Сутність та кругообіг капіталу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Сутність капіталу

1.1 Економічна суть капіталу

1.2 Погляди вчених про капітал

1.3 Основний та оборотний капітал

2. Кругообіг капіталу

2.1 Постійний і змінний капітал

2.2 Кругообіг капіталу

2.3 Перетворення грошей в капітал

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Розвиток економічної системи являє собою окрему форму прогресу всього суспільства. В основі ж розвитку економічної системи лежить ріст продуктивної сили праці за рахунок використання більш досконалих засобів виробництва, росту кваліфікації, освіченості працівників.

Ріст продуктивної сили праці найчастіше виявляється в появі (відділенні) нових самостійних видів діяльності, йде процес поглиблення поділу суспільної праці. На визначеному етапі розвитку людського суспільства, його економічної організації, економічної системи відбувається виділення (відокремлення) як самостійного виду діяльності збуту зроблених товарів. З'являються люди, які при пануванні промислового капіталу професійно займаються реалізацією продукції і доведенням її до кінцевого споживача, тобто торгівлею. А це призводить до необхідності концентрувати у власності товар та гроші.

Як відомо, праця -- найсвященніше і недоторканне право людини, це її інтелектуальний, професійний або фізичний капітал, джерело її щастя і добробуту. Капітал -- це і все те, що створено протягом тисячоліть працею людини: історичні і культурні цінності, духовне багатство, досягнення науки і твори мистецтва, побудовані міста, заводи і фабрики, квітучі сади і поля, що колосяться. Водночас це і вартість, що дає додаткову вартість унаслідок експлуатації найманих робітників капіталістами. При цьому механізм функціонування капіталістичної системи заснований на приватній власності на засоби виробництва, ринковій економіці і найжорстокішій експлуатації капіталом найманої праці. Тобто багатства і блага -- меншості, а злидні та хвороби -- більшості. І як наслідок: основне протиріччя між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою його присвоєння постійно наростає, загострюється. Як і раніше, український олігарх, який володіє капіталом, примушує нібито особисто вільного працівника працювати на себе. В обмін на заробітну плату трудящий «продає» на ринку свою здатність до праці чи тіло, а то і свої органи, тобто свій «товар». Система капіталістичної експлуатації побудована так, що заробітна плата працівника визначається не кількістю і якістю виготовленого продукту, не затратами праці, а насамперед вартістю робочої сили, загальним рівнем життя і безробіття, здатністю і готовністю відстоювати свої інтереси, організованістю і масовістю протестних виступів трудящих, тому дана тема є досить актуальною.

Мета курсової роботи - детальніше розглянути суть капіталу,його вплив на трудові відносини, поглибити знання вивченні раніше, а також з'ясувати взаємозв'язок між капіталом і працею.

Об'єктом дослідження є погляди різних вчених-економістів стосовно капіталу,наукові роботи.

Предметом дослідження виступає капітал в усіх своїх формах та видах, та за критеріями його розподілу.

Для реалізації мети курсової роботи слід вирішити наступні завдання:

1. Розглянути економічну суть капіталу

2. Розглянути кругообіг капіталу на всіх його стадіях

3. Розглянути особливості перетворення грошей на капітал

4. Зробити висновки стосовно проблем функціонування капіталу.

Основними методами дослідження при написанні курсової роботи є: загальнонаукові, аналіз, синтез.

Інформаційними джерелами написання курсової роботи слугували наукові праці та погляди вчених-економістів стосовно капіталу, фахова преса та періодичні видання.

1. Сутність капіталу

1.1 Економічна суть капіталу

Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis -- головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах. Так,основоположники класичної політекономії (А. Сміт і Д. Рікардо) ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Однак А. Сміт до капіталу відносив лише ту частку запасів, яка використовується для подальшого функціонування у виробництві та іншій економічній діяльності й приносить дохід. Позитивним у такому трактуванні сутності капіталу є те, що його матеріально-речовий зміст пов'язується як з факторами виробництва, так і процесом отримання доходу. Останнє є домінуючим для розуміння змісту поняття «капітал». Сучасні західні економісти аналогічно трактують сутність даної економічної категорії. Наприклад, П. Самуельсон і У. Нордхауз пишуть, що «капітал» складається із благ довгострокового користування, створених для виробництва інших товарів, які включають незліченні верстати, дорогі комп'ютери, вантажівки, прокатні стани, будівлі, що і складає «пейзаж сучасної економіки». Непринципова відмінність між класичною буржуазною політекономією і сучасною економічною (західною) теорією полягає в тому, що остання суттєво розширює перелік елементів (видів) нагромадженої праці (багатоаспектна виробнича та інформаційна інфраструктура тощо) при розгляді змісту капіталу. До складу капіталу вони включають надбані знання і навички, в тому числі й професійно-кваліфікаційні, а інвестиції на їх здобуття називають «людським капіталом», на відміну від «фізичного капіталу».

Часто в західній літературі капітал ототожнюється з фінансовими ресурсами ,насамперед з грошима -- і навіть з часом, який розглядається як специфічний фактор виробництва, що створює дохід. Таким чином, починаючи з А. Сміта, буржуазна політекономія в особах багатьох його послідовників розглядає капітал як сукупність факторів виробництва, що приносять дохід. З точки зору трактування матеріально-речового змісту капіталу до такої позиції дуже наблизилось і марксистське розуміння цієї проблеми. Однак між ними є принципові відмінності, особливо щодо процесу функціонування різних складових капіталу та їх ролі у створенні вартості. К. Маркс також виходив з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал, але відіграє при цьому різну роль. Так, засоби виробництва служать лише засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у виробленій продукції (товарах). Їх вартість завдяки робочій силі лише переноситься на виготовлений товар, залишаючись в його вартості незмінною, тобто без приросту над їх первісною вартістю. Цю частину капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою С (від лат. constant -- постійний). По-іншому він розглядав результат тієї частини капіталу, яка авансована на робочу силу і здатна створювати додаткову вартість. Частину капіталу, що витрачається на купівлю робочої сили, Маркс назвав змінним капіталом -- V (від англ. variable -- змінний). Таким чином, поділ капіталу на постійний і змінний було здійснено відповідно до функціональної ролі цих факторів виробництва у створенні додаткової вартості. За К. Марксом, капітал -- це вартість, авансована у той чи інший вид економічної діяльності (перш за все виробництво) з метою одержання додаткової вартості, яка є результатом експлуатації і перманентно відтворює саму себе, тобто приносить додаткову вартість. Ці положення вченого знаходять своє відображення у визначенні поняття «капітал» як «самозростаючої вартості, створюваної найманим робітником».

Виробництво і привласнення цієї вартості передбачає та охоплює своєрідні відносини між підприємцем (капіталістом) та найманим працівником. У зв'язку з цим К. Маркс писав: Капітал -- це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі та надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал -- це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло . -- грішми». «Отже, -- пише він далі, -- ми маємо тут певну, на перший погляд дуже містичну, суспільну форму. До того ж капітал, навіть дещо містично, змінює свою економічну форму прояву. Так, він може виступати (проявлятись) у формі: певної суми грошей; засобів виробництва; готової продукції (товарів) на складі, призначеної на продаж; засобів існування найманих працівників тощо. Поряд з цими матеріально-речовими формами капітал, як уже зазначалося, можна розглядати і як суспільні відносини. Адже функціонування (дія) того чи іншого фактора виробництва (засобів виробництва, землі, робочої сили) органічно пов'язані зі стосунками між людьми. Як бачимо, викладені положення про сутність, форми прояву капіталу були і залишаються не завжди загальновизнаними різними економічними концепціями, теоріями та науковими напрямами. З їх порівняння можна дійти висновку, що найповніше сутність капіталу як руху, що набуває різних форм, у тому числі форму суспільних відносин людей, ми знаходимо перш за все у Маркса [15,с. 67].

Масовими і панівними економічними відносинами капітал стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі принципові обставини:

- по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім здатності до праці -- робочої сили) -- з іншого;

- по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;

- по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії -- продукт виробництва (товар, послуга) -- належить капіталістові. Для нього немає принципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову вартість на відповідну величину (приріст). Логічно постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на придбання факторів виробництва. Достатньо ґрунтовну відповідь було дано К. Марксом в першому томі «Капіталу». Аналіз загальної формули капіталу та її суперечностей довів життєздатність формули: гроші -- товар -- гроші, тобто гроші обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На перший погляд, дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю. Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після продажу товару будуть кількісно більші від тих грошей, які були витрачені на купівлю попереднього товару. Це можна виразити так:

Г--Т--Г1 (1.1)

де

Г1 = Г + D приріст (наприклад, 100 гр. од. -- Т -- 110 гр. од., де приріст 10 гр. од).

Дану формулу Маркс назвав загальною формулою капіталу. З неї виходить, що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, за марксизмом, суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки сам обіг вартості не створює. У той же час приріст грошей не може виникнути поза обігом.

У цьому -- сутність суперечності загальної формули капіталу. Скільки гроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього суспільства, не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми між суб'єктами процесу купівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр. од., а продав за 110 гр. од., тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець. Але з часом, щоб продавати, він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр. од., що він додатково отримав як продавець, даний суб'єкт втратить, коли стане покупцем. Як же розв'язується в «Капіталі» ця суперечність? Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої сили є одночасно і двоїстим процесом виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартість створеного товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту. Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше -- здатність до створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою формою цього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він позначив буквою M (від нім. mehrwert -- додаткова вартість).

1.2 Погляди вчених про капітал

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Віксель (1851--1926), праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про «недосконалу конкуренцію», теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії ціни та ін.

Найбільш відомі у науковому світі дослідження Вікселя «Цінність, капітал і рента» (1893) та «Проценти на капітал і ціна товарів» (1898). Соціально-економічні процеси кінця XIX ст. характеризувалися зростанням монополістичних тенденцій, посиленням кризових явищ, зниженням ефективності функціонування грошової системи. З класичних позицій неможливо було пояснити ні причини економічних криз, ні процеси ціноутворення чи грошового обігу, ні інші нові явища господарської практики. За своїми поглядами Віксель найближче стояв до австрійської школи. Так, розробляючи теорію цін, він виходив із маржиналістського розуміння вартості і вважав, що вартість -- величина не постійна та не об'єктивна. Головним фактором, який визначає вартість, є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але в реальному житті, де співіснують конкуренція й монополія, ця пропорційність порушується [ 6, с.190].

Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Віксель,-- це проблема динаміки цін. У неокласичній теорії трактутвання ціни, стверджував він, подавалося з двох протилежних позицій: з одного боку -- як суб'єктивно-психологічне пояснення ціни одного товару в маржиналістському розумінні, а з іншого -- як об'єктивне трактування загального руху цін у дусі кількісної теорії грошей.

Шукаючи власного шляху для розкриття механізму руху цін, Віксель дійшов висновку, що за умов «грошової економіки», коли товари давно вже не обмінюються на інші товари, а лише на гроші, «закон ринку» Сея взагалі не має сенсу. Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і може збільшуватися за рахунок появи на ринку нових дорогоцінних металів." Почавши із заперечення «закону ринку» Сея, Віксель фактично прийшов до заперечення кількісної теорії грошей. А це привело його до перегляду самої ідеї рівноваги. Коли розглядати рівновагу як тимчасове явище, то умови її дослідження, за Вікселем, мають визначатися аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він відкидає ідею, що головною причиною зміни цін є зміна кількості грошей, Віксель вважає, що в сукупному попиті і пропозиції необхідно розрізняти, з одного боку -- попит і пропозицію щодо предметів споживання, а з іншого -- щодо засобів виробництва. На його думку, зовсім не обов'язково, щоб урівноважування пропозиції й попиту на предмети споживання і наявних заощаджень та інвестиційдосягалося одночасно.

Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і може збільшуватися за рахунок появи на ринку нових дорогоцінних металів." Почавши із заперечення «закону ринку» Сея, Віксель фактично прийшов до заперечення кількісної теорії грошей. А це привело його до перегляду самої ідеї рівноваги. Коли розглядати рівновагу як тимчасове явище, то умови її дослідження, за Вікселем, мають визначатися аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він відкидає ідею, що головною причиною зміни цін є зміна кількості грошей, Віксель вважає, що в сукупному попиті і пропозиції необхідно розрізняти, з одного боку -- попит і пропозицію щодо предметів споживання, а з іншого -- щодо засобів виробництва. На його думку, зовсім не обов'язково, щоб урівноважування пропозиції й попиту на предмети споживання і наявних заощаджень та інвестицій досягалося одночасно.

У теорії Вікселя важливе місце належить концепції кумулятивного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причина кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у незбігові «грошової» і «природної» процентних ставок. «Грошова» ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, «природна» -- відбиває дохідність капіталу, котрий реально функціонує. Рівновага досягається, як вважав шведський економіст, лише у разі рівності «грошової» і «природної» ставок. Головна проблема полягає в тім, що порушення рівноваги між ставками може спричиняти зміну рівня цін. Віксель стверджував, що будь-яку зміну цін зумовлює зміна умов, які визначають масштаби й характер інвестування. Скоректувати їх можна методами банківської політики. Згідно з концепцією кумулятивного процесу з порушенням рівноваги, тобто виникненням нерівності між інвестиціями і заощадженнями виявляється тенденція до збільшення рівня цін. Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем порушення рівноваги привели Вікселя до створення теорії економічного циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоча й не заперечував значення руху цін. Механізм циклічного розвитку господарської кон'юнктури він зв'язував із процесом нагромадження капіталу. Шведський економіст запропонував «речове» трактування капіталу як сукупності всіх одиниць заощадженої праці та зекономленої землі, помножених на тривалість періоду заощаджень. Тобто процес нагромадження капіталу розглядався як нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів виробництва.

Віксель уперше ввів у теорію поняття «очікування» учасників господарського процесу. Аналіз нерівноважних ситуацій уможливив сформулювання умов, необхідних для рівноважного розвитку економіки: рівність між «грошовою» та «природною» ставками, рівність інвестицій і заощаджень,стабільність цін.

Характеризуючи процес нагромадження капіталу, Віксель показав, що в періоди піднесення нагромадження («висота») капіталу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Мірою нагромадження капіталу починає проявлятись тенденція до зниження його граничної корисності. Відносна частка капіталу в сукупному продукті зменшується зі збільшенням її в абсолютному вираженні. Водночас відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній літературі отримав назву «ефект Вікселя». «Ефект Вікселя» і зростання «висоти» капіталу впливають на рух процентних ставок, перешкоджаючи їхньому зниженню, що, у свою чергу, гальмує нагромадження капіталу. Можливість виходу із депресії Віксель бачив у споживанні нагромадженого капіталу.

Дослідження економічного циклу дали змогу виділити гострі проблеми нагромадження капіталу, проаналізувати його вплив на виробництво, розподіл доходів, заощадження, простежити зв'язок між інвестиціями й грошима. Віксель бачив необхідність втручання держави в механізм рівноваги, хоча на той час ідея державного макрорегулювання була ще досить туманною. Цю ідею, як і теорію цін, процентів та інвестицій було опрацьовано пізніше (Дж. Кейнс та інші автори). Погляди Вікселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської, або шведської, школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін. Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи, визначила «Велика депресія» та її наслідки. Проте на відміну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила ряд ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

Насамперед, слід указати на специфіку методу аналізу -- макро-економічний підхід. Дуже велике значення мало запровадження таких понять, як ex-ante і ex-post. Перше означало, що економічний процес розглядається з погляду очікуваних, тобто прогнозованих, результатів, а друге -- з погляду фактичних результатів. Отже, в центр дослідження було поставлено оцінки майбутнього. Запровадження цих понять дало змогу теоретично проаналізувати нерівноважну модель, що в ній рушійною силою було відхилення величин ex-ante від ex-post, причому такі відхилення розглядалися як внутрішньо властиві економіці, а звідси випливало й визнання необхідності втручання держави.

Метод «очікувань» Мюрдаля означав включення очікувань як явних змінних у формальну теорію рівноваги. Дослідження Е. Ландаля в галузі динамічного аналізу будувались на ідеї необхідності включення до аналізу також і фактора часу. Він запровадив поняття «часової» й «міжчасової» рівноваги. Остання означала таку ситуацію, коли рівність попиту і пропозиції досягається за цін, що відповідають очікуванням, тобто таких, котрі визначили рівень попиту і пропозиції. За методом «міжчасової» рівноваги можна аналізувати динамічні процеси. Ландаль в центр дослідження поставив проблему реалізації очікувань, тобто збіг величин, що плануються, і реальних. Зміна очікувань, на його думку, є важливим стимулом для економіки, причому залежно від реалізації очікувань і практично досягнутих значень економічних показників формуються нові очікування. Відтак процес економічного розвитку постає як послідовність взаємозв'язаних станів, зв'язок між якими забезпечується очікуваннями.

Густав Кассель (1866--1945) -- один із відомих шведських економістів, праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливою віхою в розвитку теорії процента й грошей. Інша книга Касселя -- «Теорія соціальної економіки» охоплює низку проблем, найважливішою з яких є торговельно-промисловий цикл. У першому виданні автор чітко розмежовує ранні (до 1870 p.) торговельні кризи і сучасні економічні цикли періоду 1870-- 1914рр. А вже в 1931 p. він стверджував, що не можна впевнено сказати, яку саме роль відіграють цикли в економічному житті. Великі потрясіння у сфері грошового обігу, політична нестабільність, воєнні борги, роль держави, що збільшується, -- усі ці фактори настільки змінили характер економічного життя після першої світової війни, що саме поняття «торговельно-промисловий цикл» у його колишньому розумінні втратило сенс [12, c. 453].

Кассель розглядав економічні коливання й кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Можливо, підкреслював Кассель, їхньої причини треба шукати не в природі економічного ладу, а в революційних змінах соціальної та економічної систем і, особливо, в переході від старої натуральної сільськогосподарської економіки до сучасної, високо-індустріалізованої, що базується на поділі праці та обміні. Економічні коливання породжуються не структурними особливостями сучасної економіки, а змінами в техніці.

Кассель проводить чітку межу між тими засобами виробництва, що працюють на споживача, і тими, що використовуються для «виробництва знарядь для дальшого виробництва». Спадання споживчого попиту призводить до відповідного недовантаження засобів виробництва першої групи й одночасно до повної бездіяльності засобів виробництва другої групи. Фактично - це принцип акселерації.

Серед факторів, що визначають рух торговельно-промислового циклу, Кассель виокремлює норму процента. Якщо відомий очікуваний рівень річних доходів від капітальних благ, то чим нижча при цьому норма процента, тим вища вартість основного капіталу. Тому за тривалого збереження невисокої норми процента підприємці, що укладають будівельні контракти або контракти на інші види робіт, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків. Висока норма процента зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, на думку Касселя, щоб перетворити бум на депресію.

1.3 Основний та оборотний капітал

На швидкість обороту капіталу впливають різноманітні обставини, з яких вирішальною є склад продуктивного капіталу. Продуктивний капітал, як відомо складається з постійного і змінного капіталу, тобто з вартості функціонуючих засобів виробництва і робочої сили. Оборот цих різних частин продуктивного капіталу відбувається не однаково (рис. 1.1)

На думку видатного вченого Сміта визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляється з її допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та непродуктивної праці.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.1 Структура виробничого капіталу

Перший підхід -- ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної -- дохід. Другий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці зв'язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця -- праця робітника, яка закріплюється і реалізується в якомусь предметі або товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, ЇЇ чиновників, церкву, армію, флот тощо. Такий підхід Сміта до визначення продуктивної і непродуктивної праці був підданий критиці багатьма його сучасниками, які ширше трактували продуктивну працю. Економісти класичної школи навпаки -- сприйняли такий підхід. З певними застереженнями сприйняв його і Маркс.

Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродуктивної праці, оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної праці зв'язував зростання національного багатства країни.

Капітал у Сміта -- це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, поділяються на дві частини. Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина -- це та, яка йде на безпосереднє її споживання. Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах, «поліпшення землі» (розчищення, осушення, удобрення), «людський капітал» -- капіталізована цінність «придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства». Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього -- це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також «виготовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів [18, с.134].

Трудові навички й здібності робітників включав до основного капіталу ще Петті. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім «звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», має одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К. Маркс, як побачимо далі, теж дотримується думки, що кваліфікованіша робоча сила має вищу вартість. Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продовольства, сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах і в магазинах. Поняття основного й оборотного капіталу Сміт застосовує до будь-якого капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він бачить у тім, що перший дає прибуток, не вступаючи в обіг і не змінюючи власника, а другий -- тільки в процесі обігу І зміни власника. Основний капітал формується І поповнюється за рахунок оборотного. Співвідношення між основним і оборотним капіталом, підкреслює Сміт, неоднакове в різних галузях виробництва.

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея праці Сміта. Він має на меті не тільки дослідити природу і причини багатства взагалі, а й з'ясувати процес зростання саме національного багатства. «Зростання... доходу й капіталу означає зростання національного багатства».

Отже, економічне зростання Сміт зв'язує не лише зі зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу. Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утримування продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх веде до зростання цінності, що додається до оброблюваних продуктів. Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці. Зростання продуктивності праці Сміт зв'язує із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів. Вартість засобів виробництва він включає як четверту складову в ціну кожного окремо взятого товару окремого капіталіста. Що ж до всієї товарної маси всього класу капіталістів, то в її мінову цінність включаються лише три складові: заробітна плата, прибуток і рента. Відтак цінність річного продукту суспільства складатиметься лише з доходів. Такий підхід Сміта до визначення мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він виключає перенесену вартість із вартості сукупного продукту. Проте він виходить із того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) -- це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва. Такий підхід спрощував аналіз теорії вартості. «Догма Сміта», по суті, вирішувала ту саму складну теоретичну проблему стосовно визначення вартості, що й марксистське вчення про двоїстий характер праці конкретна праця переносить вартість уречевленої праці, абстрактна -- створює нову. Маркс, аналізуючи «догму Сміта», показав, що вона має сенс або за повного абстрагування від фактора часу, або в процесі аналізу формування вартості продукту за досить тривалий період. Для короткого проміжку часу формула Сміта не має сенсу тому, що у вартості такого продукту завжди є частка, яка не розпадається на доходи цього року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, які були на початку року. Зауваження цілком слушне, проте ця частка є відносно невеликою порівняно з усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до уваги [1, c. 201]

Відтак практичну цінність «догми Сміта» важко переоцінити, її широко використовують на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім того, аналізуючи «догму Сміта», слід ураховувати, що він чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий дохід -- це нова цінність, яка лишається після відшкодування основного й оборотного капіталу. Отже, річний продукт праці й землі країни поділяється на фонд відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу й землі. Праця продуктивних робітників оплачується з фонду відшкодування. Джерелом зростання капіталу стають прибутки. Сміт підрахував, що фонд відшкодування капіталу в багатих країнах є більшим і абсолютно, і стосовно частки валового продукту. Це означає, робить висновок Сміт, що більша частина валового продукту йде на утримання продуктивної праці, що, у свою чергу, веде до зростання багатства. У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його буде включено у відповідні правові та Інституціональні рамки [2, c. 170]

2. Кругообіг капіталу

2.1 Постійний і змінний капітал

Частина капіталу, яка перетворюється у засоби виробництва, - постійний капітал. К. Маркс назвав їх так і позначив буквою "c" (від початкової букви латинського слова c o n s t a n t - "постійний"). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, виступає при цьому фактором виробництва, споживання вартостей, але не бере участі у процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості. Інша частина затрат капіталіста, яка авансується на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, має назву змінного капіталу V ("various - "змінний"). Лише він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надлишок понад ввласну вартість, тобто додаткову вартість [16, c. 401].

Змінний капітал у процесі виробництва набуває форми робочої сили. Вона не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів виробництва, переносить їх на продукт як складові частини його вартості. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу є робоча сила. Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається у процесі виробництва, і тому вартість, що її створює виробник завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. Інакше підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість самої робочої сили. Це можна відобразити і на графіку (Додаток А).

Місячна вартість робочої сили, необхідної для виробництва певних елементів комп'ютерів, становитиме 60 тис. г. о., але чистий дохід становить 130 тис. г. о. Це означає, що робітник отримує за свою працю не повну вартість продукту, створеного ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого.

Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою вартістю. Виходячи з цього, структура вартості товару, що вироблений за умов застосування найманої праці, буде такою:

W = C + V + m (2.1) де

W - вартість товару;

С - вартість постійного капіталу, перенесена на продукт;

V - вартість змінного капіталу;

m - додаткова вартість (Додаток А).

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову зокрема створює робоча сила, а засоби виробництва лиш переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Тому, що процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості і додаткової вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати.Тому капітал можна поділити за деякими критеріями і занести до таблиці (Додаток В).

Оскільки додаткова вартість створюється робочою силою,, то ступінь зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до змінного капіталу:

mІ = m / V (2.2)

де

mI - норма додаткової вартості;

m - додаткова вартість;

V - змінний капітал.

Норма додаткової вартості - це відсоткове відношення додаткової вартості до змінного капіталу. Поряд з торгівлею товарами в капіталістичному суспільстві торгують і грішми. Бо гроші тут крім споживної вартості, яку вони мають як гроші, набувають додаткову споживну вартість - приносять дохід, функціонують як капітал. Цей дохід - це процент. У функціональних капіталістів дуже часто з'являються вільні гроші. З іншого боку, у капіталістів та інших громадян суспільства часто виникає тимчасова потреба в грошах. Тому тимчасово вільні кошти надаються у тимчасове користування. Це позичковий капітал. Позичковий капітал - це грошовий капітал, який надається його власником у користування інших підприємств з метою одержання прибутку у вигляді позичкового процента. Як особлива форма грошового капіталу, він без будь-якого опосередковую чого руху зростається з грішми. Отже, він функціонує одночасно і як гроші, і як капітал.

2.2 Кругообіг капіталу

Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продуктивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу. Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.Так, наприклад, аналіз кругообігу товарного капіталу дає можливість з'ясувати чинники виникнення проблеми реалізації. Маркс робить висновок, що безперервність кругообігу капіталу залежить від виробничого та індивідуального споживання.

Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення меркантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу. Сфера обігу не обмежується лише зміною форм капіталу, а й відіграє належну роль у зростанні вартості. Тому Маркс аналізує витрати обігу, розподіляючи їх на чисті та додаткові, що збільшують вартість товару. Крім зазначених проблем, у другому томі «Капіталу» Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періодичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він назвав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу. Особливості обороту різних частин капіталу в процесі виробництва Маркс зв'язує з їхніми характеристиками: основним він називає той капітал, що бере участь у виробництві повністю, але свою вартість на вартість товару переносить частками; оборотним -- той, вартість якого переноситься за один оборот і повністю повертається до власника після закінчення виробничого циклу. Матеріальними носіями оборотного капіталу є, як правило, предмети праці й робоча сила, а основного -- засоби виробництва.

Детально розглянуто проблему морального та фізичного зношування капіталу в процесі виробництва, вплив цих чинників на нагромадження та відтворювальні процеси. Представники неокласичного напрямку в політичній економії вважали, що теорія морального старіння капіталу є найліпшою ілюстрацією закону спадної віддачі одного з факторів виробництва.

На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс називає його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва. Поділ капіталу на основний та оборотний щодо сфери обігу дав змогу більш глибоко дослідити закономірності обігу різних його частин та функції форм суспільного капіталу (рис 2.2).

Рис 2.2. Стадії руху капіталу

Маркс підкреслює, що таке розуміння структури капіталу не скасовує його поділу на постійний та змінний, але маскує проблему класового характеру виробництва. Він звертає увагу на цю обставину і зазначає, що саме через неї класична політична економія не спромоглася розкрити суть різних форм доходів. Дослідження загального (середня величина оборотів його складових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, що матеріальна основа економічних криз криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю. Цей висновок є актуальним і сьогодні. Він уможливлює розмежування уиклічних криз надвиробництва та структурних і проміжних криз. Його визнають всі школи політичної економії. Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий та недіючий, авансований та реально використовуваний, визначити причини виникнення кредитів

Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспільного. Однак у суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають взаємовідносини всієї сукупності індивідуальних капіталів, їхня поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до проблеми руху всього суспільного капіталу.

Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва -- це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу -- вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту, величезної маси різнорідних товарів.

Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції точно відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гарантовано) та щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але Маркс виходить з припущення, що кожен товар на ринку знаходить свого покупця. З важливих припущень, необхідних для теоретичного аналізу умов відтворення суспільного продукту, можна також назвати: поділ суспільного продукту на два великі підрозділи -- засоби виробництва (І) та предмети споживання (II) і співвіднесення їх із вартісною формою; відповідність цін і вартостей; існування лише двох класів у капіталістичному суспільстві -- капіталістів та найманих робітників; постійна величина норми прибутку; незмінність органічної будови капіталу; абстрагування від різниці між основним та оборотним капіталом та від кредитних грошей, міжнародної торгівлі, невиробничої сфери, оподаткування, земельної ренти. Крім того, Маркс спочатку аналізує умови реалізації суспільного продукту за простого відтворення і лише потім будує схему обміну за розширеного відтворення. Він доводить, що помилкою Адама Сміта було зведення всього суспільного продукту лише до нової створеної вартості (чистого продукту, чи національного доходу), що призвело до ігнорування фактора виробничого споживання. На думку Маркса, саме цей вид споживання відіграє вирішальну роль у формуванні пропорцій суспільного відтворення. Причому розподіл засобів виробництва у межах першого підрозділу визначає не лише частку другого у відтворювальному процесі, а й зумовлює його структуру та структуру споживання. Згодом саме цією думкою скористається Дж. М. Кейнс, створюючи свою теорію «ефективного попиту» [13,c. 233].

Основним завданням теорії реалізації Маркс уважав встановлення пропорцій між двома основними підрозділами суспільного відтворення з метою визначення шляхів безкризового розвитку суспільства. Він указував, що об'єктивні вимоги пропорційності за капіталізму торують собі шлях через загальні диспропорції.

Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах підрозділу та між підрозділами суспільного виробництва має сприяти відшкодуванню спожитих факторів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через нагромадження, капіталізацію частки додаткової вартості, ці співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його нормою.Проаналізувавши закономірності процесу відтворення, Маркс показав теоретичну можливість реалізації всього суспільного продукту за умов дотримання пропорцій виробництва. Однак, на думку Маркса, це суто теоретична можливість, оскільки суперечності капіталізму є постійним джерелом виробничих криз. Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення не лише економічних, а й соціальних суперечностей.

2.3 Перетворення грошей у капітал

Нові якісні моменти в системі грошових відносин почали формуватися з появою в обігу нерозмінних на золото чи срібло паперових грошей. Спочатку припинення обміну знаків вартості на реальні (товарні) гроші розглядалось як аномальне явище, як виняток з існуючої практики, викликаний особливими (надзвичайними) політичними чи економічними явищами в житті держави. Наприклад, у Великій Британії припинення обміну банкнот на золото з 1797 по 1821 рр. було викликане наполеонівськими війнами і фінансування їх за рахунок надмірної емісії паперових грошей. У Росії обмін асигнацій на золото було припинено у 1854 р. у зв'язку з Кримською війною. Відновити обмін вдалося лише в 1895-1897 рр. на основі проведення грошової реформи, автором якої був царський міністр фінансів С.Ю. Вітте. Повний відхід від конвертованості (обміну) паперових грошей на золото відбувся значно пізніше. Більша частина країн Заходу припинили такий обмін у роки "великої депресії" - економічної кризи 1929-1933 рр. і в перші після кризові роки. Як наслідок зв'язок національних паперових грошових одиниць з золотом здійснювався опосередковано - через функціональні структури світових грошей. Однак з середини 70-х років конвертованості паперових грошей на золото повністю припинилися і на рівні міжнародних валютних відносин. Благородний метал був повністю витіснений з сфери грошових відносин. Золото втратило грошові функції цей процес дістав назву демонетизації золота. Воно перетворилося на звичайний товар. Саме на цій основі відбувся остаточний перехід до епохи паперових грошей. Гроші втратили свою внутрішню вартість, що безпосередньо втілювалося у монетарному товарі як носієві грошових відносин. Сутність грошей, їхню внутрішню природу почали уособлювати в собі паперові, а не товарні гроші. Паперові гроші перестали бути знаком вартості монетарного товару [4. c.311].

Розширення комерційного та банківського кредиту в господарстві в умовах, коли товарні відносини прийняли всеоб'ємний характер, привело до того, що всезагальним товаром контрактів стають кредитні гроші, які належать до найвищої сфери суспільно-економічного процесу та керуються іншими законами.

Безпосередня форма товарного обігу Т-Г-Т, тобто перетворення товару в гроші та зворотне перетворення грошей в товар. Для обігу товарів з їх середовища виділяється специфічний товар, наділений грошовими функціями. В умовах розвитку капіталістичного виробництва, коли всюди вже стає не обіг товару, а обіг капіталу, останній виділяє із свого середовища частину капіталу, якій придається грошова функція [20, c. 111]

При простому товарному виробництві обіг відділено від виробництва, і товари знаходять суспільне визнання лише завдяки перетворенню їх в гроші. Товару в даному випадку немає необхідності отримувати суспільне визнання тільки через гроші. Він знаходить його в самому процесі вироб-ництва, виступаючи як капітал, який є суспільним відношенням. Гроші виражають тут суспільний зв'язок, який склався перш ніж вони почали працювати

По мірі розвитку обігу грошова форма стає все більш миттєвою. Одночасно товари все в більшому ступеню отримують суспільне визнання не стільки через гроші, скільки безпосередньо в процесі виробництва. Тому робочий час, який в них полягає вже в процесі виробництва починає виступати як загально необхідне, в результаті чого товари можуть співвідношуватись один з одним вже на цьому ступеню, а не після попереднього їх зрівнювання до грошового товару в обігу. Таким чином, кредитні гроші виникають тоді, коли капітал оволодіває самим виробництвом та придає йому зовсім іншу, ніж раніше, змінену та специфічну форму. Вони виростають не з обігу, як товар-гроші в докапіталістичній формації, а з виробництва, з кругообороту капіталу.

Оскільки основним об'єктом мінових відносин за капіталізму стає не товар як такий, а товарний капітал, то роль грошей виконує не грошовий капітал. Таким чином, не гроші виступають в формі грошового капіталу, а грошовий капітал - в формі кредитних грошей. Кредитні гроші пройшли наступну еволюцію (рис.2.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1. Еволюція кредитних грошей

Вексель - це боргове зобов'язання, що дає право власнику по закінченні терміну вимагати від боржника сплати вказаної суми. Вексель поступово набував стандартизованої форми та, маючи здатність передаватись іншій особі, приймає деякі риси грошей і розповсюджується в якості платіжної форми в обігу. До кінця XIV століття виникла банкнота як різновид кредитних грошей, а по суті вексель на банкіра. Емісія банкнот спочатку здійснювалась будь-яким банком, але поступово закріпилась за державою. Банкнота від векселя відрізняється:

- по строковості - вексель представляє собою термінове боргове зобов'язання

- банкнота - безтермінове боргове зобов'язання;

- по гарантії - вексель випускається в обіг окремим підприємцем та має індивідуальну гарантію;

- банкнота випускається в теперішній час центральним банком та має державну гарантію.

В XVI-XVII столітті виникають безготівкові розрахунки. З`являється і нова форма кредитних грошей - чек як письмовий наказ власника рахунку банку виплатити або перевести власникові чека вказану суму. Це - різновид векселя, який вкладник виписує на комерційний або центральний банк. Вперше чеки виникли в Англії в 1683 р. Економічна природа чека складається в тому, що він, по-перше, служить засобом отримання готівкових грошей в банку; по-друге, виступає засобом обігу та платежу; по-третє, є зброєю безготівкових розрахунків. Бурхливий розвиток чекового обороту, зростання операцій по інкасації чеків породили хронічну нестачу банківського персоналу та збільшення банківського персоналу та збільшення витрат на обробку чеків. Так, в США в післявоєнний період кількість чеків підвищувалася щорічно на 7 - 8%, а витрати по їх обробці перевищували 11млрд. дол. в рік.