Місцевий бюджет

Головною ланкою фінансів органів місцевого самоврядування є їх бюджет, тобто затверджений рішенням відповідної ради на певний період часу розпис доходів та витрат територіальної громади у грошовому вираженні.

Бюджетний процес визначається Конституцією України, Бюджетним кодексом України, законами «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про бюджетну систему України» і регламентуються законодавчими та нормативними актами.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає, що з бюджетів місцевого самоврядування мають здійснюватись видатки, пов`язані з виконанням власних (самоврядних) та делегованих державою повноважень, фінансування яких відбувається за рахунок різних джерел доходів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою за рахунок трансфертів з державного бюджету та шляхом закріплення за місцевими бюджетами окремих загальнодержавних податків. Згідно з цим законом видатки бюджету мають поділятися на поточні та видатки бюджету розвитку.

У 2001 році введено в дію Бюджетний кодекс України (БКУ), в якому визначені основні принципи організації місцевих фінансів, джерела формування і напрями використання фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, а також їх фінансові права. Із введенням Кодексу розпочалось бюджетне реформування, яке триває до цього часу. Були змінені підходи до формування бюджетів різних рівнів, запроваджено оновлену схему відносин між державним та місцевими бюджетами. Місцеві бюджети отримали більшу самостійність та стали незалежними один від одного. Відбувся перехід від ручного управління бюджетними коштами до формульного підходу при розмежуванні видатків і визначенні державних трансфертів для міст обласного значення та районів, від районів -- до місцевих бюджетів територіальних громад.

Однією з цілей державної бюджетної політики стало досягнення фіскальної справедливості, тобто забезпечення однакового доступу до суспільних послуг і вартості таких послуг їх одержувачами. Оскільки бази загальнодержавних податків розподілені по регіонах нерівномірно, а податкових ресурсів місцевих бюджетів недостатньо для фінансування всіх суспільних послуг, які надає місцеве самоврядування, для забезпечення рівномірності фінансування видатків регіонів, частина загальнодержавних податків і зборів у вигляді трансфертів повертається місцевим бюджетам.

Система розрахованих за формулою трансфертів передбачає рівні можливості фінансування на душу населення того чи іншого рівня місцевих бюджетів у всіх регіонах, що дозволяє ліквідувати наслідки міжрегіональних дисбалансів у базах оподаткування. Таким чином, запроваджений формульний розрахунок видатків за нормативами бюджетної забезпеченості окремо для міст обласного значення, районів та обласних бюджетів охоплював близько 700 суб'єктів.

У процесі визначення порядку розподілу доходів і видатків між окремими рівнями бюджетів обов`язково повинно виконуватись правило: збалансованість кожного виду бюджету, незалежно від обсягу закріплених за ним джерел доходів, і забезпеченість заходів соціально-економічного розвитку всіх без винятку адміністративно-територіальних одиниць. Це досягається шляхом міжбюджетних взаємовідносин.

Міжбюджетні взаємовідносини є інструментом розподілу компетенції між «центром» та територіями. До них належать такі основні елементи, як закріплені та регульовані доходи, субвенції, субсидії, бюджетні позички, міжбюджетні взаєморозрахунки.

Доходи місцевих бюджетів згідно з бюджетною класифікацією поділяються на: податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, державні цільові фонди, міжбюджетні трансферти.

Податки посідають центральне місце в системі доходів бюджетів, у тому числі й місцевих. До податкових надходжень місцевих бюджетів належать: податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств комунальної власності, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, плата за землю, плата за ліцензії на певні види господарської діяльності, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, місцеві податки і збори.

Неподаткові надходження складають адміністративні збори та платежі, а також власні надходження бюджетних установ.

Доходи від операцій з капіталом -- це надходження від продажу основного капіталу та надходження від продажу землі та нематеріальних активів.

Державні цільові фонди формуються за рахунок зборів за забруднення навколишнього природного середовища, відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування.

Міжбюджетні трансферти -- кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Зокрема, субвенції -- міжбюджетний трансферт для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Дотація вирівнювання -- міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Сума дотації вирівнювання щорічно затверджується законом про Державний бюджет кожному регіону (обласному бюджету, бюджетам міст обласного підпорядкування, районів). Обсяг дотації вирівнювання місцевим бюджетам обраховується виключно на основі формули, визначеної Міністерством фінансів України. Будь-яке «ручне» регулювання названого трансферту забороняється.

У Бюджетному кодексі України розділ III «Місцеві бюджети» складається з двох глав: глави 11 «Надходження та витрати місцевих бюджетів» (ст. 63--74) та глави 12 «Складання, розгляд, затвердження, виконання та звітність місцевих бюджетів» (ст. 75--80), у яких визначені положення та принципи, що мають практичне значення для побудови і функціонування місцевих бюджетів.

Місцеві бюджети складаються із загального та спеціального фондів. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається законом про Державний бюджет на відповідний рік (відповідно п. 4 ст. 13 БКУ). Бюджетний кодекс дозволяє здійснювати передачу коштів між загальними та спеціальними фондами бюджету, але тільки в межах бюджетних призначень і лише шляхом внесення змін до рішення відповідної ради (ст. 13 БКУ). До складу видатків загального фонду відповідного місцевого бюджету входить резервний фонд (ст. 24 БКУ), який не повинен перевищувати одного відсотка обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. Резервний фонд формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету. Порядок використання коштів резервного фонду визначається Кабінетом Міністрів України. Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет розвитку. Стаття 71 БКУ визначає конкретні джерела формування бюджету розвитку та напрями, за якими можуть витрачатися його кошти. Складовою частиною бюджету розвитку є субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів. Субвенції з Державного бюджету на виконання інвестиційних проектів надаються обласному бюджету з їх подальшим розподілом для бюджетів місцевого самоврядування. Право на отримання субвенції з одного місцевого бюджету іншому місцевому бюджету на виконання інвестиційних проектів можливе лише за наявності спільної угоди між відповідними органами місцевого самоврядування (ст. 107 БКУ).

Бюджетним кодексом встановлено, що всі без винятку надходження, які визначені нормативно-правовими актами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, включаються до відповідних бюджетів. Створювати будь-які фонди за межами бюджетів забороняється (п. 8 ст. 13 БКУ).

Крім того, Бюджетний кодекс подає перелік доходів обласних та районних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (ст. 66 БКУ), та доходів, що не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів (ст. 69 БКУ).

Відповідно до ст. 65, 66, 69 БКУ податок з доходів фізичних осіб та плата за землю розмежовуються між рівнями місцевих бюджетів за встановленими нормативами відрахувань.

Зокрема, до доходів бюджетів міст Києва і Севастополя зараховується 100 відсотків загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що справляється на території цих міст. До доходів бюджетів міст республіканського (в Автономній Республіці Крим) та обласного значення зараховується 75 відсотків від загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що справляється на території цих міст. До доходів бюджетів міст районного значення, сіл, селищ чи їх об`єднань зараховується 25 відсотків від загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що справляється на цій території.

Бюджетний кодекс встановлює систематизований перелік видатків за всіма видами бюджетів. До складу видатків місцевих бюджетів належать видатки за переданими державою (делегованими) видатковими повноваженнями. Ці видатки враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів. Держава регулює їх здійснення відповідними законодавчими актами та бере на себе зобов`язання забезпечувати відповідними фінансовими ресурсами. Крім того, рішенням відповідної ради встановлюються видатки на реалізацію власних повноважень місцевого самоврядування. Ці видатки не беруться до уваги при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.

Однак поділ видатків на такі, які беруться та які не беруться до обрахунку обсягів міжбюджетних трансфертів, не означає існування подвійного бюджету місцевих органів влади. Таке розмежування застосовується для визначення міжбюджетних трансфертів на стадії планування місцевих бюджетів. Під час виконання місцевих бюджетів усі надходження до загального фонду бюджету акумулюються на єдиному рахунку відповідного місцевого бюджету та використовуються на фінансування видатків як таких.

Бюджетним кодексом України (ст. 78) передбачена казначейська форма обслуговування місцевих бюджетів. Державне казначейство здійснює операції з коштами місцевих бюджетів, розрахунково-касове обслуговування розпорядників коштів, контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов`язань та проведенні платежів, а також бухгалтерський облік та складання звітності про виконання місцевого бюджету. На казначейство покладається контроль за відповідністю затвердженого бюджетного розпису за головними розпорядниками коштів до бюджетних асигнувань, що є підставою для затвердження кошторисів.

Як зазначає один із розробників Бюджетного кодексу Ю. Ганущак (Дзеркало тижня, № 48, 10 - 16 грудня 2005 рік), формульний розрахунок доходів за індексами податкоспроможності мав яскраво стимулюючий характер, надаючи переваги бюджетам, які демонстрували нарощування ресурсів. Надходження дотації здійснювалось на регулярній основі за рахунок коштів Державного бюджету, що акумулювалися на відповідній території. Місцеве керівництво ставало зацікавленим у збільшенні надходжень також і до Державного бюджету, оскільки діяв механізм додаткової дотації за рахунок перевиконання прогнозних показників. Частина ресурсів (так званий другий кошик) та, відповідно, видатків на благоустрій території не бралися до уваги Міністерством фінансів, що закладало фінансові основи для здійснення місцевої політики.

За висновками Ю. Ганущака, у перші два роки після запуску бюджетної реформи місцеві бюджети відчули певне полегшення. Зросли не тільки обсяги -- реально намітився діалог між Міністерством фінансів та органами самоврядування, що дозволило навіть сподіватися на подальше поглиблення реформи до рівня села та появи довгострокового планування. Проте не завжди обґрунтовані економічні та податкові новації, які впроваджувала Верховна Рада, почали вихолощувати позитивні ефекти БКУ для місцевих бюджетів.

До обмеження фінансових можливостей місцевого самоврядування приклалось і Міністерство фінансів, що завжди тяжіло до фінансового централізму. Зокрема в розрахунках на 2005 рік Мінфін під керівництвом Азарова запропонував своє бачення бюджетної політики щодо місцевих бюджетів: ніяких вільностей, тотальний контроль та голодний пайок. Гайки потрібно було закрутити до кінця, особливо коли йшлося про «неблагонадійні» території. Розрахунок доходів був зведений до традиційної схеми «від досягнутого», про людське око при цьому була запропонована кілометрова формула, більшість параметрів якої не відіграють жодної ролі, оскільки в процесі обрахунку скорочуються. У видатковій частині була порахована лише заробітна плата, яку, зрештою, і обіцяв платити уряд Януковича.

Зі зміною політичної влади та персоналій у міністерських кріслах, зауважує експерт, політика державного фінансового відомства по відношенню до місцевих бюджетів змінилась незначно. Все-таки великі соціальні зобов'язання, що взяла на себе держава, змушували акумулювати в Державному бюджеті максимум коштів. Заручником цієї ситуації і стало місцеве самоврядування. Зокрема, було скасовано додаткову дотацію від перевиконання доходів, що зараховуються до Держбюджету, тим самим позбавлено органи місцевого самоврядування стимулу до розширення податкової бази.

Загалом, на думку авторів Білої книги «Бюджетна децентралізація в Україні в контексті реформи місцевого самоврядування», ухвалення Бюджетного кодексу 2001 року було успішним кроком у бюджетній реформі. Бюджетний кодекс зробив бюджетну систему більш прозорою, логічною, обґрунтованою і надав більше фінансової свободи органам місцевого самоврядування. Він зумовив піднесення міст і загалом економічний розвиток України. Утім, за п'ять років позитивні здобутки бюджетної реформи послабилися, оскільки вони не були підтримані реформою місцевого самоврядування.

Сьогодні різними експертами як головні проблеми місцевих бюджетів виділяються такі:

1. Значна залежність місцевих бюджетів від загальнодержавних трансфертів та неспроможність визначених Бюджетним кодексом джерел формування місцевих бюджетів забезпечити потреби територіальної громади у власних бюджетних коштах. Наприклад, згідно з розрахунковими показниками Міністерства фінансів України, частка трансфертів 2006 року становитиме майже 50% у структурі місцевих бюджетів.

2. Спрямування значної кількості видатків на фінансування соціально-культурних цілей, і передусім на виплату заробітної плати працівникам бюджетних установ. Тож минулорічне стрімке зростання рівня зарплат спричинило, що 82% у видатках місцевих бюджетів цього року становить заробітна плата. А по багатьох сільських районах цей показник сягає 95%. Тож місцеві органи влади не мають фінансових можливостей щодо виконання функцій місцевого значення на належному рівні. Зокрема, органи місцевої влади за останні роки на розвиток витратили менш як 6% ресурсів. До того ж у бюджетній системі України відсутні механізми, які б враховували реальні потреби територій у соціальних послугах.

3. У результаті застосування чинної схеми міжбюджетних трансфертів складається ситуація, за якої органи місцевого самоврядування позбавлені можливості самостійно вирішувати власні проблеми: одні через залежність від дотацій, інші через те, що зайві кошти вилучаються. Стає вигіднішим залишатися реципієнтом, ніж переходити у розряд донорів.

Тож сьогодні бюджетна реформа ще не завершена, оскільки не відбулося чіткого розподілу повноважень і відповідальності між державною виконавчою владою й органами місцевого самоврядування. Незавершеність реформ зумовлює конфлікт інтересів, оскільки органи місцевого самоуправління та виконавчої влади практично не самостійні в ухваленні рішень щодо використання ресурсів. А без цього неможливо говорити про реальне самоврядування на всіх його рівнях.

У цілому загальний напрям підходів до реформування місцевих бюджетів та міжбюджетних відносин, що стає домінуючим у напрацюваннях експертів, вписується у рамки бюджетної децентралізації.

Бюджетна децентралізація - це процес передання повноважень (функцій, компетенцій і відповідальності) від центрального уряду до місцевих урядів (органів місцевого самоврядування). Така передача повноважень має супроводжуватися передачею відповідних фінансових ресурсів на виконання цих повноважень через запровадження місцевих податків або трансформації чи закріплення частини загальнодержавних податків за місцевими бюджетами, що отримали нові повноваження.

Серед першочергових завдань до вирішення виділяються такі:

1. Фінансове забезпечення делегованих повноважень. Нормативи, встановлені у законодавстві, часто не враховують обсягів наявних фінансових ресурсів місцевих бюджетів. За таких умов органи місцевого самоврядування, отримавши від держави повноваження на надання публічних послуг населенню, не дістають достатнього фінансування, щоб забезпечити якісне надання цих послуг. Видатки місцевих бюджетів кожної з делегованих функцій перевищують розрахункові показники Міністерства фінансів України. Тому існують думки про право місцевої ради відмовитися від виконання делегованих повноважень та повернути їх державі разом із сумами податку на доходи фізичних осіб. Цього року держава вже отримала перші прецеденти такого підходу. Наприклад, новообрана Київська обласна рада своїм рішенням відмовилась від виконання делегованих повноважень.

Автори згадуваної «Білої книги» вважають, що для поліпшення фінансового забезпечення делегованих державою повноважень необхідно:

- об'єктивно встановити з боку держави обсяги видатків місцевих бюджетів, що враховуються під час визначення міжбюджетних трансфертів вирівнювання;

- вдосконалити методики розрахунку таких трансфертів;

- законодавчо врегулювати питання відмови органів місцевого самоврядування від виконання фінансово незабезпечених повноважень, делегованих державою;

- запровадити інституції, які б розглядали бюджетні суперечки, що виникають між різними рівнями управління.

Для об'єктивного визначення обсягу фінансового ресурсу, необхідного для забезпечення делегованих повноважень, потрібно запровадити систему стандартів надання соціальних послуг населенню. Грошовий вимір стандартів надання соціальних послуг населенню має стати основою методики розподілу міжбюджетних трансфертів вирівнювання (безумовних трансфертів).

2. Наступним першочерговим завданням є розширення податкової бази місцевого самоврядування, в тому числі й через перегляд місцевих податків та зборів.

Відповідно до ст. 143 Конституції України, п. 24. 28 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування», передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належать встановлення місцевих податків і зборів, механізмів справляння та розмірів їх ставок у межах, визначених законом, надання, відповідно до чинного законодавства, пільг по місцевих податках і зборах. Такі рішення є «обов`язковими до виконання на відповідній території».

Практично місцеві податки і збори справляються в Україні згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 року № 56-93 “Про місцеві податки і збори” (далі - Декрет) та Указом Президента України від 28 червня 1999 року № 761/99 “Про впорядкування механізму сплати ринкового збору”.

За період з 1993 року до цього часу податкове законодавство постійно вдосконалювалося. Проте місцеві податки і збори практично залишилися осторонь і справляються до місцевих бюджетів за правилами, встановленими понад 12 років назад. Ці правила не відповідають вимогам сьогодення. Практично кожною радою (більше 11-ти тисяч) прийнято відповідне рішення про встановлення місцевих податків і зборів. Повний перелік запроваджених місцевих податків і зборів діє лише на рівні регіонів та міст обласного значення, на решті територій він обмежений. До місцевих бюджетів сіл, селищ в основному надходить ринковий збір, збір за видачу дозволу на розміщення об`єктів торгівлі, комунальний податок і в окремих випадках -- збір за припаркування автотранспорту, податок з реклами.

Загалом до місцевих податків і зборів належать такі, що не відіграють істотної ролі у наповненні місцевих бюджетів. Окремі місцеві податки і збори до того ж передбачають фіксовану ставку оподаткування, яка є символічною і не індексувалася жодного разу.

У результаті чинне законодавство про місцеві податки і збори не забезпечує надійними джерелами фінансування місцеві бюджети. Для розширення ресурсної бази місцевого самоврядування напрацьовуються пропозиції щодо впорядкування існуючої системи місцевих податків та зборів, запровадження нових податків, насамперед податку на нерухомість (чи реорганізацію плати за землю).

Загалом сьогодні в експертному середовищі та й урядових колах активно розробляються шляхи вирішення окреслених проблем місцевого бюджетування.

Потрібно зазначити, що усвідомлення потреби вносити зміни у систему фінансового забезпечення місцевого самоврядування є у всіх політичних сил, що сформували новий парламент. Принаймні у виборчих програмах проблеми місцевого самоврядування знаходили своє відображення. Щоправда, відповідні положення виборчих програм, як правило, носять декларативний характер (див. таблицю 1).

Таблиця 1. Виборчі програми політичних сил, що пройшли у парламент, про місцеві бюджети

Як бачимо, декларації щодо вирішення проблем місцевого самоврядування присутні були у програмах усіх політичних сил, що пройшли до парламенту. Загалом спільним є бачення необхідних реформ, а саме усвідомлення потреби розширення прав і можливостей, зокрема фінансових, органів місцевого самоврядування. Одночасно зауважимо особливість підходу до цієї проблеми Партії регіонів, для якої пріоритетом, як помітно із наведених цитат, є регіональний, а не базовий рівень місцевого самоуправління.

У значній мірі деталізувала можливі шляхи реформування місцевих бюджетів коаліційна угода помаранчевих фракцій (БЮТ, НУ, СПУ), що, як відомо, формувалась у тривалих дискусіях. Цей документ у результаті став детальним планом дій щодо майбутньої діяльності в сфері реформування місцевого самоуправління. Метою реформи системи місцевої влади було проголошено «забезпечення принципів децентралізації та субсидіарності та приведення її у відповідність до загальноприйнятих європейських принципів, закладених в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка ратифікована Верховною Радою України».

Щодо місцевих бюджетів, то учасники коаліції брали на себе зобов'язання «переструктурувати бюджетну та податкову системи в Україні з метою посилення ролі та статусу інститутів місцевого самоврядування шляхом прийняття (у визначених термінах) таких законів України:

«Про внесення змін до Бюджетного кодексу України», визначивши в ньому джерела та порядок формування місцевих бюджетів;

«Про місцеві податки та збори».

Також затвердити галузеві соціальні стандарти, на підставі яких буде можливим зробити відповідні розрахунки щодо визначення потреб громад та фінансового забезпечення місцевих бюджетів громад».

Та вік помаранчевої коаліції виявився недовгим. Демократична коаліція (у складі НУ, БЮТ та СПУ), фактично не зробивши жодного кроку, зі скандалом поступилась антикризовій (ПР, СПУ, КПУ). Коаліційна угода «антикризовиків» у своїй програмній частині є доволі декларативною. Зокрема учасники коаліції у своїй угоді (до речі, дослівно за своїми попередниками) декларують «посилення ролі місцевого самоврядування. Реформування системи місцевої влади на принципах децентралізації та субсидіарності та приведення її у відповідність до загальноприйнятих європейських принципів, закладених в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка ратифікована Верховною Радою України».

Конкретні законодавчі кроки в Угоді не зазначаються. Дещо ширше питання реформи місцевих бюджетів розглядалось у проекті коаліційної угоди, яку Партія регіонів пропонувала своїм колегам по парламенту в травні. У цьому проекті угоди пропонувалось „здійснення бюджетної децентралізації через:

* Прийняття європейських стандартів надання публічних послуг, що стануть основою для кількісної і якісної оцінки послуг. Вартісний вимір стандартів послуг (а не вартість утримання бюджетних установ) повинен стати основою формування бюджету.

* Адміністративно-територіальну реформу, яка:

- створить базовий рівень місцевого самоврядування, що буде мати адміністративну і фінансову здатність забезпечувати якісні публічні послуги;

- відокремить функцію надання послуг від функції контролю за якістю послуг.

* Податкову реформу, що визначить перелік податків і зборів, які формуватимуть фінансову базу місцевого самоврядування. Закріплення повноважень, ресурсів і відповідальності за надання послуг за рівнями влади з метою максимізації якості наданих послуг у межах існуючого бюджету”.

Також Партія регіонів пропонувала розширити можливості регіонів через розвиток їхніх „конкурентних переваг”.

Щодо реальних законодавчих кроків парламентарів нового скликання, то варто зазначити, що вже є зареєстрованими перші законопроекти, спрямовані на вирішення проблем, пов'язаних із місцевими бюджетами. Зокрема, 19 червня зареєстровано законопроект В. Хомутинника (фракція Партії регіонів) “Про місцеві податки і збори”, метою якого є законодавче врегулювання справляння місцевих податків і зборів в Україні, оптимізація переліку податків і зборів, розширення об'єктів і бази оподаткування, установлення справедливих ставок, що приведе до збільшення надходжень до місцевих бюджетів та сформує надійні джерела їх фінансування. Законопроектом пропонується скасувати шість місцевих податків і зборів, натомість ввести деякі інші. В результаті пропонується встановлення п'яти місцевих податків і п'яти зборів (комунальний податок; податок за використання місцевої символіки; податок за спеціально відведені місця для ринку; податок за спеціально відведені місця для паркування транспортних засобів; податок на майно; рекламний збір; туристичний збір; збори з торгової діяльності та сфери послуг і грального бізнесу; будівельний збір; збір з власників собак).

При цьому не обов'язковими до встановлення радами пропонуються податки за використання місцевої символіки, збори з торгової діяльності, сфери послуг (крім грального бізнесу), туристичного, будівельного зборів та збору з власників собак.

Запропоновані кроки, на думку автора законопроекту, дозволять прогнозувати близько 1 млрд. грн. надходжень до місцевих бюджетів (за 2005 рік надійшло 598,2 млн. грн.).

Таким чином, усвідомлення необхідності реформування місцевих бюджетів та міжбюджетних відносин присутнє як в експертному середовищі, так і в уряді та політикумі. Однак все-таки реалізація цих реформ, схоже, не буде гладкою. Як справедливо зауважує Ю. Ганущак (його слова повною мірою можна віднести до всього спектра потрібних реформ), „проблема в тому, що очевидність впровадження нових місцевих податків та оптимізація існуючих неминуче зіткнеться з млявою політичною волею -- як на державному рівні, так і на місцевому. Очевидно, що й численні «друзі народу» поспішатимуть піддати анафемі будь-кого, хто наважиться заявити про необхідність податкових нововведень. Однак рішення приймати все-таки доведеться”.