідності з планами економічного та соціального розвитку країни, з програмами радикальних економічних перетворень суспільства, для проведення перебудови структури суспільного виробництва і т.д.

Такий перерозподіл в значній мірі визваний різним рівнем технічного оснащення, нерівномірністю розміщення та виявлення нових природних багатств, діючою системою ціноутворення і тим, що при переході до ринкових відносин необхідна підтримка із сторони держави перспективних галузей виробництва. Перерозподіл національного доходу як між галузями так і в середині галузей здійснюється за рахунок державних інвестицій та пріоритетного фінансування окремих видів виробництв, високих технологій, інноваційних процесів. Важливим направленням перерозподілу національного доходу є виділення частини коштів на розвиток невиробничої сфери. В умовах ринкових відносин це перш за все стосується підтримки державою таких сфер життєдіяльності суспільства, як освіта, здоровя, наука та культура.

Як економічна категорія, бюджет відображає складні відносини з приводу руху централізованих грошових ресурсів, призначених для задоволення суспільних потреб. Зважаючи на той факт, що бюджет в певній мірі є передумовою, та результатом суспільного розвитку, можна виділити фактори, які впливають на формування бюджету та його використання. Такими факторами є:

а) економічні;

б) соціальні;

в) політичні.

Економічні фактори в значній мірі повязані з макроекономічними процесами, що відбуваються в сфері суспільного виробництва. Сюди відноситься сукупний суспільний продукт, валовий внутрішній продукт, національний доход, економічне зростання (спад) виробництва, інфляція, безробіття і т.д.

З точки зору перспектив формування бюджету, основною закономірністю відтворення в умовах ринку повинна стати тенденція збільшення фонду нагромадження при розподіленні національного доходу України. Це дозволить здійснити більш ціле направлену інвестиційну політику, укріпити матеріально-технічну базу виробництва і тим самим збільшити доходну частину державного бюджету України.

Соціальні фактори формування та використання бюджету в значній мірі обумовлені особливостями відтворення робочої сили і населення країни в цілому. Сюди слід віднести фінансові кошти, що йдуть на освіту, охорону здоровя, соціально-культурні міроприємства, соціальний захист населення, а також величину суспільного фонду споживання; обсяг і рівень заробітної плати різних категорій працюючих; розмір споживчого кошику; товарообіг державної та комерційної торгівлі; мережу дошкільних, шкільних та професійно-технічних учбових установ, вузів і т.д.

Політичні фактори безпосередньо повязані з забезпеченням обороноздатності країни та підтримкою внутрішнього правопорядку, управлінням країною, законодавчою та виконавчою владою.

Як висновок можна відзначити, що найважливіше призначення бюджету - це створення матеріальної основи для реалізації державою своїх функцій: економічної, соціальної, політичної та оборонної.

Сутність державного бюджету як економічної категорії реалізується через його функції:

розподільчу;

контролююча;

забезпечення існування держави.

Прояв розподільчої функції обумовлений тим, що у відносинах з бюджетом вступають всі учасники суспільного виробництва. Основним обєктом бюджетного розподілу та перерозподілу є чистий доход, отриманий в суспільстві. Але це не виключає можливості перерозподілу через бюджет і частини вартості необхідного продукту (прибутковий податок з громадян), а інколи і національного багатства. За допомогою розподільчої функції бюджету відбувається концентрація грошових коштів в руках держави та їх подальше використання з метою задоволення суспільних потреб. Розподіл та перерозподіл грошових коштів відбувається між окремими галузями та сферами діяльності, між окремими групами населення. В результаті розподілу та перерозподілу здійснюється формування різних фондів грошових ресурсів - державного та місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, фондів зайнятості населення, фондів пенсійного забезпечення, інноваційного і т.д.

Розподільча функція бюджету також використовується для втручання держави в процес суспільного виробництва - регулювання господарської діяльності підприємств, прискорення темпів економічного зростання, посилення господарської активності підприємців. За допомогою бюджету держава впливає не тільки на перерозподіл національного доходу, але і на його виробництво, накопичення грошових ресурсів, сферу споживання, процеси демонополізації економіки, на процеси роздержавлення.

Контролююча функція полягає в тому, що бюджет обєктивно - через формування та використання грошових коштів держави - відображає економічні процеси, що відбуваються в структурних ланках економіки. При формуванні державних доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю справляння різних видів податків, мобілізації інших джерел доходів, дотримання пропорцій між ними, визначенням податкової бази, формами пільгового оподаткування, строками надходження доходів. При використанні бюджетних коштів контролюється ефективність їх використання, їх відповідність цільовому призначенню[1].

Фінансовий контроль здійснюється за виробництвом, розподілом та споживанням сукупного суспільного продукту та національного доходу, за пропорціями, які склалися в процесі перерозподілу національного доходу.

Функція забезпечення існування держави ставить своїм завданням створення матеріально-фінансової бази функціонування держави; утримання апарату управління країною, президентської влади, законодавчої та виконавчої влади, правоохоронних та митних органів, податкової служби.

При переході економіки України до ринкових відносин державний бюджет зберігає свою важливу роль. Але при цьому змінюються методи його впливу на суспільне виробництво і сферу соціальних відносин. Тому він широко використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня розвитку економіки і культури на всій території України. В умовах переходу до ринкових відносин кошти державного бюджету України повинні перш за все скеровуватися на фінансування структурної перебудови економіки, комплексних цільових програм, нарощування науково - технічних програм, прискорення соціального розвитку і соціального захисту населення.

1.2 Роль бюджету в соціально-економічному розвитку країни

Суть бюджетної системи, її економічну природу складають економічні відносини, між державою з одного боку і юридичними та фізичними особами з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП, з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів держави, призначених на забезпечення виконання нею своїх функцій. У ринковій системі бюджет відіграє роль особливого регулятора соціально - економічних процесів у державі. Адже саме через державний бюджет відбувається централізація коштів, що дає змогу маневрувати останніми, зосереджувати їх на вирішальних ділянках економічного і соціального розвитку, здійснювати єдину економічну і фінансову політику на території країни.

Тривалий час ринковий механізм господарювання в основному був спрямований на розвиток економічного аспекту діяльності людини і суттєво не зачіпав соціального аспекту. Але ж у суспільстві є єдиним організмом, і його існування пов'язано з оптимальним вирішенням як економічних питань у повному обсязі, так і соціальних. Ось чому ті питання, які неповною мірою може вирішити ринковий механізм, бере на себе держава використовуючи різні методи, що дістали назву державного регулювання за допомогою бюджетної політики.

Бюджетна політика - сукупність заходів держави з організації та використання бюджетних ресурсів для забезпечення її економічного і соціально розвитку. Розробляється бюджетна політика органами влади - законодавчою, виконавчою відповідного рівня із залученням фахівців - науковців, практиків як вітчизняних так і зарубіжних.

Отже, бюджет може на основі виробленої бюджетної політики, використовуючи бюджетний механізм, впливати на соціально-економічні процеси. Цей вплив може здійснюватися прямими та непрямими методами. До прямих методів можна віднести законодавчі та інші нормативні акти, які безпосередньо регулюють „правила гри” всіх учасників економічних відносин - держави, суб'єктів господарювання, населення. Саме цими методами визначаються ставки податків, інших зборів, механізм їх стягнення, відповідальність за порушення „правил гри”. Такі акти є основою здійснення господарської діяльності.

До непрямих методів належать дії державних органів щодо перерозподілу бюджетних ресурсів, визначення складових бюджетних ресурсів, основні напрями їх використання.

Вагомим є значення бюджету і в соціальному напрямі. Це досягається відповідно до законодавчо закріпленого механізму в кожній конкретній державі. Залежно від особливостей державного устрою, національних традицій, правлячої коаліції партійних об'єднань, рівня економічного розвитку держави та інших факторів через бюджет фінансуються складові соціальної сфери -- наука, культура, спорт, охорона здоров'я, освіта, забезпечується утримання інвалідів, пенсіонерів тощо.

Досягти оптимального співвідношення між економічним та соціальним напрямами -- значить задовольнити інтереси всіх соціальних груп населення. Як правило, повною мірою це питання не вирішено в жодній країні світу, можна лише говорити про задоволення потреб більшої частини суспільства.

Однак, зв'язок бюджету із зовнішнім середовищем взаємний -- не лише він має вплив на соціально-економічні процеси, а й сам зазнає впливу конкретних факторів. Ці фактори розглядають з позицій об'єктивності (природні, економічні, соціальні особливості країни) й суб'єктивності (політика уряду, пріоритети розвитку, зовнішня і внутрішня економічна ситуація).

Маючи об'єктивний характер, фінанси водночас залежать від суб'єктивних дій держави - фінансових законів і фінансової політики, спрямованих на досягнення конкретних цілей регулювання. Фінансова політика і фінансове законодавство несуть на собі відбиток суб'єктивних дій певних груп населення, їхніх інтересів і пов'язані з процесом прийняття рішень у сфері політики, економіки та фінансів. За допомогою фінансів і фінансової політики, стратегія і тактика якої змінюються залежно від характеру спрямованості їх панівної економічно доктрини, здійснюється багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення.

Взагалі, в економіці вільної конкуренції держава не тільки декларує поліпшення суспільних благ, а й завдяки прозорості бюджету вона змушена позитивно впливати на добробут людей. Тому не відкидаючи теоретичних абстракцій суті бюджету, пріоритет слід надати матеріально-речовому втіленню цієї категорії, адже виникає об'єктивна необхідність у розподілі й перерозподілі валового внутрішнього продукту між секторами економіки, верствами населення, регіонами країни з метою підвищення ефективності ведення господарства, функціонування об'єктів соціально-культурного призначення, проведення інвестиційної політики, в здійсненні соціального захисту населення, охорони, інтересів держави та навколишнього природного середовищах[2].

Потрібно зазначити, що робота над складанням бюджету завжди була нелегка. І передусім це пов'язань з соціальною складовою. Адже за кожною з статей видатків держбюджету стоять конкретні люди, які потребують допомоги і підтримки. Як забезпечити оптимальне співвідношення фінансування соціальних програм і розвиток економіки країни в цілому - головний біль Міністерства фінансів. Насамперед тому, що за теперішніх умов економічного спаду пов'язаного з фінансовою кризою, коштів у бюджеті вагомо не вистачає. Бюджетних програм так багато, що як не перетягуй ”бюджетну ковдру”, а все не прикрити. Так, бюджет на 2009 рік приймався у вкрай складних економічних умовах. Відверто кажучи, він не міг бути гарним. Низька прогнозованість макроекономічних показників, значні проблеми у банківській системі, обвальне падіння національної грошової одиниці, наростання соціальних проблем та інші прояви економічної кризи не дозволяли сподіватися на бюджет, прийнятний хоча б у порівнянні з бюджетами минулих років. Проте ці обставини не знімають головного питання, а саме: чи сприятиме прийнятий бюджет соціально-економічному оздоровленню країни.

У будь-якій розвиненій країні бюджет надає бізнесу певні орієнтири, як в плані макроекономічних показників розвитку, так і стосовно обсягів підтримки певних галузей. Україні до цього ще далеко, оскільки у бюджетному процесі панує популізм та любов до красивої цифри. Проте навіть на такому загальному тлі, бюджет 2009 року вирізняється не в кращий бік. Він скоріше дезорієнтує бізнес, населення, місцеву владу. Державний бюджет складено на основі надто оптимістичних, якщо не сказати нереальних, прогнозних макроекономічних показників. А саме: зростання ВВП на 0,4%, інфляція - 9,5%. В той же час, Світовий Банк прогнозує скорочення ВВП на 4% та рівень інфляції 13,7%, і це не песимістичний прогноз. Таким чином, має місце завищення ВВП (на 4,4%) і заниження інфляції (на 4,2%).

У 2010 році видатки державного бюджету суттєво зменшуються порівняно з 2009 роком. Причому видатки загального фонду скорочуються не лише в реальному (з урахуванням інфляції) вимірі, але й в номінальному - з 200 мільярдів гривень до 193 . Тобто можливості держави щодо виконання своїх основних функцій, в тому числі у соціальній сфері, значно погіршуються. В цих умовах на перший план виходить питання пріоритетів як соціального, так і економічного характеру[3].

Розділ 2. Аналіз видатків на соціально-економічну сферу в державному бюджеті України

2.1 Оцінка соціально-економічного становища в Україні

В сучасній українській регіональній економіці панівним у визначенні регіону є принцип поєднання територіального підходу з соціально-економічним. Акцент на економічний аспект зроблено у визначені регіону. Регіон визначається як ланка національної економіки, що охоплює групу спільних адміністративних одиниць, які характеризуються певною спеціалізацією, комплексністю та пропорційністю розвитку усіх галузей економіки на базі суспільного поділу праці [4].

Спробу поєднати три основні аспекти, які характеризують регіон: територіальний, соціально-економічний і управлінський, зробили автори роботи [5] , які визначили регіон, як територіальне явище, частину цілісної соціальної та адміністративної системи, який має економічну специфіку та завершений відтворювальний цикл. Саме ці автори виділили характерні для України регіональні структури:

· регіон як територіально-виробничий комплекс;

· регіон як адміністративна область тощо.

Можливість підвищити керованість економічного розвитку регіону та його складових зумовлює виділення регіонів за двома основними напрямками: адміністративно-територіальним і виробничим.

Набуття Україною конкурентоспроможності та гідного місця у сучасному світі нерозривно пов'язане з модернізацією її економіки. Незважаючи на те, що протягом останніх років (до 2010 року) в Україні простежувалося зростання валового внутрішнього продукти, зокрема на одну особу, у своєму нинішньому вигляді українська економіка є надзвичайно енерго- та ресурсозатратною, вагому долю національного продукту визначають виробництва з низьким рівнем доданої вартості невисокою залишається інвестиційна й інноваційна активність в регіонах, значна кількість невирішених питань в соціальній сфері.

Загальна характеристика рівня соціально-економічного стану регіону включає три основні групи показників, комплексне використання яких повинне забезпечити їх об'єктивний вимір та оцінку тенденцій і перспектив подальшого розвитку. Показники, що необхідно використовувати для проведення аналізу соціально-економічного стану регіонів і формування їх рейтингів за розвитком економічних сфер життя, поєднані за наступними напрямками:

1) оцінка загального рівня соціально-економічного стану регіону за допомогою системи показників показників;

2) визначення місця регіону, застосовуючи рейтингові оцінки;

3) групування регіонів, однорідних за окремими ознаками.

Велика сукупність одиниць, що розглядаються, значно ускладнює оцінку результатів аналізу. Саме тому, постає питання про представлення результатів розрахунку так, що би забезпечити можливість співставлення результатів. Подання таких результатів можливе у вигляді сформованого рейтингу регіонів за визначеними ознаками;

Рейтинг - це узагальнююча інтегральна оцінка. Яка вказує на позицію к-тої одиниці (регіону, району) на певній шкалі[6]. Рейтингові оцінки, як інструмент систематизації, стосовно S регіону, характеризують стан і перспективи розвитку того чи іншого напрямку економічної діяльності. Така оцінка можлива як без проведення класифікацій і розподілу регіонів за групами (всі одиниці певної сукупності (N) регіонів, що розглядаються, посідають певне місце на визначеній шкалі оцінки від першого до N -го місця) і з проведенням класифікації по групам, тобто виділення певного регіону - репрезентанту, рівень соціально-економічного розвитку якого оцінюється середній для даної сукупності і співвіднесення інших до показників соціально-економічного розвитку регіону - репрезентанту.

Рейтингові оцінки з класифікацією (найчастіше використовується класифікація за принципом «найвищий рівень розвитку, вищий, вище середнього, середній, нижче середнього, низький») можливо проводити як використовуючи внутрішній еталон (регіоном - репрезентантом виступає один з регіонів України або середній рівень показника по країні), так і за зовнішнім еталоном (регіоном - репрезентантом виступає регіон іншої країни, середній рівень будь-якого показника в світі, певному географічному регіоні тощо). Для оцінки соціально-економічного розвитку регіонів України доцільно використовувати комплексний рейтинговий аналіз, в якому співставлення регіонів з регіоном - репрезентантом усередині країни характеризує територіальні диспропорції соціально-економічного стану, а співставлення з зовнішніми репрезентантами - об'єктивний рівень розвитку даних процесів.

Законодавче збільшення мінімальної заробітної плати автоматично приводить до підвищення рівня середньомісячної заробітної плати працівників та може слугувати прогнозованим важелем її збільшення в майбутньому.

Значна диференціація регіонів, територіальні диспропорції як в структурі економіці, так і в розвитку соціальної інфраструктури і рівні доходів населення, зумовлюють не тільки різні вихідні показники для формування стратегій соціально-економічного розвитку регіонів України, але, незважаючи на загальнодержавні цілі і пріоритети, різні першочергові завдання регіональної політики.

Таким чином, при наявності позитивних тенденцій у розвитку України лишається ще багато невирішених проблем, пов'язаних з необхідністю забезпечення подальшого зростання соціальних та економічних показників розвитку країни, а також зі зниженням міжрегіональних диспропорцій.

Нинішня ситуація з економічним розвитком регіонів переконує у необхідності підвищення ролі регіональної соціально-економічної політики як важливої складової державної політики.

Таким чином, головним завданням регіональної соціально-економічної політики залишається підвищення конкурентоспроможності регіонів, зміцнення та ефективне використання їхнього ресурсного потенціалу. Для цього насамперед необхідно здійснити реструктуризацію та диверсифікацію економіки більшості регіонів, проводити обґрунтовану і послідовну регіональну інноваційну політику, розбудовувати та модернізувати інфраструктуру регіонів, запровадити дієві механізми сприяння розвитку середнього та малого підприємництва в регіонах. Реалізація ефективної регіональної соціально-економічної політики буде можливою лише за умови спільної й погодженої діяльності центральних, регіональних і місцевих органів влади.

Вагомими чинниками для досягнення позитивних структурних змін як в економіці окремого регіону, так і національної економіки в цілому є створення «соціального» капіталу інвестиційно - інноваційної сфери і розгалуженого і дієвого науково-технічного комплексу.

Такий механізм базується насамперед, на активізації попиту на результати інтелектуальної праці, стимулювання наукової та інноваційної діяльності, збереження наукового потенціалу в регіонах; аналізі ефективності існуючих технопарків та інноваційних структур, розробки, враховуючи світовий досвід, інституційної бази (законодавчих актів, нормативно-методичної бази, інфраструктури) спеціальних режимів стимулювання діяльності в інноваційній сфері що повинне спрямовуватись на відновлення ефективної діяльності існуючих та створення нових технопарків і технополісів у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Львівській, Одеській, Харківській та інших областях у різних сферах і секторах економіки; розробці та реалізації регіональних програм транснаціонального інноваційного співробітництва з регіонами країн - нових членів ЄС, створення Міжнародного центру досліджень (IRC center) у межах VII Рамкової програми ЄС у містах Львові, Харкові, Донецьку, а також програми інтеграції науково-технологічного потенціалу прикордонних регіонів у Європейський науковий простір у межах Плану дій Україна ЄС та Європейської політики сусідства (ENP).

2.2 Аналіз видатків бюджету на соціально-економічну сферу

Нині розробляються різні концепції розвитку галузей соціальної сфери. Для кожної формується певна стратегія розвитку. Проте водночас усі ці галузі - частини однієї сфери. За розширення фінансування охорони здоров'я, освіти, культури, соціальних потреб з неінфляційних джерел суттєво зростає сукупний попит у суспільстві, який за відповідного механізму реалізації може виступати важливим фактором економічного зростання. Це зумовлює необхідність пошуку єдиного підходу до розроблення стратегії соціальної політики й управління фінансовими потоками соціальної сфери[7].

Зважаючи на результати наукових досліджень у цій сфері, можна казати про наявність невирішених проблем використання системного підходу до організації управління та фінансування соціальної сфери.

Метою роботи є розробка з позицій системного підходу наукових та практичних рекомендацій щодо управління соціальними процесами та їх фінансування.

Галузі соціальної сфери активно впливають на збільшення обсягу ВВП, прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації робочої сили і є одним з важливих факторів зростання ефективності виробництва.

Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна. Вона включає відносини підприємств, організацій, установ та галузей з бюджетом, внутрішньо- та міжгалузеві відносини, відносини з населенням.

З урахуванням системного підходу має бути розроблено модель фінансування, яка дасть можливість інтегрувати соціальну сферу у фінансові потоки країни. Систему фінансування соціальної сфери варто побудувати на збалансованому поєднанні бюджетних та спеціальних ресурсів. Важливим моментом при цьому є те, що обсяг витрат на соціальні цілі має бути пов'язаний з показниками виробничої діяльності.

Соціальне страхування як сукупність правових, економічних і організаційних заходів з метою надання компенсації при втраті доходу у випадках непрацездатності чи безробіття має розглядатись як складовий елемент системи соціальної сфери.

Роль держави в системі соціальної сфери важко переоцінити. Вона бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати як державні, так і недержавні компанії соціального страхування, що доповнює й розширює спектр страхових послуг.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян на випадок безробіття, хвороби, втрати доходу внаслідок нещасного випадку на виробництві. Виплати при цьому нині здійснюються за рахунок таких фондів: Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності, Пенсійного Фонду України. Пріоритетами подальшого розвитку фондів є поступове наближення розмірів мінімальних страхових виплат за загальнообов'язковим соціальним страхуванням до рівня прожиткового мінімуму та зменшення навантаження на фонд оплати праці без зниження розмірів страхових виплат. Імовірно, доцільно розглянути консервативніший варіант побудови системи фінансування соціальної сфери, за якого всі кошти соціального страхування будуть надходити до одного Фонду (Державного загальнообов'язкового фонду соціального та пенсійного страхування.). Цей Фонд може формуватися за рахунок: страхових внесків страхувальників та застрахованих осіб, асигнувань з державного бюджету, благодійних внесків, фінансових санкцій за недотримання законодавства тощо[8].

Управління розподілом коштів на соціальні цілі має базуватися на методах використання спеціальних коштів бюджетними установами; залученні експертів для визначення пріоритетів фінансування (Дельфі-метод)[10]; проведенні соціальних та маркетингових досліджень з приводу тієї чи іншої проблеми фінансування; екстраполяції досвіду попередніх періодів.

В основу побудови системи управління має бути покладено такі принципи:

1. Принцип цільового та ефективного використання коштів соціальної сфери.

2. Принцип законодавчого визначення умов і порядку формування та використання фондів фінансових ресурсів.

3. Принцип державного регулювання розміру та тарифів на послуги, що надаються за рахунок страхових фондів.

4. Принцип оптимального поєднання соціального страхування, соціальної допомоги, що надається державою, приватної страхової ініціативи та соціальних послуг, які надаються підприємствами.

5. Широке використання ринкових форм і методів управління з метою мінімізації непродуктивних витрат.

6. Контроль за ефективним витрачанням фінансових ресурсів соціального спрямування.

Усі принципи мають діяти одночасно, оскільки вони визначають ефективність фінансів соціальної сфери.

У галузях соціальної сфери використовуються значні фонди фінансових ресурсів. Вони становлять більше ніж 30 % валового внутрішнього продукту. Крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи.

Зміна економічної системи зачіпає всі структури суспільства, в тому числі соціальну сферу. Насамперед тут необхідні зміни в системі бюджетного фінансування та широкий розвиток госпрозрахункових відносин.

Зростають вимоги до методів організації та планування доходів і витрат галузей соціальної сфери на всіх рівнях управління. При плануванні бюджетних асигнувань, власних доходів, витрат установ і організацій цієї сфери мають застосовуватися нові методологічні рішення[9].

Однією з найважливіших умов підвищення наукового обґрунтування планування витрат, що направляються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм. Більш широко мають використовуватися економічні методи стимулювання якості роботи цих установ та раціонального використання асигнувань, що виділяються з бюджету.

Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи в фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку. Крім того, нормативи мають виражати оптимальне співвідношення інтересів у розподілі фінансових ресурсів держави і населення окремих регіонів. Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник, передбачений програмою для цієї території чи установи.

Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило, на 5--10 років. Вони можуть визначатися на одного жителя, одного учня, одну установу тощо. Нормативи є вихідною величиною, яка відображає гарантію держави для задоволення потреб соціального забезпечення. Витрати на зазначені цілі можуть збільшуватися за рахунок доходів, які отримує установа, або за рахунок додаткових джерел, вишуканих місцевими Радами народних депутатів.

Розробку фінансових норм витрат на утримання соціально-культурних установ слід здійснювати силами міністерств та відомств з залученням науково-дослідних організацій. Ці норми мають уточнюватися і переглядатися один раз на 5-- 10 років, крім випадків, що зумовлюються зміною чинних нормативних актів згідно з рішенням Уряду. Потрібна система матеріального стимулювання персоналу цих установ за дотримання режиму економії у використанні коштів та поліпшенні якості обслуговування. Одним з таких стимулів може бути, наприклад, можливість використовувати на соціальні та виробничі потреби зекономлені порівняно з установленими нормами асигнування згідно з кошторисом витрат за умови виконання показників діяльності.

Важливість розробки науково обґрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Тепер в зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю у рівні витрат в територіальному розрізі. Однак такі норми у більшості випадків установлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери.

Одним з найважливіших завдань поліпшення використання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування їх, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.

В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.

Банківська та казначейська системи беруть участь у виконанні основних функцій фінансової системи шляхом:

- забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів;

- об'єднання фінансових ресурсів, їхнього розподілу між окремими суб'єктами господарювання;

- забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем.

Зокрема, банківська система виконує такі макроекономічні функції:

трансформаційна (мобілізуючи кошти на грошовому ринку, банки мають можливість трансформувати строки та розміри грошових капіталів);

функція створення грошей і регулювання грошової маси;

функція забезпечення сталості банків та грошового обігу (стабілізаційна).

Значення соціальної сфери важко переоцінити. Вона є одним із основних пріоритетів у сфері видатків бюджету. Це зумовлює акцентування уваги на соціальних видатках. Обсяг коштів, спрямованих на вирішення найважливіших соціальних проблем і програм, збільшується порівняно з іншими видатками бюджету. Частка видатків соціального спрямування протягом останніх 2-х років складає не менше 50% всіх видатків зведеного бюджету. Так, лише на соціальний захист та соціальне забезпечення в Законі України «Про Державний бюджет на 2010 рік» передбачено 23757263,2 тис. грн. (39,7% обсягу видатків бюджету)[11].

Використання поняття ефективності при розробці соціальних програм та їхньому аналізі може мати як позитивні так і негативні сторони. Зокрема, це дасть можливість удосконалювати структуру соціальної сфери, зупиняти неефективні бюджетні програми. В той же час, це може стати кроком від вирішення широкомасштабних завдань в соціальній сфері до дріб'язкових, поточних, але ефективних і прибуткових.

За структурними підрозділами казначейства закріплюються такі функції, як організаційна, управлінська, облікова, контрольна, розподільча, прогнозна і методологічна.

Особливістю і принциповою відмінністю є те, що лише Державне казначейство (центральний рівень) має право розробляти і затверджувати нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів.

У комерційних банках використовуються такі види рахунків, як: 1) поточні -- відкриваються підприємствам усіх форм власності, юридичним та фізичним особам для приймання та зберігання їхніх грошових коштів та для здійснення всіх розрахунково-касових операцій з ними; 2) депозитні (вкладні) -- відкриваються фізичним та юридичним особам на підставі депозитного договору на певний строк.

Відповідно до Наказу ДКУ «Про затвердження порядку виконання державного бюджету за видатками за умови функціонування внутрішньої платіжної системи в органах Державного казначейства України» відкриваються такі рахунки: 1) особові рахунки розпорядникам бюджетних коштів, що підлягають подальшому розподілу; 2) реєстраційні та спеціальні реєстраційні рахунки, для розпорядників та одержувачів коштів, яким передбачені кошти з загального та спеціального фондів бюджету для обліку операцій з виконання кошторису. До запровадження в Україні казначейської системи виконання бюджету установам соціальної сфери відкривались бюджетні рахунки. Всі вищезгадані рахунки діють за однією схемою: за кредитом рахунків проводиться зарахування коштів, за дебетом їхнього списання

Впровадження казначейської системи виконання бюджету вплинуло на перерозподіл повноважень учасників бюджетного процесу. Банківська система здійснює акумуляцію коштів, їхнє зберігання. За міністерствами залишається право розподілу коштів, затверджених бюджетом. Органи Державної податкової служби здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства. Державна контрольно-ревізійна служба здійснює контроль за використанням бюджетних коштів.

В умовах ринкової економіки питання забезпечення населення соціальними послугами практично повністю залежить від держави, адже це той напрямок, що практично не приносить прибутку, але є надзвичайно важливим для індивідуального розвитку кожного громадянина та країни у цілому.

Отже, соціальна роль держави полягає в забезпеченні гідних рівня і умов життя громадян. Досягнення цієї мети держава здійснює шляхом бюджетного фінансування соціальної сфери, до якої належить: освіта, охорона здоров'я, духовний та фізичний розвиток.

Останні публікації, присвячені частковому розгляду визначеної проблеми, належать не тільки зарубіжним і вітчизняним вченим, але й міжнародним організаціям. Колот А. та Пищуліна О. досліджують питання побудови нової соціальної моделі на визначення основних її пріоритетів. Основні аспекти реалізації державної соціальної політики висвітлені у наукових працях Лавроненко В., Лопушняк Г. та Малиш Н. Цікавим є також наукові напрацювання таких вчених, як, наприклад, Мерзляк А. вивчав державне управління соціальними ризиками, Трохимченко М. аналізував вплив інвестицій на соціальну сферу.

В Україні діяльність держави в соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як низьким рівнем доходів переважної більшості населення, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави.

Соціальна спрямованість бюджету характерна не лише для України, а й для всіх європейських країн, США, Японії та інших, які давно зрозуміли, що соціальний консенсус забезпечує баланс інтересів різних верств суспільства. На жаль, в Україні такий баланс відсутній, співвідношення доходів багатих і бідних становить 30:1 (для порівняння: в європейських країнах - 6:1, в Китаї - 7:1). Це при тому, що оптимальним вважається співвідношення 10:1 [12].

На сьогодні в Україні головним джерелом фінансового забезпечення соціального сектору є державний та місцеві бюджети. Надзвичайно важливим завданням для нашої країни є визначення рівня соціальних видатків.

За досліджуваний період 2008-2010 років видатки бюджету на соціальну сферу (охорона здоров'я, освіта, духовний та фізичний розвиток) мали позитивну динаміку зростання. При чому зміна ВВП за цей же період була неоднозначною (рис. 1.).

Рис. 1. Динаміка видатків на соціальну сферу та ВВП

Як видно з даного рисунка видатки державного бюджету на соціальну сферу зросли з 31,8 млрд. грн. у 2008 році до 42,7 млрд. грн. у 2010 році, тобто загальне збільшення за два роки склало 10,9 млрд. грн. А от, у 2009 році їх обсяг зріс всього лиш на 2,9 млрд. грн. Дану ситуацію можна пояснити початком фінансової кризи, зменшення дохідної частини державного бюджету (про що свідчить зниження у 2009 році ВВП порівняно з попереднім на 34,8 до 913,3 млрд. грн.), а отже і неспроможністю суттєво збільшувати цю статтю видатків.

В цілому динаміка видатків державного бюджету на кожну із складових соціальної сфери була позитивною, але, звичайно, різною залежно від статті видатків (рис. 2.).

Рис. 2. Динаміка видатків державного бюджету на соціальну сферу

Останніми роками спостерігається тенденція до зростання бюджетних видатків на відтворення людського капіталу та забезпечення наукових розробок у країнах з ринковою економікою. Це супроводжується загальним поліпшенням якості життя громадян: розширенням соціальних гарантій держави, поліпшенням житлових умов, підвищенням рівня освіти, вдосконаленням системи охорони здоров'я, збільшенням тривалості життя населення тощо. Тому саме ефективне використання людського капіталу може забезпечити економічний розвиток країни в довгостроковій перспективі. За цих умов актуальною постає проблема пошуку шляхів ефективного фінансування соціальної сфери за рахунок бюджету.

Сьогодні серйозною проблемою у фінансуванні суспільних потреб залишається раціональне використання бюджетних ресурсів, які виділяються на соціально-культурні заходи. А оскільки економічно ефективна соціальна система повинна забезпечувати гідний рівень життя та збереження життєвих стандартів за найменших витрат, то з огляду на це актуальним постає питання про застосування у бюджетній практиці програмно-цільового методу, метою якого є встановлення зв'язку між виділеними бюджетними ресурсами та результатами їх використання на основі визначених цілей і результативних показників.

Уперше програмно-цільовий метод складання бюджету було застосовано в США. Поступово практика застосування програмно-цільового підходу набула поширення і в інших країнах. Нині більшість країн Європейського союзу, Австралія, Нова Зеландія та Канада активно використовують цей метод при плануванні бюджету. Слід також зауважити, що на сьогодні більшість країн Європейського союзу надають допомогу іншим країнам саме у формі програм, після здійснення яких передбачається досягнення конкретних результатів [15, с.215].

Таким чином, основні позитивні наслідки від реалізації програмно-цільового підходу у бюджетному процесі України полягають у тому, що підвищується якість розроблення та реалізації фінансово-бюджетної політики, прозорість бюджетного процесу, рівень бюджетного контролю та ефективності діяльності державного сектору.

Причому, існує багато проблем, що стримують розвиток соціальної сфери. Основними з них є наступні:

1. Недостатній розмір фінансових ресурсів, що виділяються на фінансування видатків соціальної сфери.

2. Негативним залишається порядок складання єдиного кошторису для бюджетних установ, що відображає деталізацію видатків.

3. Загальною проблемою бюджетного фінансування соціальної політики є декларативність та нормативна непридатність більшості положень законодавства до впровадження в життя.

4. Відсутність рівного доступу всіх громадян країни до гарантованого рівня соціальних послуг внаслідок нерівномірного розвитку регіонів.

5. Неефективність механізму розрахунку реальної вартості забезпечення соціальних гарантій.

Отже, основними напрямами вирішення проблем бюджетного фінансування соціальної сфери є:

- здійснення фінансування соціальних видатків відповідно до пріоритетних цілей: видатки повинні фінансуватися в повному обсязі та відповідати соціальним стандартам;

- державна політика в галузі охорони здоров'я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров'я одночасно із запровадженням страхової медицини;

- необхідно відмовитися від жорсткої деталізації господарського процесу. В нинішніх умовах завдання підвищення соціальної й економічної ефективності функціонування бюджетних установ може бути вирішене за рахунок розширення їхньої самостійності;

- пошук додаткових джерел фінансування;

- в умовах ринкової економіки фінансові проблеми соціальної сфери повинні розв'язуватися не тільки завдяки бюджетним коштам, а й завдяки зростанню реальних грошових доходів громадян, ефективному використанню трудового потенціалу країни;

- розробка критеріїв результативності державних соціальних видатків;

- підвищення контролю за витрачання бюджетних коштів.

Успішне виконання цих напрямів дозволить подолати проблеми бюджетного фінансування соціальної сфери, а це в свою чергу дасть позитивний соціальний ефект[16].

Таким чином, динаміка видатків на соціальну сферу за 2008-2010 роки була позитивною, за винятком окремих періодів структурних елементів видатків, що піддалися впливу світової фінансово-економічної кризи. Така ситуація в свою чергу сприяла підвищенню якості отримання населенням соціальних послуг, а отже покращення рівня життя населення і розвитку країни в цілому. Переважна більшість установ соціальної сфери фінансуються через органи Державного казначейства України. Перехід від банківської системи фінансування до казначейської був зумовлений необхідністю концентрації бюджетних коштів, підвищення контролю за їхнім обігом. 2001 р. став роком зміни статусу Державного казначейства: із клієнта банку стало учасником системи електронних платежів Національного банку України (НБУ). Доходи стали зараховуватись платниками податків на рахунки обласного управління Державного казначейства України (ДКУ). Це дає можливість ДКУ безпосередньо отримувати первинну інформацію щодо трансакцій з доходів державного бюджету. За рахунок доходів, що надійшли на рахунки управління ДКУ, одномоментно формуються активи для здійснення видатків бюджету.

У той же час, певні фінансові потоки, частково втілені в реальні матеріальні активи надходять до установ соціальної сфери і через банки.

Доцільність підвищення рівня матеріального забезпечення соціальної сфери зумовлює дослідження концептуальних засад фінансування як джерел їхнього надходження, так і механізму їхнього руху через різні фінансово-кредитні інститути.

Порівнявши механізм фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську систему, можна зробити висновки:

1. Банківська та казначейська системи діють у межах єдиної фінансової системи, що зумовлює спільні умови їхнього функціонування та обслуговування руху грошових коштів на соціальні цілі.

2. Доцільність фінансування видатків на соціальні цілі через органи ДКУ частково зумовлюється спрощенням цього процесу, адже за банківської системи обслуговування бюджету кошти проходили три рівні, а за казначейської -- два.

3. Поглибленню зв'язків банківської та казначейської системи в середньостроковій перспективі сприятиме надання бюджетних ресурсів на умовах кредитування замість безповоротного бюджетного фінансування.

4. Механізм фінансування соціальної сфери і через банківську і казначейську системи лише перерозподіляє наявні кошти, тому не може вирішити всіх питань недофінансування.

До наукових інтересів у подальшому варто віднести удосконалення механізму функціонування, управління та фінансування галузей невиробничої сфери.



Розділ 3. Вдосконалення структури бюджету соціально економічного розвитку та пошук напрямків підвищення її ефективності

3.1 Моделі та шляхи стабілізації бюджетної системи України

Створити ефективну бюджетну систему, яка б стала інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного виконання державою своїх функцій.

Слід визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в Конституції державному та територіальному устрою країни. Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору.

Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.