Стан та розвиток лізингових відносин в Україні

7

Стан та розвиток лізингових відносин в Україні

Процес становлення лізингового бізнесу в Україні можна умовно поділити на два періоди. Перший припадає на 1989-1995 роки, коли такі операції здійснювали лише комерційні банки. У другому - 3 1995 й по сьогодні - у цій сфері працюють також спеціалізовані лізингові компанії, створені як за участі банківського капіталу так і без нього.

Переломним етапом становлення та розвитку лізингових відносин став 1998 рік, коли було прийнято основні законодавчі акти, що регулюють цей вид діяльності, зокрема Закон України "Про лізинг".

Отже, ринок лізингу в Україні перебуває на надзвичайно ранній стадії розвитку. Українська лізингова асоціація була формально заснована в червні 2007 року. До неї ввійшло 16 лізингових компаній із загальною кількістю 100 чоловік. За даними асоціації, кількість лізингових компаній зростає, причому деякі з них засновані, але лізинговою діяльністю не займаються. Ті ж компанії, які функціонують, здебільшого виконують роль агентів чи посередників між постачальниками устаткування і кінцевими споживачами. Обсяг місцевих лізингових операцій, що фінансуються з внутрішніх джерел, досить низький і оцінюється на рівні 10 млн. доларів США. Усі інші операції, пов'язані з лізингом або подібні до нього, фінансуються міжнародними постачальниками устаткування.

Останнім часом процес впровадження лізингу в Україні помітно пожвавився, з'явилися нові компанії як державного, так і комерційного спрямування. Непідробний інтерес до нової ринкової структури почали виявляти банки, страхові компанії. Зрозуміло, це ті фінансові інституції, які можуть стати реальними каталізаторами процесу утвердження лізингу.

Якщо банк виступає лізингодавцем, він має такі переваги:

розширюється коло банківських операцій, росте число клієнтів і відповідно збільшується доход банку;

знижується ризик втрат від неплатоспроможності клієнтів. При здійсненні лізингових операцій банк залишається власником майна, що передано в оренду, і я якщо порушуються умови угоди, може вимагати повернення майна;

банк має право нараховувати на майно, що передається в оренду, амортизаційні відрахування, які не підлягають оподаткуванню і можуть бути джерелом засобів для придбання нового майна;

банк отримує доходи у вигляді комісійних за лізингом.

Разом з тим слід зазначити, що здійснення лізингових операцій на даному етапі пов'язано з певними труднощами. Перш за все, спеціалісти, що займаються лізинговими операціями в банку повинні мати глибокі знання в сфері комерції та організації кредитування, визначення попиту та пропозиції нового та вже використовуваного обладнання, технології виробництва і технічного обслуговування обладнання, бухгалтерського обліку та аудиту, а також у сфері законодавства, оцінки ризиків, страхування майна.

Щодо роботи банку, можна визначити цілком своєрідні, відмінні від традиційних кредитних зв'язків взаємовідносини. Це обумовлено подвійною роллю банку. З одного боку, купуючи машини, обладнання, транспортні засоби, він є покупцем, а з іншого, здаючи все це в оренду за лізинговою угодою - лізингодавцем.

Однак більшість банків віддають перевагу опосередкованим формам участі у лізингових угодах. Ці форми такі:

створення власної дочірньої лізингової компанії;

створення разом з іншими банками, кредитними установами, іншими суб'єктами господарювання спільних лізингових компаній;

кредитне обслуговування лізингових компаній.

Вказані форми в цілому забезпечують вищу ефективність, ніж безпосередня участь банків у лізинговому бізнесі. Пояснюється це перевагами спеціалізації лізингових компаній, тобто тим, що тут вивчення ринку, організаційна структура, глибше вивчення специфіки лізингу, реклама - все підпорядковано розв'язанню одного завдання - забезпеченню успішної лізингової діяльності. Щоправда, це не означає, що лізинговий відділ якого-небудь банку не може в силу своїх творчих та розумових здібностей налагодити цю справу в себе. Але так чи інакше, 75-80% загальної кількості лізингових компаній у світі або створені банками, або контролюються ними.

Безумовно, основне гарантійне навантаження в ході реалізації лізингового проекту буде припадати на банки, страхові компанії, лизингоотримувачів і лізингодавців, виробників устаткування. Тому важливо узагальнити існуючий досвід розробки схем надання гарантій для порозуміння і балансу інтересів ділових партнерів.

Президент Європейської асоціації лізингових компаній (Leaseurope) Марко Байерт звернув увагу лізингодавців на те, що на заході найкраще забезпечення - це право власності. По оцінці експертів, сьогодні на світовому фінансовому ринку 50 відсотків кредитів видається під заставу лізингових операцій, тобто під заставу майна, що здається в лізинг.

Гарантії в кожному конкретному випадку можуть мати різноманітну форму й об'єм у залежності від якості самого лізингоотримувача і/або його бізнесу, результатів його господарської і фінансової діяльності за попередні роки, усталеності ділових зв'язків, репутації, кола його контрагентів і стабільності партнерства.

У якості забезпечення лізингової угоди можуть виступати:

1. Банківська гарантія (контргарантія) і/або векселя прийнятних банків, тобто порука банку за свого клієнта перед банком, що фінансує лізингову угоду, на випадок невиконання клієнтом тих або інших зобов'язань.

2. Векселя підприємства, авальовані надійними українськими банками.

3. Векселя значних бюджетних організацій і підприємств.

4. Фонди в покриття гарантій лізингових платежів.

5. Поручництво надійних компаній.

6. Застава цінних паперів.

7. Застава ліквідного товару в обороті.

8. Застава нерухомості.

9. Гарантія оберненого викупу постачальником.

10. Підтверджені в уповноважених банках форвардні контракти на постачання готової продукції в обсягах не менше і по ціні не більше визначених на момент висновку відповідних договорів.

11. РЕПО ліквідних акцій.

12. Експортний виторг по контрактах з експортерами в уповноваженому банку.

13. Застава іншого майна й активів.

14. Підтверджені гарантії державних і муніципальних фондів із лімітами в уповноважених банках.

15. Вартість устаткування, наданого в лізинг, також може розглядатися як часткове покриття.

Значно сприяє розвитку інституту лізингу високоякісне програмне забезпечення, яке мають сьогодні практично всі великі лізингові фірми промислово розвинутих країн. Вступивши до "Євролізингу", Україна також отримала нагоду використовувати інформаційну систему руху орендованих машин та устаткування в межах єдиного загальноєвропейського ринку.

Стимулюють розвиток лізингового бізнесу спеціальні міжурядові угоди щодо прикордонних областей між Україною, Росією та Білоруссю, створення вільних економічних зон в Україні, формування спільного лізингового простору між Україною та Росією.

Співробітництво із країнами СНД в цьому питанні дасть змогу Україні значно підвищити ефективність ринкових взаємовідносин, скоротити терміни модернізації виробничих потужностей, зупинити процес втрати традиційних ринків збуту продукції національного походження, передусім продукції галузей високих технологій та машинобудування. Треба терміново поновлювати на нових економічних принципах інтеграції міждержавні виробничі відносини з допомогою лізингу, який може виступити як один із найперспективніших договірно-правових інструментів.

Саме цій меті служитиме єдина нормативно-правова база країн-учасниць СНД, їх юридична рівність, верховенство закону, еквівалентність при здійснені лізингових операцій, різноманітність форм міждержавного лізингу тощо.

Роль координатора, методологічного центру реалізації найбільших міждержавних лізингових програм та напрямків діяльності буде покладено на некомерційний орган - Лізингову конфедерацію Співдружності незалежних держав.

Асоціації Укрлізинг, Рослізинг та Біллізинг ведуть активну підготовку установчих документів і необхідних організаційних умов для її утворення, в тому числі широку програму підвищення кваліфікації кадрів, що працюють у галузі міжнародного лізингу.

Розвиток міжнародного лізингу насамперед у межах СНД спроможний підштовхнути процеси приватизації, конверсії, оновлення технологічного парку нинішніх підприємств та створення нових виробництв, оптимізувати використання наявних основних фондів і на вигідних умовах отримати найсучасніше вітчизняне й закордонне устаткування, що сприятиме раціональному розміщенню і використанню основних засобів виробництва. Доказом цього є багаторічна практика використання лізингу провідними зарубіжними країнами.

Безумовно, лізинг має право на існування і повинен розвиватися й заохочуватися, так як за великої капіталомісткості українських підприємств лізинг може послужити інвестиційним "трампліном" для залучення в господарський обіг значних капітальних ресурсів.

Практичним досвідом для розвитку лізингу в Україні є досвід східноєвропейських країн, які мають з Україною спільні риси розвитку. В цьому відношенні показником є Польща, де так само, як і в нашій країні, лізингові операції здійснюються спеціалізованими компаніями, які підконтрольні банкам. Але їхня форма організації лізингу має ряд суттєвих переваг:

Лізингова фірма, що контролюється банком, отримує можливість залучати пільгові кредити для розширення своєї діяльності, по яким звичайно фінансується власна діяльність банку.

Банки мають у своєму розпорядженні великі можливості по встановленню справжньої платоспроможності лізингоодержувача. Це дозволяє даному типу лізингових компаній приймати рішення на підставі більш достовірної інформації.

Банки вбачають у застосуванні лізингової схеми фінансування не стільки можливості розширення спектра надання послуг, скільки вихід із нинішньої ситуації з кредитуванням. Вихід цей - у поступовому нарощуванні обсягів лізингових операцій, які витісняють менш надійно забезпечені, а тому високоризикові інвестиційні кредити. В першу чергу банками передбачається використовувати фінансовий лізинг.

Отже, необхідно всіляко, бажано на державному рівні підтримувати розвиток інституту лізингу, вчасно вирішувати проблеми, що виникають на шляху його впровадження. Останнім часом структури різних рівнів, які зацікавлені в його поширенні сприяють його становленню і продовжують створювати необхідні для цього передумови.

Передумови (історичні, економічні, організаційно-технічні, суспільно-політичні, науково-дослідні, соціальні та правові), які вже реально існують та ряд необхідних, без яких неможливе формування сфери розвитку лізингу приведені в таблиці.

Таблиця 1. Передумови розвитку лізингу в Україні

Надійне правове забезпечення лізингових відношень - гарантія і застава успішного розвитку лізингового бізнесу. Правова ж непевність відносин із партнерами, а в ряді випадків незахищеність як лізингодавців, так і лізингоотримувачів різко збільшують ступінь ризику лізингових угод і є причиною, що стримує підприємницьку ініціативу.

Відповідно до законодавства більшості розвинених країн передача в оренду машин і устаткування на умовах лізингу донедавна регулювалася загальними нормами, що визначають відношення сторін при передачі майна в тимчасове користування. При цьому в нормативних актах була відсутня термінологічна певність і однозначність. Останнім часом у цивільному праві ряду закордонних країн приведені юридичні визначення лізингу й окремих його видів, а в деяких прийняті відповідні законодавчі акти. За рівнем правового забезпечення лізингових відношень можна виділити трьох основні групи країн:

спеціальні закони, що мають, що регулюють лізингові угоди (континентальні країни Західної Європи: Франція, Бельгія, Італія);

спеціальні підзаконні акти, що мають, (країни ”загального права" - Англія, Австралія);

країни, що не мають спеціального законодавства (США, Німеччина).

Для законів, прийнятих у країнах першої групи, характерно те, що в них регламентуються взаємовідносини не тільки між основними партнерами (лізингодавцем і лізингоотримувачем), але і між лізинговою компанією і постачальником, тобто весь комплекс тристоронніх майнових відношень, що виникають при лізингу.

В другій групі країн правове регулювання лізингу здійснюється в залежності від вартості майна, переданого в тимчасове користування, і від суб'єктів лізингової угоди. Наприклад, у законодавчій практиці Англії за умови, що вартість предмета лізингу не перевищує 2000 фунтів стерлінгів, а користувачем є юридична особа, застосовуються норми закону про оренду-продаж 1985 року. Всі інші випадки, що не підпадають під ці умови, регламентуються нормами "загального права".

У країнах третьої групи стосовно до лізингових угод широке використання знаходять також загальні положення цивільного і торгового права.

Довгий час Україна відносилася до числа країн, що не мають спеціального законодавства по врегулюванню лізингових відношень, але в 2008 році було прийнято основний нормативний документ, що регулює лізингову діяльність в Україні - Закон України “Про лізинг".

В Законі передбачено два види лізингу (фінансовий та оперативний) і три форми лізингу: зворотній, пайовий (колективний) та міжнародний.

Головною хибою українського законодавства щодо лізингу є те, що основним регулюючим параметром у лізингових угодах встановлено строк амортизації, який і є головним гальмом. У цьому питанні закон “Про лізинг” суперечить чинному закону “Про оподаткування прибутку підприємств", згідно з яким оперативний лізинг і фінансовий лізинг можуть бути використані на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, тобто по суті для фінансового лізингу нижня межа строку є нульовою.

Не заамортизовану за договором фінансового лізингу вартість лізингованого устаткування згідно з законом “Про лізинг” необхідно викупити. А це залишкові 40% при виконанні мінімального обсягу лізингу в 60% вартості, і викуп їх для лізингоодержувача стає досить утрудненим. При подовженні відповідного договору може йтися тільки про оперативний лізинг, але тут постають проблеми захисту лізингодавця. Виникає також багато суперечностей у системі оподаткування прибутку як для лізингодавця, так і лізингоодержувача у зв'язку зі складом їх валових витрат. Певною мірою це пов'язано з недоопрацьованістю термінологічної бази.

Лізингова діяльність, здійснювана в будь-якій організаційній формі, крім банківської, не ліцензуєтся. Комерційним банкам для здійснення лізингових операцій потрібно одержання спеціальної ліцензії НБУ.

Базова схема фінансового лізингу згідно із Законом України про лізинг.

1 - оформлення договору фінансового лізингу;

2 - продаж предмету лізингу лізингодавцю;

3 - передача продавцем (постачальником, власником) предмета лізингу лізингоодержувачу;

4 - письмова згода лізингодаваця на сублізинг, що є обов'язковою умовою договору сублізингу;

5 - сублізинг;

6 - оформлення договору фінансового лізингу та передача предмета фінансового лізингу.

У чинному законодавстві відсутні спеціальні обмеження або інші вимоги, що стосуються іноземної участі в капіталі українських лізингових компаній. Немає також особливих вимог до розміру статутного капіталу лізингових компаній.

Не передбачена Законом реєстрація і ліцензування в майбутньому лізингових договорів, за винятком випадків, коли в лізинг передається державне майно або коли лізингодавцем за договором міжнародного лізингу виступає резидент України.

Відсутні які-небудь податкові пільги для лізингових операцій, крім можливості віднесення на собівартість продукції (послуг) лізингоотримувача всієї суми лізингових платежів. Проте для лізингодавця віднесення лізингових платежів на витрати в кожному періоді обмежується чинними нормами амортизаційних відрахувань. Спеціальний пільговий режим прискореної амортизації для лізингового майна не встановлений.

Істотно знижує принадність лізингу у порівнянні з банківським кредитом: стягується ПДВ з усієї суми лізингових платежів, особливо у випадку передачі в лізинг імпортного устаткування, купівля якого для лизингоотримувача звільнялася б від сплати цього податку.

Для лизингодавців і кредиторів, що фінансують лізингові угоди, передбачається ввести пільгову ставку оподатковування прибутку від лізингових операцій, що на 10 відсотків повинна бути нижче базової ставки оподатковування прибутку підприємств (у даний час - 30%).

Нерезиденти.

Доступ нерезидентів на ринок лізингових послуг України для здійснення операцій міжнародного лізингу вільний від будь-яких спеціальних обмежень. Закордонні лізингові компанії, банки й інші підприємства укладають і здійснюють із резидентами України лізингові угоди без ліцензування як їхньої діяльності в Україні, так і самих лізингових договорів. Від резидентів-лізингоотримувачів, що беруть участь у договорах міжнародного лізингу, також не потрібно одержання будь-яких дозволів і ліцензій, тому що лізингові операції, здійснювані з-за кордону по міжнародній класифікації не ставляться до операцій, що впливають на сальдо платіжного балансу країни. Це робить міжнародний лізинг більш привабливою формою фінансування, ніж іноземний кредит.

Міжнародні лізингові угоди, укладені на термін понад один рік, розглядаються українським законодавством за аналогією з торговими. Тому сплату мита на лізингове майно потрібно робити при його ввозі на митну територію України. Аналогічні вимоги застосовуються і до сплати ПДВ у випадку, якщо лізингове майно належить до товарної групи, не звільненої від його сплати.

Законом передбачено зміну процедури сплати мита і ПДВ по лізинговому майну, що надходить з-за кордону. Відповідні податки і мито будуть сплачуватися в момент переходу права власності на майно лізингоотримувачу і виходячи з залишкової його вартості на момент переходу. Такі зміни зроблять міжнародний лізинг ще більш привабливим.

Згідно українському законодавству, прибуток, одержуваний нерезидентами від лізингових операцій в Україні, при репатріації оподатковується податком у розмірі 15%, крім випадків, коли розмір цього податку визначений відповідними двосторонніми міждержавними угодами про усунення подвійного оподатковування.

У цілому, виходячи з оцінки нормативно-правової бази, фінансування українських підприємств на умовах міжнародного лізингу варто розглядати як одне з найбільше ефективних і надійних напрямків для вкладення іноземного капіталу.

Останнім часом в Україні росте інтерес до лізингу: комерційні банки активно створюють спеціалізовані лізингові компанії, а держава формує правову базу для лізингової діяльності. В лютому 1998 року Верховною Радою України прийнятий закон "Про лізинг". Проте активність лізингодателів на Україні залишається усе ще вкрай низкою. Це пояснюється поруч причин, головна з який - відсутність сприятливого нормативно-правового поля для лізингової діяльності. Крім того, діяльність різноманітних груп, що надають лізингові послуги, стримується особливими причинами.

Банки-резиденти, відповідно до українського законодавства, мають право виконувати лізингові операції тільки за рахунок власних коштів, що для них не надає особливого інтересу, тому що, будучи депозитними заснуваннями, вони в основному орієнтовані на виконання комерційних операцій за рахунок залучених коштів (внесків). Тому лізингові угоди здійснюються банками, як правило, виключно у випадках, коли вони приймають на свій баланс майно клієнтів, що виступало заставним забезпеченням прострочених позичок. Тут лізинг виступає в якості технічного інструмента, який дозволяє стягнути прострочену заборгованість шляхом використання застави.

Розвитку "банківського" лізингу до деякої міри перешкоджає і те, що для здійснення лізингових операцій банки повинні одержувати окрему ліцензію Національного банку.

Українські підприємства-виробники машин і устаткування, безумовно, бачать у лізингу перспективу просування своєї продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Особливий інтерес до лізингу у виробників транспортних засобів (літаки, автобуси, тролейбуси і морські суду) і сільськогосподарської техніки (трактора, комбайни). Проте ці підприємства зараз самі знаходяться в найтяжкому фінансовому положенні і через відсутність оборотних коштів не можуть фінансувати придбання своєї продукції на умовах лізингу. Тому приклади ефективного лізингу "від виробника" одиничні.

Аналогічна ситуація із самостійними лізинговими компаніями, створення яких не було міцно пов'язано з надійним джерелом фінансування лізингових угод (банком, страховою або інвестиційною компанією). Такі лізингові компанії, як правило, припиняли активну діяльність незабаром після створення або трансформувалися в торгові підприємства.

Для закордонних лізингодавці (банків, лізингових компаній, підприємств - виробників) є дві можливості надання лізингових послуг на українському ринку. Перша - через інвестування в лізинговий бізнес в Україні і ведення лізингової діяльності в статусі резидента України. Друга - шляхом здійснення міжнародних лізингових угод у статусі нерезидента. У обох випадках, особливо в другому, основними чинниками, що стримують діяльність закордонних лізингодателей на українському ринку, є:

недостатнє знання особливостей ринку і складність оцінки ризиків;

відсутність розгалуженої мережі, необхідної для здійснення експертизи і моніторингу лізингових угод;

нестабільність і недосконалість законодавчої бази.

У той же час слід зазначити, що тільки на лізинговому сегменті ринку фінансових послуг в Україні практично відсутні спеціальні обмежувальні процедури і вимоги для роботи нерезидентів. Тим часом в Україні діють жорсткі обмеження на банківську діяльність, яка здійснюється нерезидентами, або фінансується ними (обмежено вихід на ринок, необхідне ліцензування діяльності, встановлені граничні умови для інвестування). Не менше жорсткі вимоги подаються до діяльності нерезидентів на ринку страхових послуг (заборонено прямий вихід нерезидентів на ринок, діють жорсткі обмеження на участь іноземного капіталу в українських страхових компаніях.

Найбільше поширення в Україні одержав міжнародний лізинг вантажних автомобілів, морських і повітряних судів, а останнім часом і комп'ютерної техніки. Лізингові умови постачання машин і устаткування пропонуються компаніями RENAULT, DAF, SCANIA, IBM, HP і ін.

Лізингові пропозиції закордонних компаній відрізняються від пропозицій внутрішнього ринку більш низькою вартістю послуг, а також значно більшою тривалістю періоду лізингу. При цьому в більшості випадків (на відміну від одержання іноземного кредиту) не потрібно надання гарантій уряду або гарантій першокласних закордонних банків.

В цілому, ситуація на ринку лізингових послуг України характеризується істотним перевищенням попиту над пропозицією і тенденцією, що намітилася, до переважного розвитку міжнародної форми лізингу. Вона пояснюється особливістю правового регулювання лізингових послуг в Україні.

При зберіганні цієї тенденції і подальшому вдосконаленні національного лізингового законодавства можна прогнозувати в майбутньому підвищений інтерес українських банків і лізингових компаній до здійснення лізингової діяльності в Україні з території інших країн, що мають більш сприятливе лізингове, податкове й інвестиційне законодавство, шляхом створення там лізингових філій (дочірніх компаній).

Причиною широкого розповсюдження лізингу є ряд його переваг у порівнянні з іншими формами інвестування. Основними з них є:

інвестування у формі майна на відміну від грошового кредиту знижує ризик неповернення коштів, так як за лізингодавцем зберігаються права власності на передане майно;

лізинг передбачає 100-відсоткове кредитування і не вимагає негайного початку платежів, що дозволяє без різкого фінансового напруження оновлювати виробничі фонди, придбавати коштовне майно;

часто підприємству легше отримати майно по лізингу, ніж позику на його купівлю, оскільки лізингове майно виступає в якості застави;

лізингова угода більш гнучка, ніж позика, оскільки надає можливість обом сторонам виробити зручну схему виплат. За взаємною домовленістю сторін лізингові платежі можуть здійснюватися після отримання виручки від реалізації товарів, вироблених на взятому в кредит устаткуванні. Ставки платежів можуть бути фіксованими і плаваючими;

для лізингоодержувача зменшується ризик морального і фізичного старіння майна, так як майно не купується у власність, а береться в тимчасове користування. При лізингових відносинах лізингоодержувач має справу з прискореною амортизацією майна;

лізингове майно не враховується у лізингоодержувача на балансі, що не збільшує його активи і звільняє від сплати податку на це майно;

лізингові платежі відносяться на витрати виробництва (собівартість) лізингоодержувача і відповідно знижують оподаткований прибуток;

виробник отримує додаткові можливості збуту продукції, оскільки обмежене фінансування інвестицій часто не дозволяє підприємствам своєчасно оновлювати технологічну систему.

Разом з тим лізингу властивий ряд негативних сторін. Зокрема, на лізингодавця покладається ризик морального старіння устаткування (особливо, якщо договір лізингу укладається не на повний строк його амортизації), а для лізингоодержувача вартість лізингу виявляється більш високою, ніж ціна купівлі устаткування. Ще одним недоліком фінансового лізингу є те, що у випадку виходу з ладу устаткування, платежі відбуваються у встановлені строки незалежно від стану устаткування.

З використанням лізингу ефективність орендованого устаткування зростає. Висока рентабельність лізингу та наявність чіткої нормативної бази можуть сприяти форсуванню темпів розвитку цієї операції. При дефіциті внутрішніх капіталовкладень такий шлях є виходом із створеної ситуації.

Література

1. Фінанси України - підр. за ред. Огійчуко М.Ф. - К. 2008 р.

2. Фінанси України - журнал - № 3-12 - 2009 р.

3. Фінансове право - підр. за ред. Марков В.Г. - К. - 2007 р.