Регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція з теми:

РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

Сутність валютно-фінансового регулювання

Валютно-фінансове регулювання - одна з форм державного регулювання міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних балансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відносин мають дуже давню історію. Розпочиналося воно, як правило, з впровадження заборони вивезення золота з країни. Поступово це регулювання поширилось на інші валютні цінності, в тому числі на платіжні засоби та цінні папери - акції й облігації. З введенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих країнах було скасовано, в інших - значно послаблено.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть бути піддані валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними цінностями; операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулювання здійснюють або міністерства фінансів (у більшості країн), або центральні емісійні банки (Велика Британія, Данія), або спеціальні урядові установи (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які проводяться центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу, шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і так стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту, отже, сприяє підвищенню її курсу. Облікова політика - це традиційний метод регулювання валютного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу значно зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Прагнення управляти валютною політикою за допомогою процентних ставок за надання кредиту спостерігалося в розвинутих країнах ще наприкінці XIX ст., але досить активно і в широких масштабах таке управління почало провадитися у 20-30-х роках XX ст. Після Другої світової війни найбільш широко використовується так званий компенсаційний принцип облікової політики. Сутність цього методу валютного регулювання полягає в поєднанні та послідовному використанні двох протилежних |ишів цієї політики: політики обмеження кредиту, так званої кредитної рестрикції, або політики "дорогих грошей", а також політики стимулювання кредиту, так званої кредитної експансії, або політики "дешевих грошей".

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") і використовується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зростання господарської активності, її Мета - перешкодити процесові активного використання Кредиту суб'єктами господарювання та загальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегрівання економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей") спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іноземного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набуває форми валютної інтервенції - прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках з одночасним введенням обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що веде до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та, навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної. Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому проведення валютної інтервенції передбачає наявність у центральних емісійних банках країн, що її проводять, великих валютних резервів і можливе тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна та характеризується періодичною зміною пасивного сальдо на активне. Інакше проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всередині країни.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні з застосуванням валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шляхом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. За валютного демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізовуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, нижчими за світові, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах множинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність

фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак заниження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє протилежний економічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна, за рахунок імпорту, одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цієї країни.

* Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, але знаходять застосування і в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу валюти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування - зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Ревальвація - офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить сама себе в менш вигідне становище у сферах зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже, підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів в іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стримує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в цю країну для іноземних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

Міжнародні і регіональні валютно-кредитні та фінансові організації

У сучасному світовому господарстві, у міжнародних фінансово-економічних і валютно-кредитних відносинах помітну роль відіграють міжнародні фінансові організації. Найбільш значущими в сучасних умовах міжнародними фінансовими інститутами є Міжнародний валютний фонд (МВФ) і група Світового банку.

Вони були створені відповідно до рішень Бреттон-Вудської конференції 1944 році мали відігравати одну з центральних ролей у Бреттон-Вудській валютній системі (роль Світових грошей разом із золотом виконував долар США) І у фінансовому устрої післявоєнного світу.

Інтеграція України у світову економіку припускає підключення країни до міждержавних інституційних структур. В умовах збільшеної взаємозалежності сучасно-миру країна не могла без збитку для своїх інтересів залишатися осторонь від міжнародного валютно - фінансового механізму, з яким вона реально взаємодіяла при здійсненні зовнішньоторговельних зв'язків. Йдеться, по-перше, про оздоровлення міжнародних відносин під впливом нового політичного мислення, ослаблення недовір'я Заходу до названих країн; по-друге, про перехід до формування ринкових відносин, утвердження різноманіття форм власності, включаючи приватну, децентралізацію управління економікою. В результаті відкриваються можливості стикування господарського механізму з ринковою економікою Заходу, на яку орієнтована діяльність МВФ і Світового банку. Ці обставини спонукали Захід прийняти країни колишнього СРСР, зокрема Україну, в МВФ і групу МБРР.

Міжнародний валютний фонд - міжурядова організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги у разі валютних утруднень, що спричиняються дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко і середньострокових кредитів в іноземній валюті.

Міжнародний валютний фонд було створено в 1947 р. В угоді про нього йдеться, що однією з його цілей є "сприяти" створенню багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями між країнами-членами й усуненню валютних обмежень, які перешкоджають зростанню світової торгівлі. Існування МВФ показало, що його діяльність була підпорядкована усуненню валютних обмежень, які є серйозною перешкодою на шляху економічної експансії монополій США та інших розвинених країн. У складі Фонду було створено спеціальний відділ валютних обмежень, на який було покладено такі функції:

збирати і систематизувати валютне законодавство країн-учасниць;

постійно спостерігати за всіма змінами в галузі валютного законодавства;

вивчати форми і методи валютних обмежень, що застосовуються окремими державами;

розробляти пропозиції Директорату Фонду і рекомендації урядам окремих країн про шляхи і засоби ліквідації валютних обмежень;

вести переговори з країнами-членами про скасування або послаблення тих або інших форм валютних обмежень.

У перші ж роки існування Фонду правлячі круги США переконалися, що не можуть домогтися ліквідації валютних обмежень, спираючись тільки на ресурси Фонду. Тоді, враховуючи величезну потребу всіх країн, особливо країн Західної Європи, в доларах, вони припинили кредитування їх через МВФ і оголосили так званий "план Маршалла". Кредити за "планом Маршалла" надавалися країнам Західної Європи у порядку двосторонніх угод між урядом США і урядом відповідної країни-позичальника. Ці угоди містили зобов'язання країн, що одержали кредит за "планом Маршалла", щодо скасування або ослаблення вживаних ними валютних обмежень.

Для того щоб усунути валютні обмеження в міжнародних розрахунках за поточними операціями, МВФ сприяв «творенню Європейського платіжного союзу (ЄПС) і введенню, хоч і в дещо урізаній формі, багатосторонніх розрахунків між країнами Західної Європи.

МВФ створено для того, щоб за допомогою часткової Інтернаціоналізації золотих і валютних резервів країн, які беруть участь у ньому, створити пул міжнародних ліквідних ресурсів, який повинен слугувати джерелом тимчасового покриття пасивного сальдо платіжних балансів країн, що не мають у своєму розпорядженні необхідних для цього власних ліквідних ресурсів і не мають можливості одержати звичайний банківський кредит за кордоном.

МВФ здійснює кредитні операції тільки з офіційними Ј органами - казначействами, центральними банками, стабілізаційними фондами. Розрізняють кредити на покриття дефіциту платіжного балансу і на підтримку структурної перебудови економіки країн-членів.

Щодо управлінської структури МВФ, то його очолює Рада керівників, у якій кожна країна-член представлена управляючим і його заступником, що призначаються на п'ять років. Звичайно це міністри фінансів або керівники центральних банків.

МВФ влаштовано за зразком акціонерного підприємства. Тому можливість кожного учасника справляти вплив на його діяльність за допомогою голосування визначається часткою в капіталі. Це означає, що кожен член МВФ має свою частку в сукупному капіталі фонду - квоту, що виражається в міжнародних розрахункових одиницях - СДР (спеціальні права запозичення, які імітуються МВФ між її членами, міжнародні резервні і платіжні засоби). Найбільшою кількістю голосів в МВФ володіють: США - 17,7 %, Німеччина - 5,5, Японія - 5,5, Велика Британія - 4,9, Саудівська Аравія - 3,4, Італія - 3,1, Росія - 2,9 %. Частка країн ЄС - 26,2 %.

24 промислове розвинуті держави мають 59,6 % голосів у МВФ. На частку решти країн, що становлять майже 86 % членів Фонду, припадає лише 40,4 % голосів.

Вперше МВФ визначив своє ставлення до СРСР в червні 1990 р., коли на прохання "Групи 7" провів разом з ЄБРР дослідження економіки країни. 5 жовтня 1991 р. між ним і радянським урядом було підписано угоду про спеціальну асоціацію.

Під час дискусій про вступ СРСР до МВФ, що передбачався, фахівці оцінювали можливу квоту Радянського Союзу в діапазоні від 4 до 7 млрд. дол. (3,5-6 % капіталу Фонду). Після розпаду СРСР МВФ поділив його квоту між п'ятнадцятьма колишніми радянськими республіками. Крім того, відповідно до дев'ятого перегляду квот їх збільшено на 50 %.

На тому етапі розвитку нових економічних відносин у країні вступ до МВФ відкрив ширші можливості для отримання ресурсів з метою реструктурування економіки і розвитку, оскільки угоди з МВФ стали позитивним сигналом для інших міжнародних інвесторів. Досягнення угод з МВФ дало також можливість дійти домовленостей про переоформлення російської зовнішньої заборгованості з Паризьким і Лондонським клубами.

Спочатку фінансова підтримка постсоціалістичних країн здійснювалася в рамках стандартних механізмів, але в 1993 р. було встановлено механізм фінансування структурних перетворень, призначений для цільової підтримки країн з перехідною економікою, у розмірі 4 млрд. Обсяг фінансування в рамках 8ТГ передбачався у розмірі 50 % від квоти.

Членство в МВФ накладає на країни зобов'язання виконувати вимоги, зафіксовані в його Статуті. До того ж, орієнтуючись на інтеграцію національних економік у світове господарство, ці країни зацікавлені в дотриманні правил, що регулюють міжнародні валютно-кредитні відносини.

По-перше, обов'язком країн - членів МВФ є підтримання конвертованості національних валют і недопущення дискримінаційної практики у сфері поточних операцій платіжного балансу. Нині Росія та інші країни колишнього СРСР ввели лише внутрішню конвертованість своїх «от. Введення повної конвертованості не розглядається як попередня умова вступу в МВФ. Статут дозволяє знову прийнятим до Фонду державам протягом перехідного періоду зберігати або встановлювати валютні обмеження, оскільки введення конвертованості валют має бути ретельно продуманим, поетапним і впорядкованим процесом.

По-друге, країни-члени повинні регулярно надавати «МВФ статистичні дані про свою економіку, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо.

По-третє, вони зобов'язані допускати на свою територію представників Фонду для вивчення на місці стану господарського механізму і характеру макроекономічної політики. Встановлення інформаційної відвертості - неодмінна передумова налагодження ділової взаємодії України та інших країн колишнього СРСР з МВФ. Такий контакт дає змогу урядовим органам країн, що здійснюють національну економічну політику, вдаватися до послуг висококваліфікованих експертів Фонду, використовувати їх багатющий досвід. У 1993 р. на частку колишнього СРСР припадало 45 % обсягу технічної допомоги Фонду країнам-членам. Крім консалтингових послуг МВФ надає колишнім радянським республікам значне сприяння в підготовці та підвищенні кваліфікації кадрів. У свою чергу, ці країни завдяки членству в МВФ дістали можливість ефективніше брати участь у процесі вироблення рішень, що визначають напрям і зміст еволюції світового валютно-кредитного механізму.

Роки існування МВФ показали, що шляхом часткової інтернаціоналізації золотих і валютних резервів не можна вирішити проблему міжнародної ліквідності. Ресурси фонду виявилися недостатніми для того, щоб врегулювати пасивне сальдо платіжних балансів держав. Проте ресурси фонду широко використовувалися СІЛА та іншими країнами як один із засобів тиску на менш потужні й країни, що розвиваються. Таким чином, протягом усього свого існування, незважаючи на тиск, який він чинив на уряди держав, МВФ не виконав поставленого перед ним завдання щодо повної ліквідації валютних обмежень і відновлення необмеженої оборотності капіталістичних валют.

Група Світового банку. Групу Світового банку утворюють декілька організацій, що виконують різні функції. До групи входять:

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР);

Міжнародна асоціація розвитку (МАР);

Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАТІ);

Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Штаб-квартира групи розташовується в м. Вашингтоні, округ Колумбія, США.

МБРР. Міжнародний банк реконструкції і розвитку, широко відомий як Світовий банк, є основною кредитною установою групи. Він є найбільшим кредитором проектів розвитку в країнах, що розвиваються, із середнім рівнем доходів на душу населення більш як 1445 дол. США. На 2000 р. його власниками є 182 країни - члени Банку. Країни, що подають заявку на вступ до членів Банку, повинні спочатку бути прийнятими в споріднену організацію Банку - Міжнародний валютний фонд. В основному Банк одержує кошти шляхом запозичень на міжнародних ринках капіталу. Всі позики Банку повинні гарантуватись урядами країн-членів. Банк надає позики країнам, що розвиваються, під процентну ставку, яка змінюється кожні 6 міс. (становить близько б %). Як правило, позики надаються на 15-20 років з відстроченням платежів за основною сумою позики від 3 до 5 років.

Акціонерний капітал банку утворено шляхом підписки відповідно до квоти, визначеної для кожної держави, виходячи з її економічного потенціалу. МБРР надає позики або гарантії тільки суверенним позичальникам, тобто урядам країн-учасниць. За рахунок позик і гарантій МБРРкуються окремі проекти, ретельно відібрані та перевірені фахівцями Банку.

Ці проекти мають задовольняти жорстким критеріям рентабельності й гарантувати істотну віддачу для позичальника.

МАР. Міжнародна асоціація розвитку, створена в 1960 р., дає допомогу найбіднішим країнам, які не можуть собі зволити брати позики МБРР. Асоціація надає безпроцентної позики, відомі як "кредити", з ЗО-40-річним терміном погашення і відстроченням основних платежів протягом перших 10 років. Членами МАР є 160 країн. Право На отримання позик у МАР мають країни з річним доходом на душу населення не більше 1445 дол. США. Кредити забезпечуються внесками багатших країн, прибутками МБРР, а також сумами, що погашаються за раніше виданими кредитами МАР. Вказані кредити, як і позики МБРР, не надаються на безвідплатній основі, а підлягають поверненню. Незважаючи на юридичну незалежність від МБРР, МАР користується тим самим персоналом, приміщеннями і технічними засобами, що і МБРР.

МФК. Міжнародну фінансову корпорацію було створено в 1956 р. для стимулювання роботи приватного сектору в країнах, що розвивалися. Вона здійснює це шляхом фінансування проектів приватного сектору, надаючи допомогу компаніям країн, що розвиваються, в мобілізації фінансів на міжнародних фінансових ринках, консультуючи і сприяючи підприємствам і місцевим органам самоврядування. Процентні ставки залежать від країни і проекту, а погашення позик здійснюється протягом 3-15 років, при цьому відстрочення платежів досягають 12 років. Майже 80 % своїх фінансових коштів МФК забезпечує на міжнародних фінансових ринках, а 20 % запозичує у МБРР, її власниками є країни - члени МФК, кількість яких нині досягає 174.

БАГІ. Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій було створено в 1988 р. для надання допомоги країнам, що розвиваються, в залученні іноземних інвестицій через надання інвесторам гарантій від політичних ризиків. До цих ризиків належать: експропріація, воєнні дії, заворушення, порушення умов контракту і переказів валют. Типовий страховий поліс БАГІ гарантує інвестиції протягом 15 років і може бути продовжений до 20 років, при цьому на сьогодні гранична сума, що гарантується за одним проектом, становить 50 млн дол. США. БАГІ також консультує країни, що розвиваються, з питань, пов'язаних з шляхами залучення іноземних інвестицій. Сьогодні членами БАГІ є 151 країна.

МЦВІС. Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок, створений у 1966 р., стимулює потік інвестицій завдяки забезпеченню умов для проведення примирливих і арбітражних переговорів між урядами й іноземними інвесторами. Він також видає рекомендації і публікує праці із законодавства про іноземні інвестиції. Нині членами МЦВІС є 131 країна.

Банк міжнародних розрахунків (БМР). БМР є найстарішою з сучасних міжнародних валютно-фінансових організацій капіталістичного світу. Його було створено в 1930 р.

Ідея створення банку виникла у зв'язку з вирішенням, а точніше з проблемою вирішення питання про репараційні платежі Німеччини країнам - переможницям у Першій світовій війні та про розрахунки за позиками.

Американський план стягнення німецьких репарацій і розрахунків європейських країн-боржників комерційних банків США за воєнними боргами передбачав так звану комерціалізацію воєнних боргів. Згідно з цим планом, що одержав назву "План Юнга" (за ім'ям його автора), Німеччина мала випустити зовнішню позику на ринках приватних капіталів США і кількох країн Західної Європи. Доходи Німеччини від цієї позики спрямовувалися на сплату репарацій країнам-переможницям, які повинні були з цих сум погасити свій борг за воєнними позиками, одержаними в США.

Розвиток банку було перервано валютною охопила багато капіталістичних країн, І ДРУЮ війною. Але банк не було ліквідовано, а було забережень як допоміжний фонд МВФ.

Цілі і функції. Статут БМР забороняє випускати ноти, надавати позики урядам, відкривати на поточні рахунки, тримати у своєму розпорядженням н володіти нерухомим майном або встановлювати контроль над яким-небудь підприємством.

Операції з комерційними банками БМР тільки з відома ЦБ країни, на території якої функціонують.

З 1982 р. БМР надає проміжний кредит під гарантію ЦБ країнам, що очікують на кредит МВФ, щоб уникнути кризи їх міжнародної валютної ліквідності. Такі кредити свого часу одержали Угорщина, Мексика, Аргентина, колишня Югославія. Для підтримки політики розширеного доступу країн з дефіцитним платіжним балансом до кредитів Фонду БМР спільно із 17 центральними банками надали Фонду кредит у 2,5 млрд. дол. у 1982 р.

Специфіка БМР полягає в суворо конфіденційному характері його діяльності. Це визначає місце БМР як допоміжного органу МВФ і групи МБРР, з якими він має тісні зв'язки. БМР має адміністративний пост у Тимчасовому комітеті МВФ і в "групі десяти", забезпечує роботу секретаріату Комітету керівників ЄЕС, створеного в 1964 р., Адміністративної ради ЄФВС (1979 р.), здійснює клірингові розрахунки в ЕКЮ (із середини 80-х років), а нині в євро.

БМР - провідний інформаційно-дослідницький центр. Річні звіти Банку - одне з авторитетних економічних видань у світі. На базі своїх досліджень БМР у 1975 р. опублікував Хартію спостереження за міжнародними операціями банків. Іноді рекомендації, підготовлені БМР на базі консенсусу, мають більше значення, ніж міждержавні рішення.

БМР перетворився за складом учасників і характером діяльності на міжнародну валютно-кредитну організацію. Це зумовлено тим, що БМР є міжнародним банком центральних банків, агентом і розпорядником у різних міжнародних валютно-розрахункових і фінансових операціях, центром економічних досліджень і форумом міжнародної валютно-кредитної співпраці.

Світова організація торгівлі

Цілі та принципи. СОТ покликана регулювати торгово-політичні відносини учасників організації у сфері міжнародної торгівлі на основі пакета угод так званого Уругвайського раунду багатосторонніх торгових переговорів (1986-1994 рр.).

Угода про заснування Світової організації торгівлі передбачає створення постійно діючого форуму держав-членів для врегулювання проблем, що справляють вплив на їх багатосторонні торгові відносини, а також для Здійснення контролю за реалізацією угод і домовленостей Уругвайського раунду. СОТ функціонує багато в чому так само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль за Ширшим спектром торгових угод і має набагато більші повноваження у зв'язку з удосконаленням низки процедур ухвалення рішень.

Головним завданням СОТ є лібералізація світової торгівлі шляхом її регулювання переважно тарифними методами за послідовного скорочення рівня імпортних мит, а також усунення різних нетарифних бар'єрів, кількісних обмежень та інших перешкод у міжнародному обміні товарами і послугами. Основоположними принципами і правилами ГАТТ / СОТ є: надання режиму найбільшого Сприяння в торгівлі на недискримінаційній основі; взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження; регулювання торгівлі переважно тарифними методами; відмова від використання кількісних обмежень; вирішення торгових суперечок шляхом консультацій і переговорів тощо.

Всі країни - члени СОТ беруть зобов'язання з виконання близько 20 основних угод і юридичних інструментів, об'єднаних терміном "багатосторонні торгові угоди" (БТУ). Таким чином, СОТ є своєрідним багатостороннім контрактом (пакет угод), нормами і правилами якого регулюється понад 90 % усієї світової торгівлі товарами і послугами.

Пакет угод Уругвайського раунду об'єднує приблизно 50 багатосторонніх угод та інші правові документи, основними з яких є Угода про заснування СОТ і БТУ, що додаються до неї:

І. Багатосторонні угоди з торгівлі товарами:

- Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1994 р. (ГАТТ-94);

Угода із сільського господарства;

Угода із застосування санітарних і фітосанітарних заходів;

Угода з текстильних виробів і одягу;

Угода з технічних бар'єрів у торгівлі;

Угода з інвестиційних заходів, пов'язаних з торгівлею (ТРІМС);

Угода із застосування Статті VI ГАТТ-94 (Антидемпінгові процедури);

Угода із застосування Статті VII ГАТТ-94 (Оцінка митної вартості товарів);

Угода з передвідвантажувальної інспекції;

Угода з правил походження;

Угода з процедур імпортного ліцензування;

Угода із субсидій і компенсаційних заходів;

Угода із захисних заходів.

II. Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС).

III. Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС).

IV. Домовленість про правила і процедури, що регулюють розв'язання суперечок.

V. Механізм огляду торгової політики.

VI. Плюрилатеральні угоди (з обмеженою участю, тобто необов'язкові для всіх членів СОТ): Угода з торгівлі цивільною авіатехнікою; Угода з урядових закупівель. Є також так звані секторальні тарифні ініціативи ("нульовий варіант", "гармонізація торгівлі хімічними товарами", „інформаційні технології"), в яких на добровільний основі бере участь лише частина країн - членів СОТ.

Структура і функції. Найвищим органом СОТ є Міністерська конференція, що об'єднує представників усіх учасників організації. Сесії конференції збираються не рідше ніж один раз на два роки для обговорення й ухвалення рішень з принципових питань, пов'язаних з угодами Уругвайського раунду. Перша конференція відбулася в грудні 1996 р. в Сінгапурі. У Міністерській декларації за підсумками цієї конференції було сформульовано доручення Генеральній раді підготувати рішення щодо ^термінів проведення, порядку денного і параметрів нового раунду багатосторонніх торгових переговорів. Міністерська конференція СОТ фундувала Комітет з торгівлі та розвитку, Комітет з обмежень у цілях забезпечення рівноваги платіжного балансу, Комітет з бюджету, фінансів і адміністрації, а також Комітет з торгівлі й навколишнього середовища.

ц Міністерська конференція призначає генерального директора СОТ, який у свою чергу призначає співробітників ,.ї підрозділів Секретаріату СОТ і визначає їхні обов'язки й умови проходження служби відповідно до положень, прийнятих Міністерською конференцією.

Між сесіями в міру необхідності (8-10 разів на рік) Ц для вирішення поточних і процедурних питань скликається Генеральна рада, що складається також з представників усіх учасників. Крім того, Генеральна рада адмініструє діяльність Органу із врегулювання суперечок і Органу з огляду торгової політики. Під керівництвом Генеральної ради працюють Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами і Рада з торгових аспектів прав інтелектуальної власності, інші органи з проблематики СОТ. У рамках Рад з торгівлі товарами і послугами засновано Комітети з Угод і переговорні групи. Членство в радах і комітетах відкрите для всіх учасників СОТ.

Ухвалення рішень. У СОТ практикується ухвалення рішень на основі консенсусу. Коли його не досягнуто, рішення ухвалюється більшістю голосів, якщо інше не передбачено. Тлумачення положень угод з товарів, послуг, інтелектуальної власності, звільнення від взятих зобов'язань (вейвер) приймаються 3/4 голосів. Поправки, що не зачіпають прав і зобов'язань учасників, а також щодо прийняття нових членів вимагають 2/3 голоси (на практиці, як правило, консенсусом).

Членство. Відповідно до Угоди про заснування СОТ країнами - засновниками організації стали учасники ГАТТ, які представили списки зобов'язань щодо товарів і послуг і ратифікували пакет угод СОТ до 1997 р.

валютний фінансовий кредитний рестрикція експансія

Паризький та Лондонський клуби

Питанням наднаціонального регулювання міжнародних фінансових ринків, зокрема кредитів та боргів, присвячена діяльність Паризького і Лондонського клубів, які здійснюють регулювання відповідно державної (або забезпеченої державою) та приватної зовнішньої заборгованості. Паризький клуб є неформальною організацією, що об'єднує інтереси країн-кредиторів. Клуб виник у 1956 р. як зібрання приватних банків-кредиторів для врегулювання зовнішнього боргу Аргентини. Він не має чіткої організаційної структури та членства і формально відкритий для всіх країн, які є кредиторами і приймають практику роботи цієї організації. Основними членами Паризького клубу є розвинуті країни - члени ОЕСР. Головою Паризького клубу традиційно є висока посадова особа Міністерства фінансів Франції, а його секретаріат знаходиться у французькому казначействі.

Сьогодні клуб є форумом для багатосторонніх переговорів західних банків та небанківських інвесторів із найбільшими боржниками (переважно це країни, що розвиваються, та європейські країни з перехідною економікою). Деякі країни - члени клубу водночас є кредиторами і дебіторами, наприклад Бразилія та Росія. Під час переговорів сторони намагаються знайти взаємоприйнятні умови реструктуризації боргу. Умови реструктуризації передбачають консолідацію боргу та консолідацію платежів щодо обслуговування боргу, умови першого внеску за боргом, що підлягає реструктуризації, графік платежів тощо.

Основні принципи, якими керується клуб у процесі реструктуризації зовнішніх державних боргів, такі:

консенсус - всі рішення приймаються тільки за згоди всіх членів клубу;

солідарність кредиторів - жоден із них не прагне вирішувати питання врегулювання тільки своїх боргів;

- обумовленість реструктуризації боргу затвердженим МВФ програми економічного коригування країни боржника;

- рівний підхід з боку боржників до всіх кредиторів, включаючи кредиторів - не членів Паризького клубу. Боржники не повинні прагнути отримати вигідніші умови врегулювання боргів іншим кредиторам.

Умови, на яких реструктуруються борги країн, що розриваються, Паризький клуб періодично переглядає. Найвідомішими серед них є Торонтські, Лондонські, Нещюльські та Ліонські умови.

Торонтські умови, які діяли в 1988-1991 рр., стосувалися реструктуризації боргів найменш розвинутих країн. Відповідно до них країни-кредитори повинні були обрати одну з таких альтернатив взаємовідносин з цими країнами:

- часткове списання боргів (списання 33 % чистої поточної вартості боргу і перенесення платежів за іншою частиною на 14 років під ринкову ставку з восьмирічним періодом);

збільшення терміну погашення боргу (перенесення строків платежів на 25 років, включаючи 14 років пільгового періоду);

використання пільгової процентної ставки (перенесення платежів за боргами на 14 років під ринкову процентну ставку, зменшену на 3,5 пункта, з восьмирічним пільговим періодом).

Лондонські умови, узгоджені в рамках Паризького клубу, діяли в 1991-1994 рр. Вони також пропонувалися найменш розвинутим країнам. За цими умовами країни-кредитори могли списати близько 50 % чистої поточної вартості боргу через:

перенесення платежів на 23 роки з шестирічним пільговим періодом під пільгову процентну ставку;

скорочення платежів для обслуговування боргу, відповідно до яких його розмір зменшується завдяки використанню пільгової процентної ставки, з виплатою іншої частини протягом 23 років з п'ятирічним пільговим періодом;

- виплату всього боргу протягом 25 років із шістнадцятирічним пільговим періодом.

Згідно з Неапольськими умовами, що діють з 1995 р., країни, які отримали раніше пільги на основі Торонтських або Лондонських умов, можуть отримати подальші пільги від кредиторів у вигляді списання 67 % чистої поточної вартості їхнього боргу. Якщо середній дохід на душу населення країни становить не більш як 500 дол. США, а відношення суми боргу до експорту не перевищує 35 %, може бути списано не більш як 50 % вартості боргу. Наприкінці 90-х років Неапольські умови застосовувалися з ініціативи МВФ і Світового банку для скорочення боргів найбідніших країн з високою заборгованістю.

Ліонські умови, узгоджені в грудні 1996 р., можуть застосовуватися для найменш розвинутих країн з високою заборгованістю разом з Неапольськими умовами на другому етапі реструктуризації. Вони передбачають скорочення чистої поточної вартості боргу на 80 % з виплатою другої частини протягом 40 років за восьмирічного пільгового періоду.

За результатами переговорів з боржниками члени Паризького клубу підписують Узгоджений протокол реструктуризації боргу. Умови узгодженого протоколу набирають чинності тільки після того, як країна-кредитор і країна-боржник домовляться на двосторонній основі щодо переліку кредитів, які підлягають реструктуризації.

"Клієнтом" Паризького клубу є й Україна, уряд якої влітку 2001 р. успішно провів переговори з клубом і домовився реструктурувати зовнішній борг на суму 580 млн. дол. США за період 2000-2002 рр. на термін 12 років з пільговим періодом у 3 роки. Реструктуризація скоротила (шляхом відстрочки) виплати Паризькому клубу з 800 млн. до 285 млн. дол. США.

Лондонський клуб також є неформальним консультаційним форумом кредиторів і визначає умови реструктуризації боргів приватних боржників, від імені яких виступають представники урядів. Як правило, угода реструктуризації боргів з Лондонським клубом передбачає як у банку-кредитора урядом країни-боржника зобов'язань останнього зі знижкою або обмін боргу з дисконтом (на інші види активів (наприклад, акції підприємств).

Лондонський клуб кредиторів - консультативний комітет найбільших банків-кредиторів, який засідає у зв'язку з переговорами їх з урядами країн-боржників з питань реструктуризації приватної заборгованості. Як правило, Переговори ведуться одним із банків від імені та за дорученням інших банків, що беруть участь у консультативній раді.

Лондонський клуб не має чітко визначеної структури і збирається у складі тих банків, які мають найбільші вимоги до країни-боржника, справу якої вони розглядають. У рамках Лондонського клубу банки укладають з урядом країни-боржника угоду або про щорічну реструктуризацію боргу, або про багаторічну реструктуризацію, якій підлягають лише виплати основного боргу. Всі інші прострочені суми повинні бути виплачені в момент підписання угоди про реструктуризацію.

Лондонським клубом і передбачено такі заходи, спрямовані на реструктуризацію боргу: викуп зі знижкою урядом країни - боржником приватного боргу своїх компаній в іноземних банків; обмін зі знижкою боргів на інші активи (наприклад, акції національних компаній), скорочення платежів для обслуговування боргу і надання нових позик для виплати старих боргів. У 90-ті роки XX ст. через механізм Лондонського клубу пройшли такі країни, як Аргентина, Болівія, Бразилія, Болгарія, Мексика, Нігерія, Польща, Філіппіни та ін.

Однією з головних передумов підписання угоди про реструктуризацію є, як правило, прийняття країною програми Міжнародного валютного фонду зі структурної перебудови економіки і здійснення економічних реформ.

Размещено на Allbest.ru