Державний кредит та державний борг

Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи державного кредиту та державного боргу

1.1 Сутність державного кредиту України (Грідчіна Марина Володимирівна)

1.2 Сутність державного кредиту України (Бондарчук Тетяна Григорівна)

1.3 Кредит як форма руху позикового капіталу (Зажевська Наталя Вікторівна)

1.4 Сутність державного боргу. Сутність державного боргу України (Киреєв Анатолій Петрович)

1.5 Сутність державного боргу в Україні (Панчищина Світлана Миколаївна)

Розділ ІІ. Державний кредит України

2.1 Основні етапи розвитку кредитних відносин

2.2 Основні форми державного кредиту України та принципи державного кредиту України

Розділ ІІІ Державний борг України

3.1 Особливості та приортети боргової політики України.

3.2 Проблеми управління державним боргом України

Розділ ІV. Практичне

Висновок

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Фінанси -- одна з небагатьох економічних категорій, яку досліджують майже всі напрями економічної науки (якщо визначати ці напрями з огляду на фінансові проблеми). Визначення фінансів як багатопланової категорії є стратегічним у їх вивченні. Найчастіше фінанси розглядаються через призму історичних, економічних і юридичних підходів.

Якщо історія не є актуальною без сучасності, то сучасність без історії просто незрозуміла. Проаналізувавши літературні джерела з історії фінансової науки, переконуємось, що теоретичні й прикладні розв'язання сучасних фінансових проблем базуються на висновках науки минулого. Так, ще в 1910 р. на значенні історії "чистої" фінансової науки наголошував російський вчений М.Фрідман. Він висвітлив фінансові ідеї, що найістотніше вплинули на розвиток науки і про які тривалий час дискутували представники різних наукових напрямів, політичних партій і економічних груп. На думку М. Фрідмана, таке подання найважливіших фінансових концепцій має сприяти відображенню об'єктивного погляду на фінансову дійсність і критичному ставленню до вчень. Професор Колумбійського університету Е. Селігман вважав, що основне завдання економіки -- пояснити те, що є; якщо суспільство -- це результат еволюції, то можна пояснити те, що є, лише знаючи, що було.

Згідно з історичним підходом поняття "фінанси" є категорією історичною, що виникла разом з появою держави і нерозривно пов'язана з її існуванням та функціонуванням, визначає характер і мету певної історичної епохи. Історичну основу фінансів визнають усі наукові діячі у сфері фінансів.

На сьогоднішній день видатні вчені всього світу досягли надзвичайно великого розвитку фінансової системи, ідеально вивчивши всі сторони, аспекти, принципи функціонування та покращення її діяльності.

Великим досягненням економіки є також виникнення державного боргу та державного кредиту, які на сьогоднішній день є майже у кожної держави світу.

Державний кредит у сучасних умовах - це сукупність фінансових відносин, у яких у якості однієї сторони виступає держава, а іншої - фізичні і юридичні особи. У сфері цих відносин держава в більшості випадків виступає в якості позичальника засобів, а населення, підприємства, банки, фонди - як кредиторів.

Існування державного кредиту зумовлює появу державного боргу. Внутрішні та зовнішні запозичення, які на певний період часу оформляються у вигляді державного боргу, є не тільки індикатором фінансового стану країни, а й показником її конкурентоспроможності.

Державний борг з'являється в результаті фінансування дефіциту Державного бюджету, який, у свою чергу, відображає перевищення бюджетних видатків над податками, зборами та іншими обов'язковими платежами до бюджету.

Метою написання даної курсової роботи є визначення сутності державного боргу та державного кредиту України і їхній розмір на сьогоднішній день.

Із загостренням економічної ситуації в Україні і в світі загалом питання державного боргу та державного кредиту потребує більш детального вивчення та приділеню більшої уваги проблемам, що стосуються даної теми. Адже це відіграє велике значення як на мікроекономічному, так і на макроекономічному рівні.

Предметом дослідження є державний борг та державний кредит України.

Об'єктом дослідження є відносини, які виникають під час прцесу виникнення державного боргу та державного кредиту України.

Розділ І. Сутність державного кредиту та державного боргу України

1.1 Сутність державного кредиту України (Грідчіна Марина Володимирівна)

Видатна вчена пише про державний кредит:

Державний кредит -- це специфічний елемент державних фінансів, в якому держава відіграє роль позичальника коштів (найчастіше), кредитора або гаранта повернення коштів. Держава змушена бути позичальником коштів у зв'язку з необхідністю вирішити такі завдання: t збалансованість бюджету; t фінансова підтримка сфери виробництва; t розвиток соціальної сфери.

Залучення коштів до бюджету завжди обмежене рівнем оподаткування, підвищення якого може зашкодити економічній діяльності підприємницьких структур і підвищенню добробуту населення. Тому держава на фінансування своїх потреб використовує інші джерела, намагаючись збалансувати доходи бюджету з поточними та капітальними витратами. Найпростішим і найдешевшим способом покриття видатків є грошова емісія. Проте уряд, який постійно покриває дефіцит бюджету за рахунок емісії, стимулює інфляцію в економіці, розширюючи сукупний попит без відповідного додаткового підвищення пропозиції предметів споживання. Це призводить до підвищення цін і вкрай негативно позначається не тільки на життєвому рівні населення, а й на фінансовому стані держави.

Привабливішим порівняно із заходами, що збільшують грошову масу, є залучення коштів на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках у формі державного кредиту за умови його ефективного використання. У цьому разі держава є позичальником, а кредиторами можуть бути юридичні та фізичні особи (як резиденти, так і нерезиденти), міжнародні фінансові організації, іноземні держави.

Циклічність економічного розвитку визначає рівень використання державою позичених коштів. В умовах спаду економіки країна збільшує розміри позик. Але прямої залежності між державними позиками і станом економіки держави не існує. Високорозвинені країни навіть в періоди стабільного розвитку можуть збільшувати свої боргові зобов'язання.

Можливість державного запозичення ґрунтується на виконанні грошима функції нагромадження. У суб'єктів підприємницької діяльності тимчасово з'являються вільні кошти, які вони можуть спрямувати на ринок державних цінних паперів. Сезонність виробництва і коливання надходжень від реалізації продукції, амортизаційні відрахування і система розподілу прибутку істотно впливають на обсяги кредитних ресурсів підприємств і є основою для фінансування держави. Серед населення так само відбувається постійний рух коштів; часовий розрив між отриманням доходів і витратами є вагомим джерелом державного кредиту. Тому за економічною сутністю державний кредит є формою вторинного перерозподілу ВВП, доходів і нагромаджень -- прибутку, заробітної плати, амортизації тощо, частина яких перерозподіляється через бюджетну систему у вигляді податків, зборів, платежів, а решта може використовуватись як позика державі. Перерозподільний характер державного кредиту особливо виявляється при сплаті доходів кредиторам за рахунок коштів Державного бюджету, основною частиною яких є податки з юридичних і фізичних осіб.

Крім розподільної функції державний кредит виконує також регулюючу та контролюючу функції. Беручи участь у кредитних відносинах, держава може впливати на грошовий обіг, рівень процентних ставок на фінансовому ринку, на виробництво і зайнятість, а отже, здійснювати регулюючу функцію у визначенні макроекономічної політики. Проте механізм впливу зовнішніх позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має розглядатися з урахуванням впливу обсягів інвестицій на темпи економічного розвитку, оскільки наслідком нераціональних і зайвих зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов'язання перед нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать свободу здійснення економічної політики. Контролююча функція здебільшого забезпечує цільове використання коштів, своєчасність розрахунків за борговими зобов'язаннями; її виконують як державні, так і недержавні фінансово-кредитні інститути.

Державний кредит відрізняється від банківського метою і призначенням залучених коштів, джерелами погашення позик, формами гарантій, впливом на грошову масу, функціями, які виконують суб'єкти кредитних відносин.

Визначальним фактором, що істотно впливає на вартість отримання кредитів, їх форми, умови повернення, є довіра до країни, яка має бути стабільним гарантом повернення та збільшення залучених коштів. Популярність уряду чи окремих його лідерів позитивно позначається на кількості бажаючих надавати кредити. Рух позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин багато в чому залежить від кредитного рейтингу країни, що визначається економічним потенціалом країни, її репутацією як позичальника, стабільністю її розвитку. Ще одна група чинників є суто політичними. Наприклад, коли Росія оголосила дефолт (неможливість сплачувати за борговими зобов'язаннями) і мала низький кредитний рейтинг, це зовсім не означало припинення її фінансування з боку іноземних країн та інститутів, зацікавлених у політичній стабільності держави зі значним військовим потенціалом, зокрема ядерною зброєю. В Україні вирішення актуальних проблем, пов'язаних із закриттям або будівництвом атомних електростанцій, неможливе без залучення коштів іноземних кредиторів.

Державний кредит як економічна категорія є багатовимірним і складним явищем, якому притаманні як позитивні, так і негативні аспекти (табл. 2.2).

З даних табл. 2.2 випливає, що державний кредит може мати протилежні наслідки в коротко та довгостроковому періодах і здійснювати стимулюючий або руйнівний вплив на економіку країни. Адже поряд зі зменшенням ризиків борг, розрахований на погашення в надто короткий строк, призводить до підвищення відсоткових ставок та ризику неплатежів, стимулюючи внутрішній попит й економічний розвиток загалом, збільшення державного зовнішнього боргу та його обслуговування одночасно посилює тиск на національну валюту та валютні резерви; у разі надмірного використання кредиту на споживчі цілі призводить до неплатоспроможності держави або значного скорочення її видатків на фінансування соціально-економічних програм і збільшення в майбутньому рівня оподаткування. Нераціональна структура залучення іноземних позик (значна питома вага короткострокових позик) може спричинити валютні та біржові кризи; значна заборгованість офіційним кредиторам перешкоджає реалізації незалежної економічної політики.

Нещодавні кризи на світових ринках капіталу ще раз нагадали про необхідність додержання зваженої та послідовної політики у сфері державного зовнішнього запозичення. Витрачені неефективно залучені фінансові ресурси ускладнюють погашення та обслуговування державного зовнішнього боргу. Це особливо помітно при залученні фінансових ресурсів під державні гарантії для впровадження тих чи інших проектів підприємствами України. За більшістю таких проектів розрахунки із зовнішніми кредиторами здійснюються за кошти державного бюджету, перетворюючись на додаткові державні видатки.

У цьому зв'язку замість того, щоб надмірно покладатися на зовнішні позики, слід стимулювати внутрішні нагромадження. Залучаючи зовнішнє фінансування, пріоритет необхідно віддавати прямим іноземним інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких покриває витрати на обслуговування боргу.

Основними формами державного кредиту є державні, казначейські та гарантовані позики.

Державна позика є одним з найважливіших структурних компонентів у фінансовій системі багатьох країн, що утворюється внаслідок мобілізації державою ресурсів на внутрішніх і міжнародних ринках капіталу; у результаті нагромаджуються зобов'язання держави перед кредиторами, що мають бути покриті за рахунок бюджету країни-позичальника в майбутньому.

Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини, коли держава відіграє роль кредитора, надаючи фінансову допомогу підприємствам за рахунок бюджетних коштів на умовах кредитування.

Гарантовані позики -- це така форма державного кредиту, коли уряд гарантує повернення позик, 4які отримують юридичні особи (підприємства, організації).

Державні гарантії надаються на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.

Надавати гарантії щодо повернення боргів кредиторам у межах повноважень, встановлених законом України про Державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет, можуть відповідно міністри фінансів України і АРК, а також керівники виконавчих органів міських рад.

За радянських часів особливою формою державного запозичення було використання коштів позикового фонду: держава акумулювала через кредитні установи частину коштів, як правило, без випуску державних цінних паперів та інших боргових інструментів.

У трансформаційній економіці постсоціалістичного типу, якій притаманне прагнення до інтеграції з європейськими структурами, перевага надається сучасним ринковим формам державного кредиту -- державним позикам. Вони класифікуються за певними ознаками:

За емітентами боргових зобов'язань позики поділяються на державні (випускаються центральними органами управління і надходять до Державного бюджету) і місцеві (випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних економічних чи соціальних програм.

За видами кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ, Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та іншими кредиторами.

За місцем розміщення позики поділяються на внутрішні -- функціонують на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні -- функціонують на зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних позик складаються із зовнішніх запозичень.

За правовим оформленням розрізняють державні позики, які надаються на основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу, як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів; другу -- для мобілізації коштів на внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового капіталу -- євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).

Державні позики можуть оформлятися у вигляді облігацій, казначейських векселів, казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються у вигляді облігацій та казначейських зобов'язань (векселів).

Облігації-- боргові зобов'язання держави, за якими у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Облігації можуть випускатися на покриття дефіциту бюджету (знеособлені) та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період --- 10-20 років (іноді на середньостроковий).

Казначейські зобов'язання -- боргові зобов'язання, що спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту, з виплатою доходів у формі процента. Як правило, ними оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові -- казначейські ноти). Сформований ринок державних цінних паперів справедливо вважається одним з показників високого ступеня економічного розвитку сучасної країни. У світовій історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх форм, ніж передбачено в українському законодавстві.

Однією з найперспективніших нині політик формування структури державного зовнішнього боргу є вихід на міжнародні ринки капіталу.

Значні обсяги ресурсів, які можна мобілізувати під нижчий процент, ніж на внутрішньому ринку, на середній та довгостроковий періоди, дають змогу збільшити ефективність публічних запозичень за рахунок як мінімізації витрат, так і підвищення мобільності системи запозичень та активізації управління боргом ринковими засобами.

Інструментом залучення державами коштів на міжнародному ринку капіталів є міжнародні облігації, випущені емітентом у зарубіжній країні. Це єврооблігації, зарубіжні, глобальні та паралельні облігації.

Єврооблігації -- це облігації, випущені емітентом у іншій країні, деноміновані в євровалюті й розміщені міжнародним синдикатом фінансових установ.

Зарубіжні облігації -- це цінні папери, що випускаються емітентом на зарубіжному внутрішньому ринку, як правило, деноміновані у валюті зазначеного ринку і розміщуються національним синдикатом країни-кредитора. До зарубіжних облігацій належать: t "Янкі" (емісія в доларах США, яка здійснюється нерезидентами США, гарантується синдикатом переважно американських фінансових установ, менеджером якого завжди є американський інвестиційний банк, і розміщується переважно у США. Випускаються тільки в іменній формі); "Самурай", "Шибосай" (приватне розміщення нерезидентами на фінансовому ринку Японії), "Бульдог" (на ринку Великобританії), "Матадор" (на ринку Іспанії).

Глобальні облігації-- це облігації, що одночасно розміщуються як на євроринку, так і на внутрішніх ринках; при цьому вони вільно обертаються між ринками.

Паралельні облігації-- це позика, що складається з кількох кредитів, які одночасно розміщуються в різних країнах, причому кожна країна-учасниця залучає один або кілька кредитів у національній валюті. Умови випуску цих облігацій максимально стандартизовані й різняться тільки у виключних випадках (випускаються на пред'явника). Вперше концепцію паралельних облігацій запропонував американський інвестиційний банк "JP Morgan", і це було пов'язано з планами ЄС запровадити в 1999 р. єдину валюту -- євро. Механізм паралельних облігацій полягає в тому, що емітент одночасно здійснює кілька емісій єврооблігацій, деномінованих у валютах, які найвірогідніше увійдуть у перший раунд валютного союзу. Кожна емісія має однакові умови (купон, строк погашення, документацію тощо) і передбачає реденомінацію в євро в разі його запровадження. За створення валютного союзу випущені на різних євроринках облігації консолідуються в одну емісію. Таким чином, емітент забезпечує собі деноміновану в євро емісію, яка буде достатньою і ліквідною, щоб уникнути небажаних коливань цін, пов'язаних із введенням єдиної європейської валюти.

5. За способом первинного розміщення розрізняють цінні папери, що розміщуються за допомогою відкритого продажу, і такі, що розповсюджуються шляхом індивідуального розміщення.

У кожному конкретному випадку залежно від намірів держави аукціони для первинного розміщення державних цінних паперів проводяться за різними правилами (табл. 2.3). Центральний банк або інші фінансово-кредитні інститути є посередниками (агентами) під час відкритого продажу державних цінних паперів на аукціоні, що триває від кількох тижнів до кількох місяців. Умови продажу публікуються заздалегідь.

У разі індивідуального розміщення облігацій уряд проводить переговори з великими інвесторами про одержання кредиту під випуск боргових зобов'язань. На переговорах обговорюються також умови отримання кредиту (строки, обсяг випуску, процентна ставка тощо). Застосовують як приватне, так і публічне розміщення міжнародних облігацій (табл. 2.4).

6. За характером сплати емісії розрізняють позики з відкладеними, або частковими, і негайними платежами. Емісії з відкладеними, або частковими, платежами -- це облігації, при купівлі яких інвестори сплачують тільки певну частину ціни емісії, а решту -- через кілька місяців. Це дає змогу емітентам зменшити витрати, оскільки у них з'являється можливість отримати додатковий прибуток при зниженні ставок і/або захистити від девальвації валюту на час між початковими і кінцевими платежами. Популярність цих облігацій залежить від прогнозів руху процентних ставок і валютних курсів. Емісії з негайними платежами -- це облігації, всю суму випуску яких емітент одержує одразу.

7. За виплатою доходу державні позики можуть бути процентні (з фіксованою чи плаваючою ставкою), з нульовим купоном (дисконтні), а також виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні, безпроцентні. Під процентною розуміють позику, дохід від якої визначають у певному проценті номіналу кожного цінного папера, сплачують на основі купонів або одноразово при погашенні, без щорічних виплат.

При розміщенні дисконтних позик їх купують зі знижкою від номінальної вартості (з дисконтом), а погашають за номіналом. Різниця між ціною купівлі та погашення і є доходом інвестора. Прибуток за виграшними позиками власники цінних паперів одержують при погашенні зобов'язань у формі виграшів, що потрапили в тиражі виграшів.

Державні цінні папери, на які не випали виграші, через певний час викуповуються за номіналом. Умовами випуску процентновиграшних позик передбачається виплата частини доходу за купонами, а іншої -- у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом терміну дії позики виграш припаде на кожний цінний папір. Безпроцентні позики не передбачають виплату доходу у грошовій формі, вони погашаються у формі надання різноманітних товарів підвищеного попиту.

У сучасних умовах функціонування ринку державних запозичень найчастіше використовують дві форми виплати доходу -- сплата процентів і дисконту (для облігацій з нульовим купоном). Відсотковий платіж встановлюється фіксований або з плаваючим доходом. При використанні державних цінних паперів з плаваючим доходом процентні ставки враховують зміни кон'юнктури ринку: динаміку облікової ставки, рівень дохідності державних цінних паперів та інфляцію.

За характером обігу державні цінні папери поділяють на такі, що вільно продаються і купуються, і такі, власники яких не можуть змінюватися.

За методами розміщення розрізняють добровільні та примусові позики. Нині в Україні кошти залучаються на принципах добровільності, вигідності та гарантованості повернення.

За терміном погашення державні позики бувають коротко-, середньо- та довгостроковими. Законодавство іноземних країн по-різному класифікує строки надання і повернення кредитів. Якщо більшістю визначено короткостроковий термін до одного року, то довгостроковими позиками в Німеччині є цінні папери з періодом 7-30 років, в Англії -- понад 15 років, у Франції -- 10-30 років, в Україні -- понад 5 років.

За типом запозичення державні позики поділяють на некомерційні та комерційні. Перші найчастіше надаються іноземними країнами, міжнародними фінансовими організаціями, які зазвичай позичають на довгостроковий період, на пільгових умовах (відстрочення погашення позики), з порівняно невисокою процентною ставкою за кредитні ресурси. Напрямки та обсяги використання отриманих коштів контролюють кредитори. Умови надання позик можуть включати перелік економічних і політичних вимог до дій країни-позичальника. Комерційні позики (фідуціарні) -- це запозичення на зовнішніх ринках капіталу з метою фінансування дефіциту бюджету. Фідуціарна основа передбачає надання іноземними банками позики Україні за рахунок коштів, отриманих від випуску і розміщення серед інвесторів облігацій банку-фідуціарія. Відповідальність за погашення облігацій та сплату відсотків несе держава, що позичає кошти, а не банк-фідуціарій. У вітчизняній практиці фідуціарні позики були номіновані в доларах, дойчмарках та євро, частина зобов'язань вже реструктуризована урядом України.

12. За напрямками використання розрізняють такі кредити:

- на фінансування дефіциту бюджету та погашення державного боргу;

- на підтримку національної валюти і фінансування платіжного балансу;

- на фінансування інвестиційних та інституційних проектів, у тому числі під гарантію уряду, і на фінансування експорту товарів (робіт, послуг).

За напрямками використання позики згруповані в табл. 2.5. Значною є питома вага кредитних ресурсів, що надходять із зовнішніх джерел.

13. За характером погашення заборгованості розрізняють кредити з поверненням одноразово і частинами. Застосовують три варіанти погашення позик: позика погашається рівними частинами протягом кількох років; щоразу наростаючими сумами (застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне збільшення доходів держави); сумами, які кожного разу зменшуються (застосовується тоді, коли передбачається, що зменшуватимуться доходи держави чи збільшуватимуться державні видатки).

14. 3а зобов'язаннями держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом дострокового погашення і без цього. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

Структура державних запозичень і питання про те, які саме інструменти слід застосовувати в умовах трансформаційного періоду, визначається на основі таких чинників:

- мінімізація вартості обслуговування заборгованості з прийняттям інвесторами таких умов;

- стимулювання розвитку фінансових ринків;

- гнучкість при фінансуванні;

- забезпечення прозорості операцій уряду із заборгованістю.

1.2 Сутність державного кредиту України

Про сутність державного кредиту Бондарчук Тетяна Григорівна пише:

Державний кредит у сучасних умовах - це сукупність фінансових відносин, у яких у якості однієї сторони виступає держава, а іншої - фізичні і юридичні особи. У сфері цих відносин держава в більшості випадків виступає в якості позичальника засобів, а населення, підприємства, банки, фонди - як кредиторів. Крім того, держава може виступати гарантом. по зобов'язаннях різних фізичних або юридичних осіб. Це означає прийняття державою на себе відповідальності за погашення зобов'язань вищезгаданих фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, якщо особи, по зобов'язаннях яких держава виступила гарантом, не зможуть їх виконати, то обов'язок по виконанню цих зобов'язань переходить до держави. Отже, виступ держави в угоді як гарант не спричиняє автоматичного збільшення державного боргу. Разом з тим, як показала практика, державні гарантії не потрібні позичальникам, здатним самостійно залучати кредитні ресурси. У гарантіях кредитів бідують, як правило, надійні позичальники.

Оцінка впливу державного кредиту на соціально-економічні процеси в суспільстві й забезпечення на його основі збалансованості бюджету як позитивного в значній мірі перебільшена, оскільки засобу, притягнуті в бюджет за допомогою державного кредиту, використаються не як капітал, що приносить дохід, а як платіжні й купівельні засоби. Вони не приносять додаткового доходу й збільшують "ціну" бюджетних доходів держави за рахунок наступної виплати відсотків або дисконту. Єдиним реальним джерелом погашення боргових зобов'язань держави є податки, а їхнє збільшення, пов'язане з обслуговуванням боргу, згубно впливає на економіку.

1.3 Кредит як форма руху позикового капіталу

Про кредит Зажевська Наталя Вікторівна пише:

В економічній теорії позиковий капітал традиційно розглядається як сукупність грошових коштів, які на поворотній основі передаються у тимчасове користування за плату у вигляді процента. Для більш повного розуміння суті позикового капіталу необхідно передусім визначити характерні особливості, що відрізняють його від промислового і торговельного капіталів.

Особливості і джерела позикового капіталу. На ринку капіталів позиковий капітал займає особливе місце, задовольняючи потреби національної економіки в особі держави, юридичних та фізичних осіб у вільних фінансових ресурсах.

Специфіка позикового капіталу найбільш повно проявляється у процесі передачі його від кредитора до позичальника і навпаки:

позиковий капітал як капітал - власність, власник якого передає, а точніше - продає, позичальнику не сам капітал, а лише право на його тимчасове використання (наприклад, згідно із законодавством більшості держав товари, що отримані на умовах ще не погашеного комерційного кредиту і знаходяться на складі позичальника, який збанкрутував, не підлягають реалізації в загальному порядку, а повертаються кредитору без урахування черговості його фінансових вимог);

позиковий капітал як своєрідний товар, споживна вартість якого визначається здатністю продуктивно використовуватися позичальником, забезпечуючи йому прибуток (частина якого й використовується для подальшої виплати позикового процента);

специфічна форма відчуження позикового капіталу, процедура передачі якого від кредитора позичальнику завжди має рознесений за часом характер в частині механізму оплати (при звичайній операції вартість проданого товару оплачується негайно, кредитні ж ресурси і плата за їх використання частіше за все повертаються лише через певний час);

особливості руху позикового капіталу, який, на відміну від промислового і торговельного, на стадії передачі від продавця (кредитора) до покупця (позичальника) звичайно знаходиться лише в грошовій формі.

На відміну від лихварського капіталу, основним джерелом якого виступали власні грошові кошти кредитора, позиковий капітал формується передусім за рахунок фінансових ресурсів, що залучаються кредитними організаціями у держави, юридичних та фізичних осіб (що, до речі, і визначає роль банку як спеціалізованого посередника на ринку позикових капіталів). Не заглиблюючись в питання економічної теорії, що детально аналізує процес взаємодії сфер виробництва і обігу як першоджерела кредиту, можна визначити два джерела мобілізації фінансових ресурсів з подальшим перетворенням їх на позиковий капітал.

На першому етапі розвитку кредитних відносин єдиним джерелом формування позикового капіталу виступали тимчасово вільні грошові кошти держави, юридичних та фізичних осіб, що на добровільній основі передаються фінансовим посередникам для подальшої капіталізації і отримання прибутку. Ці кошти фіксувалися на так званих депозитних рахунках у відповідних кредитних організаціях і забезпечували своїм первинним власникам фіксований прибуток у формі процента по цих внесках. Це джерело не втратило своєї актуальності і в сучасних умовах, коли по мірі зростання рівня життя населення розвинених держав кошти фізичних осіб становлять все більш істотну частину джерела, що розглядається.

По мірі розвитку капіталістичного способу виробництва і, зокрема, безготівкової форми грошових розрахунків з прямою участю банків новим джерелом формування позикового капіталу стали кошти, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів. Основні причини подібного вивільнення фінансових ресурсів:

неспівпадання часу реалізації виробленої продукції (тобто надходження

грошових коштів на розрахунковий рахунок продавця) з термінами фактичного здійснення витрат на придбання сировини, матеріалів, виплату заробітної плати найманому персоналу і т.п.;

поступове зношення основних фондів і витікаюча звідси необхідність формування амортизаційного фонду як резерву грошових коштів, що в подальшому використовуються для фінансування відновлення фізичного і морального їх зносу;

утворення нерозподіленого залишку прибутку з моменту його формування до фактичного використання (наприклад, у формі дивідендів, що звичайно виплачуються по завершенні розрахункового року).

Вказані кошти акумулюються, як правило, на розрахункових рахунках юридичних осіб в обслуговуючих їх кредитних організаціях. При цьому для банку особлива привабливість даного джерела позикового капіталу визначається відсутністю необхідності:

отримання попередньої згоди власника розрахункового рахунку на використання коштів, що знаходяться на ньому;

виплати прибутку по розрахункових рахунках по аналогу з депозитними, тобто фактична безплатність цих ресурсів (наприклад, за кредитним законодавством США аж до початку 70-х рр. банкам заборонялося нараховувати процент по розрахункових рахунках, в сучасних умовах окремі зарубіжні та вітчизняні банки виплачують його в мінімальних розмірах).¹⁸

Для більшості сучасних банків джерело, що розглядається, виступає як основний мобілізаційний ресурс і спонукає їх до постійного збільшення загального складу клієнтів, що обслуговуються.

Структура ринку позикових капіталів. Ринок позикових капіталів як один з фінансових ринків можна визначити як особливу сферу фінансових відносин, пов'язаних з процесом забезпечення кругообігу позикового капіталу.

Основні учасники цього ринку:

первинні інвестори, тобто власники вільних фінансових ресурсів, що на різних засадах мобілізуються банками і перетворюються на позиковий капітал;

спеціалізовані посередники в особі кредитно-фінансових організацій, які здійснюють безпосереднє залучення (акумуляцію) грошових коштів, перетворення їх на позиковий капітал і подальшу тимчасову передачу його позичальникам на поворотній основі за плату в формі процента;

позичальники в особі юридичних, фізичних осіб і держави, що відчувають нестачу в фінансових ресурсах і готові заплатити спеціалізованому посереднику за право їх тимчасового використання.

Виходячи з цільової спрямованості кредитних ресурсів, що виділяються банками, ринок позикових капіталів може бути диференційований на чотири базових сегменти:

грошовий ринок - сукупність короткострокових кредитних операцій, що обслуговують рух оборотних коштів;

ринок капіталів - сукупність середньо - і довгострокових операцій, що обслуговують рух передусім основних засобів;

фондовий ринок - сукупність кредитних операцій, що обслуговують ринок цінних паперів;

іпотечний ринок - сукупність кредитних операцій, що обслуговують ринок нерухомості.

Кожний з перерахованих сегментів ринку має специфічні особливості в частині його організації і функціонування, що на практиці привело до створення комерційних банків, спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів (інвестиційних, іпотечних і т.п.).

1.4 Сутність державного боргу України

Про сутність державного боргу Киреєв Анатолій Петрович пише:

Існування державного кредиту зумовлює появу державного боргу. Внутрішні та зовнішні запозичення, які на певний період часу оформляються у вигляді державного боргу, є не тільки індикатором фінансового стану країни, а й показником її конкурентоспроможності.

Державний борг може бути капітальним і поточним. Капітальний державний борг -- це вся сума випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, а також доходи (проценти), які необхідно сплатити за цими зобов'язаннями. Поточний державний борг -- витрати з виплати доходів (процентів) кредиторам за всіма борговими зобов'язаннями держави і погашення зобов'язань, термін сплати яких настає в поточному періоді.

Державний борг з'являється в результаті фінансування дефіциту Державного бюджету, який, у свою чергу, відображає перевищення бюджетних видатків над податками, зборами та іншими обов'язковими платежами до бюджету. Абсолютні значення державного боргу можуть бути великими, проте борг завжди має перебувати у відповідній пропорції до рівня бюджетного дефіциту і темпів зростання ВВП. Зростання ВВГТ призводить до відносного зниження державного боргу у відсотках ВВП, що дає змогу зводити бюджет з дефіцитом, не збільшуючи відношення боргу до ВВП. У держави може бути стабільний дефіцит бюджету у процентах до ВВП при стабільному рівні боргу у процентах до ВВП. При цьому абсолютний державний борг збільшується, а відносний -- стабілізується або знижується. У країнах, де ВВП скорочується, бюджетні дефіцити призводять як до абсолютного, так і до відносного збільшення державного боргу.

Виконання державою її регулятивно-контролюючих функцій неможливе без законодавчо визначених і встановлених розмірів внутрішніх та зовнішніх запозичень і державних гарантій на поточний бюджетний рік. Державний борг має економічно обгрунтовані межі, що дають урядові змогу обслуговувати його без ризику виникнення кризи неплатежів.

В Україні державні внутрішні та зовнішні запозичення і надання державних гарантій здійснюються в межах встановлених на кожний бюджетний період граничних обсягів державного внутрішнього та зовнішнього боргу України та надання гарантій. Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" граничний обсяг державного внутрішнього боргу України на 1 січня 2004 р. становив 14,93 млрд грн, зовнішнього -- суму, еквівалентну 8,588 млрд дол.

Бюджетним кодексом України встановлено, що основний обсяг державного боргу не повинен перевищувати 60 % фактичного річного обсягу ВВП України.

Державний борг класифікується за типами кредиторів і боргового зобов'язання й поділяється на внутрішній і зовнішній (рис. 2.6).

У загальному обсязі державного боргу внутрішній борг становить майже третину. Найбільша частка в ньому припадає на заборгованість перед юридичними особами (за облігаціями внутрішньої державної позики) і банківськими установами, у тому числі перед НБУ за позиками, отриманими для фінансування дефіциту бюджету, а також за залишками вкладів населення, централізованими колишнім Ощадним банком СРСР, і компенсаціями за ними; заборгованість сільськогосподарських підприємств за довго- та короткостроковими позиками, зараховану на державний внутрішній борг України. Цей борг складається із заборгованості минулих років і тієї, що з'являється щороку з новими борговими зобов'язаннями уряду України.

Державний зовнішній борг України -- це заборгованість за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Цей борг складається з боргових зобов'язань перед міжнародними фінансовими організаціями -- МВФ, Світовим банком, ЄС, ЄБРР, іноземними країнами-кредиторами -- Росією, Туркменістаном, Німеччиною, США, а також іноземними банками (фідуціарні позики) і корпораціями.

Отже, державний зовнішній борг -- це заборгованість за позиками, залученими з іноземних джерел. При цьому держава відіграє роль позичальника або гаранта погашення цих позик іншими позичальниками. До складових державного зовнішнього боргу належать: | прямий борг, що формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за якими є держава, і випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Кредитні відносини базуються на прямому державному управлінні;

t умовний борг, що формується при нормативно-адміністративному регулюванні запозичень за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під гарантії держави (гарантований державний борг). Відповідальність за обслуговування цих кредитів несе або держава, або підприємницька структура -- позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних коштів. Якщо безпосередній позичальник-підприємство не виконує своїх боргових зобов'язань перед нерезидентами, то за умовами угоди про позичання набирає чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі гроші перераховуються кредиторам з Державного бюджету, а потім держава намагається повернути кошти від безпосередніх позичальників.

В Україні з 1992 р. за рахунок іноземних кредитів під державні гарантії було реалізовано 90 проектів загальним обсягом 2,4 млрд грн. Зазначені кредити є низькоефективними. Це пояснюється тим, що більше половини з них спочатку передбачали повне або часткове використання бюджетних коштів для обслуговування та погашення позик. Розрізняють такі позики, що надаються підприємствам на умовах їх обслуговування та повернення виключно за рахунок держави, і такі, що передбачають погашення з бюджетних джерел з поступовим відшкодуванням підприємствами суми боргу в національній валюті або товарами до державних резервів. Відповідно 50 % гарантованих урядом позик було надано на умовах валютної самоокупності підприємств. Основними кредиторами вітчизняних підприємств є Німеччина і США. Значну частину їх коштів було спрямовано в галузі агропромислового комплексу України, на металургійну промисловість, на освіту й охорону здоров'я.

Ураховуючи негативний досвід залучення позик під гарантію уряду, держава фактично призупинила цей процес, вона гарантує виконання тільки тих проектів, що мають для країни стратегічне значення.

У світовій господарській практиці існують різні індикатори зовнішньої заборгованості. Наприклад, за методикою Світового банку, для визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до відповідної категорії щодо зовнішньої заборгованості (країни з надмірним чи помірним рівнем заборгованості) використовують показники, наведені в табл. 2.6.

Визначення рівня заборгованості пов'язане з основними макроекономічними параметрами: динамікою виробництва та експорту, рівнем процентної ставки, динамікою валютних курсів, бюджетним дефіцитом.

Згідно з міжнародними стандартами рівень зовнішньої заборгованості України порівняно невисокий.

Нерозв'язаною проблемою України є не так контрольовані абсолютні та відносні показники зовнішнього боргу, як їх короткострокова ліквідність -- відношення платежів до наявних валютних резервів.

Для країн, що здійснюють радикальні економічні реформи, внутрішні позики та зовнішня фінансова підтримка необхідні для фінансування структурних перетворень, прискорення стабілізації економіки і досягнення економічного зростання.

Проте механізм впливу позик на макроекономічну ситуацію не однозначний. Структура державного боргу за використанням залучених коштів свідчить, що державні позики переважно спрямовувались на поточні потреби держави: забезпечення стабільності функціонування грошово-кредитної системи, фінансування дефіциту платіжного балансу та державного бюджету і здійснення "критичного імпорту" (переважно енергоресурсів). І тільки невелика їх частина спрямовувалася безпосередньо на розвиток економіки. Занепокоєння викликає велика питома вага коротко- та середньострокових зобов'язань (13 % -- до 5 років, 62 % -- від 5 до 10 років, 11 % -- від 10 до 15 років, 14 % -- понад 15 років). У результаті нераціональних і зайвих зовнішніх запозичень можуть виникнути такі боргові зобов'язання перед нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать можливості уряду щодо здійснення незалежної економічної політики. Обґрунтовуючи економічні наслідки державного боргу, застосовують різні критерії для розрізнення впливу на фінансову систему: термін існування боргу, його структуру, розмір платежів, зміну в розподілі та використанні ВВП на споживання, інвестиції, експорт товарів і послуг.

Застосування державою внутрішніх запозичень потребує здійснення політики, спрямованої на управління як мобілізацією фінансових ресурсів, так і обслуговуванням платіжних зобов'язань, які виникають внаслідок дії механізму державного кредиту.

1.5 Сутність державного боргу в Україні

Про сутність державного боргу в Україні Панчищина Світлана Миколаївна пише:

Державний борг - це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх прийнятих та непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові зобов'язання держави, що вступають в дію в результаті виданих гарантій за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору. В цілому, здійснення державою запозичень, в результаті чого утворюється борг, має на меті фінансування бюджету, тобто покриття між різниці між доходами та витратами бюджету, які включають заплановані видатки та платежі з погашення боргу).

В залежності від резистентності кредитора відрізняють зовнішні та внутрішні запозичення. Крім того, державні запозичення відрізняються за своєю структурою в залежності від терміну запозичення (довго-, середньо- та короткострокові), валюти (гривня, або іноземна валюта (долар США, евро, японська єна) та ін.

Для забезпечення належного рівня боргової безпеки держави вкрай необхідно домагатися покращання управління її внутрішньою та зовнішньою заборгованістю.

Управління державним боргом має відбуватися з урахуванням такої важливої складової усієї фінансової політики України, як політика державних запозичень (боргова політика). Остання у свою чергу повинна акумулювати в собі розробку і реалізацію таких взаємопов'язаних та взаємообумовлених елементів, як:

? стратегія державних зовнішніх і внутрішніх запозичень;

? встановлення ліміту державного боргу в цілому, а також внутрішнього та зовнішнього, зокрема;

? визначення тривалості боргового циклу на основі раціоналізації управління динамікою сукупного, внутрішнього і зовнішнього державного боргу;

? вибір найбільш прийнятних у конкретний відрізок часу форм фінансування внутрішніх і зовнішніх державних запозичень (урядові, банківські чи комерційні кредити, державні цінні папери), ступеня концентрації боргових зобов'язань України по окремих кредиторах (міжнародні фінансові організації, уряди зарубіжних країн, іноземні приватні кредитори, вітчизняні юридичні та фізичні особи), рівня диверсифікації запозичень за валютним складом (спеціальні права запозичення (СПЗ), долар США, євро тощо) з урахування ефективного розподілу пов'язаних з цим інвестиційних ризиків;

? розгляд питання щодо можливості (або неможливості) капіталізації частини державного боргу (з відповідною пропозицією кредиторам погашення певної частки боргу державною власністю);

? заходи щодо здешевлення державних запозичень і зниження ризику їх обслуговування (при визначенні вартості обслуговування кредитів слід враховувати оцінку можливого зниження потенційного рівня та погіршання умов

? обставини, боргова політика держави може носити агресивний чи обмежувальний характер, а також зводитися до помірного нарощування державного боргу.

Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами: по-перше, скільки іноземного капіталу країна може поглинути, по-друге, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи з зовнішніми платежами. При обчисленні цих факторів повинні враховуватись як короткотермінові, так і довготермінові характеристики державного зовнішнього боргу.

Однією з головних характеристик є співвідношення суми державного зовнішнього боргу до ВВП (критичний рівень: 80 - 100 %).

Розділ ІІ. Державний кредит України

2.1Основні етапи розвитку кредитних відносин

У своєму історичному розвитку кредит минув кілька послідовних етапів, кожний з яких характеризувався радикальними перетвореннями як по мірі його поширення і функціям, що виконуються, так і безпосереднім учасникам.

Первинне становлення. Основною ознакою цього етапу була повна відсутність на ринку позикових капіталів спеціалізованих посередників. Кредитні відносини встановлювалися напряму між власником вільних грошових коштів і позичальником. Кредит виступав у формі виключно лихварського капіталу, характерними рисами якого були:

повна децентралізація відносин позики, що визначаються лише прямою домовленістю між кредитором і позичальником;

- обмеженість поширення (кредит використовувався, в основному, в сфері обігу і частково з метою невиробничого споживання, тобто без подальшої капіталізації);

- надвисока норма процента як плати за використання позикових коштів.

Завершення цього етапу було пов'язане зі становленням капіталістичного способу виробництва, який визначив різке збільшення потреб у позикових фінансових ресурсах з метою їх виробничого споживання (тобто з обов'язковою подальшою капіталізацією). Індивідуальні капітали лихварів були об'єктивно не в змозі задовольнити вказаний попит, що й спонукало деяких з них використати в своїй діяльності грошові кошти, що на позикових засадах залучаються у інших власників (аналогічні функції почали виконувати і міняйли, інші традиційні учасники фінансових відносин, що спеціалізувалися раніше виключно на обміні національних валют).

Структурний розвиток. Етап розвитку кредиту, що розглядається, характеризувався появою на ринку позикових капіталів спеціалізованих посередників в особі кредитно-фінансових організацій. Перші банки, що виникли на базі великих лихварських і міняльних контор, прийняли на себе найважливіші функції, що стали згодом традиційними для більшості кредитних інститутів:

акумулювання вільних фінансових ресурсів з їх подальшою капіталізацією і передачею позичальникам на платній основі;

обслуговування деяких видів платежів і розрахунків для юридичних і фізичних осіб (надалі і для держави);

проведення ряду спеціальних фінансових операцій (наприклад, по обслуговуванню механізму вексельного обігу, операцій з нерухомістю).

Зростаючий рівень попиту на послуги спеціалізованих посередників і відповідно висока норма прибутку на ринку позикових капіталів зумовили стрімкий розвиток банківської системи за рахунок переливу в неї капіталів з інших сфер діяльності (засновниками кредитних організацій були вже не лихварі або міняйли, а промислові і торгові капіталісти). Відносини на ринку позикових капіталів почали набувати до деякої міри формалізованого характеру, встановлювалися типові процедури кредитування, середньо регіональні та середньо національні ставки позикового процента, механізм відповідальності сторін і т.п. Однак, загалом діяльність кредитних організацій як і раніше носила децентралізований характер, що об'єктивно перешкоджало розвитку рийку позикових капіталів, а в умовах циклічного розвитку економіки часами провокувало загострення диспропорцій на інших фінансових ринках.

Сучасний стан. Основна ознака цього етапу -- централізоване регулювання кредитних відносин в економіці з боку держави в особі центрального банку. Поява перших загальнонаціональних державних кредитних інститутів, наділених монопольними функціями по координації і нормативно-методичному забезпеченню кредитно-грошових відносин, сприяла формуванню повноцінної системи безготівкового грошового обігу, а також істотному розширенню переліку послуг та операцій комерційних банків, наприклад, по обслуговуванню фондового ринку. Надалі діяльність центральних банків розвивалася у напрямі передусім використання кредитних важелів як одного з найбільш ефективних регуляторів ринкової економіки, що вимагало певного посилення контролю з їх сторони за роботою недержавних кредитних організацій. Нарешті, розвиток інформаційних технологій в економіці, формування глобальних банківських мереж, комп'ютерних комунікацій і баз даних дозволили вивести кредитні відносини на принципово новий якісний рівень як в частині техніки обслуговування клієнта, так і поширення їх на всі сфери фінансової діяльності, в тому числі - на міжнародних ринках.