Форми прямих закордоних інвестицій

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Форми прямих закордонних інвестицій

В умовах глобалізації національний економічний розвиток залежить від здатності ефективно використовувати не тільки традиційні, але й, особливо, інтернаціоналізовані ресурси і чинники виробництва постіндустріального суспільства. Це, своєю чергою, забезпечується за умов реалізації моделей відкритої економіки, адаптованих до внутрішніх особливостей та зовнішнього еволюційного середовища. Міжнародне інвестування відіграє при цьому провідну роль, формуючи канали передачі фінансових і матеріальних ресурсів,науково-технологічних і організаційно-економічних інновацій на новітній інформаційній основі. Матеріальною основою процесу глобалізації підприємницької діяльності стає міжнародний рух прямих іноземних інвестицій (ПІІ) як складової міжнародного руху капіталу.

Фахівці вважають, що є принаймні три причини такого динамічного розвитку прямого інвестування за кордон:

1) існування та загроза зростання протекціоністських бар'єрів, встановлених урядами деяких країн. Тарифне та нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі так чи інакше збільшують вартість експорту, через що його конкурентоспроможність на ринках інших країн може істотно зменшитись. Такою ситуацією можуть скористатись як місцеві фірми, що виробляють товари-субститути або аналогічну продукції, так і інші експортери, які, наприклад, отримавши певні інституціонально-політичні чи технологічно-організаційні переваги, можуть зайняти нові ринкові ніші. Незважаючи на загальне зменшення торговельних бар'єрів, яке має місце у світовій економіці (і пропагується Світовою організацією торгівлі, МВФ тощо), проблема регулювання зовнішньої торгівлі залишається актуальною для більшості світових виробників. Зокрема, це пов'язано з тим, що мотивами запровадження більш жорстких режимів регулювання торгівлі можуть бути спроби зменшити вплив на національну економіку зовнішніх чи внутрішніх шоків. Це створює потенційну непередбачуваність поведінки ринкових гравців та викривлює раціональність ухвалення бізнесових рішень, що приймалися за інших умов у світовій економіці;

2) політичні й економічні зміни у країнах, що розвиваються і перехідних економіках. Усвідомлення неминучості боргового чинника розвитку трансформувалось для більшості країн у спробу заохочувати приватну ініціативу у царині зовнішнього фінансування. Однак цьому передували реалізація масштабних програм з структурної адаптації, зменшення експансії суспільного сектора у більшості секторів національної економіки, дерегуляція як підприємницької діяльності резидентів, так і їх бізнес-контактів з закордоном, відкриття економіки для іноземних інвесторів, усунення обмежених на ПП, а також приватизація, що передбачала залучення іноземного капіталу при зміні форми власності багатьох підприємств;

3) глобалізація світової економіки (насамперед, транснаціоналізація). Більшість компаній-лідерів міжнародного бізнесу дедалі активніше розглядають світовий ринок як поле для конкурентної боротьби.

Вищезазначені чинники значною мірою посприяли створенню підґрунтя для інтеграції фінансових, товарних ринків та ринків робочої сили. Все це розширило можливості для глобальної конкуренції, глобального маркетингу, виробництва у глобальних масштабах. Власне ефект масштабу все частіше забезпечується за рахунок виходу на нові ринки за кордони країни, де розташована материнська компанія. А це, відповідно, спонукає до пошуку нових шляхів оптимізації бізнес-рішень у масштабах світової економіки [6].

Аналіз визначень прямих іноземних інвестицій, пропонованих сучасною економічною думкою, ілюструє кілька дещо відмінних підходів. Але всі вони окреслюють ту саму сутність феномену ПІІ.

Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформулювали експерти Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 р. та Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 р.: "інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюються за межами національних кордонів з метою розширення виробництва товарів і послуг, закупівлі товарів для імпорту в країну базування або експорту в треті країни. Їх характерними рисами є те, що інвесторові належить управлінський контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і коротко- та довготермінових міжфірмових позик" [1]. Неважко помітити, що таке визначення акцентує на кінцевій меті здійснення прямих інвестицій і формулює мету як виробництво товарів (надання послуг) та їх переміщення між країнами. У цьому визначенні за критерій береться той факт, що ПІІ за своєю природою передбачають здійснення підприємницької діяльності.

З іншого боку, для здійснення підприємницької діяльності інвестору необхідним є контроль над підприємством. Тому найбільшого поширення набув підхід до визначення ПІІ, який ставить за критерій наявність контролю інвестора над підприємством. Прикладом цього підходу є такі визначення.

Дж. Даннінг пропонує таке визначення: "Прямі іноземні інвестиції здійснюються поза межами країни базування, але всередині компанії-інвестора. Контроль за ресурсами, що переводяться, залишається в інвестора. Вони складаються з набору активів та проміжних продуктів, таких, як капітал, технологія, вміння та знання у галузі управління, доступ до ринків та підприємливість як така" [2]. Характерним в цьому визначенні є акцент на тому, що контроль над ресурсами залишається в інвестора.

На думку ж російського вченого А.П. Кирєєва, ПІІ - це вкладення капіталу з метою придбання довготермінового економічного інтересу в країні - прикладення капіталу, яке забезпечує контроль прямого іноземного інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Тобто, ПІІ практично повністю пов'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не враховуючи при цьому відносно невеликі за обсягом закордонні інвестиційні фірми, які належать державі [4].

В Організації промислового розвитку ООН використовується таке визначення: "ПЗІ (ПІІ) є чистим притоком інвестицій з метою придбання довготермінового впливу на управління підприємством (10 % від акцій або паїв з правом голосу або кількох голосів), яке знаходиться у країні, відмінній від держави-інвестора. Вони становлять суму інвестицій в акції, реінвестицію прибутків, інші довготермінові та деякі короткотермінові капітальні потоки" [1]. Наведене визначення носить макроекономічний характер і відповідно до цього визначає категорії потоків капіталу, які належать до ПЗІ. У цьому контексті характерним є звертання уваги саме на чистих капітальних потоках.

В українській економічній літературі наведено різні визначення ПІІ. Наприклад, А.А. Пересада визначає їх так: "Прямі інвестиції зазвичай здійснюються без фінансових посередників у виробничі фонди з метою одержання доходу і участі в управлінні виробництвом. Іноді інвестор послідовно збільшує прямі інвестиції з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв)" [3]. У цьому визначенні, яке насамперед зорієнтовано на національні (внутрішньодержавні) інвестиції, характерним є акцентування уваги на меті інвестора: отримання контролю над підприємством. Негативним є обмеження можливих форм та шляхів здійснення прямих інвестицій (зокрема, ПІІ). Треба також відзначити певний мікроекономічний характер визначення.

Б.В. Губський визначає термін "прямі інвестиції" як " вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довготерміновим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування" [4]. Характерним моментом цього визначення є його лаконічність і концентрація на найістотніших, на наш погляд, особливостях досліджуваної категорії.

В.А. Степаненко розуміє під ПІІ "інвестиції, за яких зарубіжна компанія, яка їх здійснює, зберігає значний контроль над підприємством, в яке вони вкладені. Яскравим прикладом таких інвестицій є інвестиції транснаціональних корпорацій (ТНК)" [4]. Негативною рисою наведеного визначення є обмеження спектра теорій, які розглядають ПЗІ (ПІІ). Водночас, це визначення спрямоване на виділення ключових характеристик та вирізняються ілюстративністю.

На нашу думку, прямі іноземні інвестиції - це матеріальний й нематеріальний капітали, які вкладають держава, компанія чи підприємець в інші підприємства за кордоном для отримання підприємницького прибутку, за умови довготермінового економічного інтересу та наявності права брати участь в управлінських рішеннях.

За визначенням Міжнародного валютного фонду, іноземні інвестицій є прямими в тому випадку, коли іноземний власник володіє не менше ніж 25 % статутного капіталу акціонерного товариства. Держкомстат України зараховує до прямих іноземних інвестицій ті, що дають інвестору право на участь в управлінні підприємством і мають обсяг не менше ніж 10 % у власному капіталі підприємства, враховуючи внески до статутних фондів спільних підприємств. Відповідно до класифікації ЮНКТАД, до прямих іноземних інвестицій належить придбання іноземним інвестором пакета акцій підприємства, у яке він вкладає свій капітал, у розмірі не менше ніж 10-20 % від сумарної вартості оголошеного акціонерного капіталу [1].

У практиці більшості країн десятивідсоткова (і вища) акціонерна участь у статутному капіталі іноземної компанії кваліфікується як прямі іноземні інвестиції. У США цей поріг становить 10 %, у країнах Європейської співдружності - 20-25 %, а в Канаді, Австралії і Новій Зеландії - 50 %. Через ці розходження міжнародна статистика щодо прямих іноземних вкладень не завжди відображає їх реальний стан.

В українському законодавстві визначення іноземних інвесторів дає Закон України "Про режим іноземного інвестування" [1]. Кількісний критерій у визначенні прямих іноземних інвестицій у Законі запозичений із господарсько-правової практики розвинених країн. Подібне визначення (10 % від статутного капіталу) цілком відповідає економічній дійсності індустріальних держав з добре розвиненим фондовим ринком і великою розпорошеністю акціонерного капіталу. Відповідно до західних стандартів розподілу акціонерного капіталу в публічних акціонерних товариствах десятивідсотковий пакет акцій здебільшого є або контрольним, або близьким до нього, що дає його власнику реальні можливості впливу на процес прийняття рішень у рамках такого товариства.

На наш погляд, в українських умовах за недостатньо розвиненого фондового ринку, відсутності прозорості підприємств і високої концентрації капіталу переважно пакет, що становить 10 %, не є контрольним чи тим, що має істотний вплив на прийняття рішень. Так, відповідно до Закону України "Про господарські товариства", реальною можливістю одержати контроль над підприємством (чи право блокувати певні рішення) мають тільки ті інвестори, що володіють більше ніж 25 % акцій. Тому, на нашу думку, доцільно ввести більш гнучкі кількісні критерії. Так, до прямих варто зараховувати тих інвесторів, акції яких у загальному обсязі становлять не менше ніж 25 % (за винятком випадків, коли частки всіх інших конкурентних груп інвесторів становлять не менше ніж 10 % голосів), якщо підприємство має організаційно-правову форму товариства з обмеженою відповідальністю, закритого акціонерного товариства, відкритого акціонерного товариства (з капіталізацією менше як 100 млн дол.) і не менше ніж 10 % у всіх інших випадках. Що стосується великих українських компаній (з капіталізацією більше як 100 млн дол.), то вже сьогодні більшість пакетів на суму більшу за 10 млн дол. перебувають у власності інвесторів, які планують вкладення в реальне виробництво.

Ми вважаємо, що в міру подальшого розвитку фондового ринку, більшої диверсифікованості акціонерних капіталів, реформування основ діяльності підприємств така кількісна характеристика інвестиційної участі буде підлягати коригуванню. Більшість вчених-економістів не класифікують прямі іноземні інвестиції. Однак, на нашу думку, через швидкі темпи розвитку та широке застосування цієї економічної категорії, необхідно класифікувати прямі іноземні інвестиції з метою їх впорядкування та систематизації.

За суб'єктами інвестування виділяють такі найпоширеніші групи прямих іноземних інвесторів:

приватні інвестори-підприємці;

транснаціональні корпорації (ТНК);

інституційні інвестори (зокрема, міжнародні фінансові організації, такі, як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) і Міжнародна фінансова корпорація (МФК)).

Інвестори-підприємці (приблизно 15 % від загального обсягу) - най-ризикованіша та найактивніша у вкладанні капіталу група. У своїх інтересах вони використовують, насамперед, недоліки у законодавстві, галузі або підприємства тієї чи іншої країни. У виборі суб'єктів інвестування надають перевагу малим і середнім підприємствам, діяльність яких легко контролювати.

Головною метою цих інвесторів є отримання швидких і ризикових прибутків. Причиною такої поведінки є висока вартість використовуваного капіталу та його обмеженість. Близько 80 % від загальної кількості інвестицій, зроблених приватними інвесторами-підприємцями, становлять інвестиції у негрошовій формі. Цей тип інвесторів імпортує у країну своє обладнання і технології виробництва, віддаючи перевагу створенню нового підприємства, а не купівлі вже наявного.

Транснаціональна корпорація є підприємством, до якого входять материнська компанія, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном. Іноземна дочірня компанія - це підприємство, де інвестор, що є резидентом іншої країни, володіє значною, вагомою часткою капіталу, яка дає змогу йому протягом тривалого часу впливати на управління цим підприємством. Як доводить світова практика, ТНК є довготерміновими інвесторами, які мають свої власні технології. Здійснюючи інвестування в країну, вони ставлять за мету своєї діяльності здобути новий ринок для своєї продукції, отримати доступ до ресурсів, досягти більшої ефективності виробництва. ТНК віддає перевагу інвестуванню довготермінових проектів із залученням великого науково-дослідного потенціалу, що зумовлено легким доступом до капіталу, має передові стандарти ведення бізнесу. Ці компанії тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості інвестицій, як і інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі [4].

Прямі іноземні інвестиції ТНК можуть бути спрямовані:

на створення нового підприємства чи розширення вже наявного дочірнього підприємства цієї ж ТНК;

на отримання/придбання участі в існуючому зарубіжному незалежному підприємстві. У цьому випадку часто відбувається процес поглинання (повного, часткового) місцевої компанії.

Інституційні інвестори є фінансовими посередниками, які залучають кошти переважно через продаж акцій в інвестиційних фондах і вкладають ці кошти в диверсифікований портфель цінних паперів. До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньо-термінові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як ЄБРР та МФК, які фінансують уряди різних країн (приблизно 3-4 %). Ці інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і критерії інвестування. На відміну від ТНК, їхні цілі набагато ширші, ніж максимізація прибутку. Вони сприяють реструктуризації підприємств, прискоренню трансформаційних процесів в економіці [2].

За метою інвестування прямі іноземні інвестиції поділяють на інвестиції для досягнення фінансової, підприємницької або іншої мети. Інвестиції, які вкладаються для досягнення фінансової мети - вкладення капіталу з метою отримання відсотків за користування кредитом, позикою та іншими формами позикового капіталу. Інвестиції, які вкладаються для досягнення підприємницької мети - вкладення капіталу з метою встановлення контролю над підприємством, отримання інформації про діяльність підприємства, недопущення конкурентів на ринок. Інвестиції, які вкладають для реалізації іншої мети - вкладення капіталу для встановлення впливу на суверенний суб'єкт, санація міждержавних економічних зв'язків.

За формою оформлення розрізняють: явні інвестиції, які юридично правильно оформлені; приховані інвестиції, які оформлені у вигляді інвестицій перетоку капіталу, наприклад, потоки капіталу між філіалами транснаціональних корпорацій, наявний вивіз капіталу через цінні папери, та "чорні інвестиції", кошти яких отримані незаконним шляхом, походження яких не простежується.

Актуальними є виділення таких видів прямих іноземних інвестиції:

експорт за кордон власного капіталу (капітал батьківської компанії або інших філіалів):

гроші, паї, акції, інші цінні папери;

майнові внески, основні фонди;

права на використання нематеріальних активів;

права користування землею, водою та іншими ресурсами або майном;

реінвестовані прибутки (нерозподілені дивіденди, які належать іноземному інвестору);

внутрішньо-фірмові трансфери (субсидії, кредити, позики батьківської компанії або однієї філії до іншої філії) [5].

Українськими нормативно-правовими актами передбачено такі форми здійснення іноземних інвестицій:

створення спільних підприємств з різною часткою іноземної участі або придбання частки вже діючих підприємств;

створення підприємств, що цілком належать іноземному капіталу, або придбання у власність діючих підприємств повністю;

придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді цінних паперів (акцій, облігацій тощо);

придбання прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

співробітництво з іноземними інвесторами на підставі договору із суб'єктами господарської діяльності України без створення юридичної особи (наприклад, на основі договору про виробничу кооперацію, спільне виробництво якоїсь продукції тощо);

В інших формах, які не заборонені законами України [2].

Розрізняють також вертикальні і горизонтальні прямі іноземні інвестиції. Вертикальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції в галузі, що належать до різних стадій виробництва окремого продукту. Вони дають ТНК змогу заміняти окремі частини внутрішньо-фірмових систем виробництва та збуту на неефективних ринках. Наприклад, вертикальні прямі інвестиції дають можливість фірмі розмістити у двох пунктах знаходження спеціалізоване низьковитратне обладнання без ризику, що його потужності будуть не завантажені. Вертикальні ПІІ ведуть до утворення вертикально інтегрованого міжнародного виробництва.

Горизонтальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції за кордон, але в межах однієї галузі. Горизонтальні прямі інвестиції дають ТНК змогу використовувати такі свої переваги, як технологія, ноу-хау, і уникати додаткових переговорних (організаційних) витрат, що зазвичай відбувається, коли фірма вступає у зв'язки з незалежними компаніями. Такий тип прямих іноземних інвестицій є основою формування горизонтально інтегрованого міжнародного виробництва транснаціональних корпорацій.

На нашу думку, цю класифікацію ПІІ потрібно доповнити такими позиціями, як: за намірами інвестора (добросовісні, недобросовісні та псевдо-інвестиції), за юрисдикцією походження (офшорні та ін.), за здатністю генерувати грошові потоки (репродуктивні, стерильні), що дасть змогу диференціювати прямі іноземні інвестиції за інвестиційною безпекою для країни-отримувача інвестицій.

Світова практика засвідчує, що ПІІ мають низку істотних переваг перед іншими формами економічного співробітництва, особливо для країн з перехідною економікою, а саме:

на відміну від іноземних позик і кредитів ПІІ не стають тягарем зовнішнього боргу, а сприяють його погашенню;

імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності;

вони є джерелом нових технологій та передових методів управління і маркетингу, сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;

сприяють здійсненню більш ефективної приватизації і реструктуризації економіки, створюють додаткові робочі місця, при цьому збільшуючи реальні доходи працівників;

у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

імпорт прямих інвестицій стимулює конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

прямі іноземні інвестиції забезпечують найбільш ефективну інтеграцію національної економіки у світову.

На сьогодні вже добре відомі позитивні наслідки прямого інвестування як для країн-донорів, так і для країн-реципієнтів. Це і відновлення на основі "Плану Маршалла" економіки ФРН, здійснення технологічного прориву Тайванем та Південною Кореєю, пожвавлення умов економічного зростання постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи.

Проте можливі ситуації, коли очікувані наслідки залучення прямих іноземних інвестицій не відбуваються. Тому не можна оминати увагою тих потенційних загроз, які можуть нести для певної території чи держави загалом ПІІ. Головними проблемами для приймаючих країн при цьому є занадто велика роль міжнародних компаній в окремих сферах економіки, їх економічна сила, здатність до маневрування у міжнародному просторі, як і обмеження ними національного суверенітету країн-реципієнтів ПІІ. Зокрема, мотивуючи відсутність товарів виробничого призначення на внутрішньому ринку, іноземні компанії можуть їх імпортувати зі своїх зарубіжних філіалів за трансфертними цінами, а останні, зазвичай, не відображають реальних умов торгівлі і значно розходяться з ринковими цінами [4].

Треба назвати й інші можливі недоліки ПІІ з погляду на економіку країни-об'єкта інвестування: усунення з ринку вітчизняних виробників і постачальників; зниження загального рівня добробуту населення та трансферт прибутків на користь іноземного інвестора, що зумовлено надмірними державними пільгами на користь інвестора (наприклад, надання права на безкоштовне використання інфраструктурних сфер, протекціоністські заходи, надання пільгових кредитів); сувора експлуатація місцевих сировинних ресурсів; збільшення залежності країни від іноземного капіталу; постачання (збут) неякісних, недосконалих і морально застарілих ресурсів і активів; модифікація структури економіки та їх пристосування до інтересів інвестора; погіршення платіжного балансу; деформація культури підприємництва [4]. Іншим проблемним питанням, яке часто непокоїть громадськість, є питання рівня екологічної безпеки іноземних інвестиційних проектів. Наприклад, в Україні вже стала стереотипною думка, що іноземці розташовують на українській території лише екологічно брудні підприємства, функціонування яких виснажує природні ресурси та завдає збитків довкіллю і здоров'ю громадян. Проте, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що ПІІ є не лише засобом отримання доступу до зовнішніх джерел фінансування чи сучасних технологій або передового менеджменту, але й виступають чинником сталого економічного зростання країни, засобом забезпечення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливого значення це набуває для транзитивної за характером розвитку економіки України, що вимагає досить значних ресурсів для її модернізації.

Досвід свідчить, однак, що переваги ПІІ набагато переважають їх недоліки. Усвідомлюючи певні витрати у разі залучення ПІІ, більшість країн-реципієнтів все-таки дійшла висновку про домінування їхнього позитивного ефекту в прискоренні економічної динаміки.

2. Місце країн з перехідною економікою в європейській господарській системі

інвестор міжнародний капітал економіка

Місце перехідних економік у системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнення переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. З другого боку, об'єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між собою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалістичних економік від російської паливно-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близьке географічне розташування країн. Очевидно, що друга група факторів більшою мірою стосується регіону країн СНД. Своєю чергою, переорієнтація перехідних економік на західні (перш за все західноєвропейські) структури залежить від швидкості просування цих країн шляхом ринкових перетворень та рівня демократизації суспільного життя. Зрозуміло, що такі країни, як Польща, Угорщина, Чехія, Словенія мають реальний шанс стати складовим підрозділом європейської економічної інтеграції у найближчій перспективі. Значення тут має й цілеспрямована політика урядів країн Східної та Центральної Європи у цьому напрямі. Одним з перших її результатів стало помітне посилення зовнішньоекономічних зв'язків цих країн з Європейським Союзом. Нині не менше половини обороту зовнішньої торгівлі країн Східної та Центральної Європи припадає на ЄС. Пришвидшенню процесу переорієнтації сприяло укладення Європейським Союзом угод про асоційоване членство з Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чехією у 1991 p., з Болгарією та Румунією -- у 1993 р. У 1997 р. ЄС розпочав переговори про повне членство в Союзі з Польщею, Словенією, Угорщиною та Чехією й підготовчу роботу щодо прийняття в ЄС Болгарії, Румунії й Словаччини. Сьогодні у цьому процесі беруть участь і республіки Балтії. Естонія -- серед перших кандидатів на входження в Європейський Союз. Латвія й Литва перебувають на стадії проведення підготовчої роботи.

Прогнозується, що в перші десять років XXI ст. приєднання найбільш просунутих постсоціалістичних країн, першою чергою країн Східної та Центральної Європи, до ЄС спричинить низку суперечливих наслідків. Позитивними серед них є, по-перше, сам факт входження економік зазначених країн у систему міжнародного європейського поділу праці, формування тут нових галузей спеціалізації, орієнтованих на світові ринки. По-друге, значним плюсом можна вважати поступове зростання якості продукції країн східно- та центральноєвропейського регіону до рівня західних стандартів, а отже, підвищення рівня добробуту населення цих країн. Важливе значення в цьому відіграватимуть майбутні дотації з боку Європейського Союзу новим державам-учасникам. Обсяг цих дотацій лише у період до 2000 р. мав становити 75 млрд. євро.

Проте вступ до ЄС країн Східної та Центральної Європи означає для них повну відміну усіх протекціоністських заходів для західних ринків. Водночас значною мірою втраченими будуть їхні сьогоднішні позиції на ринках країн СНД. Це вимагатиме від держав Східної та Центральної Європи подальшого поглиблення структурної перебудови їхніх національних економік, яка вже сьогодні є досить болісною. Наприклад, за деякими прогнозами, у Польщі з 1,5 млн. селянських господарств за умов ЄС вижити зможе лише 0,5 млн.

Якщо подальші інтеграційні перспективи розвитку країн Східної та Центральної Європи й держав Балтії можна вважати визначеними, то майбутні позиції країн СНД щодо входження в Західні економічні структури є досить непевними. Лише бажання країн та виголошення гасел про це їхніми урядами замало. Без подальшого реального цілеспрямованого ринкового реформування економік країн СНД будь-які кроки у напрямі європейської інтеграції будуть безплідними.

Визначення ролі країн з перехідними економіками у світовому господарстві вимагає врахування того факту, що для розвинених західних країн і нових індустріальних держав досить привабливими є ринки, що з'являються у результаті трансформації економік країн другого світу з їх відносно дешевою але кваліфікованою робочою силою, наявною ресурсною базою, чималим внутрішнім ринком з ненасиченим попитом. Це зумовлює достатньо великі обсяги іноземних інвестицій, спрямовані у регіон постсоціалістичних країн. Очевидно, що більш значні інвестиційні потоки спрямовані в країни з більш реформованими економіками, або ж туди, де є значні запаси корисних копалин, перш за все, паливно-енергетичних. Так, загальний обсяг лише прямих іноземних інвестицій в країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Угорщина) за 1989--1997 pp. становить 40 млрд. дол. США. З цього приводу вже згадувалася Естонія, яка є одним з лідерів серед пострадянських держава за обсягами іноземних капіталовкладень. На перше ж місце за обсягом прямих іноземних інвестицій серед республік колишнього СРСР вийшов Казахстан. Обсяг прямих іноземних інвестицій тут у 1997 р. сягнув суми майже в 3 млрд. дол. США. Більше ніж 80 % усієї промисловості країни контролюють іноземні підприємці. Основні кошти тут спрямовані у нафтогазовий комплекс, перспективи розвитку якого оцінюються спеціалістами цієї галузі дуже високо.

Значні іноземні капіталовкладення було зроблено також у розробку нафтових родовищ Азербайджану (в 1997 р. -- 1,8 млрд. дол. США, а всього заплановано вкласти 12 млрд. дол.). Перспективною є участь іноземних компаній у прокладанні великих магістральних газопроводів у Туркменістані, у будівництві підприємств у Киргизстані та Узбекистані. В інших країнах -- членах СНД обсяги прямих іноземних інвестицій значно менші. В Україні їх сума на 1 липня 2000 р. становила приблизно 3,6 млрд. дол. США. Пояснює недостатню зацікавленість іноземних бізнесменів у підприємницькій діяльності в більшості країн колишнього СРСР низка негативних чинників, а саме: політична невизначеність, недоліки правової системи, відсутність гарантій безпеки для іноземних підприємців, корумпованість державних чиновників, підозріле ставлення до іноземних інвесторів, непередбачувана поведінка керівників підприємств тощо. Зазначені фактори, а також низький рівень життя переважної більшості населення в країнах з перехідними економіками, відсутність належної ринкової інфраструктури -- це ті негативні складові, що стримують процес економічної експансії ринків більшості пострадянських держав і без подолання яких подальший поступальний розвиток цих держав суттєво ускладнюється.

Особливу актуальність цій проблемі надає той факт, що приплив іноземних інвестицій в економіку постсоціалістичних країн забезпечує їм доступ до нових технологій, а отже можливість модернізації економіки. Класичним прикладом, який це підтверджує, є приклад автомобільного альянсу німецького концерну "Фольксваген" і чеської компанії "Шкода", в якому німецька фірма має контролюючі позиції. Концерн "Фольксваген" прийшов на "Шкоду" у 1993 р. і почав проводити оновлення старої продукції. В результаті чеська компанія почала випускати абсолютно новий легковий автомобіль -- "Шкода-Октавіа", який тепер добре продається на Заході майже за західними цінами. Концерн "Фольксваген" змусив постачальників фірми "Шкода" випускати комплектуючі відповідної якості. Уже в 1997 р. автомобілі "Шкода" на 70 % збиралися з деталей і вузлів, вироблених місцевими компаніями. їхня продукція і готові автомобілі "Шкода" становлять 16 % усього чеського експорту. Враховуючи цей досвід уряд Чехії збільшує кількість пільг для іноземних інвесторів, плануючи надання податкових пільг на весь період, поки ці інвестори приноситимуть у країну новітні технології.

Прямі іноземні капіталовкладення для перехідних економік -- це також можливість оволодіння досвідом сучасної комерції та практикою новітнього менеджменту, тобто тими складовими реформування національних економік постсоціалістичних країн, що можуть забезпечити їм належне місце у системі світового господарства.

Водночас із зазначеними вигодами та перевагами, що несе в собі процес відкриття національних ринків міжнародній економіці, потрібно вказати й на його проблемний аспект. Йдеться про уразливість ще несформованих національних господарств більшості постсоціалістичних країн для загальносвітових кризових явищ. Наслідки, зокрема, фінансової кризи 1998 р. досить яскраво ілюструють цей процес. Після загострення кризи в Азії розпочався відплив коштів іноземних інвесторів з усіх ринків, що розвиваються, латиноамериканського зокрема, а також з ринків країн Східної та Центральної Європи й Росії. Це спричинило суттєве загострення фінансових проблем у Чехії й Болгарії, призвело до обвалу російського рубля, потягнувши далі за собою виникнення значних проблем першою чергою у фінансово-грошовій сфері України, Казахстану, Киргизстану, Білорусі. Очевидно, ці негативні наслідки були б значно меншими, якби економічне становище згаданих вище держав було б більш стабільним. Отож, ще раз варто наголосити на тому, що лише послідовні ринкові реформи, економічне зростання, що базується на факторах довготермінової стабільності перехідних економік, можуть стати засадами подальшого поступального розвитку будь-якої з колишніх соціалістичний країн. Лише за таких умов процес світової глобалізації стане для країн з перехідними економіками стимулюючим чинником розвитку, а не фактором його гальмування.

Література

Інвестологія: наука про інвестування : навч. посібник / за ред. д-ра екон. наук, проф. С.К. Реверчука. - К. : Атака, 2001. - 264 с.

Батура О.В., Комарова К.В. Іноземні інвестиції в системі становлення ринкової економіки України : монографія. - Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2002. - 179 с.

Пересада А.А. Управління інвестиційним процесом / А.А. Пересада. - К. : Лібра, 2002. - 472 с.

Федоренко В.Г., Проценко Т.О., Солдатенко В.В., Степанов Д.В. Економічні та організаційно-правові аспекти іноземних інвестицій в Україні : монографія. - Ірпінь : Національна академія ДПС України, 2004. - 398 с.

Катан Л.І. Фінансові аспекти іноземного інвестування // Экономика и управление. - 2006. - № 2-3. - С. 26-29.

Мельник В.В.Козюк В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність. Навч.посіб.-Тернопіль Карт-бланш 2003р.-249с.

Козик В.В.Панкова Л.А. Даниленко Н.В.Міжнародні економічні відносини.Навч.посіб./К.:Знання,2008.-406с.

Размещено на Allbest.ru