Види податків. Державний борг

Зміст

Теоретичні завдання

1. Фінансове право: поняття, система та джерела. Місце фінансового права в національній системі права

2. Державний борг: поняття, види правове регулювання. Управління державним боргом

3. Податки, що сплачують юридичні особи. Оподаткування прибутку. ПДВ, непрямі податки

3. Практичне завдання

Список використаної літератури

Фінансове право: поняття, система та джерела. Місце фінансового права в національній системі права

Фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування грошових коштів із метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій. Фінансове право виникло на межі державного та адміністративного права. Воно регулює певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни. У цих відносинах проявляється організаційна роль органів державної влади й місцевого самоврядування, тому за характером вони є владно-майнові. Це є головною ознакою, яка відрізняє фінансово-правові відносини від інших відносин грошового характеру. Наприклад, відносини державних ощадкас і громадян, які здають грошові вклади на зберігання, мають цивільно-правовий характер. Ще однією ознакою, яка відрізняє фінансове право від інших галузей, є метод правового регулювання. У фінансовому праві використовується владний метод впливу держави на суб'єктів фінансово-правових відносин. Причому, на відміну від державно-правових та адміністративно-правових відносин, суб'єкти яких мають певні рамки для вибору форми поведінки, у фінансово-правових відносинах вони мають діяти суворо в межах правових норм. Фінансово-правові відносини будуються на принципі нерівності сторін.

Предмет регулювання фінансового права складають відносини, що виникають у процесі становлення бюджетної системи України, порядку розподілу доходів і видатків між її ланками; порядку підготовки прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів; визначення системи оподаткування, видів і розмірів податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету.

Фінансово-правові відносини можуть виникати між: державою в цілому та її адміністративно-територіальними утвореннями (Автономною Республікою Крим, областями, районами, містами, районами в містах, селищами і селами); центральними та місцевими органами виконавчої влади й місцевого самоврядування; державними фінансовими органами і підприємствами, установами та організаціями; державними фінансовими органами та населенням. Булгакова С.О. Державні фінанси А.А. Мазаракі (ред.). -- К. 2004. - Т.1. -- с.286

Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Навчальний матеріал зосереджений у Загальній та Особливій частинах. Загальна частина об'єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її методи, принципи та правові форми; предмет та методи фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та методи, тобто такі норми й інститути, які є спільними для всіх інших фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце в Особливій частині фінансового права посідає бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь і складається з двох великих правових інститутів - бюджетного устрою та бюджетного процесу. Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної системи (податкові та неподаткові); видатки бюджетної системи та цільових фондів; державний кредит; державне обов'язкове страхування (майнове та особисте); грошово-кредитна система.

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об'єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не є абсолютним. В цих межах вони існують самостійно, оскільки мають свою специфіку та власні тенденції розвитку.

Залежно від підстав (критеріїв) виділяють кілька видів систем законодавства: горизонтальну, вертикальну, федеративну, комплексну.

Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання - фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право - конституційне законодавство, трудове право - трудове законодавство, фінансове право - фінансове законодавство тощо).

Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Серед сучасних тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового нагромадження нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками (інститутами, галузями). Наявна тенденція до уніфікації зазначених блоків дає підстави для підвищення ефективності правового регулювання. При цьому зазначений процес тягне за собою утворення нових інститутів (банківське, податкове право). У свою чергу тенденції вдосконалення законодавства пов'язують зі створенням нових комплексних галузей законодавства (зокрема, банківського законодавства, приватизаційного, податкового тощо), що є значним чинником впливу на реальне розв'язання економічних та соціальних питань. У зв'язку з удосконаленням законодавства, яке тягне за собою зменшення розриву між чинним правом та зміненими суспільними відносинами, система законодавства наближається до власного ідеалу - системи права, від чого все чіткішою стає відповідність останньої системи системі суспільних відносин.

Якщо система права - це внутрішня форма права, його будова за галузями та інститутами, то система законодавства його зовнішня форма; це система нормативно-правових актів, у яких галузі та інститути права знайшли свій вираз. Внутрішня та зовнішня форми права нерозривно пов'язані і не можуть існувати одна без одної. Система права і система законодавства діалектичне пов'язані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати. Соколовська А.М. Податкова система України: теорія та практика становлення. - К.:НДФІ, 2001. - с.124. Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не обов'язково має містити всі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є і те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин. Отже, можна стверджувати, що даний нормативно-правовий акт не може мати єдиного предмета та методу правового регулювання. Доцільно , підтримати професора П. С. Пацурківського, який вважає, що предметний підхід і структурний аналіз змісту права та законодавства є головним для пізнання об'єктивної структури права, створення на основі цього її ідеального образу (побудови структури права) та вираження її у законодавстві.

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України - перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську Діяльність". У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років).

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ - Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються. Данілов О.Д., Флісак Н.П. Податкова система та шляхи її реформування: Навч. посіб. - К.Парламентське вид-во, 2001

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Державний борг: поняття, види, правове регулювання. Управління державним боргом

Державний борг -- це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позичальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і державним підприємствам. Крім того, до державного боргу включаються неоплачені державні замовлення, заборгованість з заробітної плати перед бюджетниками, невідшкодований податок на додану вартість та ін., оскільки практично ця заборгованість являє собою некоректно оформлений державний борг, на який до того ж не виплачуються відсотки.

Державний борг поділяється також на внутрішній і зовнішній. У деяких підручниках внутрішній борг визначається як заборгованість кредиторам держави в даній країні, а зовнішній -- заборгованість кредиторам за межами даної країни. Тобто поділ державного боргу на внутрішній і зовнішній здійснюється залежно від того, в якій валюті номіновано зобов'язання -- в іноземній чи в національній. Однак з посиленням інтеграційних процесів в економіці і випуском внутрішніх позик, номінованих у вільно конвертованій валюті, поділ державного боргу на внутрішній і зовнішній за цією ознакою став некоректним. Тому внутрішній борг -- це сукупність зобов'язань держави перед резидентами, а зовнішній борг -- сукупність зобов'язань держави перед нерезидентами (незалежно від того, в чиїй національній валюті номіновано зобов'язання).

Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність держави за зовнішніми позиками залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні зовнішнього боргу визначаються сальдо торговельного балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс.
Сама система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно поширилася. Особливо вирізняється стрімкими темпами зростання заборгованості країн, що розвиваються. У більшості наукових праць XVIII і XIX ст. державний борг розглядався як явище негативне. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий учений Т. Р. Мальтус Він зазначав, що великий державний борг -- це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки дотримувався Ж. Б. Сей, який порівнював державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна користуватися лише у крайньому разі. Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що державні запозичення не завжди ведуть до банкрутства держави або до її зубожіння. Сама по собі наявність державного боргу не дає уявлення щодо реального фінансового стану держави. Державний борг -- це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку.

Державний борг має економічно обґрунтовані межі. До категорії країн із надмірним рівнем заборгованості належать ті, які протягом останніх років мали перевищення критичного значення хоча б одного з таких показників: відношення величини накопиченого боргу до ВВП становило понад 80% або відношення величини боргу й відсоткових платежів до експорту перевищувало 220%. Існування великого державного боргу може підірвати економічне зростання країни і негативно впливати на її фінансовий стан. Наявність державного боргу потребує здійснення щорічних відсоткових платежів, які повинні фінансуватись за рахунок податкових надходжень. За стрімкого зростання таких видатків держава повинна або зменшувати видатки на фінансування соціально-економічних програм, або збільшувати свої доходи. Збільшення доходів бюджету досягається за рахунок установлення податків та інших обов'язкових платежів або додаткових державних позик. Додаткове запозичення потребує додаткових видатків для обслуговування державного боргу, а введення нових податків може підірвати заінтересованість підприємців до бізнесу. Оскільки джерелом погашення державного боргу є доходи бюджету, зокрема податкові надходження, то можна стверджувати, що зростання боргу порушує збалансованість бюджету і провокує бюджетний дефіцит із його негативними економічними соціальними і фінансовими наслідками. Досвід більшості європейських країн підтверджує, що лише ті країни зуміли уникнути серйозних боргових труднощів, які змогли контролювати дефіцити своїх бюджетів. Використання державних запозичень на фінансування поточних витрат бюджету, у тому числі на обслуговування державного боргу, є найменш ефективним способом. На жаль, така ситуація характерна майже для всіх постсоціалістичних країн Європи.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом -- це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави.

В управлінні державним боргом України можна виділити такі принципи:

- безумовності -- забезпечення безумовного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як позичальник взяла на себе, оформляючи договір запозичення коштів;

- єдності -- урахування в процесі управління державним боргом всіх видів зобов'язань, емітованих як центральним урядом, так і місцевими Радами;

- зниження ризиків -- розміщення і погашення позик у такий спосіб, щоб максимально знизити вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів і спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань;

- оптимальність структури -- підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави за строками обігу і погашення, пом'якшення «піків» платежів;

- збереження фінансової незалежності -- підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами й інвесторами-нерезидентами, поступове заміщення зовнішнього запозичення внутрішнім;

- зниження вартості обслуговування державного боргу, в тому числі й за рахунок дострокового викупу боргових зобов'язань держави;

- прозорості -- дотримання відкритості і повної прозорості запозичень, починаючи від розгляду їх доцільності до остаточного погашення, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічне становище у країні-позичальнику.

Процес управління державним боргом включає кілька етапів:

- залучення коштів;

- використання коштів;

- повернення боргу і виплата відсотків.

Державне управління залученням коштів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, де законом «Про державний бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення. Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами: по-перше, скільки капіталу країна може поглинути, по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів. Під час обчислення цих факторів повинні враховуватись як короткострокові, так і довгострокові характеристики державного боргу.

Мета політики управління боргом -- одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Залучені кошти повинні використовуватися для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватися виробництво товарів не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування та погашення зовнішнього боргу. Якщо цього не буде, то платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту та вітчизняного виробництва. У результаті комерційні кредитори, побоюючись імовірних неплатежів, скорочуватимуть кредитування країни. З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики. Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.

Рефінансування державного боргу -- це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.

Реструктуризація заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки боргу. Зокрема, сьогодні використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які відпрацьовані Паризьким клубом офіційних кредиторів.

Один із варіантів -- це коли на певних умовах проводиться відстрочення виплати частки боргу терміном до трьох років. Існують також варіанти конверсії боргів на акції для вкладення їх у національну економіку.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики. Конверсія -- це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик -- це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Анулювання боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.

Відстрочення погашення боргових зобов'язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до внутрішніх, так і зовнішніх позик.
Управління як зовнішнім, так і внутрішнім боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування -- це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості через випуск нових позик.

Виплата процентів, виграшів, коштів із погашення позик становить основну частку витрат на обслуговування державного боргу. До інших належать витрати з виготовлення, пересилання і реалізації цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення і деякі інші витрати.

При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів із зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника 25%.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум із погашення та обслуговування зовнішнього боргу виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Безпосередньо оплату здійснює державне казначейство.

Обслуговування державного внутрішнього боргу здійснюється Міністерством фінансів через банківську систему через проведення операцій з розміщення державних цінних паперів, їх погашення і виплати доходу.

Граничні розміри державного внутрішнього і зовнішнього боргу встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Відповідно до Закону України "Про державний внутрішній борг", до боргових зобов'язань уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов'язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України, а також одержані ним кредити. До складу боргових зобов'язань Уряду України включається також частина боргових зобов'язань Уряду колишнього Союзу РСР, прийнята на себе Україною. Закон України від 16 вересня 1992 року "Про Державний внутрішній борг" // Відомості Верховної Ради України 1992. - №41. - С.1346-1347

Відповідно до статті 9 Закону України "Про державний внутрішній борг", Міністерство фінансів України щорічно публікує в загальнодоступному виданні відомості про стан державного внутрішнього боргу України.

Податки, що сплачують юридичні особи. Оподаткування прибутку. ПДВ, непрямі податки

Верховна Рада України 22 травня 1997 року прийняла Закон “Про внесення змін і доповнень в Закон України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств”, що вступив у дію з 1.07.97 року. Згідно зі статтею 2 Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств”, платниками податку є всі суб'єкти підприємницької діяльності (в тому числі бюджетні та громадські організації), які одержують прибуток від господарської діяльності, а також відокремлені підрозділи, що складають окремий баланс, і представництва, що мають розрахунковий (поточний) рахунок; нерезиденти, які здійснюють підприємницьку діяльність через постійні представництва в Україні; нерезиденти, які здійснюють репатріацію прибутків, одержаних із джерел в Україні; підриємства без статусу юридичної особи. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. №33/94-ВР

Консолідований податок можуть сплачувати підприємства, які мають підрозділи без статусу юридичних осіб, з урахуванням сум податку, сплаченого відокремленими підрозділами за їх місцем знаходження, але за умови подання заяви до переходу на сплату консолідованого податку до 1 липня року, що передує року, з якого платник податку переходить на сплату консолідованого податку. З метою оподаткування із валового доходу виключаються:

- суми прямих і непрямих податків;

- суми коштів або вартість майна, що надходять у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій в корпоративні права, в тому числі грошові або майнові внески згідно з договорами про сумісну діяльність;

- суми доходів центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування від надання державних послуг (сертифікатів, посвідчень, реєстрації інших послуг, обов'язковість яких законодавче встановлена), у разі зарахування цих доходів до бюджетів;

- дивіденди, одержані платником податку від інших платників податку;

- кошти або майно, що надходять у вигляді міжнародної технічної допомоги.

До складу валових витрат платника тепер включаються суми валових внесків найманого працівника до додаткових пенсійних планів, але не більше 15% сукупного доходу, отриманого таким працівником від платника податку протягом податкового періоду, коли було здійснено перерахування.

Встановлено єдину ставку податку на прибуток у розмірі 30%, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи.

Доходи від страхової діяльності (від страхових внесків, страхових платежів, страхових премій за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами) оподатковуються за ставкою 3% від суми валового доходу. Доходи, одержані за договорами страхування і перестрахування життя, обкладаються податком за ставкою 10% у джерела їх виплати за рахунок таких виплат. Дивіденди оподатковуються за ставкою 30% від нарахованої суми виплат за рахунок цих виплаї.

Доходи нерезидентів, одержані від підприємницької діяльності в Україні, оподатковуються на загальних підставах -- 30%. Пасивні доходи нерезидентів, отримані з джерел на території України, оподатковуються за ставкою 15 % у разі виплати або перерахування таких доходів за рахунок таких виплат. Валові доходи нерезидентів, які не проводять підприємницької діяльності в Україні через постійне представництво, отримані з джерел на території України (включаючи постійні представництва таких нерезидентів) у вигляді процентів (доходу) від операцій з цінними паперами, емітованими (випущеними) в обіг особами, які не є платниками цього податку, оподатковуються за ставкою 30% під час виплати тих доходів за рахунок таких виплат.

Підприємствам -- виробникам сільськогосподарської продукції надано право зменшувати суму нарахованого податку на прибуток на суму податку на землю), що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті, в той час, як всі інші платники відносять суму податку на землю до валових витрат. Доходи від надання передбачених законодавством платних послуг бюджетними установами спрямовуються до бюджету, а у разі недостатнього бюджетного фінансування цих установ зараховуються на спеціальний рахунок і використовуються виключно на їх фінансування в частині непрофінансованого кошторису.

Створення зазначеного страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для покриття безнадійної заборгованості.

З метою оподаткування розмір страхового резерву обмежено:

- для комерційних банків -- 20 % від суми боргових вимог;

- для небанківських фінансових установ розмір встановлюється відповідним законодавством про небанківські фінансові установи, але не більше 30% суми боргових вимог.

Платники податку самостійно визначають суми податку, належного до сплати, і сплачують його не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним кварталом. Декларація про прибуток за звітний квартал і розрахунок його суми подаються платниками державній податковій інспекції не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом. Подання бухгалтерської звітності передбачено лише за результатами діяльності платника податку за рік, не пізніше 15 лютого року, що настає за звітним. У випадках, передбачених законодавством, річний бухгалтерський звіт повинен бути підтверджений висновками аудиту.

Протягом кварталу платники податку, за винятком нерезидентів і виробників сільськогосподарської продукції, сплачують авансові внески податку до бюджету за перший і другий місяці кварталу наростаючим підсумком з початку року, виходячи з прибутку, що підлягає оподаткуванню з урахуванням вартості торгових патентів.

Платники податку, які не мають на момент перевірки державною податковою інспекцією бухгалтерських звітів і балансів, декларацій і розрахунків, пов'язаних з нарахуванням та сплатою податку за відповідні періоди, сплачують штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одноразове порушення.

Якщо протягом наступних 12 місяців платник податку допускає друге або більше таких порушень, він сплачує штраф у сумі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, помножених на число таких порушень. Початком відрахунку зазначених 12 місяців є податковий період, на який припадає останнє порушення. Платники податку, які не подали або невчасно подали до податкової інспекції декларацію про прибуток, його розрахунок, платіжне доручення на перерахування податку до бюджету при наявності коштів на рахунку, сплачують штраф у розмірі 10% суми нарахованого податку за кожний випадок порушення. У випадку приховування або заниження сум податку його платник сплачує суму донарахованого податковою інспекцією податку, штраф у розмірі, встановленому законодавством, та пеню, обчислену виходячи із 120% облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нараховану на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк. Не застосовуються штрафні санкції, передбачені цим пунктом, до платників податку, які до початку перевірки податковою інспекцією виявили факт заниження оподатковуваного прибутку, письмово повідомили про це податкову інспекцію та сплатили суму недоїмки, а також пеню, обчислену виходячи з 120 % облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нараховану на повну суму недоїмки за весь її строк.

Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, а саме - однією з форм універсальних акцизів. ПДВ був запроваджений в Україні в 1992 році, і разом з акцизним збором замінив податок з обороту і податок з продажів. ПДВ є загальнодержавним, непрямим податком на споживну вартість, що справляється з юридичних та фізичних осіб. ПДВ є відносно молодим податком. Він був розроблений і запроваджений вперше у Франції у 1954 р.

База оподаткування (Base of Taxation) - вартісна, фізична чи інша характеристика об'єкта оподаткування. До неї застосовують ставку податку для обчислення суми податку, що підлягає сплаті.

Податок на додану вартість має високу ефективність із фіскальної точки зору, оскільки споживання є більш сталою величиною, на відміну від доходів чи прибутку. Широка база оподаткування, яка включає не тільки товари, але й роботи і послуги, забезпечує надійність і стабільність бюджетних надходжень, оскільки зміна в уподобаннях споживачів не відображається на зменшенні доходів бюджету (що є проблемою для податків на споживання з обмеженим переліком оподатковуваних товарів). Універсальні ставки полегшують як обчислення податку для його платників, так і контроль податкових органів за правильністю сплати останнього, а крім того, забезпечують нейтральний вплив на процеси ринкового ціноутворення. Стягнення ПДВ на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг має наслідком рівномірний розподіл податкового тягаря між усіма суб'єктами підприємницької діяльності. Крім того, відсутнім є кумулятивний ефект в ціноутворенні, коли податок нараховується на податок. Золотько І.А. Податкова система: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2004. - 204с.

База оподаткування - це оборот у вартісному виразі до якого застосовується ставка для визначення суми ПДВ. Слід звернути увагу, що всі інші непрямі податки (наприклад, акцизний збір, мито), які були включені в ціни товарів, являються базою оподаткування ПДВ.

Вартість зворотної тари до бази оподаткування не включається.
Якщо після продажу товарів, робіт, послуг здійснюється перегляд цін або повернення проданих товарів, податок на додану вартість перераховується, виходячі зі зміненої бази оподаткування як у продавця таких товарів, так і у покупця.

Платниками ПДВ податку є:

- особи, обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) яких протягом будь-якого періоду з останніх двадцяти календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

- особи, які ввозять (пересилають) товари на митну територію України або отримують від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України;

- особи, які здійснюють на митній території України підприємницьку діяльність з торгівлі за готівку незалежно від обсягів продажу;

- особи, які на митній території України надають послуги, пов'язані з транзитом продукції згідно із законами України з питань оподаткування. Всі платники податку сплачують податок на додану вартість на однакових умовах, незалежно від того, в якій валюті провадяться розрахунки.

Об'єктом оподаткування є операції платників податку з:

- продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, у тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця;

- ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України, у тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки;

- вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України.

Непрямі податки закладаються в ціні реалізованого товару або наданої послуги. Розмір непрямого податку не залежить від матеріального стану платника, тому державі зручно його справляти. Введення непрямих податків дозволяє носію податка перекладати податковий тягар на плечі споживачів товару, послуг, робіт, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Податок на додану вартість -- платіж, який приносить левову частку доходів у державний бюджет. Стягується податок на підставі Закону України “Про податок на додану вартість” від 03.04.97 р., який вступив у дію з 01.10.97р.

Суб'єктами цього податку є як суб'єкти, так і не суб'єкти підприємницької діяльності за умови, що обсяг їх операцій з реалізації послуг, товарів, робіт протягом будь-якого періоду з останніх 12 місяців перевищує 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Для обчислення податку на додану вартість застосовується дві ставки -- 20% і нульова ставка. Нульова ставка застосовується при обчисленні податку на додану вартість у разі продажу товарів, робіт або послуг на експорт. Застосування нульової ставки означає повне відшкодування податку на додану вартість, сплаченого постачальником за товари, роботи, послуги, що використані для здійснення поставок на експорт. Імпортовані підакцизні товари оподатковуються обов'язково. Пільги за податком на додану вартість передбачені на послуги, які надаються в лікувальних закладах, закладах освіти.

Надаються пільги на операції з продажу товарів спеціального призначення для інвалідів, лікарських засобів та виробів медичного призначення, путівок на санаторно-курортне лікування, послуг з доставки пенсій та грошової допомоги, а також робіт з будівництва житла за рахунок коштів інвесторів для військовослужбовців, ветеранів війни та членів сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання службових обов'язків.

Акцизний збір. Одним із видів непрямих податків є акциз. В сучасних податкових законодавствах вони звичайно займають наступне місце після податку на додану вартість (або податків, що їх заміняють) і за значенням, і за обсягом надходжень в бюджет.

Акцизний збір, як і податок на додану вартість, є непрямим податком, і в підсумку сплачується споживачем, а не виробником товару. Проте, якщо податок на додану вартість належить до типу універсальних акцизів (що сплачуються за однією ставкою зі всіх товарів, робіт, послуг), то акцизний збір є специфічним акцизом, тобто сплачується за групами ставок, диференційованих за окремими видами товарів. Мельник П. В., Данілов О. Д., Ходаківська В. П. Податкова система України. Практикум. - Ірпінь, 2001. - с.51

Платників акцизного збору законодавство України ділить на дві категорії:

а) за підакцизними товарами та продукцією вітчизняного виробництва, які виробляють суб'єкти підприємницької діяльності, підприємства і організації, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, філії, відділення і інші відокремлені підрозділи;

б) за товарами, що ввозяться на територію України - суб'єктами підприємницької діяльності, що імпортують підакцизні товари (продукцію). Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. конкретніше виділяє три основних підходи до визначення об'єкта оподаткування:

1. Обороти від реалізації виготовлених на території України підакцизних товарів, що засновуються на вартості використаної підакцизної продукції, виходячи з фактичної собівартості і суми акцизів за встановленими ставками. При реалізації підакцизних товарів і продукції, виготовлених із давальницької сировини, вартість їх визначається виходячи з ринкових цін, що склалися на такі ж або аналогічні товари і продукцію в даному регіоні за звітний період. При використанні підакцизних товарів у якості давальницької сировини, по яких уже було сплачено акциз, сума акцизу, що підлягає сплаті по готових товарах, зменшується на суму раніше сплаченого акцизу.

2. Обороти від реалізації товарів (продукції) для власного виробництва. Сюди належить як продукція, яка використовується підприємствами для виробництва своєї продукції (тобто внутрішньозаводський обіг), так і продукція для передачі своїм робітникам.

3. Митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних за іноземну валюту (за винятком тих, по яких стягується мито). Особливий режим оподаткування існує для підакцизних товарів, що переміщуються між країнами - членами СНД.

Ставки акцизного збору єдині на всій території держави і забезпечують надходження коштів в місцевий бюджет -- частково із товарів, виготовлених на даній території (за винятком частки акцизного збору, що направляється в державний бюджет), і в державний -- із товарів, ввезених на територію України.

Практичне завдання:

Наведіть більш вдале визначення поняття “фінансові ресурси”:

Фінансові ресурси - це:

а) сукупність цільових та позабюджетних коштів;

б) сукупність цільових коштів, матеріальних та трудових ресурсів;

в) сукупність всіх необхідних для функціонування держави цільових грошових коштів;

г) сукупність коштів держави, які складають податкові надходження, неподаткові платежі та доходи від продажу цінних паперів.

Відповідь: (в)

Фінансові ресурси - це власні і позичкові грошові фонди цільового призначення, які формуються у процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, внутрішнього валового продукту і національного доходу та використовуються у статутних цілях держави.

Наведіть більш вдале визначення поняття “податковий керуючий”:

Податковий керуючий - це посадова особа податкового органу, на яку покладається виконання функцій, спрямованих на:

а) мобілізацію грошових коштів від зареєстрованих платників податків;

б) додержання податкового законодавства та виконання охоронної функції;

в) погашення податкового боргу платника податків;

г) запобігання злочинам та іншим правопорушенням у сфері оподаткування.

Відповідь: (в)

Доберіть правильну відповідь:

Датою початку видаткових операцій за рахунком платника податку в установі банку є дата отримання банком повідомлення податкового органу про:

а) взяття рахунку на облік в органах ДПА;

б) відсутність податкової застави у платника податків;

в) взяття платника на облік в органах ДПА;

г) відсутність у платника податків заборгованості зі сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Відповідь: (а)

Датою початку видаткових операцій за рахунком платника податків в установi банку є дата отримання банком документально пiдтвердженого повiдомлення органу державної податкової служби про взяття рахунку на облiк в органах державної податкової служби.

Список використаної літератури:

1. Закон України від 16 вересня 1992 року "Про Державний внутрішній борг" // Відомості Верховної Ради України 1992. - №41. - С.1346-1347.

2. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. №33/94-ВР.

3. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. -- К., 2003. -- 606с.

4. Булгакова С.О. Державні фінанси А.А. Мазаракі (ред.). -- К. 2004. - Т.1. -- 389 с.

5. Золотько І.А. Податкова система: Навч. посібник. - К.:КНЕУ, 2004. - 204с.

6. Опарiн В.М. Фiнанси (загальна теорiя) :Навч. посiбник. - К.: КНЕУ, 1999. -164 стр.

7. Соколовська А.М. Податкова система України: теорія та практика становлення. - К.:НДФІ, 2001.

8. Мельник П. В., Данілов О. Д., Ходаківська В. П. Податкова система України. Практикум. -- Ірпінь, 2001. -- 254с.

9. Соколовська А.М. Податкова система України: теорія та практика становлення. - К.:НДФІ, 2001.

10. Данілов О.Д., Флісак Н.П. Податкова система та шляхи її реформування: Навч. посіб. - К.Парламентське вид-во, 2001.