Главная
Коллекция "Otherreferats"
Финансы, деньги и налоги
Фінансування соціальних установ як невід’ємна складова функціонування держави
Фінансування соціальних установ як невід’ємна складова функціонування держави
Дослідження методів організації та планування доходів і витрат соціальної сфери. Встановлення витрат та доходів бюджетних установ. Формування позабюджетних коштів установ соціальної сфери. Склад видатків на фінансування розвитку установ бюджетної сфери.
| Рубрика | Финансы, деньги и налоги |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.03.2012 |
| Размер файла | 164,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
34
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Фінансування соціальних установ як невід'ємна складова функціонування держави
Зміст
Вступ
1. Фінансування соціальних установ як невід'ємна складова функціонування держави
1.1 Організація та планування доходів і витрат соціальної сфери
1.2 Встановлення витрат та доходів бюджетних установ
1.3 Формування позабюджетних коштів установ соціальної сфери
2. Склад видатків на фінансування розвитку установ бюджетної сфери
2.1 Фінансування освіти, культури та науки
2.2 Фінансування охорони здоров'я та спорту
3. Перспективні напрямки розвитку та реформування фінансів соціальної сфери
Висновки
Вступ
Соціальна сфера є важливою складовою забезпечення життєдіяльності суспільства. Вона охоплює сукупність освітніх, медичних і культурних закладів, які надають відповідні послуги громадянам.
Об'єктом впливу соціальної сфери є матеріальне виробництво. Однак зміст цього впливу може розглядатися як двосторонній процес з обміну результатами праці, що становить основу економічних, у тому числі фінансових, відносин. фінансування установа бюджетний сфера
Галузі соціальної сфери активно впливають на збільшення обсягу валового внутрішнього продукту, прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації робочої сили і є одним із важливих факторів зростання ефективності виробництва.
Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна. Вона включає відносини підприємств, організацій, установ та галузей з бюджетом, внутрішньо та міжгалузеві відносини, відносини з населенням.
Існує кілька систем фінансового забезпечення як у цілому соціальної сфери, так і окремих її галузей. У спадок від адміністративної економіки Україні дісталася система бюджетного забезпечення соціальної сфери. В основі цієї системи лежали теоретичні постулати щодо поділу економічної системи на дві сфери -- виробничу й невиробничу. За логікою цієї теорії ВВП створювався тільки у виробничій сфері, а перерозподіл певної його частини у невиробничу сферу здійснювався через бюджет.
Із переходом до ринкових відносин почався процес поширення платних послуг у соціальній сфері на противагу так званим безплатним, тобто бюджетним. Цей процес поступово набирає сили, що начебто знімає навантаження з бюджету. Але насправді доходи від платних послуг лише заміщають бюджетні асигнування, що випадають, і виконують функцію латання дірок.
Метою даної курсової роботи є визначення та аналіз шляхів формування фінансів соціальних та установ. Основним завданням при виконанні курсової роботи є освітлення можливих напрямків реформування та розвитку фінансів бюджетних установ.
Дослідження й певна робота щодо реформування бюджетної сфери в Україні проводяться досить широко, однак вони мають несистемний і непослідовний характер. Це не тільки не дає змоги знизити навантаження на бюджет, а й підвищує соціальне напруження у суспільстві, оскільки введення платних послуг не супроводжується відповідним реформуванням системи оплати праці. Досвід восьми років незалежності й економічних перетворень переконує, що на основі спонтанного розвитку системи фінансового забезпечення соціальної сфери розв'язати її проблеми неможливо. Настав час переходу на підставі накопиченого досвіду до керованого процесу реформ. Які ж ключові проблеми і стрижневі напрямки визначають характер цих реформ?
По-перше, цілком очевидно, що без реформ не обійтися. Стан соціальної сфери такий загрозливий, що надалі відтягувати розв'язання проблем неможливо. По-друге, розв'язати ці проблеми через бюджет найближчим часом практично нереально. Навіть за умов подолання економічної кризи знадобиться тривалий період на відновлення соціально-культурної сфери. По-третє, проблема реформування системи фінансування соціальної сфери пов'язана не лише зі встановленням достатнього рівня її забезпечення, а й із її впливом на суспільство. По-четверте, хоч проблеми соціальної сфери спільні для всіх галузей, розв'язуватися вони повинні з урахуванням специфічних особливостей кожної з них.
1. Фінансування соціальних установ як невід'ємна складова функціонування держави
1.1 Організація та планування доходів і витрат соціальної сфери
Результатом діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.
У галузях соціальної сфери використовуються значні фонди фінансових ресурсів. Вони становлять понад 30 відсотків валового внутрішнього продукту. Крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи.
Важливою умовою поліпшення планування витрат на утримання установ соціальної сфери є розроблення фінансових норм за категоріями видатків. За своїм змістом фінансова норма -- це науково обґрунтований розмір витрат фінансових ресурсів на різні види діяльності установ у розрахунку на відповідну одиницю(21; 44).
Це форма реалізації економічного нормативу за рахунок бюджетних ресурсів. Вона є вартісним вираженням матеріальних і трудових витрат. Точність та обґрунтованість норм залежать від правильного визначення факторних ознак, що обумовлюють їхню абсолютну величину.
В організаційному плані розрахунок фінансових норм для бюджетних установ має здійснюватися за такою моделлю: спочатку розраховують індивідуальні норми за категоріями видатків бюджетної установи, потім на основі індивідуальних норм розробляють укрупнені, потім на їх основі -- зведені фінансові норми бюджетної установи. Індивідуальні норми використовують при плануванні на рівні бюджетної установи, укрупнені -- міністерства чи відомства, зведені -- держави чи області.
Розроблення фінансових норм витрат на утримання соціально-культурних установ слід здійснювати силами міністерств та відомств із залученням науково-дослідних організацій. Ці норми мають уточнюватися і переглядатися один раз на 5 років, крім випадків, що зумовлюються зміною чинних нормативних актів. Потрібна система матеріального стимулювання персоналу цих установ за дотримання режиму економії у використанні коштів та поліпшенні якості обслуговування. Одним із таких стимулів може бути, наприклад, можливість використовувати на соціальні та виробничі потреби зекономлені кошти порівняно з установленими нормами асигнування згідно з кошторисом доходів і витрат за умови виконання показників діяльності.
Важливість розроблення науково обґрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Нині у зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю у рівні витрат у територіальному розрізі. Однак такі норми здебільшого установлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери(7; 298-299).
Одним із найважливіших завдань поліпшення використання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозрахункових форм їх фінансування, зокрема самофінансування. Для цього вже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань у структурі фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.
Останніми роками спостерігається зростання інвестування підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.
Найзначніші фінансові ресурси, крім бюджетних коштів, мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. Вони становлять нині більше 40 відсотків загальної суми фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні вузів. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпрозрахункові, науково-дослідні роботи, від курсових заходів, плати студентів за навчання, продажу машинного часу електронно-обчислювальної техніки, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо.
1.2 Встановлення витрат та доходів бюджетних установ
Витрати та доходи соціальної сфери знаходять своє відображення у кошторисах соціальних установ. Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання ними своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.
Бюджетне призначення -- це повноваження, яке надане головному розпоряднику коштів бюджету законом України про державний бюджет, постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішенням місцевої ради про місцевий бюджет, що має кількісні і часові обмеження і дозволяє Міністерству фінансів, Державному казначейству або місцевому фінансовому органу надавати бюджетні асигнування для здійснення платежів на конкретні заходи за рахунок коштів відповідного бюджету.
Кошторис має дві складові:
-- загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій;
-- спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних з виконанням установою основних функцій.
Форма кошторису затверджується Міністерством фінансів України.
План асигнувань із загального фонду бюджету установи -- це помісячний розподіл видатків, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов'язань протягом року(7; 302).
У дохідній частині проектів кошторисів зазначаються планові обсяги асигнувань, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів проектів відповідних бюджетів.
Формування дохідної частини спеціального фонду проекту кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік. За основу цих розрахунків беруться такі показники:
-- обсяг надання тих чи інших послуг, а також інші розрахункові показники (площа приміщень та вартість устаткування, іншого майна, що здається в оренду, кількість місць у гуртожитках, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо) та розмір плати в розрахунку на одиницю показника, який повинен установлюватися відповідно до законодавства;
-- прогнозне надходження зборів (обов'язкових платежів) до спеціального фонду бюджету.
На підставі перелічених показників визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом їх надходження з урахуванням конкретних умов роботи установи. Під час формування показників, на підставі яких визначаються доходи планового періоду, обов'язково враховується рівень їх фактичного виконання за останній звітний рік, а також очікуваного виконання за період, що передує плановому. Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показників за всіма джерелами надходження коштів до цього фонду та відповідними напрямами їх використання.
Обов'язковим є виконання вимоги щодо першочергового забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці з нарахуваннями, а також на господарське утримання установ ви. При визначенні видатків у проектах кошторисів установи має забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей. Видатки на придбання устаткування, капітальний ремонт приміщень тощо, які не є першочерговими, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та відсутності заборгованості.
Якщо під час планування установою спеціального фонду кошторису планові доходи перевищують планові видатки, розраховані на реалізацію заходів спеціального призначення, установа має передбачати спрямування зазначених коштів на пріоритетні заходи, які необхідні для виконання основних функцій, але не забезпечені (або частково забезпечені) видатками загального фонду.
Органи Державного казначейства здійснюють контроль за відповідністю розподілу показників зведених кошторисів і планів асигнувань даним казначейського обліку. У разі невідповідності кошторисів і планів асигнувань витягові, отриманому від відповідних органів Державного казначейства, розпорядники повинні перезатвердити зазначені документи згідно з витягом(7; 304).
1.3 Формування позабюджетних коштів установ соціальної сфери
Позабюджетні кошти -- це кошти, які бюджетні установи отримують понад асигнування, що виділяються їм з державного або місцевих бюджетів. Позабюджетні кошти поділяються за принципом походження та використання на спеціальні кошти, суми за дорученнями, депозитні кошти та інші позабюджетні кошти. Вони використовуються суворо за цільовим призначенням.
Спеціальні кошти -- це доходи бюджетних установ і організацій, які вони отримують від надання платних послуг, виконання робіт, реалізації продукції чи іншої діяльності, яка здійснюється відповідно до чинних нормативно-правових актів, і використовують за цільовим призначенням згідно з єдиним кошторисом доходів та видатків установи.
До спеціальних коштів належать доходи від позабюджетної діяльності установ, зокрема: оренда, квартирна плата та інші доходи від будинків, які належать установам; доходи від експлуатації транспорту установ; доходи від лекцій, вечорів, концертів; плата за навчання на контрактній основі в навчальних закладах усіх рівнів акредитації; вхідна плата в музеї та виставки; доходи від підсобних негосподарських підприємств; плата за навчання учнів у гуртках при школах; інші кошти від надання послуг, виконання робіт, здійснення іншої діяльності(7; 312).
Право мати спеціальні кошти надається за умови, якщо відсутня можливість організувати на засадах господарського розрахунку реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої діяльності, а також якщо видатки, пов'язані із здійсненням вказаної діяльності, повністю забезпечуються одержуваними доходами.
За основу розрахунку доходів спеціальних коштів установи беруть показники, які характеризують обсяги наданих платних послуг, а також інші розрахункові показники (площа приміщень, вартість устаткування чи іншого майна, яке здають в оренду, кількість відвідувань музеїв, виставок тощо) та розмір плати за одиницю показника. На основі вказаних показників визначається сума доходів на плановий період з кожного джерела доходів. Під час формування показників, на підставі яких визначаються доходи планового періоду, обов'язково враховується рівень фактичних надходжень доходів за останній звітний рік та очікуваний рівень за період, що передує плановому. Видатки установ за рахунок спеціальних коштів плануються відповідно до кодів економічної класифікації видатків, передбачених наказом Міністерства фінансів України від 03.12.97 № 265 "Про затвердження нової бюджетної класифікації України", зі змінами і доповненнями. Витрачання спеціальних коштів проводиться у суворій відповідності з їхніми цілями.
Для зберігання спеціальних коштів в установі уповноваженого банку відкривається окремий поточний рахунок для всіх видів спеціальних коштів, належних установі. За централізації бухгалтерського обліку для всіх установ та всіх видів спеціальних коштів відкривається один поточний рахунок.
Спеціальні кошти, що перебувають у розпорядженні виконавчих комітетів, а також установ, бухгалтерський облік яких ведеться централізовано сільською, селищною, міською (в місті районного підпорядкування) радою, зберігаються на поточному рахунку, відкритому відповідному виконавчому комітету. На цьому поточному рахунку зберігаються й інші позабюджетні кошти (крім сум за дорученням, для яких відкривається окремий поточний рахунок) вказаних виконавчих комітетів і підвідомчих їм установ(10; 354-355).
Сумами за дорученнями вважаються кошти, які отримані установами для виконання певних доручень:
-- для проведення розрахунків; з молодими фахівцями;
-- на виплату студентам стипендій, матеріальної допомоги та доплат до державних стипендій за рахунок коштів замовників;
-- на придбання методичної літератури і навчальних посібників для студентів заочної форми навчання;
-- на придбання замовлених централізованим порядком бланків документації з бухгалтерського обліку, звітності, статистики;
-- на придбання путівок;
-- для створення фонду преміювання науково-дослідних установ в окремих випадках, передбачених законодавством;
-- кошти, що відповідно до рішення уряду надійшли на ім'я установи для виконання певних доручень;
-- інші кошти, які установи отримують від підприємств, установ, організацій та приватних осіб для виконання окремих доручень.
Кошти, що надходять як благодійні та спонсорські внески, належать до сум за дорученнями. Такі надходження повинні мати письмове підтвердження мети внесків (лист, заява або відповідні записи спонсора на розрахункових документах). Планування сум за дорученням не проводиться.
Вказані позабюджетні кошти зараховуються на реєстраційні бюджетні рахунки (окремі їх види), зберігаються на поточних рахунках зі спеціальних коштів, а також на окремих поточних рахунках, які відкриваються в установах уповноважених банків.
Бюджетні установи мають значні обсяги позабюджетних коштів, які використовують на свій розсуд. Така ситуація позбавляє можливості встановити належний облік та контроль доходів, якими володіє бюджетна установа, не дозволяє дати відповідної оцінки ефективності управління цими коштами. Саме тому Указ Президента України від 11 травня 1999 р. № 499 "Про основні засади складання проекту Державного бюджету України на 2000 рік"(3) поставив вимогу щодо включення до бюджетів усіх рівнів позабюджетних коштів бюджетних установ і організацій із збереженням їх цільового спрямування, що є об'єктивною і необхідною умовою забезпечення прозорості бюджету.
2. Склад видатків на фінансування розвитку установ бюджетної сфери
2.1 Фінансування освіти, культури та науки
Перехід до ринкових відносин в Україні ставить дедалі вищі вимоги перед сферою освіти, вимагає постійного підвищення якісного рівня загальноосвітньої та професійної підготовки кожного працівника. Освіта має значний вплив на відтворення робочої сили. Це насамперед вплив на поліпшення якості робочої сили, її здатності вчасно пристосуватися до нових вимог, які ставить ринок. Адже зростання освітнього рівня робітників є суттєвою передумовою кращої їх адаптації до праці в умовах прискореного розвитку науки, техніки та сучасних технологій. Розвиток творчого потенціалу працівника, який залежить від системи загальної та професійної освіти, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів є суттєвими чинниками зростання продуктивності праці, а також економічного зростання держави.
Саме завдяки постійному зростанню витрат на освіту розвинені країни зберігають провідне становище у світовій економіці. При цьому досвід багатьох країн засвідчує той факт, що в більшості з них у структурі вкладень в освіту переважає державна частка. Основною причиною цього є те, що освіта -- це той чинник, котрий громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня. Гарантований рівний чи у крайньому разі мінімальний доступ до освіти слугує цілям забезпечення рівних прав та соціальних свобод населенню тієї чи іншої країни(9; 213-215).
Іншою важливою причиною державної підтримки освіти є суспільно-корисна цінність витрат на освіту. Вигоду від наявності громадян з високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Інакше кажучи, суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава здебільшого не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку тому що ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства, тим більше, що послуги освіти, як правило, мають довгостроковий характер, а отже, й від них залежить довгострокова перспектива економічного та соціального розвитку країни в цілому.
На розвиток системи освіти в Україні спрямовуються значні матеріальні та фінансові ресурси. Головним джерелом фінансування витрат на освіту є державний та місцеві бюджети. Система освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідовно пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 року та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 року, де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:
-- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
-- рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
-- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
-- органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;
-- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.
Видатки на освіту здійснюються за такими групами закладів і заходів:
1. Дошкільна освіта:
-- дошкільні заклади освіти.
2. Загальна середня освіта:
-- загальноосвітні школи (в т.ч. школа--дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;
-- вечірні змінні школи.
3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації:
-- загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати санаторного типу;
-- загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;
-- дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийомні сім'ї);
-- спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;
-- загальноосвітні школи соціальної реабілітації;
-- допомога на дітей, які перебувають під опікою, піклуванням;
4. Позашкільна освіта:
-- позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної роботи з дітьми.
5. Професійно-технічна освіта:
-- професійно-технічні заклади освіти;
-- професійно-технічні училища соціальної реабілітації.
6. Вища освіта:
-- вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;
-- вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.
7. Післядипломна освіта:
-- заклади післядипломної освіти III--IV рівнів акредитації (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення);
-- інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.
8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:
-- придбання підручників;
-- методична робота, інші заходи з народної освіти;
-- служба технічного нагляду за будівництвом і капітальним ремонтом;
-- централізовані бухгалтерії;
Серед чинників, які впливають на рівень витрат на підготовку кадрів, можна виділити: стан економічного розвитку країни, кількість спеціалістів, яких треба підготувати у вищих і середніх навчальних закладах, тобто потребу галузей економіки у спеціалістах.
В Україні діють такі види вищих закладів освіти:
-- університет -- багато профільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців із вищою освітою за широким спектром природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-природничими програмами всіх рівнів, має розвинену інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ;
-- академія -- вищий Навчальний заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами усіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, провадить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності;
-- інститут -- вищий заклад освіти або підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури та мистецтва. Провадить наукову та науково-виробничу діяльність(7; 324).
Кількість вищих навчальних закладів також зростає, насамперед за рахунок відкриття навчальних закладів недержавної форми власності.
Джерелами фінансування витрат на підготовку кадрів є кошти державного та місцевих бюджетів, галузевих міністерств, відомств, організацій, кошти фізичних та юридичних осіб. Основним джерелом фінансування є кошти державного та місцевих бюджетів. Джерела фінансування вищих навчальних закладів у 1998-2003 роках наведено в таблиці 2.1
Таблиця 2.1. Джерела фінансування вищих навчальних закладів
Як видно з даних таблиці, щороку сума коштів, отриманих від здійснення позабюджетної діяльності, збільшується. Якщо в 1998 році позабюджетні кошти вищих навчальних закладів Міністерства освіти і науки становили 186,9 млн. грн., то в 2004 році сума цих надходжень становила 2301,9 млн. грн.
Якщо проаналізувати структуру поповнення бюджетів вищих навчальних закладів системи Міністерства освіти і науки України, то можна зробити висновок про те, що частка позабюджетних коштів впевнено зростає. Так, в 1998 році величина позабюджетних коштів у загальній сумі надходжень становила 30,5 відсотка, в 1999 -- 32,5 відсотка, в 2000 -- 44,1 відсотка, а в 2004 -- 55,2 відсотка. Позабюджетні надходження у 2004 році порівняно з 1998 роком збільшилися в 12,3 разу, а бюджетні -- тільки в 4,4 разу. Це ще раз підкреслює посилення значущості позабюджетної діяльності в системі вищої школи.
Основою впровадження механізму застосування платних послуг у вищих навчальних закладах є Закон України "Про освіту", де визначено, що додатковими джерелами фінансового забезпечення освіти можуть виступати кошти від надання платних послуг. Перелік платних послуг в системі вищої освіти досить широкий і залежить від конкретних можливостей відповідного навчального закладу, попиту населення та потреб економіки. В цілому платні послуги можна об'єднати в такі групи.
Перша -- платні послуги, що забезпечують отримання певного освітнього рівня (початкового, середнього, вищого) та спеціальностей на різних формах навчання (стаціонарна, вечірня, заочна, екстернатна). Насамперед -- це плата за підготовку кадрів у державних закладах вищої освіти на основі укладених господарських договорів з підприємствами та окремими громадянами, плата за навчання в недержавних вищих навчальних закладах, які отримують на підготовку кадрів спеціальну ліцензію Міністерства освіти. Друга -- освітні платні послуги з поглибленого вивчення окремих предметів, оволодіння загальними чи практичними навичками, які здебільшого надаються через гуртки, факультативи тощо. Це послуги, пов'язані з розвитком особистості студента, підвищенням його культурного рівня, організацією оздоровлення тощо.
2.2 Фінансування охорони здоров'я та спорту
Піклування про здоров'я людей -- одна із найважливіших соціальних функцій держави. Право на медичну допомогу закріплено в Конституції України. Воно гарантоване безплатною медичною допомогою, що надається громадянам, розширенням мережі закладів для лікування та зміцнення здоров'я, розвитком і удосконаленням техніки безпеки, виробничої санітарії, проведенням профілактичних заходів та заходів з оздоровлення навколишнього середовища.
У листопаді 1992 року було прийнято Основи законодавства України про охорону здоров'я, де зазначено, що кожна людина має природне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава, відповідальні перед сучасними і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і пропаганди здорового способу життя.
У державній системі охорони здоров'я в останні роки відчутний дефіцит коштів. Бюджетне фінансування лікувально-профілактичних заходів здійснюється у обмежених розмірах, що значно ускладнює їхнє функціонування. За багатьма напрямами лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога є платною. Відбувається нерегульоване та неконтрольоване зростання цін на медичні послуги. Поширюється неофіційний ринок надання медичної допомоги(7; 374-376).
У результаті загострюються проблеми медичного обслуговування населення. Вони можуть перетворитися на джерело гострого соціального напруження і потребують великої уваги з боку держави. Медичне обслуговування населення має розвиватися, орієнтуючись на страхові принципи надання медичної допомоги.
Сьогодні фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.
Кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування, асигновані на охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров'я, фундаментальних наукових досліджень з цих питань(14; 89).
Обсяги бюджетного фінансування визначаються за науково обґрунтованими нормативами в розрахунку на одного жителя.
За рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не провадиться.
Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною зі станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення цієї місцевості.
Усі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.
Важливим напрямом поліпшення фінансового забезпечення охорони здоров'я може стати створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів вирішуються згідно з законодавством.
У розвинених країнах діють дві базові моделі фінансування охорони здоров'я. Перша -- державна, за якої фінансування здійснюється з державного бюджету. Таку модель застосовують Великобританія, Канада, Італія, Австралія. Друга модель є змішаною бюджетно-страховою, яка передбачає фінансування цільових програм і оплату медичної допомоги малозабезпеченим, соціальне незахищеним верствам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства і установи. Ця модель характерна для Фінляндії, Швеції, Норвегії, де держава фінансує до 70 відсотків усіх витрат на охорону здоров'я, США -- до 50 відсотків.
Обидві системи, і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоров'я, і ефективністю діяльності медичних закладів.
З фінансової точки зору державна модель потребує менших витрат коштів. Однак в нашій країні ця модель скомпрометована багаторічною економією на соціальній сфері та іншими бюрократичними атрибутами адміністративної системи.
Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу пацієнтам надають сімейні лікарі. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка -- лікарні, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються зі страхових фондів.
Сімейні лікарі повинні ощадливо використовувати кошти страхових фондів, без зайвої потреби не користуватися послугами лікарень і діагностичних центрів. У свою чергу, лікарні, консультаційні та діагностичні центри при неефективній роботі не витримують конкуренції і банкрутують. Крім того, для громадян існує система захисту прав, включаючи систему судового захисту.
Обидві системи мають свої переваги і недоліки, однак суспільство виявляє більший інтерес до змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого -- створює певну зацікавленість у населення в посиленні турботи про здоров'я, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. Перехід від однієї системи до іншої -- дуже складний і тривалий процес, однак це питання в Україні набуло особливої актуальності. У нас удвоє більше лікарів і втроє -- ліжок (у відносному обчисленні), ніж у США, але рівень медичного обслуговування в цій країні з Україною порівняти важко. Відсутня в Україні також науково обґрунтована програма розвитку охорони здоров'я в умовах ринку. Якщо за такої організації навіть і вдасться залучити більше грошей на медичну допомогу, вони пропадуть марно.
У більшості країн заклади охорони здоров'я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров'я, а також суб'єкти господарювання, що виробляють продукцію, потрібну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров'я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.
3 Перспективні напрямки розвитку та реформування фінансів соціальної сфери
Слід зазначити, що реформування системи фінансового забезпечення в освіті поступово розвивається. Воно проявляє себе у формуванні позабюджетних коштів даних фінансових установ. Так, у дитячих дошкільних закладах і школах-інтернатах частина витрат фінансується за рахунок плати батьків та різних надходжень у вигляді спонсорської допомоги. Однак ці доходи мають другорядний характер, наприклад, у дитячих дошкільних закладах вони становлять лише 13%. Окремі заклади -- палаци дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші подібні заклади отримують певні доходи від платних послуг, але вони теж мають підпорядковане значення. Професійно-технічні та спеціальні училища отримують фінансову допомогу від базових підприємств. Розширюють платний набір державні вищі заклади освіти, створюються приватні школи, ліцеї, гімназії, коледжі, інститути й інші заклади вищої освіти.
Детальне вивчення наявних проблем дає підстави запропонувати підхід, в основі якого лежить, з одного боку, принцип соціальної значимості окремих галузей, а з другого -- потенційні можливості самофінансування. При цьому, на мою думку, найдоцільнішим в Україні є створення в освіті конкурентного середовища державних і недержавних закладів, що вже й має місце(22; 27).
Установи позашкільної роботи з дітьми -- палаци і будинки дитячої творчості, станції юних техніків, натуралістів, туристів та інші -- відіграють важливу роль у вихованні дітей і молоді. Та, незважаючи на важливу роль цих закладів, вони не можуть розглядатись як першочергові. Тому доцільно змінити систему їх фінансування, встановивши для них державну субвенцію, при якій фінансування здійснюватиметься на основі пайової участі. Для визначення нормативу самозабезпеченості необхідні спеціальні дослідження. На мій погляд, він має бути в межах 50--75%. Тільки за умови його досягнення можуть виділятися кошти з бюджету.
Аналогічно повинні бути змінені пропорції фінансування вищої освіти. Звісна річ, не можна заперечувати її значення, як і необхідності принципів загальнодоступності й рівних прав. Однак є певні фінансові реалії, які полягають у тому, що держава не в змозі забезпечити достатньо надійного фінансування вищих закладів освіти. Важко за нинішніх умов оцінити реальні потреби у фахівцях вищої кваліфікації. Але є очевидний факт -- працевлаштування випускників стало великою проблемою навіть для престижних університетів, академій та інститутів. Тому практично неможливо пояснити, чому держава фінансує підготовку фахівців, які потім не потрібні, адже грошей і так не вистачає. Вважаємо, що державне фінансування має поширюватися тільки на державне замовлення, яке, у свою чергу, повинно встановлюватися під потреби держави і державного сектора.
Відповідно до цього потребує зміни і система фінансування вищої освіти. Необхідно від фінансування навчальних закладів перейти до фінансування підготовки кадрів, тобто виділяти кошти не під певний університет (академію, інститут), а на певне державне замовлення. Нинішній порядок фінансування веде до того, що вищі заклади освіти докладають усіх зусиль, аби отримати бюджетні асигнування. Так, наприклад, у більшості технічних вищих закладів освіти відкрито нові спеціальності, насамперед економічного профілю. Але чи може такий заклад забезпечити належну підготовку фахівців? Очевидно, що ні, бо система вищої освіти ґрунтується на багаторічному досвіді й традиціях. Тому такий підхід, який дістав широке розповсюдження в Україні, має дві негативні сторони. По-перше, це дискредитація вищої освіти. По-друге -- неекономне й нераціональне використання і так украй обмежених бюджетних коштів.
Отже, у системі вищої освіти є суттєві резерви для скорочення обсягів бюджетного фінансування, що дасть змогу також знизити рівень дефіциту бюджету. Хоч би якою болючою була реформа вищої освіти, вона дуже потрібна.
Важливим питанням реформування системи фінансування вищої освіти є встановлення методу фінансової діяльності. Як мені здається, вищі заклади освіти повинні функціонувати на засадах неприбутковості. Хоч вони є комерційними структурами, метою їх діяльності не повинно бути отримання прибутку. Хіба можна оцінити як нормальне явище оподаткування у нинішніх умовах прибутку вищих закладів освіти від платного навчання, тоді як їхня матеріально-технічна база украй слабка. У кращому разі це можна розцінити як недоречність. Усі види платних освітніх послуг і науково-дослідні роботи мають бути звільнені від оподаткування. Воднораз інші види комерційної діяльності повинні розглядатись як звичайне явище і оподатковуватися на загальних підставах.
До системи охорони здоров'я в Україні входять лікарні й територіальні медичні об'єднання, поліклініки й амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, станції швидкої і невідкладної допомоги, станції переливання крові, санаторії для хворих на туберкульоз та для дітей і підлітків, будинки дитини, санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, центри здоров'я та заходи санітарної освіти. Тобто це розширена мережа лікувальних, лікувально-профілактичних та санітарно-профілактичних закладів.
Як і для закладів освіти, для них характерним є зниження рівня бюджетного фінансування і заміна асигнувань, що випадають, різними джерелами, насамперед надходженнями від платних послуг. Однак у медичних закладів можливості мобілізовувати доходи від платних послуг суттєво обмежені. Цим пояснюється створення приватних клінік і лікарень, які за плату забезпечують і належний рівень послуг. Державні заклади, які не мають ні необхідного обладнання, ні відповідного персоналу, не можуть належним чином розвивати і платних послуг.
Передусім слід зазначити, що, як і в освіті, у медицині потрібен диференційований підхід до удосконалення системи фінансування. Санітарно-профілакгичні заклади (санітарно-епідеміологічні та дезінфекційні станції, центри санітарної освіти і т. ін.) можуть певну частину витрат покривати за рахунок платних послуг, які вони надають юридичним і фізичним особам. Однак основним джерелом їх фінансування залишатиметься бюджет. Це пояснюється тим, що ці заклади виконують дуже важливі функції і їх діяльність не може бути поставлена в залежність від можливості отримання доходів. Врешті-решт, профілактика обійдеться державі значно дешевше, ніж ліквідація наслідків різних негараздів у сфері санітарії та гігієни.
Основну частину системи охорони здоров'я становлять лікувальні та лікувально-профілактичні заклади, які надають послуги громадянам. Нині у світі існує три основні системи їх фінансування: бюджетна, платна і страхова медицина. Бюджетна й платна форми фінансового забезпечення відрізняються методом оплати послуг. При бюджетній це колективна форма оплати, при платній -- індивідуальна. Страхова медицина, об'єктом страхування в якій є здоров'я громадян, передбачає створення колективного страхового фонду.
Аналіз системи фінансування охорони здоров'я має два аспекти, які визначають суть цього аналізу. По-перше, стан фінансування охорони здоров'я, як і інших галузей соціальної сфери, такий незадовільний, що ставити питання про пошук резервів скорочення видатків бюджету на її утримання не те що неможливо, а просто недоречно і некоректно. По-друге, обсяги витрат на охорону здоров'я залежать від стану здоров'я населення, що визначається багатьма природними, економічними та іншими чинниками, та аж ніяк не системою фінансового забезпечення. Хоч би якою вона була, профінансувати треба рівно стільки, скільки треба. Інша річ, що та чи інша система створює різні передумови для повного забезпечення цих потреб. Тому форму фінансового забезпечення необхідно вибирати, на нашу думку, виходячи з цього критерію, а також із позицій ефективності діяльності системи охорони здоров'я. Бюджетна медицина з позицій її доступності створює передумови для найповнішого забезпечення медичних послуг. Однак повнота забезпечення залежить від стану бюджету. Так, в Україні взаємозв'язок бюджетного дефіциту і фінансування охорони здоров'я полягає в тому, що рівень бюджетної забезпеченості потреб становить менш ніж половину від належного навіть за досить заниженими нормативами фінансування. Тому бюджетна медицина є привілеєм багатих країн (яскравий приклад -- Швеція, де рівень ВВП на душу населення у 1995 році становив 23750 доларів США). Але, враховуючи фактор ефективності медичних послуг, більшість розвинених і багатих країн світу застосовують інші форми фінансового забезпечення. Тобто доступність бюджетної медицини ще не означає повноти забезпечення лікувальних послуг(27; 30).
Платна медицина має досить суттєві обмеження, оскільки малодоступна громадянам із незначними доходами. Саме тому жодна країна світу не використовує її в чистому вигляді. У сучасних умовах платні медичні послуги є скоріше елементом, що характеризує повноту ринку лікувальних послуг. Вони створюють елементи конкуренції, так необхідні в ринковому середовищі. Отже, маючи досить високий рівень ефективності завдяки прямій формі оплати послуг, вони позитивно впливають на ефективність роботи всієї системи охорони здоров'я. З цих позицій створення і розвиток в Україні приватних лікарень і клінік слід розглядати як позитивне і необхідне явище. Водночас ці заклади, як і бюджетні, не можуть дати тільки на платній основі повноти забезпечення медичних послуг.
Страхова медицина нині найпоширеніша у світі. Більшість учених і практиків фінансистів в Україні схиляється до думки про необхідність уведення її в Україні. Ми теж вважаємо, що такий крок украй необхідний, адже бюджет ще тривалий час не в змозі буде забезпечити належного фінансування лікувальних і лікувально-профілактичних закладів. Наявність бюджетного дефіциту не дасть можливості у зримій перспективі збільшити фінансування медичних закладів. Перехід до повної платної медицини при вкрай низькому рівні доходів громадян теж неможливий. Тому впровадження страхової медицини -- єдиний вихід із кризи системи охорони здоров'я. Не вдаючись у деталі реформування, зупинимося на тих моментах, що безпосередньо стосуються проблеми, яка розглядається.
Видатки бюджету на культуру включають утримання культурно-освітніх закладів -- шкіл з естетичного виховання дітей, бібліотек, музеїв і виставок, палаців і будинків культури, клубів, народних театрів і самодіяльних музичних колективів -- та субсидіювання засобів масової інформації. За своєю питомою вагою вони значно менші, ніж видатки на освіту й охорону здоров'я. Водночас питання їх фінансування теж мають певну значимість. Нині у цій сфері виділяються дві форми фінансування -- кошторисне і дотаційне. За кошторисом фінансуються заклади, що перебувають на повному (чи майже повному) бюджетному утриманні. Державні дотації виділяються тим закладам, які функціонують на комерційних засадах, однак унаслідок певних причин (насамперед цінових факторів) мають збитки(22; 32).
Склад культурно-освітньої системи, завдання і функції її установ склалися ще в період культурної революції у 30-х роках. Сьогодні клуби, наприклад, здаються певним анахронізмом і занепадають. Розглядати їх як осередок культури навряд чи можна. У цілому висловимо, може, й дещо неприйнятну для багатьох думку про необхідність підвищення насамперед рівня побутової культури. Людина, яка читала класиків світової та української літератури, але не здатна підтримувати навколо себе чистоту й порядок, поводитися відповідним чином у товаристві, навряд чи може вважатися культурною.
Хоч як це прикро говорити, але за великим рахунком ми не можемо вважати себе культурною нацією. Тому стосовно культурно-освітньої сфери необхідна не зміна системи і методів фінансування, а своєрідна нова "культурна революція", заснована як на відродженні кращих національних традицій, так і на сприйнятті зразків світової, наголошуємо, побутової культури. Що ж до елітарної культури, то слід зазначити, що вона має забезпечуватися насамперед за рахунок меценатів. Фінансування з державного бюджету України може спрямовуватися тільки на підтримку закладів загальнонаціонального значення.
Видатки бюджету на фізичну культуру і молодіжні заходи вкрай незначні за розмірами. Той підхід, що сформувався нині, цілком логічний -- держава підтримує цю галузь настільки, наскільки це дають змогу робити її фінансові можливості. Тому просто недоречними здаються докори про недостатнє фінансування. Як і в галузі культури, тут потрібне чітке розмежування спорту і фізичної культури.
Спорт - це звичайна підприємницька діяльність. Розмови про розвиток спорту як основи забезпечення здоров'я нації просто безпідставні. Престижу нації -- так, але це аж ніяк не стосується здоров'я. Тому й виділення коштів на фінансування спорту повинно виходити саме з цих позицій. Однак переважну частину коштів спортсмени мають заробляти, а не отримувати у вигляді державного забезпечення. Ця система почала складатися і в окремих видах спорту функціонує досить надійно. А от до фізичної культури справді потрібен інший підхід. Держава повинна всіляко сприяти її розвитку, оскільки на цій основі можна зекономити гроші на охорону здоров'я.
Висновки
Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що соціальна сфера є вкрай важливим чинником, який впливає на економічний розвиток суспільства. Неосвічена і хвора нація не може нормально працювати і рухатися вперед. Саме тому в сучасних умовах в усіх розвинених країнах так багато уваги приділяється цим галузям соціальної сфери. Без них суспільство просто немислиме. А звідси випливає й основне завдання сучасної фінансової політики України -- якнайшвидше реформування як самої системи освіти й охорони здоров'я, так і їх фінансування.
Зміна економічної системи зачіпає всі структури суспільства, в тому числі соціальну сферу. Насамперед тут необхідні зміни в системі бюджетного фінансування та широкий розвиток госпрозрахункових відносин.
Зростають вимоги до методів організації та планування доходів і витрат галузей соціальної сфери на всіх рівнях управління. При плануванні бюджетних асигнувань, власних доходів, витрат установ і організацій цієї сфери мають застосовуватися нові методологічні рішення.
Однією з найважливіших умов підвищення наукового обґрунтування планування витрат, що спрямовуються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм. Ширше мають використовуватися економічні методи стимулювання якості роботи цих установ та раціонального використання асигнувань, що виділяються з бюджету.
Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи у фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку. Крім того, нормативи мають виражати оптимальне співвідношення інтересів у розподілі фінансових ресурсів держави і населення окремих регіонів. Такими нормативами можуть бути розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник, передбачений програмою для цієї території чи установи.
Викладене дає підстави для таких висновків:
-- зміна структури фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні установ соціальної сфери, об'єктивно зумовлена змінами в їхній діяльності;
-- практика фінансового планування в установах соціальної сфери не відповідає сучасним вимогам. Методи розподільчого планування потреби в бюджетних ресурсах та позабюджетних коштах не передбачають необхідного взаємозв'язку та узгодження;
-- діючий порядок планування не створює умов для раціонального та ефективного використання фінансових ресурсів, упровадження прогресивних норм і нормативів, дотримання режиму економії.
На мою думку, всі установи соціальної сфери на всіх рівнях управління мають складати фінансовий баланс за формою балансу доходів і витрат. Основою для його складання мають бути показники економічного та соціального розвитку установ та системи в цілому. У методичному плані за основу має бути взято підхід, за яким усі види діяльності установ і міністерств слід розглядати при плануванні в тісному зв'язку з метою повного обліку всіх джерел фінансування та збалансованого забезпечення-фінансовими ресурсами всіх видів діяльності.
Подобные документы
Кошторисно-бюджетне фінансування як метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів. Дослідження специфіки кошторисного фінансування.
реферат [185,8 K], добавлен 09.06.2010Аналіз діючої практики з планування, формування бюджетних видатків на соціальну сферу, шляхи удосконалення головних галузей соціальної сфери. Визначення оптимального розміру бюджетних видатків в залежності від структури населення на охорону здоров'я.
дипломная работа [357,1 K], добавлен 25.09.2010Характеристика бюджетного фінансування як безповоротного та безоплатного відпуску коштів з державного та місцевих бюджетів. Принципи фінансування, повноваження посередників та розпорядників, сфера використання. Суть кошторисно-бюджетного фінансування.
контрольная работа [23,6 K], добавлен 28.11.2009Порядок фінансування соціально-культурних заходів. Особливості державної політики у сфері культури. Принципи фінансування шкіл, дошкільних установ, відпускних, науки та мистецтва. Рекомендації щодо доцільного здійснення видатків на культуру і мистецтво.
реферат [41,0 K], добавлен 26.02.2011Ефективне бюджетне планування, прогнозування та раціональне обґрунтоване використання бюджетних видатків для поштовху до позитивних змін в соціальній сфері держави. Взаємозв’язок бюджету та соціальної сфери. Аналіз стану охорони здоров'я й освіти.
презентация [314,8 K], добавлен 21.03.2013Сутність та класифікація бюджетних видатків. Кошторисне фінансування бюджетних установ України. Аналіз фінансового забезпечення місцевої влади. Ефективність фінансового забезпечення органів управління. Оптимізація витрат на державне управління.
курсовая работа [1,2 M], добавлен 15.03.2012Основні ознаки розвитку і становлення національної бюджетної системи України. Бюджет як основний фінансовий план держави. Бюджетний дефіцит і джерела його фінансування. Система видатків бюджету. Порядок фінансування установ соціального забезпечення.
учебное пособие [520,0 K], добавлен 19.04.2013Власні доходи бюджетних установ, механізм їхньої мобілізації. Бюджетний кодекс України. Покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами. Підвищення ефективності управління ресурсами місцевих бюджетів.
контрольная работа [51,3 K], добавлен 14.10.2014Розгляд фінансових відносин, які виникають в процесі фінансування і отримання прибутку бюджетними установами. Аналіз формування і використання коштів Черкаського обласного краєзнавчого музею. Нові напрямки розвитку і шляхи отримання прибутку установами.
дипломная работа [703,4 K], добавлен 30.09.2014Загальне поняття та види видатків бюджету. Фінансування державних видатків, суб'єкти фінансування та їх класифікація. Розподіл витрат за економічною характеристикою. Програмна класифікація видатків. Формування та планування витрат державного бюджету.
презентация [17,1 K], добавлен 30.06.2015
