Ринок фінансових послуг

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

3

Зміст

Вступ

1. Послуги небанківських фінансових установ

2. Діяльність фінансових посередників на фондовій біржі (брокерів та дилерів)

3. Гарантування вкладів фізичних осіб

Задача

Список літератури

Вступ

На сучасному етапі в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких - розгляд та встановлення взаємозв'язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку. Поняття «фінансовий ринок» є дуже широким, оскільки охоплює не тільки фінансові зв'язки, але і значну кількість форм відносин власності та їх перерозподілу (трансформації). Плутанину в об'єктивність оцінки фінансового ринку та його територіальної організації вносить той факт, що «фінансовий ринок» намагаються замінити в літературі поняттям

Фінансовий ринок - це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги - фінансові послуги, пов'язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб'єктів національної, регіональної та світової економіки. Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб'єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, укладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об'єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів (особливо в сучасній Україні на стадії становлення цивілізованої державності), які формують в остаточному підсумку сутність фінансового ринку, тобто зв'язки і відносини як на самому ринку, так і у його взаємозв'язку з іншими економічними категоріями. На фінансовому ринку діють закони попиту та пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні можливості функціонування всіх суб'єктів економіки відповідно до умов ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне визначення якості та ціни фінансів.

1. Послуги небанківських фінансових установ

Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

* за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

* за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються: на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

У середині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. У середині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* страхові компанії;

* пенсійні фонди;

* ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

У середині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* інвестиційні фонди;

* фінансові компанії;

* кредитні товариства, спілки тощо.

Рис. 1. Структура системи небанківських фінансових установ України.

небанківський фінансовий посередник

Пенсійні фонди у західних країнах створюються приватними державними корпораціями, фірмами та підприємствами для виплат пенсій і допомоги робітникам і службовцям. Кошти цих фондів створюються за рахунок внесків робітників, службовців, підприємств, а також прибутків від інвестицій пенсійних фондів.

На відміну від загальнодержавної системи соціального страхування, що ґрунтується на стандартних умовах, система забезпечення робітників та службовців з пенсійних фондів підприємств дає можливість встановлювати особливі умови, зокрема інший пенсійний вік, систему внесків, що враховує при нарахуванні пенсії весь заробіток, а не його частину. Пенсія може обчислюватися на основі суми заробітку за кілька місяців перед виходом на пенсію або залежно від стажу роботи.

У пенсійних фондах акумулюються досить великі кошти, які інвестуються переважно в акції приватних компаній як на національному, так і на міжнародних ринках позичкових капіталів. Пенсійні фонди є самостійною ланкою західної кредитної системи.

Пенсійні фонди - це фінансові організації, що емітують та продають пенсійні зобов'язання взамін пенсійних внесків від фізичних і юридичних осіб і вкладають одержані гроші в фінансові інструменти.

Страхування здійснюється державними страховими комерційними організаціями, акціонерними страховими товариствами, страховими кооперативами, спільними страховими організаціями за участю іноземних страхових фірм.

Існує майнове і особисте страхування. Страхування здійснюють у двох формах - обов'язковій та добровільній. Майнове страхування розрізняють залежно від категорії страховиків, а також за видами застрахованого майна - страхування будівель та споруд, засобів автотранспорту, домашнього майна тощо.

Особисте страхування поділяється на страхування життя, яке включає змішане страхування, страхування дітей, страхування пенсій тощо.

Кошти страхових організацій складаються із статутного фонду, поточних надходжень із страхових операцій і фондів спеціального призначення.

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують величезні фінансові ресурси і є головними постачальниками довгострокових капіталів на грошовому ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси в іпотечні позики, в довгострокові позики під заставу нерухомості тощо.

Страховий бізнес в Україні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх помітно скорочується.

Ломбарди - фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Ломбарди спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується ломбардною квитанцією. У тому разі, коли кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом із нарахованими процентами. Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців). Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання речей (в основному ювелірних виробів та антикваріату) на зберігання за певну плату.

Факторингові операції

Факторингові операції з'явились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розрахунків з точки зору прискорення обороту коштів викликали необхідність для постачальників шукати шляхи рішення проблеми дебіторської заборгованості. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращання ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці операції, доповнюють їх елементами бухгалтерського, інформаційного, рекламного, збутового, юридичного, страхового та іншого обслуговування клієнтів.

Факторинг - різновидність торговельно-комiсiйної операції, пов'язаної з кредитуванням оборотних коштів. Факторинг є інкасуванням дебіторської заборгованості покупця i специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посередницької дiяльностi. Факторинг - це:

1) стягнення (iнкасування) дебiторської заборгованостi покупця;

2) надання йому короткострокового кредиту;

3) звільнення його від кредитних ризиків при операціях.

Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою.

Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум дві із наступних чотирьох вимог:

· наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;

· ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все обліку реалізації;

· інкасування його заборгованості;

· страхування постачальника від кредитного ризику.

Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які, як правило, тісно пов'язані із банками або є їх спеціалізованими філіями і дочірніми компаніями.

Факторинг здійснюється наступним чином. Банк отримує у господарчого суб'єкта-продавця право на стягнення дебіторської заборгованості покупця продукції (робіт, послуг) i протягом 2 - 3 днів перераховує господарчому суб'єкту 70 - 90 % суми коштiв за відвантажену продукцiю на час її пред'явлення. Після одержання платежу за цими рахунками вiд покупців банк перераховує господарчому суб'єкту суми рахунків 30 - 10 % за мінусом процентів i комісійних винагород. Вартість фактичного обслуговування залежить від виду послуг, фінансового становища, клієнта тощо. При визначенні оплати за факторинг слід виходити з прийнятого сторонами процента за кредит i середнього терміну перебування коштiв у розрахунках з процентами. При розміщенні документа продавця в картотеку покупця вся сума пені також є доходом факторингу.

Існують різні види факторингових операцій: відкриті (конвенційні) та закриті (конфіденційні), з правом регресу і без нього. При відкритому факторингу постачальник ставить до відома боржників про участь банку (фактор-фірми), і всі платежі направляються на адресу банку. При закритому - боржники не повідомлені про посередництво банку. Факторинг з правом регресу означає, що банк має право зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, тобто постачальник несе кредитний ризик. Угода без права регресу в світовій практиці укладається досить рідко, так як вважається, що вона виправдана лише в тому випадку, коли можливість появи суперечливих моментів або настання неплатоспроможності платника зведена до мінімуму. Від виду операції залежить ступінь ризику, яка визначає і вартість операції (комісійну винагороду банку).

Переваги факторингу для клієнта: зменшення кредитного платіжного ризику, своєчасна інкасація дебіторської заборгованості, можливість планувати платіжний оборот, прискорення оборотності оборотного капіталу, покращання кредитоспроможності. Крім того, банки (фактор-фірми) надають своїм клієнтам додаткові послуги.

Лізингові операції

Лізинг (англ. lease - оренда) - це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів. Оренда - це майновий найм. Оренда - це засноване на угоді термінове володiння, що має бути повернене, та користування майновим комплексом (будівля, приміщення, обладнання, підприємство, земля, природні ресурси, інше майно). У даному випадку майновий комплекс є товаром. Оренда підприємства - це взяття підприємства у володіння та користування за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство виступає як товар. Оренда майнового комплексу - це поточна оренда, яка здійснюється на таких умовах:

1) мета оренди - задовольнити тимчасові потреби орендаря;

2) термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди майно повертається орендодавцю;

3) майно є власністю орендодавця;

4) ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.

Лізинг - порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і грошовій формі. Сучасний лізинг у багатьох країнах охоплює широкий перелік об'єктів - від дрібного канцелярського обладнання до складних ЕОМ, від токарних станків до бурового обладнання, від автотранспортних засобів до реактивних лайнерів і океанських танкерів, а також сільськогосподарське, будівельне, гірничодобувне та інше обладнання.

У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.

Лізинг - форма дострокової оренди, пов'язана з передачею в користування обладнання, транспортних засобів та іншого рухомого та нерухомого майна. Стосовно майна, що орендується, лізинг ділиться на чистий - додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.

Лізинг має дві основні форми - прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100 %-не фінансування, придбання обладнання. Фактично лiзинг - це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника.

Угода лізингу укладається на наступних умовах:

1) термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;

2) сума платежу об'єднує в собі вартість основних фондiв, проценти за кредит, комісійні платежi;

3) ризик, пов'язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лiзингоотримувач;

4) основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).

Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на об'єкт угоди до споживача.

Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3 - 7 років) лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Орендна плата (лізинговий внесок) - це плата за виробниче використання об'єкта лізингової угоди, вона складається із суми амортизаційних відрахувань і процентних відрахувань від вартості переданого в оренду майна (процент за банківський кредит і плата за додаткові послуги банку). Розмір амортизаційних відрахувань залежить від початкової вартості майна, терміну служби, ступеня зносу на момент передачі в оренду і норм амортизації, встановлених для даного виду майна.

Селенг - це одна із різновидностей лізингу. Тому його функції регламентуються Об'єднанням європейських лізингових товариств iз штаб-квартирою в Брюсселi.

Селенг - це двосторонній процес, який є специфічною формою зобов'язання, що регламентується угодою майнового найму i полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену плату. При цьому власник залишається володарем переданого майна i може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанiя залучає i вільно використовує на свій розсуд майно та окремі майнові права громадян i господарчих суб'єктів. Майном можуть бути різні об'єкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання i т. п.

За формою фінансування селенгова діяльність наближена до банківської діяльності. Вона може здійснюватися будь-якими торгово-промисловими підприємствами як побічна операція. Однак економiчно доцільно створювати селенг-компанiї.

Громадяни в найм здають, головним чином, гроші. Різниця між грошима позиченими (кредит) i грошима, взятими в найм, така:

1. При кредиті відбувається зміна прав власності. При селенгу власник грошей, зданих у найм, не втрачає свого права на них.

2. Коли господарчий суб'єкт, що отримав гроші від селенг-компанiї, збанкрутує, то за законом про банкрутство із його власностi спочатку повертається істинним власником все те, що йому не належить (у тому числі i гроші, переданi в найм), інше майно продається на аукціоні та ділиться між кредиторами.

3. При передачі грошей у найм податком обкладається тільки прибуток, отриманий від операції, а не вся сума. При кредитi податок береться з усієї суми кредиту.

Практика показує, що використання селенгу вигідно при гнучкій системі господарювання. Селенг є ефективним інструментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризику. У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хороші перспективи. До них можна віднести:

· скорочення об'ємів ліквідних коштів з причини постійно виникаючих труднощів на грошовому ринку;

· загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу;

· зменшення прибутку господарчих суб'єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.

Селенг загострює конкуренту боротьбу на грошовому ринку i направляє її на зниження ціни послуг, наприклад, процентів за кредит. Селенг - це реальний механізм втягнення грошей населення у виробничу сферу зокрема та в економіку країни в цілому.

Інвестиційні фонди являють собою особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Шляхом випуску власних цінних паперів інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції та облігації різних підприємств у своїй країні та за кордоном.

У зв'язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості і належних знань для того, щоб регулярно відслідковувати стан ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення щодо вкладення своїх заощаджень у різні види фондових інструментів, вони звертаються до спеціалізованих фінансових організацій - інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд взяв на себе управління його коштами, повинен придбати цінні папери, що випускаються фондом (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, що розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у структурі фондовому ринку. Завдяки цьому досягається суттєва мінімізація ризику інвесторів внаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. За формою організації інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого типу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту, що на них виникає. При цьому допускається вільне повернення акцій фонду їх власникам. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній, наперед визначеній кількості. І хоча вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, але їх власники не мають можливості представляти ці акції інвестиційному фонду для викупу.

Фінансові компанії - кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного тощо), проведенні фінансових операцій. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок строкових депозитів. Вони акумулюють грошові кошти промислових та торгівельних фірм, деяких фінансових установ і менше - населення. Фінансові компанії сплачують своїм вкладникам вищі проценти, ніж комерційні банки.

Розвиток фінансових компаній можливий при широкій насиченості споживчого ринку товарами та послугами, а також активній конкуренції між ними. Фінансові компанії є важливим інструментом проштовхування товарів тривалого використання на ринках великих промислових корпорацій, особливо в умовах низького попиту та погіршення економічної кон'юнктури [3, с. 152]. Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення.

Кредитні товариства або спілки - це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності.

Існують досить солідні теоретичні доробки, які необхідно використовувати для розвитку даного небанківського інституту в умовах національної економіки. Головна причина слабкого розвитку кредитної кооперації в нашій державі є невідповідність законодавства та повне протиріччя його загальновизнаним нормам світового права. Іншими словами відсутність достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність кредитних спілок. Більш того, діяльність кредитних спілок протирічить існуючому законодавству, згідно якого кредитування - це виключно функція банків.

2. Діяльність фінансових посередників на фондовій біржі (брокерів та дилерів)

З розвитком і ускладненням ринку, його географічні поширенням інститут посередництва розростається й урізноманітнюється. Між продавцем і покупцем найчастіше виступає не один, а кілька, а інколи й велика кількість посередників. На ринку діє безліч торговців (покупців), які здійснюй операції з товарами та без них. З різним рівнем умовності і можна класифікувати за різними оцінками. Однією з ознак класифікації посередників, яка дає змогу зрозуміти особливості механізму біржової і брокерської торгівлі, є їх поділ за джерелами, способами одержання прибутків, за рахунок яких покриваються витрати й утворюється прибуток посередників. За цією ознакою їх можна розподілити на дві групи: на посередників, які здійснюють операції за рахунок клієнтів, та посередників, які здійснюють операції за свій рахунок.

До першої групи належать агенти (агенти-посередник комісійні агенти), брокери, особисті представники.

Агент (від. лат. Agens - діючий) - юридична чи фізична особа, яка здійснює певні операції за дорученням інше особи (принципала) за його рахунок і від його імені, а також забезпечує підготовку операцій, але без права підпису контракту.

Свої дії агент здійснює з відома принципала за агент кою згодою за винагороду.

Агенти-посередники (комісійні агенти) у здійсненні контрактів можуть бути тільки комісіонерами. Вони не беруть і себе ніякого фінансового ризику в операціях (за винятком ризику, що випливає з можливості банкрутства їх клієнтів), а їх прибуток складається з комісійних, виплачуваних клієнтами за надані посередницькі послуги.

Агенти, як правило, працюють на підприємстві або в брокерській конторі, виконують представницькі функції свого підприємства, а оплата їх праці здійснюється в тому ж порядку, що й інших працівників підприємства.

Брокер (від. англ. Broker - комісіонер, маклер) - це посередник, який виступає як агент у стосунках між продавцем і покупцем.

Брокер продає або купує товар (цінні папери) за ціною, яку визначив клієнт. Це може бути тверда ціна або ціна в заданих клієнтом межах, що зазначається в його дорученні-наказі брокеру на здійснення операції.

За надану послугу брокер одержує від свого клієнта комісійні (брокерська комісія, або куртаж) у зумовленому розмірі. По суті, брокер сам (від свого імені) практично нічого не купує і нічого не продає. Він лише зводить продавця (виробника або господаря товару, власника цінних паперів) з покупцем, або навпаки, в т.ч. через біржу. Брокер як фізична особа є службовцем брокерської фірми (контори).

На біржі під час торгу за сферою діяльності брокери поділяються на дві групи:

* "брокер біля столу" - це брокер, який здійснює пошук клієнта (продавця або покупця) на ринку реального товару;

* "біржовий брокер" (за біржовою термінологією - «брокер на підлозі», «брокер в ямі», «брокер у біржовому кільці»).

Брокерською, як і іншою посередницькою діяльністю, може займатись будь-яка юридична або фізична особа незалежно під членства на біржі. Важливо розрізняти форми організації цієї діяльності.

З правової точки зору необхідно розрізняти такі форми організації брокерської діяльності: брокерська фірма (компанія), брокерська контора, брокерський підрозділ (відокремлений і невідокремлений) підприємства. В основі їх відмінностей лежать форми й відносини власності.

Друга група посередників (що здійснюють операції за свій рахунок) більш різноманітна й численна.

Дилер (від англ. Dealer - торговець) - особа (фірма), яка здійснює торговельне посередництво, у тому числі на біржах, або інші операції від свого імені, за свій рахунок і на свій ризик.

Тобто це найбільш висока й ризикована, у порівнянні з брокерською, форма організації посередництва. Прибутки дилер одержує за рахунок різниці в ціні купівлі та продажу товарів, цінних паперів і валют (дилерських знижок), а також зміни ціни й курсів (спекулятивні угоди).

Як і брокери, дилери залежно від сфери діяльності такої поділяються на дві групи: дилери, які функціонують на ринку реального товару, та біржові дилери.

До першої групи належать підприємства (фірми, компанії і т. ін.), а також окремі фізичні особи, які здійснюють купівлю-продаж товару, тією чи іншою мірою реально (прямо або побічно) беруть участь в його русі від виробників до споживачів. Прямі дилери займаються переважно посередництвом у купівлі-продажу тих товарів, які не є біржовими (тобто не є предметом купівлі-продажу на товарних біржах), і спеціалізуються в умовах ринкової економіки на посередництві головним чином сировинних товарів, переважно сільськогосподарського походження. Сюди можна віднести, наприклад, торговий будинок, різного роду оптові торговельні фірми (за старою термінологією - оптові бази, бази матеріально-технічного обслуговування і т. ін.).

Система біржового посередництва має декілька організаційних форм: брокерська фірма (компанія); брокерська контора; брокерське бюро (підрозділ).

	Брокерська фірма - це, як правило, приватне індивідуальне чи колективне (групове) підприємство, яке с юридичною особою і власником майна та прибутку (за вирахуванням податків та інших обов'язкових платежів у бюджет).
	Брокерська контора - підприємство з правами юридичної особи, яке створене підприємством-власником - членом біржі. Майно і прибуток брокерської контори належить не їй, а підприємству, що її створило (власнику).
	Брокерське бюро - це, як правило, госпрозрахунковий підрозділ підприємства, який займається брокерським посередництвом, діє на підставі свого положення з правом відкриття рахунка в банку.

На міжнародних біржових ринках як для індивідуальних клієнтів, так і для великих компаній існує широкий вибір брокерських фірм. Велика компанія, яка здійснює торгівлю великими партіями товарів, вибирає не одну, а кілька брокерських фірм (можливо дві-три), що мають досвід роботи з великими обсягами замовлень. Компанії менших розмірів надають перевагу середнім брокерським конторам (фірмам), хоча в них і більш високі ставки комісійних, але є більше часу на аналіз біржових ринків і на роботу з кожним клієнтом.

Враховується також спеціалізація брокерів. У біржовій торгівлі нафтою на біржах Нью-Йорка і Лондона є брокери, що працюють з нафтовими промисловцями, і брокери, які надають послуги індивідуальним спекулянтам.

Вибираючи не одного, а кількох брокерів (брокерських фірм) клієнт може через одного з них розміщувати свої замовлення за угодами, а від інших отримувати інформацію про ситуацію на ринку і консультації. Крім цього, деякі фірми мають кількох брокерів з тою метою, щоб жоден із них не мав повного уявлення про операції клієнта.

Організаційна структура і штат брокерської фірми, оплата зайнятих у ній осіб встановлюються її власником або керівником в залежності від рівня прибутковості фірми. У штат брокерської контори входять її керівник (старший брокер), брокери і необхідний технічний персонал. Керівник брокерської контори і брокери призначаються членом біржі, який відкрив брокерську контору, якщо інше не передбачено договором між брокерською конторою і членом біржі. Брокери, як правило, спеціалізуються на операціях із певними видами товарів або товарними групами.

Число брокерів у брокерській конторі визначається членом біржі, що її відкрив, за узгодженням із Біржовим комітетом виходячи з розмірів. Багато що залежить від рівня професійної компетентності брокерів, працюючого персоналу і керівників фірми та від розробленої системи оплати праці, (рис. 19).

Рис. 1. Типова організаційна структура брокерської фірми

3. Гарантування вкладів фізичних осіб

У сучасних умовах у більшості ринкових економік (більше ніж у 70 країнах) функціонують спеціальні системи (колективні фонди, корпорації) гарантування (страхування) вкладів (депозитів). Вони гарантують вкладникам банку у разі його банкрутства відшкодування (повернення) їхніх вкладів у певних межах. Основні цілі, які держава в особі законодавчих органів та регулятивно-наглядових банківських органів, зокрема центрального банку, намагається досягти при створенні системи гарантування вкладів:

· сприяння створенню і мобілізації заощаджень, що має важливе значення для забезпечення реальних інвестицій в економіку;

· підвищення ступеня довіри до банківської системи;

· забезпечення стійкості банківської системи і грошового обороту;

· захист дрібних вкладників від ризиків, які вони не спроможні оцінити і врахувати у своїх економічних рішеннях.

Гарантування вкладів певною мірою гарантує їх ліквідність, а також сприяє запобіганню масового вилучення вкладів із банків. Проте накопичений досвід функціонування систем захисту банківських вкладів у різних країнах виявив і певні проблеми. Зокрема, наявність системи гарантування вкладів, з одного боку, спонукає банки до надмірно ризикованої діяльності, а з іншого -- зменшує стимули суб'єктів економіки щодо зваженого вибору банку для розміщення вкладів, аналізу діяльності банку, в якому розміщені вклади, провокує розміщення вкладів у банках, що займаються надмірно ризикованою діяльністю.

Найбільше значення, як елемент світового досвіду, має система страхування депозитів, створена у 1934 р. у США. Для страхування депозитів у комерційних банках була заснована Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД). Як федеральне незалежне агентство, підзвітне законодавчому органу країни, ФКСД у випадку банкрутства банку застосовує різні методи захисту інтересів вкладників:

· дає змогу банку збанкрутувати і відшкодовує кошти вкладникам банку;

· проводить реорганізацію банку шляхом його злиття з іншим банком;

· з метою збереження банку надає йому допомогу у вигляді позичок або шляхом купівлі менш надійних активів банку, тобто здійснює оздоровлення банку.

ФКСД застосовує перший метод захисту інтересів вкладників лише у крайньому випадку і відшкодовує при цьому кошти за вкладами до 100 тис. дол. на одного вкладника. Після ліквідації банку і реалізації його активів вкладники, які тримали в банку вклади понад 100 тис. дол., одержують, як правило, понад 90 центів на кожен долар вкладу. Щоправда, процес повернення цих сум може тривати кілька років.

Застосування другого та третього методів захисту інтересів вкладників пов'язане із витрачанням значних коштів страхового фонду, проте це коштує ФКСД дешевше, ніж виплата відшкодувань вкладів у випадку банкрутства банку. Крім того, застосовуючи ці методи, ФКСД гарантує усі вклади, а не лише в межах 100 тис. дол.

Багато країн у тій чи іншій формі запозичили досвід США щодо гарантування (страхування) вкладів. Європейський Союз (ЄС) 30 травня 1994 р. ухвалив спеціальну директиву щодо впровадження систем гарантування вкладів країнами -- членами ЄС, а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до ЄС. Директивою встановлені такі основні вимоги до членів Союзу:

· банківська система країни повинна мати одну або кілька систем гарантування вкладів;

· участь банків у системі гарантування вкладів є обов'язковою;

· система гарантування вкладів повинна гарантувати безпеку вкладів не лише в установах банків на території своєї країни, а й в установах банків, що відкриті в інших країнах -- членах ЄС;

· відшкодування коштів за вкладами здійснюється із розрахунку суми вкладів на одного вкладника банку, що збанкрутував;

· відшкодування коштів за вкладами виплачується протягом трьох місяців з того дня, коли вони стали недоступними для вкладників банку;

· мінімальна сума максимального відшкодування коштів за вкладами на одного вкладника не повинна бути меншою за 20 000 євро.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк розробив і ввів у дію у 1996 р. «Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб». Фонд створювався шляхом придбання банками облігацій внутрішньої державної позики (на суму, достатню для відшкодування вкладів фізичних осіб) і передання їх на зберігання НБУ (ОВДП блокувалися на окремих рахунках у Депозитарії НБУ). У разі ліквідації банку (на підставі рішення Правління НБУ, вищого керівного органу банку або Арбітражного суду України) передбачалося розблокування Національним банком державних цінних паперів і використання коштів від їх реалізації на відшкодування вкладникам суми вкладів.

У 1998 р. згідно з Указом Президента «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб -- вкладників комерційних банків» в Україні було створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. 20 вересня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», а 30 серпня 2002 р. Кабінет Міністрів України і Національний банк України спільною постановою затвердили «Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», в якому визначені організаційні та методичні засади функціонування Фонду гарантування банківських вкладів.

Фонд є державною спеціалізованою установою. Він функціонує як економічно самостійна установа, яка не ставить за мету отримання прибутку. Керівними органами Фонду є Адміністративна рада та Виконавча дирекція. Адміністративна рада координує роботу Фонду, пов'язану із захистом інтересів вкладників банків -- учасників Фонду, і здійснює контроль та нагляд за його діяльністю. Рада діє у складі п'яти осіб і формується шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України та одного представника Асоціації українських банків. Виконавча дирекція Фонду вирішує всі питання, пов'язані з його поточною діяльністю, зокрема, вона приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і виконує усі процедури, пов'язані з виплатою відшкодування суми вкладів. Директор-розпорядник Фонду та члени Виконавчої дирекції призначаються на посаду та звільняються з посади Адміністративною радою Фонду.

Учасниками Фонду є банки, які зареєстровані НБУ в Державному реєстрі банків і які мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність. Участь банків у Фонді, крім Державного Ощадного банку України, є обов'язковою. Вклади в Ощадбанку гарантуються безпосередньо державою, тому він не бере участі у формуванні і використанні коштів Фонду.

Фонд зобов'язаний двічі на рік за станом на 1 січня та на 1 липня публікувати в офіційних засобах масової інформації перелік банків -- учасників Фонду, а також звіт про свою діяльність.

Банки -- учасники Фонду, які не виконують установлених НБУ економічних нормативів, що регламентують достатність капіталу, переводяться за рішенням Адміністративної ради Фонду до категорії тимчасових учасників Фонду. Після переведення банку до цієї категорії Фонд призупиняє гарантування сум за вкладами фізичних осіб у цьому банку. У разі поліпшення ситуації в банку Фонд приймає рішення про поновлення статусу такого банку як постійного учасника Фонду. У разі погіршення ситуації в банку і відкликання Національним банком України ліцензії на здійснення банківської діяльності банк за рішенням Адміністративної ради Фонду виключається зі складу учасників Фонду.

· Основні джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб:

· початкові збори з банків -- учасників Фонду у розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу;

· регулярні збори з банків -- учасників Фонду -- двічі на рік по 0,25 % від загальної суми вкладів, у тому числі нараховані проценти;

· спеціальні збори з банків -- учасників Фонду;

· кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 млн грн;

· доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;

· кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;

· інші джерела.

Об'єктом гарантування виступають вклади фізичних осіб в національній та іноземній валютах, у тому числі нараховані проценти, розміщені на іменних рахунках у банку -- учасникові Фонду чи залучені банком у формі емітованих ощадних сертифікатів. Відшкодування вкладів в іноземній валюті здійснюється у національній валюті України. Фонд виплачує відшкодування вкладникам банку, що ліквідується, на суму вкладу і нарахованих процентів, але не більше 3 тис. грн на одного вкладника.

Фонд не відшкодовує коштів за вкладами таким категоріям вкладників:

· членам наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними;

· працівникам незалежних аудиторських фірм (аудиторам), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

· акціонерам, частка яких перевищує 10 % статутного капіталу банку;

· вкладникам, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові проценти та мають фінансові привілеї, що призвело до погіршення його фінансового стану;

· вкладникам банків -- тимчасових учасників Фонду, вклади яких були розміщені після переведення банку до категорії тимчасових, та деяким іншим вкладникам.

Процедура відшкодування Фондом коштів вкладникам банку, що ліквідується, передбачає такі дії:

1. Національний банк України інформує Фонд про відкликання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності та про ліквідацію банку -- учасника Фонду;

2. Фонд приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і через засоби масової інформації повідомляє про порядок відшкодування коштів за вкладами;

3. Фонд визначає одного чи кількох банків-агентів, уповноважених здійснювати виплату відшкодувань за рахунок коштів Фонду, та укладає з ним угоду;

4. ліквідатор банку протягом 20 днів з дня настання недоступності вкладів надає Фонду перелік вкладників, які мають право на відшкодування суми вкладів і нарахованих процентів;

5. Фонд перераховує на рахунок, відкритий у банку-агенті, суму відшкодувань за вкладами банку, що ліквідується;

6. банк-агент протягом трьох місяців з дня настання недоступності вкладів виплачує відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується;

Фонд протягом трьох років з дня настання недоступності вкладів розглядає звернення громадян, які не одержали відшкодувань за вкладами протягом установленого тримісячного строку.

Задача

Позичальник має намір взяти кредит банку на суму 43 тис.грн. терміном на 80 днів під заставу векселя номіналом 45 тис. грн.. термін кредитування розпочинається з 1 лютого. Чи укладе банк кредитну угоду, якщо термін погашення векселя через 90 днів. Кредитна ставка банку становить 19% річних. Розрахувати фінансові результати від надання послуги кредитування врахувавши можливість неповернення кредиту. (Пеня дорівнює подвійній обліковій ставці НБУ)

Розв'язок

1. Сума нарахування відсотків за кредит:

1. тис. грн.

2. тис. грн.

3. тис. грн.

Всього:17922,4 тис. грн.

2. Пеня за несплачені відсотки:

6272,84*0,205/365*(31+21+10)=218.43 тис. грн.

6944,93*0,205/365*(21+10)=120.92 тис. грн.

4704,63*0,205/365*10=26.42 тис. грн.

Всього: 365.77 тис. грн

3. Пеня за несвоєчасне повернення кредиту:

тис. грн.

4. Фінансовий результат:

43000+17922,4+365.77+2416.6=63704.77 тис. грн.

Висновок:

Отже фінансова установа може надати кредит.

Література

1. Закон України "Про банки і банківську діяльність" //Бізнес. ? 1998. ? №37. ? С. 6-12.

2. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" // Галицькі контракти. ? 1997. ? № 1. ? С.48-52.

3. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"// Нормативні акти з фінансів, податків, страхування та бухгалтерського обліку. ? 1997. ? №8. ? С. 48-112.

4. Закон України “Про внесення змін до Закону України "Про податок на додану вартість" // Нормативні акти з фінансів, податків, страхування та бухгалтерського обліку. ? 1997. ? № 12.

5. Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р. №784-ХІVВР.

6. Положення НБУ "Про кредитування": Затверджено Постановою Правління НБУ № 246 від 28.09.1995 р.

7. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. ? М.: Финансы и статистика, 1999. - 432 с.

8. Заруба О.Д. Основи фінансового менеджменту. ? К.: УФІМБ, 1995. ? 246 с.

9. Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Навч. посібник. - К.: Знання, 2003. - 454 с.

10. Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз: Навч. посібник. - 2-е вид., стереотип. ? К.: МАУП, 2001. - 152 с.

11. Крайник О.П., Клепікова З.В. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник. - Львів: Декор, 2001. - 260 с.

12. Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємств. ? К.: КНЕУ, 2002.? 460с.

13. Слав”юк Р.А. Фінанси підприємств: Навч. посібник. - К.: ЦУЛ, 2002. - 460 с.

14. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: Навч. посібник. - К.: Знання, 2004. - 654 с.

15. Стоянова Е.С. Финансовый менеджмент. ? М.: Перспектива, 2000. ? 399с.

16. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2003. - 554 с.

17. Фінансова діяльність підприємства: Підручник / О.М.Бандурка, М.Я.Коробов, П.І.Орлов, К.Я.Петрова. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 2003. - 384 с.

18. Аранчій В.І., Чумак В.Д., Смолянська О.Ю., Черненко Л.В. Фінансова діяльність підприємств: Навчальний посібник. - К.: ВД “Професіонал”, 2004. - 240 с.

19. Фінансовий менеджмент: Навч. посібник / За ред. Г.Г. Кірейцева. - К.: ЦУЛ, 2002. - 496 с.

Размещено на Allbest