Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ЗМІСТ

ВСТУП

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

інвестиційний привабливість фінансовий технологія

У нашій країні впровадження інноваційних пропозицій потребує вирішенню наступних задач:

? постійний моніторинг проектів;

? аналіз інвестиційної привабливості та можливостей комерціалізації науково-технічних розробок;

? сучасні маркетингові розробки та творчий інноваційний менеджмент;

? підготовка бізнес-планів за міжнародними стандартами, опрацювання оптимальних схем фінансових технологій та конкретних венчурних механізмів реалізації проектів відповідно до умов українського інвестиційного ринку;

? пошук бізнес-партнерів для створення спільних підприємств та оптимізація ризик-менеджменту проектів;

? залучення інвестицій для подальшого розвитку технологічних підприємств;

? правовий захист інтелектуальної власності;

? проведення сертифікації та оцінки науково-технологічних розробок за міжнародними вимогами при трансфері технологій.

Для вирішення цих задач і проведення комерціалізації наявного інноваційного ресурсу, стимулювання інноваційної діяльності необхідно створювати спеціальні організації, наприклад, Центр комерціалізації технологій, який займався би аналізом, розробкою бізнес-стратегій впровадження перспективних проектів та передачею новітніх технологій від державних науково-дослідних закладів і університетів у промисловість, в першу чергу, по венчурній схемі впровадження, яка являється найефективнішим засобом стимулювання науково-технічної діяльності та способом реалізації конкретного проекту.

ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Активізація інноваційної діяльності підприємств в умовах ринкової економіки пов'язана передусім з пошуком джерел і форм інвестування, які мають забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями.

Успішність економічної діяльності в інноваційній сфері останнім часом дедалі тісніше ставиться у залежність від ступеня залучення кредитних ресурсів банківських установ до системи фінансового забезпечення відтворювальних процесів. Таким чином, банки стають одними з учасників інноваційного процесу, забезпечуючи не тільки його фінансування, а й зв'язок між усіма учасниками -- державою, інвестиційно-інноваційними фондами, науково-технічними установами та споживачами. Проте існуючі механізми кредитування і надто високі ставки за кредити в Україні не сприяють надходженню фінансових ресурсів у сферу інновацій.

Водночас реальна поточна ситуація є такою, що довгострокові кредити, які мають бути основними підоймами стимулювання інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, становлять небезпечно малу частку в загальному обсязі кредитних вкладень у національну економіку.

Серед суттєвих чинників, що обмежують довгострокове інноваційне кредитування, слід назвати такі: високий рівень відсоткових ставок за банківські кредити; великий кредитний ризик, ризик зміни відсоткових ставок, ризик незбалансованої ліквідності; переважно поточний та короткостроковий характер банківських пасивів; низька ліквідність об'єктів застави, що можуть бути передані для забезпечення інноваційного кредиту; зацікавленість банків у кредитуванні господарських операцій із швидкою оборотністю грошових потоків; обмежена можливість рефінансування в НБУ.

Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності на підприємствах, наприклад, хімічної галузі можуть бути також кошти іноземних інвесторів. їх використання має ряд переваг порівняно з позичковим капіталом та іншими видами фінансово-кредитного забезпечення. Так, на відміну від позик і кредитів, не збільшуючи зовнішнього боргу держави, вони сприяють одержанню коштів для розвитку виробництва, зацікавлюючи в цьому безпосередньо іноземного інвестора. Вивезення прибутків, зароблених інвесторами завдяки їхнім внескам та участі у виробництві, є набагато меншою небезпекою, ніж повернення кредитів з відсотками [1]

Важливим інструментом стимулювання розвитку виробництва вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями, що значно полегшує вихід підприємств на ринок капіталів. Існують два діаметрально протилежні погляди на державні гарантії за іноземними кредитами:

? без таких гарантій неможливо підтримати вітчизняне виробництво через слабкість банківської системи України;

? необхідно зовсім відмовитися від іноземних кредитів чи накласти на них мораторій до стабілізації економічної й політичної ситуації.

Гарантії уряду забезпечують легший доступ до одержання кредитних коштів, тому вони є однією з форм субсидіювання підприємств. Обсяг цієї субсидії можна оцінити виходячи зі зниження витрат підприємства на сплату відсотків за банківський кредит. У разі неповернення підприємством кредиту обсяг субсидії дорівнює сумі бюджетних витрат на його погашення й обслуговування. Такі випадки в умовах ринкової економіки практично виключені завдяки використанню процедури банкрутства.

Тобто, на перший погляд, надання державних гарантій при одержанні кредитів чи державної допомоги на їх обслуговування не порушує дії ринкового механізму: держава просто допомагає підприємствам отримати кредит на ринкових умовах. Однак з народногосподарського погляду це означає фінансування проектів, які без участі держави не були б здійснені через високі витрати чи недостатню надійність. При обмеженості кредитних коштів це призводить до заміни (витіснення) рентабельних інвестицій.

Таким чином, втручання держави створює певні перешкоди для фінансування більш прибуткових проектів, а отже, спотворює умови конкуренції і знижує загальну ефективність народного господарства.

Надання державних гарантій, як правило, базується на прийнятій системі пріоритетів. Вибіркова підтримка певних секторів економіки призводить до зміни відносних цін, а отже, і структури виробництва, яка в результаті такого втручання перестає відповідати пріоритету споживачів.

Досвід промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу [2]

Надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:

? держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;

? для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.

Однак в Україні реалії такі, що кредити під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов'язану з борговими зобов'язаннями держави. У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ (міністерства економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Фонд держмайна, банк-агент, назване Національне агентство, галузеві управління Кабінету Міністрів, центральний орган виконавчої влади відповідної галузі, незалежна організація, що здійснює цінову експертизу, інші інститути). Збільшення кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня обґрунтованості вибору інноваційного проекту.

Одним з найважливіших аргументів при виборі інноваційних проектів є їх відповідність пріоритетним напрямкам використання іноземних кредитів і розвитку економіки. Так, дотепер немає глибокого економічного обґрунтування пріоритетів на основі аналізу порівняльних переваг і реальних можливостей їх використання, а також тенденцій розвитку субсидованих галузей в інших країнах. Найчастіше пріоритетність пов'язується з необхідністю використовувати наявний виробничий потенціал, тобто випливає з минулого, а не орієнтується на майбутнє. Усе це збільшує ймовірність виключення ефективних проектів. Разом з тим, формулювання "окремі, надзвичайно важливі об'єкти" може служити підставою для будь-якого суб'єктивного рішення.

Таким чином, аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки, пов'язані з відсутністю чіткої відповідальності за прийняті рішення, неринковою оцінкою майна, що не відбиває його реальної ліквідності, а також відсутністю надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів.

Практика реалізації інноваційних проектів за кредитами під гарантію уряду свідчить, що підприємства пріоритетних галузей мають досить реальні шанси компенсувати зміну кон'юнктури (наприклад, цін на сировину, обмінного курсу, ринків збуту), що пов'язано з можливістю домогтися для себе спеціальних умов. Можливість одержати пільги для конкретного інноваційного проекту у процесі його реалізації за спеціальним рішенням уряду зводить нанівець твердість процедури й умов надання державних гарантій за іноземними кредитами.

Фактично багато підприємств не несуть відповідальності за повернення коштів і тому не зацікавлені в їх ефективному використанні. У першу чергу це стосується кредитів, що надаються на умовах погашення зовнішніх зобов'язань з бюджету з подальшим відшкодуванням витрат держави в національній валюті чи постачаннями продукції в державний резерв.

Бюрократична і непрозора процедура експертизи інноваційних проектів має бути скасована. Комерційні банки і самі підприємства повинні взяти на себе відповідальність за експертизу проектів і повернення кредитів, використовуючи для цього запропоновані у цьому підручнику методики визначення ефективності інновацій.

Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.

У цьому випадку процес фінансування складатиметься з таких етапів:

Підприємство-позичальник звертається до уряду за підтримкою інноваційного проекту відповідно до політики держави стосовно пріоритетних напрямків розвитку економіки. Далі, за підтримки уряду, підприємство-позичальник має одержати від НБУ ліцензію на відкриття рахунку в третій країні і пільги на повернення валютних цінностей протягом більш як 90 днів (оскільки деякі види устаткування виготовляються і постачаються протягом тривалішого терміну).

Забезпечення оплати авансу, наприклад, 15 % (фаза-І). Кошти від експорту ліквідної продукції підприємства, що організовує іноземна компанія 1, надходять на рахунок у третій країні і використовуються для оплати 15 % авансу іноземній компанії 2, яка є виконавцем інноваційного проекту.

Іноземний банк під гарантії іноземної компанії 2 і пакету забезпечення у вигляді валюти, що надходить від продажу виробленої нової продукції, фінансує залишок вартості проекту (у нашому випадку -- 85 %) (фаза-ІІ).

Застосування такої схеми з урахуванням конкретних особливостей кожного з інноваційних проектів дасть змогу, на нашу думку, залучити необхідні кошти для розвитку інновацій, сприятиме розвитку іноземного кредитування.

Отже, джерелами фінансування можуть бути кошти фізичних та юридичних осіб. Кошти юридичних осіб можуть бути як державними так і приватними. А це означає, що залучити їх кошти в інноваційну діяльність, можливо при виконанні трьох складових цінностей ведення бізнесу: довіри, гарантій, високих прибутків.

Відносно довіри, це - авторитет, порядність партнера та його науково-виробничий потенціал, які базуються на гарантії виконання своїх зобов'язань шляхом наявності та використання власних можливостей, страхування діяльності або поручительства третіх осіб.

Форми організації фінансування інновацій у світовій практиці різноманітні. Наведемо основні із них:

1. Форма організації фінансування інновацій через спільні інфраструктурні утворення (корпоративно-фінансова диверсифікація ризиків). До спільних інфраструктурних утворень відносяться: консорціуми, асоціації, промислово-фінансові групи, інкубатори, інноваційні центри, технопарки, технополіси тощо [5].

2. Квазіризикова форма (корпоративна диверсифікація ризиків). Корпорацією (договірне об'єднання на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів), створюється відносно самостійний тимчасовий науково-дослідний підрозділ, діяльність якого підлягає найбільшому комерційному ризику. Основними видами квазіризикової форми організації є:

? "Внутрішні" венчури - можуть вступати у контакти з іншими корпораціями, створювати на акціонерній основі спільні фонди венчурного фінансування, але основний замовник продукції є материнська корпорація.

? "Зовнішні" венчури - залучення до співпраці винахідників, шляхом створення малих підприємств.

? Програма "свояків" - відрізняється від попередніх меншим ступенем формалізації. Започатковуються спеціальні грошові фонди внутрішньокорпоративного венчурного капіталу, кошти яких виділяють "своякам" - представникам корпорації, які можуть виділяти кошти своїм співробітникам на запропоновану цікаву ідею розробки та впровадження інноваційної ідеї.

? Спільні підприємства "нового стилю" (науково-дослідний консорціум) - проміжна форма між чисто венчурним бізнесом і ризикованими проектами. Це об'єднання малої наукомісткої фірми і великої компанії. У межах такого об'єднання венчурна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає їй фінансову допомогу, дослідне обладнання, забезпечує каналами збуту і обслуговує клієнтів.

3. Форма організації фінансування шляхом створення малих венчурних фірм (інтелектуальна диверсифікація ризиків). Орієнтація інноваційної діяльності малих венчурних фірм направлена на самофінансування декількох інноваційних проектів з високим рівнем ймовірності впровадження їх у різних сферах економіки. Ця форма приваблива малими накладними витратами, невеликим апаратом управління, більш умілою пристосованістю до попиту споживача. Малі венчурні фірми - гнучкі, мобільні, тимчасові структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, обумовленою особистою зацікавленістю працівників фірм та їхніх партнерів по венчурному бізнесу в швидкій комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу з мінімальними витратами.

4. Форма організації фінансування у вигляді спеціалізованих компаній ризиково-технологічного капіталу (венчурне фінансування або інвестиційна диверсифікація ризиків). Поєднуються керуючі невеликих фірм і керовані ними фінансові пули. Кожен пул інтегрує кошти декількох вкладників для фінансування 10-15 проектів. Однією з особливостей є те, що окремі інвестори не мають права вилучати свої кошти без згоди інших членів пулу або до закінчення терміну дії договору про партнерство, що становить приблизно 10 років. У зарубіжних країнах (США) такий статус організації фінансування інновацій має пільгове оподаткування [3].

Враховуючи тенденції світового розвитку, показники інноваційно-інвестиційного розвитку України і те, що значна доля коштів української економіки знаходиться у безготівковому обороті, найефективнішою формою організації фінансування інновацій буде створення спеціалізованих компаній ризикового капіталу (інноваційних венчурних компаній) для фінансування малих венчурних фірм.

Інноваційна венчурна компанія і її мережа венчурного фінансування зможуть вирішити цілий спектр проблем соціально-економічного характеру, комерціалізувати перспективні новітні технології, контролювати фінансові ресурси і стати реальним партнером іноземних інвесторів та венчурного капіталу.

Розгортання системи венчурного фінансування, як складової частини міського господарчого механізму, потребує створення Центру комерціалізації технологій, який буде координатором і посередником у взаємодії академічної, вузівської та прикладної науки з ефективним впровадженням розробок в промисловість і залученням іноземного та вітчизняного венчурного капіталів.

Дуже важливим елементом системи венчурного підприємництва є проведення міжнародних венчурних ярмарок, які надають можливості зустрічі інвесторів і ініціаторів проектів,

ВИСНОВКИ

Види фінансування інноваційної діяльності підприємства .

1) самофінансування (включає накопичений прибуток, накопичений амортизаційний фонд і поточні амортизаційні відрахування, резервний фонд, власний капітал у вигляді статутного фонду);

2) позикові кошти (банківські кредити, комерційні кредити, лізинг, кошти, що отримуються підприємством від розміщення на фондових ринках облігацій підприємства);

3) залучені кошти (кошти отримані від реалізації акцій серед акціонерів, кошти від додаткового другого випуску акцій);

4) кошти урядових регіональних фондів і програм (кошти державного інноваційного фонду, кошти, що виділяються на державні та галузеві науково-технічні програми, кошти фонду фундаментальних досліджень та науково-технічних програм, кошти міжнародних фондів).

Отже, джерелами фінансування можуть бути кошти фізичних та юридичних осіб. Кошти юридичних осіб можуть бути як державними так і приватними. А це означає, що залучити їх кошти в інноваційну діяльність, можливо при виконанні трьох складових цінностей ведення бізнесу: довіри, гарантій, високих прибутків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Медынский В.Г., Шаршукова Л.Г. Инновационное предпринимательство. - М., Инфра-М, 2007

2. Свободина Л.М. Инновативность и внутрифирменный менеджмент. - СПб., СПбГУ, 2007

3. Управление исследованиями, разработками и инновационными проектами/Под ред. Валдайцева С.В. - СПб, СПбГУ, 2005

4. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. - М., "Бизнес школа "Интел-Синтез", 2007

5. Инновационный менеджмент: Справ. пособие /Под ред. П.Н. Завлина, А.К. Казанцева, Л.Э. Миндели. Изд.2-е, переработ. и доп. М.: ЦИСН, 568с.

Размещено на Allbest.ru