Гроші та грошовий обіг

Пластикові картки VISA приймаються до оплати у 220 країнах світу, більш ніж 13 мільйонах підприємств торгівлі і сервісу, готівку можна отримати у 257 тис. банкоматів та 320 тис. відділеннях банків. Середньостатистичний американець постійно носить з собою близько 10 карток різноманітних платіжних систем, картку для автозаправок, телефонну, страхову та чимало різноманітних клубних.

Банківська кредитна картка є матеріальним символом економічних і юридичних відносин, що виникають між суб'єктами, які укладають карткову угоду. Основними суб'єктами (учасниками) системи карткових розрахунків є:

власник (утримувач) платіжної картки - особа, інформація про яку нанесена на банківську пластикову картку (ім'я, прізвище, зразок підпису) і яка уповноважена розпоряджатися картрахунком. Отримання дозволу від банку-емітента банківської платіжної картки (БПК) на здійснення операцій з використанням БПК називають авторизацією;

пункт обслуговування - підприємство торгівлі чи сфери послуг, що визнало дану пластикову картку як платіжний засіб, і де встановлене відповідне інфраструктурне устаткування (карткові термінали, банкомати, автомати для оплати послуг із паркування машин тощо). Приймає платежі з використанням пластикових карток і забезпечує передачу трансакцій до процесингового центру або обслуговуючого банку;

банк-емітент карток - відкриває рахунки для клієнтів - користувачів карток, видає картки клієнтам (фізичним і юридичним особам), виконує списання та зарахування коштів на цей рахунок, здійснює авторизацію, подає власнику картки виписки із зазначенням сум і термінів погашення кредитів (ця процедура називається білінгом), а також може виконувати функцію банку-еквайра для іншого банку-емітента або для самого себе;

обслуговуючий банк (банк-еквайр) - надає комплекс послуг підприємствам торгівлі й сервісним центрам, які приймають картки для оплати за товари і послуги. Діяльність щодо проведення розрахунків з торговцями, що є клієнтами банку, за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів і виконання операцій з видачі грошей у готівковій формі держателям спеціальних платіжних засобів називають еквайрингом. Банк-еквайр здійснює такі операції: 1) процесинг карткових трансакцій: формування у пакети торговельних рахунків і передавання системою інформаційного обміну через розрахунковий банк для подальшого одержання відповідних коштів і комісійної винагороди від банку-емітента; 2) зарахування поданих продавцем сум на його рахунок; 3) відшкодування цієї суми через систему інформаційного обміну (розрахунковий банк списує кошти з картрахунка банку-емітента на кореспондентський рахунок банку-еквайра у розрахунковому банку). Таким чином, банк-еквайр кредитує продавця на період обробки даних;

розрахунковий банк - уповноважений платіжною організацією банк, який здійснює фінансові розрахунки між емітентами та еквайрами і відображає їх на кореспондентських рахунках учасників, відкритих у цьому банку. Постановою Правління НБУ від 28 січня 1997 р. №18 Національний банк України визначено розрахунковим банком за операціями із застосуванням карток типу «електронний гаманець». Таким чином, НБУ є гарантом виконання розрахунків між платниками і одержувачами коштів;

процесинговий центр - керує системою в цілому. Основними його функціями є збір, сортування і авторизація трансакцій із платіжних і банківських терміналів, а також банкоматів та інших спеціалізованих пристроїв, виконаних із використанням національних і міжнародних платіжних інструментів; забезпечення інформаційного зв'язку між учасниками системи; управління безпекою функціонування системи в цілому, виконання ролі арбітра між учасниками системи в конфліктних ситуаціях та ін.

Система масових (споживчих) електронних платежів потребує не лише наявності картки, на яку нанесена зрозуміла для термінала інформація (ідентифікація клієнта, його банківські реквізити, спосіб їх перевірки за допомогою секретного коду, сума залишку на рахунку власника і у разі можливості величина максимального овердрафту), але й наявність відповідної інфраструктури - терміналів, здатних прочитувати, розкодовувати, збирати і передавати інформацію. Основними спеціальними компонентами інфраструктури ринку пластикових карток є банківські автомати (банкомати) і електронні торговельні термінали. Банкомати - це автоматичні пристрої, що працюють без участі людини, можуть видавати готівку і виконувати стандартні платіжні операції. Банкомат при введенні PIN-коду здійснює авторизацію і видає готівку. Використання банківських автоматів для здійснення розрахунків можливе у закритому режимі і в режимі реального часу. Працюючи у закритому режимі, банкомати не зв'язані із зовнішнім комп'ютером, а інформація про операції накопичується в пам'яті банкомата, а потім банк-еквайр зчитує її і передає розрахунковому банку. При роботі у режимі реального часу банкомати безпосередньо зв'язані з центральним комп'ютером банку-еквайра. Торговельні термінали встановлюються у приміщеннях торговельних центрів або інших місцях обслуговування покупців. Вони використовуються службовцями торговельної системи для введення і передачі інформації про платіжні операції в комутаційний центр. Є два типи експлуатації терміналів: заснована на прямому зв'язку термінала з банком клієнта і непряма, тобто автономна. За допомогою системи першого типу можна підключитися до рахунка клієнта і негайно списати з нього відповідну суму. Поряд з надійністю і швидкістю оплати ця система має ряд недоліків: вона вимагає встановлення для кожної установи банків, що випускають картки, окремих терміналів у торгових точках; для торговців ця система також пов'язана з додатковою оплатою користування телекомунікаціями. Інфраструктура ринку послуг у системі розрахунків за допомогою пластикових карток включає також відповідно адаптовані електронні контрольно-касові апарати, таксофони тощо.

Нині у банківській сфері України застосовують чотири основні групи платіжних карток різних платіжних систем: відомих міжнародних систем (VISA, EUROPAY / MASTERCARD), внутрішніх локальних (запроваджених вітчизняними банками), що близькі до стандартів міжнародних технологій; внутрішніх локальних (запроваджених вітчизняними банками), заснованих на інших технологіях; Національної системи масових електронних платежів. Використання платіжних карток міжнародних платіжних систем в Україні регулюється Положенням про впровадження пластикових карток міжнародних платіжних систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 24 лютого 1997 р. №37. Постановою Правління НБУ від 24 вересня 1999 р. №479 було затверджене Положення про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням.

У сфері використання платіжних карток міжнародних платіжних систем лідирують такі банки, як «Аваль», Приватбанк, Перший український міжнародний банк, Укрексімбанк. Прибутковість еквайрингових операцій такого роду внаслідок конкуренції між банками значно знизилася. Досить незначна частина населення України має картки цих систем. Дві інші групи платіжних систем зорієнтовані на охоплення ширших верств населення. Вони розвиваються шляхом упровадження різноманітних проектів, пов'язаних із виплатою заробітної плати. Загальна кількість таких карток в Україні сягає понад 1 мільйон. Однак, за невеликим винятком, такі картки не можна назвати платіжними, бо вони використовуються лише для виконання основних банківських функцій - видачі та приймання готівки. Застосуванню їх як засобу платежу в торгівлі чи сфері послуг перешкоджають відсутність домовленості між банками про взаємний прийом карток, брак інфраструктури (термінального обладнання та якісних каналів зв'язку); висока собівартість операцій; високі ризики; відсутність розроблених технологій взаємодії із супутніми системами (торговельними, дисконтними тощо) та відсутність відповідної нормативної бази. Існування ряду несумісних платіжних систем дезорієнтує і відштовхує масового користувача цими послугами. Зважаючи на це, НБУ створює Національну систему масових електронних платежів (НСМЕП), покликану усунути основні перешкоди на шляху запровадження масової платіжної системи.

Для створення Національної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги за допомогою пластикових карток у вересні 1995 р. було засноване міжбанківське закрите акціонерне товариство «Українська розрахункова карта» (скорочено «Укркарт»), фундаторами якого стали провідні комерційні банки України під егідою НБУ.

НСМЕП базуватиметься на використанні смарт-карток: вони економніші від магнітних, можуть взаємодіяти з міжнародними картками, зменшують ризики банківської системи і користувачів.

Постановою Правління НБУ від 25 травня 2000 р. було затверджене Тимчасове положення про національну систему масових електронних платежів. Платіжна картка у НСМЕП може містити такі платіжні інструменти (один або два одночасно): електронний гаманець та електронний чек. Електронний гаманець - це платіжний інструмент, призначений для операцій невеликими сумами, якому відповідає консолідований картковий рахунок, відкритий в емітента. Електронний чек призначений для платежів великими та середніми сумами. Він видається в банку фізичним та юридичним особам, причому банк-емітент обов'язково відкриває їм окремий поточний рахунок, а також окремий, на кожну картку, чековий рахунок.

Однією з найбільших проблем запровадження в Україні системи масових електронних платежів є не стільки недостатність коштів для її впровадження, як небажання економічних агентів.

10. Форми безготівкових розрахунків. Розрахункові документи та порядок їх оформлення

Форми безготівкових розрахунків виражають конкретний спосіб існування, внутрішню організацію змісту системи безготівкових розрахунків. Кожна з форм безготівкових розрахунків характеризується своєю структурою, сукупністю ознак, конкретним механізмом платежу. Доцільність використання тієї чи іншої форми розрахунків визначається конкретним господарським завданням, змістом і методами розв'язання фінансових проблем господарськими суб'єктами.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись розрахункові документи на паперових носіях та в електронному вигляді.

Конкретні засоби на паперовому, електронному чи іншому виді носія, що ініціюють переказ грошей з відповідного рахунка платника, називають платіжними інструментами.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні встановлені такі форми платіжних інструментів:

— меморіальний ордер;

— платіжне доручення;

— платіжна вимога-доручення;

— платіжна вимога;

— розрахунковий чек;

— акредитив.

Розрахункові документи є інструментами здійснення безготівкових розрахунків. За формою і змістом вони повинні відповідати певним вимогам: бути простими, зрозумілими платникові й одержувачу коштів, точно визначеними, зручними в користуванні, давати максимально повну і точну інформацію про грошову операцію, що проводиться.

Форма безготівкових розрахунків (за винятком меморіального ордера) визначається в договорі між постачальником і покупцем.

Кожна окрема форма безготівкових розрахунків несе певне економічне навантаження, має свої сильні і слабкі сторони, специфічні особливості та сфери найефективнішого використання. Ефективність господарського обороту безпосередньо залежить від правильності вибору і доцільності використання тієї чи іншої форми розрахунків. У зв'язку з цим важливою є проблема подальшого розвитку і вдосконалення таких форм безготівкових розрахунків, які б сприяли оптимізації господарського обороту країни.

Конкретний набір форм безготівкових розрахунків визначається як рівнем економічного розвитку країни, так і традиціями, історично усталеними звичаями і стереотипами у сфері платіжних син. Так, у США і Канаді традиційно серед форм безготівкових розрахунків переважають розрахунки чеками. У більшості європейських країн поширена форма розрахунків за допомогою дебетових і кредитових доручень (авізо).

В основі сучасних форм безготівкових розрахунків лежить система «жиророзрахунків». Як форма безготівкових розрахунків жиророзрахунки виникли в Італії ще у XVI ст. Вони здійснювались жиробанками шляхом перерахування грошових сум з одного рахунка на інший без застосування готівки. З розвитком комерційних банків у XVIII-XIX ст. жиробанки перетворилися на банківські установи з широкими кредитними і розрахунковими функціями. В ході історичного розвитку банківської справи з жиророзрахунків розвинулись, по суті, всі сучасні форми безготівкових розрахунків.

Форми безготівкових розрахунків включають у себе організацію руху відповідних розрахункових документів та електронних розрахункових документів. Розрахункові документи - це складені за встановленою формою документи, що подаються до банку юридичними або фізичними особами і містять письмове доручення (чи вимогу) про перерахування певної суми грошей у безготівковій формі за відвантажені товари, виконані роботи, надані послуги та інші платежі. Є документи (наприклад вексель), які подаються не до банку, а передаються однією особою іншій із зобов'язанням (або наказом) сплатити певну суму грошей пред'явникові документів. Електронний розрахунковий документ - документ, інформація в якому представлена у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити документа, який може бути сформований, переданий, збережений і перетворений у візуальну форму представлення електронними засобами.

Учасники безготівкових розрахунків окрім рахунків, передбачених Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, можуть відкривати рахунки для обліку коштів у розрахунках за конкретними операціями (акредитиви, розрахункові чеки тощо).

Списання коштів з рахунка платника, залежно від конкретного випадку, документально оформляється в банку платника розрахунковим документом, а в окремих випадках - меморіальним ордером або реєстром чеків чи реєстром документів за акредитивом. Розрахункові документи строго уніфіковані, мають єдину для всієї країни стандартну форму і встановлений набір реквізитів, тобто певних обов'язкових даних. Відсутність у документі хоча б одного з реквізитів позбавляє його власника (тримача) можливості використати документ для тієї мети, для якої він призначений. Застосування розрахункових документів інших держав при розрахунках національній валюті на території України не допускається.

Розрахункові документи повинні містити, залежно від їхньої форми, такі реквізити:

а) назву документа;

б) номер документа, число, місяць, рік його виписки;

в) назви платника та одержувача коштів (офіційне скорочення їх) які відповідають зареєстрованим у статуті, їхні ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб - ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відповідних документів податкових органів, номери рахунків в установах банку;

г) назви банків платника та одержувача, місцезнаходження їх та умовні номери за МФО (код банку);

д) суму платежу цифрами та літерами;

е) призначення платежу: назва товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція (договір, рахунок, товарно-транспортний документ тощо), із зазначенням його номера і дати, законодавчого акта, яким передбачено право примусового списання (стягнення) коштів (його дата, номер і відповідний пункт); замість назви товару може зазначатися його кодове (умовне) значення;

є) на першому примірнику (незалежно від способу виготовлення розрахункового документа) - відбиток печатки та підписи керівників (відповідальних осіб) платника або одержувача коштів;

ж) підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

з) суму податку на додану вартість або напис «без податку на добавлену вартість».

Правильності оформлення розрахункових документів у банківській практиці приділяється особлива увага. Якщо хоча б один з реквізитів документів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий розрахунковий документ до виконання не приймає. Використання факсиміле замість підпису, виправлення і підчистки у розрахункових документах не допускаються. Банк може робити виправлення в розрахункових документах у разі часткового виконання розрахункового документа та у разі зміни з ініціативи банку платника номера рахунка платника, назви та коду банку платника.

У разі відмови прийняти від клієнта розрахунковий документ банк у день отримання документа має зробити на його зворотному боці запис про причину повернення документа без виконання (за підписами головного бухгалтера і виконавця, завіреними штампом банку) та повернути його клієнтові. Недостовірність розрахункового документа часто-густо вказує на незаконність грошової операції що проводиться.

Банк не несе відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа.

Платник з урахуванням своїх технічних можливостей може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі так і у вигляді електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) каналами зв'язку. Конкретний спосіб подання платником (клієнтом) документів до банку передбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування.

Раніше, коли розрахунки між платником і одержувачем здійснювалися без застосування системи електронних міжбанківських розрахунків, розрахункові документи підприємств між установами банків доставлялися кур'єрською поштою (спецзв'язком).

Кошти списуються з рахунка платника тільки на підставі першого примірника розрахункового документа.

Розрахунковий документ (за винятком розрахункового чека) виписується в кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків (але не менше ніж два).

Розрахункові документи, що надійшли до банку протягом операційного часу, він виконує в день їх надходження. Розрахункові документи, що надійшли після операційного часу, банк виконує наступного робочого дня. Операційний час - частина операційного дня банку або іншої установи - члена платіжної системи, протягом якої приймаються від клієнтів документи на переказ і документи на відкликання, що мають бути оброблені, передані та виконані цим банком протягом цього самого робочого дня. Операційний день - частина робочого дня банку або іншої установи - члена платіжної системи, протягом якої приймаються документи на переказ і документи на відкликання, а також можна за наявності технічної можливості здійснити їх оброблення, передавання та виконання. Тривалість операційного дня й операційного часу встановлюється банком або іншою установою - членом платіжної системи самостійно і зазначається в їх внутрішніх правилах.

На всіх примірниках паперово-розрахункових документів У правому верхньому куті банк проставляє дату їх надходження. Якщо документи надійшли після закінчення регламентованого банком часу роботи з клієнтами, на них, крім того, проставляється штамп «Вечірня». Дата виконання розрахункового документа проставляється у правому нижньому куті. У разі, якщо дата розрахункового документа збігається з датою проводки його банком, дата отримання банком документа у правому верхньому куті не проставляється.

Банк одержувача зобов'язаний зараховувати кошти на рахунки клієнтів не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідної інформації від розрахункової палати. Порушення строків здійснення документообороту завжди комусь вигідні. Відомо, що на початку 90-х років багато банків затримували розрахункові документи, відтягували час зарахування коштів на рахунки клієнтів і завдяки цьому протягом деякого часу використовували у власних цілях чужі гроші. Затримки банками коштів за рахунками клієнтів недопустимі.

Форми розрахунків змінюються і вдосконалюються. В останні роки вирішальний вплив на вдосконалення їх справляє бурхливий розвиток комп'ютерної техніки.

11. Валюта і національна валютна система

Валюта, валютні відносини, національна валютна система - важливі складові національної грошової системи. Валютні відносини в Україні, з одного боку, залежать від міжнародних валютно-фінансових відносин, а з другого боку, визначаються особливостями розвитку національної економіки і діючими економічними відносинами.

В умовах командної економіки у колишньому СРСР діяв механізм монополії зовнішньої торгівлі і валютної монополії. Виключне право здійснювати операції з валютними цінностями (іноземною валютою) мала лише соціалістична держава. Від її імені всі валютні операції проводили Зовнішньоекономбанк і Держбанк СРСР. З переходом до ринку ситуація у зовнішньоекономічній і валютній сферах корінним чином змінилась. Значно розширилось коло суб'єктів валютних відносин. Операції з валютними цінностями нині мають право проводити всі установи комерційних банків на основі ліцензії НБУ і всі суб'єкти господарської і підприємницької діяльності. Діє принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, який полягає у праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки зі своїми партнерами.

Процес формування правової бази здійснення валютних операцій на території України, проведення валютного регулювання, діяльності банківських установ у сфері валютних відносин розпочав Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. №15-93, який має силу Закону. Декретом встановлено:

- режим здійснення валютних операцій на території України;

- загальні принципи валютного регулювання;

- повноваження державних органів і функції банків та інших фінансово-кредитних установ України у регулюванні валютних операцій;

- права і обов'язки суб'єктів валютних відносин;

- порядок здійснення валютного контролю;

- відповідальність за порушення валютного законодавства.

Об'єктом валютних відносин в Україні є валютні цінності, а саме: 1) валюта України; 2) платіжні документи та цінні папери, виражені у валюті України; 3) іноземна валюта; 4) платіжні документи та цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; 5) банківські метали. Особливе місце серед валютних цінностей посідає іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Отже, валютні цінності включають у себе найрізноманітніші види валютних активів з різним рівнем ліквідності. Найліквіднішим серед валютних цінностей є валюта. Валюта - це грошова одиниця, що використовується у міжнародних економічних відносинах.

Використання іноземної валюти пов'язане з необхідністю здійснення розрахунків за міжнародними зовнішньоекономічними відносинами.

Суб'єктами валютних відносин є:

- резиденти: 1) фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; 2) юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України; 3) дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

— нерезиденти: 1) фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України; 2) юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України; 3) розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їхні філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.

- уповноважений банк - будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.

У кожній країні світу існує своя національна валютна система як правова та інституціональна форма організації валютних відносин. Національна валютна система України - це державно-правова форма організації валютних відносин на території нашої країни, що встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн.

До складових національної валютної системи належать: національна валюта, умови її конвертованості, режим курсу національної валюти, валютні обмеження в національній економіці, механізми валютного регулювання і контролю, регламентація використання іноземної валюти і міжнародних платіжних і кредитних засобів обігу, режим функціонування національного валютного ринку і ринку банківських металів, стан валютної ліквідності країни, режим міжнародних розрахунків тощо. До складу національної валютної системи України входять і відповідні інституціональні ланки - НБУ, комерційні банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інституції, що беруть участь у валютних відносинах.

1 серпня 1995 р. відповідно до Указу Президента України було припинено використання в нашій країні іноземної валюти як засобу платежу. Тим самим започатковано реальне обмеження доларизації вітчизняної економіки.

Висновки

Проведене дослідження дає підставу зробити висновок, що, незважаючи на короткий період існування національного грошово-кредитного ринку, в Україні вдалося створити повноцінні фінансово-економічні механізми, які забезпечують функціонування грошово-кредитного ринку.

Управління грошово-кредитним ринком розглядалося як механізм, за допомогою якого можна отримати найбільше коштів від Національного банку і залагодити проблеми тієї чи іншої галузі господарства або окремого підприємства. При цьому не враховувалась властивість грошей як товару множити собі подібний товар, а також те, що кошти, спрямовані в одну галузь, протягом короткого періоду осідають в інших, найчастіше приватних структурах, а потім шляхом здійснення валютних операцій перекачуються за межі України.

Відсутність протягом цих років реальних структурних реформ, проведення фіскальної політики, зорієнтованої здебільшого у витратному напрямку, без урахування реальних надходжень та джерел для забезпечення цих витрат покладали на Національний банк велике навантаження - забезпечувати відповідну стабільність як на грошово-кредитному ринку, так і національної грошової одиниці.

З метою регулювання грошово-кредитного ринку цивілізованими засобами Національний банк України поступово крок за кроком виступав ініціатором розбудови економіки України на ринкових засадах, застосовуючи в практичній діяльності інструменти регулювання грошово-кредитного ринку, які використовують в світовій банківській практиці.

Багато зусиль було витрачено на роз'яснення того, що гроші, які випускає в обіг Національний банк, мають бути стабільними для всіх суб'єктів ринку. Випуск в обіг платіжних засобів (безготівкова емісія) під конкретні товарно-матеріальні цінності (зерно, вугілля, обладнання та устаткування) не можна розглядати як товарну емісію. Така емісія має покриватися виробництвом відповідного товару. Для грошово-кредитного ринку важливе значення має збалансування грошових потоків із товарними в цілому, а не для конкретних товаровиробників. Це вже компетенція комерційних банків, які надають кредити конкретним позичальникам під наявне забезпечення повернення кредиту.

Практика засвідчила, що надані Національним банком України в 1992-1996 рр. кредити як окремим комерційним банкам, так і уряду для забезпечення кредитування окремих галузей господарства та на покриття дефіциту державного бюджету використано неефективно і їх навряд чи буде повернено найближчим часом, що спричиняє негативні тенденції на грошово-кредитному ринку.

Так, кредити, надані уряду протягом 1992-1996 рр. (у національній валюті - 3,4 млрд грн., в іноземній валюті - 1,2 млрд дол. США), на сьогодні не повернено. Вони є вилученою із грошового обігу часткою, через яку Національний банк може здійснювати регулювання грошово-кредитного ринку. Щоправда, в 1997 р. Верховна Рада України прийняла закон, яким передбачено списання заборгованості уряду перед Національним банком у встановлених сумах, але без визначення фінансових джерел, за допомогою яких можна здійснити таке списання. Тому Національний банк України виступив ініціатором розробки нового законопроекту «Про реструктуризацію заборгованості Уряду перед Національним банком за кредитами, одержаними в 1992-1996 роках», яким передбачено конкретні строки, в які уряд має забезпечити повернення кредитів, одержаних від Національного банку.

Аналогічна ситуація склалась і на фондовому ринку державних цінних паперів, основним учасником якого в 1998-1999 рр. виступав Національний банк. Сума емісійних коштів, направлених Національним банком через первинний ринок державних цінних паперів, становить 14,8 млрд грн. Строк повернення їх пролонговано через механізм конверсії ОВДП на період до 2002-2004 рр., тобто ця сума також вилучена з ефективного управління грошово-кредитним ринком.

Приріст грошової маси в 1999 р. становив 40% і в основному відбувався за рахунок збільшення випуску грошей Національним банком (приріст базових грошей становив 39,2%). Це свідчить про відсутність активної кредитної політики з боку комерційних банків, що, у свою чергу, пов'язано з відсутністю реального позичальника, якому комерційні банки можуть надавати кредити, маючи впевненість у їх поверненні, а тому грошовий мультиплікатор, який характеризує зростання пропозиції грошей при зростанні грошової бази, залишається незмінним - 1,84. Аналіз динаміки зростання кредитних вкладень у народне господарство показує, що ейфорія комерційних банків щодо широкого надання кредитів у 1992-1994 рр. змінилася песимізмом, оскільки більшість наданих у національній валюті кредитів віднесено до категорії проблемних.

В умовах, коли економіка переходить на ринкові засади, неможливо адміністративними методами визначати вартість кредитних коштів. Для того, щоб надати пільги на вартість кредитних ресурсів одним, необхідно додатковий фінансовий тягар перекласти на інших. Це взаємопов'язані економічні процеси. Ініціаторам надання дешевих кредитів необхідно знати, що кредит дешевий там, де створено стабільну економіку. А тому при посиланні на західні держави, в яких кредити надаються під 5-6%, необхідно усвідомлювати, що в цих країнах річний рівень інфляції становить 1 -1,5%.

Відносної стабільності як в економіці держави в цілому, так і на грошово-кредитному ринку протягом 1996-1997 рр. було досягнуто завдяки тому, що грошово-кредитна політика здійснювалася переважно без адміністративного втручання в ці процеси. Організовано було проведено безконфіскаційну грошову реформу, яка засвідчила довіру суб'єктів ринку до грошово-кредитної політики держави.

У цей період відносно нормально функціонував ринок державних цінних паперів, що давало можливість Національному банку шляхом використання ринкових фінансових інструментів здійснювати регулювання грошово-кредитного ринку (операції на відкритому ринку, рефінансування через ломбардний кредит та операції репо). Як наслідок, такі інструменти регулювання ринку як обов'язкові резерви та відсоткова політика було послаблено.

У подальшому в зв'язку з прийняттям урядом непопулярних рішень з примусової конверсії ОВДП, які належали комерційним банкам та Національному банку, довіра інвесторів до фондового ринку майже зникла, а Національний банк одержав у своє розпорядження портфель із непривабливих для інших учасників ринку цінних паперів.

Тому протягом 1998-2001 рр. основне навантаження в управлінні грошово-кредитним ринком припадало на обов'язкові резерви, які встановлювалися на високому рівні, та на депозитні сертифікати Національного банку, за допомогою яких із обігу на певний період вилучалася надлишкова грошова маса, і, таким чином, не створювався такий її обсяг, який загрожував би руйнуванням грошово-кредитного ринку.

Якщо робити висновок, чи є в Україні грошово-кредитна (монетарна) політика, то відповідь буде однозначна: так, є. І лише завдяки їй при відсутності реальних ринкових реформ на мікро - та макрорівнях, незбалансованості фіскальної політики, яка великим тягарем тисне на вітчизняного товаровиробника, протягом усіх років після 1994 р. вдавалось утримувати стабільність на грошово-кредитному ринку і не допустити фінансової кризи в державі.

Вважаємо, що постійні звинувачення Національного банку України в жорсткій монетарній політиці безпідставні. Він реалізує таку монетарну політику, яка відповідає економічній ситуації в державі, а яка вона - жорстка, м'яка, виважена - залежить від сприйняття і розуміння її представниками різних політичних та економічних кіл.

Можна констатувати, що Національний банк України на початок 2002 р. мав у своєму арсеналі усі нормативно забезпечені інструменти управління грошово-кредитним ринком для проведення грошово-кредитної політики, яку використовують центральні банки інших держав. Окремі з них доопрацьовуються, вдосконалюються і будуть застосовуватись більш ефективно в подальшому.

Необхідно зазначити, що значна частина товарообігу обслуговується через заліки та бартер, і таким чином послаблюється роль грошей в управлінні економічними процесами. Слід зауважити також, що лише за допомогою грошово-кредитної політики, її методів та інструментів неможливо воднораз виправити ситуацію і забезпечити економічне зростання держави та добробут населення.

Використана література

гроші платіжний споживчий банк

1. За редакцією доктора економічних наук, професора В.Д. Базилевича «Економічна теорія. Політекономія» Київ «Знання-Прес» 2006 (ст. 153 - 182)

2. В. Базилевич, К. Базилевич, Л. Баластрик «Макроекономіка» Київ «Знання» 2005 (ст. 281 - 328, ст. 623 - 685)

3. С.В. Мочерний, М.В. Довбенко «Економічна теорія» Київ 2004 (ст. 144 - 156)

4. В.Д. Лагутін «Гроші та грошовий обіг» Київ «Знання» 2003

5. С.В. Мочерний «Політекономія», Київ 2005 (ст. 98 - 112)

6. За загальною редакцією О.С. Степури «Політична економія», Київ 2006 (ст. 65 - 75)

7. В.С. Стельмах, А.О.Піфанов, Н.І. Гребеник, В.І.Міщенко «Грошова-кредитна політика в Україні» Київ «Знання» 2003 р.

8. Костіна Н.І. «Гроші та грошова політика», Київ «НІОС» 2001 (ст. 5 - 103)

9. Гальчинський А. «Теорія грошей», Київ 2001

10. Грищенко О.Г. «Гроші та грошово-кредитна політика», Київ 2000.

Размещено на Allbest.ru