Основи та структура фінансового менеджменту

Основи та структура фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент можна представити у виді системи раціонального й ефективного використання капіталу, механізму управління рухом фінансових ресурсів.

Сутність і зміст фінансового менеджменту

Фінансовий менеджмент можна представити у виді системи раціонального й ефективного використання капіталу, механізму управління рухом фінансових ресурсів.

Фінансовий менеджмент, спрямований на збільшення фінансових ресурсів, інвестицій і нарощування об'єму капіталу. Його можна представити такою схемою:

Мал. 1. Загальна схема фінансового менеджменту.

Ця схема дає загальне уявлення про фінансовий менеджмент як про механізм керування фінансовими ресурсами. Ціль фінансового менеджменту відповідає найголовнішій цілі компанії - одержанню прибутку. Фінансовий менеджмент, керуючи рухом капіталу, може направити його на збільшення виробничих потужностей; керуючи фінансовими ресурсами, можна використовувати їх для зниження собівартості продукції й збільшення капіталу.

Задача фінансового менеджменту полягає в керуванні рухом фінансових ресурсів і фінансових відносин, які виникають між компаніями в процесі руху цих ресурсів. Відповідь на питання, як найуспішніше керувати цим рухом та відносинами, і складає сутність фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент являє собою процес розробки цілей управління фінансами й здійснення впливу на них за допомогою методів і важелів фінансового механізму.

Об'єкт керування у фінансовому менеджменті - це сукупність умов здійснення грошового обігу, кругообігу, вартості, руху фінансових ресурсів і фінансових відносин між господарськими суб'єктами і їхніми підрозділами в процесі господарювання.

Суб'єкт керування - це група людей (фінансова дирекція як апарат керування, фінансовий менеджер як керівник), яка за допомогою різних форм управлінського впливу здійснює цілеспрямоване функціонування об'єкта.

Будь-який об'єкт керування, будь-який процес являють собою систему. Система - це сукупність взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення.

Елемент системи - це така підсистема, яка в умовах даного дослідження є нероздільною і не підлягає подальшому розчленовуванню на складові. Виходить, елемент завжди є структурною частиною будь-якої системи. Наприклад, фінансова система в цілому містить у собі наступні елементи: грошові, основні й оборотні фонди, фонди обертання, статутний капітал. Властивості елементів фінансової системи дозволяють вивести загальне правило фінансового менеджменту: завжди необхідно прагнути до стійкості фінансової системи в цілому, а не тих чи інших її елементів, підсистем.

Фінанси кожного підприємства охоплюють грошові відносини:

· з іншими організаціями (оплата поставок сировини, товарів, інших матеріальних цінностей, реалізація продукції, при одержанні фінансових і комерційних кредитів, при вкладенні капіталу і тощо);

· із засновниками (при розподілі прибутку);

· з трудовим колективом (при оплаті праці, при розподілі доходів і прибутку, при сплаті дивідендів по акціях, відсотків по облігаціях і тощо.);

· з державними органами управління (при сплаті податків, обов'язковому продажеві частини експортного виторгу і тощо).

У цьому зв'язку можна виділити наступні основні функції фінансового менеджменту:

· формування коштів (доходи);

· використання цих коштів (витрати);

· контроль за їхнім формуванням і використанням.

Функції об'єкта управління:

· організація грошового обігу;

· забезпечення фінансовими коштами й інвестиційними інструментами;

· забезпечення основними й оборотними фондами;

· організація фінансової роботи.

Функції суб'єкта управління - це конкретний вид управлінської діяльності, що послідовно складається зі збору, систематизації, передачі, збереження інформації, ухвалення рішення й утілення його в команду. Функції суб'єкта управління включають: планування, прогнозування, організацію, регулювання, координування, стимулювання, контроль.

Планування у фінансовому менеджменті відіграє істотну роль і охоплює весь комплекс заходів як по розробці рішень, так і по впровадженню їх у життя. Для того, щоб ця діяльність була успішною, створюються методологія й методика розробки фінансових планів.

Прогнозування являє собою розробку на довгострокову перспективу змін фінансового стану об'єкта в цілому і його різних частин. Особливістю прогнозування є альтернативність у побудові фінансових показників, варіантність розвитку фінансового стану об'єкта управління. Керування на основі передбачення цих змін вимагає вироблення у фінансового менеджера певного чуття ринкового механізму й інтуїції, а також прийняття гнучких і швидких рішень.

Організаційна функція фінансового менеджменту складається в об'єднанні людей, які спільно реалізовують фінансову програму на підставі певних правил і процедур. До цих правил і процедур відносяться створення органів управління, установлення взаємозв'язків між управлінськими підрозділами, розробка норм, нормативів, методик.

Регулювання у фінансовому менеджменті являє собою вплив на об'єкт управління, за допомогою якого можна досягти стійкого стану фінансової системи у випадку виникнення відхилень від заданих параметрів. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо усунення виникаючих відхилень від планових завдань, установлених норм і нормативів.

Координація у фінансовому менеджменті - узгодження роботи всіх ланок системи управління, апарата управління й фахівців. Координація забезпечує єдність відносини об'єкта управління, суб'єкта управління й окремого працівника.

Стимулювання у фінансовому менеджменті - спонукання працівників фінансової служби до зацікавленості в результатах своєї праці.

Контроль у фінансовому менеджменті являє собою перевірку організації фінансової роботи, виконання фінансових планів і тощо. За допомогою контролю збирається інформація про використання фінансових коштів і про фінансовий стан об'єкта, виявляються додаткові фінансові резерви, вносяться зміни у фінансові програми. Контроль передбачає аналіз фінансових результатів. Аналіз, у свою чергу, є частиною процесу планування фінансів. Таким чином, контроль є зворотною стороною фінансового планування і повинен розглядатися як його складова частина.

Підходи до рішення управлінських задач можуть бути самими різними, тому фінансовий менеджмент повинен бути різноманітним. Головне у фінансовому менеджменті - це правильна постановка цілі, яка відповідає фінансовим інтересам об'єкта управління. Фінансовий менеджмент динамічний, ефективність його функціонування багато в чому залежить від швидкості реакції на зміни умов фінансового ринку, фінансової ситуації, фінансового стану об'єкта управління. Тому фінансовий менеджмент повинен ґрунтуватися на знанні стандартних способів управління, на умінні швидко й правильно оцінювати конкретну фінансову ситуацію, на здатності швидко знайти правильне її рішення.

У фінансовому менеджменті готових рецептів бути не може. Він учить тому, як, знаючи методи, способи рішення тих чи інших господарських задач, досягти відчутного успіху для конкретного підприємства.

Фінансовий менеджмент як економічний орган управління господарського суб'єкта являє собою частину апарата управління.

Будь-яка організація виробляє для себе взаємодію існуючих рівнів управління і функціональних областей у такій формі, щоб успішно досягати своїх цілей. Фінанси мають для підприємства виняткове значення, оскільки будь-якому підприємству потрібні кошти для діяльності й розвитку. Тому створенню раціональної структури управління фінансами варто приділяти велику увагу. Структура фінансових служб підприємства повинна будуватися по лінійно-функціональному принципу, тобто повинні бути чітко визначені функції кожного підрозділу й працівника. Як правило, очолює фінансову службу фінансовий директор (чи менеджер) на великих підприємствах чи головний бухгалтер на невеликих підприємствах.

З огляду на необхідність виконання завдань, які стоять перед фінансовими службами, їх структури значно відрізняються в залежності від розміру підприємства.

Мал. 2. Структура фінансової служби малого підприємства.

У даному випадку головний бухгалтер виконує і ряд функцій фінансового менеджера (прогнозування, планування, аналіз, контроль, забезпечення розвитку підприємства).

На середніх підприємствах функції обліку виділяються окремо і виконуються бухгалтерією. Фінансовий менеджер зосереджується на завданнях планування й прогнозування, аналізу, контролю, пошуку джерел фінансування і тощо. (докладний перелік див. вище). При цьому працює в тісному зв'язку з головним бухгалтером.

Мал. 3. Структура фінансових служб середніх підприємств.

На великих підприємствах фінансова служба має приблизно таку ж структуру, як і на середніх, однак поділ праці глибше, формуються підрозділи фінансового відділу. При цьому зростає роль фінансового контролера, який здійснює внутрішній контроль фінансової діяльності підприємства і не тільки відповідає за виявлення відхилень між фактом і планом, але і виступає радником у всіх сферах управління.

Роль фінансового контролера в загальній структурі керування фірмою можна показати на прикладі компанії Eco-Med-Poll, що поставляє на ринок України товари виробництва Procter & Gamble і інших виробників. Фірма має представництва в 4 регіональних центрах (Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Львів), і для її продуктивної роботи необхідна діюча система звітності, яка б захищала від заморожування продукції на складах і давала би підставу для прогнозів і планування. Структура управління компанії Eco- Med -Poll зображена на схемі



Мал. 4. Структура керівництва компанії Eco-Med-Poil.

У кожному регіоні працює команда продажів (Sales team). До неї входять 5-10 продавців і один керівник, який координує роботу на довіреній йому території і передає інформацію про стан справ на наступний рівень управління, на якому знаходяться керівник відділу управління запасами (Country Logistics Manager) і керівник відділу по продажах (Country Sales Manager). Перший відповідає за розмитнення, складування й розподіл товарів по регіонах. Другий аналізує інформацію, передану з регіонів, і складає детальну і реалістичну картину того, що відбувається на ринку. Ця інформація надходить до фінансового директора і головного бухгалтера, чиїх руках практично знаходиться фірма. На підставі отриманої інформації приймаються рішення. Якщо питання серйозне і може потягнути за собою масштабні наслідки, рішення приймається колегіально. У цьому беруть участь як фінансовий директор, головний бухгалтер, так і керівники відділів управління запасами й продажами. Усі функції контролю передані фінансовому контролеру. Директор в основному бере участь у визначенні стратегії розвитку фірми.

У керуванні фінансовою діяльністю головна діюча особа - фінансовий менеджер. Його основними функціональними обов'язками можуть бути:

· організація фінансової роботи на підприємстві;

· розробка прогнозів, проектів і планів вкладення капіталу (прямі внески, венчурні внески, внески в цінні папери);

· оцінка різних варіантів вкладення капіталу з урахуванням ступеня ризику й розміру отримуваного прибутку, вибір оптимального варіанта;

· розробка перспективних і поточних фінансових планів, планів надходження й використання іноземної валюти;

· участь у розробці бізнес плану підприємства в частині фінансових показників, а також фінансових нормативів;

· проведення валютної й кредитної політики;

· аналіз фінансового стану підприємства;

· контроль за виконанням планових показників.

Функції фінансового менеджера узагальнені в приблизній посадовій інструкції (Додаток №1). Відповідно до функцій, які виконують фінансові менеджери, можна сформулювати основні ознаки їхньої кваліфікаційної характеристики. Кваліфікаційна характеристика фінансового менеджера висуває вимоги до його теоретичної підготовки і практичних навичок роботи. Вона приводиться в Додатку №2.

Інформаційні джерела фінансового менеджменту

Кожне підприємство регулярно складає звіти про свою фінансово-господарську діяльність. Це необхідно для:

· цілей оподатковування;

· безперервного здійснення планування й контролю діяльності підприємства;

· виконання вимог законодавства.

Розглянемо ці питання конкретніше. Фінансові звіти є необхідними документами для визначення бази оподатковування. Саме вони перевіряються в першу чергу податковою адміністрацією, при аудиторських перевірках.

Відсутність фінансового планування й контролю часто приводить до ослаблення системи управління підприємством. Це може привести до затоварення, помилок у розрахунках цін, розкрадання запасів, безнадійним заборгованостям і тощо. Фінансові звіти показують, чи одержить підприємство прибуток, вони також подають попереджувальні сигнали, що неможливо помітити, якщо просто переглядати виписки з банківських рахунків підприємства.

У більшості випадків фінансові звіти і додаткову інформацію до них необхідно надавати потенційним інвесторам, щоб завірити їх у платоспроможності фірми. Ці матеріали можуть включати звітність за останні три роки, прогнози на період реалізації проекту. Головним чинником, що впливає на рішення про надання кредиту, є здатність підприємства повернути борг, а не наявність гарантій. І, навпаки, існують установлені законом вимоги про те, що всі підприємства, зобов'язані вести бухгалтерський і податковий облік, які необхідні для підготовки звітів.

Фінансовий менеджер, якому досить часто доводиться брати участь у процесі укладання контрактів із потенційними контрагентами, повинен чітко представляти структуру звіту, зміст його основних розділів.

По-перше, добре структурований звіт дає можливість керівництву підприємства по-новому подивитися на досягнуті результати фінансово-господарської діяльності, визначити перспективи його розвитку.

По-друге, для контрагентів фірми фінансовий звіт - це головне інформаційне джерело, що підтверджує можливість і економічну доцільність взаємодії з даним підприємством.

По-третє, звіт - це свого роду спосіб реклами діяльності фірми. У бізнесі існує правило - перш ніж підписати контракт, необхідно ознайомитися з річним звітом контрагента.

Сторони, зацікавлені в одержанні інформації, можна умовно розділити на дві категорії: зовнішні й внутрішні.



Мал. 5. Користувачі фінансової звітності.

Задача фінансових звітів - надання інформації для прийняття управлінських рішень.

Мал. 6. Цільове використання інформації.

Для прийняття рішень фінансовому менеджеру необхідно також мати інформацію про діяльність підприємства за минулі періоди, що дозволить оцінити фінансові можливості підприємства на наступні періоди. Фінансова звітність - це ланка, що зв'язує підприємство із зовнішнім середовищем.

Джерела фінансування

Фінансові ресурси підприємства - це кошти, які знаходяться в його розпорядженні. Вони можуть бути спрямовані на розвиток виробництва, утримання об'єктів невиробничої сфери, створення резервів. Та частина фінансових ресурсів, що направляється на розвиток виробничо-комерційного процесу, являє собою капітал у його грошовій формі.

Таким чином, фінансовий капітал - це частина фінансових ресурсів підприємств, за допомогою якої підприємство створює додану вартість.

Загальна формула капіталу: Г- Т- Г1,

де

Г - кошти, авансовані інвестором;

Т - товар (куплені засоби виробництва, робоча сила і тощо);

Г1 - кошти, отримані інвестором від продажу продукції, включаючи додаткову (додану) вартість.

Капітал повинен знаходитися в постійному обороті. Чим більше за рік оборотів капіталу, тим більше прибуток в інвестора. До структури капіталу входять кошти, які були вкладені в основні фонди, нематеріальні активи, оборотні фонди, фонди обороту.

Фінансові ресурси підприємства утворюються за рахунок цілого ряду джерел. Серед них є власні, позикові і притягнуті. Джерелами фінансових ресурсів є: прибуток, амортизаційні відрахування, кошти від продажу цінних паперів, пайові й інші внески юридичних і фізичних осіб, кредити, кошти від реалізації страхового поліса і тощо.

Статутний капітал являє собою суму внесків засновників господарського суб'єкта для забезпечення його життєдіяльності. Розмір статутного капіталу відповідає сумі, яка зареєстрована в установчих документах. Збільшення чи зменшення статутного капіталу може бути здійснено тільки у встановленому порядку і вимагає перереєстрації господарського суб'єкта. У якості внесків у статутний капітал можуть бути внесені спорудження й устаткування, матеріальні цінності, цінні папери, нематеріальні активи, кошти. Пайовий внесок може бути в матеріальній чи в нематеріальній формі, наприклад, у виді ноу-хау (це комплекс технічних знань і комерційних секретів). На відміну від секретів виробництва, ноу-хау не патентується, оскільки значною мірою складається з різних прийомів, навичок і ін. У світовій практиці ціна ноу-хау складає від 5 до 20% майбутнього прибутку.

Вартість внесків засновників оцінюється в грошовому вираженні й утворює їхню частину в статутному капіталі.

Інвестиції - це сума коштів, що вкладає інвестор і яка дає йому можливість стати одним із власників підприємства і розраховувати на одержання певної частини прибутку.

Кредити можуть бути банківськими чи комерційними. Комерційний кредит являє собою відстрочку платежів одного суб'єкта господарювання іншому. Може бути у формі вексельного кредиту, фірмового чи відкритого рахунку чи у формі авансу покупця постачальнику.

Основні джерела формування фінансових ресурсів відбиті в схемі:

Джерела формування фінансових ресурсів
Власні	Позикові	Притягнуті
Частина прибутку, що направляється на розвиток виробництва. Амортизаційні відрахування. Доходи від реалізації основних засобів. Частина залишків оборотних активів, що мобілізується. Емісія цінних паперів.	Довгострокові кредити банків і інші кредитні ресурси. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування. Лізинг.	Внесок сторонніх вітчизняних і закордонних інвесторів (грант, безповоротна фінансова допомога).

Рис. 7. Джерела формування фінансових ресурсів.

Структура й вартість капіталу

Залучення того чи іншого джерела фінансування пов'язано для підприємства з певними витратами: акціонерам необхідно виплачувати дивіденди, банкам - відсотки по кредитах і тощо.

Загальна сума коштів, яку необхідно сплатити за використання певного об'єму фінансових ресурсів, виражена у відсотках до загального об'єму, зветься ціна капіталу.

Її можна визначити як середньо зважену величину капіталу (СВК).

Методика розрахунку СВК:

· розділити суму дивідендів по привілейованих акціях на суму, мобілізовану в результаті продажу цих акцій;

· розділити суму дивідендів по звичайних акціях на суму коштів, мобілізовану в результаті продажу цих акцій, і нерозподілений прибуток;

· розрахувати середню розрахункову ставку відсотків до позикових коштів;

· визначити питому вагу кожного з визначених джерел коштів у пасивах підприємства;

· перемножити вартість коштів по кожному джерелу на відповідну питому вагу;

· підсумувати результат.

Приклад 1.

За наступними даними підприємства "Збруч" розрахувати СВК:

Найменування джерела коштів	Середня вартість даного джерела, %	Питома вага даного джерела в пасиві
Привілейовані акції	160	0,1
Звичайні акції і нерозподілений прибуток	180	0,5
Позикові кошти, включаючи кредиторську заборгованість	140	0,4

Відповідно до вищенаведеної методики розрахунку СВК, множимо вартість джерел коштів у відсотках на відповідну питому вагу даного джерела, після чого знаходимо суму отриманих добутків. Вона і буде вартістю СВК:

СВК = 160% X 0,1 + 180% X 0,5 + 140% X 0,4 = 162%.

СВК являє собою мінімальну норму прибутку, очікувану інвесторами від своїх вкладень. Обрані проекти повинні забезпечувати хоча б не меншу прибутковість.

В умовах високих темпів розвитку й упровадження досягнень науково-технічного прогресу кожне підприємство, якщо бажає залишитися в ринковому середовищі, не зможе обійтися в процесі своєї діяльності тільки власними коштами. Але позики, надаючи можливість розвитку й підвищення прибутковості фірми, у той же час формують певний рівень фінансового ризику. Для того, щоб не втратити платоспроможність, при формуванні оптимальної структури капіталу варто враховувати ефект фінансового важеля (леверіджа). Відповідно до концепції західноєвропейських фінансистів:

Ефект фінансового важеля -це приріст рентабельності власних коштів, отриманий завдяки використанню позикових коштів.

Рівень ефекту фінансового важеля (ЕФВ) визначається за формулою:

ЕФВ = (1 - ставка оподатковуваного прибутку) х (ЕР - СРСВ) х ПК / ВК,

де (ЕР - СРСВ) - диференціал;

ПК / ВК - плече ЕФВ;

ЕР - економічна рентабельність активів, розраховується розподілом НРЕ і на валюту балансу.

НРЕІ - це нетто результат експлуатації інвестицій, розраховується як сума балансового прибутку й відсотків по кредитах.

СРСВ- середня розрахункова ставка відсотка (фінансові витрати на 1 грн. позикових коштів у відсотках).

ПК - позикові кошти, які несуть проценти.

ВК- власні кошти.

Найбільш важливі правила:

1. Якщо нова позика приносить підприємству збільшення рівня ЕФВ, це вигідно. Але при цьому необхідно стежити за станом диференціала: при зростанні плеча фінансового важеля банкір прагне компенсувати зростання свого ризику за рахунок підвищення ціни кредиту.

2. Ризик кредитора виражається через величину диференціала: чим він більше, тим менше ризик, і навпаки.

3. Фінансовий менеджер професіонал не стане збільшувати за будь-яку ціну плече фінансового важеля, а буде регулювати його в залежності від диференціала.

4. Диференціал не повинен бути негативним.

5. Ефект фінансового важеля повинен дорівнювати 1/3...1/2 рівня економічної рентабельності активів.

Чим більше сила впливу фінансового важеля, тим більше фінансовий ризик, пов'язаний з підприємством:

· зростає ризик неповернення кредиту з відсотками для банкіра;

· зростає ризик падіння дивідендів і курсу акцій для інвестора.

На практиці існує ряд методів, за допомогою яких здійснюється процес фінансування інвестиційних проектів. Основні з них представлені на мал. 8. Вибір того чи іншого методу залежить від різних факторів. Наприклад, від достатньої забезпеченості підприємства власними коштами, від доступності позикового капіталу, а також його вартості, від розвитку ринку банківських послуг і фінансового ринку та інших факторів.

Інфляція приводить до знецінювання фінансових ресурсів і капіталу підприємства. Для збереження їхньої вартості проводять індексацію, яка являє собою спосіб збереження реальної величини грошових ресурсів (капіталу) і доходів в умовах інфляції. В основі його лежить використання різних індексів.

При аналізі й прогнозі фінансових ресурсів необхідно також враховувати зміни цін, для чого використовуються індекси цін.

Мал. 8. Методи фінансування інвестиційних проектів.

Індекс цін - показник, що характеризує зміну цін за певний проміжок часу. Розрізняють індивідуальний (одне-товарний) і загальний (груповий) індекси. Індивідуальний індекс цін [Z] розраховується як відношення ціни конкретного товару звітного періоду Р₁ до ціні базисного періоду [Р₀]:

Z = Р₁ / Р₀

Загальний індекс цін визначається на підставі агрегатного індексу:

G = Р₁N₁/ Р₀N₁,

Де G - загальний індекс цін;

N₁ - кількість товару, проданого за звітний період.

Індекси цін можуть застосовуватися: по-перше, для оцінки динаміки купівельної спроможності споживачів у звітному періоді; по-друге, для прогнозу необхідних у майбутньому фінансових ресурсів, виходячи з існуючої тенденції цін.

Для аналізу й прогнозу кількісних показників господарської діяльності використовують також індекси вартості (виторгу, товарообігу) і інші.

Дивідендна політика підприємства

Проблемами, рішення яких обумовлює необхідність вироблення дивідендної політики, є:

· з одного боку, виплата дивідендів повинна забезпечити захист інтересів власників і створити передумови для росту курсової ціни акцій, і в цьому розумінні їхнє збільшення є позитивною тенденцією;

· з іншого боку, збільшення виплати дивідендів скорочує частку прибутку, реінвестованого у розвиток виробництва.

При формуванні дивідендної політики компанії необхідно враховувати, що інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре інформовані про його програму розвитку, причину невиплати й напрямки реінвестування прибутку.

Ухвалення рішення про виплату дивідендів і їхніх розмірів значною мірою визначається стадією життєвого циклу підприємства. Наприклад, якщо керівництво компанії передбачає впровадити серйозну програму реконструкції і для її реалізації має бажання здійснити додаткову емісію акцій, то такій емісії повинен передувати досить тривалий період стійких високих виплат дивідендів, що приведе до істотного росту курсу акцій і, відповідно, суми позикових коштів, отриманої у результаті розміщення додаткових акцій.

У таблиці 1. наведені характеристики існуючих методик дивідендних виплат:

Таблиця 1. Характеристики методик дивідендних виплат.

Назва методики	Основний принцип	Переваги методики	Недоліки методики	Примітки
Методика постійного процентного розподілу прибутку	Підтримка постійності показника дивідендного виходу"	Простота	Зниження суми дивіденду на акцію призводить до падіння курсу акцій	Методика досить часто застосовується в практиці
Методика фіксованих девідентних виплат	Підтримка суми дивіденду на акцію протягом тривалого часу незалежно від динаміки курсу акцій. Регулярність дивідендних виплат.	1. Простота 2. Згладжування коливань курсової вартості акцій	Якщо прибуток сильно падає виплата фіксованих дивідендів підриває ліквідність підприємства	Методика досить часто використовується на практиці
Методика виплат гарантованого мінімуму і "екстра"- дивідендів	Підтримка постійності регулярних виплат фіксованих сум дивіденду. У залежності від успішності роботи - виплата "екстра” дивіденду як премії на додаток до фіксованої суми дивіденду	Згладжування коливань курсової вартості акцій	"Екстра “-дивіденд при занадто частій виплаті стає очікуваним і перестає відігравати роль у підтримці курсу акцій	"Екстра"- дивіденди не повинні виплачуватися занадто часто
Методика виплати дивідендів акціями	Замість грошового дивіденду акціонери одержують додаткові акції	Полегшується рішення ліквідних проблем при хитливому фінансовому положенні. Весь нерозподілений прибуток надходить на розвиток. З'являється більше свободи маневру структурою джерел засобів. З'являється можливість додаткового стимулу для керівників, яким передають акції.	Ряд інвесторів може віддати перевага грошам і почне продавати акції	Розрахунок на те, що більшість акціонерів влаштовує одержання акцій, якщо вони досить ліквідні, щоб у будь-який момент перетворитися в готівку.

Ціноутворення і його місце у фінансовому керуванні

З упровадженням в економіку ринкових відносин кардинально міняється значення ціни в економічних процесах. У ринковому господарстві ціна відіграє виняткову роль. Ціна, яка встановлюється власником товару, проходить перевірку на ринку, де під впливом ринкових факторів установлюється її кінцевий рівень (на відміну від планово-директивної економіки, коли ціни встановлювалися в централізованому порядку). Від рівня ціни в значній мірі залежать фінансові результати діяльності суб'єкта, що хазяйнує. Для прийняття цінових і інших фінансових рішень підприємству необхідно, у першу чергу, мати інформацію про рівень попиту на цей товар. Переконатися в ефективності отриманої інформації можна, зіставляючи різні варіанти можливого виторгу від збільшення об'ємів виробництва й продажів із додатковими витратами на маркетинг. Тому фінансовий менеджер повинен бути в курсі маркетингового плану підприємства, адже мудрість цінових рішень, правильна орієнтація на ті чи інші сегменти ринку, інтенсивні зусилля по просуванню товарів, контроль за реалізацією і своєчасною корекцією маркетингової політики є найбільш важливими складовими успіху фірми.

Під структурними елементами ціни розуміють окремі частини вартості, а саме витрати й прибуток підприємства, збутові націнки, ПДВ, акцизи, торгові націнки. У загальному виді роздрібна ціна може бути представлена в такому виді:

Роздрібна ціна = Собівартість продукції + Прибуток + Акцизний збір + ПДВ + + Оптова націнка + Торгова націнка

У системах маркетингу й менеджменту в основі прийняття цінових рішень лежить багатофакторність, кон'юнктурність. На схемі (мал. 9) представлені основні етапи, які необхідно пройти фірмі для встановлення кінцевої ціни:



Мал 9. Основні етапи встановлення кінцевої ціни.

Стратегічна ціль фірми накладає відбиток на прийняття цінових рішень. З якими намірами виходить суб'єкт, який хазяйнує, на ринок: чи довго він збирається залишатися на ньому; яку продукцію збирається виробляти; на яких ринках і в яких об'ємах продавати і тощо.

Ціни змінюються під впливом попиту та пропозиції. Величина попиту на товар визначається такими факторами:

Дх = (Т_Х,У, Р_х; Р_у, Р, W),

де Д_х - попит на товар;

Т_х- потреба покупця в цьому товарі;

У - доход споживача;

P_х- ціна на цей товар;

P_у- ціна товару-замінника;

Р - ціна на товар, що доповнює основний;

W - думка покупця про перспективи свого добробуту.

Закон попиту встановлює зв'язок між цінами й кількістю товарів і послуг, які можна було б придбати при кожній приведеній ціні. Як правило, це обернено пропорційна залежність (мал. 10).

Мал. 10. Закон попиту.

При встановленні ціни не менш важливу роль грає пропозиція, тобто та кількість товарів, яку продавці готові запропонувати покупцю за відповідною ціною. У цьому випадку залежність буде прямо пропорційною (мал. 11).

Мал. 11. Закон пропозиції.

Ціна, при якій об'єм попиту дорівнює об'єму пропозиції, - ринкова точка рівноваги. Це саме та ціна, за якою товари будуть обмінюватися на гроші (мал. 12).

Мал. 12.Встановлення ціни рівноваги.

Ціна рівноваги раціоналізує попит покупця, інформуючи його про об'єми споживання даного товару: підказуючи виробнику (продавцю), яку кількість товару необхідно доставити на ринок; несе у собі всю інформацію, що необхідна виробникам та споживачам: зміна ціни рівноваги є для них сигналом до зміни об'ємів виробництва (споживання), стимулом до пошуку нових технологій.

Приклад 2. У таблиці представлені дані по підприємству "Смак", яке займається продажем консервованої продукції, що характеризують різні ситуації на ринку консервованої квасолі.

Таблиця 2.

Ціна одиниці товару (коп.)	Об'єм попиту (млн. банок на рік)	Об'єм пропозиції (млн. банок на рік)
8	70	95
16	60	70
24	50	50
32	40	25
40	30	0

Таким чином, на графіку видно, що ціна рівноваги складає 24 коп., при цьому об'єм попиту й об'єм пропозиції рівні 50 млн. банок на рік. Це і буде оптимальною ситуацією для фірми "Смак".

При поліпшенні попиту дуже важливо визначити його кількісні зміни від зміни ціни. Цю залежність відображає коефіцієнт еластичності попиту:

де:

с - попит,

С - зміна попиту на товар,

ц - ціна,

Ц - зміна ціни.

Таблиця 3. Реакція покупців при різних видах попиту

	Поводження покупців
Характер попиту	При зниженні ціни	При зростанні ціни
Еластичний (ЕС>1)	Значно підвищують об'єм покупок - попит росте швидше, ніж знижується ціна. Виторг росте.	Значно знижують об'єм покупок - попит падає більш високими темпами, ніж росте ціна. Виторг падає.
Одинична еластичність (ЕС=1)	Попит росте тими ж темпами, за якими знижується ціна. Виторг стабільний.	Попит знижується тими ж темпами, за якими підвищується ціна. Виторг стабільний.
Нееластичний (ЕС<1)	Темпи росту попиту менше темпів росту ціни. Виторг падає.	Темпи зниження попиту менше темпів росту ціни. Виторг росте.

Необхідно пам'ятати, що:

· чим більше на ринку товарів-замінників, тим більш еластичним є попит;

· чим більша частина витрат на даний товар у бюджеті споживача, тим вище еластичність попиту;

· еластичність попиту нижча на самі необхідні товари для споживача;

· еластичність попиту на тих самих ділянках кривої попиту може бути різною.

Апарат еластичності можна застосовувати для аналізу цінових наслідків у результаті змін оподатковування. Найчастіше зміни розмірів податків викликають зміни попиту, оскільки виробник, прагнучи не втратити доход, підвищує ціну товару. Якщо попит не еластичний (тобто неможливо швидко підвищити ціну через небезпеку швидкого падіння виторгу), то основне навантаження від підвищення податку несе виробник. Якщо податок знижується, підприємцю в умовах високої еластичності попиту буде більш вигідним знижувати ціну, тому що це викликає збільшення попиту й виторг буде зростати. Коли попит не еластичний, тобто зростання ціни не викликає швидкої зміни попиту, реалізовуються три варіанти поводження підприємця при зменшенні податкового преса:

1. Зниження ціни. Це може привести до збільшення виторгу за рахунок удалої реклами й стимулювання попиту.

2. Залишити ціни колишніми, що найбільше прийнятно, тому що зниження податку відповідає збільшенню частини виторгу від реалізації, яка залишається у виробника.

3. Підвищення ціни. При дуже акуратному використанні і ретельному аналізі може дати найбільше збільшення виторгу.

Вивчення попиту дозволяє спрогнозувати верхню границю ціни на товар. Але для визначення прийнятного рівня ціни товару необхідна оцінка його корисності для споживача.

Основним обмеженням вибору споживача є його доход, він прагне максимізувати корисність при обмеженому доході. Маркетинговими дослідженнями встановлено, що для покупців існують верхні й нижні границі, у межах яких сприйняття якості товару знаходиться в прямій залежності від ціни. Ціна менше нижньої границі є занадто заниженою, а ціна вище верхньої границі - занадто завищеною.

Якщо попит окреслює можливу верхню границю ціни, то витрати дають уявлення про її мінімально можливий рівень. В основу розрахунку можуть бути покладені повні, стандартні, перемінні витрати. Використання того чи іншого виду витрат залежить від маркетингових позицій товару на ринку, конкурентного середовища, фінансових можливостей фірми і тощо.

Повні витрати можуть бути базою ціни при мінімальній ціновій конкуренції і достатньому рівні якості товару.

Стандартні витрати (тобто прогресивні витрати, розраховані з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу) є гарною основою для формування конкурентної ціни. Однак при цьому необхідно мати достатній рівень чистого доходу, оскільки відхилення фактичних витрат від стандартних списуються на фінансові результати фірми.

Скорочені витрати (директ-костінг, маржінал-костінг -інакше калькулювання по прямим, перемінним витратам). Вони нерідко використовуються для формування цін при короткострокових продажах.

Приклад 3.

Фірма "Хвиля" випускає світильники по ціні 200 грн. за одну одиницю. Перемінні витрати на виробництво й збут складають 134 тис. грн., середні постійні витрати - 8 грн. за одну одиницю. Об'єм випуску - 10 000 шт. світильників. Надійшла пропозиція про закупівлю 1000 світильників по ціні 140 грн. за одну одиницю. З огляду на те, що фірма має не використовувані потужності, чи треба їй прийняти пропозицію?

Оцінимо основне виробництво:

· собівартість світильника - 134 + 8 = 142 грн.

· прибуток - (200 - 142) х 10 000 = 580 тис. грн.

· собівартість нового замовлення дорівнює 134 грн.

· прибуток - (140 - 134) х 1000 = 6 тис. грн.

· Сумарний прибуток становитиме: 580 + 6 = 586 тис. грн.

Фірмі не варто відмовлятися від запропонованої угоди, тому що додаткових постійних витрат для виконання замовлення не потрібно, а продаж збільшить масу прибутку.

Можливості й проблеми цінової політики залежать від того ринку, на якому діє підприємство. Існують такі типи ринків:

1. Чиста конкуренція: на ринку безліч продавців однорідного товару, кожний з яких контролює дуже вузький сегмент ринку. Можливості вільного ціноутворення досить обмежені.

Проблема полягає в тому, щоб укластися зі своїми витратами в границі ринкової ціни продукту.

2. Чиста монополія: конкуренція відсутня, єдиний продавець на ринку призначає будь-яку ціну, яку можуть витримати покупці.

3. Монополістична конкуренція: безліч продавців пропонує покупцям різні варіанти товарів; покупка продаж ведеться в широкому діапазоні цін. Дуже важлива реклама, фірмові товарні знаки.

4. Олігополістична конкуренція: доступ нових продавців на ринок затрудне ний, обмежена кількість фірм контролює ринок однорідного товару, чутливо реагуючи на зміни цін і об'ємів продажів у конкурентів.

За допомогою інструментів маркетингу керівництво підприємства повинне зробити вибір ціни з урахуванням вище названих типів ринку.

Управління поточними активами

Оборотні кошти забезпечують безперервність процесу виробництва й реалізації продукції. На їхній розмір впливають різні фактори, які діють на всіх чотирьох стадіях грошового обігу: покупці предметів праці, виробництві продукції, реалізації товару, розподілу виторгу. Ці етапи досить чітко представлені на схемі (мал. 13).

Виходячи з приведеної схеми можна стверджувати, що фінансове управління процесами постачання, виробництва й реалізації багато в чому зводиться до керування оборотним капіталом.

Оскільки процес постачання має істотний вплив на фінансові показники підприємства, фінансові служби постійно контролюють його, затверджуючи кошториси на закупівлю. Головним завданням фінансового менеджера на цьому етапі є оптимізація кредиторської заборгованості фірми.

Виробничий процес характеризується рядом параметрів, наприклад, типом виробництва, видом продукції, особливостями технології, тривалістю виробничого циклу й іншими, що істотно впливають на розмір залучених у виробництво коштів. Вони повинні постійно аналізуватися й контролюватися фінансовими менеджерами з метою підвищення ефективності їхнього використання.



Мал. 13 Обіг оборотного капіталу.

Ефективність діяльності служби збуту підприємства в значній мірі залежить від вибору каналів розподілу товарів, тобто шляхів їхнього просування до споживача, а також від його платоспроможності. Завдання фінансового менеджера на цьому етапі полягає в оптимізації дебіторської заборгованості клієнтів, а також у впровадженні гнучкої цінової політики для збільшення обсягу продажів.

На четвертому етапі грошового обігу головна задача фінансового менеджменту полягає в ефективному розподілі прибутку, своєчасних розрахунках з бюджетом, упровадженні грамотної інвестиційної й дивідендної політики. Таким чином, управління оборотним капіталом є однією з найбільш важливих сфер керування фінансами.

Оборотний капітал відноситься до мобільних активів підприємства, які є коштами чи можуть бути перетворені в них протягом року або одного виробничого циклу.

Чистий оборотний капітал - це різниця між поточними активами (оборотними коштами) і поточними зобов'язаннями (кредиторською заборгованістю). Він показує, у якому розмірі поточні активи покриваються довгостроковими джерелами коштів.

Однією з основних складових оборотного капіталу є виробничі запаси підприємства, до яких відносяться сировина й матеріали, незавершене виробництво, готова продукція й інші запаси.

Завдання фінансового менеджера - виявити результати наявності того чи іншого об'єму запасів і витрати, пов'язані з їхнім збереженням, і досягти розумного балансу.

Дебіторська заборгованість - важливий компонент оборотного капіталу. Коли одне підприємство продає товари іншому підприємству чи організації, це зовсім не означає, що товари будуть оплачені негайно. Неоплачені рахунки за поставлену продукцію складають більшу частину дебіторської заборгованості. Специфічний елемент дебіторської заборгованості - векселя до одержання, що є в сутності цінними паперами (комерційні цінні папери).

Однією із задач фінансового менеджера по управлінню дебіторською заборгованістю є визначення ступеня ризику неплатоспроможності покупців, розрахунок прогнозованого значення резерву для сумнівних боргів, а також надання рекомендацій по роботі з фактично чи потенційно неплатоспроможними покупцями.

До поточних зобов'язань відноситься короткострокова кредиторська заборгованість, насамперед, банківські позички і неоплачені рахунки інших підприємств.

Поточні активи, як правило, постійно змінюються. Фінансові менеджери зобов'язані знати щорічні очікувані мінімальні і максимальні рівні поточних активів. Мінімальний рівень можна вважати постійною складовою поточних активів, тоді як різниця між мінімальним і максимальним рівнями називається сезонною складовою.

Приклад 4.

Загальна величина поточних активів фірми "Дельта" в окремі періоди наступна: 80 000 грн. у лютому, 100 000 грн. у квітні, 140 000 грн. у червні, 40 000 грн. у серпні, 60 000 грн. у жовтні, 90 000 грн. у грудні. За оцінками, фіксовані активи фірми протягом року будуть складати 50 000 грн. Як потрібно профінансувати активи компанії "Дельта"?

Для рішення цього питання фінансовому менеджеру необхідно розділити загальне фінансування на 2 частини: постійне й сезонне.

Сума постійного фінансування = мінімальний рівень поточних активів + фіксовані активи.

Сума сезонного фінансування = поточні активи - мінімальний рівень поточних активів.

Таблиця 4. Аналіз фінансування компанії (грн.)

	Лютий	Квітень	Червень	Липень	Жовтень	Грудень
Поточні активи	80000	100000	140000	40000	60000	90000
Мінімальний рівень поточних активів	40000	40000	40000	40000	40000	40000
Сезонне фінансування	40000	60000	100000	0	20000	50000
Фіксовані активи	50000	50000	50000	50000	50000	50000
Постійне фінансування	90000	90000	90000	90000	90000	90000

З таблиці видно, що сезонні потреби у фінансуванні нестабільні, тому їх, як правило, покривають за рахунок короткострокових банківських позичок. І навпаки, потреби в постійному фінансуванні повинні бути покриті за рахунок довгострокового кредиту чи власного капіталу. Якщо кошти на постійні потреби будуть узяті в борг на короткий термін, то не виключено, що банк може не переоформити позичку після її погашення. У цьому випадку компанія буде мати проблеми з ліквідністю і може стати перед загрозою банкрутства. Рішення про те, як фінансувати активи - за рахунок короткострокової чи довгострокової заборгованості, - це вибір між зведенням ризику до мінімуму й одержанням максимальних прибутків. У нормальних економічних умовах довгострокові кредити дорожче короткострокових.

На мал. 2.14 показані три підходи до фінансування.

А. Дуже консервативний підхід.

Б. Консервативний підхід.

В. Агресивний підхід.

ОВ = довгострокова заборгованість + власний капітал

ВР = короткострокова заборгованість

Рис. 14. Підходи до фінансування поточних активів.

При дуже консервативному підході фіксовані активи, мінімальний рівень поточних активів і частина сезонних потреб фінансуються за допомогою довгострокових кредитів і власного капіталу. За рахунок короткострокових позичок фінансується тільки частина сезонних потреб. Як наслідок, вартість капіталу при такому фінансуванні дуже висока, однак ризик залишитися без коштів - мінімальний.

При консервативному підході фіксовані активи й мінімальні поточні активи фінансуються за рахунок довгострокових кредитів і власного капіталу. Сезонні потреби фінансуються за рахунок короткострокових позичок.

При агресивному підході фіксовані активи і лише частина мінімального рівня поточних активів фінансуються за рахунок довгострокових кредитів і власного капіталу. Усі сезонні потреби, а також частина мінімального рівня поточних активів покриваються за рахунок короткострокових позичок. Вартість капіталу при такому фінансуванні мінімальна, однак ризик, пов'язаний із проблемою ліквідності, досить високий.

Кредиторська заборгованість постачальникам може розглядатися як безоплатний кредит постачальників. Однак компанія не завжди зацікавлена в одержанні такого кредиту. Постачальники, як правило, пропонують щедрі знижки у випадку негайної оплати рахунків за товар. У такому випадку дуже важливо вирішити, чи скористатися знижкою й оплатити рахунок відразу, або купити товар у кредит і тримати кредиторську заборгованість на балансі. Якщо скористатися знижкою, то компанія виграє на сумі самої знижки, але програє на відсотках, які потрібно платити банку за кредит для розрахунків із постачальником, а також утрачає можливість мати безоплатний кредит. Користатися знижкою варто тоді, коли виграш перевищує витрати.

Приклад 5.

Тій же фірмі "Дельта" надається знижка 3%, якщо рахунок за товар на суму 100 000 грн. оплачується відразу. Однак компанія має можливість одержати товар з оплатою рахунка протягом 60 днів. Місцевий банк може позичити гроші для оплати рахунка під 14%. Це дає можливість компанії скористатися 3-процентною знижкою. Фінансовому менеджеру потрібно вирішити, що більш вигідно - скористатися знижкою чи одержати товар і оплатити рахунок протягом 60 днів?

У таблиці 5. порівнюється виграш від знижки, яка складає 3000 грн., із відсотками - 2263 грн., що були б виплачені банку.

Таблиця 5. Вибір між знижкою й кредитом для оплати рахунків постачальників.

Сума знижки (3% х 100 000 грн.)	3000 грн.
Відсотки банку: 14% х 97000 грн. х 60 дн.	2263 грн.
Чистий виграш	737 грн.

Примітка: Надається 3-процентна знижка, виходить, компанія повинна зайняти 97 000 грн., а не 100 000 грн.

У даному випадку оплатити рахунки постачальників протягом певного періоду замість того, щоб скористатися знижкою - це все рівно, що відмовитися від пропозиції постачальника взяти 737 грн. наявними, які не потрібно повертати.

Головна мета управління товарно-матеріальними запасами -визначення й підтримка цих запасів на рівні, який завжди може забезпечити виконання замовлень клієнтів. Однак необхідно пам'ятати, що до запасів прив'язуються кошти фірми. Вартість утримання запасів - це втрачені можливості для інвестицій. Запаси варто збільшувати тоді, коли користь від цього перевищує вартість утримання додаткових запасів.

Оптимальний об'єм замовлень - це кількість товару, що забезпечує мінімальні витрати на організацію замовлення і на збереження запасів.

Витрати на замовлення включають заробітну плату працівників відділу постачань, витрати на комп'ютерну обробку інформації й ін. Чим частіше робляться замовлення, тим менші витрати на їхню підготовку й виконання.

На мал. 15. показана загальна залежність між величиною замовлень (кількість одиниць у кожнім замовленні) і витратами на організацію замовлень.



Мал. 15. Залежність між розміром замовлень і витратами.

Витрати на збереження запасів містять у собі витрати, пов'язані з функціонуванням складів і складуванням запасів. Якщо зростає кількість одиниць у кожнім замовленні, зростають і складські витрати.

Залежність між витратами на збереження запасів і розміром замовлення (кількість одиниць у кожнім замовленні) показана на мал. 16.

Мал. 16. Залежність між витратами по збереженню запасів.

Оптимальний об'єм замовлень (ООЗ) можна визначити сполученням графіків, представлених на мал. 15 і 16 (мал. 17).



Мал. 2.17 Оптимальний об'єм замовлення.

ООЗ можна також визначити за допомогою наступної формули:

Де К - необхідна кількість одиниць товару на кожен період;

В- витрати на організацію одного замовлення;

Вз - витрати на збереження запасів і складування.

Приклад 6.

Річна потреба у світильниках на фірмі "Дельта" складає 10 000 одиниць. Витрати на організацію одного замовлення складають 120 грн., а витрати на збереження й складування - 4 грн. на одиницю:

Фірма зводить до мінімуму загальні витрати на організацію замовлення й збереження запасів, коли вона щораз замовляє 774 світильника. Річна потреба складає 10 000 одиниць, виходить, фірма повинна виконати 13 замовлень на рік.

Кількість замовлень = Річна потреба / ООЗ = 10000 / 774 = 12,91 = 13 разів.

Розмір дебіторської заборгованості в основному визначається умовами розрахунків підприємства з клієнтами. Якщо ці умови жорсткі, менше клієнтів купують товари в кредит, зменшується об'єм продажів, унаслідок чого зменшується і дебіторська заборгованість. З іншого боку, якщо умови розрахунків пом'якшуються, з'являється більше замовників, зростає товарообіг і сума дебіторської заборгованості по рахунках клієнтів.

Перш ніж прийняти рішення про пом'якшення умов розрахунків, варто порівняти витрати, пов'язані з наявністю дебіторської заборгованості клієнтів із користю від приросту об'єму продажів.

Фінансовий цикл, чи цикл обігу готівки, являє собою час, протягом якого кошти вилучаються з обігу.

Основні етапи обігу коштів у ході виробничої діяльності представлені на мал. 18.

Операційний цикл характеризує загальний час, протягом якого фінансові ресурси заморожені в запасах і дебіторській заборгованості. Оскільки підприємство оплачує рахунки постачальників із тимчасовою відстрочкою, то час, протягом якого кошти вилучені з обігу, тобто фінансовий цикл, менше операційного на середній час обігу кредиторської заборгованості. Скорочення операційного й фінансового циклів розглядається як позитивна тенденція. Якщо скорочення операційного циклу може бути досягнуте за рахунок прискорення виробничого процесу й оборотності дебіторської заборгованості, то фінансовий цикл може бути скорочений як за рахунок даних факторів, так і за рахунок деякого уповільнення оборотності кредиторської заборгованості.

Необхідно пам'ятати:

· Чим більше коштів задіяно для досягнення заданої величини обороту, тим більше зусиль буде витрачено на їхню конверсію у випадку переорієнтації діяльності підприємства.

· Якщо підприємство звертається до нових видів і сфер діяльності, керуючись лише максимізацією комерційної маржі і недооцінюючи коефіцієнт трансформації, наслідки можуть бути сумними.

Мал. 18. Етапи обігу коштів.