В умовах розвитку соціально-орієнтованого ринкового господарства поступово зникає протистояння праці й капіталу (через демократизацію останнього, акціонерну та партнерську власність). У процесі виробництва робітник і підприємець все більше співробітничають. Таким чином, відбуваються зміни в соціально-економічній сутності витрат виробництва.

Учені-економісти Заходу грунтовно розробили проблему витрат виробництва, виходячи з потреб зростання його ефективності. При цьому вони виходили з: а) обмеженості ресурсів і б) можливості їх альтернативного використання. Австрійський економіст Ф. Візер (1851 - 1926) та американський економіст Дж. Кларк (1847 - 1938) вивели категорію вмінені витрати (тобто приписуванні комусь, віднесені на чийсь рахунок). Це дійсні витрати виробництва на даний товар, які дорівнюють найвищій корисності тих благ, які суспільство могло б отримати, якби по-іншому використовувались витрачені виробничі ресурси.

Вибір певних ресурсів для виробництва даного товару означає неможливість виробництва якогось альтернативного товару. З цього виходить, що існує корисність, від якої відмовляються, або непряма корисність, яку можна отримати від виробництва альтернативного товару, використання альтернативних ресурсів.

Вмінені витрати з позицій окремої фірми (підприємства) поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні (або явні) витрати пов'язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо). При цьому вмінені витрати дорівнюють вигоді, яку можна отримати, якщо при тих же витратах використати альтернативний ресурс.

Внутрішні (або неявні) витрати пов'язані з використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо). При цьому ці витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана при альтернативному використанні власних ресурсів.

Використовуючи власні ресурси, підприємець зіставляє ці витрати з альтернативними можливостями: грошовий капітал - з процентом на нього в банку, використання обладнання - з доходом від здачі його в оренду, особисте управління фірмою - з наймом до іншої фірми тощо.

Усі витрати підприємства можна розглядати в аспекті економічних витрат (зумовлені витрати - зовнішні і внутрішні) і бухгалтерські витрати (зовнішні грошові витрати фірми).

Динаміка рівня витрат та кількості створеного продукту пов'язана з категорією граничні витрати. Значне місце в її розробці займають праці таких учених, як А. Маршалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, К. Макконнелл та ін.

Витрати підприємств на виробництво певного обсягу продукції залежать від строку, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються.

Протягом короткого строку певні ресурси (обладнання, верстати, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, допоміжні матеріали тощо) може змінюватись. У зв'язку з цим існують поняття постійних та змінних витрат. Останні змінюються зі зміною обсягу виробництва. Щодо постійних витрат, то в межах наявних виробничих потужностей їх величина не залежить від кількості створюваної продукції. Постійні витрати мають місце навіть тоді, коли не створюється продукт (амортизація, опалення, освітлення, реклама, страхування, рентні платежі). Для розширення виробництва продукції передусім необхідно відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності.

собівартість виручка прибуток витрата

За тривалий період можна змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі й виробничі потужності. Відповідно всі ресурси у цей період розглядаються як змінні.

Розмежування витрат виробництва за нетривалий період на постійні та змінні є вихідним пунктом для визначення закону спадної віддачі, або ефективності граничного продукту. Згідно з цим законом, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу) дає обсяг додаткового продукту, що зменшується в розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Так, при певній кількості обладнання обсяг виробництва буде зростати все повільніше, якщо все більше робітників будуть залучатися до його обслуговування.

Кожний додатковий приріст одного з ресурсів при фіксованих значеннях інших веде до зменшення приросту продукту. В результаті на одиницю змінного ресурсу припадає все менше фіксованого ресурсу.

Під впливом науково-технічного прогресу, що змінює якість ресурсів, можливе встановлення іншої пропорції між зростанням обсягу виробництва та певного ресурсу при незмінних значеннях кількості інших ресурсів. Однак і в цьому випадку закон діє, хоч і на новому кількісному рівні. Він не діє при паралельному зростанні обсягів усіх ресурсів. В ряді випадків тут виникає ефект економії на масштабах виробництва.

Сума постійних та змінних витрат фірми при виробництві даної кількості продукту становить загальні (сукупні) витрати, їх можна визначити, якщо обчислити витрати на виробництво однієї одиниці продукції плюс додаткові витрати на виробництво другої, плюс додаткові витрати на виробництво третьої і т.д., включаючи n-одиницю продукції. Збільшення кількості вироблюваної продукції супроводжується зростанням сукупних витрат.

Відповідно до П (С) БО 16 під витратами розуміють зменшення економічних вигод внаслідок вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок внесків власників).

Якщо хоча б одна з умов визнання активів не виконується, актив не визнається, а витрати з придбання цього активу списуються у поточному періоді на “Інші операційні витрати”. Списані активи обліковуються на позабалансовому рахунку 07 “Списані активи”.

Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені. Якщо витрати неможливо прямо пов'язати з доходами певного періоду, то вони відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.

Так, витрати визнаються за наступних умов (п.5-8 П (С) БО 16):

1. Зменшення активів або збільшення зобов'язань, яке призводять до зменшення власного капіталу підприємства (крім зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками). Наприклад, списання матеріалів на виробництво; нарахування заробітної плати робітникам підприємства.

2. Визнання на підставі систематичного і раціонального розподілу економічних вигод, які забезпечує актив протягом декількох звітних періодів. Наприклад, нарахування амортизації основних засобів, нематеріальних активів.

3. Негайне визнання, якщо економічні вигоди не відповідають або перестають відповідати критеріям активів підприємства. Наприклад, уцінка товарів, створення резерву сумнівних боргів.

4. Можлива достовірна оцінка суми витрат. Дотримання цієї умови означає, що оцінка витрат відбувається на підставі положень національних стандартів, документально підтверджена.

Витрати діяльності знаходять своє відображення в Звіт про фінансові результати.

Витрати підприємства можна класифікувати за різними ознаками. Класифікація витрат потрібна для визначення вартості продукції та відповідно для ціноутворення; для визначення собівартості продукції, тобто локальних затрат. Велике значення класифікації затрат в управлінні ними і перш за все для здійснення калькуляції собівартості продукції для різних потреб управління (табл.1).

Таблиця 1

Класифікація витрат

До основних відносять витрати, безпосередньо пов'язані з виробничим (технологічним) процесом виготовлення продукції (виконання робіт чи надання послуг). В будь-якому виробництві вони складають найважливішу частину витрат, досягаючи в окремих галузях 90 % собівартості. Накладні витрати виникають у зв'язку з організацією, обслуговуванням виробництва і управлінням ним. Величина цих витрат залежить від структури управління підрозділами, цехами і підприємством.

За ступенем залежності від обсягів діяльності витрати поділяються на змінні і постійні.

Змінними називаються витрати, величина яких змінюється пропорційно зміні обсягу виробництва (випуску). Звідси, розмір цих витрат на кожну одиницю продукції залишається незмінним. До постійних відносять витрати, величина яких не змінюється або майже не змінюється (умовно-постійні витрати) при зміні обсягу виробництва (прикладом можуть слугувати адміністративні або загальногосподарські витрати).

Слід відмітити, що поділ на змінні і постійні витрати в певній мірі є умовним, так як в чистому вигляді вони не проявляються: змінні витрати на одиницю продукції змінюються під впливом організаційно-технічних заходів, величина постійних витрат - при суттєвій зміні обсягу виробництва. Тому більш правильно їх називати умовно-змінними і умовно-постійними витратами.

За складом витрати можуть бути одноелементними або комплексними.

Одноелементні витрати включають економічно однорідні витрати, які не поділяються на різні компоненти, незалежно від їх місця і цільового призначення (сировина, матеріали, паливо, енергія, заробітна плата тощо). На цьому принципі побудована класифікація витрат за економічними елементами. Комплексні витрати складаються з декількох економічних елементів. Характерним прикладом статті комплексних витрат загальновиробничі витрати, в які входять практично всі економічні елементи.

За способом включення до собівартості витрати поділяються на прямі та непрямі.

Витрати на виробництво конкретного виду продукції, які безпосередньо включаються до її собівартості на підставі первинних документів, називаються прямими. До складу прямих матеріальних витрат відносяться ті, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат, а саме:

Ш сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати;

Ш витрати на оплату праці: заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим виробництвом продукції, виконанням робіт або наданням послуг;

Ш інші виробничі витрати: відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

Непрямі витрати - це витрати на виробництво, які не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об'єкта витрат економічно доцільним шляхом і тому потребують розподілу.

Непрямий розподіл витрат призводить до неточностей у визначенні собівартості окремих видів продукції, тому при організації обліку повинна приділятися увага збільшенню питомої ваги прямих витрат.

За доцільністю витрачання виділяють продуктивні витрати, до яких відносяться виправдані, чи доцільні для даного виробництва, витрати. Відповідно до непродуктивних відносять витрати, які утворюються з причин, що свідчать про недоліки в технології та організації виробництва (брак продукції, втрати від простоїв, оплата понадурочних робіт тощо). У випадку ідеальної організації технології виробництва і праці всі витрати повинні бути тільки продуктивними.

До поточних відносять витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції даного періоду. Це, як правило основна частина витрат на виробництво. Одноразовими є витрати, пов'язані з підготовкою виробництва (впровадження нової продукції, її суттєва модернізація), резервуванням витрат на оплату відпусток і виплату одночасної винагороди за вислугу років тощо.

Групування витрат за економічними елементами та статтями калькуляції буде розглянуто далі.

Залежно від видів діяльності всі витрати можна розподілити на дві великі групи: витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності, та витрати, що виникають в процесі надзвичайної діяльності. В свою чергу витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності можна розподілити на витрати від операційної (основної та іншої) діяльності, інвестиційної, фінансової діяльності.

Усі витрати підприємства, згідно з П (С) БО 16, поділяють на виробничі (виробнича собівартість продукції, робіт, послуг), операційні (адміністративні (загальногосподарські) витрати, витрати на збут, інші операційні витрати) та інші витрати діяльності (фінансові витрати, втрати від участі в капіталі, надзвичайні витрати, інші витрати).

Основні засади класифікації витрат розкриті в П (С) БО 3 "Звіт про фінансові результаті, П (С) БО 15 "Доходи" та П (С) БО 16 "Витрати" і передбачають функціональну ознаку їх групування відповідно до видів діяльності, за якими були здійснені витрати та отримані доходи.

Отже, за видами діяльності витрати та доходи поділяють на витрати і доходи від звичайної та надзвичайної діяльності.

Нагадаємо, що звичайна діяльність поділяється:

· на операційну;

· фінансову;

· інвестиційну.

Відповідно, витрати, пов'язані з операційною діяльністю, групують за функціями - витрати виробництва (реалізації), витрати на управління, збут та інші операційні витрати, а також за економічними елементами: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати (рис.1).

Виходячи з мети та завдань управлінського обліку дещо змінюється підхід до визначення витрат виробництва. Менеджерів насамперед цікавить не просто інформація про загальні витрати підприємства, а дані про конкретні витрати для виготовлення різних видів продукції (виконання робіт, надання послуг).

Тому під витратами виробництва розуміють витрачання у виробничому процесі засобів виробництва і праці для виготовлення продукції. А сукупність витрат, пов'язаних з виробництвом або придбанням певного активу, утворює його собівартість.

Відповідно до цього у вітчизняному обліку, крім функціональної ознаки класифікації витрат, вирізняють й інші ознаки (рис.2).

Рис.1. Класифікація витрат відповідно до П (С) БО 3 "Звіт про фінансові результати"

Така класифікація відповідає, головним чином, податковому аспекту обліку, основним недоліком якого є його неспроможність надавати інформацію для прогнозування короткострокових управлінських рішень та контролю витрат за сферами діяльності і центрами відповідності. Тому поряд з податковим аспектом у вітчизняну класифікацію витрат слід запровадити угруповання, що відповідають її управлінському аспекту.

Оскільки управлінські рішення зазвичай спрямовані на перспективу, керівництву насамперед необхідна інформація про очікувані витрати та доходи. У зв'язку з цим вирізняють очікувані (релевантні) та безповоротні (нерелевантні) витрати.

Очікувані (релевантні) витрати - це витрати, що можуть бути змінені внаслідок прийняття управлінських рішень, тобто майбутні витрати. Точніше, це витрати, що відрізняють одну альтернативу від іншої.

Безповоротні (нерелевантні) витрати - це витрати, які не можуть бути змінені в результаті прийнятого управлінського рішення, тобто минулі витрати.

Важливим є також поділ витрат на контрольовані і неконтрольовані. Така їх класифікація використовується при організації обліку по центрах відповідальності.

Зокрема, контрольовані витрати - це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або чинити на них значний вплив. Наприклад, контроль використання матеріалів та зарплати начальником цеху.

Відповідно, неконтрольовані витрати - це витрати, які менеджер не може контролювати або впливати на них (амортизація обладнання).

Розглядаючи варіанти управлінських рішень, слід брати до уваги не лише дійсні, а й уявні витрати.

Дійсні витрати - це витрати, які вимагають реальної сплати грошей або витрачання інших активів. Ці витрати відображаються в бухгалтерських регістрах у міру їх виникнення.

Категорія уявних (можливих) витрат притаманна лише управлінському обліку і передбачає можливу вигоду, яка витрачається, коли вибір одного напряму дій вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Уявні витрати виникають лише серед очікуваних витрат, не відображаються в облікових регістрах і беруться до уваги лише за умови обмеженості ресурсів.

В управлінському обліку розрізняють також прирістні, або граничні (маржинальні), та середні витрати залежно від підходів до визначення собівартості одиниці продукції.

Так, прирістні (граничні) витрати - це додаткові витрати, які з'являються в результаті виготовлення чи продажу додаткової одиниці або партії продукції.

Рис.2. Традиційна класифікація витрат.

Виручка - основне джерело формування власних фінансових ресурсів підприємства. Вона формується в результаті діяльності підприємства за трьома основними напрямками:

основному;

інвестиційному;

фінансовому 1. Дохід від основної діяльності виступає у вигляді виручки від реалізації продукції (виконаних робіт, наданих послуг).

2. Виручка від інвестиційної діяльності виражається у вигляді фінансового результату від продажу необоротних активів, реалізації цінних паперів.

3. Виручка від фінансової діяльності включає в себе результат від розміщення серед інвесторів облігацій та акцій підприємства.

З метою врахування доходи організації в залежності від їх характеру, умови отримання і напрямів діяльності поділяються на: доходи від звичайних видів діяльності; операційні доходи; позареалізаційних доходи.

Доходами від звичайних видів діяльності є виручка від продажу продукції і товарів, надходження, пов'язані з виконанням робіт, наданням послуг.

Операційними доходами є: надходження, пов'язані з наданням за плату в тимчасове користування активів організації; надходження, пов'язані з наданням за плату прав, що виникають з патентів на винаходи, промислові зразки й інші види інтелектуальної власності; надходження від участі в статутному капіталі інших організацій; прибуток, отримана організацією від спільної діяльності; надходження від продажу основних засобів та інших активів, відмінних від грошових коштів (крім іноземної валюти), продукції, товарів; відсотки, отримані за надання в користування коштів організації, а також відсотки за використання банком грошових коштів, що знаходяться на рахунку організації в цьому банку.

Позареалізаційних доходами є: штрафи, пені, неустойки за порушення договірних зобов'язань; активи, отримані безоплатно, у тому числі за договором дарування; надходження до відшкодування заподіяних збитків організації; прибуток минулих років, виявлена у звітному році; суми кредиторської і депонентської заборгованості, за якими минув строк позовної давності; курсові різниці; сума дооцінки активів (за винятком необоротних активів); інші позареалізаційних доходи.

Надзвичайними доходами вважаються надходження, що виникають як наслідки надзвичайних обставин господарської діяльності (стихійного лиха, пожежі, аварії, націоналізації і т.п.): страхове відшкодування, вартість матеріальних цінностей, що залишилися від списання не придатних до відновлення і подальшого використання активів, і т.п.

Законодавчо закріплені два методи відображення виручки від реалізації продукції:

за відвантаженням товарів (виконання робіт, надання послуг) та пред'явлення контрагенту розрахункових документів - метод нарахувань;

по мірі оплати - касовий метод.

Між цими методами є суттєва різниця.

Моментом реалізації в першому випадку і, отже, утворенням виручки вважається дата відвантаження, тобто надходження грошових коштів підприємству за відвантажену продукцію не є фактором визначення виручки. В основі цього методу лежить юридичний принцип переходу прав власності на товар. Але у випадку несвоєчасної оплати поставленої продукції, неспроможності платника або банку, що обслуговує платника, підприємство може мати серйозні фінансові проблеми, результатом яких можуть стати неплатежі за податками та податковим зобов'язанням, зрив розрахунків з підприємствами-суміжниками, виникнення ланцюжка неплатежів. Для того, щоб згладити негативні наслідки неплатежів, підприємству надано право утворювати резерв по сумнівним боргами. Його величина визначається підприємством на основі аналізу складу, структури, розміру і динаміки неплатежів за звітний період. Резерв по сумнівним боргами є додатковим джерелом фінансування поточних зобов'язань.

Даний метод обліку виручки широко застосовується у розвинених ринкових країнах, де наявність універсальних фондових і грошових ринків у значній мірі страхує товаровиробників від неплатежів та мінімізує їх фінансовий ризик.

1.4 Сутність і функції прибутку

В умовах ринкових відносин підприємства всіх форм власності можуть значно впливати на обсяг прибутку від реалізації, змінюючи обсяги виробництва продукції, залишки нереалізованої продукції, її рентабельність.

Отже, кількісне визначення прибутку - це різниця між загальним доходом (валовим виторгом) підприємства від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво. Через те, що витрати виробництва поділяються на явні та неявні, то розрізняють поняття "економічний прибуток" та "бухгалтерський прибуток". Бухгалтерський прибуток - це частина доходу фірми, який залишається від загального виторгу підприємства за вирахування явних, зовнішніх витрат виробництва. За такого підходу обраховуються лише явні (зовнішні) витрати виробництва і ігноруються неявні (внутрішні) витрати фірми. Економічний прибуток - це загальний дохід підприємства за вирахування усіх витрат виробництва (зовнішніх і внутрішніх, включно і з прихованими витратами). В західній економічній літературі економічний прибуток ще називають чистим прибутком, або надприбутком. Наявність економічного прибутку означає, що певний суб'єкт підприємницької діяльноєті виробничі ресурси використовує найефективніше.

Представники неокласичної економічної школи вважають, що економічний прибуток належить підприємцеві, тільки він є єдиним претендентом на цей надлишок. Прихильники цієї школи виходять з того, що економічний прибуток пов'язаний з інноваційною діяльністю і є винагородою за ризик у підприємницькій діяльності, за можливі втрати в умовах ринкової невизначенності.

У підприємницькій діяльності виділяють такі форми прибутку, як балансовий і чистий прибуток. Балансовий прибуток - це загальна сума прибутку від усіх видів виробничо-господарської діяльності за вирахування збитків, яких зазнало підприємство за певний період. Його відображають у бухгалтерському балансі підприємства. Прибуток чистий (залишковий) - це частина балансового прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, рентних, та інших обов'язкових платежів до бюджету, виплати відсотків за кредити тощо. Одержаним чистим прибутком суб'єкти господарювання мають право розпоряджатися на свій розсуд. Проте за нормальних умов його спрямовують насамперед на створення резервного (страхового) фонду, поповнення статутного фонду підприємства, виплату дивідендів, інші напрямки використання.

Сутність прибутку як економічної категорії розкривається через функції, які він виконує у господарський діяльності. Основні з них такі: облікова, розподільча, стимулювальна.

Облікова функція прибутку полягає в тому, що він необхідний елемент ціни товару. Отже, як і ціна, прибуток є засобом обліку суспільно необхідних витрат праці, що потрібні для забезпечення розширеного відтворення. Саме такий облік дає змогу визначити оцінку ефективності господарської діяльності підприємства. Тобто, прибуток є економічним показником оцінки господарської діяльності підприємницьких структур. Економічне значення прибутку полягає у тому, що він відображає кінцевий виробничо-фінансовий результат.

Розподільча функція прибутку полягає в тому, що через прибуток здійснюється регулювання розподілу ресурсів і доходів між суб'єктами господарської діяльності та галузями економіки.

Стимулювальна функція прибутку полягає в тому, що прибуток використовується як в інтересах суб'єктів підприємництва, так і в інтересах їхніх працівників. Прибуток одночасно є і кінцевим фінансовим результатом господарської діяльності підприємства, і основним елементом його фінансових ресурсів, які необхідні для забезпечення розширення виробництва, науково-технічного і соціального заохочення працівників, виплати дивідендів, формування резервів тощо. Саме прибуток спонукає підприємницькі структури впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, які призводять до зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності.

Отже, прибуток в ринковій економіці є головною метою і найважливішим критерієм ефективності господарської діяльності підприємницьких структур. Водночас прибуток є основним джерелом забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, формування дохідної бази бюджетних ресурсів різних рівнів, позабюджетних та благодійних фондів.

Розділ 2. Аналіз результатів фінансово-господарської діяльності на прикладі підприємства ТОВ "Албо"

2.1 Організаційно-економічна характеристика підприємства ТОВ "Албо"