Державна фінансова політика розвитку державних підприємств в Україні

РЕФЕРАТ

з курсу «Фінансова політика»

на тему:

Державна фінансова політика розвитку державних підприємств в Україні

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Сучасний стан та проблеми організації діяльності державних підприємств України

2. Сучасний стан та перспективи політики фінансового розвитку державних підприємств України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Державні підприємства є важливим і об'єктивно необхідним елементом структури сучасного суспільства, пов'язаним з роллю держави в економіці, наявністю потреб, задоволення яких не може забезпечити приватне виробництво, підлегле інтересам отримання прибутку.

В поєднанні з іншими засобами державні підприємства використовуються як інструмент регулювання економіки. За допомогою державних підприємств держава вирішує багато економічних і соціальних задач, пов'язаних з вирішенням ключових загальнонаціональних проблем: підтримка цілісності суспільного відтворювального процесу і згладжування циклічних коливань; забезпечення прогресивних структурних змін в економіці; становлення і розвиток соціальної інфраструктури; охорона навколишнього середовища; проведення регіональної політики; забезпечення науково-технічного прогресу.

Проте практика останніх років господарювання показала, що існують суперечності між потенціалом державного виробничого сектора і незадовільними соціально-економічними результатами його функціонування в умовах ринку. У зв'язку з цим особливу актуальність набуває удосконалення організації фінансової діяльності державних підприємств, що дозволяє реалізувати наявний матеріальний і фінансовий ресурс цього унікального елемента ринкової економіки.

Розробка теоретичних і методичних проблем організації фінансової діяльності державних підприємств є принципово новою для української економічної науки. Окремі питання, присвячені проблемам фінансової діяльності підприємств державного сектору в умовах ринку, відображені в роботах таких авторів, як М.Д. Білик, Є.А. Удовицької, В.М. Мотриченко, А.І. Колганова, М.Х. Корецького та інші.

1. Сучасний стан та проблеми організації діяльності державних підприємств України

Сучасна світова фінансова криза показала обмежену ефективність ринкових механізмів регулювання і довела необхідність державного втручання в економіку. Посилення ролі держави в регулюванні економіки вимагає створення гнучкої і економічно обґрунтованої системи державного підприємництва, яка б повною мірою відповідала світовому досвіду побудови ефективних ринкових відносин.

Тільки комплексний системний підхід до дослідження механізмів впливу з боку держави на процеси формування і розвитку інституту підприємництва дозволить побудувати оптимальну структуру економіки України, визначить інструменти забезпечення її збалансованості, стабільності й конкурентоспроможності в умовах глобалізації й світової економічної кризи.

Сучасна фінансова криза позначила тенденцію до розширення масштабів підприємницької діяльності держави і посилення її ролі в економіці. Відбулася переоцінка подань про масштаби участі держави в підприємницькій діяльності та долі сукупного суспільного продукту, що повинен перебувати в державній власності. У зв'язку з цим, аналіз ролі держави у формуванні ефективного різноманіття організаційних форм господарювання в сучасних умовах побудови ринкової економіки України визначив актуальність даної статті.

Основними формами впливу держави на соціально-економічний розвиток країни прийнято вважати: бюджетно-податкове, кредитно-фінансове, адміністративно-економічне та цінове регулювання [5, с. 41].

Сьогодні в Україні існують підприємства різних форм власності, у тому числі і державні підприємства, котрі функціонують на основі державної власності.

Державне підприємство - це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності у різних галузях народного господарства.

Одним з головних факторів визначення ефективності державного підприємництва є їхня правова форма. На прикладі країн Західної Європи можна виділити три основні форми [8, с. 39]:

державні установи, що не володіють статусом юридичної особи;

державні установи, що володіють статусом юридичної особи;

контрольовані державою господарчі товариства.

Підприємства, що не володіють статусом юридичної особи, управляються органами державної влади. Їхній бюджет ураховується в рамках держбюджету, однак вони мають права якоїсь фінансової автономії. Керівництво здійснює рада директорів, очолюваною відповідним міністерством. Співробітниками є державні службовці; майно залишається державним; бюджети не відділяються від бюджетів створюваних їхніх органів. Їх зазвичай задіювали в таких сферах, як залізничне сполучення, пошта, телеграф тощо [7].

Особливість другої групи в тім, що єдиним їхнім учасником є держава. Вони наділені відносною господарською самостійністю, на відміну від першої групи. Їхня кількість у результаті приватизації постійно зменшується. Їх приватизують у рамках програм зі створення конкурентоспроможних умов у секторах економіки, визнаних природними монополіями. Ця форма є класичною для промислового виробництва, енергетики, газової промисловості. У зв'язку з цим особливого значення за кордоном набули державні корпорації, які створювалися на підставі спеціальних законодавчих актів і очолювалися радами директорів, призначуваних Міністерствами. Їхній статутний капітал формується Міністерством, а майно вже формально не є державним. Однак суб'єкт не підлягає банкрутству, а майно не підлягає вилученню й у випадку ліквідації вертається державі. Порядок діяльності підприємств визначається звичайним корпоративним правом. Їхні співробітники не є державними службовцями й мають особливий статус. Їхні ради директорів призначаються безпосередньо Урядом [8, с. 39].

Третя група державних підприємств - це державні або підконтрольні державі структури, у яких держава є переважним або єдиним акціонером. Такі підприємства мають специфічні особливості правового положення з погляду державного контролю, режиму майна і керування. Вони створюються на основі правових актів, які визначають їхню діяльність, форму організації. Дана форма звичайно використовується в секторах, де є конкуренція з боку приватного бізнесу, однак останнім часом з'явилися тенденції її використання й у суспільно-корисних і соціально значимих галузях економіки[8, с. 40].

Необхідно відзначити, що в ряді країн західної Європи деякі особливості правового статусу державних господарчих товариств не визначені, але можуть фіксуватися в їхніх уставах. У багатьох країнах сформувалася багаторівнева система управління державним сектором, у рамках якої держава здійснює контроль не прямо, а через спеціальні керуючі компанії.

Узагальнюючи закордонний досвід розвитку підприємництва можна сказати, що важливою рисою сучасної ринкової економіки є існуюче різноманіття організаційно-правових форм господарської діяльності. При цьому питома вага державного сектору залежить від двох факторів: по-перше, від рівня розвитку економіки тієї або іншої країни; по-друге, від соціально-політичної обстановки в країні. Тому частка державної власності в економіці закордонних країн різна, а єдиного підходу до визначення питомої ваги державного сектору в економіці країн не існує. Виняткової прерогативи участі держави в певних секторах економіки немає. У приватний сектор іноді навіть передаються підприємства природних монополій, хоча позиції приватного сектору в них поки незначні. Важливу роль у визначенні співвідношення приватного і державного секторів відіграють історичні й національні традиції країни [7].

Широко поширена думка, що приватні підприємства, простіше адаптуються до зовнішніх умов господарювання і тому більш ефективні, ніж державні. Це судження засноване на численних фактах про низьку прибутковість, високі витрати й навіть збитковість державних підприємств. Це служить підставою для висновків про малу ефективність державних підприємств. Однак вибір між повним або частковим одержавленням (у формі регулювання) повинен визначатися залежно від цілей і завдань, а також конкретних політичних і економіко-соціальних умов.

Крім того, порівняння державних і приватних підприємств часто буває некоректним, тому що за своїми цілями і розв'язуваним завданням вони в багатьох випадках не збігаються і націлені на досягнення різних фінансових і соціально-економічних результатів.

Не можна так само не враховувати обмеження, пов'язані з можливістю розвивати конкурентоспроможне національне виробництво, що могло б повною мірою протистояти зовнішнім міжнародним монополіям. Дана обставина визначила активний розвиток державного сектору підприємництва в багатьох галузях. Саме конкуренція з боку інших країн, погроза втрати контролю держави за економікою є одним з факторів, що формують необхідність існування державного сектору економіки.

Державний сектор економіки України складається із суб'єктів господарювання з повною державною власністю, так і тих, які поєднують у собі державний і приватний капітал. Структурна схема державного підприємницького сектору представлена на рис.1.



Рис.1. Структура державного підприємницького сектору економіки

Підприємства з погляду характеру засновництва діляться на корпоративні й унітарні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, що виділяє необхідне для цього майно, формує статутний фонд, не розділений на долі (паї), затверджує устав, розподіляє доходи. Керує підприємством його трудовий колектив на умовах трудового найму, вирішує питання реорганізації і ліквідації підприємства. До унітарних підприємств відносяться державні, комунальні підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійній організації або на приватній власності засновника. Господарський кодекс України відносить до "державних" підприємства, засновані на державній власності, у тому числі казенні[2]. Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких [2]:

законом дозволене здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яка за своїми умовами й характером потреб, що їм задовольняються, як правило, не може бути рентабельною;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який їм призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника[2; 8].

Права власності і контроль над керівництвом підприємства здійснюють чиновники, діяльність яких також має потребу у відповідному контролі. Тому реорганізація більшості унітарних підприємств в інші організаційно-правові форми неминуча. Всі унітарні підприємства, що залишилися після реорганізації і приватизації, можуть бути перетворені в казенні підприємства [16, с. 63].

За даними фонду державного майна в Україні нараховується 608 підприємств (Таблиця 1) [11].

Таблиця 1 Разом господарських товариств, які знаходяться в управлінні ФДМУ у тому числі з часткою:

Дата	Загальна кількість	до 10%	від 10% до 25%	від 25% до 50%	від 50% до 75%	від 75% до 100%	100%
		Всього	в т.ч. ЦА	Всього	в т.ч. ЦА	Всього	в т.ч. ЦА	Всього	в т.ч. ЦА	Всього	в т.ч. ЦА	Всього	в т.ч. ЦА
15.01.2004	1523	306	68	255	47	627	132	145	72	131	61	59	33
29.12.2005	1178	248	67	217	48	427	112	116	56	106	54	64	41
28.12.2006	996	202	62	178	43	350	105	100	55	102	53	64	42
28.12.2007	812	157	33	143	28	280	84	90	46	82	33	60	33
26.12.2008	639	126	33	97	24	217	83	76	41	65	29	58	34
25.12.2009	615	122	33	101	24	198	75	72	38	70	29	52	28
12.02.2010	608	121	33	100	24	198	75	70	37	70	29	49	28

Одним з можливих напрямків рішення завдань забезпечення суспільних інтересів могли б стати відомчі підприємства. Однак ця діяльність пов'язана з постійними витратами і недоодержанням прибутку. Що неминуче зажадає державних дотацій і позбавляє такий підхід привабливості. Крім того, відомчі підприємства звичайно невеликі, що значною мірою обмежує їхні можливості з виконання покладених на них функцій. Тому найбільш ефективним об'єктом для реалізації суспільних зобов'язань можуть стати державні корпоративні інститути підприємництва, що мають фінансову самостійність.

Підприємства державної форми власності мають свою специфіку функціонування, а саме [12]:

державні підприємства створюються і діють у тих сферах, деприватні підприємства є неефективними;

у державній власності залишаються ті підприємства, які потребують державної підтримки;

у державній власності знаходяться підприємства, які є стратегічними і забезпечують цілісність і безпеку держави;

державними є ті підприємства, які відносяться до некомерційного господарювання, тобто надають суспільні та квазісуспільні товари та послуги;

на державні підприємства покладені функції, які не спроможніздійснити підприємства інших форм власності, - стратегічна, оздоровча таприродоохоронна.

Підприємства державного сектору оцінюються за критеріями мікро- і макроекономічної ефективності. Мікроекономічна ефективність державних підприємств відображає рівень їхньої рентабельності.

Макроекономічна ефективність характеризую ступінь виконання державним сектором певних соціально-економічних функцій (завдань) [6, с.473].

Досвід України з державними підприємствами:

1998/99: Перехід від широкомасштабної приватизації до індивідуальних рішень щодо приватизації окремих підприємств.

2001: тільки 1,3% ВВП отримано як надходження від приватизації; 100% державних підприємств показали 7,1 мільярдів гривень та володіли 28% оборотного капіталу.

2001-02: 1000 державних підприємств показали чисті збитки; тільки 27 було ліквідовано. У першій половині 2002 року 25 з 1711 державних підприємств об'явили себе банкрутами, тільки у 8 з яких керівництво було віддано приватним структурам.

2005: Близько 6000 державних підприємств , включаючи 4000 державних комерційних підприємств та 1700 державних корпорацій. Рішенням уряду вимагається передача 50% прибутку до держбюджету, що обмежує капітальні вкладення та модернізацію.

2008-2009: За підрахунками державні підприємства приносять 22-25% ВВП. Тільки 1,3% ВВП отримано як надходження від приватизації ; 100% державних підприємств показали 7,1 мільярдів гривень [4].

Аналіз результатів ринкових перетворень в Україні показує, що ефективному використанню державної власності через інститут державного підприємництва перешкоджає ряд невирішених проблем.

Відсутні науково обґрунтовані критерії оптимізації обсягу і структури державного сектору економіки.

Вимагають удосконалювання механізми державного регулювання і контролю на підприємствах з державною долею власності.

Відсутня стратегія розвитку підприємств державного сектору економіки.

Відсутня науково обґрунтована і затверджена система показників оцінки результатів у сфері контролю та керування об'єктів державної власності і корпоративних прав.

Низький професійний рівень менеджменту підприємницької діяльності.

Факторами, що сприяють поширенню державного підприємництва, є дезорганізації, нестійкість або порушення функціонування ринків (зокрема, у результаті монополізації або криз), слабкість національного приватного капіталу, воєнно-стратегічні, нерідко і політичні мотиви. Особливо актуальна державна участь у тих сферах економіки, у яких є потреба в прямому централізованому керуванні, здійсненні великих і довгострокових інвестицій, у малорентабельних, але соціально значимих галузях, у яких прибутковість не є критерієм суспільної або господарської доцільності [7].

Очевидно, при оцінці господарської діяльності підприємств, що належать держсектору, варто враховувати ряд обставин:

виконання ними суспільних (соціальних) зобов'язань;

монопольне положення їх в окремих сферах економіки;

необхідність фінансової підтримки з боку держави;

методи керування державними підприємствами.

Тому вдосконалювання інститутів і правових механізмів господарювання спрямовано на розвиток таких форм і методів функціонування державної власності, які б не суперечили ринковим принципам економіки України. Реалізацією цих форм і методів є інститут державного корпоративного підприємництва, що дозволяє державі виконувати властиві йому макроекономічні і соціальні функції в ринкових умовах, що повною мірою підтверджує закордонний досвід державного підприємництва.

Фінансова діяльність державних підприємств стикається з багатьма проблемами, як і фінансова діяльність всього реального сектору економіки. Зокрема нераціональною залишається структура підприємств державної форми власності, що є наслідком помилок, допущених під час здійснення приватизації економіки. Значною мірою гальмують розвиток підприємств і фінансові проблеми, такі як забезпеченість власним оборотним капіталом, обґрунтованість фінансового планування, неефективність фінансового контролю тощо.

Типові проблеми державних підприємств, що зазнають фінансових труднощів:

Корпоративне керування часто є неефективним;

Діяльність часто є незадовільною або неприбутковою;

Фінансова слабкість-фінансові та капітальні обмеження;

Операційні недоліки;

Макроекономічні наслідки;

Нульовий прибуток;

Моральний ризик;

Безробіття та недостатня соціальна захищеність;

Політичні перешкоди, втручання та директивні наслідки;

Неефективна законодавча та нормативна бази.

Основою для виявлення недоліків і проблем державних підприємств є постійне проведення фінансового аналізу. Вимогам забезпечення фінансового аналізу має відповідати інформаційна база - фінансова звітність державних підприємств. Для кардинального поліпшення ситуації необхідно розробити політику збалансованого розвитку як щодо підприємств, котрі діють у ринкових умовах як підприємницькі структури, так і виробництв, які реалізують суспільні інтереси.

В умовах реформування державного сектора економіки України з метою адаптації його до ринкових вимог, підвищення ефективності функціонування промислових підприємств залежить від збільшення значення комерційної діяльності і може бути досягнуто через впровадження механізму комерціалізації. В сучасних умовах комерціалізація - це система заходів з реструктуризації комерційної діяльності, спрямованих на реформування господарської діяльності державних підприємств та досягнення ними стратегічних цілей розвитку шляхом здійснення необхідних структурних перетворень, адаптованих до зміни факторів зовнішнього середовища функціонування з метою отримання максимального прибутку, переважно швидкої обвальної приватизації, особливо якщо вдається ефективно впровадити діючий кредитний механізм переливу ресурсів [17].

Негативним фактором, що впливає на фінансову діяльність державних підприємств є відсутність належного державного фінансового контролю за використанням державної власності. Є повністю державні й казенні підприємства, а також підприємства, у статутному фонді яких є частка держави. Однак, з боку їхнього власника - держави керівництво і контроль за діяльністю таких підприємств, утворенням прибутку та його використанням фактично не здійснюється. Величезні фінансові потоки і кошти зовсім не контролюються. До 2002 року фінансові плани цих підприємств навіть не вимагались, і не затверджувались Міністерством фінансів.

Державні підприємства не підлягають і аудиту Рахункової палати, за винятком бюджетних коштів, ними отриманих. Така ситуація призводить до негативних наслідків. Сьогодні в Україні урядовий контроль за державним майном формально урядом начебто здійснюється, водночас зовнішнього, незалежного від уряду контролю та державного аудиту використання цього майна взагалі немає. Основи державного фінансового контролю в напрямі контролю власності могли б бути аналогічними основам державного контролю у сфері фінансів.

В даний момент, значний вплив на фінансову діяльність державних підприємств справляють наслідки світової фінансової кризи. Тому, з метою мінімізації її наслідків затверджено План заходів Фонду державного майна України щодо запобігання можливому негативному впливу наслідків світової фінансової кризи на діяльність державних підприємств та господарських товариств, в статутному капіталі яких є державний пакет акцій (частка), які відносяться до сфери управління ФДМУ, яким передбачено завдання відповідальним Департаментам та регіональним відділенням [15]:

а) щодо організації невідкладного проведення засідань наглядових рад, на яких розглянути наступні питання стосовно:

аналізу впливу світової фінансової кризи на фінансово-господарську діяльність підприємств;

своєчасності та повноти сплати заробітної плати працівникам підприємств, внесків до пенсійного фонду, інших фондів соціального страхування, податків, зборів (обов'язкових платежів) до державного та місцевих бюджетів;

проблем взаємодії з банківськими установами, постачальниками, споживачами;

можливих наслідків в зайнятості працівників; пропозицій правлінь щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на фінансово-господарську діяльність підприємств;

б) затвердити план заходів господарських товариств щодо недопущення (мінімізації) негативних наслідків світової фінансової кризи на підприємствах;

в) запровадити здійснення моніторингу погашення заборгованості із заробітної плати, зі сплати внесків до Пенсійного фонду;

г) з метою запобігання скорочення робочих місць проводити аналіз ситуації щодо виконання колективних договорів на підпорядкованих підприємствах.

Таким чином, основними напрямами удосконалення організації фінансової діяльності державним підприємств мають бути: оптимальне фінансове планування, ефективний фінансовий аналіз та контроль, запровадження нормування обігових коштів та комерціалізація підприємств державного сектора.

2. Сучасний стан та перспективи політики фінансового розвитку державних підприємств України

Політика фінансового розвитку підприємств здійснюється через галузеві програми розвитку галузей народного господарства, які розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку цих галузей економіки, концентрації фінансових, матеріально-технічних та інших видів ресурсів виробничого та науково-технічного потенціалу країни, а також координації діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, підприємств для розв'язання найважливіших проблем галузі [13].

У промисловості фінансування здійснюється відповідно до наступних програм:

Державна програма розвитку промисловості на 2003-2011 роки, затверджена Постановою КМУ №1174 від 28.07.2003р. [10]. Програма спрямована на створення конкурентоспроможного промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації розв'язувати основні завдання соціально-економічного розвитку та утвердження України як високотехнологічної держави.

На третьому, довгостроковому етапі даної Програми (до 2011 року) передбачається шляхом розширеного інвестування та використання, спираючись на досягнення попередніх етапів здійснення заходів промислової політики, забезпечити:

формування технологічних кластерів пріоритетного розвитку промисловості, передусім у найбільш наукоємних і високотехнологічних галузях та виробництвах, здатних кардинально змінити економічний і науково-технічний потенціал промисловості;

широке запровадження нових технологій з поліпшеними техніко-економічними показниками, зменшеною енерго- і ресурсоємністю виробництва, комплексною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів, істотним підвищенням продуктивності праці та соціального забезпечення працівників;

підвищення конкурентних можливостей промислового виробництва, розширення ринків за рахунок входження до пріоритетних і найбільш ефективних для національної економіки секторів світового ринку (авіакосмічного, суднобудівного, військової техніки, транспортного і сільськогосподарського машинобудування) та задоволення потреб внутрішнього ринку високих технологій за рахунок вітчизняного виробництва;

забезпечення якісних змін у характеристиках розвитку промислового комплексу, що ґрунтуються на використанні переважно внутрішніх джерел інвестування, забезпеченні динамічної модернізації виробництва, реалізації життєвих інтересів країни.

Реалізація Програми потребує надійного інвестиційного забезпечення. Щорічні темпи зростання інвестицій у розвиток промисловості мають підтримуватися на рівні 12 -- 13 відсотків. Це дасть змогу збільшити річні обсяги інвестування з 7,1 млрд. гривень у 2002 році до 21 млрд. гривень у 2011 році. Частка державних інвестиційних ресурсів на фінансування заходів Програми - 10%.

Загальнодержавна цільова економічна програма розвитку промисловості на період до 2017 року передбачає наступний орієнтовний обсяг фінансування програми (в цінах 2008 року), його розподіл за роками та джерелами наведено в таблиці 2.

Таблиця 2 Обсяг фінансування програми

Джерело фінансування	Обсяги коштів (в цінах 2008 року), млн.грн.
	Усього	У тому числі по роках
		2009	2010	2011	2012	2013-2015	2016-2017
Державний бюджет	120,0	15,4	19,5	16,4	14,5	36,7	17,5
Місцевий бюджет	52,3	7,7	7,8	8,2	6,2	15,4	7,0
Разом	172,3	23,1	27,3	24,6	20,7	52,1	24,7

Галузева програма енергоефективності та енергозбереження на період до 2017 року, затверджена наказом Міністра промислової політики України № 152 від 25.02.2009 року передбачає фінансування за рахунок [10]:

коштів державного бюджету;

власних коштів підприємств та організацій гірничо-металургійного, машинобудівного, хімічного та нафтохімічного комплексів України;

інших джерел.

Прогнозні обсяги та джерела фінансування за галузями.

А) Гірничо-металургійний комплекс. Загальний осяг коштів на фінансування Програми становить 61321,49 млн. грн. Основну частину обсягу фінансування Програми складають інвестиції - 58222,75 млн. грн., частка держбюджету складає 525,5 млн. грн.

Б) Машинобудівний комплекс. Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 56247755,8 млн. грн. в тому числі 1272,86 млн. грн. з державного бюджету.

В) Хімічний та нафтохімічний комплекс. Загальний осяг коштів на фінансування Програми становить 5715,6 млн. грн., з них 512,466 млн. грн. з державного бюджету.

Г) Легка та деревообробна промисловість Загальний обсяг коштів на фінансування Програми становить 100 млн. грн., з них 9,95 млн. грн., з державного бюджету.

Що стосується розвитку підприємств сільського господарства, то тут існує велика кількість цільових програм, основною з яких є Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, затверджена Постановою КМУ №1158 від 19.09.2007р., строк виконання якої 2008--2015 роки [9].

Таблиця 3 Прогнозні обсяги та джерела фінансування, млн. гривень

Джерела фінансування	Обсяг фінансування	У тому числі за роками
		2008	2009	2010	2011--2015
Державний бюджет	120750,5	15318,9	15153,5	14550,4	75727,7
Місцеві бюджети	11,2	0,1	0,3	10,1	0,7
Інші джерела	7402,4	407,2	984,1	1028,2	4982,9
Усього		128164,1	15726,2	16137,9	155588,7	80711,3

Розглянемо стан бюджетного фінансування впровадження інновацій на державних підприємствах протягом 2005-2008 рр. (на основі статистичних даних [14]).

Як видно з представлених даних, існує значна диспропорція в розподілі бюджетних коштів на інноваційний розвиток. Переважну частину бюджетних коштів спрямовують у регіони, де зосереджено більшість промислових підприємств. Протягом 2005-2008 рр. регіонами-лідерами з бюджетного фінансування були Дніпропетровська, Харківська, Львівська області. І навіть серед лідерів з бюджетного фінансування є значна диспропорція. Зокрема, наприклад, у 2005 р. із 21635 тис. грн, виділених державною на інноваційний розвиток, Дніпропетровська область отримала 10786 тис. грн (~50 %), тоді як Львівська - лише 98,3 тис. грн (0,04 %).

Нерівномірність розподілу бюджетних коштів на фінансування технологічних інновацій промислових підприємств не сприяє диференціації структури виробництва, рівномірності розвитку територій; рівномірності розташування виробництва і суперечить прийнятій Концепції державної політики в сфері регіонального розвитку, в якій зазначено, що "основною метою державної політики в сфері регіонального розвитку є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, спрямованого на покращення стандартів проживання населення і забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів кожному громадянину, незалежно від його місця проживання".

Що стосується динаміки запровадження інновацій на підприємствах (рис. 2), то тут не простежується значних відхилень між результатами кожної з областей-лідерів бюджетного фінансування інноваційного розвитку.

Рис. 2. Запровадження інновацій на підприємствах Львівської, Дніпропетровської та Харківської областей протягом 2005-2008 рр.

Для рівномірного соціально-економічного розвитку держави потрібно розвивати економічний потенціал всіх регіонів. Основною метою економічного розвитку держави є власне підвищення добробуту і якості життя мешканців всіх регіонів, яке є можливим внаслідок як розвитку окремих галузей, так і рівномірного територіального розвитку, значного рівня зайнятості населення [18, с.227].

Під час здійснення бюджетного фінансування інноваційного розвитку доцільно також враховувати розташування більшості промислових об'єктів у великих адміністративно-територіальних одиницях, при цьому депресивні території, райони та малофункціональні міста не потрапляють до списку адміністративно-територіальних одиниць, в які передбачено вкладати бюджетні кошти на розвиток інноваційного виробництва. Тому для рівномірного соціально-економічного розвитку держави потрібно розвивати економічний потенціал всіх регіонів.

До недоліків функціонування державних підприємств належать: невизначеність господаря, поєднання економічних і соціальних цілей, неефективний менеджмент, значні розміри та бюрократична структура управління. Обмежені можливості отримання прибутку, залежність від бюджетних коштів, а нерідко й монопольне становище призводять до зниження ефективності державних підприємств, стимулюють їх перехід у приватне (акціонерне) володіння. Тому завдання пошуку оптимальних меж одержавлення власності, а також проблема роздержавлення є не національною, а загальносвітовою проблемою (у 70-80-х роках ХХ ст. у багатьох західних країнах відбувся "бум" роздержавлення і приватизації). Впродовж останніх тридцяти-сорока років виник новий сектор -- "третій" -- у результаті формування змішаних державно-приватних підприємств і корпорацій, де держава не є одноосібним власником, але здійснює контроль, володіючи блокуючим або контрольним пакетом акцій.

Вирішальне значення для різних форм власності має приватизація державних підприємств. Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об'єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це - підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об'єкти й об'єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання [1].

Надходження від приватизації за січень - вересень 2009 року складає 0,7 млрд. грн., що на 0,3 млрд. грн.. більше від попереднього року ( рис.3.).



Рис. 3. Надходження від приватизації за січень - вересень 2005-2009 року.

План діяльності уряду на період 2009-2012 років передбачаю ініціативу впровадження відкритої приватизації на конкурсній основі та підвищення ефективності управління державною власністю передбачає такі заходи :

Приватизація:

Проведення в повному обсязі інвентаризації та створення єдиного реєстру державного майна;

Максимальне скорочення списку компаній, що не підлягають приватизації. Створення системи чітких критеріїв, що визначають необхідність збереження підприємства у державній власності; проведення приватизації усіх підприємств, що не відповідають цим критеріям, через відкритий конкурс. Приватизація компаній зв'язку (Укртелеком), електроенергетики (ТЕЦ, обленерго); транспортної та комунальної інфраструктури (порти);

Розроблення передпродажних заходів з підвищення вартості підприємств, що приватизуються;

Розроблення та виконання програми ефективного продажу міноритарних державних пакетів акцій в підприємствах;

Підвищення ефективності управління об'єктами державної власності:

Удосконалення системи розподілу функцій з управління об'єктами державної власності; концентрація функцій управління державним майном в єдиному державному органі, наприклад у реформованому Фонді державного майна;

Впровадження середньо- та довгострокового планування на державних підприємствах;

Запровадження практики проведення незалежного аудиту на державних підприємствах;

Корпоратизація державних підприємств та залучення незалежних директорів до спостережних рад;

Проведення прозорих конкурсів на керуючи посади у державних підприємствах. Створення системи матеріальної винагороди керівництва державних підприємств за ефективне управління державним майном;

Передача на конкурсних засадах державних компаній в управління приватним спеціалізованим керуючим компаніям за умови виконання цільових показників роботи та конфіденційності;

ВИСНОВКИ

В процесі реформування форм власності державні підприємства ще протягом довгого часу будуть займати досить відчутне, а в деяких галузях - домінуюче місце в реальному секторі економіки України. Це зумовлює актуальність розробки концепції довгострокового розвитку і забезпечення ефективного функціонування державних підприємств в умовах переходу до ринкових відносин, удосконалення форм і методів управління ними, в тому числі управління фінансами.

Проблема розвитку методології управління фінансами державних підприємств потребує попереднього уточнення деяких існуючих та визначення нових категорій і понять, що пов'язані із механізмом здійснення цього управління. Критичний аналіз сучасних теоретичних аспектів проблеми дозволив визначити основні сутнісні ознаки і зміст таких категорій і понять, як ”державне підприємство ”, ”фінанси державного підприємства ”, “фінансові відносини державного підприємства”, та деяких інших.

Формування концепції розвитку державних підприємств визначило необхідність теоретичного дослідження особливостей фінансового управління ними у порівнянні із підприємствами альтернативних форм власності. За результатами цього дослідження запропонована відповідна класифікація державних підприємств як об'єкта фінансового управління за такими ознаками, як: форма їх підпорядкування; організаційно-правова форма заснування; частка державного капіталу у статутному фонді; загальний розмір власного капіталу, який використовується; рівень фінансового регулювання з боку державних органів та деякими іншими.

Проведене дослідження дозволяє визначити пріоритетні напрямки фінансового розвитку державних підприємств, а запропоновані теоретичні підходи та практичні рекомендації дають змогу підвищити ефективність управління фінансами цих підприємств, адаптувати сучасні форми і методи цього управління до складних умов економіки сучасного періоду.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Білик М.Д. Фінансові проблеми державних підприємств// Фінанси України. - 2004. - №6. - С.70-82.

Верховна Рада України [Електронний ресурс]: Господарський кодекс України: Офіц. текст із змінами, поточна редакцiя вiд 05.11.2008, чинний / Верховна Рада України; - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=436-15

Гордон У. Джонсон, Есквайр. Державні комерційні підприємства та банкрутство : уроки міжнародного досвіду. - Семінар з питань реформування системи банкрутства в Україні. - 16 грудня 2009 року

Дидновская Л.И. Государственное регулирование экономики. Учебное пособие. - К.:Знание-Пресс, 2000. - С. 256.

Економічна теорія: Політологія: Підручник / За ред.. В.Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. А доп. - К. : Знання - Прес, 2004. - 615 с.

Конституція України. -- К.: 1996.

Красностанова Н.Е. Особливості розвитку державного підприємництва в Україні. - Теоретичні та прикладні питання державотоворення.- 2009. - №4

Лузан С. Регулирование и управление предприятиями с государственным участием: международный опыт. // Вопросы экономики. - 2001. - №9. - С. 35-44.

Мотриченко В.М. Сфери діяльності та функції державних підприємств// Актуальні проблеми економіки. - 2007. - №5(71). - С.120-127.

Савицкий К. Тенденции и пути развития унитарных предприятий // Вопросы экономики. - 2004. - №9. - С. 53-64.

Удовицька Є.А. Комерціалізації державних промислових підприємств: теорія і практика// Економіка та держава. - 2006. - №4. - С.73-74.

Ярошевич Н.Б. Пріоритети бюджетного фінансування інноваційного розвитку в регіональному розрізі // Науковий вісник НЛТУ України. - 2009. ? Вип. 19.7. - с. 224-228