Походження і сутність грошей

Двадцяте століття зі своїми війнами, революціями і переворотами внесло багато змін в усі сфери суспільного життя. Було впроваджено нові ідеології, економічні вчення та форми власності. Так, наприклад, з часу Першої світової війни зростає тенденція до припинення розміну банкнот на золото. У зв'язку з цим перед центральними банками постає завдання постійного контролю за грошовим обігом. Відомо, що паперові гроші в собі корисної вартості не несуть, вони є всього лиш символами, знаками вартості. Чому ж тоді відбувся загальний відхід від золота? Найпростіше пояснення полягає в тому, що паперові гроші насамперед зручні в користуванні, їх легко носити зі собою. Справді, в обігу монети стираються, частина благородного металу просто пропадає, а відповідно зростає в ньому потреба. І головне - товарооборот в масштабах, який вичислюють у доларах, фунтах, марках, гривнях чи інших грошових одиницях, не під силу золоту. Крім того, паперові гроші, банкноти і казначейські білети, - обов'язкові до прийому в якості платіжного засобу на території даної держави.

Звісно, що в зв'язку з переходом до нової форми грошового обігу з'явились різні погляди на це питання. Так, неометаталісти вважали, що оскільки золото має високу внутрішню вартість, тому воно не обезцінюється, як його паперові дублікати. Якщо зростає продуктивність праці в золотодобувній промисловості або відкриваються нові його місцезнаходження, то товарні ціни зростають, але при цьому знижуються самі витрати виробництва попередньої вагової кількості золота. До того ж перенасичення каналів грошового обігу малоймовірне, оскільки золото - втілення багатства і воно осідає в сфері тезаврації - збереження грошей вдома, замість внесення їх у якусь кредитну установу. Таким чином, при золотому стандарті стихійно підтримуються товарно-грошова рівновага.

Деякі західні вчені з цим не погоджуються, вони схиляються до іншої позиції. Е.Дж. Долан, К. Кемпбелл, К. Макконел вважають, що інфляція можлива і при золотому грошовому обігу. Якщо технологія в добуванні або виготовленні золота піднімається на якісно нову ступінь, інфляція, і при збереженні розміну, цілком ймовірна. Підтримка золотого обігу при дефіциті золотого матеріалу викликає спад, економіка просто задихається. Отже, тому доцільніше використовувати паперові гроші, при цьому вміло керувати їхньою пропозицією.

У наш час золото все ж може позитивно впливати на грошовий обіг шляхом державного продажу по цінах світового ринку, що у свою чергу дозволяє закупити товари і підвищити їх пропозицію всередині країни. У цій операції роль золота не відрізняється від ролі інших експортних благ, хоча воно вважається більш ліквідним товаром. Для оздоровлення грошового обігу і боротьби з інфляцією в золота можливості все ж невеликі.

Таким чином, XX ст. відзначило себе переходом до обігу паперових грошей і перетворення золота і срібла у товар, який можна купити за ринковою ціною.

Після Першої світової війни багато держав спробували знову ввести «золотий стандарт», але без результативно, оскільки відповідних аргументів для цього уже не було.

Світову валютну систему між двома світовими війнами можна назвати «золотовалютним стандартом». Цей період відрізняється насамперед сильним втручанням держави в економіку. Усюди були встановлені митні бар'єри, і вільна взаємодія попиту і пропозиції капіталу і ресурсів на світовому ринку стала обмеженою. З відходом від «золотого стандарту» девізні (валютні банки) і держава отримали можливість розширювати обіг паперових грошей. Деякі країни відійшли від золотого стандарту уже в 1929-1930 рр. США відмінили зв'язок валюти з золотом в 1933 р., але в 1934 знову повернулись до золотого стандарту, хоча з більш низьким паритетом.

Настала доба численних девальвацій і введення торгівельних обмежень.

Світова торгівля різко скоротилась. У ряді країн зросло безробіття.

Після Другої світової війни лідери найбільших держав світу, намагаючись не допустити помилок, які в свій час призвели до світової кризи 30-х років, у липні 1944 р. у Бреттон-Вудсі створили систему твердих валютних курсів, яка отримала назву «бреттонвудської системи». Суть її полягає у встановленні стабільних валютних курсів. Країни - члени Міжнародного валютного фонду, який був створений на тій ж самій валютній конференції, разом з Міжнародним банком реконструкції та розвитку, зафіксували курси своїх валют в доларах або в золоті, а долар був прирівняний до золота за співвідношенням 35 дол. за 1 унцію золота.

Тим, що США довгі роки купували і продавали золото, тобто створювали і знищували долари, вдалось стабілізувати його ціну на рівні 35 дол. за 1 унцію і практично покінчити з інфляцією. Довіра до долара і стабільності американської економічної валютної політики були значними: іноземні девізні банки могли в будь-який час обміняти наявні у них долари на золото.

У час існування «бреттонвудської системи» світова економіка і торгівля розвивалися досить стрімкими темпами. Одночасно індекс інфляції залишався доволі стійким (близько 3%). У більшості країн були наявні лише деякі відхилення від нього. Хоча і ця система приховувала в собі деяку небезпеку. У зв'язку з тим, що продуктивність промисловості в США у 1969-1970 рр. виявилась нижчою за європейську і японську, конкурентоспроможність американських товарів знизилась. Стала необхідною переоцінка курсу долара. Зберігати систему твердих валютних курсів виявилось неможливим. Різке вільне плавання курсів у зв'язку з нестабільністю долара призвело до відходу від нього і подальшого його падіння. У грудні 1971 року була ще одна спроба стабілізувати валютні курси. Долар був девальвований по відношенню до золота: з 35 дол. / унція до 38 дол. / унція. Долар залишився лідером серед валют. А в квітні 1972 р. країни - члени «Спільного ринку» вирішили встановити між собою більш вузькі ліміти коливання своїх валют і для цього створили так звану «валютну змію». В лютому 1973 р. долар був повторно девальвований, валютний ринок довелось закрити на декілька тижнів.

Щоб запобігти небажаним наслідкам в економіці третіх країн, держави, що входили в Європейську економічну спільноту, у 1979 р. підписали зобов'язання про Європейську валютну систему, замінили «валютну змію» з метою перейти в рамках «Спільного ринку» до більш стабільних курсів. Була створена європейська валютна одиниця - ЕКЮ, навколо якої курси національних валют країн - членів ЄЕС могли коливатись в діапазоні 2,25%.

Бреттон-Вудська система на той час вже не існувала. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні на Ямайці була підписана угода, яка започаткувала створення Ямайської валютної системи. Нею було проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Було анульовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити визначену ще у 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю - спеціальні права запозичення (Special Drawing Rights - СДР) на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунку і платежу. Йдеться по те, що система: золото - долар - національна валюта трансформувалась у нову систему: СДР - національна валюта. У цій структурі СДР отримувала статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей.

Ще однією важливою ознакою механізму Ямайської системи є впровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Проте в режимі безпосередніх співвідношень («плавання») знаходяться валюти лише провідних країн світу, а більшість валют інших, в основному слаборозвинених, прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют.

Наступним кроком на шляху до інтеграції країн-членів Європейського союзу стало введення єдиної європейської валюти. Загальний ринок з переходом до євро перетвориться в консолідовану валютну зону, яка внесе глибокі зміни у функціонування фінансових механізмів країн учасниць ЄС. Фінансову політику Євросоюзу на найвищому політичному рівні, як і раніше, визначає Рада ЄС, яка при прийнятті рішення консультується з Європарламентом і Європейським Центробанком. Проте головним регулятором поточної грошово-кредитної і валютної політики стала Європейська система центробанків в голові з Європейським ЦБ.

У «зону євро» можуть увійти країни Європейського Союзу, які здатні виконати наступні економічні вимоги:

- членство в європейській валютній системі;

- курс валюти країни-претендента на протязі двох років не повинен виходити за рамки дозволених ЄС курсових коливань;

- максимально допустимий дефіцит бюджету - не більше 3% ВНП;

- максимально допустимий розмір державного боргу - не більше 60% ВНП;

- максимально допустимий темп інфляції - не більше ніж на 1,5 процентних пункти середнього темпу інфляції по ЄС;

- довгострокові процентні ставки кредиту - не вище ніж на 2 процентних пункти середнього темпу інфляції по ЄС;

У травні 1998 року на базі цих критеріїв для участі в «зоні євро» було допущено 11 країн: Австрія, Бельгія, Німеччина, Італія, Іспанія, Ірландія, Нідерланди, Люксембург, Португалія, Фінляндія і Франція. Великобританія, Швейцарія, а нещодавно і Данія відмовились від участі в «зоні євро», а Греція не змогла виконати економічні нормативи.

Перехід 11 країн на єдину валюту буде проводитись у два етапи. Перший почався 1 січня 1999 року. На цей день було зафіксовано курси валют 11 країн і євро. По цих курсах проводитиметься деномінація і перерахунок усіх фінансових та інших активів як всередині валютного союзу, так і за його межами. Також вже почалось паралельне використання євро і прив'язаних до неї валют для безготівкових розрахунків.

Другий етап почався 1 січня 2002 року. З цього моменту на протязі 6 місяців у країнах-членах валютного союзу почався паралельний обіг банкнот і монет євро, а також національних валют. Готівкові євро - це 12 млрд. банкнот номіналом 500, 200, 100, 50, 20, 10, і 5 євро, також 70 млрд. монет номіналом 2 і 1 євро і 50, 20, 5, 2, і 1 цент.

З 1 липня 2002 року обіг національних валют було припинено і відбудеться повний перехід економіки країн-учасниць « зони євро» на нову валюту. Остаточні суми національних валют протягом декількох років можна буде поміняти на євро.

Новим етапом еволюції грошей стала поява «електронних грошей». Це абсолютно нова система грошового обігу, яка за допомогою новітніх комп'ютерних та систем зв'язку дозволяє легко переводити кошти з одного рахунку на інший. До електронних платіжних засобів відносяться кредитні та дебетні картки. На сьогодні це найбільш прогресивний, економічний і зручний носій грошових функцій. Основна його зручність полягає в тому, що не доводиться носити великі суми готівки зі собою, а крім того у разі втрати карточки ніхто не зможе нею скористатись, бо код доступу знає тільки її власник.

Кредитні картки є двох форм: індивідуальні (вони можуть бути стандартними і золотими) та корпоративні (бізнес-картки). «Золоті» картки обслуговують осіб з високою кредитоспроможністю і передбачають численні пільги для користувачів.

Дебетні поділяються на картки об'єднаних і регіональних систем.

За технологічними особливостями розрізняють картки двох видів - з магнітною смужкою та з вбудованою мікросхемою.

У світі є багато платіжних систем з використанням кредитних та дебетних карток. Найпоширенішою із них є VISA, пластикові картки якої приймаються до оплати у 220 країнах світу, більш ніж у 13 мільйонах підприємств торгівлі і сервісу, готівку можна отримати у 257 тис. банкоматів та 320 тис. відділень банків.

Крім систем VISA, у світі широко поширені такі міжнародні платіжні системи як EUROCARD/MASTERCARD, DINERS CLUB, JGB, AMERICAN EXPRESS.

У 1995 р. у світі налічувалось понад 400 мільйонів утримувачів карток VISA, 280 млн. - EUROCARD/MASTERCARD, 80 млн. - DINERS CLUB.

Банківська кредитна картка є матеріальним символом економічних і юридичних відносин, які виникають між суб'єктами, що укладають карткову угоду. Основні суб'єкти (учасники) системи карткових розрахунків:

- власник картки;

- банк-емітент;

- підприємство торгівлі або сфери послуг;

- банк-еквайр (банк, що обслуговує торговельне підприємство).

Банк видає кредитну картку клієнтові тільки після ретельної перевірки його фінансового стану і оцінки кредитоспроможності; відкриває власникові картки спеціальний рахунок, на якому враховуються всі операції з карткою; регулярно надсилає клієнту виписку із зазначенням сум платежі розміру заборгованості, сум і термінів погашення; стягує комісію і відсотки згідно із встановленим тарифом; зобов'язується сплачувати рахунки торговельного підприємства за покупки, зроблені з використанням карток, за вирахуванням комісійного збору (дисконта).

В Україні система електронних платіжних розрахунків прогресивно розвивається. У вересні 1995 р. було створене АТ «Укркарт», під керівництвом якого здійснюється проект впровадження національних платіжних карток. Це вигідно для всіх, адже використання пластикових карток прискорює взаєморозрахунки, а отже, й обіг товарів і грошей. Від цього виграють як банки та власники карток, так і держава, в якій скорочуються видатки на емісію готівки.

Західні економісти схиляються до думки, що в майбутньому паперові гроші - банкноти і чеки повністю зникнуть, їх замінять електронні міжбанківські трансакції. Гроші залишаться, але стануть «невидимими».

4 ЗАКОНИ ОБІГУ ГРОШЕЙ. ІНФЛЯЦІЯ: ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ, СУТНІСТЬ. МЕТОДИ СТАБІЛІЗАЦІЇ ГРОШОВОГО ОБІГУ

грошовий система обіг інфляція

4.1 Закон грошового обігу та методи його стабілізації

Грошовий обіг - це безперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу.

Випуск грошей в обіг не може здійснюватися у будь-яких масштабах. У цій сфері діють об'єктивні економічні закони, і якщо держава не дотримується цих законів відбувається розпад економічної системи, знижується рівень виробництва, життєвий рівень населення тощо.

Закони грошового обігу - виражають необхідні сталі зв'язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, і вартістю грошей.

Грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному закону.

Сутність закону грошового обігу полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів.

Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:

Мф = М,

де Мф - фактична маса грошей в обігу,

М - об'єктивно необхідна для обігу їх маса.

Якщо Мф перевищує М - значить в обігу з'явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від М - їх нестача.

Важливим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини М. Це пояснюється значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси.

Величина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу - готівкову і безготівкову.

Виконуючи функції засобів обігу і платежу, гроші безперервно переміщуються від одного суб`єкта економіки до другого, обслуговуючи тим самим купівлю-продаж товарів та послуг, тобто реалізацію ВНП.

Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію ВНП називається грошовим обігом.

Між процесом реалізації ВНП та грошового обігу існує внутрішній зв`язок: чим більший номінальний обсяг реалізації ВНП, тим більшим буде потік грошового обігу, і навпаки.

Номінальний ВНП визначається двома факторами: фізичним обсягом товарів та послуг, що реалізується (Q), та рівнем їх цін (P).

А обсяг грошового обсягу визначається масою грошей, що знаходяться в обігу (М), і швидкістю обігу грошової одиниці (V).

Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протягом певного часу (М), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна виразити формулою:

де Q - фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізується;

Р - рівень цін на товари та послуги, що реалізуються;

М - маса грошей, що знаходяться в обігу;

V - швидкість обігу грошової одиниці.

Але не всі товари, що реалізуються, оплачуються негайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину М. Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов'язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов'язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей.

Щоб забезпечити стійкість грошей, необхідно витримувати пропорційність між товарною масою і обсягом грошових послуг населенню, з одного боку, і грошовою масою в обігу - з другого. Розвиток кредитних відносин і банківської справи сприяв зменшенню потреби в наявних грошових знаках. Кількість грошей, необхідних для обігу, визначається за формулою:

де М - кількість грошей в обігу;

Р - сума цін товарів, що реалізуються;

К - сума цін товарів, проданих в кредит;

П - платежі, за якими настав строк оплати;

ВР - взаємні розрахунки;

V - швидкість обігу грошової одиниці

ГР - грошовий резерв для сфери обігу.

Перевищення кількості грошових одиниць в обігу над сумою товарних цін (і як результат - поява грошових одиниць, що не мають товарного покриття) призводить до інфляції.

Величина М як об'єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об'єктивно діє закон грошового обігу - закон вирівнювання Мф до рівня М. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і М забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > М мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < М, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = М.

Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і М зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з М, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був - державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі М. Автоматичне вирівнювання Мф і М обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей - казначейські вони чи банківські.

Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > М) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину М. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу.

Хронічне порушення закону грошового обігу - закономірність обігу казначейських грошей.

Досягнення рівності між Мф і М за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується М до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону грошового обігу і проявом об'єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей.

Стримування зростання маси таких грошей з метою вирівнювання Мф з М можливе лише як тимчасове явище і може здійснюватися державними заходами, спрямованими на оздоровлення бюджету, ліквідацію чи зменшення його дефіциту до прийнятного рівня. Якби це завдання було вирішено остаточно і державі не потрібно було емітувати казначейські гроші для покриття своїх витрат, то це створило б передумови для забезпечення рівності Мф = М. Але водночас можна було б відмовитись і від казначейського механізму емісії і перейти до банківського механізму емісії, що надає грошам іншої якості.

При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і М у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня М, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обґрунтованій кредитній політиці.

Специфікою дії закону грошового обігу в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об'єктивно необхідному рівні.

Величина Мн як об'єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об'єктивно діє і цей закон - закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн.

Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був - державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей - казначейські вони чи банківські.

Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн - закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об'єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей.

Стримування зростання маси таких грошей з метою вирівнювання Мф з Мн можливе лише як тимчасове явище і може здійснюватися державними заходами, спрямованими на оздоровлення бюджету, ліквідацію чи зменшення його дефіциту до прийнятного рівня. Якби це завдання було вирішено остаточно і державі не потрібно було емітувати казначейські гроші для покриття своїх витрат, то це створило б передумови для забезпечення рівності Мф = Мн. Але водночас можна було б відмовитись і від казначейського механізму емісії і перейти до банківського механізму емісії, що надає грошам іншої якості.

При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обґрунтованій кредитній політиці.

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається що її поява пов'язана з виникненням паперових грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов'язана.

Термін інфляція (від лат. Inflatio - надування) вперше почав вживатися в Північній Америці в період громадянської війни

1861-1865 рр. і означав процес збільшення паперово - грошового обігу. В ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і в Франції. Широкого розповсюдження в економічній літературі поняття інфляції одержало в ХХ столітті відразу після першої світової війни.

На початок 90-х років ХХ сторіччя не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не відчула руйнівного впливу інфляції. У класичній економічній теорії інфляція трактується як частина теорії грошей. Вона є процесом підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей. Дж.М. Кейнс вперше проаналізував інфляцію як елемент макроекономічної теорії.

Мілітаризм, змінивши кейнсіанській теорії у 80-х роках вже не просто включає проблеми інфляції в макроекономічну теорію. Проблеми інфляції стають найважливішою складовою частиною останньої. «Під інфляцією, - пише М. Фрідмен, - я розумію стійке та безперервне зростання цін, що завжди і всюди виступає як грошовий феномен, викликаний надмірною масою грошей по відношенню до випуску продукції». Це положення переконує в тому, що причини інфляції - у сфері обігу. А тому допускається обмеження впливу держави в процеси суспільного відтворення.

На противагу цьому в кейнсіанських теоріях під інфляцією розуміється надмірний попит, причини якого - як на стороні пропозиції, так і попиту: «В разі якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшилася, має місце інфляція».

Як вважають деякі економісти, під інфляцією варто розуміти підвищення загального рівня цін в економіці. Полемізуючи з цією точкою зору, Л. Хейне писав, що не слід забувати: змінюються ціни не тільки товарів, але і вимірників їхньої цінності, тобто грошей.

З середини 60-х років у світовій економічній науці формується новий напрям у дослідженні інфляцій. Його представники виходять з необхідності комплексного аналізу явищ грошової сфери, що враховують загальні зміни в економіці 2-ї половини ХХ століття. Згідно з цим підходом, найважливішою рисою сучасних інфляційних процесів є тісне переплетіння грошових та загальноекономічних факторів росту цін. Звідси випливає, що незалежно від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін викликає необхідність підвищення обсягів грошової маси, і навпаки.

Іншими словами, зростання останнього часто виступає вже не як причина росту цін, а як його похідна. Грошові та загальноекономічні фактори в цьому процесі змінюють місцями причини та наслідки інфляції. Тому всіляке зростання рівня цін викликає підсилення інфляції і стає тим самим інфляційним. Згідно з цією теорією, інфляція, особливо в умовах перехідної економіки, зумовлюється багатьма процесами, що відбуваються у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Де б не розпочалася дія інфляційних факторів - чи у виробництві, чи у сфері державних фінансів, чи у, власне, грошово кредитній сфері - інфляційне зростання цін супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень, а потім зростає загальна маса грошей. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції в її класичному вигляді.

Інфляція - це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші «дешевіють», а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище, породжене диспропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

Пояснення причин дисбалансу різні. Одні економісти (Дж.М. Кейнс і його послідовники) пояснювали його надмірним попитом при повній зайнятості, тобто з боку попиту. Інші - неокласики - шукали причину в росту виробничих чи витрат виробництва, тобто з боку пропозиції. Здається, що дані оцінки однобічні й істину варто шукати в синтезі двох протилежностей, тобто пояснювати інфляцію як з боку попиту, так і з боку пропозиції. Диспропорції між попитом та пропозицією, перевищення доходів над споживчими витратами можуть породжуватися дефіцитом держбюджету (витрати держави перевищують доходи); надмірним інвестуванням (обсяг інвестицій перевищує можливості економіки); випереджальним ростом заробітної плати в порівнянні зі зростанням виробництва і підвищенням продуктивності праці; довільним установленням державних цін, що викликають перекоси у величині і структурі попиту; іншими факторами.