Грошові реформи. Кредитна система та кредитні відносини. Валютний ринок

ОСНОВНІ ТИПИ ГРОШОВИХ РЕФОРМ

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов, чи одне і друге водночас.

Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися своїми цілями, глибиною реформування існуючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо, їх можна класифікувати за кількома ознаками.

За глибиною реформаційних заходів можна виділити структурні або повні грошові реформи та реформи часткового типу.

Структурні (повні) грошові реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській і валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями нових грошей, що запроваджуються в обіг, і повинні забезпечити передумови для їх успішного функціонування.

Такий же характер мають грошові реформи, що проводяться при створенні нових держав, які виникають при розпаді колоніальних імперій чи надвеликих держав, як, наприклад, СРСР, СФРЮ. У цих випадках потрібно не тільки створити нові гроші і систему їх обороту, а й відповідним чином реструктуризувати економіку нової країни, щоб вона могла забезпечити самостійне функціонування нової грошової системи. У країнах, що виникли на терені СРСР, структурне завдання ще ускладнилося, оскільки потрібно було перевести економіку з командно-адміністративних засад на ринкові. Прикладом таких реформ є грошова реформа, проведена в Росії в 1895 - 1897 pp., грошова реформа в радянській Росії в 1922 - 1924 pp., грошова реформа в Україні в 90-ті роки.

Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового обороту і зводяться до зміни окремих елементів грошової системи. Сама база грошової системи та структура економіки і грошово-кредитних відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей тощо. У сучасних умовах, коли в усіх країнах запроваджені неповноцінні гроші, що мають здатність до швидкого знецінення, реформи часткового типу проводяться досить часто, є найбільш типовими у світовій практиці. Найбільш показовими реформами цього типу були грошові реформи 1947 та 1961 pp. у СРСР.

Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина грошової одиниці) не змінюється; деномінаційні реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін). Формальні грошові реформи проводилися в СРСР у 1990 p., коли були замінені на нові купюри 50 і 100 рублів. Зараз подібна реформа проводиться в СІЛА, які поступово заміняють купюри 100 і 50 доларів. Приводом для такої заміни купюр може бути ненадійна їх захищеність, що призводить до масової фальсифікації грошей.

Деномінаційні реформи проводять шляхом обміну старих купюр на нові та перерахування всіх грошових показників, за певним співвідношенням, внаслідок чого маса грошей в обігу відповідно зменшується, а грошова одиниця збільшується.

За характером обміну старих грошей на нові виділяють неконфіскаційні і конфіскаційні грошові реформи. За неконфіскаційних реформ за єдиним співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і цін для всіх економічних суб'єктів однаково, тобто незалежно від поданих до обміну запасів старих грошей чи інших критеріїв (готівкові запаси, безготівкові запаси тощо). Так була проведена грошова реформа в Україні у вересні 1996 р.

За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей (чим вона більша, тим менше співвідношення обміну, чи встановлюється ліміт на обмін банкнот); від форми зберігання запасу старих грошей (вклади в банки можуть обмінюватися

По меншому коефіцієнту, ніж готівка, чи взагалі співвідношення 1:1); від форми власності власника грошей (для державних власників грошей обмін може здійснюватися за більш пільговою пропорцією, ніж для приватних). До цього типу реформ належить і так звана нуліфікація, коли старі грошові знаки оголошуються не дійсними і вилучаються з обороту, а замість них випускаються нові гроші. Так, по суті, були проведені грошові реформи в Німеччині в 1924 та 1948 pp. Проведення конфіскаційних реформ звичайно обґрунтовується необхідністю вилучення незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості тощо.

За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одномоментні грошові реформи та реформи паралельного типу.

За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за короткий строк (7-15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти старі гроші на нові. Якщо реформа є конфіскаційною, то строк обміну повинен бути якнайкоротшим, щоб власники великих запасів грошей не встигли «сховати» їх від конфіскації. Одномоментно проводилася грошова реформа в Україні в 1996 р. Але вона була неконфіскаційною, і тому обмін проводився протягом 15 днів. А якщо хтось із поважних причин не зміг обміняти гроші в ці строки, то їх обмін дозволяли протягом кількох наступних років.

За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грошових знаків здійснюється поступово, паралельно з випуском старих знаків і вони тривалий час функціонують одночасно і паралельно. Якщо нові і старі гроші імітуються банківською системою на однакових засадах, то обидва види грошей сприймаються однаково і обмінюються між собою за співвідношенням 1:1. У цьому разі старі гроші вилучаються з обігу поступово в міру надходження їх у банки. Замість них банки видають в оборот уже нові гроші. Так проводять в США випуск в оборот нових купюр на межі XX-XXI ст.

Якщо ж нові і старі гроші імітуються на різних засадах, наприклад, старі спрямовуються для покриття бюджетних витрат, а нові - для кредитування економіки, або емісія нових має певне забезпечення (золоте чи інвалютне), а емісія старих не має, то в обороті між ними виникне конкуренція, внаслідок якої менш надійні старі гроші почнуть швидко знецінюватися. Курс обміну їх на нові на ринку буде весь час змінюватися. Користування старими грошима буде незручним і все більш, ризикованим. Держава змушена буде вживати спеціальні заходи для підтримки «падаючих» грошей, щоб вони не були негайно витіснені з обороту. Але це ще більше ускладнить функціонування грошової системи. Держава змушена буде остаточно вилучити старі гроші з обороту, обмінявши їх на нові за пропорцією, близькою до ринкового їх курсу напередодні обміну. Так була проведена грошова реформа в радянській Росії в 1922 - 1924 pp. Паралельний характер мала грошова реформа в Україні на початку її в 1992 p., коли український карбованець тривалий час обертався паралельно з рублем.

Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх розглянутих типів, наприклад грошова реформа в Росії в 1922 - 1924 pp., грошова реформа в Україні в 1992 - 1996 pp. та ін.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обороту. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.

Проблему використання грошей і управління ними як товаром людство розв'язує упродовж усієї історії.

Кожний етап історичного розвитку вносить якісні зміни в суспільні відносини. Кожне суспільство, маючи своє історичне і культурне минуле, свої традиції і звичаї, своє національне багатство, по-різному підходить до вирішення проблем. Те, що прийнятне в одній країні й дає високий економічний ефект, може призвести до протилежних результатів в іншій.

Розглянемо спільні умови, які істотно впливають на хід і результат реформування економіки.

По-перше, реформи здійснюються в умовах загострення економічної кризи, що виявляється в економічному спаді, загостренні енергетичної кризи, зниженні рівня життя населення, погіршенні зовнішньо економічних показників тощо.

Економічна криза вносить певні суперечності у хід реформ. З одного боку, вона підштовхує, прискорює проведення реформ, з іншого - внаслідок дезорганізації господарського життя створюються умови для оперативного адміністративного втручання з метою підтримати функціонування економіки і забезпечити населенню прожитковий мінімум.

По-друге, у багатьох країнах радикальні реформи здійснюються в умовах політичної нестабільності, тому всі спроби реформувати економіку виявляються непослідовними, компромісними і не дають очі куваних результатів. Намагання сил різних напрямків реформування дійти компромісу призводить до того, що ухвалені закони, з одного боку, начебто уможливлюють здійснення реформ, а з іншого - гальмують їх.

По-третє, реформи здійснюються в умовах нестабільності. Старі адміністративні важелі регулювання вже втратили силу, а нові ринкові механізми (конкуренція, банкрутство, перетікання капіталу) ще не повністю врегульовані.

Зазначене стосується країн СНД та Східної Європи. Тому, говорячи про грошову реформу, треба враховувати фактори, які її викликають.

Сьогодні нестійкість, знецінення національної валюти є загрозою економічному курсу держави з негативними соціальними наслідками у суспільстві.

Економічні реформи, що здійснюються у країнах СНД і Східної Європи, полягають у загальноекономічній стабілізації, зміні відносин власності та структурній перебудові національного господарства. Стабілізація економічних процесів посідає першочергове місце як основа для створення умов і стимулів розгортання докорінних, довготривалих ринкових перетворень. Вона передбачає насамперед подолання інфляції та заповнення ринку товарами, урівноваження попиту і про позиції. Для досягнення цієї мети використовуються такі методи:

- обмеження попиту суб'єктів господарювання;

- зменшення грошової маси;

- лібералізація валютних операцій;

- запровадження внутрішньої конвертованості національної валю ти та ін.

Попит населення обмежують через лібералізацію цін. Підвищення цін збалансовує попит і пропозицію. Попит суб'єктів господарювання зменшується насамперед встановленням високих податків, запровадженням ставок за кредити, які мають враховувати темпи інфляції. Зменшити попит суб'єктів господарювання можна також зниженням бюджетних видатків за рахунок скорочення субсидій, дотацій, фінансуванням капітального будівництва за кошти державного бюджету, зменшенням військових витрат.

Важливим чинником стабілізації є впровадження внутрішньої конвертованості національної валюти, що уможливлює вільну купівлю та продаж іноземної валюти для юридичних і фізичних осіб; при цьому, звичайно, забороняються розрахунки в іноземній валюті під час здійснення господарських операцій у країні. Внутрішня конвертованість зміцнює національну грошову одиницю, створює умови для залучення у країну іноземних інвестицій.

Політика стабілізації, елементи якої запроваджуються комплексно і синхронно з метою забезпечення різкої зміни ситуації в економіці, дістала назву «шокової терапії

Найпослідовніше політика стабілізації здійснювалась у Польщі, Чехії і колишній Югославії. Використовувались такі основні елементи:

- лібералізація цін;

- скорочення дефіциту бюджету з покриттям його з неемісійних джерел (кредити комерційних банків, випуск державних цінних паперів тощо);

- збільшення плати за кредити;

- запровадження внутрішньої конвертованості національної валюти;

- стримування збільшення доходів.

Здійснення «шокової терапії» супроводжувалося спадом виробництва, зниженням рівня життя населення, безробіттям. Проте сьогодні в цих країнах спостерігається поступове економічне піднесення.

Економічна криза породжує грошово-кредитну кризу. Вона погіршує умови світової торгівлі, призводить до різких змін курсу валют, що загострює відносини між країнами. Тому країни періодично здійснюють грошові реформи - повні або часткові перетворення грошової системи з метою стабілізації та зміцнення грошового обігу. Грошові реформи здійснюються різними методами залежно від економічного і політичного становища країни та ступеня знецінення грошей.

Розрізняють такі грошові реформи:

- створення нової грошової системи (перехід від біметалізму до монометалізму і нерозмінних кредитних грошей);

- часткове перетворення грошової системи (зміна порядку емісії, масштабу цін, назви грошової одиниці, видів грошових знаків, органів, що регулюють грошовий обіг);

- стабілізація грошового обігу з метою стримати інфляцію. Грошові реформи збігалися з методами стабілізації валюти нуліфікацією, девальвацією, ревальвацією і супроводжувалися поверненням до золотого чи срібного стандарту.

Нуліфікація - це оголошення державою знецінених паперових грошей недійсними (проводиться у разі сильної інфляції).

Найпоширенішим методом стабілізації валют є девальвація - зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют і міжнародних розрахункових грошових одиниць. Так, у Німеччині після Першої світової війни (1924 р.) обмін здійснювався у співвідношенні одна нова марка за один трильйон старих.

Якщо інфляція в одній країні розвивається повільнішими темпами, ніж в інших, то використовують ревальвацію - підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.

Після Першої світової війни масові грошові реформи здійснювалися майже в усіх європейських країнах: 1922 р. - у Швеції, 1924 - у Росії (деномінація 1:100), 1930 р. - в Японії. Здебільшого це були девальвація та обмін старих грошей на нові за низьким курсом, близьким до нуліфікації (у Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі). Вперше в історії грошові реформи було здійснено за допомогою міждержавних «стабілізаційних» позик, наданих США, Великобританією і Францією. Під час світової економічної кризи 1929 - 1933 рр., яка супроводжувалася грошово-кредитною і валютною кризами, в результаті грошових реформ систему золотого стандарту було замінено системою нерозмінних кредитних грошей.

Після Другої світової війни країни, що брали в ній участь, дуже постраждали. У найгіршому становищі опинилися Німеччина і Японія.

В Японії інфляція в 1945 - 1950 рр. становила 7000 %. Основними чинниками, що викликали таку інфляцію, були спад виробництва і надмірна пропозиція грошей. Незважаючи на скасування урядом своїх зобов'язань (крім державних акцій), спостерігався величезний дефіцит бюджету, який покривався випусками державних облігацій і кредитами Банку Японії. Підвищення швидкості обігу грошей посилювало інфляцію. Стабілізаційна політика здійснювалась поетапно:

- 1946 р. - уряд заморожує банківські депозити, запроваджує новий податок на власність і нову систему фіксованих цін; у такий спосіб інфляцію було знижено вдвічі;

- 1947 р. - уряд пожвавлює виробництво;

- 1948 р. - перегляд фіксованих цін. Після досягнення розриву між фіксованими і ринковими цінами рівень інфляції знизився;

- 1949 р. - скорочення субсидій; жорсткий контроль за грошовою масою; єдиний обмінний курс валюти. Структура цін зрівнялася зі світовою;

- 1952 р. - відмова від контролю за цінами.

Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти, прийнято закон про іноземні інвестиції, який діяв до 1980 р.

У Німеччині поразка у війні призвела до повного розвалу економіки і грошово-кредитної системи. У 1948 р. було проведено сепаратну грошову реформу - упроваджено нову марку. Кожний громадянин міг обміняти 60 старих марок на 60 нових, а решту - у співвідношенні 10:1. За таким самим співвідношенням переоцінювалися вклади у кредитних установах. Одночасно з випуском нової грошової одиниці було скасовано обмеження підвищувати ціни на більшість товарів. Це ще сильніше загострило інфляцію. 28 вересня 1949 р. марку було девальвовано, курс із 33,3 марки за 1 дол. знизився до 4,2. Це була єдина офіційна девальвація марки.

КРЕДИТНА СИСТЕМА І КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ

Кредитна система є невід'ємною і важливою частиною економіки будь-якої країни, оскільки від її функціонування залежить форма і динаміка розвитку країни, і в першу чергу в економічному плані.

Кредитну систему можна розглядати в двох аспектах прояву:

- по-перше, кредитна система як сукупність кредитних відносин, форм, способів і типів кредитування;

- по-друге, кредитна система як сукупність банківських і інших кредитних організацій, що працюють в правовому полі, визначеному законодавчими актами.

Суб'єктами відносин можуть виступати комерційні організації, населення, держава, самі банки.

В кредитних відносинах кожен суб'єкт ринку може виступати в двох особах, як кредитор і як позичальник.

Кредитні відносини в економіці базуються на певній методологічній основі, одним з елементів якої виступають принципи, строго дотримувані при практичній організації будь-якої операції на ринку кредиту.

Кредитні організації взаємозв'язані між собою і реалізують потреби учасників ринкових відносин - комерційних організацій, фізичних осіб, інститутів держави в грошових коштах або послугах пов'язаних з фінансами і грошовим оборотом.

Складові кредитної системи

Кредитна система складається з банківської і небанківської частини.

Банківська частина - основна складова кредитної системи, оскільки через її складові проходить основна маса грошових коштів що беруть участь в грошовому обороті, і саме банки надаю переважну масу послуг на фінансовому ринку.

Небанківська частина - складається з установ, які надають специфічні послуги, або менший спектр послуг, чим банки (поштово - ощадні установи, ломбарди).

Банки - кредитні установи, метою діяльності яких є отримання прибули за рахунок перерозподілу і максимально ефективного використання грошових коштів, як власних, так і привернутих з боку.

Банк на підставі ліцензії ЦБ привертає і потім розміщує від свого імені грошові кошти на умовах поворотності, платності, терміновості, а також здійснює розрахункові каси і інші банківські операції.

У Російській Федерації створення і функціонування комерційних банків ґрунтується на Законі РФ «Про банки і банківську діяльність в РФ» 5 17 - ФЗ від 03.02.96 р. Відповідно до цього закону:

«Банк - кредитна організація, яка має виняткове має рацію здійснювати в сукупності наступні банківські операції: залучення у внески грошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення вказаних засобів від свого імені і за свій рахунок на умовах поворотності, платності, терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб».

Основне призначення банку - посередництво в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Таким чином, банки є регуляторами грошового обороту країни.

Банки, як комерційні підприємства, виникли у зв'язку з потребами відтворення, кругообігу промислового і торгового капіталу.

Розкладання натурального господарства, зростання торгівлі і товарного обміну різко підвищили значення грошових розрахунків і кредиту.

Перехід до найманої праці в широких масштабах призводив до того, що все велика частина доходів виплачувалася в грошовій формі.

Виник регулярний грошовий оборот, організацію і технічне обслуговування якого банки узяли на себе.

Банки сосредотачивают у себе величезні маси позикового капіталу шляхом залучення вільних грошових коштів фірм і урядових установ, заощаджень і доходів населення і надають їх в позику.

У міру зміцнення банків і перетворення їх в самостійну галузь підприємництва вони виступають як сукупний кредитор.

Банки - це підприємства, що властиві будь-якій нормально функціонуючій економічній формації, займаються кредитуванням і фінансуванням промисловості і торгівлі за рахунок грошових капіталів, привернутих у вигляді внесків і шляхом випуску власних акцій і облігацій.

В даний час банки здійснюють більшість кредитно-фінансових послуг.

Основними операціями банків є залучення грошових коштів акумуляція - (внески, розрахункові рахунки) і надання засобів в позику.

Кредитні системи.

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу.

Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи:

1) центральний банк;

2) банківський сектор ;

3) спеціалізовані кредитні установи.

Як правило, кредитна система має трьохрівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи та небанківські кредитно-фінансові інститути.

До банківських установ відносять: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки.

Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є:

- інвестиційні компанії,

- страхові компанії,

- ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки,

- пенсійні та інші фонди.

Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі).

І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави:

- страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15 % сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів;

- пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій.

Окрім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські та інші компанії, а також взаємні та інші фонди.

1 Кредитна структура різних держав неоднакова і відображає, зокрема, стан економіки країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Так, кредитна система промислове розвинутих країн характеризується широкою розгалуженістю, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій.

Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем в різних країнах, можна виділити спільні їх риси:

- o ядро будь-якої кредитної системи - центральний банк, як головний орган уряду з аналізу фінансового стану, вироблення та організації грошово-кредитної політики держави;

- o державні фінансові органи, що разом з центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів;

- o фінансові посередники різних типів.

Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття:

1) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту;

2) сукупність кредитно-фінансових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду.

Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.

Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів.

Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами:

- o концентрацією і мобілізацією банківського капіталу;

- o подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ;

- o продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями;

- o інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп.

Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення.

Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності.

В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.

ВАЛЮТНИЙ РИНОК І ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок - система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великого банківського і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфуртна Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» - це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець - купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу , якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Які ж валютні ринки існують?

Ринок євровалют - це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.

Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок коштів, що обертаються на ринку євровалют.

Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном, а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10 років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок євро кредитів сприяє інтеграційним процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим фактором формування єдиного ринку.

Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язана передусім з невираженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз.

Застосовувані державою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані з конвертованістю валюти. Для України це має надзвичайно велике значення з точки зору ефективності включення національної економіки у світову, можливості використання переваг міжнародного поділу праці, міграції капіталів. Оскільки Україна нині у своєму русі орієнтується на формування цивілізованої ринкової економіки, забезпечення конвертованості гривні стає неминучим.

Валютний ринок. Види операцій на валютному ринку.

За своїм економічним змістом валютний ринок - це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта. За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок - це сукупність спеціальних інститутів, інструментів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції. Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо. Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні - для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні - для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Об'єктом купівлі-продажу одночасно виступають національні і іноземні валютні цінності. Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу. Суб'єкти поділяються за характером операцій та ступенем ризику:

- підприємці, які продають та купують валюту для забезпечення своєї комерційної діяльності;

- інвестори, які вкладають свій чи позичений капітал у валютні цінності з метою одержання процентного прибутку;

- спекулянти, які продають-купують валюту для одержання доходу від різниці її курсів;

- хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для захисту від несприятливої зміни валютного курсу;

- посередники (банки, біржі, тощо).

Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особливість, що об'єктом і інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти і навпаки. Проте коли мова йде про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропозицією - пропозиція іноземної валюти як бажання продати її певну суму.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти. Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв'язок між усіма суб'єктами ринку не тільки в межах окремих країн, а й світовому масштабі.

Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному майданчику який називається валютною біржею. Хоч біржі звичайно не комерційними підприємствами, проте за свої послуги вони стягують вагомі комісійні. Тому суб'єкти валютного ринку все менш звертаються до послуг традиційних бірж, і вони поступово згортають свою діяльність. Позабіржова валютна торгівля, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв'язки. З початку 2000р. перестала здійснювати торгівлю валютою Українська міжбанківська валютна біржа. Уся торгівля здійснюється через міжбанківський валютний ринок, на якому банки купують і продають валюту за свій рахунок або за дорученням. Валютний ринок має таку структуру: національні валютні ринки, міжнародні валютні ринки, світові валютні ринки. Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюють національним валютним законодавством. Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються скоріше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розмішуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Розвиток новітніх засобів телекомунікації та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок, який здатний функціонувати практично цілодобово. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські Франкфурту Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту - Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб'єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв'язавшись з відповідним міжнародним центром припинення операцій валютної торгівлі. Щоденні обороти світового валютного ринку перевищують декілька трильйонів доларів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні розмахи валютних потоків на світовому ринку. Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями: за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ринок депозитно-кредитних операцій; за територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.; за видами конверсійних операцій: ринок ф'ючерсів, ринок опціонів тощо; за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки. Під валютними операціями розуміють будь-які платежі, які пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку.

Ці операції класифікуються: За терміном здійснення платежу:

- касові операції, купівля-продаж валют на умовах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладання угоди за курсом, узгодженим в момент її підписання;

- строкові валютні операції, полягають у купівлі-продажу валютних цінностей з відстрочкою на термін більше ніж два робочих дня. Це форвардні, ф'ючерсні, опціонні операції.

Характерною особливістю строкових операцій є те, що вони оформлюються стандартизованими документами (контрактами), які мають юридичну силу протягом певного часу (від підписання до оплати) і самі стають об'єктом купівлі-продажу на валютних ринках. Ці документи називаються валютними деривативами. До них належать передусім форвардні та ф'ючерсні контракти, опціони. Форвардні операції - це різновид строкових операцій, що полягає у купівлі-продажу валют між двома суб'єктами, наступною передачею валюти в обумовлений строк і за курсом, визначеним в момент укладання контракту (форвардний курс).

Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови функціонування ринку, на якому можна вільно продавати та купувати валюту.

Валютний ринок - це економічні відносини, що виникають у процесі купівлі-продажу іноземних валют за курсом національної валюти, який складається на основі співвідношення попиту і пропозиції на ці валюти.

За економічним змістом валютний ринок являє собою частину грошового ринку, на якому врівноважується попит і пропозиція на валюту як специфічний товар. За призначенням і організаційною формою валютний ринок - це сукупність спеціальних установ і механізмів, які у взаємодії забезпечують вільний продаж і купівлю національної та іноземної валюти за співвідношенням попиту і пропозиції.

Валютний ринок має атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, та функціонування ринкового механізму з його елементами: попиту, пропозиції і ціни. Він характеризується особливою інфраструктурою та комунікаціями.

Об'єктом валютного ринку служать валютні цінності, зокрема іноземні, коли суб'єкти цього ринку купують чи продають їх за національну валюту, та національні, коли суб'єкти ринку купують чи продають ці валютні цінності за іноземну валюту. Оскільки на ринку одночасно відбувається продаж іноземної та національної валюти, то вони існують, як об'єкти валютного ринку.

Суб'єктами валютного ринку можуть виступати фізичні і юридичні особи, посередники - банки, брокерські контори, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та забезпечують організацію купівлі-продажу валюти. Основна мета діяльності всіх суб'єктів валютного ринку є отримання прибутку від своїх операцій.

За характером виконуваних операцій і ступенем ризику валютний ринок включає такі суб'єкти:

а) господарські суб'єкти, які купують і продають валюту, необхідну для забезпечення своєї комерційної діяльності. В основному це експортери й імпортери;

б) інвестори, які вкладають капітал у валютні цінності з метою отримання відсоткового доходу;

в) спекулянти 18, які постійно купують і продають валюту задля отримання доходу від різниці в їх курсі. Професійними спекулянтами виступають валютні дилери19. Ними можуть бути і фізичні, і юридичні особи;

г) хеджери 20, які здійснюють операції на валютному ринку від несприятливої зміни валютного курсу;

д) посередницькі банки, брокерські контори, біржі тощо. Провідне місце серед посередників валютного ринку займають банки. Вони ведуть рахунки в національній та іноземній валютах, мають розвинуту систему комунікацій і їм досить зручно виконувати доручення клієнтів з купівлі-продажу валюти. Вони постійно торгують валютою в середині країни та за її межами.

Особливості попиту і пропозиції на валютному ринку зумовлені тим, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут виступають грошові кошти різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти, а пропозиція іноземної валюти є одночасно попитом на національну валюту.

Ціною на валютному ринку виступає валютний курс. Він являє собою вартісне співвідношення двох валют, або «ціну» грошової одиниці однієї країни, вираженої в грошових одиницях іншої країни або в міжнародних платіжних засобах.

Залежно від організації торгівлі валютою валютний ринок поділяється на біржовий та позабіржовий.

На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному місці, що називається валютна біржа21. Організатори біржі за свої послуги отримують великі доходи у формі комісійних. Тому цей вид торгівлі все більше поступається місцем позабіржовій валютній торгівлі. Тут продавці і покупці вступають у прямі зв'язки між собою. В Україні міжбанківська валютна біржа перестала існувати з 2000 р. Тепер торгівля валютою здійснюється через міжбанківський валютний ринок.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Гроші та кредит / Авт. кол. під. кер. М.І. Савлука - К.:Лібра,1992.

2. Деньги, кредит, банки / Авт. колл. под. рук. Г.И. Кравцовой. - Минск: Меркованне, 1994.

3. Лаврушин О.Й. Кредит как стоимостная категория. - М., 1990.

4. Поляков В.П., Московина Л.А. Основи денежного обращения й кредита. - М.: Инфра, 1996.

5. Жуков Е.Ф. Общая теория денег и кредита. - М.: Банки и биржи, 1995.