Фінансування освітньої галузі

Зміст

Вступ

1. Джерела фінансування закладів середньої освіти

2. Головні проблеми у фінансуванні середньої освіти

3. Шляхи вдосконалення фінансування загальноосвітніх закладів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Загальна середня освіта є невід'ємною органічною складовою неперервної освіти. Вона є основою соціалізації молодої людини в суспільстві, фундаментом для подальшої її освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини в процесі її переходу від дитинства до дорослого життя. Тому середня школа дотримується, з одного боку, наступності з дошкільною освітою, зокрема, в питаннях базового компонента її змісту, з іншого боку, створює підґрунтя для загальнонаукової, загальнокультурної і допрофесійної підготовки фахівця до майбутнього суспільного життя.

На сучасному етапі розвитку нашої держави велику увагу слід приділяти фінансовому забезпеченню закладів середньої освіти.

Фінансування освітньої галузі повинне ґрунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів, використанні залучених коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій та батьків, громадян, міжнародних освітніх фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від виробничої та комерційної діяльності, кредитів і банківських позичок тощо.

Складовими фінансової політики у сфері освіти є: визнання пріоритетності освіти у проведенні державної політики, встановлення нормативно-правової основи фінансової політики, асигнування фінансових ресурсів згідно визначених обсягів за нормативами, визначення формул формування місцевих бюджетів освіти, визначення нормативів видатків на одного учня різних навчальних закладів, визначення основних правил залучення та норм використання школами позабюджетних коштів.

1. Джерела фінансування закладів середньої освіти

Оскільки в Україні існує три рівні державного управління (державний, обласний, районний), то і фінансування освіти також здійснюється з бюджетів, що формуються на цих трьох рівнях: державному, обласному та районному. До того ж переважна частина бюджету освіти формується на рівні району. Кошти районного і обласного бюджетів складають приблизно 94-99% всього бюджету освіти. Розподіл між видатками бюджетів різних рівнів відбувається таким чином:

з Державного бюджету фінансуються:

республіканські спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей;

школи соціальної реабілітації, в яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11-14 років;

випуск підручників.

з обласних бюджетів фінансуються:

спеціальні школи, школи-інтернати для дітей з вадами розвитку;

загальноосвітні школи-інтернати;

дитячі будинки;

підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.

з районних бюджетів:

загальноосвітні школи;

спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії тощо;

загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки.

Процес планування фінансових видатків на освіту має починатися знизу: навчальні заклади на основі встановлених нормативів витрат в розрахунку на одного учня складають кошториси, в яких враховуються витрати на оплату праці педагогічного і допоміжного персоналу, витрати на харчування, на утримання будівель, на капітальний ремонт тощо. Дані кошторисів окремих шкіл, що відносяться до одного адміністративного району, акумулюються районними відділами освіти. Централізовані бухгалтерії районних відділів освіти подають свої зведені кошториси до обласного управління освіти. На обласному рівні сукупні цифри районних освітніх бюджетів мають ставати основою бюджетів освіти обласних державних адміністрацій.

Формула, за якою здійснюється фінансування закладів освіти, включає таку відмінність, як місцезнаходження навчального закладу: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку обласних бюджетів на освіту; бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів.

Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є:

· кошти державного та місцевих бюджетів;

· кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;

· кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;

· гранти;

· кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;

· кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

Видатки на освіту складають велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів: як кількість навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району; обсяг бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсяг податкових надходжень та їх частка, що залишається у власному розпорядженні району. В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху - з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов'язкові витрати [5; c.18].

Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються про ліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни.

Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки).

2. Головні проблеми у фінансуванні середньої освіти

Багато експертів вважають, що незадовільний стан освіти в Україні, зокрема середньої, пов'язаний із недостатнім фінансуванням та неефективним використанням ресурсів освіти. Кризове становище освіти, яке є наслідком її недостатнього фінансування, негативно позначається на ситуації у суспільстві в цілому.

Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяються з державного бюджету відповідно до нормативів нарахування на одного учня. Інстанції, які мають право безпосередньо розподіляти бюджетні кошти і контролювати надання державних освітніх послуг, - це районні або місцеві органи влади і управління освітою на місцях. Існує дисбаланс між обсягом завдань, які визначаються державою перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку, існує тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого - має місце скорочення надходжень на освіту з державного бюджету [2; c. 310].

На теперішній час коштів, які виділяються державою для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає навіть на покриття базових статей витрат: нарахувань на зарплату, плату за енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяються щороку на середню загальну освіту в містах України, за останні три роки становить по різних регіонах від 10 до 20%.

Такий стан речей не узгоджується із тим, що держава фінансує у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень. Кошти, потрібні для здійснення органами місцевого самоврядування цих повноважень, щороку передбачаються у Законі України «Про Державний бюджет України». Такий стан речей є не тільки несправедливим щодо місцевих органів влади, які не мають достатніх ресурсів, аби виконувати делеговані їм функції. Він є також аморальним щодо населення, якому обіцяють освітні послуги, але обсяг цих послуг, а також розмір доплати, потрібної для того, щоб дитина могла отримати належну освіту, зі споживачами заздалегідь не обговорюються. Більшість доплат батьків: «добровільне пожертвування» на ремонт школи, класу або «плата за репетиторство», стягуються у неофіційний спосіб, тому ці витрати не можна підрахувати наперед. Як наслідок не існує відкритої конкуренції між школами, які пропонують платні послуги, отже, немає й можливості порівнювати та робити вибір між ними.

Видавництво підручників має фінансуватися з державного бюджету. Оскільки ж обсяги фінансування є недостатніми, місцеві органи управління освітою вживають своїх заходів: обласні органи можуть спрямовувати на ці цілі частину районних бюджетів, зобов'язати їх сплачувати певний відсоток вартості підручників, оплачувати частково за рахунок коштів батьків тощо. Також проблемою є те, що оплата праці вчителів залишається на рівні, який не забезпечує нормального відтворення їх працездатності.

3. Шляхи вдосконалення фінансування загальноосвітніх закладів

Важливе значення у вдосконаленні фінансування закладів середньої освіти має перехід до ефективної моделі фінансування, розвиток нової соціально-економічної структури освітньої сфери.

З метою поліпшення освітньо-виховної роботи в загальноосвітніх закладах, а також - підвищення ефективності використання бюджетних коштів активно розробляються державні цільові програми різних напрямів: загальнодержавні, державні, наукові, соціальні, кожна з яких передбачає мету, шляхи досягнення, оцінку фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для їх виконання, а також - результативність.

Необхідно стимулювати перехід на нові педагогічні технології та ефективну систему управління освітою, скорочення непродуктивних витрат, істотне збільшення видатків на розвиток наукових досліджень, зокрема з проблем освіти та педагогіки; підготовку і випуск підручників, посібників та іншої навчально-методичної літератури.

Дієвим засобом більш ефективного управління фінансами шкіл та посилення публічного контролю за діяльністю освітніх установ є формування легітимних органів публічного контролю за станом справ в освіті із числа представників місцевої громади.

Серед шляхів реформування фінансового та матеріально-технічного забезпечення освіти можна виділити наступні:

o створення при Міністерстві освіти централізованих фондів для реалізації загальнодержавних освітніх програм;

o розширення прав місцевих органів державної влади та органів громадського самоврядування навчально-виховних закладів у визначенні шляхів зміцнення навчально-матеріальної бази, вдосконаленні механізмів їх фінансово-господарської діяльності;

o поступове забезпечення учнів підручниками через торговельну мережу за кошти батьків;

o поліпшення технології формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту, удосконалення системи кількісних та якісних показників для нормування зазначених видатків;

o удосконалення правового підґрунтя для приватного фінансування діяльності навчальних закладів;

o запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів середніх навчальних закладів та ін.

За наявності в Україні дуже великої кількості шкіл важливо мати інформацію про кількісний і якісний склад учителів, кількість учнів, що закінчили навчальний рік з оцінками «відмінно», «добре», із золотою та срібною медалями, учнів - переможців олімпіад, тих, хто вступив до вищих навчальних закладів, а також - обсяг фонду зарплати з нарахуваннями, витрати на послуги зв'язку, комунальні витрати, видатки на утримання майна та інше. Так інформація слугувала б керівникам районного рівня при оцінці роботи того чи іншого навчального закладу і в залежності від результатів роботи - при виділенні школам бюджетних асигнувань. Вона необхідна ще й тому, що чинні нормативи фінансового забезпечення освітніх установ застарілі, не відповідають сучасним вимогам. При цьому слід було б законодавчо передбачити, які нормативи має встановлювати Міністерство освіти і науки, а які необхідно передати органам самоврядування, адже на них покладено відповідальність за управління загальною середньою освітою [1; c.25].

Слід підкреслити, що державі завжди належить провідна роль, зокрема й у питаннях розвитку і фінансуванні закладів середньої освіти. Тому держава несе відповідальність за державний бюджет, який є законодавчим актом, що визначає усі статті доходів і видатків, частина яких спрямована на фінансування саме закладів середньої освіти.

Висновки

Отже, фінансування освіти -- це система відносин стосовно формування, розподілу й використання фінансових ресурсів у сфері освіти.

Ефективність діяльності будь-якої системи, і освіта тут не виключення, певною мірою залежить від обсягів фінансування. Державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти, які спрямовуються в освітянську галузь, як правило, через державний та місцеві бюджети.

Бюджетне фінансування галузі освіти стає все більш актуальним. В суспільстві стає пріоритетною чітке усвідомлення того, що освіта - це сфера здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Освіта не може розглядатися як сфера, що лежить тягарем на державному бюджеті, і не пов`язана з економічним розвитком країни. Об`єктивна необхідність бюджетного фінансування освіти зумовлена ще й тим, що діяльність галузі вимагає певної стабільності фінансового забезпечення, що вже закріплено законодавством України.

Діюче законодавство України також є вагомим підґрунтям для того, щоб видатки на фінансування системи освіти з бюджетів усіх рівнів були значно вищими.

Таким чином держава визнає, що забезпечення права на освіту - турбота самої держави, право на освіту не право привілеям для окремо матеріально забезпечених прошарків суспільства, освіта має бути доступна для кожного громадянина держави. А щоб право на освіту не перетворилося на право-декларацію державні гарантії постійно потрібно підкріплювати гідним державним фінансуванням системи освіти.

Також потрібно дотримуватися стратегічних завдань і напрямів реформування фінансового забезпечення освіти, а саме:

- збереження за державою пріоритету у фінансуванні системи освіти та підвищення ролі регіонів у фінансуванні освітніх потреб;

- створення при Міністерстві освіти централізованих фондів для реалізації загальнодержавних освітніх програм;

- удосконалення правового підґрунтя для приватного фінансування діяльності навчальних закладів;

- запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів.

В цілому погоджуючись з тим, що фінансове забезпечення освіти повинно будуватися на багатоканальній основі (кошти державного та місцевих бюджетів, кошти юридичних та фізичних осіб, громадських організацій і фондів, спонсорські та доброчинні внески та пожертвування, прямі інвестиційні проекти, гранти, кредити на здобуття освіти, додаткові доходи від різноманітних послуг не освітнього характеру тощо) все ж таки головним, визначальним є державне фінансування. Як що в матеріальному виробництві ринковий механізм покликаний домінувати, то в освіті він виконує допоміжну роль і компенсує недоліки державного регулювання, що особливо стосується загальноосвітньої школи.

Список використаної літератури

1. Актуальні проблеми економіки: Наук.-екон. журн. - Київ, 2008. - №9.

2. Василенко О.Д. Державні фінанси України. - К.: Вища школа, 2004.

3. Єпіфанов А.О., Дьяконова І.І. “Бюджет і фінансова політика України”. - Київ, 2005. - 234 с.

4. Романенко О.Р. Фінанси: Підручник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 312 с.

5. Фінанси України: науково-теоретичний журнал. - Київ, 2007. - №10.