Теоретично аналіз попиту на гроші та вивчення умов загальної рівноваги на ринку сприяли виникненню двох засадничих економічних шкіл у цій проблемі та відповідно до розроблення двох базових макроекономічних моделей: монетаристської та кейнсіанської. Монетаристська теорія попиту на гроші ґрунтується на неокласичних традиціях, вона успадкувала основні постулати класичної теорії грошей, яка виникла ще у XVIII ст. і панувала в економічній науці до 30-40-х рр. Основоположні ідеї цієї школи були висунуті англійськими вченими Д. Юмом, Дж. Міллем, А. Маршаллом, А. Пігу, К. Вікселлем, Д. Патінкіним, американським вченим Г. Фішером, шведським вченим Г. Касселем та Б. Хансеном. Сучасний монетаризм народився як новий варіант кількісної теорії грошей у роботах вчених чикагської школи (М. Фрідмена, К. Бруннера, А. Мельтцера) у 50 - 60-ті роки.

Монетаристи відводять важливу роль грошам у процесі господарського розвитку. Вони вважають, що саме зміна грошової маси має основоположне значення для пояснення циклічного розвитку ринкової економіки. Визначний лозунг монетаристів такий: "Гроші мають значення" (money matters), а інші визначають, що "тільки гроші і мають значення" (money is all that matters).

Основний постулат кількісної теорії полягає в такому: абсолютний рівень цін визначається пропозицією грошових залишків. Це означає, що чим більша пропозиція грошей, тим вище рівень цін і навпаки. Ця залежність відома як кембриджське рівняння:

M = KPY,

де M - номінальна кількість грошей; K - пропорція між номінальним доходом та бажаними грошовими залишками (передбачається константою за певної структури господарських угод), сформульована англійськими вченими - представниками кембриджської школи А. Маршаллом, А. Пігу, Д. Робертсоном; P - абсолютний рівень цін; Y - реальний дохід.

Американський вчений І. Фішер у роботі "Купівельна спроможність грошей" (1911 р.) вивів рівняння, яке відповідає кількісній теорії:

MV = PY,

де М - швидкість обігу грошей або швидкість, з якою одна одиниця номінального запасу грошей циркулює в обігу.

Фішер довів, що попит на гроші тісно пов'язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: у міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, що перебуває в обороті, довше перебуватиме у розпорядженні окремого економічного суб'єкта, повільнішим буде її поріг, і навпаки. З цієї залежності випливають висновки, що мають важливе практичне значення:

? швидкість обігу грошей не може бути постійною;

? зростання швидкості обігу грошей унаслідок падіння попиту на гроші може компенсувати дефіцит платіжних засобів і послабити кризу неплатежів;

? падіння швидкості обігу грошей через зростання попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обігу на кон'юнктуру ринків, гальмує його інфляційні наслідки;

? попит на гроші є визначальним, а швидкість їх обігу є поняттям, похідним від попиту. Тому фактори зміни попиту на гроші об'єктивно впливають і на швидкість обігу. Якщо виходити з припущення, що пропозиція грошей на ринку має дорівнювати величині попиту на них, то у такому разі параметр М можна замінити на параметр Мd - величину попиту на гроші, тобто кількість грошей, яку економічні агенти бажають зберегти як частку своїх трансакційних активів. Теорія портфеля ґрунтується на фундаментальному припущенні, що гроші - одна із форм активів. Основний постулат цих теорій полягає в тому, що накопичення грошей має визначальну специфіку порівняно з іншими активами з точки зору чинників ризику й доходу.

Зокрема, накопичення грошей приносить надійний (номінальний) дохід, у той час коли ціни на цінні папери (акції, облігації) можуть знизитися. Тому, на думку вчених, під час формування оптимального портфелю активів населення віддає перевагу ліквідним грошовим коштам. Теорія портфеля пояснює, як саме несхильний до ризику інвестор повинен розмістити своє накопичення. Важливими правилами, по-перше, є диверсифікація портфеля між різними видами активів, і по-друге, які види активів є грошима. Тому що грошовий агрегат М1 (готівкові гроші і поточні рахунки) приносить низький дохід. Але є інші види активів, дохід на які при тому самому ризику вищий: депозитні рахунки, казначейські векселі, депозитні сертифікати та ін. Тому грошовий агрегат М1 економісти справедливо називають "підпорядкованим" чи домінуючим активом. З портфельних теорій випливає висновок, що накопичення грошей через агрегат М1 не забезпечує оптимального портфеля активів населення. Один з основоположників монетаризму К. Варбюртон розрахував оптимальні темпи зростання грошової маси в економіку США відносно обсягів виробництва. За його розрахунками щорічний приріст грошової маси повинен становити 5 %, тому що зростання чисельності населення потребує приросту грошей на 1,5 %; зростання обсягів виробництва на 2%, підвищення касових залишків у господарюючих суб'єктів (внаслідок падіння швидкості грошового обігу) - на 1,5 %. Ці дані стали оптимальними і популярними для монетаристської теорії. У подальшому поширився погляд, за яким зростання грошової маси повинно дорівнювати 2 % за рік. Визначення обсягів зростання грошової маси отримало в економічних дослідженнях назву "грошового правила". Необхідність забезпечення відповідності темпів зростання грошової маси темпам зростання обсягів виробництва представлена в роботі У. Баумоля. За його розрахунками запас грошей має підвищуватися пропорційно до кореня квадратного від об'єму угод.

Теорії попиту на гроші, які роблять акцент на їх ролі як засобу обігу, називають теоріями трансакційного попиту. Такі потреби у грошах забезпечуються через грошовий агрегат М1 і пов'язані здебільшого з обсягом операцій або номінальним ВВП. Трансакційні залишки грошових коштів накопичуються в цілях здійснення угод, які пов'язані з підтриманням отримання заданого рівня грошового доходу. Напруженість трансакційного мотиву визначається розміром доходу і тривалістю часового інтервалу. Якщо припустити, що тривалість інтервалу стабільна і не залежить від зміни рівня доходу та норми відсотка, то вчені роблять висновок, що бажаний для підприємця рівень трансакційних залишків є постійною питомою вагою його грошового доходу.

Найвідоміша модель функції попиту на гроші щодо трансакційних теорій розроблена У. Баумолем і Д. Тобіном. Ця модель встановлює залежність попиту на гроші між відсотковою ставкою та витратами на купівлю-продаж цінних паперів (брокерська комісія). Суть попиту на гроші полягає у припиненні індивідуумів зберігати певну частину багатства у грошовій формі як запас грошей, стан якого визначається сумою певних трансакційних операцій за певний період. При цьому тут гроші потрібні не для грошей, а як представницька вартість для задоволення поточних потреб і володіння активами в майбутньому, тобто гроші використовуються як засіб нагромадження вартості. Помітний поворот у вивченні попиту на гроші пов'язаний з роботою У. Баумоля, що була надрукована 1952 р. Згідно з його розрахунками, запас коштів має збільшуватись пропорційно до квадратного кореня від об'єму угод. Попит на гроші зростає не просто зі збагаченням індивідів, а й з підвищенням ринкової частки національного багатства. Остання відображає збільшення об'єму угод, що укладаються. Тому цей показник є дуже важливим для оцінювання попиту на гроші.

Вивчення попиту на гроші у 70-х рр. зосереджувалось на певних напрямах. По-перше, нестабільність функції попиту на гроші намагались пояснити наявністю ефекту адсорбції шоків грошового попиту. Такі уявлення дали поштовх розвиткові моделей буферного запасу грошей (buffer - stock model - BSM).

По-друге, було висловлено думку, що нестабільність функції попиту на гроші може бути обумовлена її невірною специфікацією. У межах цього напряму розвивались моделі корекції помилок (error - correction model - ECM).

Під час розроблення моделей буферного запасу грошей було здійснено спробу пояснити процес пристосування фактичного запасу коштів до бажаного довгострокового попиту на них. Ця концепція передбачала таку рівність:

I s =Md +Mb,

де S M - грошова пропозиція; d M - грошовий попит; b M - буферний запас грошей. Концепція виходила з того, що господарюючі суб'єкти не тільки мають необхідні (буферні) касові залишки. Такі залишки не потрібні господарюючим суб'єктам для забезпечення угод, але їх не вдається одразу перевести в альтернативні фінансові активи через високу видатковість таких операцій.

Останнім часом основним інструментом вивчення попиту на гроші стала модель корекції помилок (ЕСМ). Концепція ECM виходить з наявності довгострокової рівноваги. Отже, у разі її порушення має проявитися тенденція до відновлення рівноваги внаслідок коінтеграції змінних. Запропонована Д. Хендрі та Н. Еріксоном ECM грошового попиту мала такий вигляд (у логарифмах):

де m - грошова маса; p - рівень цін; Y - реальний дохід; rs - короткострокова відсоткова ставка; ai (L) - поліном з оператором лага L, (i = 0.,

4); et - випадковий член; (m? p) * - "цільова" змінна, що відображає умови довгострокової рівноваги.

Методологія дослідження, що склалася у межах моделі ECM, включає три етапи: визначення послідовності інтегрованості змінних, проведення тестів на наявність коінтегрованості, тестування на наявність EC-механізму, тобто довгострокової стабільності попиту на гроші.

Головною особливістю стабілізаційних програм, що розробляються для конкретних країн експертами МВФ, є жорстка "прив'язка" надання кредитних ресурсів до обов'язкового виконання запропонованих цією організацією заходів економічної політики.

Програми, розроблювані МВФ, мають на меті вирівнювання платіжних балансів і стабілізацію цін. Цієї мети досягають стисненням сукупного попиту в національній економіці. Для визначення попиту на гроші у програмах МВФ традиційно використовують таку модель:

де M1 - грошовий агрегат; p - рівень цін; y - реальний дохід.

Еластичність попиту на гроші за рівнем доходу додатна (Ф1 > 0), а за рівнем цін - від'ємна (Ф2 < 0). З рівняння випливає, що попит на гроші спадає, по-перше, зі зниження реального доходу, а по-друге, з посиленням інфляції (оскількиФ1 < 0):

де r - номінальна ставка з депозитів в іноземній валюті;

очікуване знецінення національної валюти; е - курс

національної валюти до долара США; de - похідна е у часі; k, п - параметри (k > 0, п > 0). Ліва частина рівняння являє собою реальну грошову пропозицію, а права - реальний попит на гроші. Попит на гроші підвищується зі зростанням реального обсягу виробництва і зменшується з підвищенням облікової процентної ставки та знеціненням національної валюти.

Висновки