Гроші та кредит

5. Зросте "чистий" експорт

5. "Чистий" експорт зменшується

Рівноважний ЧНП збільшується на величину, кратній зростанню інвестицій Інфляція зменшується

Слід підкреслити, що політика "дешевих" грошей відображає кейнсіанські уявлення про кредитно-грошове регулювання

А політика "дорогих" грошей - неокласичні (монетаристські).

- Політика "дешевих" грошей має на меті зробити кредит дешевим І легкодоступним, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятості за умов економічного спаду чи депресії. Це - антициклічна кредитно-грошова політика.

- Політика "дорогих" грошей полягає в обмеженні пропозиції грошей, щоб зменшити сукупні витрати і стримати інфляцію, тобто це - антиінфляційна політика.

Схематичне відображення механізму монетарної політики в її різних варіантах дано в таблиці.

34. Грошово-кредитна політика НБУ

Грошово-кредитна політика Національного банку України ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовує певний інструментарій, який охоплює:

-- визначення норм обов'язкових резервів;

-- процентну політику;

-- рефінансування комерційних банків;

-- операції з цінними паперами на відкритому ринку;

-- підтримання курсу національної валюти;

-- регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації") знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційного банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збільшення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів -- досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмеженнями і рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок -- відбувається зменшення грошей в обігу.

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залишки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.

Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі -- продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж -- вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти -- це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

-- реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

-- установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

-- установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких -- підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Національний банк України не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Отже, грошово-кредитне регулювання економіки -- це багатобічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.



35. Фіскально-бюджетна політика

Фіскально-бюджетна політика - це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та держ. витрат.

Види фіскально-бюдж. політики:

1. Вплив на стан на стан гост. кон'юнктури;

2. Перерозподіл нац. доходу;

3. Нагромадження ресурсів для фінансування соц. програм;

Типи фіскально-бюдж. політики:

1. Дискреційна (уряд маніпулює податками);

2. Не дискреційна (пасивна політика уряду);

Основні задачі суч. фіскально-бюдж. політики:

1. Утримати економіку від спаду виробництва;

2. Забезпечити фінансову стабілізацію;

3. Стимулювати інвестиційну активність;

4. Скоротити непродуктивні витрати бюджету;

5. Посилити прибуткову базу бюджету;

6. Створити систему контролю за використанням держ. податків;

7. Посилити контроль за розміром держ. боргу.

36. Інфляція та її види

Інфляція - від лат. inflatio - вздуття, - це процес знецінення грошей у наслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою.

Види інфляції:

1. Повзуча (до 10% на рік)

2. Галопуюча (10% - 100%)

3. Гіперінфляція (понад 100%)

4. Суперінфляція (понад 1000%)

Причини інфляції :

1. Внутрішні:

1) Не грошові;

2) Грошові або монетарні;

2. Зовнішні;

За формами прояву :

1. Цінова;

2. Інфляція заощаджень;

3. Девальвація;

За зовнішніми ознаками:

1. Відкрита;

2. Прихована;

В залежності від зростання цін за товарними групами:

1. Збалансована;

2. Незбалансована;

В залежності від ступеня передбачення:

1. Очікувана;

2. Неочікувана;

В залежності від розповсюдження інфляційних процесів:

1. Локальна;

2. Світова;

В залежності від причин:

1. Інфляція витрат;

2. Інфляція попиту;

Наслідки інфляції:

1. Перерозподіл нац. доходу;

2. Зниження життєвого рівня населення;

3. Інфляційне оподаткування;

4. Падіння виробництва;

5. Порушення управління економікою.

Протиінфляційні заходи:

1. Замороження з/п;

2. Регулювання дефіциту держ. бюджету;

3. Регулювання оподаткування;

4. Військова концепція;

5. Регулювання валютного курсу;

6. Приватизація;

7. Грошова реформа;

8. Підвищення ставок за кредит;

9. Заморожування цін;

10. Тощо.

37. Інфляція попиту. Інфляція витрат

Інфляція попиту. Традиційно вона виникає при надмірному попиті. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів.

Інфляція попиту може бути зумовлена:

* мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки;

* дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит;

* кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги;

* припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит.

Отже, інфляція попиту спостерігається тоді, коли зростання рівня цін відбувається під впливом загального збільшення сукупного попиту.

Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції росту цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все росту витрат на заробітну плату.

Причинами такої інфляції є:

* зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін;

* розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги;

* підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати;

* високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав;

* загальний рівень витрат зростає.

Інфляція витрат та інфляція попиту взаємопов'язані та взаємообумовлені, їх важко чітко розділити. Надлишкова грошова маса в економіці завжди породжує підвищений попит, викликаючи порушення рівноваги ринків в сфері сукупного попиту і сукупної пропозиції, реакцією на яке є зростання цін. Будучи продуктом розбалансованого грошового ринку, інфляція попиту розповсюджується далі, вражає виробництво і споживання, деформує споживчий попит, посилює нерівномірність і непропорційність розвитку різних галузей господарства, призводячи в результаті до інфляції витрат.

Будь-яка сучасна система економіки інфляційна, і в ній діють фактори, що викликають як інфляцію попиту, так і інфляцію витрат.

Для оцінки та вимірювання інфляції використовують показник індексу цін, який характеризує співвідношення між купівельною ціною певного набору товарів та послуг ("споживчий кошик") для даного періоду з сукупною ціною ідентичної групи товарів та послуг у базовому періоді.

38. Антиінфляційна політика

Антиінфляц політика більшості країн з розвинутою економікою проводиться за кількома напрямами - дефляційної політики (урегулювання По), політики доходів чи за одним і другим напрямком одночасно. Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного По через фін і кредитно-грошовий механізми. Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати держбюджету, передусім на субсидії підп-вам, соц потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу, посилення податкового тиску на доходи. Необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск держ. позик. Важливим інструментом дефляц. політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку ЦБ, регулюючи процентні ставки за пасивними і активними операціями комбанків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та інш. методами, держ. скорочує банківське кредитування економіки, і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного ПО.

Політика доходів передбачає держ контроль за зарплатою і цінами. Цей контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні (заморожування), або встановленням темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту прод-ті праці, або до того й й іншого водночас. Першим негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить в скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соц напруження. Досвід держ регулювання інфляції з урахуванням кейнсіанських і монетаристських рекомендацій має велике значення для економ. теорії і практики:

1) інфл. може легко з контрольованої перетворитися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економ і соц.. наслідків. Тому більш надійною виявилась чітко виражена антиінфляц. політика;

2) Антиінфляц. політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у в-во, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому, вона не може обмежуватися дефляц. заходами, а повинна бути комплексною, включати заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку в-ва на ринк. засадах;

3) антиінфляц. політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які сподівалися на фін підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політ воля, певних жертв з боку сусп-ва, проте вони повністю окупляться завдяки забезпечення економіки стабільними грошима.

39. Особливості інфляції і Україні

В 1991 році В Україні проголошений курс на незалежність і Україні охопила глибока інфляція (390% на рік), з якої вона остаточно не вийшла і в 2000р. Найбільш вражаючою особливістю інфляційного процесу в Укр. є гіперінфляція Це пояснюється двома причинами: обвалом "інфляц. навісу", одерж. Укр у спадок з радянських часів унаслідок лібералізації цін 91-92 рр., що спровокувало зрост платоспроможного По і цін за цей період більш ніж в два рази. Тобто роздрібні ціни зросли швидше, ніж зростала грошова маса; Надто ліберальною монетарною політикою, яку проводили Уряд та ЦБУ. Другою особливістю є чітка однозначна реакція динаміки цін на ужорсточення монетарної політики, переорієнтації її на антиінфляц. ціль з 2 половини 93 р. В 94 р уперше за 4 роки темпи зростання цін значно відстали від темпів зростання маси грошей (М3), що істотно підвищило реальне значення сеньоражу та його роль у поліпшенні стану держ фінансів, позитивно вплинуло на реальне забезпечення економіки грошової маси. Третьою ос. - є форсоване нарощування маси грошей та пов'язане з ним ще більше зростання рівня цін не тільки не сприяли економ. зростанню, а навпаки, поглиблювали економ спад та зростання безробіття. Інфляц. процес у 94 році був "переламаний" завдяки переорієнтації монетарної політики і пішов на спад, почали поступово зменшуватися і темпи падіння ВВП. Четверта ос полягає в тому, що досить успішне приборкання інфляц. в 96р. і виведення її на прийнятний рівень навіть з позиції розвинутих країн не дало так давно очікуваного пожвавлення в-ва, яке продовжувало скорочуватися. Причина цього - структура української економіки, яка і після переходу до антиінфляц. політики залишалася неадекватною ринк. механізмам, не чутливою до тих стимулюючих імпульсів, які подаються по каналах прямої монетарної політики. П'ята проявилася вже на стадії проведення антиінфл. Політики і полягає в тому, що в умовах хронічного дефіциту держбюджету і вкрай повільних темпів ринк. реструктуризації в-ва різко погасити інфляц. не вдається.

Ще одна особливість - розвиток на фоні хронічної інфляції глибокої кризи неплатежів. Хоча інфляц. процес в Україні в 90 рр. відповідає в цілому монетаристським трактуванням сутності і причинам інфляції, але має такі відмінності:

1) надмірне затягування інфл. процесу на досить високому рівні (близько 20% на рік) без відчутного стимулюючого впливу на екон зростання, внаслідок чого інфл-я набула форми стагфляції,

2) атниінфл. Держ. політика супроводжується поглибленням платіжної кризи, яка перетворюється в самостійний чинник руйнівного впливу на економіку і примушує органи монетарної політики систематично вносити в неї відповідні корективи, що робить антиінфл. політику не достатньо послідовною та ефективною.

40. Грошові реформи

Грошові реформи - це повна чи часткова перебудова перебудова наявної в країні грошової системи.

Види грош. реформ. в залежності від глибини перебудови грош. системи:

1. В широкому розумінні (повна) - реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого мономенталізму, від останнього до системи паперово-грошового чи кредитного обігу. При цьому потрібно не тільки замінити один вид грошей на інший, а й здійснити істотні структурні зміни в економіці, в держ. фінансах, банк і валютній системах тощо

2. У вузькому розумінні (часткового типу) - торкаються тільки самої організації грош. обороту і зводяться до зміни окремих елементів грош. системи. Сама база грош. системи та структура економіки і грошо-кредитних відносин залишається незмінним. При цьому змінюється масштаб цін, вид і номінал грошових знаків, механізм емісії грошей тощо

Грошові реформи часткового типу:

1) Формальні реформи - за яких купюри одного зразка одного зразка змінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина грошової одиниці) не змінюється;

2) Деномінаційні реформи - за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін);

3) Конфіскаційні реформи;

Повні реформи запроваджув. при переході:

1. Від біметалізму до золотого монометалізму.

2. Від золотого монометалізму до паперово-грошового обігу.

3. Від адмін. командної до ринкової економіки.

Види грош. реф. в залежності від порядку в ведення в обіг нових грошей:

1. Одномоментні;

2. Паралельного типу

41. Особливості проведення грошової реформи в Україні

1. Багаточинникова зумовленість:

· Економічна;

· Політична;

2. Багатоцільове спрямування:

· Створення нац. грошової системи;

· Забезпечення стабільності нац. грошей;

· Введення в дію нових методів та інструментів регулюв. грошового обороту та грош. ринку;

3. Тривалий період проведення (січень 1992 р. - вересень 1996 р.)

4. Застосування тимчасових грошей, як перехідних та їх гіпервисокі знецінення;

5. Створення нового механізму монетарного регулювання;

6. Соц. спрямованість.



42. Необхідність та сутність кредиту

Необхідність кредиту визначається:

1. Коливанням потреби в обігових коштах суб`єктів господарювання;

2. Виникненням потреби у створенні та відтворенні основного капіталу;

Економ. передумови кредиту:

1. Наявність тимчасово вільних коштів у кредитора;

2. Наявність майбутніх доходів у позичальника;

Кредит - це форма суспільних відносин які виникають між суб`єктами ринку у зв`язку з перерозподілом вартості на засадах поворотності, платності та добровільності.

Суб`єкти кредиту :

1. Кредитори;

2. Позичальники;

43. Принципи кредитування. Функції кредиту

Принципи кредитування:

1. Поворотність;

2. Строковість;

3. Платність;

4. Забезпеченість;

5. Цільове призначення;

6. Диференційований характер.

Функції кредиту:

1. Перерозподільна;

2. Антицетаційна (емісійна);

3. Стимулювальна;

4. Контрольна.

44. Межі кредиту

Межі кредиту - це такий рівень розвитку кредитних відносин за якою попит і пропозиція на кредит балансується при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважно більшості нормально працюючих позичальників % ставки.

1. Мікроекономічні межі кредиту визначають обсягів попиту на кредит окремих позичальників.

2. Макроекономічна межа кредиту визначає об`єктивний обсяг кредитних вкладень в народне господарство.

45. Натуралістична теорія кредиту

Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких положень :

- об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

- кредит - це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;

- позичковий капітал є реальним капіталом у речовій формі;

- банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позику;

- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економіки А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрбо, Дж. Міль.

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не грошовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, - це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банків.

Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та інші.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об'єдналися навколо акта Р. Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капітал - це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним забезпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв'язок кредиту з процесом виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивчені кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його " чудодійної " сили у створенні капіталу, у розвитку суспільного виробництва.

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що класики не змогли до кінця з'ясувати різницю між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А.Сміт і Д.Рікардо не побачили його зворотного впливу на сферу виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визначаючи їх активного впливу на процес відтворення. Така однобічність позначилася і на трактуванні сутності позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями - експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

46. Капіталотворча теорія кредиту

Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями :

- кредит, як і гроші є пес посередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки - це не посередники в кредиті, а "фабрики кредиту", творці капіталу;

- активні операції банків є первинними відносно пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту пов'язувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Банки він розглядав як посередників, а як творців капіталу. Для цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу повністю забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці провалились. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск незабезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились, і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників теорії натуралістичної. Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо сприяв цьому у другій половині XIX ст.. англійський економіст Г. Маклеод. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки - "фабрики кредиту", вони створюють кредит, а значить і капітал. Розглядаючи банки як " фабрики кредиту", Г. Маклеод цілком логічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить активним операціям. На його думку, банки через депозитну чи готівкову емісію можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.

Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його невдалим експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджував, що у здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г.Маклеод навіть ставив завдання знайти межі "розумного" збільшення обсягів кредиту. Усе це стало помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а водночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

47. Розвиток кредитних відносин в Україні

Історія розвитку кред-х відносин в незал-й Україні ще досить коротка. В галузі кред. відносин перехід від старої до нової ринкової системи господарювання здійснювався швидше, ніж в інших сферах життя нашої країни. Це пояснюється тим, що в основі цих відносин лежить наймобільніший ресурс - гроші. Але, на жаль, кредитні відносини в Україні після розпаду Рад Союзу розвивались недостатньо, що нег-но вплинуло на розвиток та стан економіки. З переходом до ринкових умов змінились кредитори та позичальники. Осн-ми кредиторами стали комерційні банки, в тому числі колишні державні. А поз-ми дедалі більше ставали приватні та колективні підприємства та окремі громадяни. Звичайно, здійснювалось і кред-ня підприємств державної власності. Значні зміни стали відбуватись у формах та видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від кред-ня численних окремих об'ктів, ком банки перейшли до кредитування суб'єктів, турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Почало здійснюватись кредитування в основному на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств. В 1991 році був легалізований комерційний кредит, вексельний обіг має здійснюватись відповідно Женевської конвенції, з 1995 року розвитку набув держ-й кредит, з 1996 року відновлення та поширення споживчого кредиту (кредитування населення на споживчі потреби), 1993 - утворюються кредитні спілки, що займаються взаємокредитуванням громадян. Широко розвернулось кредитування населення під заставу рухомого майна ломбардами та нерухомого -ком банками. Розвиток кред-ня буд-ва, отримання житла. У 2000 році почали надаватись кредити талан-й молод на період навчання у ВУЗах. З 1994 року починається монополізація кредиту, зосередження в руках великих банків та все більше використання кред-х ресурсів країни в інтересах різних кланових угруповань. В умовах дефіциту в укр-х банках кред-х ресурсів та переважання в їх складі короткострокових ресурсів вони надають, як правило, короткострокові кредити, причому переважно у сферу обігу.

48. Комерційний кредит

Комерційний кредит - це товарна форма кредиту яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних ресурсів і характеризує кредитну угоду між 2-ма суб`єктами господарюючої діяльності.

Комерційний кредит надається продавцем покупцеві у вигляді відстрочки оплати за продані товари чи надані послуги. Найчастіше знаряддям комерційного кредиту є вексель.

Сучасні види комерційного кредиту:

1. Внутнутр. корпоративний;

2. Сконто;

3. Франчайзинг - ліцензія великого підприємства малому підприємцю на продаж продукції чи надання послуг під його маркою. (Франшиза - плата за ліцензію, може бути прямою - роялті, або непрямою - у формі зобов`язання купувати розрекламований франчайзером товари чи послуги. );

4. Форфейтинг - кредитування К.Б. (комерційного банка) шляхом купівлі векселів акцентованих імпортером або інші боргові зобов'язання.

49. Банківський кредит

Банківський кредит - це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банкам.

Кредитний портфель банку - це сукупність кредитів наданих банком на певну дату.

Види банк. кредиту:

1. За строками користування:

· Короткострокові (до 1 року);

· Середньострокові (до 3 років);

· Довгострокові (понад 3 роки);

2. За забезпеченням:

· Забезпечення заставою, застава повинна бути більша по сумі ніж кредит;

· Гарантовані;

· З іншим забезпеченням;

· Незабезпечені - банкові.

3. За ступенями ризику:

· Стандартні - ризик до 2%

· Кредити з підвищеним ризиком;

· Під контролем - ризик до 5%

· Субстандартні - до 20%

· Сумнівні - до 50%

· Безнадійні до 100%

Пролонгація - це продовження погашення позики після настання договірних строків, погашення через фінансову неспроможність позичальника.

Ломбардний кредит - під заставу цінних паперів.

50. Державний кредит

Державний кредит - це специфічна форма кредитних відносин у яких позичальником є держава, а кредитором юридичні або фізичні особи.

Державні борги - це сума коштів отриманих від випущених але не погашених державних позик.

Державні цінні папери - це державне зобов'язання, що випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими держ. підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації ресурсів у відповідні бюджети.

51. Міжнародний кредит

Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економ. відносин.

Основні види міжнародного кредиту:

1. Державний;

2. Банківський;

3. Комерційний.

Зовнішній борг - це фін. зобов'язання держави перед іноземними кредиторами.

Дефолт - це непогашення в строк зовнішніх зобов'язань, а також запровадження умов обміну державних ЦП (цінних паперів) на менш сприятливі для іноземних інвесторів.

52. Поняття кредитна система та її структура

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини.

Організаційна структура кредитної системи:

1. ЦБ (Центральний банк);

2. Банківські установи;

3. Небанківські кред. фін. установи;



53. Банківська система. Центральний банк

Банк - це юридична особа, яка має право здійснювати такі операції:

– Залучення у вкладень грош. коштів фіз. та юрид. осіб і розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик;

– Відкриття і ведення банківських рахунків фіз. та юр. осіб;

– Регулювання грошового обігу в країні.

Банківська система - це законодавчо визначена чітко структурована та субординована сукупність фін. посередників які займаються банківською діяльністю на постійні професійні основи і функціонально взаємопов`язані в самостійну економ. структуру.

Типи побудови банк. системи:

1. Однорівнева;

2. Дворівнева.

Центральний банк - це емісійний, кредитний, розрахунковий, касовий центр держави, які володіють монопольним правом випуску обігу грошей, а також фін. контрольними функціями.

Комерційний банк - це кредитна установа що створена для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення платності.

Банківські операції:

1. Пасивні;

2. Активні;

3. Банківські послуги.

54. Банківська система України

Під банківською системою розуміється сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів і надається клієнтурі різноманітні послуги з прийому вкладів і надання кредитів. Ця система є внутрішньоорганізована, взаємопов'язана, має загальну мету та завдання.

Банківська система існує в будь-якій країні в певний історичний період і є складовою частиною кредитної системи держави. Для нормального функціонування банківська система має відповідати наступним вимогам.

1. У країні повинна бути достатня кількість діючих банків і кредитних установ.

2. У системі не повинно бути зайвих елементів.

3. У країні функціонує центральний банк, який виступає основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці.

4. поряд із центральним банком діють найрізноманітніші комерційні банки, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв'язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб

5. У країні діють банки й кредитні установи, як не обмежуються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а й сприяють накопиченню капіталу, активно втручаються в усі сфери економіки.

6. Банківська система є складовою більш широкої системи - економічної системи держави.

Банківська система являє собою законодавчо визначену, чітко структуровану сукупність фінансових інститутів, які займаються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи проявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

б) трансформаційна функція;

в) стабілізаційна функція.

Сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (із своїми філіями); на другому - комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфер діяльності.

НБУ, будучи головним банком держави, виступає координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни. НБУ - центральний банк держави, її емісійний центр є власністю держави і підзвітний Президенту України та Верховній Раді України, має право законодавчої ініціативи. НБУ проводить єдину грошово-кредитну політику, регулює діяльність банківської системи в цілому, організовує і здійснює міжбанківські розрахунки.

НБУ і його регіональні управління в рамках резервної системи виконує функції які в основному притаманні центральним банкам більшості країн світу, здійснює емісію грошей і організовує їх обіг; організовує розрахунки між іншими кредитними установами, концентрує кредитні ресурси і передає їх за плату іншим банком, тобто є своєрідним кредитором останньої інстанції для комерційних банків, здійснює управління і планує напрями і масштаби використання кредитних ресурсів і грошового обігу; організовує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу країни, організовує інкасацію та перевезення грошових знаків і цінностей; здійснює ліцензування банківської діяльності.

Другий рівень банківської системи України - це комерційні банки, які можуть мати різні форми власності, спеціалізації та сфери діяльності; це такі кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для юридичних і фізичних осіб. Перший комерційний банк в Україні зареєстровано восени 1988 року.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає на комерційні банки, у зв'язку з чим їх часто називають “універмагами фінансових послуг”.

Різноманітність послуг, що надаються комерційними банками, однак, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Проте існує ряд основних, базових функцій комерційного банку, які дозволяють зарахувати даний фінансових інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій комерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахунках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.

Зміст діяльності банківської системи України розкривається в її головних напрямках. До таких напрямів на даному етапі належать:

- закріплення фінансової стабілізації та зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці через подальше стримування темпів інфляції;

- здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні внутрішнього валового продукту;

- забезпечення купівельної спроможності національної валюти, яка сприяла б збалансуванню інтересів як державних, так і суб'єктів національної економіки;

- підтримка короткострокової ліквідності комерційних банків НБУ;

- зростання кредитної активності комерційних банків з метою підвищення кредитної підтримки вітчизняних підприємств;

- стимулювання інвестиційної спрямованості в діяльності комерційних банків шляхом збільшення обсягів довгострокового кредитування;

- подальше скорочення частини готівки в обігу;

- підвищення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні;

- поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;

- ретельний контроль за капітальними операціями резидентів і нерезидентів на фінансовому ринку України

У сучасних умовах банківська система відіграє важливу роль у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави.

55. НБУ його становлення і розвиток

НБУ утворено в 1991 р. зг з Законом України “Про банки та банк. дія-ть”, як емісійний центр, який відповідає за збереження монетарної стабільності. Правовий статус визначений Конституцією України, де надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді. НБУ - особливий центральний орган держ. управління, основними функціями якого є забезпечення стабільності нац. гр. одиниці - гривні. НБУ забезпечує стабільність цінової та банківської системи.

Структура: центральний апарат, територіальні управління в обл і Кримський автономн. Республіці, розрах палати, Банкнотно-монетн. двір, Держ. скарбниця, Центральне сховище гр., спеціальні підприємства, необхідні для діяльності банку.

Існує дворівнева с-ма управління ЦБ:

1) Рада НБУ (15 осіб призначені Радою, 7- Президентом Укр. на 7 років) . Вона розробляє основні засади грошово-кредитної політики та контроль за ними, її методи та інструменти, дохід та витрати банку.

2) Правління НБУ - реалізація монетарної політики, організація дія-ті банку, склад формується Головою НБУ при затвердженні Ради НБУ. Голова визначається ВР на 5 років. Голова Ради обирається на 3 роки.

Принципи НБУ:

1) незалежність банку - органи виконавч. та держ. влади не мають право втручатися.

2) контроль парламенту та президента за дія-тю банку

3) економічна самостійність - видатки за рах. власних доходів

4) централізація сис-м - реалізація єдиної держ. монетарної політики в усім регіоні.

5) єдність сис-ми - спільність цілей та завдань.

6) Вертикальна структура управління банком - посади за наказами управлінь НБУ.

Функції:

1) емісійний центр - організація і регулювання гр. обігу, прогнозує його, зберігання гр. та інкасація. 1992 - гр. реформа укр. крб., емісія грн.

2) визначає дизайн, номінал, сис-му захисту, ознаки

3) забезпечує комбанки готівкою, розрах. і кредитне обслуговування.

4) банк банків - СЕП при міжбанк розрах. З 1994 - кредитні аукціони, 1996 - ломбардне кредитування комбанків під облігації внутрішньої держ. позики. 1997 - рефінансування через ЦП на управління ліквідністю гр. ринку та кредитування уряду для вирішення бюджетних проблем.

5) банк. регулювання та нагляд через службу банк. нагляду у складі центрального апарату.

6) кредитування та розрах-касове обслуговування уряду,

7) платіжний агент уряду стосовно зовнішнього боргу - розпорядник кредитів від МВФ, складає платіжн. баланс та звітність про борг України.

8) провідник монетарної політики - управління гр. обігом, забезпечування ек. та фін стабільності нац валюти. 1994 - НБУ встановив офіційну % ставку, розмір обов'язкового резервування. 1999 - скасування валютн. обмежень, отримання кредитів від МВФ.

Політика НБУ повинна бути направленою на:

1) внутрішня та зовнішня стабільність грн.

2) стійкість банк. с-ми

3) стимулювання кредитно-інвестиційної дія-ті комбанків.



56. Банки другого рівня. Банківські операції

Комбанки - кредитн. установи, що здійснюють універсальні банк. операції для під-в, установ і населення головним чином за рах. гр. коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Вони здійснюють розрах-кас. обслуговування юр та фіз осіб, приймають вклади, ведуть рах. банків- кореспондентів тощо. Їм забороняється займатися дія-тю в сфері матеріальне вир-ва і торгівлі матеріальними цінностями, страхуванням, монополізувати ринок банк. посл.

Класифікація:

1) за формою власності: унітарні - власник держава чи приватна особа (Ощадбанк, Ексімбанк), Стат. Фонд за рах. бюджетн. коштів і кошт. бюджетн установ.

Колективні - комбанки з колективн. формою власності:

- АКБ - відкрита (124 банків) та закритий (49 б.) тип власності за рах. капіталу засновників (Промінвест)

- Пайові (28, ТОВ) - внески у статутний фонд, кожний учасник зберігає право власності.

2) від розміру активі:

- малі - активи менше 50 млн. грн. (57 б),

- середні -більше 50 млн. (37),

- найбільші - більше 100% (53), 7 б

- крупні (Аваль, Укрексімбанк, Ощадбанк, Укрсоц, ПУМБ)

3) від наявності філій комбанки - багатофілійні, малофілійні, безфілійні.

4) від діапазону операцій і сектору ринку:

- універсальні - широкий спектр дія-ті,

- з клієнтською спеціалізацію - основні засновники кооперативи (1990-1993р. на Україні)

- банки з галузевою спеціальністю - обслуговування у межах певної галузі гос-ва,

- з функціональною спеціалізацію - вузьке коло спеціалізованих операцій (інвестиційні, іпотечні, ощадні тощо).

Початок банків - 6-7 ст від храмів до приватних осіб завдяки розвитку торгівлі. Англійський банк - класичний приклад капіталістичного б. 17 ст - поява акціонерних товариств, 19 ст - акціонерні банки на провідних позиціях.

Роль б: передача гр. капіталу від накопичення до використання; економія суспільних витрат, сприяють зростанню вир-ва, капіталу, інвестиції.

Засновники б: вітчизняні та зарубіжні юр та фіз особи за винятком народних депутат та ін. виконавч. органів влади, партій, не військовослужбовці, кадри суду, прокуратури, з органів управління. З метою незловживання владою. Банк реєструється в НБУ, отримує ліцензію на здійснення певних операцій. Вищий орган управління - збори акціонерів, виконавчий орган - Правління (керує Голова) , пайовим - дирекція (Генеральний директор).