Структура власного капіталу підприємства представлена на рис. 1.1.

Джерелами власних фінансових ресурсів :

статутний капітал (засоби від продажу акцій і пайові внески учасників);

резерви, накопичені підприємством;

інші внески юридичних і фізичних осіб (цільове фінансування, пожертвування, благодійні внески й ін.).

При створенні підприємства джерелом придбання основних засобів, нематеріальних активів, оборотних коштів є статутний капітал. За рахунок його створюються необхідні умови для здійснення підприємницької діяльності. Статутний капітал являє собою суму засобів, наданих власниками для забезпечення статутної діяльності підприємства [10, c.143].

капітал оборот дохід амортизаційний

Рис.1.1. Структура власного капіталу підприємства

Зміст категорії "статутний капітал" залежить від організаційно - правової форми підприємства:

для державного підприємства - вартісна оцінка майна, закріпленого державою за підприємством на праві повного господарського ведення;

для товариства з обмеженою відповідальністю - сума частки власників;

для акціонерного товариства - сукупна номінальна вартість акцій усіх типів;

для виробничого кооперативу - вартісна оцінка майна, наданого учасниками для ведення діяльності;

для орендного підприємства - сума внесків працівників підприємства;

для підприємства іншої форми, виділеного на самостійний баланс, вартісна оцінка майна, закріпленого його власником за підприємством на праві повного господарського ведення.

При створенні підприємства внесками в його статутний капітал можуть бути кошти, матеріальні і нематеріальні активи. У момент передачі активів у виді внеску в статутний капітал право власності на них переходить до суб'єкта, що хазяює, тобто інвестори втрачають речові права на ці об'єкти. Таким чином, у випадку ліквідації підприємства або виходу учасника зі складу товариства він має право лише на компенсацію своєї частки в рамках залишкового майна, але не на повернення об'єктів, переданих їм у свій час у виді внеску в статутний капітал. Отже, статутний капітал відбиває суму зобов'язання підприємства перед інвесторами.

Статутний капітал формується при первісному інвестуванні засобів. Його величина з'являється при реєстрації підприємства, а будь-які коректування розміру статутного капіталу (додаткова емісія акцій, зниження номінальної вартості акцій, внесення додаткових внесків, прийом нового учасника, приєднання частини прибутку й ін.) допускаються лише у випадках і в порядку, передбачених чинним законодавством і установчими документами.

Формування статутного капіталу може супроводжуватися утворенням додаткового джерела засобів - емісійного доходу. Це джерело виникає у випадку, коли в ході первинної емісії акції продаються за ціною вище номіналу. При одержанні цих сум вони зараховуються в додатковий капітал.

У процесі виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг створюється нова вартість, що визначається сумою виторгу від реалізації [5,c.122].

Виторг від реалізації є основним джерелом відшкодування витрачених на виробництво продукції (робіт, послуг) засобів, формування фондів. Їх своєчасне надходження забезпечує безперервність кругообігу засобів, безперебійність процесу діяльності підприємства. Несвоєчасне надходження виторгу несе перебої в діяльності, зниження прибутку, порушення договірних зобов'язань, штрафні санкції.

Використання виторгу відбиває початковий етап розподільних процесів. З отриманого виторгу підприємство відшкодовує матеріальні витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію, інші предмети праці, а також зроблені підприємству послуги. Подальший розподіл виторгу зв'язаний з формуванням амортизаційних відрахувань як джерела відтворення основних фондів і нематеріальних активів. Частина виторгу, що залишилася - це валовий дохід або знову створена вартість, що направляється на оплату праці і формування прибутку підприємства, а також на відрахування в позабюджетні фонди, податки (крім податку на прибуток), інші обов'язкові платежі.

Надходження виторгу від реалізації свідчить про завершення кругообігу засобів. До надходження виторгу витрати виробництва і обертання фінансуються за рахунок джерел формування оборотних коштів. Результат кругообігу вкладених у діяльність засобів - відшкодування витрат і створення власних джерел фінансування: амортизаційних відрахувань і прибутку.

Прибуток і амортизаційні відрахування є результатом кругообігу засобів, вкладених у виробництво, і відносяться до власних фінансових ресурсів підприємства, якими вони розпоряджаються самостійно. Оптимальне використання амортизаційних відрахувань і прибутку по цільовому призначенню дозволяє відновити виробництво продукції на розширеній основі.

Призначення амортизаційних відрахувань - забезпечувати відтворення основних виробничих фондів і нематеріальних активів [10,c.211]. Амортизація по своїй економічній сутності - це процес поступового переносу вартості основних засобів і нематеріальних активів (а також малоцінних і швидкозношувальних предметів) у міру їхнього зносу на вироблену продукцію, перетворення в процесі реалізації в грошову форму і нагромадження ресурсів для наступного відтворення активів, що амортизуються. Це цільове джерело фінансування інвестиційного процесу.

Прибуток як економічна категорія - це чистий дохід, створений прибавочною працею. Прибуток є економічним показником, що характеризує фінансові результати підприємницької діяльності. Крім того, через прибуток реалізується принцип матеріальної зацікавленості в процесі її розподілу і використання, а також принцип матеріальної відповідальності. Нарешті, прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства - це багатоцільове джерело фінансування його потреб, але основні напрямки її використання можна визначити як нагромадження і споживання. Пропорції розподілу прибутку на нагромадження і споживання визначають перспективи розвитку підприємства.

Прибуток є джерелом фінансування різних по економічному змісту потреб. При його розподілі перетинаються інтереси як суспільства в цілому в особі держави, так і підприємницькі інтереси підприємств і їхніх контрагентів, інтереси окремих працівників. На відміну від амортизаційних відрахувань прибуток не залишається цілком у розпорядженні підприємства, його значна частина у виді податків надходить у бюджет, що визначає ще одну сферу фінансових відносин, що виникають між підприємством і державою з приводу розподілу створеного чистого доходу.

Розподіл прибутку, що залишився після цього частини - прерогатива підприємства.

Амортизаційні відрахування і частина прибутку, що направляється на нагромадження, складають грошові ресурси підприємства, використовувані на його виробничий і науково-технічний розвиток, формування фінансових активів - придбання цінних паперів, внески в статутний капітал інших підприємств і т.п. Інша частина прибутку, використовувана на нагромадження, направляється на соціальний розвиток підприємства. Частина прибутку використовується на споживання, у результаті чого виникають фінансові відносини між підприємством і особами, як зайнятими, так і не зайнятими на підприємстві.

Розподіл прибутку може вироблятися шляхом утворення спеціальних фондів - фонду нагромадження, фонду споживання, резервних фондів - чи шляхом безпосередньої витрати чистого прибутку на окремі цілі. У першому випадку на підприємстві додатково складаються кошториси витрати фондів споживання і нагромадження як додаток до фінансового плану. В другому випадку розподіл прибутку відбивається у фінансовому плані.

Фонд нагромадження використовується на науково-дослідницькі, проектні, конструкторські і технологічні роботи, розробку й освоєння нових видів продукції, технологічних процесів, на витрати, зв'язані з технологічним переозброєнням і реконструкцією, на погашення довгострокових позичок і сплату відсотків по них, сплату відсотків по короткострокових позичках понад суми, які відносяться на собівартість продукції, приріст оборотних коштів, витрати на проведення природоохоронних заходів, внески як внески засновників у створення статутних капіталів інших підприємств, внески союзам, асоціаціям, концернам, якщо підприємство входить у їхній склад, і ін.

Фонд споживання використовується на соціальний розвиток і соціальні нестатки. За рахунок його фінансуються витрати по експлуатації об'єктів соціально-побутового призначення, що знаходяться на балансі підприємства, будівництво об'єктів невиробничого призначення, проведення оздоровчих і культурно-масових заходів, здійснюється виплата деяких спеціальних премій, надання матеріальної допомоги, доплата до пенсій, компенсація подорожчання вартості харчування в їдальнях і буфетах і т.п.

Прибуток - основне джерело формування резервного капіталу. Цей капітал призначений для відшкодування непередбачених втрат і можливих збитків від господарської діяльності, тобто є страховим по своїй природі. Порядок формування резервного капіталу визначається нормативними документами, що регулюють діяльність підприємства даного типу, а також його статутними документами.

У сучасних умовах господарювання розподіл і використання амортизаційних відрахувань і прибутку на підприємствах не завжди супроводжується створенням відособлених грошових фондів. Амортизаційний фонд як такий не формується, а рішення питання про розподіл прибутку у фонди спеціального призначення залишено в компетенції підприємства, але це не змінює сутності розподільних процесів, що відбивають використання фінансових ресурсів підприємства.

Додатковий капітал як джерело засобів підприємства утвориться, як правило, у результаті переоцінки основних засобів і інших матеріальних цінностей. Нормативними документами забороняється використання його на споживання.

Специфічним джерелом засобів є фонди соціального призначення і цільового фінансування: безоплатно отримані цінності, а також безповоротні і поворотні державні асигнування на фінансування невиробничої діяльності, зв'язаної зі змістом об'єктів соціально-культурного і комунально-побутового призначення, на фінансування витрат, що знаходяться на повному бюджетному фінансуванні й ін. [9, c.78].

Оскільки фінанси підприємства як відносини є частиною економічних відносин, що виникають у процесі господарської діяльності, принципи їхньої організації визначаються основами господарської діяльності підприємств. Виходячи із цього, принципи організації фінансів можна сформулювати в такий спосіб: самостійність в області фінансової діяльності, самофінансування, зацікавленість у підсумках фінансово-господарської діяльності, відповідальність за її результати, контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємства.

Самофінансування - обов'язкова умова успішної господарської діяльності підприємств в умовах ринкової економіки. Цей принцип базується на повній окупності витрат по виробництву продукції і розширенню виробнично-технічної бази підприємства, він означає, що кожне підприємство покриває свої поточні і капітальні витрати за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування поки не може бути забезпечений на підприємствах, що випускають необхідну споживачу продукцію з високими витратами на її виробництво і не забезпечують достатній рівень рентабельності по різних об'єктивних причинах. До них відносяться підприємства житлово-комунального господарства, пасажирського транспорту, сільськогосподарські й інші підприємства, що одержують асигнування з бюджету. Те ж характерно і для підприємств оборонного значення, господарська діяльність яких не може вважатися підприємницькою і фінансується за рахунок засобів, отриманих від реалізації продукції.

При тимчасовій недостатності в засобах потреба в них може забезпечуватися за рахунок позикових фінансових ресурсів [9, c.99].

Залучені позикові фінансові ресурси фірми найбільш часто зустрічаються у формі:

банківських кредитів і позичок;

засобів від випуску і продажу облігацій фірми;

позик від інших небанківських суб'єктів ринку.

В умовах вітчизняної практики залучення фінансових ресурсів на поворотній основі від банківських і небанківських організацій має принципове значення. У загальноприйнятому розумінні кредити і позички в Україні можуть видавати винятково кредитні інститути - банки. Отримані фірмою позики на поворотній основі від небанківських організацій відповідно до діючого законодавства є доходом фірми й обкладаються відповідною ставкою податку.

У централізовано планованій економіці підприємства за певних умов могли залучати додаткові засоби у виді довгострокових позичок банку. Вітчизняні підприємства мають достатній досвід у використанні банківських позичок як інструмента короткострокового фінансування діяльності. Що стосується досвіду взаємин з банками як джерелами капіталу, то тут справа обстоїть набагато гірше. Причин тому багато - немає досвіду і традицій, як з боку підприємств, так і з боку банків, висока інфляція і непередбачуваність поводження дисконтної ставки Центрального банку утрудняють одержання довгострокових позичок і т.п.

У ринковій економіці найбільш розповсюдженою формою залучення позикових засобів на довгостроковій основі є облігаційна позика, що випускається акціонерним товариством на термін не менш одного року, а також - емісія часткових цінних паперів. У практиці фінансового менеджменту в умовах ринку відомі й інші прийоми фінансування діяльності підприємства, застосовувані самостійно або в комбінації з емісією основних цінних паперів. До них відносяться опціони, заставні операції, лізинг, франчайзинг [9,c.103].

2. Методи управління фінансовими ресурсами підприємства

Успішна діяльність підприємства не можлива без розумного управління фінансовими ресурсами. Неважко сформулювати мету для досягнення яких необхідно раціональне управління фінансовими ресурсами:

виживання фірми в умовах конкурентної боротьби;

запобігання банкрутства і великих фінансових невдач;

лідерство в боротьбі з конкурентами;

максимізація ринкової вартості фірми;

прийнятні темпи росту економічного потенціалу фірми;

ріст обсягів виробництва і реалізації;

максимізація прибутку;

мінімізація витрат;

забезпечення рентабельної діяльності і т.п.

Пріоритетність тієї чи іншої мети може вибиратися підприємством у залежності від галузі, положення на даному сегменті ринку і від багато чого іншого, але вдале просування до обраної мети багато в чому залежить від досконалості управління фінансовими ресурсами підприємства.

Логіка функціонування управління фінансовими ресурсами представлена на рис.1.2.

Рис.1.2. Функціонування і управління фінансовими ресурсами

Організаційна структура системи управління фінансами суб'єкта, що хазяює, а також її кадровий склад можуть бути побудовані різними способами в залежності від розмірів підприємства і виду його діяльності. Для великої компанії найбільш характерне відокремлення спеціальної служби, керованої віце-президентом по фінансам (фінансовим директором) і, як правило, включає бухгалтерію і фінансовий відділ. На невеликих підприємствах роль фінансового менеджера звичайно виконує головний бухгалтер.

Управління фінансовими ресурсами фірми, через багатоваріантність його прояву, на практиці неможливо здійснювати без професійної організації цієї роботи.

Довгий час у вітчизняній практиці фінансові служби фірм не мали самостійного значення, їхня робота зводилася до обслуговування розрахунків з використанням строго визначених форм, складанню елементарних фінансових планів і звітів, що не мають реальних наслідків. Реальні наслідки мала тільки робота бухгалтерії, тобто було доцільним поєднувати фінансову роботу з бухгалтерської в рамках однієї служби - бухгалтерії.

Така практика організації фінансів існувала й існує дотепер на більшості українських підприємств. Але керівнику підприємства варто взяти до уваги, що одночасно бути гарним бухгалтером і гарним фінансистом людина не може.

Фінансові ресурси фірми - це частина коштів у формі доходів і зовнішніх надходжень, призначених для виконання фінансових зобов'язань і здійснення витрат по забезпеченню розширеного відтворення.

Головне в роботі бухгалтера - здатність уважно розібратися в первинних документах і відповідно до інструкцій і циркулярів точно відбити їх у бухгалтерських регістрах.

Зовсім інше потрібно від фінансового менеджера. Робота цієї професії зв'язана з прийняттям рішень в умовах невизначеності, що випливає з багатоваріантності виконання однієї і тієї ж фінансової трансакції. Робота фінансиста вимагає гнучкості розуму, це повинна бути натура творча, здатна ризикувати й оцінювати ступінь ризику, сприймати нове у швидко мінливому зовнішньому середовищі [4, c.204].

Зіставляючи особливості двох професій, не слід забувати про дуже тісний взаємозв'язок між ними, що коротко можна виразити так: якщо бухгалтер фіксує грошове значення здійснених трансакцій, відображаючи їх у підсумковому документі - балансі, то фінансист формує ці значення з безлічі невідомих. По суті, усі функції по пошуку значень цих невідомих і є фінансова робота.

Сьогодні підприємство при організації адекватній часу фінансової роботи стикається з великими труднощами. Досвід успішно працюючих фірм показав, що найкоротший шлях рішення цієї проблеми знаходиться в руках керівника підприємства. Сьогодні визнання одержали два підходи до реорганізації фінансової служби фірми:

якщо керівник - професійний фінансист, він сам координує реорганізацію фінансової служби. Це оптимальний варіант, але у вітчизняній практиці це скоріше виключення, чим правило;

керівник, що розуміє задачі і функції сучасної фінансової служби фірми, але не будучи професійним фінансистом, не знаючий тонкостей цієї професії, залучає сторонню організацію для постановки і впровадження на практиці необхідної моделі організації фінансової роботи.

Незалежно від обраного підходу до реорганізації фінансової служби, фірма прагне до створення деякої стандартної моделі організації фінансової роботи, адекватної ринковим умовам. Принципова схема цієї моделі показана на рис. 1.3.

Приведена схема нетипова, а склад її елементів може варіювати в залежності від виду компанії, її розмірів і інших факторів.

Головне, що слід зазначити в роботі фінансового менеджера, це те, що вона або складає частину роботи вищої ланки управління фірми, або зв'язана з наданням йому аналітичної інформації, необхідної і корисний для прийняття управлінських рішень фінансового характеру.

Тим самим підкреслюється виняткова важливість цієї функції. Поза залежністю від організаційної структури фірми фінансовий менеджер відповідає за аналіз фінансових проблем, прийняття в деяких випадках рішень або вироблення рекомендацій вищому керівництву.

В умовах ринкової економіки фінансовий менеджер стає однією з ключових фігур на підприємстві. Він відповідальний за постановку проблем фінансового характеру, аналіз доцільності використання того чи іншого способу їхнього рішення й іноді за ухвалення остаточного рішення на вибір найбільш прийнятного варіанта дій. Однак якщо поставлена проблема має істотне значення для підприємства, він може бути лише радником вищого управлінського персоналу [9, c.123].

Рис. 1.3. Організаційна структура управління фінансами підприємства

Фінансовий менеджер здійснює оперативну фінансову діяльність. У загальному випадку діяльність фінансового менеджера може бути структурована в такий спосіб:

Загальний фінансовий аналіз і планування;

Забезпечення підприємства фінансовими ресурсами (управління джерелами засобів);

Розподіл фінансових ресурсів (інвестиційна політика і управління активами).

Виділені напрямки діяльності одночасно визначають і основні задачі, що стоять перед менеджером [9,c.134]. Склад цих задач може бути деталізований у такий спосіб.

У рамках першого напрямку здійснюється загальна оцінка:

активів підприємства і джерел їхнього фінансування;

величини і складу ресурсів, необхідних для підтримки досягнутого економічного потенціалу підприємства і розширення його діяльності;

джерел додаткового фінансування;

системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів.

Другий напрямок припускає детальну оцінку:

обсягу необхідних фінансових ресурсів;

форми їхнього представлення (довгостроковий чи короткостроковий кредит, готівка);

ступеня приступності і часу представлення (приступність фінансових ресурсів може визначатися умовами договору; фінанси повинні бути доступні в потрібному обсязі й у потрібний час);

вартості володіння даним видом ресурсів (процентні ставки, інші формальні і неформальні умови надання даного джерела засобів);

ризику, асоційованого з даним джерелом засобів (так, капітал власників як джерело засобів набагато менш ризикована, чим термінова позичка банку).

Третій напрямок передбачає аналіз і оцінку довгострокових і короткострокових рішень інвестиційного характеру:

оптимальність трансформації фінансових ресурсів;

ефективність фінансових вкладень.

Прийняття фінансових рішень з використанням приведених оцінок виконується в результаті аналізу альтернативних рішень, що враховують компроміс між вимогами ліквідності, фінансовій стійкості і рентабельності [9,c.143].

Управління фінансовими ресурсами є однією з ключових підсистем загальної системи управління підприємством. У її рамках зважуються наступні питання:

Які повинні бути величина й оптимальний склад активів підприємства, що дозволяють досягти поставлені перед підприємством мету і задачі?

Де знайти джерела фінансування і який повинний бути їхній оптимальний склад?

Як організувати поточне і перспективне управління фінансовою діяльністю, що забезпечує платоспроможність і фінансову стійкість підприємства?

Існують різні підходи до трактування поняття "фінансовий інструмент". У найбільш загальному виді під фінансовим інструментом розуміється будь-який контракт, по якому відбувається одночасне збільшення фінансових активів одного підприємства і фінансових зобов'язань іншого підприємства.

Фінансові активи включають:

кошти;

контрактне право одержати від іншого підприємства кошти або будь-який інший вид фінансових активів;

контрактне право обміну фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно вигідних умовах;

акції іншого підприємства.

До фінансових зобов'язань відносяться контрактні зобов'язання:

виплатити кошти або надати якийсь інший вид фінансових активів іншому підприємству;

обмінятися фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно невигідних умовах (зокрема, така ситуація може виникнути при змушеному продажі дебіторської заборгованості).

Фінансові інструменти підрозділяються на первинні (кошти, цінні папери, кредиторська і дебіторська заборгованість по поточних операціях) і вторинні, чи похідні (фінансові опціони, фьючерси, форвардні контракти, процентні свопи, валютні свопи). Існує і більш спрощене розуміння сутності поняття "фінансовий інструмент". Відповідно до нього виділяють три основні категорії фінансових інструментів: кошти (засоби в касі і на розрахунковому рахунку, валюта), кредитні інструменти (облігації, форвардні контракти, фьючерси, опціони, свопи й ін.) і способи участі в статутному капіталі (акції і паї). Методи фінансового управління різноманітні. Основними з них є: прогнозування, планування, оподатковування, страхування, самофінансування, кредитування, система розрахунків, система фінансової допомоги, система фінансових санкцій, система амортизаційних відрахувань, система стимулювання, принципи ціноутворення, трастові операції, заставні операції, трансферні операції, факторинг, оренда, лізинг. Складеним елементом приведених методів є спеціальні ставки, дивіденди, котирування валютних курсів, акциз, дисконт і ін. основу інформаційного забезпечення системи фінансового управління складає будь-яка інформація фінансового характеру:

бухгалтерська звітність;

повідомлення фінансових органів;

інформація установ банківської системи;

інформація товарних, фондових, валютних бірж;

інша інформація.

Технічне забезпечення системи фінансового управління є самостійним і дуже важливим її елементом. Багато сучасних систем, засновані на безпаперовій технології (міжбанківські розрахунки, взаємозаліки, розрахунки за допомогою кредитних карток), неможливі без застосування комп'ютерних мереж, прикладних програм. Функціонування будь-якої системи фінансового управління здійснюється в рамках діючого правового і нормативного забезпечення. Сюди відносяться: закони, укази Президента, постанови уряду, накази і розпорядження міністерств і відомств, ліцензії, статутні документи, норми, інструкції, методичні вказівки.

3. Методика обліку й аналізу фінансових ресурсів

Фінансові ресурси є основним видом ресурсів в умовах ринкової економіки. Цим значною мірою і пояснюється той факт, що кількість порушень у фінансовій сфері за останні роки значно збільшилася.

Цілеспрямована діяльність уповноважених органів по контролю за виконанням суб'єктами господарювання установлених форм і методів реалізації фінансових відносин є необхідною умовою боротьби з різного роду протиправними виявленнями у фінансовій сфері. Об'єктивний аналіз фінансового стану підприємства є одним з найважливіших елементів у системі фінансового контролю.

Неефективне фінансове планування всіх аспектів діяльності підприємства, некваліфіковане управління його активами, неякісний контроль за системою фінансових потоків підприємства, недостатній контроль за структурою капіталу, часток позичених засобів стосовно власного капіталу підприємства та інші недогляди загрожують утратами фінансового характеру, ризиком утрати фінансової стійкості й у наступному господарської самостійності, зниженням рентабельності діяльності і т.п..

Метою аналізу фінансового стану підприємства є об'єктивна оцінка господарсько-фінансової діяльності підприємства і її результатів на основі системи ключових показників, визначення границь його фінансової стійкості й оцінка перспектив зміни його фінансового стану.

У даному випадку аналіз фінансового стану підприємства здійснюється за наступними напрямками:

аналіз фінансових результатів діяльності підприємства;

оцінка майнового стану і структури капіталу підприємства;

аналіз фінансової стійкості.

У ході аналізу для характеристики різних аспектів фінансового стану застосовуються як абсолютні показники, так і фінансові коефіцієнти, що являють собою відносні показники фінансового стану. [ 18, с.219 ]

Аналіз фінансових коефіцієнтів здійснюється в порівнянні їхніх значень з базовими величинами, а також у вивченні їхньої динаміки за звітний період і за ряд років. Як базові величини використовуються усереднені за тимчасовим рядом значення показників даного підприємства, що відносяться до минулого, сприятливих з погляду фінансового стану періодам; середньогалузеве значення показників, розраховані за даними звітності найбільш вдалого конкурента. Крім того, за базу порівняння можуть бути використані теоретично обґрунтовані чи отримані в результаті експертних оцінок величини, що характеризують оптимальні чи критичні з погляду стійкості фінансового стану значення відносних показників. Такі величини фактично виконують роль нормативів, хоча методики їхнього розрахунку в залежності, наприклад, від специфіки області поки що не розроблені. Нерідко пропонується надлишкова кількість показників. Хоча для повної і точної характеристики фінансового стану підприємства і тенденцій його зміни досить порівняння невеликої кількості фінансових коефіцієнтів. Важливо лише, щоб кожний з цих показників відображав найбільш важливі сторони фінансового стану.

Однією з умов виявлення реального фінансового стану об'єктів підприємницької діяльності, виконання ними обов'язків перед бюджетом, кредитними установами, партнерами, учасниками й іншими особами є об'єктивна оцінка фінансових результатів їхньої діяльності.

Фінансовим результатом будь-якої підприємницької структури є прибуток. Відповідно до Закону України "Про внесення змін у Закон України Про оподаткування прибутку підприємств", прибуток, що є об'єктом оподатковування, визначається шляхом зменшення сум скорегованого валового доходу підприємства в звітному періоді на суму валових витрат і амортизаційних відрахувань.[ 1, ст.3 ]

Можна вибудувати алгоритм, що відображає порядок формування і розподілу фінансових результатів діяльності (рис.1.9).[ 18, с.225 ]

Прибуток підприємств, з огляду на підприємства, заснованого на власності окремої фізичної особи, обкладається податком по ставці 25 відсотків від вартості об'єкту оподатковування.

Чистий прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, визначається як різниця між оподатковуваним податком прибутком і величиною податку. Напрямок використання чистого прибутку визначається підприємством самостійно. Напрямки використання прибутку представлені в розділі 2 звіту про фінансові результати і їхнє використання.

Фінансовий стан підприємства в значній мірі залежить від доцільності і правильності вкладення ресурсів в активи. У процесі функціонування підприємства величина активів і їхня структура зазнають постійних змін. Характеристику про якісні зміни в структурі коштів і їхніх джерел можна одержати за допомогою вертикального і горизонтального аналізу звітності.

Для характеристики майнового стану підприємства, його економічного потенціалу і структури капіталу використовують показники балансу і звіту про фінансово-майновий стан підприємства.

Аналіз зміни розміру господарського засобу (майна), що знаходяться в розпорядженні підприємства, здійснюється шляхом порівняння даних загальної вартості майна підприємства (валюти балансу) на початок і кінець звітного періоду. При цьому зменшення валюти балансу в звітному періоді свідчить про зменшення коштів підприємства, а відповідно, і розмірів його господарської діяльності.

Майно (господарські засоби) будь-якого підприємства можуть бути представлені наступними видами активів: основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові вкладення, виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція, товари, дебіторська заборгованість, кошти, короткострокові фінансові вкладення і т.п..

Зміна структури активів підприємства убік збільшення частки оборотних коштів може вказувати:

на формування більш мобільної структури активів, що сприяє прискоренню обертання оборотних коштів підприємства;

на відвернення частини поточних активів, на кредитування споживчих товарів, робіт, послуг підприємства, дочірніх підприємств і інших дебіторів, що свідчить про фактичну іммобілізацію цієї частини оборотних коштів з виробничого циклу;

на зменшення виробничої бази.

Питома вага основних засобів і інших необоротних активів може змінюватися унаслідок впливу зовнішніх факторів (наприклад, порядок їхнього рахунка, при якому коректування вартості основних фондів в умовах інфляції проводиться із запізненням, тоді як ціни на сировину, матеріали, готову продукцію можуть збільшуватися досить високими темпами).

Наявність довгострокових фінансових вкладень указує на інвестиційну спрямованість підприємства. Якщо в звітному періоді має місце погіршення фінансового стану підприємства, то пропонується додаткове вивчення складу інвестиційних цінних паперів підприємства з метою дати оцінку їхньої ліквідності, а також ефективності і доцільність відшкодування коштів підприємства на ці вкладення.

Поточні (оборотні) активи є дуже важливим елементом виробничого процесу. Власні оборотні кошти підприємства (ВОК) представляють собою різницю між поточними активами (ПА) і поточними зобов'язаннями (ПЗ): [ 18, с.235 ]

ВОК = ПА - ПЗ (1.1)

ВОК = ВК + ДЗ - НА, (1.2)

де ВК - власний капітал;

КР - довгострокові зобов'язання;

НА - необоротні активи.

Як правило, розумний ріст власного оборотного капіталу розглядається як позитивна тенденція, однак можуть бути і виключення. Наприклад, зростання ВОК за рахунок збільшення безнадійних дебіторів навряд чи можна розцінювати як позитивне явище.

Зростання виробничих запасів на підприємствах приводить до відвернення частини коштів з операційного і фінансового циклу, сповільнює швидкість їхнього обороту, а отже, знижує швидкість обороту активів у цілому. Разом з тим необхідність у додаткових запасах може бути зв'язана з підтримкою високого рівня продажу в час сезонної реалізації або з необхідністю створення страхових запасів. В міру збільшення реалізації товарів зростає і дебіторська заборгованість.

Зростання коштів на рахунках підприємства, з однієї сторони можна розглядати як позитивний факт, тому що завжди існують переваги, зв'язані зі створенням великого запасу кошту: вони дозволяють знизити ризик виснаження готівки і дають можливість погасити зобов'язання раніше встановленого терміну. З іншого боку, витрати на збереження тимчасово вільного, невикористаного кошту набагато вищі, чим витрати, зв'язані з короткостроковим вкладенням грошей у цінні папери.

Таким чином, умовою ефективної господарсько-фінансової діяльності підприємства є оптимізація розмірів і структури оборотного капіталу, а також зниження втрат, зв'язаних з іммобілізацією оборотних активів. Під іммобілізацією розуміється використання оборотних коштів не по призначенню, вибуття їх з нормального кругообігу (буквально: приведення до бездіяльності). Види можливої іммобілізації оборотних коштів різноманітні: товари відвантажені, не оплачені в строки покупцями; товари на відповідальному збереженні в покупців з огляду на відмовлення від акцепту; недостачі понад норми збитків і утрати від псування товарно-матеріальних цінностей, не списані з балансу у встановленому порядку; кошти і витрати по капітальним вкладенням у розмірах, що перевищують наявні джерела, та інше.

Задачі аналізу: 1) знайти усі види іммобілізації оборотного кошту і визначити їхньої суми; 2) з'ясувати причини, що викликали кожен вид іммобілізації; 3) намітити шляхи якнайшвидшого вивільнення іммобілізованих коштів, тобто повернути їх у нормальний господарський кругообіг. Необхідно пам'ятати, що іммобілізація оборотних коштів може привести до серйозних фінансових труднощів, погіршенню фінансових результатів, збиткам, тому важливо не тільки визначити суми іммобілізації, але й установити винних осіб і усунути причини, що викликали іммобілізацію оборотних коштів. Для якісної характеристики оборотних (поточних) активів можуть бути використані наступні показники:

коефіцієнт забезпеченості ліквідними активами, що відображає долю ліквідних (поточних) активів у загальній сумі господарських засобів підприємства;

коефіцієнт відвернення оборотних активів у запаси. Цей коефіцієнт показує, яку питому вагу в сумі поточних (оборотних) активів складають запаси;

коефіцієнт відвернення оборотних активів у дебіторську заборгованість, що вказує що частина поточних активів складає дебіторська заборгованість;

коефіцієнт прострочення дебіторської заборгованості, що відображає долю дебіторської заборгованості в загальній її сумі;

коефіцієнт забезпеченості готовими засобами платежу, що вказує, яку питому вагу в загальній сумі активів складають кошти і короткострокові цінні папери.

Узагальнюючий перелік показників, що використовують для оцінки майнового стану підприємства, а також формули для їхнього розрахунку приведені в табл. 1.2. [ 18, с.238 ]

Таблиця 1.2 Система показників, що використовуються при аналізі майнового стану підприємства