Бюджетні відносини в Україні у складі Австрії та Австро-Угорщини

Відкритий Міжнародний Університет Розвитку

Людини “ Україна “

Радомишльський локальний центр дистанційного навчання

Модульна контрольна робота №1

з дисципліни: « Бюджетна система »

на тему: « Бюджетні відносини в Україні

у складі Австрії та Австро-Угорщини »

Радомишль 2009

Бюджетні відносини в Україні у складі Австрії та Австро-Угорщини

Законодавча база. Свої претензії на Галичину Австрія умотивовувала в спеціальному меморіалі, укладеному 1771 р. "Вивід прав Угорської корони до Червоної Руси і до Поділля, так само, як Чеської корони --до князівств Освеціма й Затора". У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині й Чехії.

Австрійський уряд скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відносини в сільському господарстві регламентувались аграрним законодавством. Згідно з маніфестом від 26 квітня 1766 р. про урбаніальну регуляцію (систематизував примуси, які накладалися на селян) селянин отримував від поміщика садибу і земельний наділ від 10,2 до 17,1 га землі, залежно від її якості. Згідно з законом 1783 р. закарпатські селяни дістали права займатись ремеслом, розпоряджатись майном. Першим законом, що змінив земельні відносини в Галичині, був закон про одержавлення королівських земель. Була проведена інвентаризація всіх маєтків, анулювались усі приватні збори за продаж селянам товарів.

У 1775 р. був виданий закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами. Поміщикам заборонялось накладати штрафи, притягувати селян до відбуття примусів понад ті, що були зафіксовані в інвентарі. Закон і розпорядження 1784 р. скасовували шарварки, регулювали нові примуси, панщину. 16 червня 1786 р. був виданий "Роботопатент", що став кодексом законів з аграрних відносин у Галичині й діяв до революції 1848 р. У 1785--1788 рр. в усій Австрії було складено перший кадастр земель (Йосифінська метрика) з метою вдосконалення системи оподаткування.

Урбаніальний патент Йосифа II від 10 лютого 1787 р. проголошував, що всі селянські примуси належить установлювати пропорційно до якості землі, що перебувала в їхньому користуванні. Розміри державних та урбаніальних (на користь пана) примусів не могли перевищувати 30 % загального доходу від 2селянської землі. Урбаніальні примуси мали сплачуватись грішми, що вело до скасування панщини. Установлювалися однаковий земельний податок для господарств усіх категорій власності, а також норми дохідності окремих категорій земельних угідь. Австрійський уряд скасував особисту залежність селян, а в 1782 р. був виданий наказ, який обмежував право панів над селянами.

Але наступник Йосифа II імператор Леопольд у 1790 р. скасував урбаніальний патент і примусив повернутися до колишніх норм оподаткування і панщинних примусів. У 1799 р. було встановлено нове оподаткування, згідно з яким 70 % прибутку, одержаного селянином, залишалося йому, а 18 % надходило державі і тільки 12 % -- панові. Але в 1819 р. норми були збільшені на користь держави. Згідно з урядовим циркуляром 1814 р. придбати майно могли лише привілейовані стани або власники індигенату (дозволу), право надання якого мав тільки монарх.

Селяни виключалися з можливих власників землі. У 1820 р. дозвіл на купівлю маєтків було дано всім, але у селян коштів не було. У

Україна в складі Російської, Австрійської та Австро-Угорської імперій

1848 р. цісар Фердінанд проголосив конституцію, була скасована панщина. Але вже у 1849 р. австрійський уряд з допомогою російських військ скасував конституцію і поновив абсолютистський лад. У 1861 р. в Австрії було проголошено нову конституцію, яка дала Галичині автономію.

На Буковині в 1781 р. кріпацтво було замінено панщиною за договором селян із панами.

Відповідно до закону 1786 р. у Північній Буковині був створений релігійний фонд, який налічував 267 монастирських маєтків і володів 77,75 % всієї землі.

На Закарпатті панщина була обмежена в 1766 р., а в 1785 р. була скасована залежність селян від поміщиків, але незабаром вона була відновлена і тривала до 1848 р. Земельні відносини регулювались законом від 1836 р., згідно з яким панщина тривала залежно від наділу від 25 до 40 днів на рік.

Державний устрій. У результаті першого поділу Польщі 1772 р. до Австрії було приєднано Руське воєводство без Холмської землі, але із Замостям, 2Белзьке та окраїни Подільського й Волинського воєводств, а з власне польських земель -- південні частини Краківського й Сандомирського воєводств та частину Люблінського. Ці землі дістали назву "Королівство Галичини та Лодомерії (Володимирії)".

Спочатку королівство було поділене на шість округів, у 1780-- 1786 рр. -- на 18 округів, а в 1867 р. відбувся новий поділ Галичини на 74 повіти, які на початку XX ст. включили до Східної Галичини.

Після третього поділу Польщі до Австрії приєднано Холмську землю та окраїни Берестейського та Підляського воєводств.

У 1774 р. до Австрії приєднано частину Молдавії під назвою Буковина, а до Угорщини -- українське Закарпаття. Усі ці три складові українських земель жили своїм окремим життям.

У Галичині цісар Йосип II змінив устрій міст, обмежив податки. У Львові в 1848 р. було засновано Головну руську раду, свого роду тимчасовий національний уряд. Ця Рада проголосила єдність усього українського народу, а українські посли в австрійському парламенті поставили вимогу надати українським землям автономію у вигляді окремого коронного краю з приєднанням Буковини та Закарпаття. Також була вимога роз'єднати Галичину на українську та польську території. Але австрійський уряд цієї вимоги не виконав. У 1849 р. він скасував конституцію і проголосив абсолютистський лад, було розпущено Державний сейм і Головну раду.

1849 р. замість губернського управління в Галичині було запроваджено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині -- крайове управління на чолі з крайовим президентом. Намісник, як і крайовий президент, був одноособовим головою краю. Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи --повітові староства, які у своїй діяльності підпорядковувались намісникам. Повітові старости мали широкі повноваження -- здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями преси й органами місцевого самоврядування. Аналогічні функції в міських і сільських громадах виконували бургомістри і війти, які були підпорядковані повітовим старостам.

Поряд із центральними урядовими органами в Галичині й Буковині існували органи крайового і місцевого самоврядування. У 1861 р. була відновлена конституція й імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Уся діяльність сеймів підпорядковувалась центральній владі. Імператору належало право скликання та розпуску сеймів, призначення нових виборів. У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством у повітах, містах, селах. Будь-які рішення на місцях вимагали затвердження їх сеймом. Повсякденний нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

Кількість депутатів цього сейму постійно зменшувалась -- від 49 у 1861 р. до 14 у 1877 р. і 11 у 1883 р.

1862 р. був ухвалений закон про міське самоврядування, і на його підставі в 1866 р. був прийнятий галичанський крайовий закон про громади, згідно з яким створювались повітові громади (гміни), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органом повітової громади була повітова рада (керівний орган) і повітовий комітет (виконавчий орган). Головою повітового комітету був повітовий староста, який вступав на посаду тільки після затвердження імператором. 14 жовтня 1870 р. був затверджений статут для Львова, який діяв до 1933 р. і передбачав, що влада в місті здійснюється міською радою і магістратом¹.

Ще гірше було становище у Віденському сеймі. Поволі вся адміністрація Галичини наприкінці XIX ст. опинилась у поляків.

У 1865--1866 рр. Австрія, зазнавши поразки у війні з Пруссією, стала Австро-Угорщиною з двома парламентами.

Буковина після приєднання до Австрії в 1774 р. деякий час управлялась військовою владою, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, де вона перебувала до 1839 р., після чого стала окремою провінцією.

Австрійська влада призначала на державні посади тільки румунів. У 1861 р. Буковина була визнана коронним краєм Австрії з титулом воєводства з подвійними адміністративними органами: перший орган -- центральний уряд -- його представляв призначений австрійським урядом крайовий президент, якому підпорядковувалися староства та начальники повітів; другий орган -- автономна управа, що складалася з Крайового сейму (парламенту), на чолі якого стояв маршал -- найвища особа місцевого самоврядування, та Крайового відділу -- виконавчого органу, який призначав місцевих урядовців. Фактично автономні інституції перебували в руках румунів та німців.

Закарпаття протягом XVI сторіччя перебувало під владою Австрії та Семиголову.

Цісар Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.

Нова доба історії Закарпатської України позначена діяльністю А. Добрянського, який виступав послом від Закарпаття на Слов'янському з'їзді в Празі та на зборах Головної руської ради в 1848 р. Після придушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті.

У 1849 р. делегація від Закарпаття звернулася до цісаря з проханням, щоб Угорщина була розподілена на дистрикти за національністю. Це прохання було задоволено і був виділений Руський дистрикт з центром в Ужгороді, а Добрянський отримав пост намісника.

1867 р. Закарпаття знову опинилось під владою Угорщини.

На початку XX ст. у Галичині поляки обіймали всі адміністративні посади.

Буковина на початку XX ст. мала власну автономію в питаннях освіти, науки, культури, ведення господарства.

Закарпаття на початку XX ст. продовжувало перебувати під владою Угорщини.

База оподаткування

Сільське господарство. У Східній Галичині й Закарпатті вирощували 5здебільшого овес і ячмінь. У 40-х роках XIX ст. у Галичині овес становив 40 % від усього збору зернових. На Закарпатті він займав 46 % посівних площ, а в гірських районах -- до 90 %. У господарствах Північної Буковини на кукурудзу припадало 28--71 % посівних площ. У 1837 р. річний збір зернових на західноукраїнських землях становив 1780 тис. т.

Поступово впроваджувалося вирощування картоплі. У 1815-- 1840 рр. збір її зріс майже у 18 разів, посіви займали 16 % від загальної площі. Із середини XIX ст. почало розвиватися скотарство, і більшість поміщицьких господарств перебудувались на цей напрямок сільського господарства.

3 1794 до 1845 р. у Мукачево-Чинадіївській домінії поголів'я овець збільшилось у 94 рази, великої рогатої худоби до 25 разів. Худобу продавали як на ярмарках, так і відправляли за кордон. Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів. У Галичині й Буковині поголів'я овець досягло майже 1,4 млн, що у 20--30-х роках XIX ст. давало прибутку 80 тис. золотих римських.

У 40-х роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна 13 %, льону 23, тютюну 16, коноплі 25, картоплі 38 % від загального обсягу виробництва цих культур усієї Австрійської імперії. Наприкінці XIX ст.« процес розшарування селян призвів до того, що землі концентрува-лись у заможних родин. Це підтверджують дані табл. 6.3.1.

У Галичині 1 га землі в 1901 р. коштував 790 крон, а в 1906 р. --* 1264 крони. Валовий збір і середня врожайність наприкінці XIX ст. зросли. У 1898 р. валовий збір зернових культур у Галичині та Буковині становив 13,4 млн. ц, а в 1913 р. -- 23,8 млн. ц.

Отже, сільське господарство досягло певних успіхів, але поступалось за темпами розвитку у інших частинах імперії, не могло задовольнити потребу населення в продовольстві, і щорічно Галичині ввозила 2 млн. ц борошна з Угорщини. Це змушувало селян емігрувати на американський континент.

Розглянемо структуру платників податків. Характерною рисок) поміщицького землеволодіння була наявність значних латифундій-У Східній Галичині на одну домінію припадало в середньому 755 моргів¹ (286 десятин), а в Північній Буковині -- 2977 моргів землі (1183,4 десятин). Значного поширення набувало орендування маєтків: у Стрийському окрузі Галичини із 152 поміщиків 60 орендували маєтки.

На західноукраїнських землях поміщицькі селяни становили 70 % населення. Напередодні селянських реформ у Східній Галичині частка селянських наділів від загальній площі поміщицьких земель становила 48,9 %, у Північній Буковині -- 41,9 %.

Поміщики різними способами намагались збільшити свої наділи --урізували наділи селян, заміняли гірші землі на кращі, забирали землі після втеч селян тощо. За період з 1787 по 1834 р. у Галичині було захоплено 1 млн. моргів русти кальних земель.

Згідно з переписом 1844--1859 рр. структура селянських господарств у Східній Галичині мала такий вигляд:

Один морг - 0,56 га.

-- повні селяни, що володіли понад 20 моргами землі -- 8,3 %;

-- пів селяни, що володіли 10--20 моргами землі -- 23,4 %;

-- чверть селяни (піші), що володіли 2--10 моргами землі -- 41,6 %;

-- за городники, що володіли менше, ніж 2 моргами землі -- 27,2 %.

У Північній Буковині структура селянських господарств була такою:

-- заможні господарства, що володіли повним наділом (15-- 20 га) -- 4,9 %;

-- середняки-міклаші -- 16,1 %;

-- малоземельні-кодаші -- 61,2 %;

— безземельні, халупники і комірники -- 17,1 %.

Промисловість. У Галичині промисловість розвивалась слабо, томущо Австрія намагалася тримати Галичину як сільськогосподарську територію -- постачальницю дешевих зернових. Дрібні промислові заклади -- фабрики сукна, паперу, гути, ливарні, соляні підприємства -- не витримували конкуренції з австрійськими.

У першій половині XIX ст. на захоплених західноукраїнських землях розвивались традиційні галузі промисловості -- текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова. У кожному селі були фільварки, де виробляли полотно. На тютюнових мануфактурах у Винниках та Монастирській було зайнято 1320 робітників. Розвинене було ґуральництво -- в 1812 р. на 4000 ґуралень було вироблено 19,2 млн. австрійських відер горілки¹. У маєтках Ягільницького Ключа на Тернопільщині виготовляли пиво. У 1823 р. у Пужниках, недалеко від Станіслава, було збудовано першу цукроварню, і до середини XIX ст. діяло вже 16 цукроварень. 1913 р. почав працювати цукровий завод у Ходорові. На початок XX ст. на західноукраїнських землях працювало п'ять великих державних тютюнових фабрик, але вони не забезпечували потреби населення, і значна частина тютюнових виробів завозилася з інших частин імперії.

У 1807--1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, у 1825 р. -- 15, з яких сім належали магнатам, сім -- державі й одна -- церкві. На них вироблялось близько 16 тис. віденських відер заліза. На цих підприємствах у 20-х роках XIX ст. працювало 1400 найманих робітників. У 1841 --1848 рр. продукція залізничих гут досягла 66,6 тис. віденських відер.

Видобуток солі здійснювався переважно в Закарпатті. На соляних рудниках у першій половині XIX ст. працювало близько 1200 осіб. У Східній Галичині однією з найпродуктивніших була солеварня у с. Стара Сіль.

У 70--80-х роках XIX ст. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти набула розвитку нафтова промисловість. У 1887 р. почало застосовуватись глибинне буріння, а з початку XX ст. -- буріння свердловин понад 1000 м. Якщо в 70-х роках видобуток нафти становив 20--30 тис. т на рік, то вже у 80-х роках -- 40 тис, у 1900 р. -- 325 тис'. у 1909 р. -- 2 млн. т. Потім видобуток зменшився, але і в 1913 р. він становив 1,1 млн. т. Найбільше нафти видобувалось у районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялась на австрійських та угорських нафтопереробних заводах.

Наприкінці XIX-- на початку XX ст. на західноукраїнських землях почали інтенсивно вкладати іноземний капітал, здебільшого у промисловість. У 1892 р. був створений картель з метою нормування цін на нафту. Протягом 1905--1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицько-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн. крон та компанія "Галичина" з капіталом 6 млн. крон.

Спочатку це були капітали австрійських підприємств, а згодам інвестиції робили німецькі, англійські та американські підприємці.У 1911 р. англійцям лише в Бориславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 частину від нафтовидобутку цього басейну. У 1912 р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що ко^нтролював 1/3 частину видобутку нафти в Галичини, володів усіма нафтопроводами та чотирма з семи нафтопереробних заводів.

Перед Першою світовою війною інвестиції в нафтову промисловість Прикарпаття оцінювались у 310 млн. австрійських крон, з них третина була австрійською, 1/5 -- англійською, 12--15 % мали німці, французи й місцеві промисловці, 2 % -- американці й бельгійців

Зростання промисловості вимагало шляхів сполучення, і протягом 1870--1910 рр. залізнична мережа в Галичині збільшилась на 1430км і становила в 1910р. 4120 км. Наприкінці ХІХ ст. залізниці в Закарпатті становили 500 км.

Незважаючи на певні зрушення в промисловості, цей край залишався слабо розвинутим порівняно з іншими регіонами імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, у Закарпатській Україні -- не більше 5 %. Великих міст було також небагато. Отже, наприкінці XIX--на початку XX ст. промисловість західноукраїнських земель розвивалась меншими темпами, ніж в інших регіонах Австро-Угорської імперії і мала переважно сировинний характер.

Торгівля. На західноукраїнських землях протягом XIX ст. набули подальшого розвитку усі форми торгівлі, зокрема ярмарків налічувалось наприкінці XIX ст. близько 1 тис. Найбільші ярмарки проводилися у Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого в 1897--1900 рр. приганяли,в середньому, по 123 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець за рік, у 1901--1905 рр. -- 130 тис, у 1906--1910 рр. -- 120 тис

У 30--40-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях було більше 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. -- понад 9 тис. У великих містах, наприклад Львові, базари відбувались щоденно, в менших -- Снятию, Золочеві, Роздолі -- тричі на тиждень. Під кінець XIX ст. поступово почала впроваджуватись стаціонарна торгівля. Так, якщо у Львові в 1812 р. функціонувало вісім оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, то вже в 1850--1851 рр. у львівській торгівлі було зайнято 2700 осіб, а в допоміжній -- майже 8 тис осіб, а всього в Східній Галичині в 1902 р. уже було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими товари до провінцій переміщались вільно, а в зворотному напрямі через "високі митні бар'єри". Унаслідок цього, а також відсталості промисловості Галичини, можливості для ввозу були значно кращими, ніж для вивозу.

Бюджетні процеси. Бюджет монархії Габсбургів був, як і бюджет Росії, хронічно дефіцитним. Так, у 1882 р. надходження становили 448,2 млн. золотих ринських, а витрати -- 485,7 млн. Населення Галичини платило як прямі, так і непрямі податки. Прямі податки становили значну суму: лише податок на землю у 1883 р. становив 4,33 млн. золотих ринських, податок на будинки -- 3,67 млн. та інші доходи -- 2,38 млн., на заробітну плату -- 745 тис, екзекуційні штрафи -- 36 тис. 3 цих сум на населення української частини Галичини припадало: податок на землю -- 2,67 млн., податки на будинки -- 2,26 млн., з інших доходів -- 1,47 млн., на заробітну плату -- 459 тис. Податки із селянських господарств у Галичині з 1862 до 1905 р. зросли на 770 %, у Буковині -- на 470 %. У Галичині в 1910 р. заборгованість усіх землевласників становила значну суму -- 1960 млн. крон на західноукраїнських землях переконливо свідчать дані державної статистики. Так, у 1883 р. було отримано прибутків з Галичини 43,1 млн. золотих ринських, а витрачено на цю частину імперії лише 30 млн., у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26,6 млн. золотих ринських, а витрачено лише 19,3 млн.

Грошово-кредитна система. Головним банком імперії Габсбургів був емісійний Австро-Угорський банк, капітал якого в 1900 р. становив 210 млн. крон. У Галичині й на Буковині банк мав 12 філій, які здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, приймали вклади на депозит, фінансували землевласників. Наприкінці XIX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 р. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59,7 млн. крон, з якої на Галичину припадало 27,7 млн. крон.

Буковинський Крайовий банк видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі (прості векселі) та здійснював інші операції.

У 1903 р. усі справи цього банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У 1890 р. земельні магната при сприянні Австро-Угорського та 11місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк, який мав на меті продаж землі великих землевласників за завищеними цінами. Так, у 1900 р. банк продавав морг землі за 1100 корон, а в 1905 р. -- за 1800 корон, тоді як на Познанщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 корони.

У 1868 р. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, банк русти кальний, що фінансував буковинських селян. Банк надавав позики під 12 %річних під заставу нерухомого майна (землі).

За 11 років він надав 62 972 позики. У 1909 р. виник Український акціонерний земельний іпотечний банк з капіталом в 1 млн. корон. Акціонерами банку стали землевласники, торговці, промисловці. Банк випускав векселі, організовував інвестиції у торговельно-промислові підприємства. Банк провів у 1910 р. 310 операцій вартістю понад 400 корон на загальну суму 1,54 млн. корон, у 1911 р. -- на суму 1,88 млн. корон.

Значну роль почав відігравати на початку XX ст. Промисловий банк у Львові з акціонерним капіталом у 10 млн. корон.

Перед Першою світовою війною всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки.

Кредитні ресурси могли надавати також і кредитні спілки, які виникали із зародженням кооперативного руху. Ще до появи закону 1873 р. в Галичині діяли кооперативи, засновані поляками. У 1874 р. у Львові польськими кооператорами було створено Союз заробіткових і господарських товариств, до якого входив 51 кредитний і сім промислово-торговельних кооперативів, які налічували 17 175 членів.

До перших українізованих кооперативів належить кредитна спілка "Віра", яка була створена в 1878 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. Ідеї української кооперації в цей час пропагувались на сторінках газети "Діло".

У 1910 р. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби. У 1911 р. таких спілок було 62, і для керівництва ними був створений Крайовий союз купівлі та збуту худоби.

Кредитні спілки надавали кредит під менші процента, ніж розвинене тоді лихварство.

У 1898 р. було створено Крайовий союз кредитний (КСК) -- перший західноукраїнський союз, який об'єднав і підпорядкував значну частину кредитних кооперативів. Союз надавав їм допомогу в роботі, видавав друковану продукцію. У 1913 р. КСК налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів. Його фонд за вкладами становив 1,7 млн. корон, а загальний оборот -- 106 млн. корон. Усього ж на Галичині в 1913 р. налічувалось 1011 українських кредитних спілок.

Розглянемо грошову систему, що діяла в цей час на західноукраїнських землях. Австрія з німецькими державами в 1857 р. підписали конвенцію, згідно з якою карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південно-німецький -- 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34 г (11,1 г чистого срібла) і становив 100 крейцарів. 3 1870 р. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. 3 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала корона. 3 того часу гульден не карбували, але він залишався в обігу до 1899 р. (1 гульден -- = 2 коронам). Карбувались також золоті монети вартістю 20 і 10 корон (10 корон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1, 2 та 5 корон. Випускались також паперові гроші вартістю 1, 2, 10, 20, 50, 100, 1000, 10 000 корон. Австро-Угорська корона була в обігу до 1918 р.

Висновки

1.За період з кінця XVIII до початку XIX ст. на українських землях сформувався товарний тип господарювання, що обумовив появу нових верств суспільства -- капіталістів та найманих робітників.

2.Економіка українських земель, що перебували під владою інших держав, хоч і набула певного розвитку, здебільшого слугувала інтересам цих держав.

3.Унаслідок військових дій, в яких брали участь держави, до складу яких входили українські землі, людські, матеріальні та фінансові ресурси цих земель зазнали відчутних втрат.

4.Перебування під владою інших держав негативно позначилося не лише на економіці обох частин України, а й на національній, освітній, культурній, релігійній сферах суспільного життя.

5.Перебуваючи під владою інших держав, український народ підтвердив, що справа національного відродження притаманна йому генетично, і за найменших сприятливих умов це проявляється.

6.На арену боротьби за спільні інтереси наприкінці XIX ст. виступили політичні партії, які надалі почали відігравати провідну роль у суспільстві при вирішенні основних питань розвитку. Зародження і становления українських політичних партій продемонструвало наявність внутрішніх суперечностей, що призводило до роз'єднання і об'єднання з іншими трупами. Проводячи паралель із кінцем XX -- початком XXI ст. можна відзначити, що ці процеси віддзеркалюють ментальність українського народу.

7.Перебування під владою інших держав не сприяє утриманню інтелектуального фонду нації, і відбуваються процеси його міграції до центру.

8.Запровадження правових норм інших держав на території України не сприяє суспільному прогресу, оскільки не може враховувати історичних традицій корінного населення.

Використана література

1. Пасічник Ю.В Бюджетна система: Навч. посібник - Черкаси: Відлуння, 1999.- с.376

2. Опарін В.М., Малько В.І., Кондратюк С.Я Бюджетна система - К.:КНЕУ, 2000, - 208 с.

3. Субтельний О. Україна: Історія /пер. з англ. Ю.І. Шевчука.- 3-є вид. - К.:Либідь, 1993,- 720с.

4. Деркач Н.І., Гордєєва Л.П. Бюджет і бюджетний процес в Україні. - Дніпропетровськ: Пороги, 1995. - 257с.

5. Пасічник Ю.В., Бюджетна система України та зарубіжних країн:Навч.посіб.,К.:2003 - 523с.