Сутність та необхідність промислової політики

Сутність та необхідність промислової політики

Головна проблема сучасної економіки -- це забезпечення економічного зростання, під яким розуміють не просто кількісне зростання валового внутрішнього продукту, але, передусім, збільшення кількості високоякісної продукції та послуг на душу населення. Завдання економічного зростання також полягає в тому, щоб забезпечити стійкий економічний розвиток за умов низької інфляції, високої зайнятості, рівноважного платіжного балансу, розв'язання соціальних та економічних проблем. Економічна політика включає в себе макроекономічне (грошове, цінове, валютне) регулювання, промислову, соціальну, аграрну, зовнішньоторговельну та інші сфери державного соціально-економічного регулювання.

У перші роки після проголошення незалежності України вважалося, що економічний розвиток відбуватиметься лише за рахунок саморегулюючої функції ринку, а державна економічна політика здійснювалася переважно в напрямках лібералізації економіки, приватизації та монетарної політики. Прихильники цього погляду вважали, що фінансова стабілізація та стримування інфляції призводить до рівноважного стану економіки й падіння прибутковості фінансових та торговельних операцій і, як наслідок цього, почнеться інвестування вітчизняного виробничого сектора.

Досвід економічних реформ в Україні та й в інших постсоціалістичних країнах переконливо продемонстрував, що вказаних заходів недостатньо для створення ринкової структури економіки. Потрібна цілеспрямована державна політика, яка б ставила за мету концентрацію та ефективне використання економічних ресурсів та спрямування їх на підйом і розвиток промисловості. Особливу роль така політика відіграє в проведенні структурної перебудови, у впровадженні у виробництво конкурентоспроможної продукції, нової техніки та технології, в розробці та реалізації великомасштабних загальнонаціональних програм.

Таким чином, промислова політика -- це діяльність держави в межах її економічної політики, спрямована на зростання ви-
робництва, розробку та впровадження науково-технічних досягнень, удосконалення структури виробництва, розвиток експорту готової продукції, ефективне розв'язання соціальних проблем.

Усі концепції державної промислової політики в різних країнах базуються на єдиних методологічних принципах:

Перелив капіталу в галузі, які мають потенційні можливості в недалекому майбутньому досягти високої конкурентоспроможності й швидко вийти на світові ринки.

Реструктуризація, санація та надання допомоги галузям, які зазнають труднощів.

Прискорення розвитку галузей, які здатні стати провідниками технічного й, особливо, технологічного прогресу.

Запровадження індикативного планування з метою усунення ресурсного дефіциту та інфляційного впливу на економіку збиткових та низькоефективних виробництв.

Боротьба з монополіями та недобросовісною конкуренцією.

Створення державного інвестиційного банку та позабюджетних і приватних інвестиційних фондів, які повинні фінансувати безпосередніх виробників промислової продукції на пільгових умовах та при жорсткому контролі за використанням кредитів.

Заохочення та цільове спрямування іноземних інвестицій і гнучка зовнішньоторговельна політика.

Рис. 1. Промисловість у системі ринкової економіки

Промисловість слід розглядати як відносно замкнену економічну підсистему ринкової економіки, яка, з одного боку, є виробником промислових товарів і здатна забезпечити власний розширений розвиток, а з іншого -- є частиною національної та світової економіки й тісно пов'язана з усіма видами ринків. Безпосередній вплив на розвиток промисловості здійснює держава (рис. 1).

Державна промислова політика, маючи на меті зростання та якісне поліпшення промислового виробництва, має оптимально використовувати ринкові механізми, поєднувати економічні, правові й адміністративні методи для концентрації та ефективного використання ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку. Визначення балансу між відкритістю економіки, без якої немає конкуренції на внутрішньому ринку і неможливий науково-технічний прогрес, та протекціонізм відносно окремих галузей і підприємств -- найважливіша умова успішної реалізації промислової політики.

Слід пам'ятати, що спрямованість промислової політики, форми та методи її реалізації обумовлюються системою цілей та пріоритетів, яку визначає перед державою суспільство. Така система є результатом поєднання економічних інтересів верств суспільства. Інтереси власників засобів виробництва, які у виробництві функціонують як капітал, полягають у зростанні капіталу та одержанні від нього прибутку. Інтереси найманих працівників спрямовані на максимізацію поточних доходів.

У сфері промислового виробництва власники та працівники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники або споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечувати власні інтереси.

Власники та працівники, як і кожна людина, є одночасно носіями різних інтересів. По-перше, як індивіди вони є носіями особистих інтересів. По-друге, як представники певних верств населення -- носіями групових інтересів. По-третє, як члени суспільства власники і працівники виступають суб'єктами суспільних інтересів.

Реалізація економічних інтересів здійснюється через досягнення їхніми суб'єктами конкретних економічних цілей. Для індивідів реалізація їх особистих інтересів забезпечується через зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації групових інтересів є максимізація прибутку та фонду заробітної плати. Нарешті, максимізація валового національного прибутку при одночасному зростанні національного доходу є засобом реалізації суспільного інтересу. Таким чином, економіка добробуту, поєднуючи інтереси різних верств суспільства, спрямована на зростання їх доходів та встановлення справедливих пропорцій розподілу доходів.

Логічна структура промислової політики може бути зображена за допомогою алгоритму: інтереси -- цілі -- стратегія -- пріоритети -- напрямки -- методи.

Реалізація головної мети промислової політики -- зростання виробництва -- передбачає її поділ на складові елементи. Цілями другого рівня є напрямки реалізації промислової політики. Система цілей промислової політики наведена на рис. 2.

Цілі різного рівня взаємозв'язані, реалізація одних цілей є неможливою без реалізації інших, і в цьому сенсі сукупність цілей промислової політики виступає як система.

Система цілей характеризується не лише ознаками ієрархічної побудови, а й переважним напрямком розвитку системи, який характеризується поняттям стратегії промислової політики. Спрямованість промислової політики досягається за допомогою визначення пріоритетів розвитку промисловості. В кожний історичний період орієнтація пріоритетів може змінюватися залежно від структури та стану промисловості, макроекономічного стану, актуальних соціально-економічних проблем, наявних ресурсів, внутрішньої й зовнішньої політичної ситуації, зовнішньоекономічних чинників.

Напрямки реалізації промислової політики

Студенти мають знати, що результативність державної промислової політики залежить від того, наскільки повно охоплюються основні процеси ринкової трансформації промисловості. Співвідношення основних напрямків реалізації промислової політики безпосередньо залежить від стану промисловості.

На перших етапах реформування промисловості державна промислова політика здебільшого була зорієнтована на підтримку промислового виробництва та реформування відносин власності шляхом її роздержавлення та приватизації. В міру переважання приватної власності на перший план висуваються завдання активізації інвестиційної діяльності та прискорення впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Засвоєння у виробництві конкурентоздатної продукції обумовлює в ролі першочерго-
вих завдань інтеграцію промисловості України у світове господарство. Невід'ємною умовою розвитку промисловості є інтеграція відтворювальних процесів за допомогою засобів структурної та амортизаційної політики.

Напрямки реалізації промислової політики, які відповідають цілям сучасного етапу реформування промисловості, наведені на рис. 3.

Дослідження розвитку промисловості індустріально розвинутих країн дають змогу сформувати дві основні концепції промислової політики: перша -- засновується на виділенні в структурі промисловості пріоритетних галузей, виробництв, великих проектів, розвиток (реалізація) яких забезпечує зростання промислового виробництва в інших галузях; друга -- ґрунтується на створенні сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, результати якої дають поштовх для розвитку виробництва у відповідних галузях. Обидві концепції не є альтернативними і мають позитивні приклади реалізації у світі. Тому в процесі їх реалізації в Україні, можна говорити лише про ступінь переважання тієї чи іншої концепції в певні періоди. Надання переваги концепції «пріоритетних галузей» або «інноваційного розвитку» дозволяє державі здійснювати оперативне маневрування у рамках стратегії розвитку промисловості.

Промислова політика має чотири типи стратегії. Перший тип -- це стратегія «копіювання». Вона полягає в засвоєнні у промисловому виробництві конкурентоспроможної продукції, яка вже виготовляється в розвинутих країнах. Згідно з даною стратегією, головний наголос робиться на закупівлі сучасних технологій і зразків промислової продукції та виготовленні такої продукції за ліцензіями або на розробці аналогічних вітчизняних зразків.

Ціна цієї продукції може бути меншою в Україні, головним чином за рахунок дешевої робочої сили, сприятливих умов, наявного виробничого потенціалу, а також прийняття відповідного пільгового оподаткування.

Рис. 4. Напрямки реалізації промислової політики

Другий тип -- це стратегія «провідних технологій». Її сутність полягає у використанні власних досягнень у науково-технічному прогресі для створення нових товарів і технологій, які дозволяють охопити новий сегмент ринку.

Третій тип -- це стратегія використання природних ресурсів. Цю стратегію використовують у разі наявних багатих родовищ корисних копалин. Сутність даної стратегії полягає в експорті природних ресурсів. Близьким до такої стратегії є експорт продукції неглибокого ступеня переробки.

Четвертий тип -- це стратегія «прориву» в науково-технічному прогресі, яка полягає в створенні принципово нових видів продукції та їх швидкому освоєнні у виробництві. Така стратегія має селективний характер і передбачає пріоритетний розвиток окремих напрямків наукових і технологічних досліджень.

Усі типи стратегії не можуть вважатися альтернативними. На практиці промислова політика завжди включає елементи всіх типів стратегії, але залежно від об'єктивних показників стану та перспектив розвитку промисловості обирається провідна стратегія розвитку, відповідно до якої й формується система пріоритетів.

Розробка цільових комплексних програм застосовується у промисловій політиці в тих випадках, коли за рахунок ринкових механізмів не можна виконати конкретні завдання промислового розвитку. Комплексні цільові програми дозволяють взаємно пов'язати виконання етапів і робіт, виконавців, строки, ресурси, які потрібно залучити для досягнення цілей програми, а також -- комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів. У розробці цільових комплексних програм розвитку промисловості широко використовуються балансовий, нормативний, мережевий методи планування.

Структура промисловості постійно змінюється. Такі зміни структури промисловості, які адекватні вимогам ринку, забезпечують позитивний структурний ефект і сприяють розвитку промисловості.
З цією метою держава застосовує заходи, спрямовані на регулювання структурних зрушень у промисловості. У межах активної структурної політики здійснюються заходи: стимулювання переливу капіта-
лу в пріоритетні галузі та його концентрації на капіталомістких напрямках структурної перебудови; стимулювання розвитку виробництв, що прискорюють впровадження досягнень НТП; захист та надання фінансової допомоги підприємствам, які потребують реконструкції та згортання виробництва у депресуючих галузях тощо.

Важливим напрямком реалізації промислової політики є розвиток конкуренції та обмеження монополізму. Необхідність таких заходів з боку держави пояснюється неефективністю монопольного виробництва з погляду розподілу та використання ресурсів. Для того щоб протистояти негативним тенденціям монопольного виробництва, насамперед державного, вживаються заходи, спрямовані не на ліквідацію монополій, а на обмеження монопольних позицій на ринку шляхом усунення штучних бар'єрів та розвитку конкуренції.

Податкове регулювання розвитку промисловості ґрунтується на регулюючій функції податків і виступає як засіб створення сприятливих умов розвитку промисловості як у цілому, так і окремих її галузей та виробництв. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що сутність податкових заходів для стимулювання розвитку промисловості полягає в зменшенні податкового тягаря в пріоритетних галузях і виробництвах та широкому застосуванні щодо цих платників податків системи пільг з метою стимулювання інвестиційних процесів у цих галузях. Основний наголос у реалізації податкового регулювання розвитку промисловості робиться на результативності наданих пільг. При цьому в меншому ступені застосовуються такі методи, як звільнення від сплати податків та, навпаки, поширюється сфера застосування податкового кредиту, зменшення податкової бази і ставок податків.

Головним завданням грошово-кредитної політики держави є створення умов неінфляційного розвитку економіки. У практичній реалізації грошово-кредитної політики основна проблема полягає в тому, щоб забезпечити низький рівень інфляції, не допустивши при цьому спаду в економіці. Це досягається шляхом грошово-кредитного регулювання розвитку окремих секторів економіки і, зокрема, промисловості. Основними методами такого регулювання є диференціація та зміни облікових ставок, регулювання обсягів рефінансування, зміна норм обов'язкових резервів, створення спеціалізованих банків, що кредитують промисловість.

Сутність політики цільового кредитування полягає у встановленні кількісних параметрів на кредити, що надаються пріоритетним галузям промисловості, створенні спеціальних кредитних установ, що здійснюють кредитування промисловості за нижчими відсотковими ставками, поширенні різного роду пільг на банківські установи, які надають кредити промисловим підприємствам, віднесеним до пріоритетних у програмах розвитку промисловості.

Серед напрямків промислової політики важливе місце посідає амортизаційна політика. Суть її в застосуванні гнучкої системи нарахування амортизації, яка дає змогу підприємствам самостійно обирати методи нарахування амортизації та вільно переходити з прискореного методу на рівномірний і регресивний. Обов'язковим елементом гнучкої системи є декларування обраного методу нарахування амортизації в податкових органах. До переваг гнучкої системи слід віднести можливість маневрування витратами на виробництво продукції залежно від кон'юнктури ринку, збільшення надходження до бюджету податку на прибуток у разі переходу підприємства на рівномірний та регресивний методи нарахування амортизації. Важливим елементом такої системи є також контроль за цільовим використанням амортизаційного фонду, що надасть можливість виявляти приховані прибутки, в тому числі й у амортизації.

Фізична та моральна застарілість виробничих фондів у всіх без винятку галузях промисловості обумовлюють об'єктивну необхідність проведення в Україні державної інвестиційної політики, спрямованої на створення високотехнологічних промислових підприємств, модернізацію та реконструкцію діючих виробництв.

Стратегія державної інвестиційної політики полягає у створенні умов для активізації інвестиційної діяльності приватних інвесторів та стимулювання притоку капіталу в промислове виробництво. З цією метою держава застосовує широкий арсенал правових, економічних та адміністративних методів державного регулювання, що покликані забезпечити концентрацію та ефективне використання інвестиційних ресурсів у пріоритетних напрямках, створення ефективних науково-виробничих комплексів, структурні зрушення в бік виробництва конкурентоспроможної продукції, розширення внутрішнього ринку й експорту промислових товарів. Державні інвестиційні витрати здійснюються переважно на програми, що в силу їхнього суспільного характеру невигідні для приватного бізнесу: в галузі соціальної сфери (охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво), у фундаментальну науку, в інфраструктуру (шляхове господарство, системи розподілу енергії, системи забезпечення країни паливними ресурсами, комунікаційні та інформаційні системи).

Активізація інвестиційного процесу в промисловості безпосередньо пов'язана з реалізацією науково-технічної та інноваційної політики. Серед напрямків промислової політики державна підтримка науки та інновацій посідає особливе місце. В умовах посилення міжнародної економічної конкуренції виробництво наукомісткої продукції та впровадження прогресивних технологій стають стратегічним напрямком боротьби на світовому ринку. Вирішальним чинником успіху в цій боротьбі є дедалі частіше здатність науково-промислового комплексу розробити та швидко засвоїти у виробництві нові види продукції. Розширення виробництва новітніх зразків продукції провідних світових компаній сприяє тенденціям скорочення циклу наука -- технологія -- виробництво. Як свідчить досвід країн з розвинутою ринковою економікою, головним напрямком змін у державній науково-технічній політиці є поступовий перехід від підтримки окремих наукових програм (хоча й цей напрямок у тому чи іншому вигляді реалізується в річищі науково-технічної політики) до стимулювання впровадження стратегічних для національної економіки нових технологій, які застосовуються в багатьох галузях промисловості й мають значний мультиплікативний ефект для всієї економіки.

Актуальним напрямком промислової політики є реформування відносин власності, яке здійснюється шляхом приватизації, корпоратизації та передачі в оренду державних підприємств. Необхідність роздержавлення промислових підприємств випливає з того, що приватна форма власності є базисним відношенням ринкової економіки та обумовлює ефективне використання економічних ресурсів.

Принциповим у процесі реформування відносин власності є вибір ефективного власника, який здатний розпоряджатися своєю власністю з максимальною економічною вигодою. Тоді держава, проводячи соціально орієнтовану економічну політику, забезпечує задоволення інтересів приватних власників та інших верств населення. Вказаний підхід має бути визначальним під час вибору форм та способів проведення приватизації. Невдалий досвід перших етапів приватизації великих промислових підприємств, який був обумовлений конфліктом інтересів менеджменту цих підприємств і широким колом власників, створених у процесі сертифікатної приватизації, став однією з вагомих причин зниження ефективності роботи промисловості в постприватизаційному періоді.

Невід'ємним напрямком промислової політики є контроль і регулювання ціноутворення на промислові товари. Втручання держави в процеси ціноутворення передбачає насамперед спостереження за рівнем цін. Таке спостереження здійснюється центральними статистичними органами держави, науково-дослідними установами та громадськими організаціями з метою аналізу витрат та конкурентоздатності промислової продукції, а також для визначення рівня збільшення вартості життя та відповідного підвищення заробітної плати. Опосередкований вплив на ціни здійснюють усі заходи промислової політики. До засобів опосередкованого впливу належать, наприклад, зміна ставок та порядку нарахування амортизації, зміни в оподаткуванні, вступ України до міжнародних інтеграційних об'єднань, встановлення квот та мита в зовнішній торгівлі і т. ін. Пряме державне регулювання цін поширюється на досить обмежений перелік товарів, які, як правило, виробляються в державному секторі промисловості. Наприклад, держава може встановлювати ціни на мінеральну сировину, що видобувається в державних шахтах, електроенергію, що виробляється на державних електростанціях, озброєння та обмундирування, що виготовляється на державних підприємствах.

Одним із завдань цінової політики в промисловості є регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів. У цьому випадку держава може мати на меті обмеження цін на товари, що виготовляються підприємствами-монополістами, або обмежувати виробництво деяких товарів.

Важливою функцією цінової політики є забезпечення державного контролю за співвідношенням внутрішніх і світових цін. У промисловості спостерігається ситуація, коли ціни на деякі види товарів перевищують світові, тоді як основні елементи витрат -- заробітна плата, сировина й матеріали, амортизація -- поступаються рівню зовнішнього ринку. Щоб запобігти неконтрольованому підвищенню цін державна цінова політика реалізується переважно за допомогою економічних важелів: податків, обсягу та структури бюджету, грошово-кредитних регуляторів, валютного курсу, мита, а також економічних санкцій до підприємств-монополістів.

Державне замовлення також належить до напрямків реалізації промислової політики. Державне замовлення забезпечує потреби в промисловій продукції, роботах та послугах у сферах оборони, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту населення, виконання науково-технічних розробок, створення та поповнення державного резерву в обсягах, передбачених державними цільовими програмами, а також міждержавними угодами. Державні замовлення є певного роду формою стимулювання розвитку промислових підприємств, оскільки забезпечують їм гарантовані обсяги реалізації продукції за ринковими цінами.

У комплексі напрямків реалізації промислової політики важливе місце відводиться інтеграції промисловості України у світове господарство. Інтеграційні процеси насамперед вимагають докорінної реформи зовнішньої торгівлі в напрямку її лібералізації. Головна проблема тут у тому, що лібералізація має поєднуватися з протекціонізмом відносно пріоритетних галузей національної промисловості. Позитивний вплив лібералізації зовнішньої торгівлі полягає в тому, що вона дозволяє досягнути як макроекономічної стабілізації, так і наступної структурної перебудови промисловості, наближення рівня внутрішніх цін до світових, розвитку конкуренції, дозволяє використовувати переваги міжнародного розподілу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. Тим часом, важливо наголосити, що більшість внутрішньоекономічних проблем промисловості -- спад виробництва і зниження його ефективності, безробіття, дорожнеча сировини та матеріалів -- безпосереднім чином пов'язані з відсутністю науково обґрунтованої стратегії лібералізації зовнішньої торгівлі.

Розбудова незалежної України висуває на перший план проблему забезпечення економічної безпеки, яка задає контури всіх рішень у сфері промислової політики. Зіставлення внутрішніх і зовнішніх загроз показує, що найбільшою небезпекою для України є її внутрішні загрози. Джерела таких зовнішніх загроз, як значний зовнішній борг (11 млрд дол. у 2001 році), перехід стратегічно важливих підприємств та промислової інфраструктури під контроль закордонних фірм, сировинна орієнтація експорту, зниження обсягів зовнішньоторговельного обороту України, обумовлені стаґнацією промислового виробництва, слабкою конкурентоздатністю її обробних галузей. Саме тому головною метою промислової політики є відновлення та зростання виробництва у промисловому секторі економіки.

ЛІТЕРАТУРА

Рыжих В. Н. Стратегия и тактика научно-технического и экономического развития Украины. -- Харьков: Прапор, 1998. -- 381 с.

Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. -- К.: Техніка, 1999. -- 336 с.

Сакс Джефрі, Півоварський О. Економіка перехідного періоду (уроки України) / Пер. з англ. -- К., 1996.

Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. -- К.: Вид-во «Лібра» ТОВ, 1996. -- 344 с.

Радіонова І. Ф. Макроекономіка та економічна політика: Підручник. -- К.: Таксон, 1996. -- 240 с.

Пахомов Ю. М., Лук'яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. -- К.: Україна, 1997. -- 237 с.