Оцінка бар’єрів активізації залучення прямих іноземних інвестицій в Україну

Оцінка бар'єрів активізації залучення прямих іноземних інвестицій в Україну

Досвід залучення іноземних інвестицій у країни Центральної та Східної Європи та Україну дозволяє виявити низку системних вад економіко-правового середовища, які заважають їхньому припливові.

Іноземним інвесторам, які вже розгорнули широкомасштабну діяльність на території України, було запропоновано визначити й оцінити основні проблеми і перешкоди на шляху такої діяльності. Отримані відповіді узагальнено в табл. 1.

Вражає той факт, що всі вказані у відповідях типові перешкоди на шляху ПІІ в Україну зазначені і у спеціальній літературі. Іноземні інвестори вважають вплив цих чинників суттєвим. Навіть та перешкода, яку визнано найменш вагомою (проблеми з виходом на внутрішній та зовнішні ринки), має досить високий показник: СВ = 2,16. Цей чинник також відчутно стримує ПІІ, хоча його вплив є слабшим порівняно з іншими чинниками.

Як свідчать дані опитування, найбільшою перешкодою є "нестабільне та надмірне регулювання". Наступні місця в рейтингу посідають "нечітка правова система", "мінливість економічного середовища" та "корупція". Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного середовища, численність підзаконних актів, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки. Ці чинники здатні суттєво ускладнити довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість прийняття деяких рішень, прийняття актів, які вступають в силу негайно, або й мають зворотну дію. Варто зауважити, що на відміну від інших груп інвесторів інвестори-підприємці визнали ці фактори менше важливими. Це пояснюється тим, що інвестори-підприємці здатні швидше пристосовуватися до місцевих умов провадження бізнесу.

Наступним чинником, що стримує надходження ПІІ в Україну, визнано великий податковий тиск. Зокрема, це стосується регулювання інвестицій у ВЕЗ і ТПР. І тут потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл цього навантаження, яке є надмірним для легально працюючих суб'єктів господарювання на тлі існування величезного “тіньового” сектора економіки. Серед перешкод також названо також проблеми щодо встановлення чітких прав власності, низький рівень доходів громадян, труднощі у спілкуванні з урядовими та приватизаційними органами. Для інвесторів-підприємців (СВ = 1,33) складнощі зі встановленням чітких прав власності є вагомішою перешкодою, ніж для інших груп респондентів, ймовірно, через більшу чутливість невеликих інвесторів до невизначеностей, що виникають за умов існування нечітких прав власності.

Таблиця 1 Перешкоди для інвестування в Україну

Примітка: 1 - "основна проблема"; 2 - "другорядна проблема"; 3 - не є проблемою".

Останні позиції в рейтингу основних перешкод на шляху ПП займають "мінливість політичного середовища", "відсутність інфраструктури" і "проблеми з виходом на внутрішній та зовнішні ринки", що загалом трактовані як другорядні проблеми. Для інвесторів, які здійснюють виробничу діяльність (ТНК та інвестори-підприємці), однією з поважних перешкод виявився доступ до ринків, водночас для ТНК та міжнародних фінансових організацій чи не найбільше значення має політична нестабільність.

В окрему групу складнощів можна виділити проблеми, характерні для бувших «закритих» економік:

Амортизація та звільнення від податків. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" в багатьох інших положеннях не відповідає міжнародним стандартам, які необхідні для здійснення інвестиційної діяльності;

Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств та населення веде до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важливо, до неможливості кваліфікованої поведінки покупців, які змушені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію.;

Подвійне оподаткування;

Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектуючих, вивозу виробленої продукції;

Штрафи. Штрафи, які накладаються українськими податковими органами, найвищі у світі. Часто вони не стосуються збитків, що завдані бюджету, а просто є звичайними штрафами у розмірі місячної зарплати керівника або бухгалтера підприємства, на яке накладається штраф;

Бухгалтерський облік. Бухгалтерські стандарти в Україні дуже відрізняються від стандартів західних країн, зокрема від міжнародних бухгалтерських стандартів (IAS або GAAP).

Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвиненості, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв'язку тощо потребують в Україні суттєвого вдосконалення;

Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов'язана з постійною співпрацею з різного роду аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами;

Складність реєстрації суб'єктів господарювання. Реєстрація компанії та її інвестицій є першою перешкодою для іноземного інвестора, який прийняв рішення розпочати бізнес в Україні на основі законної підприємницької діяльності;

Антимонопольні положення. Згідно з Антимонопольний указом створення юридичної особи, злиття компаній або придбання однієї компанії іншою потребує затвердження Антимонопольним комітетом якщо, загальна вартість фондів усіх засновників перевищує 12 млн. дол., частка підприємства на ринку перевищує 35 % або при придбання прав власності у підприємстві, коли покупець отримує 25-50%. Оскільки ці показники дуже невеликі, практично всі інвестиції в акції та створення спільних підприємств двома або більше учасниками, або придбання акцій існуючого українського підприємства, вимагають затвердження Антимонопольного комітету;

“Клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають необхідність укладення “неформальних” стосунків з представниками державних органів. Аналізуючи спілкування інвесторів з державними чиновниками на пострадянському просторі, зарубіжні експерти навіть “збагатили” англійську мову російським поняттям “крыша”;

Низька якість життя. Йдеться про можливості надання житла, побутових, транспортних послуг, особисту безпеку іноземців на території України.

Неважко помітити, що значна частка наведених перешкод стосується макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можуть бути усунуті суто заходами з вдосконалення системи державного управління.

Опитування інвесторів показало: приймаючи рішення про інвестування в ту чи іншу галузь конкретної країни, вони найчастіше виходять з міркувань привабливості інвестування в ту чи іншу країну порівняно зі своєю країною (або сусідніми), добре відомій їм за власним бізнесом. Зрозуміло, що для забезпечення об'єктивності такого порівняння та обґрунтованості оцінки це має бути зроблено на основі відповідної системи показників.

Вагомою системною перешкодою для інвестування та ведення бізнесу на території України є високий рівень питомих витрат виробництва, за яким Україна сьогодні є неконкурентоспроможною у порівнянні з іншими країнами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати порівняно високу ціну енергоресурсів та нестабільність енергопостачання, а також невиправдано високу вартість кредитних ресурсів. Останній фактор заважає розвиткові суміжних виробництв, що обмежує кумулятивний ефект іноземної інвестиції.

Перелічені фактори часто роблять більш вигідним імпорт в Україну в порівнянні з вкладанням капіталу в організацію внутрішнього виробництва. Саме це, власне, і пояснює домінування чинника оволодіння ринками серед мотивів інвестування в українську економіку.

Як зазначалося вище, аналіз припливу ПІІ в Україну протягом 1994-2006 рр. свідчить про низьку ефективність державної політики сприяння залученню іноземних інвестицій. Причинами цього є:

перманентне погіршення інвестиційного клімату як комплексу умов для підприємницької діяльності, і одночасне зростання потреби в залученні капіталів, як для поліпшення платіжного балансу, так і для компенсації дефіциту національного капіталу;

відсутність належного ринкового середовища, яке заохочувало б добросовісну підприємницьку діяльність та запобігало розвиткові спекулятивних схем;

недостатній інституційний розвиток держави, який не дозволяє достатньо чітко стежити за дотриманням чинного законодавства.

У зв'язку з тим, що іноземні інвестиції розглядаються в основному з позицій поповнення платіжного балансу, а з нещодавна - ще й як засіб наповнення бюджету в процесі “великої” приватизації (не кажучи вже про можливість отримання певної “винагороди” чиновниками, що стоять безпосередньо на ключових позиціях реєстрації підприємства), в центрі уваги державної політики знаходиться власне процес інвестування - приплив фінансових ресурсів. Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при цьому нехтуються.

Протягом останніх років при формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету, мінімізація інфляції. Між тим, досить часто засоби, за допомогою яких досягалися зазначені цілі, об'єктивно вели до погіршення підприємницького та інвестиційного середовища в країні.

Таким чином, фактично під гаслом сприяння залученню іноземних інвесторів спостерігалося витіснення з бізнесу, а зрештою - з країни чи з легальної економіки вітчизняних капіталів. Збільшення питомої ваги іноземних інвестицій у валових капіталовкладеннях в українську економіку свідчить про “ефективність” такого витіснення. За посередництва державної політики відбувалася своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими інвесторами з цілком передбачуваним результатом.

Українська економіка за своєю структурою не є самодостатньою, а криза, що триває, та блокування реструктуризації очевидно не дадуть змоги в близькому майбутньому сформувати на території України замкнені промислово-інвестиційні комплекси. Затягування процесів реструктуризації та модернізації індустріальної основи української економіки утримує Україну як державу поза межами сусідніх з нею геоекономічних регіонів.

Критичного значення досягла загальна деградація транзитної інфраструктури, розташованої на території країни. Як наслідок, володіння транзитною територією не приносить Україні потенційного економічного зиску, оскільки транзитна територія перестає використовуватися для легальних вантажопотоків ТНК і торгово-економічних блоків. Транзитні функції набувають в Україні “тіньового” та кримінального характеру, що призводить до втрати бюджетних надходжень, закріплення за українською територією негативного міжнародного іміджу. Отримання російськими фінансово-промисловими групами права власності (варіант - довгострокова концесія) на транзитні трубопроводи, стратегічні підземні сховища та НПЗ фактично девальвує геостратегічний статус України як транзитної держави.

Однієї лише наявності в Україні політичної волі та прагнення інтегруватися в одне із субрегіональних утворень (ЄврАзЕС, чи ЄС) буде недостатнім для бажаного успіху. Розгортаються процеси, здатні вже найближчим часом призвести до “виштовхування” України із зони СНД і позбавити українську економіку перспектив входження найближчим часом у будь-який геоекономічний регіон чи торгово-економічне об'єднання.

Геоекономічна невизначеність провокує процеси фінансово-економічної експансії вздовж всього периметру українського кордону. У цих умовах посилюється територіальна сегментація і диференціація регіонів, де-факто відбувається м'яке втягування окремих українських регіонів у зону торгово-економічного і зовнішньополітичного впливу прикордонних країн (Польща, Туреччина, Угорщина, Росія), що динамічно розвиваються, у формі фактично нерегульованого урядом України інвестування.

Отже, попри певні позитивні тенденції, відзначені в динаміці економіки України, є всі підстави констатувати збереження в Україні негативного інвестиційного клімату. Кінцевим чином, цей складний комплекс взаємопов'язаних чинників може визначатися інвестором лише суто індивідуально. В будь-якому разі, головним джерелом інформації для потенційного інвестора весь час залишатимуться не стільки офіційні повідомлення щодо “гостинності” країни, скільки фактичний потік ПІІ до країни та думки щодо перспективності ведення бізнесу в ній практичних інвесторів.

Використання зовнішніх джерел для залучення капіталу передбачає передусім подолання взаємної недовіри між іноземними інвесторами, місцевими підприємцями та урядом.

Серед основних факторів, що не дозволяють подолати взаємну недовіру, такі:

орієнтація українського уряду переважно на залучення фінансових ресурсів від міжнародних фінансових організацій (МВФ, МБРР), що призводить до певної недооцінки необхідності стимулювання приходу приватного іноземного інвестора;

домінування та вплив на урядову політику в Україні політико-економічних угруповань, які були орієнтовані на отримання не економічного прибутку, а рентних доходів, що стимулювало закритість та вороже ставлення до "чужинців". Це стосувалось як національних, так і іноземних потенційних інвесторів;

в урядових структурах та на регіональному рівні управління зберігається неписане правило, відповідно до якого влада поділяє інвесторів на своїх (вітчизняних) та іноземних. Однак зрозуміло, що сьогодні від бюрократичного свавілля потерпає як національний так і іноземний стратегічний інвестор.

Слабкість національного капіталу закриває для нього можливість серйозної участі в приватизації великих промислових підприємств і індустріальної інфраструктури та ставить уряд перед складною проблемою. З одного боку, подальше "притримування" потенційно прибуткових об'єктів української економіки в нереформованому вигляді (з розрахунком на "дозрівання" вітчизняного капіталу) призводить до прискореної деградації і повного призупинення промисловості, провокує зростання соціальної напруги. Водночас негрошовий розподіл власності між вітчизняними впливовими бізнес-групами не забезпечує реалізації інноваційно-інвестиційних проектів. За таких умов стимулювання і прихід іноземного транснаціонального капіталу в українську економіку розглядається експертами як чи не єдиний спосіб, що дозволить якщо не зупинити, то, принаймні, загальмувати процес деіндустріалізації, а відповідно - і соціальної деградації в Україні.

Проте залучення іноземних інвесторів на ґрунті приватизації може мати неоднозначні наслідки. Підприємства продаються за низькими цінами, що притягує спекулятивний капітал. Власне підприємство при цьому може зовсім не одержувати інвестиційних ресурсів. Натомість воно одержує зобов'язання щодо сплати прибутку. В макроекономічному масштабі це загрожує погіршенням платіжного балансу країни.

Втім, вже очевидно, що в Україні поступово формується економічна структура, у якій значну роль в будь-якому разі відіграватиме транснаціональний капітал (західний та/або російський). В остаточному підсумку присутність ТНК відчують не тільки окремі області і сегменти ринку. Транснаціональний капітал вплине на економіку і політику в цілому. За таких обставин, єдиним конструктивним кроком може стати розробка комплексної системи законодавства, що регламентує діяльність ТНК в Україні і визначає взаємні права та зобов'язання транснаціональних корпорацій та української держави. Здатність української політичної та економічної еліти свідомо діяти в умовах "примусової глобалізації" стане індикатором її політичної зрілості та здатності забезпечувати економічну безпеку держави.

У табл. 2 наведено пропозиції щодо покращення інвестиційного клімату в харчовій промисловості (лідер із залучення інвестицій) та аграрній сфері (один з аутсайдерів). Слід зазначити, що пропозиції стосовно поліпшення інвестиційного клімату дещо відрізняються залежно від галузі діяльності інвесторів, що свідчить про гостроту існуючих проблем у тій чи іншій області.

Таблиця 2.Пропозиції іноземних інвесторів щодо ефективності заходів, які сприяли б поліпшенню інвестиційного клімату, % позитивних відповідей до загальної кількості

Слід відмовитися від спроб будувати економічну стратегію, враховуючи лише суто внутрішні фактори і проблеми та ігноруючи при цьому геоекономічні фактори і процеси глобалізації. Навпаки, геоекономічна парадигма повинна бути первинною при визначенні внутрішньо економічної стратегії та моделі поведінки як державних інститутів, так і суб'єктів господарювання.

Зокрема, слід усвідомити, що спроби реструктуризувати українську економіку безперспективні, допоки вони ігнорують сучасні геоекономічні стратегії і моделі поведінки. Геоекономічний підхід до реструктуризації національного господарства виходить не з проектів реструктуризації окремих підприємств чи галузей, а із стратегії реструктуризації української економіки в цілому. Відтак Україна сьогодні потребує геополітичного самовизначення в системі стосунків з основними регіональними економічними та політичними об'єднаннями: ЄС, ЄврАзЕС, ГУАМ тощо.

Пріоритети політики, запропоновані респондентами вже згадуваного опитування концерну Flemings/SARS, включають лібералізацію руху капіталу, валютного ринку та репатріації прибутків, зняття обмежень на частку власності та контроль для іноземних компаній, мінімізацію бюрократичних обмежень, зниження податкових ставок та зменшення кількості податків .

Порушення міжнародних угод та загального принципу зворотної дії законів завдає шкоди відносинам між іноземними інвесторами та Україною. Крім цього, Україна набуває негативного іміджу країни як такої, що заради незначних додаткових доходів у бюджет нехтує довготривалими вигодами від іноземного інвестування.

Проте останнім часом почали формуватись умови, за яких вітчизняний стратегічний інвестор та іноземний інвестор можуть стати потенційними союзниками у питанні формування нового бізнес-середовища, сприятливого для відтворення капіталу.