Бюджетна класифікація. Система фінансового права України

Зміст

1. Система фінансового права України

2. Бюджетна класифікація та напрями її удосконалення

3. Суть і функції державного страхування

Література

1. Система фінансового права України

Правова форма певного виду суспільних відносин формується, виходячи зі змісту й завдань тих відносин, що вона регулює. Саме тому правова форма при реалізації цієї мети може включати різні інститути, підгалузі, що часом виходять за межі однієї галузі права.

В цьому випадку можливий аналіз правових норм і інститутів права сукупно з іншими галузями науки, що конкретизують розглянутий об'єкт.

Такими галузями знань можуть виступати філософія, історія, економіка та інші. Правова форма суспільних відносин, охоплюючи сукупність норм і правових інститутів, підлегла змісту регульованих відносин, їхній структурі й завданням державного регулювання.

Надаючи правової форми певній групі відносин, держава виходить з їхнього змісту, цілей і завдань на конкретному етапі розвитку. Галузі фінансового права властивий набір інститутів, що забезпечує всі сторони й елементи юридичного режиму руху державних коштів.

Потрібно, природно, враховувати, що інститути фінансового права передбачають цілісне регулювання тільки в межах галузі й мають спеціалізований характер стосовно визначеної групи правових норм.

Таким чином галузь фінансового права містить увесь комплекс норм, що регулюють відносини, які складають предмет фінансового права, й забезпечують правове регулювання руху державних коштів. Кожний з інститутів реалізує більш вузьку мету.

На сучасному етапі в системі правового регулювання фінансових відносин склалася специфічна ситуація, викликана швидким розвитком майже всіх складників фінансової системи держави. Йдеться про міру інституціональності фінансового права як галузі.

Справа в тому, що галузевий режим регулювання визначають сукупністю елементів: методом регулювання, юридичним інструментарієм, принципами, наявністю галузі законодавства й кодифікованого акта.

В той же час ці елементи для фінансового права в даний момент притаманні не в повному обсязі. І хоч фінансове право розглядають як галузь права, воно формується через становлення й розвиток складених інститутів: бюджетного права, податкового права і т.д.

Іншими словами, за відсутності загального відбувається розвиток частки. Ця тенденція та її подальший розвиток можуть негативно позначитися на нормотворчих і правозастосовчих процесах у фінансовій сфері, оскільки недооцінка загальногалузевих засад у правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин може зумовити незв'язаність, розбіжність і конфліктність усієї системи взагалі.

Якщо виходити з визначення галузі права, то це насамперед відносно замкнута частина системи права, що включає сукупність норм, що регулюють суспільні відносини в певній сфері діяльності людей, яка відрізняється принциповою своєрідністю. Саме замкнутою частиною системи права виступає фінансове право.

Система фінансового права обумовлено публічною, тобто визначальною для країни діяльністю, а саме діяльністю з формування грошових фондів для загальнодержавних потреб, для утримання державних органів і їхнього матеріально-фінансового забезпечення.

Це стосується не тільки діяльності органів влади, але й органів, що здійснюють її відповідно до Конституції України й встановленим розмежуванням компетенції в цій галузі. Під час цієї діяльності формується система бюджетів, що зосереджує кошти для потреб загального значення.

Такий само публічний характер має й діяльність органів місцевого самоврядування з формування місцевих бюджетів. її спрямовано на задоволення місцевих інтересів, які мають загальне значення для даної території. Вона забезпечує формування муніципальних коштів з цією метою.

Отже, публічний характер мають і норми права, що регулюють відносини з встановлення податків органами місцевого самоврядування та їх справляння до місцевих бюджетів. Відповідно, всі ці відносини є владно-майновими. Фінансовому праву властиві певні ознаки:

- однорідність фактичного змісту, що передбачає регулювання суворо визначеного різновиду відносин, пов'язаних із рухом централізованих і децентралізованих фондів;

- єдність норм, що утворюють фінансове право. Вони складають єдину систему, яку визначено однорідним фактичним змістом. Це забезпечує регулювання такого різновиду фінансових відносин, що не виключає спеціалізації юридичних норм усередині інституту;

- законодавча відокремленість, що означає зовні відокремлене закріплення основних положень галузі в нормах, які її утворюють.

В основі класифікації як безпосередньо галузі права, так і інших підрозділів, традиційно лежить предмет правового регулювання, тобто коло суспільних відносин, регульованих нормами того чи іншого правового утворення як первинного, так і вторинного рівнів.

На первинному рівні виділяють галузі права, правові інститути (субінститути) та їхні об'єднання -- підгалузі.

На іншому рівні виділяють вторинні утворення: комплексні галузі права, комплексні й змішані правові інститути, що використовують кілька об'єднаних юридичних режимів регулювання.

Якщо безпосередньо галузь права -- це сукупність норм, що регулюють особливі види суспільних відносин, які за своїм економіко-правовим і соціальним змістом вимагають відокремленого, самостійного регулювання, то правовий інститут -- це підрозділ юридичних норм усередині галузі.

Юридичні норми утворюють галузь права не безпосередньо, а через інститути. Формування галузі може охоплювати кілька ступенів (інститут -- складний інститут -- підгалузь -- галузь).

Наприклад, податкове право займає чітко визначене положення. З одного боку, до нього належать інститути більш вузької групи відносин (інститут місцевих податків і зборів, оподаткування юридичних осіб тощо), з іншого боку, складний інститут податкового права є одним із елементів, що утворюють цілісну галузь фінансового права.

Фінансове право включає досить значну сукупність фінансових норм, об'єднаних у певну систему. Цю систему розбито на визначені групи, яким притаманні специфічні особливості, логічна структура, об'єктивний склад.

Система фінансового права -- об'єктивна сукупність суспільнофінансових відносин, що визначає внутрішню структуру фінансового права, зміст і особливості розміщення норм, які регулюють фінансові відносини.

В системі фінансового права виділяють частини, підгалузі, інститути. Норми фінансового права, залежно від особливостей регульованих ними відносин, утворюють окремі структурні підрозділи. В системі галузі фінансового права існує кілька підсистем, інститутів, які можна виокремити в розділи.

Загальна частина акумулює інститути, що закріплюють загальні підходи до регулювання фінансової системи, які стосуються всіх норм Особливої частини.

Загальна частина охоплює норми, які ніби винесено за дужки, а у дужках -- інститути Особливої частини, й саме до них застосовують положення Загальної частини, але вже в конкретному випадку, обумовленому характером інституту.

До Загальної частини належать фінансово-правові норми, що закріплюють основні принципи, форми й методи фінансової діяльності; поняття й функції фінансів; систему фінансових органів, їхні повноваження; правове положення інших суб'єктів фінансового права; загальні положення організації фінансового контролю.

Норми Загальної частини конкретизовано в Особливій частині, яка складається з декількох розділів, підгалузей, що включають відповідні інститути! Регулюючи більш вузькі й однорідні за змістом фінансово-правові інститути, вони утворюють певні підгалузі й розділи.

Особливу частину становлять фінансово-правові норми, що регулюють відносини в сфері бюджетної системи; державних доходів і видатків; обов'язкового державного страхування; кредитування; публічного регулювання банківської діяльності; валютного регулювання.

2. Бюджетна класифікація та напрями її удосконалення

Доходи бюджетної системи побудовані таким чином, щоб з них можна було покривати всі бюджетні видатки, щоб органи місцевого самоврядування були зацікавлені в отриманні доходів з кожного можливого джерела.

Усі бюджетні доходи зараховуються в певному порядку, що забезпечує необхідну деталізацію та правильне групування однорідних даних.

Групування доходів і видатків бюджету з присвоєнням окремим підрозділам (розділам, групам, підгрупам, статтям) відповідних порядкових номерів називається бюджетною класифікацією.

До прийняття БК України застосовувалася структура бюджетної класифікації України, затверджена постановою ВРУ від 12 липня 1996 р. „Про структуру бюджетної класифікації України".

Вона запроваджувалася з метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних даних.

Дана постанова передбачала обов'язкову фінансову звітність підприємств щодо отриманих пільг по оподаткуванню в розрізі окремих видів податків і пільг щодо кожного податку. Постанова ВР України № 327/96-ВР була розкрита в 8 додатках.

На виконання ст. 8 БК України МФУ видало наказ „Про бюджетну класифікацію та її запровадження" від 27 грудня 2001 p., № 604.

Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних і економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнюваності бюджетних показників.

Бюджетна класифікація використовується на всіх стадіях бюджетного процесу, а також при складанні зведених (консолідованих) бюджетів і має такі складники:

- класифікація доходів бюджету;

- класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету;

- класифікація фінансування бюджету;

- класифікація боргу.

Організаційне та правове призначення бюджетної класифікації полягає в тому, що вона:

створює умови для порівняння показників державного бюджету та місцевих бюджетів;

полегшує розгляд бюджетів та їхній економічний аналіз;

спрощує контроль за виконанням бюджетів, своєчасністю та повнотою акумуляції коштів, використанням їх за цільовим призначенням;

забезпечує можливість синтетичного й аналітичного обліку доходів і видатків у бюджетних установах та організаціях;

дозволяє порівнювати асигнування з видатками, що допомагає дотримуватися фінансової дисципліни, економно витрачати кошти, здійснювати контроль за виконанням програм соціально-економічного розвитку держави;

віддзеркалює правову основу організації складання бюджетів;

здійснює юридичне закріплення бюджетного устрою та компетенції органів влади всіх рівнів.

3. Суть і функції державного страхування

Страхування -- це врегульований правовими нормами процес формування цільових фондів коштів на відшкодування шкоди при виникненні непередбачених явищ, а також на надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їх житті.

Таким чином, страхування передбачає в основному рух грошових потоків від страхувальників до страховиків, а потім при настанні певних подій -- від страховиків до страхувальників.

Як і в давнину, окремі господарства і держава повинні убезпечувати себе від несподіванок і робити запаси фуражу, палива, сировини тощо.

У сучасний період страхування демонополізоване, але держава не може допустити, щоб виплати постраждалим, як фізичним, так і юридичним особам, відшкодовувалися безконтрольно, тому вона жорстко контролює і регламентує діяльність страховиків через систему державного страхового нагляду.

Страхування -- економічна категорія, воно підпорядковане загальним завданням розподілу і використання національного доходу в інтересах всього суспільства.

Створення і використання фондів страхування має публічний фінансовий інтерес, оскільки у відшкодуванні збитків, нанесених як природними силами, так і діями людини, зацікавлено все суспільство: держава, органи місцевого самоврядування, кожне підприємство, кожна людина.

За допомогою страхових фондів перерозподіляється частина національного доходу із суворо цільовим призначенням -- відшкодування нанесених збитків.

Однак перерозподільні відносини у страхуванні обумовлені вірогідністю страхового випадку, який може нанести збитки. Можливість виникнення страхового випадку повинна носити випадковий характер.

Якщо страхувальник впевнений, що немає ризику в тому, що він загубить речі, якщо буде нести їх в руках, то він не буде їх страхувати. А впевнений у тому, що страховий випадок обов'язково станеться, страховик не буде укладати договір із страхувальником.

Основною ідеєю страхування є солідарний розподіл шкоди між страхувальниками. Відповідний страховий фонд, що має цільове призначення, утворюється з внесків певних страхувальників і витрачається на покриття збитків, які нанесені тільки постраждалим страхувальникам, які уклали договори страхування саме з цим страховиком.

Страхові відносини -- вид фінансових перерозподільних відносин, але вони виходять за межі календарного року, оскільки страхові події відбуваються не кожного року.

Для того, щоб відшкодувати збитки, завдані особливо стихійним лихом, необхідно створити резерви. Страхувальники страхують не тільки майно, але й заощаджують кошти для несподіваного випадку; повноліття дитини, дожиття до певного віку тощо.

Таким чином, завданнями страхування є відшкодування шкоди, нанесеної стихійним лихом або іншими непередбаченими подіями, а також заощадження коштів страхувальника.

У плановому господарстві СРСР держава вільно розпоряджалася коштами державних підприємств, перерозподіляючи їх за потребою, тому страхування не було гостро потрібно як особливий метод захисту майна навіть державних підприємств. Зараз, коли країна переходить до ринкових відносин, воно стає необхідним.

Шкода наноситься підприємствам, які розташовані на певній території країни, а не на всій, тому можна допомогти постраждалим підприємствам за рахунок страхового фонду, створеного саме цими зацікавленими суб'єктами. І чим більше суб'єктів певної території або галузі бере участь у створенні страхового фонду, тим менша частка при розкладі втрат припаде на кожного страхувальника.

Саме цим і забезпечується концентрація коштів у єдиному фонді і з'являється можливість відшкодування збитків при невеликих витратах кожного страхувальника.

Оскільки шкода не виникає повсякчасно, кошти у фонді накопичуються, а щоб вони не лежали, їх інвестують, і страховики одержують прибуток.

Кошти, які страхувальники вносять у страхові фонди, мають одне призначення -- відшкодування втрат, які може понести суб'єкт страхових відносин, тому вони віддаються у фонд страховика беззворотно, якщо не наступають події, від яких застраховане майно, здоров'я чи ще якесь благо, що належить суб'єкту страхових відносин.

Сутність страхування виявляється в його функціях, які відрізняють його як ланку фінансової системи.

Перш за все, через страхування частина національного доходу, що знаходиться в страхових фондах, буде використана на відшкодування нанесеної шкоди, тобто кожен страхувальник ризикує понести втрати від подій, які вказані в договорі страхування. І щоб не ризикувати, страхувальник вносить свої кошти у фонд, а страховик перерозподіляє їх серед учасників.

Страхування виконує також відновлювану функцію, оскільки при настанні страхового випадку страховики відшкодовують збитки страхувальника.

Кошти, які сплачують страхувальники, зберігаються у страховиків, які накопичують їх для використання при настанні страхових випадків або певної дати, події.

Держава, як і все суспільство, зацікавлена в тому, щоб нанесена шкода юридичній або фізичній особі була відшкодована. За рахунок централізованих фондів, які належать державі, вона не може відшкодовувати всі збитки,які наносять стихій ні лиха, пожежі тощо.

Страхування як система економічних відносин, які існують у грошовій формі, охоплюють різні об'єкти і суб'єкти страхової відповідальності.

Держава ж, виражаючи публічний фінансовий інтерес при утворенні і витрачанні страхових фондів, провадить державний контроль за страхуванням, не втручаючись в конкретні цивільно-правові відносини страховиків і страхувальників.

В Україні, як самостійній і демократичній державі, процес демонополізації охопив усі галузі народного господарства і позначився на сфері і таких суспільних правовідносин, як страхування.

Ліквідація державної монополії в галузі страхування і створення недержавних страхових компаній створили передумови формування страхового ринку України.

Страховий ринок, який формується в Україні, згідно зі ст. 2 Закону України "Про страхування", наповнюється страховиками різних форм власності і організаційно-правових форм діяльності.

У ринковій економіці розрізняють за об'єктами п'ять основних галузей страхування: особисте, майнове, відповідальності, економічних ризиків та соціальне.

1. При особистому страхуванні об'єктами виступають: життя, здоров'я і працездатність людини, від нещасного випадку.

2. Об'єктом страхових правовідносин є майно, яке належить страхувальнику або знаходиться в його володінні, користуванні або розпорядженні. Майнове страхування може класифікуватися також за формою власності і соціальних груп страхувальників. Особливе значення має виділення небезпеки, яка є основою для виділення видів страхування:

а) страхування майна від вогню;

б) страхування сільськогосподарських культур від посухи та
іншого стихійного лиха;

в) страхування тварин від падежу та вимушеного забою;

г) страхування транспортних засобів від аварій та інших небезпек.

3. Страхування відповідальності. Об'єктом виступає відповідальність власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародними договорами України. Закон України "Про страхування" до переліку видів обов'язкового страхування включив страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за збиток, нанесений життю і здоров'ю туриста або його майну. Раніше цей вид страхування був заявлений як обов'язковий тільки в ст. 17 Закону України від 15 вересня 95 р. "Про туризм".

4. Об'єктом страхування економічних ризиків є шкода, яка виникає в процесі підприємницької діяльності. Страхують прямі ризики, наприклад, збитки від простоїв обладнання, страйків та непрямі -- банкрутство тощо.

5. Відносини в галузі соціального страхування в Україні регулюються іншими законами.

Страхування за формами може бути добровільним і обов'язковим.

Добровільне страхування -- це страхування, яке здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником.

Види добровільного страхування визначені ст. 6 Закону України "Про страхування".

Особливо важливим видом добровільного страхування є страхування життя, коли страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату згідно з договором у разі смерті застрахованої особи чи настання нещасного випадку, що стався із застрахованою особою або її хворобою, а також, якщо це передбачено страховим договором, у разі дожиття застрахованої особи до визначеного договором віку.

Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії.

Обов'язкове страхування існує в силу Закону, який встановлює суцільне охоплення об'єктів страхування з нормуванням страхового відшкодування.

Закон України "Про страхування" та підзаконні нормативно-правові акти вирішують ці питання, хоча конкретні страхові відносини регулюються цивільним законодавством, оскільки з кожним страховиком укладаються свої угоди.

Обов'язкове державне страхування -- це некомерційна форма, за якої забезпечуються інтереси не окремих страхувальників, а всіх громадян країни.

Тому цю форму страхування можна поділити на два підвиди: обов'язкове загальне й обов'язкове професійне, яке поширюється на громадян, професійна діяльність яких пов'язана з особливою небезпекою.

Обов'язкове професійне страхування проводиться виключно за рахунок коштів Державного бюджету. Закон України "Про страхування" не включив види цього страхування у перелік видів обов'язкового страхування.

Для цих категорій осіб п. 10 розділу V Закону України "Про страхування" передбачено заміну обов'язкового державного страхування на безпосереднє здійснення потерпілим компенсаційної виплати з Державного бюджету за місцем роботи потерпілого за окремим Законом.

Залежно від черговості здійснення страхових правочинів розрізняється первинне страхування, коли правовідносини виникають між страховиком і страхувальником, та вторинне -- перестрахування, коли правовідносини виникають між страховиками.

Перестрахування -- це страхування одним страховиком на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він застрахований.

Порядок і вимоги перестрахування у страховика-нерезидента встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За Законом України "Про страхування" (ст. 12) перестраховиком може бути як резидент України, так і іноземна страхова організація.

Кабінет Міністрів України затверджує форму декларації, яку подають уповноваженому органу страховики, які з початку календарного року передали перестраховикам більше ніж 50 відсотків своїх страхових платежів.

Особливістю перестрахування є те, що перестраховик не вступає у правовідносини із страхувальником, правовідносини по страхуванню виникають між страховиком і страхувальником, а при перестрахуванні правовідносини виникають між страховиком і перестраховиком. Страхувальника можна і не повідомляти, оскільки відповідальність за компенсацію можливих збитків у повному обсязі несе страховик.

Таким чином, фінансові зусилля по досягненню найбільшої результативності страхових операцій окремих страховиків можуть бути розподілені між перестрахувальниками.

Література

1. Бюджетний кодекс України. - «Сам себе юрист» - yurist-online.com.

2. Закон України від 7.03.1999р. «Про страхування» // Урядовий кур'єр. - 2001.

3. Постанова ВР України від 12 липня 1996 р., «Про структуру бюджетної класифікації України» // ВВРУ.- 1996.-№ 42.

4. Зюнькін А.Т. Фінансове право: Опорний конспект лекцій. - К.,1999.

5. Фінансове право: курс лекцій / В.А. Предборський, А.А. Жук, А.Т. Зюнькін - К.,- 1998.

6. Фінансове право України: Підручник / За ред. М.П. Кучерявенька. - К.,- 2004.

7. Фінансове право: Хавч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів / За ред. Л.К. Воронкової і Д.А. Бекербської. - К.,- 2000.