Загальна характеристика та структура валютного ринку

1. Загальна характеристика та структура валютного ринку

Сучасний валютний ринок це не просто місце здійснення валютних операцій. Він представляє систему різноманітних економічних та організаційних відносин між країнами-учасниками з приводу зовнішньої торгівлі, надання послуг, залучення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання іноземної валюти.

Валютний ринок розгалужена система фінансово-кредитних інститутів та механізмів, функціонування яких покликане забезпечити купівлю і продаж іноземних валют для обслуговування іноземних платежів.

Розрізняють національні, регіональні та світові валютні ринки залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют. Більша частина операцій припадає на долари США, а також на німецьку марку, англійські фунти стерлінгів, японську єну, французький та швейцарський франки.

На валютному ринку беруть участь різні групи економічних субєктів, кожна з яких прагне задовольнити власний комерційний інтерес. Це традиційна тріада продавці валюти, її покупці та посередники.

Головними субєктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). Вони щоденно розпоряджаються певними сумами вимог та зобовязань на кожну іноземну валюту. Якщо ці величини співпадають, тоді валютна позиція називається закритою, якщо виявиться за цими величинами нерівноважність відкритою, або неприкритою. причому відкритість ця рахується “короткою”, якщо сума продажу валюти (зобовязань) перевищила суму купівлі (вимог), або “довгою” якщо вимоги на дану валюту перевищили зобовязання.

Наприклад, банк, який мав попередню закриту позицію відносно німецьких марок та французьких франків, продав 10000 ДМ за 30000 FFr. Позиція перейшла у відкриту: коротку до марок і довгу до франків.

Відкрита позиція повязана із валютним ризиком, хоч інколи може принести додатковий прибуток (наприклад, якщо курс валюти зростає у довгій позиції). Переважна частина активів (валютного товару) представлена депозитами до запитання, котрими великі банки торгують між собою. Обмін валюти готівкою складає незначну частину валютного ринку.

Інколи комерційні банки можуть виступати у ролі брокерів. У цій якості вони не “підтримують позицію” до окремих валют, а тільки зводять разом покупців і продавців. Так, наприклад, англійська фірма може попросити Лондонський банк виступити у ролі брокера при необхідній для неї організації обміну доларів на марки.

На валютних ринках постійно функціонують брокери і дилери, що займаються посередницькою діяльністю і отримують від цього відповідну комісійну винагороду. Різниця між ними у тому, що брокер це посередник, котрий заключає угоду від імені та дорученню і за рахунок клієнта, він отримує винагороду за угодою сторін, або за визначеною таксою. Дилер фізична або юридична особа, котра здійснює валютні операції від свого імені і за свій рахунок, його прибуток складається із різниці між цінами купівлі та продажу. Нині на валютних ринках функціонують обєднання брокерів і дилерів: брокерські фірми, дилерські контори, які поєднують посередницькі послуги з продажем інформації, консультаціями тощо.

Важливим атрибутом валютного ринку є зосередження пропозиції і попиту на іноземну валюту переважно через комерційні банки, які мають найбільш розгалужену мережу кореспондентських відносин з банками інших країн. Модель валютного ринку можна виразити графічно, де пропозиція і попит на валюту розглядається як функція ціни на валюту.

Як бачимо, що зростання пропозиції при незмінному рівні попиту коливання валютного курсу може вийти за межі нижньої точки інтервенції. Для того, щоб втримати мінімальний курс, центральний банк змушений скуповувати надлишок валюти, внаслідок чого збільшується маса національних грошей (грошова емісія). Звідси витікає загроза інфляційного процесу, який можна запобігти з допомогою ревальвації.

Якщо зростає попит при незмінній пропозиції, то при вільному формуванні валютного курсу може відбутися перевершення верхньої межі інтервенції. Для того, підтримати максимальний курс, центральний банк повинен продавати валюту. У випадку, коли валютні резерви центрального банку вичерпані і немає можливості отримати запозичення із-за кордону, уряд країни змушений девальвувати свою валюту, щоб не опинитися неплатоспроможним.

Наприклад, якщо на валютному ринку за 100 французьких франків треба платити 29,15 німецьких марок, то Німецький федеральний банк буде купляти франки (слабка валюта) за марки (сильна валюта). Внаслідок попит на франки зростає і ціна на франк підвищується до тих пір, поки він знову не опиниться у валютному коридорі. французький центральний банк продає із своїх валютних резервів німецькі марки в обмін на французькі франки.

Отже, запровадження валютного коридору (ширина якого визначається верхньою і нижньою точками інтервенції) забезпечує вільне формування курсу валюти у заздалегідь обраних параметрах (ринкова рівновага) і представляє експортерам та імпортерам тверду основу для розрахунків, завдяки чому суттєво стимулюється міжнародна торгівля.

Регулювання валютних курсів.

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку або казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, й продаж повинен поєднуватися з купівлею. Якщо валютні резерви вичерпані, то ця акція проводиться за рахунок міжнародних кредитів. Критикуючи валютні інтервенції сучасні монетаристи вважають, що подібні заходи впливають тільки на симптоми хвороби, котрі при цьому не лікуються. Інтервенції обходяться дорого. Якщо інтервенції і мають який-небудь ефект, то це лише у тих випадках, коли національна економіка знаходиться на підйомі, а інфляція - основна причина зниження валютного курсу - затухає.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищення дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло притоку у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол. США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що валютного курсу цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація - зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю національних валют (про що вже згадувалося).

2. Режим валютного курсу в Україні

Питання про визначення оптимального режиму валютного курсу національної грошової одиниці складне і надзвичайно відповідальне для центрального банку. Особливі труднощі при його вирішенні виникають у країнах з перехідною економікою. Вони повязані, з економічною нестабільністю та відсутністю стійкості грошово-кредитної системи.

Теорією і практикою доведено, що жоден із режимів валютних курсів чи то система фіксованого, чи “плаваючого” курсу не може абсолютизуватися, кожна із них має як позитивні, так і негативні аспекти.

По-перше, якщо країна обирає для себе фіксацію курсу національної валюти, вона повинна насамперед зважити на стан економіки держав головних торговельних партнерів. Якщо внутрішній темп інфляції перевищує інфляцію означених країн, підтримання фіксованого курсу валюти призведе до постійної поступової втрати конкурентоспроможності держави.

По-друге, необхідна постійна координація політичного розвитку держав торговельних партнерів, тому що погіршення стану економіки однієї з них відразу негативно вплине на економіку країни, курс якої привязаний до валюти даної держави.

По-третє, для підтримання повзучого курсу, як і валютного коридору, необхідний постійний гарантований рівень власних валютних резервів. Тільки при досягненні цієї основної умови може прийматися рішення щодо фіксації курсу.

Історія знає багато прикладів, коли фіксований режим курсоутворення не сприяв необхідному розвитку економіки. Найяскравішим їх них є крах Бреттон-Вудської системи фіксованих валютних курсів у 1973 році через втрату довіри до долара США та хронічний дефіцит балансу США (1971-1973 рр.).

Також є певний досвід країн Східної Європи та колишнього СРСР щодо спроб підтримувати фіксований курс національної валюти (привязаний до однієї чи кошика валют), так само щодо встановлення коридору. На сьогодні Польща вже змінила режим повзучого курсу на плаваючий, а Естонія, де існує привязка курсу естонської крони до німецької марки (1 німецька марка дорівнює 8 кронам), нині відчуває труднощі у звязку значними коливаннями курсу марки на міжнародному ринку.

Декілька спроб підтримувати курс рубля у валютному коридорі було зроблено урядом Росії. У червні 1995 року після періоду відносної стабільності на валютному ринку Центральний банк Росії запровадив 3-місячний валютний коридор для курсу рубля (4300-4900 рублів за 1 долар США), який пізніше був трансформований у 4550-5150 рублів за 1 долар США. Успішним впровадження коридору було лише спочатку, а пізніше наприкінці 1995 року, Центральний банк Росії почав проводити неоголошену політику повзучого курсу, метою якої було досягнення найбільш девальвованої межі коридору (5150 рублів) до середини 1996 року.

В Україні згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом міністрів у грудні 1992 року, було визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу українського карбованця. Як відомо, такий порядок визначення курсу національної валюти не дав позитивних результатів. Це пояснюється: відсутністю в держави необхідних стабілізаційних валютних резервів; інтенсивним розвитком інфляційних процесів; дефіцитами державного бюджету та платіжного балансу і подорожчанням товарів критичного імпорту. За таких обставин, економіка України фактично не була готовою до запровадження режиму “плаваючого” курсу. Відсутність необхідних економічних передумов спричинило подальше прискорення темпів падіння валютного курсу українського карбованця (див. табл.).

Не принесла успіху адміністративна фіксація в Україні валютного курсу, що тривала з серпня 1993 року до жовтня 1994 року, яка призвела до зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті, збільшення частки бартерних операцій, зменшення надходжень іноземної валюти на внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, “втечі” капіталів за кордон.

Згідно з Меморандумом економічної політики Уряду в 1995 році здійснено комплекс заходів щодо забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України.

Таблиця 1. Валютні курси

1. Починаючи із січня 1991 року, вартість СДР визначається Фондом щоденно на базі середньої вартості пяти провідних валют. Питома вага валют (американський долар - 40%, німецька марка - 21%, японська єна 17%, французький франк і фунт стерлінгів - по 11%) вказує на відносне значення (вагомість) цих валют у міжнародній торгівлі і фінансах, спираючись на обсяг експорту товарів і послуг країн-членів, емітентів валюти та офіційні валютні баланси за період із 1985 по 1989 рік.

2. Офіційний курс гривні стосовно СДР за листопад 1996 року.

3. Офіційна вартість долара США ( встановлена Національним банком України) в гривнях на кінець періоду. До 23 жовтня 1994 року в Україні дотримувалися системи множинних курсів, включаючи офіційний валютний курс, який визначався НБУ, і ринковий, який встановлювався на валютних аукціонах. Із 24 жовтня 1994 року офіційний курс встановлюється за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі.

4. Середньозважена вартість долара США в гривнях за період.

Відповідно до Указу Президента України “Про вдосконалення валютного регулювання” з 31 жовтня 1994 року офіційний курс українського карбованця почав визначатись на підставі відновлених торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. Водночас було розформовано тендерний комітет, який виконував продаж частини заробленої резидентами валюти за завищеним валютним курсом українського карбованця з метою оплати контрактів “критичного імпорту”.

Резиденти отримали доступ на біржу для закупівлі валюти з метою переказу за кордон прибутку, отриманого іноземними інвесторами від іноземних інвестицій в Україну та здійснення проліцензованих НБУ валютних операцій, повязаних з рухом капіталу.

З метою подальшої децентралізації валютного ринку з травня 1995 року дозволено здійснювати обовязковий продаж валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. Одночасно було прийнято рішення про те, що треба вважати недоцільним подальший обовязковий викуп до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 відсотків валютних надходжень від субєктів господарської діяльності.

З метою зменшення валютних ризиків та спекуляцій проти національної грошової одиниці, що виникають на валютному ринку України, Національний банк України дозволив комерційним банкам здійснювати операції з купівлі та продажу іноземної валюти на валютному ринку України в межах ліміту відкритої валютної позиції. А уповноваженим банкам надано дозвіл купувати безготівкову іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку під реалізацію готівки в обмінних пунктах та, навпаки, з дотриманням ліміту відкритої валютної позиції.

Розпочато торги готівковою валютою на Українській міжбанківській валютній біржі.

Разом з тим повільні темпи структурної перебудови, великі політичні ризики та недосконала правова база щодо захисту приватної власності сприяли посиленню процесів відтоку капіталів з України. Ці явища, а також значні інфляційні очікування в економіці призвели до підвищеного попиту як у субєктів господарювання, так і у населення на фінансові активи у вигляді вільно конвертованої валюти, які в умовах інфляції виступають надійним засобом захисту купівельної спроможності споживачів.