Впровадження в практику управління економікою більшого переліку фінансових показників дасть можливість приймати більш обґрунтовані рішення щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення його структури, здійснення структурної перебудови економіки, забезпечення соціального захисту населення тощо. Крім того, буде створено підґрунтя для вдосконалення нормативної бази планування і прогнозування, контролю за використанням фінансових ресурсів.

Фінансовий механізм - явище об'єктивне, зумовлене наявністю фінансів в економічній системі держави, проте його функціонування значною мірою залежить від того, як владні структури в державі зуміють його використати для досягнення поставлених цілей, тобто для здійснення тієї фінансової політики, яку вони проводять.

Слід враховувати, що фінансовий механізм за ринкових умов потребує чіткої взаємодії всіх його складових. Серед них немає таких, якими можна було б знехтувати чи застосувати без взаємозв'язку з іншими складовими. Разом із тим деякі складові цього механізму можна вважати вихідними. Це, зокрема, фінансове планування й прогнозування. Саме за його допомогою залучаються інші структурні елементи фінансового механізму,

У процесі фінансового планування й прогнозування визначаються обсяги фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в цілому, обсяги ресурсів, що зосереджуватимуться й розподілятимуться через бюджетну систему й інші фінансові інститути, а також тих, що будуть у розпорядженні підприємницьких структур і населення.

Важливого значення при функціонуванні фінансового механізму набуває система фінансових норм і нормативів. Її розробка й використання пов'язані з низкою організаційних і методологічних труднощів, пов'язаних насамперед із тим, що фінансові норми є синтетичним показником, а значить на їхню абсолютну величину впливає безліч факторів, які треба врахувати. Необхідно також відпрацювати методи коригування норм залежно від зміни факторів у кожному певному періоді часу.

Наявні фінансові норми за методом їх формування умовно можна розподілити на чотири групи.

До першої належать норми, що централізовано затверджуються органами законодавчої та виконавчої влад - ставки заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, деяких видів зборів і відрахувань.

До другої групи належать норми, що повністю ґрунтуються на матеріальних потребах. Це норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров'я, норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.

Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, з огляду на загальні методологічні принципи створення й використання фінансових ресурсів. Це, зокрема, норми значної частини витрат бюджетних установ тощо.

Четверту групу складають фінансові нормативи, що використовуються на загальнодержавному рівні й характеризують пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш досліджена й остаточно не сформована.

Важливою складовою фінансового механізму є також стимули, спрямовані на забезпечення своєчасного й повного надходження коштів до бюджету, найбільш економного і найефективнішого їх використання, що припускає застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій. Система стимулювання у складі нині діючого фінансового механізму включає, в основному, різні санкції за неповне й несвоєчасне надходження коштів до бюджету, неекономне й неефективне використання бюджетних асигнувань.

Найбільший перелік фінансових стимулів зосереджено в системі взаємовідносин бюджету з господарськими структурами й населенням. Причому платежі до бюджету й система бюджетного фінансування лише тоді можуть перетворитися в економічні стимули, якщо методи мобілізації, напрямки й порядок використання бюджетних коштів будуть пов'язані з інтересами суб'єктів господарювання.

Доходи бюджету - це ще не стимули, незважаючи на те, що їх формування зачіпає матеріальні інтереси всіх, хто вносить відповідні платежі. Саме собі вилучення коштів у платника не може заохотити його до кращих результатів діяльності. Скоріше навпаки, ці платежі не зацікавлюють платника в одержанні високих прибутків. Проте завдяки вдосконаленню порядку стягнення платежів можна зацікавити того, хто сплачує, в кращих результатах своєї діяльності. На відміну від бюджетних доходів, що не завжди можуть бути економічними стимулами, витрати бюджету потенційно завжди мають таку властивість. Все залежить від того, наскільки повно вдається реалізувати цей потенціал у конкретних формах бюджетного фінансування. Досвід розвитку економіки в умовах ринку в багатьох зарубіжних країнах підтверджує, що стабільність економічного зростання й підвищення суспільного добробуту потребують постійного вдосконалення фінансового механізму в кожній із його складових.

5. Фінансова політика держави та механізм її реалізації

Фінансова політика як інструмент регулювання економіки. За останні роки питанням проведення державної фінансової політики в Україні і проблемам фінансового регулювання економіки перехідного періоду займаються і вчені і практики, проте єдності думок по теоретичним аспектам щодо цього питання не досягнуто. Однак, на наш погляд, представляється можливим визначити фінансову політику як державне регулювання фінансових ресурсів з ціллю підвищення рівня життя громадян. Таке визначення фінансової політики підтверджуються її основними цілями, до яких можна віднести слідуючи :

1. Підвищення об'єму та ефективності використання фінансових ресурсів. Останнє дуже важливо для перевірки впливу фінансової політики на економіку. Відмова від обліку підвищення ефективності використання фінансових ресурсів при розробці і проведенні фінансової політики може призвести до розпиленню коштів, скороченню джерел задоволення постійно зростаючих економічних і соціальних потреб суспільства.

2. Оздоровлення та структурна перебудова економіки: підвищення в загальному об'ємі виробництва долі галузей другої групи, зниження затрат на ВПК, впорядкування грошового обігу, і в перспективі відновлення конвертованості гривні.

3. Досягнення більш високого рівня життя населення на основі розвитку галузей промисловості та сільського господарства. Соціальна спрямованість фінансової стратегії проявляється не тільки пошуках можливостей збільшення фінансових ресурсів, що спрямовуються на підвищення благоустрою народу, але і в новому підході до головної цілі економічної політики. Рівень життя виступає тепер величиною, що визначає рівень виробництва, спрямованість і структуру використання фінансових ресурсів.

Можна виділяють також і інші цілі проведення фінансової політики, такі як: зниження темпів інфляції (чому особливо багато уваги приділяється на сьогоднішній час, так як остання зараз представляє собою одне з тих лих, що найбільше загрожують благоустрою громадян), згладжування економічних циклів (при цьому в першу чергу розуміється використання фінансової політики в якості інструмента для боротьби зі спадами). Однак вказані цілі являються по своїй суті похідними від задач фінансової політики забезпечити високий рівень благоустрою всього населення.

Види фінансової політики і механізм її реалізації.

Необхідність в розробці і систематичному проведення фінансової політики виникла з розвитком капіталізму. Поштовх до складання і застосування програм фінансової політики дала економічна криза 2008-2009, поставивши під сумнів здатність ринкової системи до саморегулювання без активного втручання держави в економічне життя.

Виходячи з задач поставлених перед фінансовою політикою провідні економісти розділяють останню на три види: політика економічного росту, політика стабілізації і політика обмеження ділової активності.

Під першою, тобто політикою економічного росту розуміють систему фінансових мір, націлених на збільшення фактичних об'ємів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості.Дана стимулююча фінансова політика включає:

- зростання державних витрат;

- зниження податкового тягаря.

Якщо уряд використовує міри фіскальної політики і політики державних витрат, намагаючись утримати об'єм випуску продукції на його типовому рівні для країни і підтримати стабільність цін, то вважається, що державою проводиться політика стабілізації. До того ж було б невірним вважати, що політика стабілізації підмінює стимулюючу і стримуючу фінансову політику в їх спрямованості до вирівнювання економічної ситуації в державі, так як між даними поняттями існують значні відмінності. Наприклад, політика економічного зростання може проводитись державою і в період, коли притаманний країні об'єм виробництва вже перевищено і виробництво спрямовано до його потенційного рівня, в той час як стабілізаційна політика таких цілей переслідувати не має права.

В свою чергу політика обмеження ділової активності, напроти направлена на зменшення реального об'єму валового національного продукту в зрівнянні з його потенційним рівнем і застосовується урядом в період підйому чи буму з метою уникнення кризи перевиробництва, і інфляції що виникає на рівні з зайвим попитом.

Стримуюча політика має на увазі :

- зменшення урядових витрат;

- збільшення податків.

Інакше кажучи, фінансова політика повинна орієнтуватися на позитивного сальдо урядового бюджету, якщо перед економікою стоїть задача контролю над інфляцією.

Реалізація фінансової політики проводиться в три етапи:

Перший етап - виробітку науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів, яка формується на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив вдосконалення виробництва і стану потреб населення.

Другий етап - визначення основного напрямку використання фінансів на перспективу і поточний період, тобто розробка стратегії і тактики фінансової політики. Тут виходячи з поставленої мети враховують можливості росту і падіння фінансових ресурсів, а також зовнішні і внутрішні політико економічні фактори.

Третій етап - втілення практичних дій, націлених на досягнення встановлених цілей.

Прямий вплив фінансової політики на економіку починається лише на третьому етапі, але визначається воно змістом двох попередніх. Однак такий механізм відповідає частково, оскільки не враховує всі можливості фінансового регулювання.

Відомо, що існує два типи фінансової політики:

· дискреційна політика, чи політика що проводиться безпосередньо урядом;

· не дискреційна фінансова політика, тобто вбудовані стабілізатори.

Під не дискреційною фінансовою політикою розуміють здатність податкової системи до самостійної стабілізації, тобто такі її особливості, що дозволяють регулювати економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання будь яких управлінських органів.

Розглянемо наступну ситуацію. Для послаблення виробничого буму необхідний бюджетний надлишок, тобто перевищення прибуткової частини державного бюджету над видатковою. З іншого боку щоб подолати спад бажано мати дефіцитний бюджет. Існують два шляхи для досягнення поставленої мети, один з яких досягається за допомогою регулювання податкових надходжень. Так, в першому випадку вихід в збільшенні податків, в другому навпаки, в їх зниженні.

Припустимо, що в країні наглядається незначний спад виробництва, а уряд ще не встиг вжити відповідні заходи. Тоді скорочення прибутків громадян, а також господарюючих суб'єктів незмінно призведе до зниження податкових надходжень, однак це і необхідно для стабілізації економіки. Таким чином вірно функціонуюча податкова система спроможна автоматично врегулювати економіку. Дійсно, адже при підйомі зі збільшенням прибутків громадян також збільшаться і податки.

Окрім податків існує ще ряд важливих убудованих стабілізаторів, які в своїй сукупності врівноважують економічну систему країни.

Серед них виділяють наступні:

· Соціальні виплати, включаючи допомогу по безробіттю. Дійсно податки за рахунок яких фінансуються виплати по безробіттю різко збільшуються, коли зайнятість висока. Тому резервний фонд зростає за часів буму і надає тиску на надмірні витрати, здержуючи інфляцію. Навпаки, в період слабкої зайнятості резервний фонд використовується для виплати прибутків, чим збільшує платіжоспроможний попит, підтримуючи споживання, що веде до зниження темпів падіння виробництва, тим самим пом'якшуючи спад.

Інші типи допомоги-такі як благочинні виплати поза меж системи соціального страхування, - по характеру свого автоматичного анти циклічного регулювання теж відноситься до стабілізуючого типу.

· Актуальні для розвитку капіталістичних країн програми допомоги фермерам: коли платоспроможний попит скорочується і ціни на сільгосппродукцію падають, федеральний уряд надає субсидії фермерам, поглинаючи надлишки продукції, коли ж насувається інфляція і ціни зростають держава викидає на ринок раніше закуплену продукцію, поглинаючи надлишок грошових кошт, що послаблює будь-яку тенденцію в економіці. Нажаль такий стабілізатор не характерний для вітчизняної економіки, так як російське сільське господарство не страждає кризою перевиробництва.

· Ефект надійності компаній. Практика показує, що з метою створення ілюзії стабільного прибутку корпорації, акціонерні товариства інші подібні юридичні особи зберігають попередній рівень виплати по дивідендам, навіть якщо їх прибутки змінюються на протязі короткого відрізку часу. Це веде до послаблення попиту на товари і послуги,який інакше був би поданий вкладникам, одержавши ми, наприклад підвищенні прибутки з їх цінних паперів. В іншому випадку ефект був би зворотнім, який також привів би до стабілізації ситуації.

· інертність схильності до споживання. Так індивід намагаючись підтримувати звичний рівень життя, повільно пристосовуються до свого підвищеного прибутку.

Не дивлячись на безумовно корисну спроможність податкової системи до стабілізації, без цілеспрямованого впливу уряду на економічну ситуацію все-таки неможливо обійтися, тому що саморегулювання недостатньо, якщо економічна ситуація сильно змінюється, а політична ситуація перешкоджає пасивним діям уряду.

Таким чином регулювання економіки не можна застосовувати виключно за допомогою умонтованих стабілізаторів, тому проведення дискреційної політики, не дивлячись на заперечення економістів що проповідують невтручання в економіку, представляється необхідним.

Під дискреційною політикою розуміють обізнану маніпуляцію податками і урядовими витратами з метою зміни реального об'єму національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Основними інструментами дискреційної фінансової політики є :

· суспільні роботи і інші програми, зв'язані з витратами ;

· соціальні програми

· урядові закупки

· державні інвестиції

· зміна витрат трансфертного або перерозподільного типу;

· управління податковим пригніченням.

Таким чином, можливо знайти два головних елементи, що є складовими фінансової політики. Це політика в області державних витрат і фіскальна політика.

До політики в області державних витрат можна віднести всі програми, що зв'язані з державними витратами.

По-перше це суспільні роботи, які на зорі фінансової політики широко застосовувалися, якщо економіці загрожувала депресія і як результат - безробіття. Такі програми мали за мету збільшення зайнятості і часто були надто поспішними і надто витратними. Щоправда є і позитивні приклади: в післявоєнній Німеччині великі кошти відводились на будівництво нових доріг та автомобільних магістралей, що не тільки знизило рівень безробіття, але і позитивно вплинуло на розвиток виробництва, а також звільнило державу від зайвих витрат в майбутньому, забезпечивши країну на той момент однією з кращих в світі шляховою системою.

Однак зараз пішло відхилення від політики суспільних робіт, що пояснюється фактором часу. Так, уряд визнає, що економіка вступила в стадію спаду тільки після того, як останній вже встиг вразити господарство країни. Наприклад коли країни ОПЕК підняли ціни на нафту тільки деякі економісти передбачали всю повноту наслідків, яке дане підвищення потягне за собою. Стабілізаційна політика почала проводитись лише через декілька місяців після початку спаду, коли зниження ділової активності було помітно вже неозброєним оком. Одержавши достовірну інформацію щодо кризи що вразила країну, державні органи починають виробляти суспільні програми, але до того часу, коли вони будуть представлені і почнуть впроваджуватись необхідності в них вже не буде, бо час депресії почне підходити до кінця. В загалі слід відмітити, що суспільні роботи являються неефективним інструментом дискреційної політики.

Другим інструментом дискреційної фінансової політики являються державні програми витрат на соціальні потреби. Так, уряд може стриматися від відпрацювання додаткової соціальної допомоги в періоди інфляції, чим досягне зниження рівня споживчого попиту. За часів депресії воно підвищує асигнування на соціальні потреби.

Однак недоліком матеріальної допомоги для короткострокових цілей стабілізації являється факт політичного порядку, що такі надзвичайні програми важко скоротити, коли положення знову покращиться.

Третій з основних важелів за допомогою яких проводиться управління фінансами, - урядові закуповування і інвестиції. Збільшення державних інвестицій, як і зростання приватних прибутків, стимулює розвиток промисловості, що одержує нові замовлення. Дане положення підтверджується наступним макроекономічним законом

S+V=C+In+Xn+G,

тобто заощадження і імпорт дорівнюють сумі споживання, інвестицій, чистого експорту і державних закуповувань

Сутність фіскальної політики, як до другого елементу політики фінансів, полягає в зміні податкового тягаря впродовж всього економічного циклу.

Під податком, збором, митом і іншими платежами розуміють обов'язковий внесок в бюджет відповідного рівня або в позабюджетний фонд, який здійснюється платниками в порядку і на умовах, що відповідають чинному законодавству. Сукупність податків що стягуються в державі та інших платежів, а також форм і методів їх побудування формують податкову систему фіскальної політики. При цьому об'єкти оподаткування дуже різні: серед них і прибутки, і вартість визначених товарів, окремі види діяльності платників податків, операції з цінними паперами, використання природних ресурсів, майно юридичних та фізичних осіб, передача майна, додана вартість продукції, робіт чи послуг і інші об'єкти що встановлені чинним законодавством.

Податки як інструмент фіскальної політики бувають двох видів. Перший вид - податки на прибуток та майно: податок на прибуток з громадян і податок на прибуток фірм; на соціальне страхування, на фонд заробітної платні і на робочу силу (соціальні внески); майнові податки, в тому числі податки на власність, включаючи землю та іншу нерухомість, податок на переказ прибутків і капіталів за кордон. Вони стягуються з конкретної фізичної чи юридичної особи, їх називають прямими податками.

До другого виду відносяться податки на товари та послуги: податок з обігу чи податок на додану вартість; акцизи (прямо включені в ціну товарів чи послуг) на спадщину; на угоди з нерухомістю та цінними паперами та інші.

Це непрямі податки так як вони повністю чи частково переносяться на ціну товарів чи послуг. Тобто можна виділити головні принципи фіскальної політики. Це:

· Оподаткування повинно носити поодинокий характер, інакше ціна товару, спрямованого до споживача буде невиправдано завищена, що зробить його не конкурентноздатним, з іншого боку постійний податковий тягар позбавить підприємця стимулу до виявлення ділової активності.

· Обов'язкова сплата податків. Податкова система не повинна залишати сумнівів у платника податку в незбіжності платежу. Система штрафів та санкцій повинна бути такою, щоб несплата або несвоєчасна сплата податку була менш корисною, ніж своєчасне і чесне виконання обов'язків перед податковими органами.

· Процедура виплати податків повинна бути простою, зрозумілою і доступною для платника податку і економічною для закладів, що збирають податки

· Податкова система повинна бути гнучкою і легко адаптуватися до мінливих суспільно -політичних потреб.

· Податкова система повинна забезпечувати ефективний перерозподіл створюваного валового внутрішнього продукту.

Таким чином, фіскальна політика, що проводиться державою зобов'язана відповідати основним принципам побудови податкової системи української державності і регулювати економічні відносини всередині країни.

Крім цього, реалізація фіскальної політики повинна враховувати три найважливіші функції державного управління оподаткуванням:

1. забезпечення фінансування державних витрат, тобто пряма функція податків;

2. підтримання соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між прибутками окремих груп з метою згладжування нерівності між ними, недопущення різкого розшарування суспільства(соціальна функція);

3. державне анти циклічне і проти інфляційне секторне, галузеве і регіональне регулювання економіки(регулююча функція).

Вибираючи ліберальну чи протекціоністську зовнішньоторгову політику, держава змінює митні мита, одержуючи від торгових партнерів чи зустрічні поступки, чи більш жорсткі умови для національного експорту. Митні мита - вид непрямих податків підвищення яких веде до подорожчання імпорту, а вслід за цим і вітчизняних товарів, до зниження зовнішньоторгового обігу. Зниження чи відміна мита ведуть за собою загострення конкуренції на внутрішньому ринку, уповільнення підняття цін, активізацію зовнішньої торгівлі.

Однак дискреційна фіскальна політика, як і політика, заснована на використанні вбудованих стабілізаторів, також має ряд своїх недоліків.

Окрім явних політичних труднощів, зв'язаних з довготривалим обговоренням в Верховній Раді України відносно прийняття законів або змін до законів про зміну податкових ставок, існує ще один недолік: заперечення проти тимчасового зниження податків для боротьби зі спадом виходить з того політичного факту, що в демократичному суспільстві може бути тяжко знову підвищити податки після подолання спаду.

Держава, маючи можливість застосовувати всі елементи фінансової політики, володіє могутнім інструментом, що дозволяє дуже ефективно боротися з будь - якими труднощами, які б не трапилися за перехідної економіки. Важливо зі знанням справи використовувати всі можливі засоби, послідовно і вірно просуватися шляхом закріплення економіки і відродження України.

Література

Амуржуев О.В., Дороговцев А.Е. Неплатежи: способы предотвращения и сокращения (практическое пособие) - М.: Аркагор, 2004 - 156 с.

Артеменко В.Г., Беллендер М.В. Финансовый анализ: Учебное пособие - М.: Издательство "ДИС", ИГАЭ и У, 2007 - 128 с.

Банковское дело: Учебник / Под ред. О.И. Лаврушина. - М.: Финансы и статистика, 2005 - 576 с.

Бойчик І.М., Харів П.С., Хончан М.І. Економіка підприємств. - Львів: В-во "Сполом". - 2001 - 212 с.

Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капитала. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. - М.: Финансы и статистика, 2006 - 432 с.

Финансовый менеджмент: Учебник для вузов / Г.Б. Поляк, И.А. Акодис, Т.А. Криева и др.; Под ред. проф. Г.Б. Поляка. - М.: Финансы, ЮНИТИ, 2007 - 518 с.

Ширимет А.Д., Сайфулин Р.С. Методика финансового анализа. - М.: Инфра-М., 2000 - 176 с.