Міжнародні розрахунки

Реферат

з дисципліни «Фінанси»

на тему: «Міжнародні розрахунки»

Зміст

Вступ

1. Суть і особливості міжнародних розрахунків

2. Використання вексельної форми взаєморозрахунків в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Організація міжнародних грошових потоків між суб'єктами господарювання застосовується на встановлених формах розрахунків та системі валютного регулювання.

Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю товарами й послугами, а також некомерційні операції, кредити і рух капіталу між державами. Більша частина всіх міжнародних розрахунків здійснюється в процесі опосередкування міжнародних торгових угод.

Порядок проведення розрахунків регламентується відповідними міжнародними документами і угодами.

Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов'язань і відповідальності сторін.

Метою реферативної роботи є дослідження суті і особливостей міжнародних розрахунків, а також використання вексельної форми взаєморозрахунків в Україні.

1. Суть і особливості міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків являються експортери, імпортери й банки, що їх обслуговують. Вони вступають в певні відносини між собою з приводу руху товаросупроводжуючих документів і поточного оформлення платежів. При цьому головна роль в міжнародних розрахунках належить банкам.

В сучасних умовах банки виступають не тільки в ролі посередників між експортерами й імпортерами. Вони виконують функції кредиторів, що фінансують зовнішньоторгові угоди, функції контролю, виступають також в ролі гарантів (в залежності від умов платежу).

Банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунку і форм платежу, які експортери й імпортери зобов'язані приймати до уваги.

Ступінь впливу банків в міжнародних розрахунках залежить від ряду факторів, частково від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни, участі фірм і підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, купівельної спроможності валюти, спеціалізації банків, їх фінансового становища і ділової репутації. Великий вплив на здійснення міжнародних розрахунків здійснює й загальний рівень розвитку кредитно-банківської системи і її інститутів в країні і регіонах країни.

З початком економічної реформи в Україні відбувається процес залучення комерційних банків у світову систему міжнародних розрахунків. В доперебудовний період зовнішньоторгові розрахунки в країні здійснювались переважно через Зовнішньоторговий Банк СРСР.

Реформування економіки, лібералізація ЗЕД, розвиток української банківської системи, встановлення прямих кореспондентських зв'язків з іноземними банками дозволяє українським комерційним банкам самостійно здійснювати зовнішньоторгові розрахункові операції.

Цікаво й корисно знати деякі функції банків і їх послуги, надані підприємствам - суб'єктам ЗЕД. Це сьогодні:

1) продаж і купівля для клієнтів іноземної валюти;

2) надання позик в іноземній валюті;

3) участь в інкасуванні платежів з-за кордону;

4) участь в платежах клієнтів іноземним партнерам;

5) ведення валютних рахунків клієнтів;

6) ведення власних валютних рахунків у банках-кореспондентах за кордоном;

7) надання послуг по документному акредитиву;

8) облік переказних векселів, що підлягають оплаті за кордоном;

9) надання клієнту комерційної інформації, що являє для нього інтерес.

В даний час, в умовах становлення української банківської системи, що відповідає ринковим умовам, названі послуги не можуть бути надані суб'єктом ЗЕД в повній мірі.

Тому українські фірми й підприємства, укладаючи зовнішньоекономічні угоди, повинні враховувати можливості свого банку, головне, вчитися правильно визначати валютно-фінансові умови контракту і, насамперед, форми міжнародних розрахунків.

На стан міжнародних розрахунків впливає багато різних обставин, наприклад, економічні і політичні відносини між країнами; становище країни на товарних і грошових ринках; ступінь державного регулювання ЗЕД і його ефективність; валютне законодавство; міжнародні торгові правила і звичаї; стан платіжних балансів та ін.

В зв'язку з цим систему міжнародних розрахунків можна розглядати як відносно самостійну, яка має свої особливості.

По-перше, на відміну від внутрішніх, міжнародні розрахунки регулюються не тільки національними нормативними і законодавчими актами, але й міжнародними законами, банківськими правилами і звичаями. Наприклад, такими як Єдиний чековий закон, прийнятий Женевською вексельною конвенцією в 1930 р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів.

По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах. Тому, з одного боку, на їх ефективність впливає динаміка валютних курсів. А з другого боку, нормальне функціонування товарно-грошових відносин можливе тільки в умовах вільного обміну національної валюти на валюти інших країн. Інакше кажучи, найбільш ефективна участь тої чи іншої країни в міжнародному розподілі праці і міжнародних торгових розрахунках можливе тільки на основі конвертованої валюти.

Як відомо, в даний час існують три групи валют:

1) ВКВ - вільно конвертована (обмінна) валюта. Це валюта, яка вільно і необмежене міняється на інші іноземні валюти;

2) ЧКВ - частково конвертована валюта (проміжна група). Це національні валюти, в яких використовуються валютні обмеження для резидентів і по окремих видах операцій;

3) замкнута (неконвертована) валюта, яка функціонує в межах одної країни і не обмінюються на іноземні валюти.

Обмінність національної валюти забезпечує:

- вільний вибір господарськими об'єктами найбільш вигідних ринків збуту і закупок в середині країни і за кордоном;

- більш активне залучення іноземних інвестицій і розміщення інвестицій за кордоном;

- стимулювання впливу іноземної конкуренції на підвищення ефективності, гнучкості й адаптації національних підприємств до середовища, що міняється;

- підтягування національного виробництва до рівня міжнародних стандартів по цінах, витратах, якості й асортименту;

- можливість здійснення міжнародних розрахунків в національній валюті.

По-третє, особливістю міжнародних розрахунків являється й те, що в країнах з частково конвертованою валютою держава використовує певні валютні обмеження.

Валютні обмеження являють собою законодавчу чи адміністративну заборону, лімітування і регламентацію операцій резидентів і нерезидентів з валютою й іншими валютними цінностями.

Звичайно, валютні обмеження стають причиною негативних наслідків. Вони звужують можливості й підвищують витрати валютного обміну і платежів по зовнішньоторгових угодах. Однак вони об'єктивно необхідні.

Це пов'язано, насамперед, з нестачею валюти, наявністю зовнішньої заборгованості, погіршенням платіжного балансу.

Валютні обмеження в даній ситуації вводяться з метою концентрації валютних цінностей в руках держави, вирівнювання платіжного балансу, підтримання валютного курсу валюти своєї країни. Валютні обмеження здійснюються різними способами:

1) блокування виручки експортерів від продажу товарів в даній країні;

2) повний чи частковий обов'язковий продаж валютної виручки експортерами центральному банку або іншим вповноваженим банкам;

3) заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

4) регулювання строків платежів по експорту й імпорту та ін.

В Україні до валютних обмежень відносяться: обов'язковий продаж експортерами 50% експортної валютної виручки (введена з вересня 1998 р.), регулювання строків платежів і поставок по експортно-імпортних операціях, обмежувальний характер продажу валюти імпортеру, контроль за здійсненням інвестицій за кордоном, контроль за залученням іноземних кредитів, регулювання Інвестицій нерезидентів і т.д.

В цих умовах підприємствам-суб'єктам ЗЕД необхідно сумлінно вивчати і постійно враховувати в своїй роботі питання експортного й імпортного ліцензування, валютного контролю, податкового законодавства, технічних стандартів і вимог, особливості тарифів і квот, антидемпінгових законодавств.

2. Особливості використання вексельної форми взаєморозрахунків в Україні

На території сучасної України векселі як форма розрахунку використовувались ще у XVIII ст. Однак ключовим моментом розвитку вексельного права на теренах нашої держави слід вважати запровадження за часів НЕПу системи комерційного кредитування із застосуванням векселів, що підтвердило доцільність використання цього засобу платежу.

У 1936 р. Радянський Союз ратифікував Женевську конвенцію якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі від 7 червня 1930 р. (далі - Женевська конвенція).

Крім того, Постанова ЦВК СРСР та Ради народних комісарів СРСР затвердила «Положення про переказний і простий вексель» від 7 серпня 1937 р. № 104/1341, в якому було викладено російськомовний текст Уніфікованого закону з урахуванням відповідних застережень, що містилися в додатку ІІ до Женевської конвенції.

Однак незважаючи на цей факт, вексель як цінний папір і повноцінний засіб платежу не знайшов широкого застосування в умовах соціалістичного господарювання і фактично не використовувався до часів здобуття Україною незалежності.

Лише в 1991 р. вексель було відроджено як фінансовий інструмент, здатний обертатися на фондовому ринку та, водночас, бути зручним засобом платежу.

Слід зазначити, що вексель є найважливішим фінансовим засобом, який свого часу обумовив перехід до безготівкової форми розрахунків. На сьогодні практика країн з розвинутою ринковою економікою підтверджує доцільність використання фінансових інструментів, що вільно обертаються на фондових ринках, у тому числі й векселів, які не тільки забезпечують проведення відповідних розрахунків, а й водночас виступають як товар на фондових біржах.

Сучасне законодавство країн з розвинутою ринковою економікою регулює вексельний обіг не за допомогою загальних норм цивільного права, а виключно через застосування інститутів вексельного права.

На сьогодні існують дві системи використання векселів. Відтак країни поділяються на дві групи:

- система країн, що підписали або приєдналися до Женевської конвенцiї, та прийняли на себе відповідне зобов'язання ввести в дію на своїх територіях Уніфікований вексельний закон;

- система країн англо-американського права, чиє вексельне законодавство базується на англійському законі про переказні векселі, прийнятому в 1882 р.

Обидві системи передбачають досить ліберальну процедуру емітування векселів.

У міжнародній практиці для цього не вимагається ні державної реєстрації векселя, ні спеціального захисту його бланку, ні попередніх умов його появи. Від учасників угоди, укладеної з використанням векселя, вимагається лише наявність у них право- і дієздатності.

Тобто, відповідно до світової практики, вексель може мати довільний вигляд і може бути оформлений навіть на звичайному аркуші паперу.

В Україні все інакше. Використання векселів на сьогодні суттєво обмежено, незважаючи на те, що період формування основних засад вексельного права у цілому завершено.

Зі створенням нормативної бази вексельного обігу в Україні механізм останнього запустити так і не вдалося. Це пов'язано з надзвичайною зарегульованістю, що виникла внаслідок відсутності чіткої законодавчої бази з питань регулювання останнього, та наявністю великої кількості підзаконних нормативно-правових актів, положення яких часто суперечать одне одному, що, у свою чергу, вказує на стримування обігу векселів з боку держави.

Слід врахувати й наявність так званого “тіньового” фактору, коли відбувається масове розповсюдження векселів як інструментів спекулятивних фондових операцій, що не відповідає економічній сутності самого векселя, та додати існування так званого “сірого”, “непрозорого” ринку векселів, за допомогою якого будуються схеми необґрунтованого переказу грошових коштів.

На жаль, сучасні фахівці в галузі вексельного права чомусь розглядають тільки правову сторону векселя і не висвітлюють у широкому спектрі економічну сутність цього цінного паперу.

Взагалі, вексель як товар на фондовому ринку України обертався до травня 2001 р., тобто до прийняття Закону України “Про обіг векселів в Україні” 5 квітня 2001 р. № 2374-III (далі - Закон про обіг векселів).

У цьому нормативному акті акцентовано увагу на векселі тільки як засобі платежу для використання його в рамках розрахункових операцій (“...видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги...”), чим, по суті, векселю надано статус “розписки”, а також проігноровано властивості векселя як цінного паперу.

Після набрання чинності Законом про обіг векселів, згідно з Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про заборону торгівлі векселями на організаційно оформлених ринках» вiд 18 березня 2002 р. № 103 (далі - Рішення), було припинено укладання цивільно-правових угод з векселями на організаційно-оформлених ринках - біржах і торговельно-інформаційних системах, що звело нанівець усі спроби “вивести з тіні” український вексельний ринок.

Незважаючи на те, що зазначені організаційно-оформлені ринки дозволяли збільшити прозорість торгівлі й надавали певну гарантію щодо безпеки правочину, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі - комісія) визначила, що торгівля на біржах перетворилася на спосіб знецінення векселів.

Комісія посилалася на приклади, коли окремі векселі продавалися за ціною 10-20% від номіналу, та пообіцяла підтвердити зазначені факти відповідною статистикою після закінчення перевірки всіх організаторів торгівлі. Але фактично прийняття цього Рішення було зумовлено тим, що комісія, на яку покладено обов'язок контролювати фондові біржі з боку держави, у випадку виникнення проблем отримувала претензії та визначалася винною стороною.

Так чи інакше, але й до прийняття Рішення жодній з бірж так і не вдалося налагодити активну торгівлю векселями. Правила торгів на фондових біржах і недостатня зацікавленість у розвитку біржової торгівлі взагалі створювали умови для формування біржових цін, що значно відрізнялися від цін на позабіржовому ринку.

Векселі, що продавалися за ціною 50% від номіналу на біржі, на позабіржовому ринку купувалися за ціною 10-20% від номіналу. Завищення ціни на біржі пояснювалося виключно монополізмом продавця.

Ще більшому зменшенню інтересу до бірж сприяв біржовий збір, тому позабіржовий ринок і сконцентрував у собі основну масу вексельного обігу і сформував реальну ринкову ціну.

Крім того, на цьому ринку не існувало жодних обмежень у вигляді ліцензій. Саме через це серед учасників вексельного обігу можна було зустріти як ліцензованих торговців цінними паперами, так і юридичних осіб, яки не мали відповідної ліцензії.

Останні будували свою діяльність таким чином: суб'єкт господарювання “де-факто” здійснював правочин купівлі або продажу векселя як цінного паперу, але “де-юре” за умовами договору були відсутні фінансові стосунки.

Тобто вексель продавався або купувався не за гроші, а обмінювався на будь-який товар у рамках здійснення бартерних операцій. І, як наслідок, суб'єкт господарювання міг здійснювати безліч угод подібного роду, адже така угода не підпадала під статус «операція з цінними паперами».

Нині існує ще одна проблема обігу векселів на ринку цінних паперів.

Так, згідно із Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» 10 грудня 1997 р. № 710/97-ВР (далі - Закон), торгівля на біржах і через торговельно-інформаційні системи знерухомленими цінними паперами здійснюється за обов'язковою участю депозитарію.

Норми Закону можна легко поширити на всі документарні цінні папери, в тому числі й векселі, що на сьогодні ще не знерухомлені й можуть обертатися на організаційно-оформленому ринку без участі депозитарію.

Таким чином, враховуючи практику, що склалася в обігу на біржах векселів як дисконтних боргових зобов'язань, виникає питання не тільки щодо необхідності, а й щодо доцільності включення векселів до переліку цінних паперів, що обслуговуються депозитарною системою.

Однак тут необхідно застосувати дещо інший підхід. Річ у тім, що вексель через свої специфічні ознаки не може обертатися в бездокументарній формі на рахунках у цінних паперах власників, оскільки при здійсненні відчуження потребує обов'язкової передачі “в натурі”.

Можливо, слід просто запровадити процедуру державної реєстрації векселів, яка б дозволяла надавати емітованим векселям кредитні рейтинги. Це дозволило б покупцеві цінного паперу отримувати інформацію щодо товару, який він має намір придбати.

Значно покращило становище векселя прийняття Верховною Радою України Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. № 436-ІV. В цьому Кодексі, по-перше, законодавець ще раз акцентує увагу на тому, що вексель є цінним папером, оскільки положення ст. 21 Закону України «Про цінні папери й фондову біржу», якими вексель визначено як “...цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання...”, протягом тривалого часу були “мертвою нормою закону”; і, по-друге, чітко визначає, що з цінними паперами, в тому числі й векселем, на фондовій біржі можуть здійснюватись операції купівлі-продажу.

Можна стверджувати, що при підготовці й прийнятті цього кодифікованого акта було зроблено правильний та своєчасний висновок щодо доцільності поєднання традиційних властивостей векселя як інструмента проведення господарських операцій з його обігом як дисконтного боргового зобов'язання на фондовому ринку, що дає результати у вигляді отримання чистого доходу, тобто прибутку.

Також остаточно не вирішено питання щодо кола учасників операцій на організаційно-оформленому ринку. Так, у сучасному світі існують дві основні моделі організації ринку цінних паперів -- “німецько-японська”, в якій визначальними суб'єктами є банки, та “англо-американська”, що дозволяє іншим фінансово-кредитним інститутам відігравати активну роль на фондовому ринку цінних паперів.

Поки в Україні точаться дебати щодо доцільності присутності на біржі банківських установ, уже понад 50% членів Першої Фінансової Торгівельної системи (далі - ПФТС) - найбільшої вітчизняної фондової біржі - налічують саме банки.

В березні 2003 р. набрала чинності Постанова Правління Національного банку України “Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України” від 16 грудня 2002 р. № 508, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2003 р. № 174/7495.

Цей нормативний акт закріплює положення, згідно з яким “право на дисконт” мають тільки банківські установи. За умови існування даного положення сфера вексельного обiгу стає дуже привабливою для банків, оскільки фактично дозволяє останнім займати монопольне становище щодо отримання матеріальної винагороди під час купівлі векселів.

Таким чином, враховуючи надзвичайну привабливiсть сфери вексельного обiгу для банкiв і її виключну важливiсть для всієї економічної системи, можна говорити про те, що операції банківських установ з векселями сьогодні набувають великого значення.

Незважаючи на недостатню врегульованість вексельного права в Україні, а також наявність складної нормативно-правової бази щодо обігу векселів, слід визнати, що останні залишаються фінансовим інструментом, який широко використовується підприємствами, і як фінансовий інструмент могли б слугувати для збільшення обігових коштів суб'єктів господарювання або ж, за умов нестачі обігових коштів, бути своєрідним засобом взаємного кредитування.

Висновки

Міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків являються експортери, імпортери й банки, що їх обслуговують. Вони вступають в певні відносини між собою з приводу руху товаросупроводжуючих документів і поточного оформлення платежів. При цьому головна роль в міжнародних розрахунках належить банкам. В сучасних умовах банки виступають не тільки в ролі посередників між експортерами й імпортерами. Вони виконують функції кредиторів, що фінансують зовнішньоторгові угоди, функції контролю, виступають також в ролі гарантів (в залежності від умов платежу). Банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунку і форм платежу, які експортери й імпортери зобов'язані приймати до уваги.

Використання векселів на сьогодні суттєво обмежено, незважаючи на те, що період формування основних засад вексельного права у цілому завершено. Зі створенням нормативної бази вексельного обігу в Україні механізм останнього запустити так і не вдалося. Це пов'язано з надзвичайною зарегульованістю, що виникла внаслідок відсутності чіткої законодавчої бази з питань регулювання останнього, та наявністю великої кількості підзаконних нормативно-правових актів, положення яких часто суперечать одне одному, що, у свою чергу, вказує на стримування обігу векселів з боку держави. Слід врахувати й наявність так званого “тіньового” фактору, коли відбувається масове розповсюдження векселів як інструментів спекулятивних фондових операцій, що не відповідає економічній сутності самого векселя, та додати існування так званого “сірого”, “непрозорого” ринку векселів, за допомогою якого будуються схеми необґрунтованого переказу грошових коштів.

Список використаної літератури

1. Власова І.О. Розкриття інформації про розрахунки в обліковій політиці // Торгівля і ринок України. Тематичний збірник наукових праць з проблем торгівлі / Голов. ред. О.О.Шубін. - Донецьк: ДонДУЕТ, 2004. - Випуск 16.

2. Власова І.О. Методологічні аспекти обліку розрахунків // Вісник Національного технічного університету “ХПІ”. Збірник наукових праць. Тематичний випуск “Дослідження і оптимізація економічних процесів “Оптимум 2003” 23' 2003”. - Харків: НТУ “ХПІ”, 2003. - С. 123-126.

3. Рассулова Н.В. Учетная политика и расчеты: проблемы и пути решения // Збірник наукових праць Донецької державної академії управління: Проблеми створення організаційно-господарського механізму фінансового обліку на підприємствах: серія “Економіка”. - Донецьк, 2002. - т. 3, вип. 9.- С. 13-20. 3. Василик О.Д. Теорія фінансів. - К.: НІОС. - 2000. - 416 с.

4. Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія). - К.: КНЕУ, 1999. - 164 с.

5. Романенко О.Р. Фінанси. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 312 с.