Фінансовий ринок та його закономірності

Размещено на http://www.allbest.ru/

25

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Фінансовий ринок - це важлива складова фінансової системи, яка посідає особливе місце. Специфічність цієї ланки полягає в тому, що вона приймає участь у русі грошових потоків через посередників - фінансово-кредитні установи. Фінансовий ринок виконує роль забезпечення, відокремлюється в окрему сферу і поділяється на дві частини:

- ринок грошей, який функціонує за допомогою кредитної системи, основою якої є банківська система;

- ринок капіталів, інструментом якого виступають цінні папери та акції (акції, що падають право власності; цінні папери, що не дають права власності).

Перерозподіл фінансових ресурсів між галузями, регіонами, суб'єктами господарювання мас об'єктивний характер і визначається ефективністю використання капіталу.

Міжнародні фінанси охоплюють рівень світового господарства і складаються з:

- міжнародних розрахунків, які характеризують рух вартості між окремими країнами і базуються на валютному регулюванні;

- міжнародних організацій, які характеризуються формуванням і використанням фінансових ресурсів світового та регіонального рівня;

- міжнародних фінансових інститутів, які сьогодні виконують функції падання фінансової допомоги тим країнам чи зонам, які її потребують.

Фінанси об'єднань, підприємств і галузей являють собою систему економічних взаємозв'язків, пов'язаних із кругообігом ресурсів, утворенням, використанням грошових прибутків, контролем за виробництвом, розподілом, використанням національного продукту.

Функціонування фінансово-кредитної системи безпосередньо залежить від ступеня використання товарно-грошових відносин у керуванні й організації господарських відносин. Подія, що сталася у минулому і стосувалася згортання товарно-грошових відносин (із 1920-1923 р. до кінця 80-х початку 90-х років панували адміністративно-командні методи господарюваня) негативно позначилася на стані економіки. Незважаючи на спроби економічних реформ 1965-го, 1979-го, 80-хроків, практично тільки зараз розробляються рішучі кроки, щоб вартісні категорії: гроші, ціна, фінанси, кредит почали активно впливати на розвиток економіки. На сучасному етапі гроші, фінанси поступово стають самостійним і вирішальним ресурсом виробництва. За матеріальним змістом фінанси - це цільові фонди грошових ресурсів, що у сукупності представляють собою фінансові ресурси підприємств. Державні фінанси є основою економічного життя держави, зростання матеріального добробуту населення. Переважна частина державних фінансових ресурсів зосереджується в бюджетах різних рівнів, які створюють бюджетну систему держави.

Бюджет завжди був важливим інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери. За його допомогою держава, здійснюючи розподіл І перерозподіл валового внутрішнього продукту, могла змінювати структуру виробництва, впливати на результати господарювання, здійснювати соціальні перетворення.

В умовах переходу до ринку бюджет не втрачає своєї ролі, він є основним інструментом регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету прямо залежать від стану виробництва. У свою чергу, можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальні гарантії населенню залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частини бюджету пов'язане з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку держави на відповідний рік. Саме в бюджеті переплітаються великий спектр різнорівневих інтересів та суперечностей. Бюджет є досить потужною і подеколи небезпечною зброєю в руках державної влади. Він с об'єктом боротьби ідеологій, наукових концепцій, політичних переконань, уявлень про справедливість.

У країнах з розвиненою ринковою системою нині сформувалися досить ефективні моделі функціонування бюджетної системи. Воднораз трансформаційні процеси, які сьогодні відбуваються в Україні, мають свої особливості й потребують вивчення надбань світової фінансової науки та пошуку шляхів ефективного використання цього досвіду. Нині в Україні у сфері бюджету концентруються найгостріші проблеми економічного й соціального життя держави. Це бюджетний дефіцит і державний борг, повнота мобілізації коштів до бюджету та ефективність їх витрачання.

1. Характеристика фінансового ринку

Фінансовий ринок - це відносини між населенням, підприємствами (філіями) і державою з приводу перерозподілу вільних коштів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньо - та міжгалузевого переливання фінансових ресурсів. Він доповнює і коригує бюджетний метод, що був єдиним в умовах планової економіки.

З практичного погляду фінансовий ринок означає операції з цінними паперами і може охоплювати як окрему країну, так і регіон або економічний міждержавний простір.

Оскільки операції з цінними паперами здійснюють конкретні економічні суб'єкти, як правило, організаційно оформлені, то існує інституціональна структура фінансового ринку, що є сукупністю інвестиційних фірм і фондових бірж.

У ринковій економіці існує два типи операцій: первинне розміщення і вторинний ринок. За допомогою операцій на первинному ринку задовольняється попит на позичковий капітал з боку підприємців. Переливання позичкового капіталу в конкретну галузь здійснюється шляхом емісії і розміщення цінних паперів. У цілому на первинному фінансовому ринку протистоять один одному позичковий і фінансовий капітали однакової вартості.

На відміну від процесів переливання капіталів безпосередньо у сфери конкретного підприємства на первинних ринках на вторинних ринках власність переважно перетворюється на капітал. Вторинні ринки, реєструючи кон'юнктуру, виокремлюють основні напрями нових вкладень, тобто переливання капіталів між галузями і територіями.

У сучасних умовах пріоритет віддається таким інвестиційним якостям цінних паперів, як стабільна прибутковість, швидке збільшення вкладеного в папери капіталу і їх ліквідність. У розвинених країнах такі якості найбільшою мірою мають акції, що займають нині основне місце у списках фондових бірж. Оскільки акції менш надійні порівняно з іншими цінними паперами, то на біржі одержують доступ акції тільки великих корпорацій, що займають надійне становище на ринках і мають стабільний фінансовий стан.

Таким чином, вибір кращих цінних паперів, що безперервно відбувається упродовж усієї еволюції фінансових ринків, породжує ринки організовані (фондові біржі) і неорганізовані. Неорганізовані ринки завжди орієнтуються на біржі щодо якості та котирування цінних паперів. У результаті формується цілісна система фінансових ринків, де роль універсального індикатора ринкової кон'юнктури виконує фондова біржа.

Ефективність виконання двох основних функцій фінансового ринку - індикатора кон'юнктури і переливання капіталів - залежить переважно від ліквідності ринку і ступеня його монополізації. Ліквідність фінансового ринку означає його місткість, тобто спроможність залучення цінних паперів. Місткість ринку визначається насамперед кількістю учасників фондових угод. Чим більше учасників - як емітентів (закладів або підприємств, що здійснюють емісію цінних паперів), так і інвесторів, - тим більші обсяги угод з цінними паперами, швидший їх обіг, ширші можливості контролю за професійними працівниками.

Неліквідний ринок характеризується невеликою кількістю учасників, незначним вибором цінних паперів, малим обсягом угод, істотним розривом між цінами покупців і продавців. Неліквідний ринок не відбиває повною мірою руху дійсного і позичкового капіталів і, отже, дає викривлене уявлення про ринкову кон'юнктуру. Тим самим рух фінансового капіталу набирає хаотичного, часто випадкового характеру, оскільки втрачає орієнтири вигідних вкладень.

Неліквідний фінансовий ринок характерний, як правило, для країн із слаборозвиненими ринковими відносинами, а також для країн з високим рівнем монополізації ринку.

Підвищенню ліквідності фінансових ринків значною мірою сприяє їх спекулятивна форма. Якщо на первинних ринках спекулятивна складова набирає форми встановленого прибутку, то на вторинних є грою на курсовій різниці.

Спекулятивна складова, ґрунтуючись на безперервних коливаннях співвідношення попиту і пропозиції, позначається на зміні курсів цінних паперів. Насправді спекулянти або гравці не тільки користуються змінами курсів, а й самі постійно впливають на зміну співвідношення попиту і пропозиції. Спекуляція фондовими цінностями - процес безперервний, само відтворювальний.

Позитивний вплив спекуляції на ліквідність фінансового ринку полягає в тому, що вона розширює місткість ринку, залучаючи в обіг нові й нові цінні папери і забезпечуючи додатковий приплив позичкового капіталу. Причому приплив капіталу відбувається за рахунок мобілізації власних нагромаджень спекулянтів (гравців) у процесі розрахунків за курсовими різницями і кредитування фондових угод (банківські позички, депортні та репортні угоди).

Спекулятивні угоди, збільшуючи ринко вість цінних паперів, сприяють інтенсифікації припливу позичкового капіталу на фінансові ринки, підвищенню курсів цінних паперів, пожвавленню кон'юнктури. Це ще більшою мірою посилює швидкодію механізму переливання капіталу.

На ефективність функціонування фінансового ринку істотно впливає ступінь його монополізації, що має своєрідні форми прояву. Це зумовлюється, по-перше, однорідною фінансовою формою вираження інвестиційного попиту і пропозиції, по-друге, - відокремленням фінансових ринків від ринків конкретних інвестиційних товарів. Монополізація фінансових ринків є «несумлінною» спекуляцією. В умовах монополізації фінансовий ринок перестає бути індикатором загальноекономічної структури. Це означає, що фінансовий ринок викривлено відображає процеси, що відбуваються у сфері виробництва та руху реального капіталу. Очікування інвесторів і тенденції руху дійсного капіталу, що зумовлює майбутню прибутковість, не збігаються, тобто потоки позичкових капіталів і далі спрямовуються в галузі, де вже відбулося граничне насичення капіталом. Це, у свою чергу, призводить до максимально можливого відповідно до місткості цього ринку розширення обсягу пропозиції певних товарів і до зниження цін на них. У результаті зменшуються обсяги продажів, доходи і дивіденди.

Швидкодія механізму переливання капіталів на вторинних ринках посилюється ще й тому, що на основі індикації курсових співвідношень, здійсненої фондовими біржами і системами позабіржових ринків, відбувається постійна диверсифікація індивідуальних портфелів цінних паперів. Таким чином, ефективність функціонування фінансових ринків забезпечується в сучасних умовах переважно за рахунок розшарування функцій «поділу праці» між окремими організаційно відособленими ланками загального ринку.

Первинні ринки, переважно у формі позабіржових ринків, в умовах розвинених країн є основним каналом ліквідності для корпорацій не фінансового сектора. Дедалі підвищується значення цього джерела ліквідності й для комерційних банків, інших інститутів фінансового сектора. Первинні ринки виконують роль амортизатора циклічності, своєрідного фінансового буфера. Ця роль зовні відображається у зміні обсягів і структури емісій у різних фазах економічного циклу. Так, у фазі кризи у корпорацій не фінансового сектора виникає гостра потреба у грошовому капіталі для обслуговування платоспроможного обсягу. Оскільки у кризовому періоді показники платоспроможності та кредитоспроможності підприємств різко погіршуються, зменшуються можливості одержання короткострокового банківського кредиту. Відбувається поступове переорієнтування з короткострокових джерел фінансування у формі банківських кредитів на довгострокові у формі облігаційних позик. З практики розвинених країн випливає, що в умовах кризи у структурі емісій різко збільшується частка облігацій.

Фінансовий ринок як спосіб поєднання інтересів інвесторів і емітентів діє через систему інститутів. У розвинених країнах вирізняють такі типи ринків: фондові біржі, при біржові (паралельні) та позабіржові ринки, у складі яких виокремлюють ринки роздрібних та оптових операцій інвестиційних корпорацій. Фондові біржі становлять офіційний (організований) ринок.

За основними характеристиками до фондових бірж близькі так звані біля біржові (паралельні) ринки. Це створювані при великих біржах спеціальні підрозділи зі зниженими (порівняно з біржовими) вимогами до компаній - емітентів акцій і до характеристик випусків акцій. Прикладами організації таких підрозділів є «ринок не котируваних цінних паперів» при Лондонській фондовій біржі, «паралельний ринок» - при Амстердамській фондовій біржі, «другий ринок» - при Паризькій біржі.

Інші типи ринків становлять у сукупності неофіційний (неорганізований) ринок, тобто ринок неформальний, який не має фіксованого місця. У країнах з високорозвиненими ринковими відносинами, наприклад у США, неорганізований ринок поділяється на два великі блоки. Перший здійснює операції дилерсько-брокерських фірм з різноманітною клієнтурою або між собою. Звичайно ці фірми є членами якоїсь, найчастіше великої, біржі. За діяльність на фінансовому ринку вони одержують комісійні. Другий блок неорганізованого ринку становлять фірми, які не є членами бірж і не отримують комісійних. Клієнтами цих фірм є великі інституціональні інвестори, зазвичай фінансові заклади, що здійснюють операції з великими пакетами цінних паперів (оптові операції). Оскільки зареєстровані на біржі брокерські фірми обмежені в масштабах укладених угод, то оптовий ринок обслуговують незареєстровані фірми, що спеціалізуються тільки в певній галузі.

Зворотним боком підвищення мобільності великих капіталів є прискорення процесу вирівнювання середньої норми прибутку в масштабах суспільства. Зовні це виражається у вирівнюванні прибутковості всіх типів інвестицій, що починає коливатися навколо ставки позичкового відсотка як оцінки граничної ефективності інвестицій. Як показує світова практика, розрив у прибутковості вкладень може досягатись одним із шляхів: монополізацією ринку, стимулюванням інновацій, подальшим підвищенням мобільності капіталу на основі генерації нових фінансових інструментів, а також через спеціальні керуючі впливи з боку держави.

Керуючий вплив держави може поширюватися на сферу як виробничих інвестицій, так і фінансових. Для переважної більшості емітентів та інвесторів, включаючи й державу як кредитора і позичальника, можливість одержання додаткового капіталу і прибутку реалізується через фінансові інновації. Останні становлять процеси конструювання і запровадження в обіг нових фінансових інструментів, систем інструментів, технологій фінансового інвестування тощо, ще більшою мірою підвищуючи гнучкість реакції фінансового ринку на кон'юнктурні впливи. При цьому істотно підвищується роль чинників суто ринкового ризику, зокрема інфляційних і кон'юнктурних очікувань інвесторів.

Вважаємо, що у перспективі ринок позичкових капіталів, який існує нині у двох складових - як грошовий ринок і як ринок капіталів, - перетвориться на єдиний фінансовий ринок з тісними взаємозв'язками всіх його елементів. Це зумовлює необхідність збалансованого єдиного керування всіма потоками капіталів на основі тісної індикації ринкової кон'юнктури. У цьому зв'язку ще більше підвищиться роль фондової біржі як реєстратора і регулятора кон'юнктури. Водночас розвиватимуться інвестиційні та фінансові інститути, які функціонують за принципом єдності всіх грошових потоків і тому надзвичайно широко диверсифікують свою діяльність у сфері не тільки фінансових, а й виробничих інвестицій.

Отже, проаналізувавши генезис фінансового ринку, можна зробити таке узагальнення: по-перше, будь-яка економічна система, що ґрунтується на ринкових відносинах, має пройти певний шлях розвитку, еволюціонувати у вищі форми; по-друге, «революційні» методи впровадження вищих форм ринкових відносин у неадаптовану до ринку економічну систему не дадуть позитивних результатів. Навпаки, можуть стати генератором нестабільності. Щоб цього не сталося, за будь-якої економічної системи треба ретельно порівнювати її ринкові можливості, ступінь готовності до ринку з різними моделями організації ринкових відносин. Тільки на цій основі може виникнути ефективна економіка ринкового типу. Адаптаційні можливості економіки України до існуючих моделей ринкових відносин буде досліджено далі.

2. Місцеві фінансові ресурси та її структура

Місцеві фінансові ресурси - це сукупність фондів грошових засобів, які створюються в процесі розподілу та перерозподілу ВВП і спрямовуються на економічний та соціальний розвиток адміністративно-територіальних одиниць. Головним напрямом використання місцевих фінансових ресурсів є фінансове забезпечення соціальної сфери та місцевого господарства.

До складу місцевих фінансових ресурсів входять:

місцеві бюджети;

фінансові ресурси підприємств, організацій та установ комунальної форми власності.

Формування місцевих фінансових ресурсів відбувається з участю централізованих та децентралізованих фондів грошових засобів.

Структурно-логічну схему фінансових ресурсів регіонів наведено в схемі 3.

Особливості формування доходів місцевих бюджетів полягають у розмежуванні кола повноважень між центральними та місцевими органами влади. Згідно з чинним законодавством сфери діяльності та завдання органів місцевого самоврядування поділяються на власні та делеговані повноваження. З метою виконання власних завдань органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно визначають мінімальний обсяг фінансових ресурсів.

Як економічна категорія, доходи місцевих бюджетів відображають відносини щодо формування та використання фінансових ресурсів на регіональному рівні, призначених для реалізації функцій місцевих органів влади.

Способи мобілізації грошових коштів до доходної частини місцевих бюджетів базуються на загальних методах та джерелах фінансування. До них належать:

пряме вилучення доходів з комунального сектора;

отримання доходів від комунального майна та власних послуг;

перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою податків;

залучення муніципальних позик.

Відповідно до статті 9 Бюджетного кодексу України доходи місцевих бюджетів класифікуються за такими групами:

податкові надходження;

неподаткові надходження;

доходи від операцій з капіталом;

трансферти.

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються:

доходи від власності та підприємницької діяльності;

адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

надходження від штрафів та фінансових санкцій;

інші неподаткові надходження.

Між ланками бюджетної системи різних рівнів доходи розподіляються згідно з загальнодержавними законами, а всередині ланки - відповідно до рішень місцевих органів влади.

До закріплених належать доходи, які на довготривалій основі передаються до місцевих бюджетів у повному розмірі або за єдиною часткою для всіх регіонів.

До регулюючих відносять загальнодержавні податки, які згідно з нормативами відрахувань розподіляються між різними рівнями бюджетної системи. Розміри відрахувань визначаються Верховною Радою України, виходячи з відповідних соціально-економічних нормативів бюджетної забезпеченості населення і стану місцевих джерел доходів.

До власних доходів зараховують місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належить місцевим органам влади.

Важливим дохідним джерелом місцевих бюджетів є кошти, що передаються до них з Державного бюджету, які в бюджетній практиці називаються бюджетними трансфертами. Їх розглянемо в іншій темі.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, належать такі податки і збори (обов'язкові платежі):

прибутковий податок з громадян (до доходів бюджетів міста Києва і Севастополя - 100%, до доходів міст республік та областей значення - 75%, до доходів міст районного значення, сіл, селищ - 25%);

державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;

плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;

плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад;

плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності, за винятком плати за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами), що справляється виконавчими органами відповідних рад;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями;

єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва в частині, що належить відповідним місцевим бюджетам.

Склад доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних та районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

25% прибуткового податку з громадян, що справляється на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

25% плати за землю, що справляється на території Автономної Республіки Крим та відповідної області;

плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності й сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим та обласними державними адміністраціями.

Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів бюджетних трансфертів, формуються за рахунок:

50% прибуткового податку з громадян, що справляється на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

15% плати за землю, що сплачується на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

плати за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, що справляється районними державними адміністраціями;

надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

Доходи місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:

місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;

100% плати за землю - для бюджетів міст Києва та Севастополя, 75% плати за землю - для бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, 60% плати за землю для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;

надходження сум відсотків за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;

податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;

плата за забруднення навколишнього природного середовища в частині, що зараховується до відповідного бюджету;

кошти від відчуження майна, яке перебуває в комунальній власності, у тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебуває в комунальній власності;

фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;

плата за оренду майнових комплексів, що перебувають в комунальній власності;

надходження від місцевих грошово-речових лотерей;

плата за гарантії, надані з дотриманням визначених умов;

гранти та дарунки у вартісному обрахунку;

власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;

податок на прибуток підприємств комунальної власності;

платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення;

інші надходження, передбачені законом.

Практика роботи органів місцевого самоврядування показує, що для розширення доходної бази регіону з метою вирішення проблем економічного і соціального розвитку слід ширше впроваджувати місцеві податки і збори. У регіонах справляються такі податки та збори:

Збір за участь у бігах на іподромі

Збір за участь у бігах на іподромі справляється з юридичних осіб і громадян, які виставляють своїх коней не змагання комерційного характеру.

Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за кожного коня має не перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за участь у бігах на іподромі справляється адміністрацією іподромів до початку змагань.

Збір за виграш на бігах

Збір за виграш на бігах справляється адміністрацією іподромів з осіб, які виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу. Граничний розмір збору має не перевищувати 6% від суми виграшу.

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі

Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, справляється у вигляді відсоткової надбавки до плати, визначеної за участь у грі. Його граничний розмір має не перевищувати 5% від суми цієї надбавки. Сума збору справляється адміністрацією іподромів з учасника гри під час придбання ним квитка на участь у грі.

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок

Збір за право на проведення кіно- і телезйомок вносять комерційні кіно- і телеорганізації, включаючи організації з іноземними інвестиціями та закордонні організації, які проводять зйомки, що потребують від місцевих органів державної виконавчої влади додаткових заходів (виділення наряду міліції, оточення території зйомок тощо).

Граничний розмір збору за право на проведення кіно- і телезйомок має не перевищувати фактичних витрат на проведення зазначених заходів.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей

Платниками збору на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей є юридичні особи та громадяни, які мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей.

Об'єктом збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей є вартість заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів, виходячи з їх початкової ціни або суми, на яку випускається лотерея.

Граничний розмір збору за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей має не перевищувати 0,1% вартості заявлених до місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу товарів або від суми, на яку випускається лотерея.

Збір за право на проведення місцевих аукціонів і конкурсного розпродажу справляється за три дні до їх проведення.

Збір на право проведення лотерей справляється під час одержання дозволу на випуск лотереї.

Граничний розмір збору за право на проведення лотерей з кожного учасника має не перевищувати трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон

Збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, справляється з юридичних осіб та громадян України в розмірі до 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян залежно від марки й потужності автомобілів, а з юридичних осіб і громадян інших держав, у тому числі й суб'єктів колишнього Союзу РСР, - у розмірі від 5 до 50 доларів США. Збір не справляється за проїзд автотранспорту, що здійснює перевезення за кордон:

вантажів за державним замовленням і державним контрактом;

громадян України за службовими відрядженнями;

спортсменів, що від'їжджають на міжнародні змагання:

громадян, що від'їжджають у порядку культурного обміну, на лікування, оздоровлення (дітей) та за телеграмою на похорон близьких родичів.

Місцеві податки і збори перераховуються до бюджетів місцевого самоврядування в порядку визначеному радами, якими вони встановлюються. Стягнення невнесених в установлений термін місцевих податків і зборів здійснюється згідно з чинним законодавством.

Участь органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних відносинах

Рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.

Органи місцевого самоврядування можуть у межах законодавства створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до законодавства з зарахуванням їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.

Економічна спрямованість цієї діяльності проявляється в тому, що інвестор вкладає гроші на певний термін, сума підлягає поверненню, інвестиції приносять дохід, гроші вкладаються під певні гарантії місцевих органів влади. При цьому враховуються економічні інтереси як інвестора - отримання прибутку, збереження грошей у кругообігу господарського суб'єкта чи домогосподарства, так і емітента.

3. Доходи державного бюджету

фінансовий місцевий бюджет дохід

Державний бюджет України як головний фінансовий план країни.

Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет України використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Бюджет будується на принципах цілісності, повноти, достовірності, гласності, наочності і самостійності всіх бюджетів, що входять у бюджетну систему України.

Бюджет - це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими Радами народних депутатів.

Головне місце у бюджетній системі України займає Державний бюджет. Державний бюджет - це загальнодержавний фонд коштів, з якого органи державної влади отримують кошти для матеріального опосередкування свого функціонування. Бюджет - це лише форма утворення, план формування централізованого фонду коштів і його використання. Це великий кошторис, розпис доходів і видатків, який повинен бути узгоджений по термінах надходження і використання коштів. Тобто бюджет будь-якої держави - це її фінансовий план. Але це не просто фінансовий план. Це її основний фінансовий план, оскільки в державі існує багато фінансових планів, але Державний бюджет відіграє координуючу роль по відношенню до них. Так, будь-яке міністерство має свій фінансовий план (кошторис), але він залежить від бюджету, з якого надходять асигнування, або в нього відраховуються платежі. Державний бюджет повинен забезпечувати необхідними коштами фінансування заходів економічного та соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а також міждержавних відносин. Крім того, через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними утвореннями України з урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану, необхідності вирівнювання фінансового забезпечення

Для успішного функціонування кожній державі необхідно запланувати можливе одержання доходів для покриття першочергових видатків. Можливості планування на далеку перспективу обмежені, тому, бюджет повинний бути пристосований до певного проміжку часу. Складання періодичного плану достатньо повного, доволі чітко і правдиво складеного, дає можливість привести в рівновагу доходи і видатки, зібрати заплановані доходи і ефективно фінансувати витрати, необхідні для виконання завдань, які Конституцією покладені на державу.

4. Пропозиції щодо вдосконалення чинної системи доходів Державного бюджету України

Оскільки в структурі доходів Державного бюджету України основну частку складають податкові надходження, то вдосконалення діючої системи оподаткування буде мати найвагоміший вплив на подальше поліпшення системи доходів державного бюджету.

Необхідність удосконалення податкової системи України очевидна. На даний час ця система потребує перенесення центру ваги з фіскальної функції до функції регулюючої.

Особливість податкової системи в України полягає в тому, що фіскальна функція податків переважає регулюючу не завдяки великому податковому пресу, а завдяки психологічному враженню платників податків. Якщо проаналізувати відсоток доходів зведеного бюджету країни у структурі ВВП, то бачимо, що спостерігається стійка тенденція до зниження цієї частки у ВВП (1996 рік - 37,1%; 1997 рік - 30,1; 1998 рік - 28,2%; 1999 рік - 25,4%). В 2000 році за перші два місяця цей показник стабілізувався і складає 25,9%. Це говорить не про велике податкове навантаження на платників податків, а, навпаки, на зниження із року в рік рівня оподаткування в країні. Але з-за того, що система оподаткування в Україні вкрай непрозора, дуже складна (існує більш ніж 40 різноманітних податків, платежів і зборів), податкове законодавство не відрізняється досконалістю, а скоріше дуже заплутано, у платників податків складається таке враження, що податковий прес є непосильним. Це враження, як ми бачимо із наведених даних, взагалі не є вірним.

Головні принципи побудови податкової системи країни можна сформулювати наступним чином:

сума сплаченого податку завжди має дорівнювати вартості отримуваних від держави благ і послуг; усі податки повинні мати цільове призначення, тобто конкретний вид витрат у бюджеті, куди вони будуть направлені; знеособлений податок зумовлює його непродуктивне використання з боку уряду;

платники податків мають бути поінформовані урядом, куди використано кожну копійку сплачених ними податків; нові податки вводяться тільки для покриття відповідних витрат, а не для ліквідації бюджетного дефіциту;

об'єктом оподаткування може бути тільки доход, а не його джерело і не розмір витрат; податок має бути пропорційним доходові; прогресія оподаткування залежно від зростання доходу не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює третині доходу;

умови оподаткування мають бути простими і зрозумілими платникові; податок слід стягувати в зручний для платника час і прийнятним для нього методом; при цьому слід ураховувати дешевизну стягування податків;

відсутність податкових пільг; пільги можуть застосовуватися тільки до тих коштів, які витрачаються на інвестиції та благодійну діяльність.

Враховуючи досвід проведення податкових реформ у розвинених країнах, можна запропонувати такі заходи - удосконалення податкової системи України:

основним податковим платежам необхідно надати більшої еластичності в плані диференціації ставок податків, скорочення пільгового оподаткування, гармонізації податків на споживання з податками на особисті доходи і прибутки підприємств. Мається на увазі. що податки повинні доповнювати один одного з метою досягнення рівномірного податкового навантаження, оптимального перерозподілу коштів між окремими соціальними групами і територіями;

кардинальних змін заслуговує чинний в Україні порядок справляння податків на споживання; тут йдеться передусім про податок на додану вартість, із якого майже 50% платників мають пільги, що деформує вартісні пропорції в доходах громадян і може мати негативні соціальні наслідки. На нашу думку, необхідно якомога більше скоротити число пільгових категорій з одночасним зниженням ставки податку на додану вартість;

податок на прибуток підприємств недостатньою мірою виконує регулятивні функції, для їх підвищення необхідно диференціювати ставки залежно від розміру отриманого підприємством прибутку, маючи на увазі, що ступінь диференціації не повинен бути надто великим;

з огляду на світовий досвід потребує вдосконалення амортизаційна політика в Україні: передбачене законодавством оподаткування капітального доходу від індексації вартості основних фондів, недостатньо диференційована шкала норм прискореної амортизації для основних фондів третьої групи, застосування понижувального коефіцієнту амортизаційних відрахувань, спроби узаконити перерахування до бюджету частини амортизації - все це значно гальмує реальні інвестиції;

потребує також удосконалення оподаткування доходів фізичних осіб: моніторинги, проведені зарубіжними й українськими вченими свідчать, що 70% платників податків відмовляються збільшувати свої доходи, якщо гранична ставка оподаткування особистих доходів перевищує 30%, атому якраз такою вона повинна бути в Україні;

досвід розвинених країн переконує, що пільги найчастіше надаються на умовах податкового кредиту. Виходячи з цього можна запропонувати впорядкування податкових пільг в Україні: пільги не повинні бути особистими (надаватися окремим платникам), вони повинні мати цільовий характер. Суми, отримані підприємствами від відрахувань із податкової бази, а також зменшення податкового зобов'язання мають розглядатися як субсидії і використовуватися на законодавчо встановлені цілі.

Висновок

Отже, проаналізувавши генезис фінансового ринку, можна зробити такий висновок: по-перше, будь-яка економічна система, що ґрунтується на ринкових відносинах, має пройти певний шлях розвитку, еволюціонувати у вищі форми; по-друге, «революційні» методи впровадження вищих форм ринкових відносин у неадаптовану до ринку економічну систему не дадуть позитивних результатів. Навпаки, можуть стати генератором нестабільності. Щоб цього не сталося, за будь-якої економічної системи треба ретельно порівнювати її ринкові можливості, ступінь готовності до ринку з різними моделями організації ринкових відносин. Тільки на цій основі може виникнути ефективна економіка ринкового типу. Адаптаційні можливості економіки України до існуючих моделей ринкових відносин буде досліджено далі.

Фінанси займають особливе місце в економічних відносинах. Їхня специфіка виявляється в тому, що вони завжди виступають у грошовій формі, мають розподільний характер і відбивають формування і використання різноманітних видів прибутків і нагромаджень суб'єктів господарської діяльності сфери матеріального виробництва, держави й учасників невиробничої сфери.

Фінанси підприємств, будучи частиною загальної системи фінансових відносин, відбивають процес утворення, розподілу і використання прибутків на підприємствах різноманітних галузей народного господарства і тісно пов'язані з підприємництвом, оскільки підприємство є формою підприємницької діяльності.

В цій роботі нами був розглянутий комплекс питань щодо доходів Державного бюджету України.

Розглянуті матеріали дають підставу стверджувати, що в Україні йде поступове реформування бюджетних взаємовідносин, а в їхній частці і взаємовідносин, які стосуються формування доходної частини бюджету. Поки що цей рух лишає бажати кращого, але будемо сподіватися на те, що на зміну емпіричним методам управління економікою в цілому та бюджетним процесом окремо прийде цілісне розуміння урядом країни макроекономічних процесів, які відбуваються в національній економіці.

Література

1. Бизнес-план инвестиционного проекта / В. ?. Попов, Л.П. Кураков, Г.В. Медведев и др. - М.: Финансы и статистика, 1997.

2. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. - К.: МП «ИТЕМ», ЛТД «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995.

3. Емельянов А.С., БесединВ. Ф., Козу б В.М. Экономика инвестирования в научно-технический прогресс. - К.: Наук, думка, 1988. -311 с.

4. Щукін Б.М. Інвестиційна діяльність. - К.: МАУП, 1998.

5. Закон України «Про підприємство» від 25 листопада 1998 року.

6. Балабанов И.Т. «Основи финансового менеджмента» // Москва 1994 р., с. 381 Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С. «Методика финансового анализа» // Москва «Инфра-М» - 1995 г., с. 343

7. Нікбахт Е. Гроппеллі А. «Фінанси» // Київ «Основи» - 1992 р., с. 382

8. Заїнчковський А.О. «Економіка підприємств харчової промисловості» // Київ «Урожай» - 1998 р., с. 271

9. Климко Г.Н. «Основи економічної теорії» // Київ «Знання» - 1997 р., с. 742

10. Кэмпбелл Р. Макконнелл Стэнли Л. Брю «Экономикс» т. 2 // Москва «Республика» - 1995 г., с. 400

11. Алієва В. Аналіз казначейської системи виконання Державного бюджету України: переваги та недоліки // Економіст. - 2000. - №12. - С. 51-53.

12. Берг О.В. Проблемы формирования бюджетов муниципальных образований // Финансы. - 2001. - №6. - С. 72-75.

13. Бирюков А.Г. К оценке бюджетной обеспеченности регионов // Финансы. - 2001. - №4. - С. 10-13.

14. Буковинський С.А. Удосконалення вирівнювання фінансового забезпечення територіальних громад. // Фінанси України. - 1999. - №5. - С. 80-84.

15. Буковинський С.А. Шляхи розвитку бюджетної системи України // Фінанси України. - 1998. - №9. - С. 3-8.

16. Буряк П.Ю. Міжбюджетні відносини та перспективи формування місцевих бюджетів // Фінанси України. - 2001. - №6. - С. 14-24

Размещено на Allbest.ru