Досвід приватизації в розвинутих і постсоціалістичних країнах. Етапи приватизації в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Зміст

Вступ

1. Етапи процесу приватизації і роздержавлення в Україні

2. Приватизаційний досвід країн з розвинутою ринковою економікою, постсоціалістичних і пострадянських європейських країн

3. Можливості використання в Україні досвіду приватизації розвинутих і постсоціалістичних країн

Висновки

Література

Вступ

приватизація акція майновий сертифікат

Економіка України переживає складні процеси реформування і адаптації діяльності суб'єктів господарювання до ринкових відносин. Однією з найсуперечливіших, неоднозначних і найскладніших проблем при цьому є приватизація державної власності. І вирішувати її довелося практично з нуля. Створений Постановою Ради Міністрів УРСР від 19 серпня 1991 р. Фонд держмайна фактично став ровесником незалежності України. Можна по-різному ставитися до приватизаційних процесів в Україні, але сьогодні важко не погодитися з тим, що проведена на цей час робота щодо роздержавлення є найбільш послідовно здійснюваним і результативним напрямком реформування економіки. Вирішальною мірою, саме завдяки діяльності Фонду держмайна України, в нашій країні поступово сформувалися ринкові відносини, з'явилася соціальна верства приватних власників, яка стабілізує суспільство, почався необхідний для технічної модернізації підприємств приплив іноземних інвестицій, створюються передумови для реструктуризації цілих галузей економіки.

Приватизація була сприйнята українським суспільством, вітчизняними й зарубіжними аналітиками вельми неоднозначно. Справедливі претензії висунуто і до технології приватизації, і до її економічних та соціальних наслідків.

Приватизація фактично є єдиними в Україні блоком ринкових макроекономічних реформ, який реалізується порівняно динамічно. Саме тому вона змушена була відігравати невластиву їх авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему фінансових небанківських посередників, ліквідуючи державну монополію у виробничому та фінансовому секторах економіки.

Одним з головних декларованих завдань приватизації підприємств було, безумовно, створення на базі виробничих одиниць, що виникли у радянський час, повноцінних підприємств - суб'єктів ринкової економіки.

Країни Центральної Європи, особливо Чехія, Словаччина, Угорщина і Польща звичайно розглядаються як наочний приклад успішності швидких та рішучих реформ. На противагу їм Україна, принаймні до самих останніх часів, вважалася типовим прикладом згубності нерішучого та непослідовного реформування. До 1994 р., коли була розпочата масова приватизація в Україні, більшість інших європейських посткомуністичних країн вже домоглися значних успіхів у трансформації відносин власності та макроекономічної стабілізації. При цьому, як правило, приватизація, на загальну думку, принесла значний позитивний ефект, що виразився в зупинці економічного спаду і навіть в переході до зростання.

В той же час Україна довго вагалася з початком масової приватизації, знищивши вщент усі заощадження населення та бізнесу “першої хвилі” через гіперінфляцію та неприпустимо довго затягнувши період так званої “номенклатурної прихватизації” - тіньового перерозподілу державних активів через підприємства, створені безпосередньо директорами при державних заводах. Після подолання гіперінфляції та досить успішної за темпами та масштабами ваучерної приватизації економічне зростання не починалося протягом кількох років, навіть у галузях, які були приватизовані раніше. Результатом стала найбільша серед країн з перехідною економікою (окрім тих, що потерпіли від військових конфліктів) глибина спаду ВВП. Що ж саме було запорукою успіху країн Центральної Європи на відміну від України і що ж, врешті-решт, спрацювало і там і тут попри всі відмінності у інституційних передумовах? Це два найважливіших параметри, за якими зазвичай оцінюється успішність чи не неуспішність приватизації. Перш за все, це наявність чи відсутність заходів з реструктуризації. По-друге, це успіх чи неуспіх підприємств, що звичайно вимірюється прибутковістю та зростанням обсягів виробництва. Варто додати третій - роль приватизації у створенні ринкового економічного, зокрема макроекономічного, середовища, що сприяє зростанню.

В цілому результати обстежень, проведених у деяких країнах Центральної Європи, свідчать про те, що головним “шоком”, з яким довелося зіткнутися підприємствам, була не стільки зміна форми власності, скільки лібералізація і жорсткість бюджетних обмежень у сполучення з втратою традиційних ринків збуту і постачання. У відповідь на цей шок як державні, так і приватизовані підприємства в цих країна змушені були вживати заходів з реструктуризації.

В Україні протягом багатьох років на підприємствах хоча і спостерігалася реструктуризація, але вона відбувалася незрівнянно повільніше, ніж у країнах Центральної Європи, причому приватизовані колишні державні підприємства в цьому відношенні мало відрізняються тих, що змінювали форму власності.

Отже, метою даної роботи є дослідження процесу приватизації і роздержавлення в Україні, зокрема, фінансових аспектів даного процесу. Виходячи з даної мети, задачами роботи є:

розглянути основні етапи проведення приватизації в Україні;

висвітлити досвід приватизації зарубіжних країн, зокрема Великобританії, Франції, Італії, Чилі, Ізраїлю, Угорщини, Польщі;

визначення можливості використання зарубіжного досвіду приватизації в Україні.

1. Етапи процесу приватизації і роздержавлення в Україні

Приватизацію можна розділити на кілька етапів.

Перший етап охоплював 1992-1994 р. і характеризувався тим, що приватизаційні цінні папери -- майнові сертифікати - існували у вигляді депозитних рахунків і провідне місце займала оренда державних підприємств із наступним викупом.

Оренда виявилася адекватною першому етапові ринкових перетворень формою роздержавлення і приватизації й одержала широке розповсюдження. Це пояснювалося кількома причинами.

По-перше, в умовах відсутності в Україні внутрішніх капіталів оренда підприємства була єдиним способом нагромадити необхідні кошти для подальшого викупу тієї частини його майна, для якого бракувало сумарної вартості приватизаційних паперів його працівників. По-друге, законодавство по оренді пропонувало найбільш простий і зрозумілий спосіб приватизації. Крім того, воно надавало керівництву підприємств економічну волю і вказувало шлях виходу з адміністративної системи. Оренду з викупом особливо широко використовували для приватизації такі мобільні галузі, як будівництво і торгівля, що мають значний оборот капіталу. У результаті до 1995 р. шляхом викупу в приватний сектор перейшло близько 6,5 тис. підприємств.

Серед перших і найбільш вдалих прикладів приватизації підприємств шляхом оренди з викупом можна назвати ЗАТ "Оболонь", львівську кондитерську фабрику "Світоч", СП «Кавова фабрика "Галка"», АТ "Електрон", металургійні комбінати ім. Ілліча і "Азовсталь" (м. Маріуполь), ім. Кірова (м. Макіївка), коксохімічний завод (м. Авдєєвка) і ряд інших.

Однак практика показала, що впровадження оренди з викупом викликало конфлікт інтересів орендарів і більшості населення. Переваги членів трудових колективів при викупі орендованого майна з використанням приватизаційних сертифікатів порушували принцип соціальної справедливості і права громадян, не зайнятих у сфері виробництва й обслуговування. Дисбаланс способів приватизації на користь оренди з викупом поставив під сумнів також можливість для всіх громадян використовувати свої майнові сертифікати. Крім того, система правового регулювання відносин оренди перешкоджала прагненню нових інвесторів одержати доступ до приватизації орендних підприємств.

Виявилися також недоліки колективної форми власності орендарів -- недостача інвестиційних ресурсів, інертність в організації і управлінні виробництвом. Виникла необхідність упровадження нових способів приватизації. Одним з них стала корпоратизація, що являла собою перетворення великих і середніх державних підприємств і закритих акціонерних товариств, більш 75% статутного фонду яких знаходилося в державній власності, у відкриті акціонерні товариства.

Законодавчою базою став указ президента України від 15 червня 1993 р. "Про корпоратизацію підприємств", який установив, що включення державного підприємства в перелік об'єктів, що підлягають корпоратизації, являлося підставою для органів, уповноважених керувати державним майном, відмовити в укладанні договору оренди майна цього підприємства. Таким чином, указ поставив бар'єр на шляху масового і не завжди обґрунтованого відходу підприємств на оренду з викупом. Тому корпоратизація одержала широкий розвиток, пік якого прийшовся на 1995-1996 р. Надалі акціонерна форма організації капіталу, розвиток корпоративних відносин стали домінуючими. У ході приватизації в 1992-2001 р. на Україні створене понад 10 тис. АТ, і цей сектор в економіці країни сьогодні складає більш 80%.

Другий етап приватизації проходив у 1995-1999 р. Він характеризувався введенням в оборот наявних іменних приватизаційних майнових сертифікатів, використанням як засобу платежу за об'єкти приватизації наявних компенсаційних сертифікатів, видаваних громадянам як компенсацію за знецінення грошових заощаджень в установах Ощадбанку і Держстраху. Але головною особливістю був продаж акцій приватизованих підприємств фізичним і юридичним особам за допомогою створеної системи сертифікатних аукціонів.

Для переходу до наступного етапу необхідні були доповнення до законодавства, оскільки прийняті на початку приватизації закони вже не забезпечували потребу в різкому збільшенні обсягів приватизованого майна. Коректування законодавства здійснена указами президента України.

Укази установили новий порядок приватизації середніх і великих підприємств, що полягав у тому, що такі об'єкти приватизувалися винятково шляхом перетворення у відкриті акціонерні товариства і вільний продаж їхніх акцій на аукціонах за приватизаційні майнові і компенсаційні сертифікати.

У малій приватизації укази надавали орендарям право протягом 6 міс. викупити на пільгових умовах разом з майном і приміщення, у якому воно розташовано, або придбати патент на право оренди цього приміщення на термін не менш 10 років. Інші, не орендовані об'єкти малої приватизації підлягали продажу способами, що передбачають конкуренцію.

Таким чином, указами президента встановлений новий порядок приватизації об'єктів великої і малої приватизації, що відрізняється від схеми, установленої першими законами про приватизацію. Фактично склалася ситуація, коли одночасно існували два різних законодавства, що на практиці створювало передумови для зловживань. Це також давало можливість опротестувати законність приватизації будь-якого об'єкта, відчуження якого проходило відповідно до указів, що загрожувало всьому процесові приватизації. У цьому зв'язку необхідна було коректування законодавчої бази, що здійснена в 1995-1997 р. шляхом прийняття нових редакцій основних законів по приватизації. Проте укази президента дозволили значною мірою прискорити приватизацію, особливо малих підприємств. У 1997 р. фактично довершена мала приватизація, у приватні руки продано більш 90% підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування. Середньорічні темпи малої приватизації за цей період виросли в 2,8 рази. У 1995-1998 р. форму власності змінило 40,4 тис. малих підприємств.

Для реалізації моделі великої приватизації при сприянні міжнародної консультаційної фірми "Прайс Уотерхаус", фінансованої Американським агентством по міжнародному розвиткові, створена єдина мережа центрів сертифікатних аукціонів, що складалася з регіональних центрів у кожній області й Автономній Республіці Крим, а також Українського центру сертифікатних аукціонів. Головною їх задачею стало забезпечення прав громадян України брати участь у приватизації будь-яких підприємств незалежно від їх місцезнаходження шляхом покупки акцій за приватизаційні і компенсаційні сертифікати.

На сертифікатних аукціонах були виставлені пакети акцій близько 8 тис. підприємств, в основному виробничої сфери. Більш 33 млн. громадян (66%, що мають право одержання приватизаційних майнових сертифікатів) скористалися послугами центрів, щоб викупити свою частину державної власності. Середньорічні темпи приватизації великих і середніх підприємств при цьому зросли майже в 2 рази.

До позитивних підсумків другого етапу приватизації варто віднести:

ліквідовано державну монополію в багатьох галузях народного господарства, створені основи конкурентної ринкової економіки;

розподілено і закріплена значна частина державної власності серед приватних осіб (як юридичних, так і фізичних) без серйозних соціальних конфліктів;

створені умови для перерозподілу і концентрації власності в руках більш успішних власників;

закладено основи корпоративного сектора економіки і фінансового ринку;

мільйони громадян України перетворилися в акціонерів і почали отримувати досвід володіння корпоративними правами.

Разом з тим не можна не відзначити і ряд істотних недоліків і прорахунків, допущених у цей період. Специфічною рисою приватизації великих і середніх підприємств було значна (у 2,5 рази) перевага некомерційних конкурсів над комерційними. Відповідно до діючою тоді законодавчої бази в ході некомерційних конкурсів переможцем визнавалася особа, що запропонувала максимальну величину інвестицій у приватизоване підприємство. Часто покупець, щоб домогтися перемоги на конкурсі, декларував завищені інвестиційні зобов'язання, не виконуючи їх надалі. Так, Українська фінансова група, бажаючи дістати контроль над цементним виробництвом, взяла участь у серії конкурсів під інвестиційні зобов'язання, пообіцявши вкласти в кожен завод галузі сотні мільйонів доларів. Після перемоги на конкурсах група про свої зобов'язання забула. Знадобилися судові процеси, перш ніж продані пакети акцій були повернуті державі.

Невдалою виявилася і спроба використовувати Фондом держмайна іноземних радників при продажу великих підприємств. У травні 1996 р., конкурс по залученню радників для підготовки й організації продажу 51% пакета акцій ЗАТ "Полтавський завод газорозрядних ламп" виграла фірма KPMG. Однак вона розірвала контракт, тому що її експерти визначили ризики як надзвичайно високі, а Кабінет міністрів і Фонд держмайна не змогли представити переконливих гарантій, що продаж не буде скасована. У результаті цього потенційні покупці придбали інші лампові заводи відомих фірм: у Польщі -"Філіпс" , в Угорщині - "Дженерал Електрик". Продукція цих компаній пізніше зайняла вітчизняний ринок, а полтавський завод, втративши ринок, позбавився інвестиційної привабливості і дотепер не проданий.

Однак основним негативним соціальним результатом етапу масової сертифікатної приватизації варто визнати розчарування громадян України в її справедливості й ефективності. Це було викликано кількома факторами.

По-перше, за приватизаційні майнові сертифікати, по оцінкам міжнародних експертів, продано менш 4% майна державних підприємств, що підлягають приватизації, що в 15 разів менше, ніж було визначено планом. По-друге, на сертифікатні аукціони виставлялися акції переважно малопривабливих підприємств. По-третє, порядок визначення ціни акції був такий, що у випадку великої кількості заявок на акції якого-небудь підприємства її ціна по підсумкам аукціону іноді перевищувала не тільки межі економічної обґрунтованості, але і здорового глузду. А громадянин не мав можливості відмовитися від її покупки по цій ціні. Крім того, по підсумкам сертифікатного аукціону громадяни не одержували на руки ні акцій, ні їхніх сертифікатів, а тільки виписку з протоколу про його результати, де вказувалася кількість акцій, придбаних на приватизаційний сертифікат. Далі необхідно було зв'язуватися з акціонерним товариством, акціонером якого громадянин став, і вимагати видачі цінних паперів.

Логічним наслідком такого ходу подій стало самоусунення до кінця періоду громадян України від участі в приватизації як процесу, позбавленого реального майнового наповнення.

З 2000 р. почався третій етап приватизації - переважно індивідуальної грошової. Він зажадав істотного удосконалювання і розширення законодавчої бази. Це питання значною мірою вирішене у Державній програмі приватизації на 2000-2002 р., прийнятою Верховною радою України 18 травня 2000 р.

Індивідуальна приватизація передбачає, що метою продажу цілісних майнових комплексів або пакетів акцій підприємств групи Г (підприємства-монополісти і підприємства, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави) є концентрація капіталу і забезпечення ефективного функціонування підприємства в післяприватизаційний період.

Крім Державної програми приватизації прийнятий ряд законів, що створили правову основу індивідуальної приватизації стратегічних об'єктів. Першим з них став закон "Про особливості приватизації ВАТ "Укртелеком", прийнятий 13 липня 2000 р. Відповідно до закону обов'язковою умовою приватизації є закріплення в держвласності пакета акцій цього АТ розміром 50% + 1 акція. На пільговий продаж членам трудового колективу і прирівняним до них особам виставляється 13% акцій компанії. Інші 37% повинні бути продані на відкритих торгах за грошові кошти.

Наступним стратегічним об'єктом, що підлягає приватизації, став Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча. З цією метою в листопаду 2000 р. прийнятий закон "Про особливості приватизації пакета акцій, що належать державі в статутному фонді ВАТ "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча". Відповідно до нього ЗАТ "Ілліч-Сталь" надане пріоритетне право на придбання 50%-го пакета акцій по ринкової вартості.

До складу ЗАТ, що володів 40% акцій заводу, входило більш 50% працівників "ММК ім. Ілліча". Вартість держпакету акцій визначалася як середня ціна їхньої покупки в Першій фондовій торговельній системі, але не нижче номінальної вартості. Законом була передбачена можливість продажу цього пакета на виплат. Плата за придбаний пакет вносилася в два етапи: 50% його вартості ЗАТ "Ілліч-Сталь" повинне було внести протягом 30 календарних днів після підписання договору закупівлі-продажу, а інші 50% - протягом 6 міс. після його підписання.

Головними аргументами такого шляху приватизації стали гарні показники роботи підприємства, авторитет його директора як фахівця, а також можливість виникнення конфлікту на підприємстві і погіршення показників його роботи у випадку покупки державної частки інвестором, що не побажав би шукати контакту з колективом підприємства.

Прикладом індивідуального підходу став продаж пакета акцій розміром 67,41% статутного фонду найбільшого в Європі нафтопереробного підприємства "Лісічанськнафтооргсинтез" (ВАТ "Лінос") за 53,1 млн. грн. однієї зі структур Тюменської нафтової компанії. Фонд держмайна зазнав жорсткої критики за низьку ціну продажу об'єкта. Однак підприємство успішно працює. Інвестор погасив його заборгованість перед Пенсійним фондом і держбюджетом на суму 11,1 млн. гривень і по зарплаті на суму 3,8 млн. гривень, а також вніс більш 18 млн. гривень інвестицій. На підприємстві стабільно зростають обсяги переробки нафти.

Найбільш великим за всю історію приватизації став продаж 30% пакета акцій Миколаївського глиноземного заводу, що при стартовій ціні пакета 115 млн. гривень дав рекордну суму надходжень у бюджет 547,2 млн. гривень (100 млн. дол.) і стратегічного інвестора для підприємства.

Важливим стратегічним успіхом даного етапу необхідно визнати прихід на деякі продані підприємства іноземних інвесторів. Так, придбання 78% пакета акцій Миколаївського суднобудівного заводу "Океан" голландською компанією Damien Shipyards Group за 26,3 млн гривень поряд з бюджетними надходженнями забезпечило солідні інвестиції в підприємство і розширення ринків збуту.

Однак поряд з позитивними результатами індивідуальної приватизації слід зазначити і невдачі. Насамперед мова йде про підприємства електроенергетики.

Перші продажі пакетів акцій розподільних компаній проведені в 1998 р. Фонд держмайна оголосив відразу сім конкурсів по продажу акцій обленерго протягом одного місяця. Така поспішність привела до того, що з відомих міжнародних компаній, що знайомилися зі станом справ у виставлених на конкурси розподільних компаніях і в енергетику в цілому, тільки французька EDF подала заявку на придбання пакета акцій "Одессаоблэнерго". Переможцями конкурсів по іншим п'ятьом компаніям стали фінансові посередники, що не мають ніякого відношення до електроенергетичної галузі.

Перші кроки в приватизації енергосектору в Україні показали неефективність приватизації енергокомпаній шляхом продажу невеликих пакетів акцій на некомерційних конкурсах. У зв'язку з цим Міністерство енергетики разом з Фондом держмайна запропонувало змінити стратегію продажу і направити зусилля на залучення стратегічних інвесторів у дану галузь через конкурси з фіксованими інвестиційними зобов'язаннями.

У результаті спільних зусиль Кабінету міністрів і Фонду держмайна України контрольні пакети акцій шести енергопостачальних компаній продані іноземним компаніям за 865,7 млн. гривень при загальній стартовій ціні 603,5 млн. гривень. Жоден вітчизняний покупець не зміг виконати умови конкурсу.

Приватизація обленерго показала, що конкуренції між національним і іноземним капіталом на приватизаційному ринку України не існує. Участь офшорного капіталу в приватизації великих промислових об'єктів не передбачено Державною програмою приватизації на 2000-2002 р. А крім нього, як виявилося, на Україні не існує легального національного капіталу в обсягах, порівнянних з іноземним. Виникла реальна небезпека, що промислові гіганти, зокрема енергетика, можуть перейти під контроль іноземного капіталу.

Крім того, стало зрозуміло, що продати всі енергокомпанії тільки західним інвесторам не вдасться. Тому уряд запровадив більш ліберальний механізм допуску до тендерів, що дозволить українським і російським компаніям брати участь у конкурсах по продажу 12 обленерго.

2. Приватизаційний досвід країн з розвинутою ринковою економікою, постсоціалістичних і пострадянських європейських країн

Серед західних країн перший досвід масової приватизації одержала Великобританія. Основна особливість англійської моделі полягає в поєднанні двох важливих різнорідних цілей приватизації:

вирішення проблем підвищення ефективності і фінансового оздоровлення підприємств, що входили в держсектор, дерегулювання умов їхньої діяльності;

реалізація акцій максимальній кількості індивідуальних і корпоративних власників.

Основна форма проведення приватизації -- продаж акцій. Використовувалася практика резервування певної частини акцій для робітників підприємств і пенсіонерів (до 10% акцій), викуп підприємств менеджерами й робітниками. Дрібні вкладники й робітники підприємств мали пільги як по сумі, так і по строках платежів. Поряд із продажем на перших етапах приватизації практикувалася й безоплатна передача держмайна (згодом відкинута як неефективна).

У процесі приватизації були вироблені основні підходи до її проведення: поступовість, тривалість проведення передприватизаційних і приватизаційних процедур; платність (відшкодованість). Ці підходи мають універсальний характер і були використані в подальшому багатьма країнами.

Французька модель відрізнялася насамперед істотно швидшими темпами приватизації, а також тим, що ставка як на покупців держмайна робилась на так званих "стабільних акціонерів", тобто на великі фірми. Приблизно 20% майна було реалізовано іноземним інвесторам, 10% -- персоналу приватизованих підприємств. Основна форма -- продаж акцій.

Спільне в англійській і французькій моделях -- проведення приватизації в умовах досягнення суспільно-політичного консенсусу в питаннях цілей і форм її здійснення. Для цього був використаний широкий арсенал заходів, спрямованих на встановлення згоди (забезпечення підтримки робітників пільговими ставками для купівлі акцій, національного капіталу -- гарантуванням збереження контрольного пакета акцій у країні, менеджерів підприємств -- приватизацією підприємств як єдиних цілісних комплексів і т.п.).

Особливості італійської моделі визначалися принциповою установкою на збереження істотної частки великого державного сектора, а також тим, що основну роль в економіці Італії відіграють акціонерні товариства зі змішаним державно-приватним капіталом. Приватизація проходила переважно у формі підвищення частки приватного капіталу в змішаних компаніях або продажу дочірніх компаній, що більше не розцінювались як життєво необхідні для функціонування держави. Повній приватизації (реприватизації) підлягали підприємства, націоналізовані в умовах кризи 70-х років із метою їх державної підтримки, а також ряд держкомпаній у галузях, що втратили своє колишнє значення для економіки країни в результаті структурних змін (металургія).

При розпродажу акцій перевага віддавалася персоналу компаній.

Програма приватизації в Чилі здійснювалася з 1974 р. декількома етапами. На першому з них (1974-1975 рр.) Приватизація проходила насамперед у формі повернення денаціоналізованого майна колишнім власникам, одночасно вживався комплекс заходів для дерегулювання економіки. На другому етапі (1975-1980 рр.) відбувалося залучення в країну іноземного капіталу для участі в приватизації, акціонування держпідприємств, зменшення частки держави в підприємствах із змішаною власністю. Третій етап (з 1981 р.) співпав із світовою економічною кризою, що негативно позначилась на припливі іноземного капіталу. Були вжиті заходи для розширення соціальної бази приватизаційного процесу шляхом пільгового продажу акцій робітникам підприємств. З 1985 р. розпочалась приватизація найбільших монополій з індивідуальним підходом до конкретних об'єктів.

Основними цілями приватизації в Ізраїлі, яка почалась в 1986 р., були: підвищення рівня конкурентності в промисловому секторі шляхом зменшення втручання держави; залучення іноземних інвестицій; одержання додаткових коштів у бюджет шляхом скорочення дефіциту; сприяння розповсюдженню акцій підприємств серед їхніх робітників; розвиток фінансової системи і ринку капіталів. Форми приватизації - проведення переговорів представників відповідних урядових органів із декількома приватними покупцями; привселюдний продаж акцій компаній на відкритих торгах.

З 1996 р. здійснювалася програма безкоштовного розповсюдження так званих "опцій" (приватизаційних паперів) серед усіх громадян, старших 18 років. "Опції" обмінювалися на акції підприємств, що приватизувались, або продавались по ринковій ціні.

Приватизаційна модель Угорщини характеризується двома принциповими особливостями: 1) швидкими темпами проведення приватизації (з початку до кінця 90-х років частка ВВП, що припадає на приватні компанії, зросла з 10 до більш як 80%); 2) використанням протягом 90-х років продажу державного майна стратегічним іноземним інвесторам на конкурентних засадах як основного засобу приватизації. Інші засоби (пільговий продаж цілих підприємств або акцій робітникам і менеджерам; реалізація акцій за спеціальними програмами; продаж акцій на фондовому ринку) відігравали допоміжну і незначну роль.

Етапу організованої приватизації (що почався в 1990 р.) передував етап “спонтанної”, “номенклатурної” приватизації. З 1988 р. держпідприємства почали перетворюватись на акціонерні товариства, наділені правами повного господарського ведення і незалежні від галузевих міністерств. Одночасно в 1988-1989 рр. була здійснена мала приватизація і приватизація житлового фонду.

Прагнення уряду оздоровити фінансову ситуацію в країні і позбутись колосального зовнішнього боргу, що сформувався ще в соціалістичні часи (20 млрд. USD) обумовили використання ціни як єдиного критерію для визначення покупця (додаткові умови - збереження робочих місць, профілю і т.п. - не використовувалися). Це об'єктивно створило умови для домінування іноземних покупців.

Приватизація в Польщі почалася приблизно із середини 80-х років як спонтанний нелегальний і юридично неоформлений процес. У цей період практично цілком проведена мала приватизація. Після прийняття в 1990 р. Закону “Про приватизацію” вона відбувалась організовано.

Законом було передбачено використання трьох способів приватизації. Комерціалізація передбачала перетворення держпідприємств в АТ із наступним продажем його акцій по відкритій підписці або продажем конкретним покупцям. Ліквідація припускала продаж підприємства, створення на його основі нової компанії, фундаторами якої виступала держава і приватний інвестор; оренду персоналом і управлінцями майна підприємства та організацію на цій основі нової приватної фірми; банкрутство з продажем майна. Робітники підприємств одержували право на придбання 20% його акцій по пільгових цінах, іноземні інвестори - до 10% акцій (із можливістю підвищення цієї квоти за спеціальним дозволом уряду).

У процесі реалізації Закону від 1990 р. з'ясувалося, що він не забезпечує прийнятні темпи приватизації, і в 1993 р. вступила в дію програма масової (ваучерної) приватизації (створення системи національних інвестиційних фондів із розподілом їхніх акцій серед усіх повнолітніх громадян).

Основний позитивний ефект від приватизації був отриманий при використанні продажу акцій на привселюдних торгах, а також продажу підприємств стратегічним іноземним інвесторам. Досить ефективними показали себе й методи продажу підприємств менеджерам і персоналу компаній, але тільки в тому сенсі, що створили умови для повторного перерозподілу власності і переходу її в руки сторонніх власників.

Приватизація з використанням національних інвестиційних фондів визнана невдалою, адже створені в її процесі компанії працюють в цілому неефективно. Неефективною визнається й робота комерціалізованих (корпоратизованих), але не приватизованих підприємств.

Характерна риса польської приватизації, яка істотно відрізняє її від угорської: основну роль у формуванні приватного сектора і залученні іноземних інвестицій відіграла не приватизація, а зростання нового недержавного капіталу. Приватизація, по суті, переважно створювала умови для інтенсифікації цього зростання. У 1998 р. на колишніх держпідприємствах, що завершили приватизацію, у всіх сферах економічної діяльності працювало лише 450 тис. чоловік, у той час як в усьому приватному несільськогосподарському секторі - понад 6 млн. чоловік. З 16 млрд. USD залучених прямих іноземних інвестицій основна частина припала аж ніяк не на приватизаційні проекти.

На відміну від Угорщини й Польщі, Словаччина не мала тривалого досвіду ринкової трансформації економіки в період, що передує зміні соціально-економічної моделі, тому спонтанна приватизація не відіграла тут істотної ролі. Організована приватизація почалася в 1990 р., причому спочатку основним засобом приватизації передбачався продаж держвласності, а безплатний розподіл мав відігравати допоміжну роль. Але через традиційну для країн Центральної Європи проблему - брак вільного національного капіталу - ваучерна форма приватизації висунулась на перший план.

На відміну від Угорщини, у Словаччині досить обережно поставились до участі іноземного капіталу в приватизації (на першому етапі малої приватизації іноземний капітал був виключений із процесу). Мала приватизація була проведена в дуже стислі строки з використанням переважно і аукціонного продажу. Широко (як і в Польщі, Угорщині ) використовувалася реституція - повернення власності старим власникам. Реституція фактично зіграла роль одного з основних засобів приватизації - тільки в результаті її проведення в приватні руки перейшло понад 70 тис. будинків, понад ЗО тис. промислових об'єктів, 50% державних і сільгоспугідь.

Приватизація в Чехії характеризується високим ступені завершеності. За 1990-1997 рр. у Чехії було приватизовано 95% об'єктів, що намічались до приватизації. Характерна риса процесу - орієнтація на відкриті конкурентні способи приватизації, відсутність закритих аукціонів і особливих привілеїв для робітників підприємств (за винятком банківських гарантій робітникам" при одержанні ними кредитів для участі у викупі своїх підприємств).

У Росії приватизація проводилася в два етапи: 1) ваучерна безоплатна приватизація (до 1994 р.); 2) приватизація шляхом продажу.

Мала приватизація проводилася шляхом продажу на Конкурсах і аукціонах. Комерційні конкурси передбачали виконання ряду умов, насамперед соціальних та інвестиційних, тобто здійснення у встановленому порядку інвестицій в об'єкт. Колективи підприємств користувалися переважним правом на купівлю, ціновими пільгами, пільгами по термінах оплати.

Великі підприємства акціонувалися. Частина акцій поширювалася тільки серед членів колективу за закритою підпискою трьома різними методами. Переважною схемою (скористалися 80% підприємств) був продаж (обмін на ваучери) членам трудового колективу 51 % від розміру статутного фонду. У цьому випадку не проводився продаж акцій на пільгових умовах і їхня безоплатна передача, передбачені двома іншими методами (при яких колектив на етапі закритої підписки забезпечував собі меншу частку в статутному капіталі). Акції, що залишилися, продавалися на чекових аукціонах, платіжним засобом виступали як гроші, так і ваучери. Безгрошовий етап приватизації завершився 30.06.1994 р. Приватизовано 100 тис. підприємств, у тому числі 20 тис. великих, що становило 70% промислового потенціалу. Характерною рисою було забезпечення менеджерам підприємств уже на першому етапі приватизації досить високої частки пакета акцій - від 10 до 30%. Оцінки результатів першого етапу були переважно негативними (відсутність помітного позитивного впливу на ефективність виробництва і користі для вирішення бюджетних проблем; "обман населення" - дрібні акціонери реально усунуті від управління акціонерними товариствами, не одержують дивідендів і т.п.).

Характерний факт - дослідження, що вперше зафіксували більшу ефективність роботи приватного сектора в порівнянні з державним, показали і те, що найефективнішими є не приватизовані підприємства, а приватні підприємства нового капіталу.

Основні проблеми після 1994 р. - відсутність прозорості і реальної конкурсності під час продажу об'єктів, продаж ліквідного майна за безцінь, криміналізація процесу. При цьому вже в 1995 р. очевидною стала позитивна роль платної приватизації в рішенні бюджетних проблем і пом'якшенні платіжної кризи, а приблизно з 1997 р. офіційною статистикою фіксується більша ефективність приватного сектора в порівнянні з державним.

3. Можливості використання в Україні досвіду приватизації розвинутих і постсоціалістичних країн

Аналіз приватизаційного досвіду інших країн свідчить: доприватизаційні процеси скрізь мають багато спільних рис, і саме поняття різноманітності моделей приватизації є досить умовним. Специфіка окремих моделей полягає в комбінуванні універсальних методів приватизації.

Технологічні способи приватизації, підходи до її проведення в Україні, у тому числі й ті, що, як вважають, обумовили неефективність або навіть повну невдачу процесу (сертифікатна приватизація, надання пільг у придбанні держмайна найманим робітникам і вищим менеджерам підприємств, викуп підприємства робітниками, обмеження участі іноземного капіталу і преференції капіталу національному, безоплатна передача майна і т.д.) - усе це у певних пропорціях було і в деяких інших країнах.

Ваучерний механізм використовувався не тільки в Україні, але й у Росії, Чехії, Словаччини, Литві, Монголії, Польщі, Румунії, Ізраїлі й інших країнах, в яких результати приватизації були абсолютно різними. Немає ніяких підстав вважати, що саме він послужив причиною деформації приватизаційного процесу в Україні.

Не можна пояснити специфіку приватизації в Україні і так званою спонтанною, номенклатурною приватизацією у передприватизаційний період - це явище було властиве не в менших масштабах і Польщі, і Угорщини, і країнам Балтії.

Всі постсоціалістичні, у тому числі пострадянські країни й Україну об'єднує те, що вони не могли безпосередньо використовувати традиційні методи приватизації, до яких вдавались розвинуті країни із ринковою економікою - продаж на фондовому ринку і на ринку нерухомості, оскільки ці ринки не були сформовані (певні їхні зачатки існували лише в Польщі й Угорщині). Бракувало й комплексу необхідних правових норм, із якими пов'язане функціонування приватної власності. Тому реально досвід розвинутих країн, особливо Англії як країни, що реалізувала класичну модель приватизації, міг бути врахований насамперед у таких моментах:

підходи, технологічні способи приватизації повинні визначатись основними цілями, що перед нею ставляться;

успіх приватизації безпосередньо залежить від її підтримки суспільством, технологія приватизації повинна включати важелі, що забезпечують таку підтримку.

Які б цілі формально не проголошувались у приватизаційних програмах постсоціалістичних країн, досить очевидним є те, що основною з них було закріплення необоротності суспільно-політичної й економічної трансформації. Загроза "соціалістичного реваншу" була неістотною для більшості країн ЦЄ і Балтії, де був досягнутий суспільно-політичний консенсус із приводу проведення реформ (фактично лише в Болгарії була здійснена нетривала спроба повторити соціалістичний експеримент), але достатньо реальною для Росії, України, Білорусі (досвід останньої це наочно довів).

Якнайшвидше проведення приватизації було об'єктивною необхідністю, досить логічним став вибір саме ваучерної, сертифікатної моделі. У цьому відношенні автори концепції і приватизаційного законодавства в Україні повною мірою врахували досвід Чехословаччини, що спочатку орієнтувалася на варіант переважно грошової приватизації, але швидко відмовилася від нього через такі причини:

відсутність достатнього національного капіталу при неготовності суспільства до домінування іноземного капіталу в процесі приватизації;

нерозвиненість ринкової інфраструктури, зокрема, відсутність фондового ринку.

Поряд із тим, що варіант сертифікатної приватизації дозволяв вирішити завдання різкого прискорення приватизації в ситуації фактичної відсутності приватного капіталу і необхідної ринкової інфраструктури (більш того, сертифікатна приватизація сама виступала інструментом формування цієї інфраструктури), він дозволив також вирішити ще одне найпринциповіше завдання, яке цілком узгоджувалось зі світовим досвідом - завдання забезпечення суспільної підтримки приватизації. Цей метод спочатку схвально сприймався населенням як соціальне справедливий і такий, що певною мірою вирівнює стартові умови для участі в приватизації всіх членів суспільства.

3 погляду технології проведення приватизації альтернативою бачиться угорський варіант -- підключення вже на початкових стадіях значного іноземного капіталу, стратегічних іноземних інвесторів як основного учасника великої приватизації.

Але, з одного боку, вона навряд чи забезпечила б необхідний приплив іноземного капіталу через загальний стан української економіки, що знаходилась в найглибшій кризі, її неринковий характер і відсутність необхідного правового поля, з другого -- на початку 90-х років до скільки-небудь істотної ролі іноземного капіталу, навіть на рівні окремих досить значних проектів, не було готове саме українське суспільство і його еліта. Відповідно до репрезентативного опитування, проведеного Мінстатом України в 1991 р., меншає 10% робітників промисловості надавали перевагу роботі на підприємствах за участю іноземного капіталу.

Постійним рефреном суспільної дискусії на початковому етапі приватизації були різноманітні фобії з приводу "продажу України іноземцям", результатом чого була фактична дискримінація іноземних учасників приватизації (через систему різного роду коефіцієнтів, що підвищували вартість оцінки об'єктів приватизації і т.п.). До того ж, для Угорщини найсильнішим аргументом на користь зняття будь-яких обмежень на залучення іноземного капіталу в приватизаційні процеси була необхідність погашати колосальний зовнішній борг (20 млрд. USD). Україна ж після розпаду СРСР по так званому "нульовому варіанту" зовнішніх боргів не мала, що заохочувало політику "опори на власні сили". Варіант масштабної участі іноземного капіталу в приватизації був абсолютно неприйнятний для лівої більшості в парламенті.

Специфіка польського варіанта полягала в тому, що в Польщі вже тривалий час існував недержавний сектор, який охоплював цілі галузі й сфери економічного життя. Це дозволило зробити основну ставку не на приватизацію, а на зростання нового приватного капіталу. Ось чому приватизація на перших етапах відігравала порівняно другорядну роль. Умови України кардинально відрізнялися, тому даний підхід був неприйнятний і приватизація повинна була відіграти роль основного каталізатора реформ.

Істотність цих розходжень часто недооцінюється. Увага акцентується на деяких подібних макроекономічних і структурних характеристиках польської й української економік, практично рівних наприкінці 80-х років показниках ВВП на душу населення, подібних рівнях життя, якісних характеристиках робочої сили і т.п. Величезну різницю в результатах економічних реформ пояснюють тим, що Україною обрані принципово інші підходи до їх здійснення.

Отже, якщо розглядати вихідні умови не як набір макроекономічних і технологічних передумов, а як економічну і соціальну готовність суспільства, держави до проведення реформ, то говорити про подібні стартові умови не можна. У цілому ж умови України були надмір специфічними порівняно з іншими постсоціалістичними країнами. При тій ключовій ролі, що скрізь відігравала держава в процесі реформ, Україна не мала не тільки сформованих державних інститутів, але й історично близького досвіду державного будівництва (на відміну від країн Прибалтики) або успадкованої від СРСР сформованої державної машини Росії. У цьому відношенні її можна порівняти тільки з Білоруссю, що, як відомо, фактично відмовилася від ринкової трансформації економіки і припинила приватизацію. Але й Білорусь мала набагато кращі стартові передумови з погляду структури економіки.

За рівнем централізації і концентрації промислового виробництва Україна займала перше місце у світі, істотно Перевершуючи не тільки розвинуті країни з ринковою економікою, але й всі постсоціалістичні країни, включаючи Росію. Критично низькою була питома вага легкої промисловості, сфери послуг, критично високим - ВПК, більшість підприємств якого практично миттєво втратили перспективи існування після розпаду СРСР. Сектор малого підприємництва був мізерним за обсягами і роллю.

Через історичні обставини в Україні не могла бути використана така форма приватизації, як реституція, яка активно застосовувалась в країнах ЦЄ і Балтії.

Російська модель приватизації, по суті, була дуже близькою до української за набором використовуваних способів. Доцільно було запозичити більшу технологічність, пов'язану насамперед із можливістю вільного обертання ваучерів (подібні пропозиції неодноразово висувались, і те, Що вони не були прийняті, не є провиною авторів концепції і приватизаційних законів). Тіньові технології купівлі-продажу сертифікатів в Україні серйозно уповільнили сертифікатну приватизацію. Але це розходження багато в чому визначалось більш високою готовністю російських держінститутів до реалізації приватизаційних програм.

Можна стверджувати, що серед європейських постсоціалістичних країн Україна об'єктивно мала найгірші стартові умови для ринкових реформ у цілому, і для приватизації зокрема. З цим пов'язані гірші можливості використання міжнародного досвіду приватизації.

Висновки

Кількість прихильників приватизації початку реформ значно скоротилася. Найменшу суспільну підтримку має приватизація великих підприємств.

Серед оцінок результатів приватизації дослідникам до останнього часу переважали негативні, а саме:

відсутність помітного позитивного впливу на економічну ефективність та негативний - на обсяги виробництва;

“розпорошення” власності внаслідок сертифікатної приватизації; формування неефективної так званої “інсайдерської власності” і фіктивної акціонерної власності як основи тіньової корумпованої нецивілізованої псевдоринкової економіки.

Значно гірші, ніж в інших європейських постсоціалістичних країнах, наслідки приватизації пояснюються насамперед не вадами обраної моделі, а специфічністю умов, в яких здійснювався процес приватизації. Україна об'єктивно мала чи не найгірші стартові умови для ринкових реформ в цілому і для приватизації зокрема. Основні підставами для такого висновку є:

структура економіки: найвищий в світі (навіть у порівнянні з Росією) рівень централізації і концентрації промислового виробництва; критично низька питома вага легкої промисловості, сфери послуг на тлі гіпертрофовано розвинутих сировинних галузей та галузей первинної обробки сировини ; мізерний за обсягами і роллю сектор малого підприємництва;

якщо в усіх країнах держава відігравала ключову роль в процесі реформ, то Україна на початку 90-х років не мала не тільки сформованих державних інститутів, але й історично близького досвіду державного будівництва (на відміну від країн Прибалтики) або успадкованої від СРСР сформованої державної машини (як у Росії);

вкрай несприятливі суспільно-політичні умови: домінування соціалістичних та колективістських ідеологічних стереотипів у основної маси населення; довготривале домінування відвертих противників приватизації в представницьких органах влади.

Оцінюючи результати приватизації в Україні за весь період її здійснення, слід зазначити, що цей процес був найбільш динамічним і результативним суспільним процесом останнього десятиліття і став основою економічних реформ у країні. По даним Держкомстату України, станом на 1 липня 2001 р. форму власності змінило 74 465 об'єктів. Первинна вартість основних засобів і нематеріальних активів приватизованих підприємств і організацій складає 33% величини цього показника по всім підприємствам і організаціям України. Більша частина приватизованих об'єктів відноситься до групи А (мала приватизація) -- 80,4%. Середні, великі і стратегічні підприємства склали 15,1%, об'єкти незавершеного будівництва -- 3,7%.

У промисловості на 1 липня 2001 р. роздержавленими підприємствами вироблено продукції на 42,6 млрд. гривень, або 56% загального обсягу виробництва. При цьому в окремих галузях цей показник значно вище. У таких галузях, як виробництво коксу і продуктів нафтопереробки, машинобудування, целюлозна і поліграфічна промисловість, легка промисловість, харчова і переробка сільськогосподарських продуктів, цей показник складає 64 -- 70%.

На реформованих підприємствах у першому півріччі 2001 р. зайнято 2,9 млн. чол., що складало 1/4 загальної кількості найманих робітників на підприємствах, установах і організаціях (крім віднесених до малого). При цьому на недержавних підприємствах промисловості і матеріально-технічного постачання зайнято більш половини працюючих і біля половини в будівництві і побутовому обслуговуванні.

Оцінка діяльності приватизованих підприємств неоднозначна. Найбільше ефективно працювали підприємства медичної, легкої, харчової, скляної, деревообробної і порцелянової промисловості. Приватизованими підприємствами хімічного і нафтового машинобудування, машинобудування для легкої і харчової промисловості зроблене понад 90% загального обсягу продукції.

Середньомісячна номінальна заробітна плата працівників приватизованих підприємств за цей період склала 322,69 гривень, що на 11,7% вище рівня, що склався на підприємствах державної і комунальної форми власності. У той же час за одну відпрацьовану годину працівник недержавного підприємства робить товарів і послуг на 20% більше, ніж на державний і комунальних, що свідчить про більш високий рівень інтенсивності праці на реформованих підприємствах і більш низькому рівні його оплати.

Аналіз структури витрат виробництва продукції (робіт, послуг) на подібних підприємствах виявив, що в ній переважали матеріальні витрати, що склали в першому півріччі 2001 р. у цілому по Україні 65,5% загальної суми витрат, що говорить про високу матеріалоємність виробництва. Цей рівень матеріалоємності був значно вище (на 22 процентних пункту), чим на підприємствах державної і комунальної форми власності. При цьому проти відповідного періоду минулого року даний показник на приватизованих підприємствах виріс на 2,4 процентних пункти. Найбільш матеріалоємним на приватизованих підприємствах, як і в цілому по країні, було виробництво продукції промисловості і будівництва.

Це свідчить про те, що приватизовані підприємства ще не цілком адаптувалися до нових умов господарювання. Варто також помітити, що чинне законодавство не стимулює підприємців до економії матеріальних ресурсів. Проте створення критичної маси суб'єктів підприємницької діяльності з недержавною власністю, у чому вирішальну роль зіграла приватизація, по думці незалежних експертів, було одним з важливих факторів економічного росту, що почався торік і продовжується в поточному.

У 2000 р. швидкість обертання коштів у типових промислових недержавних підприємств була в 1,8 рази вище, ніж у підприємств державної і комунальної форми власності. Відповідно чистий прибуток, отриманий приватизованими підприємствами, досягла 1,8 млрд. гривень, що склало 79,6% загальної суми прибутку, отриманої підприємствами України.

Таким чином, 2000 р. можна вважати початковою крапкою відліку підвищення ефективності функціонування роздержавленого сектора економіки, що значною мірою й обумовило економічний ріст у країні. Процеси реформування власності на Україні здійснюються більш швидкими темпами по порівнянню з іншими складових економічних ринкових перетворень (створення стабільного ринкового податкового законодавства, що забезпечує умови для ефективного функціонування вітчизняних товаровиробників; розвиток інститутів фондового ринку; деполітизація економічних рішень і т.п.). Тому без рішення цих важливих проблем засобами однієї тільки приватизації неможливо досягти істотних структурних змін в економіці держави і підвищенні ефективності її функціонування.

Самій приватизації на Україні необхідно повернути її економічну сутність. Наповнення бюджету засобами від продажу акцій не може бути основною задачею приватизації. Головною її метою повинне стати підвищення економічної ефективності приватизованих підприємств внаслідок приходу інвестора. Гроші в бюджет повинні надходити не від продажу акцій, а від сплати податків нормально працюючими підприємствами.