Історія формування грошових систем Великобританії та США

Грошова система Великобританії

Назва англійської валюти - фунт стерлінгів - історично виникла ще з ХХ сторіччя та відображає первісний ваговий вміст - 1 фунт срібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.

До 1971 р. 1 фунт стерлінгів розподілявся на 12 шилінгів, кожний з яких в свою чергу розподілявся на 20 пенсів. Нині 1 фунт стерлінгів розподіляється на 100 пенсів , а в обігу знаходяться банкноти у 20,10,5. 1 фунт стерлінгів та монети 1 фунт стерлінгів, 50, 5, 2, пенси та 0,5 пенні.

Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше інших країн - наприкінці 18 сторіччя на основі Закону 1797 року про припинення вільного карбування срібних монет. Але в тому ж році розмін банкнот на золото було припинено у зв'язку з війною із наполеонівською Францією, бо виникла необхідність у покритті дефіциту державного бюджету.

У 1816 році було прийнято закон, за яким дозволялося вільне карбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів за тройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. Офіційний золотий вміст 1 фунту стерлінгів складав 7,32 г.

З 1821 року до початку першої світової війни в Англії проіснував золотий монометалізм у його класичній формі - золотомонетного стандарту. Емісія банкнот Банком Англії в цей час регулювалась актом Р.Піля, який вимагав 100% забезпечення їх золотом за винятком 14 млн. ф.ст., які складали фідуціарну емісію, що забезпечувалась державними позиками. Дія цього закону тимчасово призупинялася парламентом і у періоди криз 1847,1857,1866 рр. фідуціарна емісія значно перевищувала встановлений обсяг.

Після припинення розміну банкнот на золото в серпні 1914 року, уряд розпочав використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових витрат. Маса грошей в обігу 1913-1918 рр. зросла з 35 млн. до 399 млн.ф.ст., у 1920 році вона становила 555 млн.ф.ст., тобто збільшилась у 16 разів порівняно із 1913 р. Наслідком стала інфляція, яка не відзначалася великими темпами. Товарні ціни зросли лише удвічі. Такий розрив між темпами емісії та темпами зростання цін пояснювався рядом факторів:

- витісненням з обігу металевих грошей та зменшенням обсягів комерційного кредитування;

- державним нормуванням розподілу товарів та контролем за цінами;

- уповільненням швидкості обігу грошей.

При зростанні товарних цін в 2 рази, курс фунту стерлінгів по відношенню до долара США протягом всієї війни залишався на довоєнному рівні, бо в цей час зменшувалась купівельна спроможність долара. Крім того, Англія активно проводила політику валютної інтервенції за рахунок кредитів США, що штучно підтримувало завищений курс фунту стерлінгів. Коли в 1919 р. Англія припинила проведення політики валютної інтервенції, курс фунту стерлінгів знизився з 4,867 до 3,4 дол.

З метою стабілізації фунту стерлінгів уряд з 1920 року взяв курс на дефляцію, почав проводити політику "дорогих" грошей. Тому після першої світової війни інфляція в Англії продовжувалася відносно недовго - до 1920 р. Вже в 1920-21 фінансовому році Англія за допомогою збільшення податків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знецінених фунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.

Початком грошової реформи був квітень 1925 р., коли Англія поновила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася до золотого стандарту. Обміну на золото підлягали лише суми не менш 1700 ф. стерлінгів. Реформу проводили методом реставрації, тому що уряд переслідував дві основні цілі: поновити довіру до фунту стерлінгів, яке було підірване інфляцією та збільшити реальну вартість надходжень від іноземних інвестицій та внутрішніх накопичень.

З 1925 р. поряд з розмінними банкнотами продовжували обертатися казначейські білети, які в 1928 році було вилучено з обігу. В цьому ж році реформу було завершено прийняттям закону про надання Банку Англії права на фідуціарну емісію банкнот ( тобто не забезпечених золотом) у розмірі 260 млн.ф.ст., а при домовленості з казначейством - зверх цієї суми.

В цей час курс фунту стерлінгів був завищений порівняно із купівельною спроможністю цієї валюти, що значною мірою пояснювалося надмірним попитом з боку спекулянтів. Поновлення розміну фунтів стерлінгів на золото за завищеним курсом мало у майбутньому негативний вплив на експортні можливості та валютне становище Англії.

Світова економічна криза 1929-33 рр. значно послабила позиції Англії на зовнішніх ринках та викликала масовий відлив капіталів з країни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почало зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.

Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Іноземні вкладники, побоюючись припинення розміну фунту стерлінгів на золото, почали вилучати депозити , що прискорило зменшення золотих запасів в країні. Наслідком такого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розміну банкнот на золото. Золотий стандарт в Англії потерпів остаточний крах, країна перейшла до паперової грошової системи із валютним курсом, що коливається. Курс фунту стерлінгів почав знижуватися, і вже на початку 1932 р. він складав 3,2 дол., тобто знизився на 35%.

Таке зниження валютного курсу, з одного боку, підвищувало конкурентоспроможність англійського експорту, а з іншого,- послаблювало довіру до англійської валюти та до Лондона як міжнародного фінансового центра. З метою підтримки валютного курсу у 1932 році було створено Зрівняльний валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії, для здійснення валютної інтервенції на ринках.

Англія , як і інші країни, до другої світової війни зберігала вільну конвертованість фунту стерлінгів у валюти інших країн. З початком війни було введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших країн було припинено за виключенням країн стерлінгової зони.

З введенням валютних обмежень було встановлено офіційний курс фунту стерлінгів на рівні 4,03 дол.США за 1 фунт стерлінгів. Таке співвідношення залишалося до девальціі англійської валюти 1949 р., при цьому золотий вміст складав 3,6 г золота.

За роки війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення грошової маси у 2,5 рази, але за цей час зросли тільки на 75%, тобто темпи знецінення фунту стерлінгів були меншими порівняно із періодом першої світової війни. Взагалі темпи інфляція в Англії були меншими ніж в інших країнах, які приймали участь у війні (за винятком США).

На цьому відбилися три фактори:

- висока питома вага податків у фінансуванні військових витрат (більше 40%);

- значна роль зовнішніх джерел фінансування (поставки товарів в кредит колоніями и домініонами, надання США в оренду озброєння, стратегічної сировини та продовольчих товарів.)

- державний контроль над цінами та нормування продовольчих товарів, яке зберігалося в Англії протягом довгого часу і після закінчення війни.

За роки війни населенням та підприємствами було накопичено величезні грошові маси, різко зросла зовнішня заборгованість Англії, що могло потенційно спричинити подальше знецінення фунту стерлінгів. Саме наявність великого зовнішнього боргу та дефіцитність платіжного балансу стали причиною необхідності збереження жорстких валютних обмежень до кінця 50-х років. Хоча була спроба відмінити деякі обмеження, вона закінчилася невдачею. З 1 липня по 20 вересня 1947 р. в Англії існувала обмежена конвертованість валюти для нерезидентів, що призвело до зростання темпів втрати залишків золотих запасів країни. Для введення конвертованості валюти ще не склалися достатні умови. Тому після 20 вересня 1947 року було введено жорсткі валютні обмеження.

Лише у грудні 1958 року фунт стерлінгів почав вільно обмінюватися на долари та інші валюти за поточними операціями для нерезидентів, тобто вводилася часткова конвертованість фунту стерлінгів. За іншими операціями валютні обмеження зберігалися до 1979 року.

У післявоєнний час в Англії темпи інфляції були більшими, ніж в інших промислово розвинутих країнах(за виключенням Італії). В 1951-1960 рр. Роздрібні ціни зростали в середньому на 4%; в 1971 -1980 рр. -на 13.3%; в 1981 -1986 гг. - на 7,5%. Купівельна спроможність фунту стерлінгів в 1986 р. знизилась порівняно із довоєнним рівнем 1938 року у 16 разів і порівняно із 1950 роком - у 12 разів.

Головною причиною хронічної інфляції та дефіцитності платіжного балансу після другої світової війни були величезні військові витрати Англії. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 рр. збільшився з 23 до 95 млрд. ф.ст.

Інфляція та пасивність платіжного балансу стали причиною двократної девальвації фунту стерлінгів у післявоєнний період. Перша післявоєнна девальвація англійської валюти на 30.5 % була проведена в 1949 р. Офіційний курс до долара знизився з 4,03 до 2,8 дол.за один фунт стерлінгів. Серед причин девальвації треба виділити перш за все невідповідність офіційного курсу фунту стерлінгів дійсному як наслідок сильного інфляційного знецінення. Така невідповідність виявилась вже у перші післявоєнні роки.

Девальвація 1949 року не вирішила проблем англійської валюти. Прогресуюче погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 року, призвело до того, що ні зовнішня кредитна допомога, ані підвищення облікової ставки Банком Англії не могли припинити зниження офіційних золотовалютних резервів. Кожного разу, коли погіршувався стан платіжного балансу країни, відбувалися масові операції, пов'язані із продажем фунтів стерлінгів, що погіршувало валютне становище країни ще більше.

У листопаді 1967 року було проведено другу післявоєнну девальвацію на 14,3%. Курс фунту стерлінгів до долара знизився до 2,4 дол.США. Ця девальвація була доповнена кредитно-фінансовими обмеженнями, вплив яких відбився на стані платіжного балансу вже через 1.5 роки . У 1969-1971 роках Англія мала велике позитивне сальдо за поточними операціями. Тому у грудні 1971 р. фунт стерлінгів було револьвовано до долара. Новий курс становив 2.6 дол. Ця стабілізація виявилася нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу у 1972 році змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим плаваючого курсу. З цього періоду розпочалося різке зниження курсу. В 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 роком. Криза довіри до фунту стерлінгів призвела до того, що з 1976 року уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70 рр. припинила своє існування.

З середини 1977 року позиції фунту стерлінгів відносно зміцнилися, що було пов'язано із припливом капіталів у країну у зв'язку із початком видобутку нафти у Північному морі під час нафтової кризи. Завдяки цьому курс фунту стерлінгів в 1977 році підвищився майже до рівня 1971 року - з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. вперше з 1931 року було відмінено усі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-82 рр. розпочався відлив капіталів з країни, знову з"явилася тенденція до знецінення фунту стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією з причин, чому Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 року запровадили євро у безготівковий обіг.

Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різні інструменти. До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи : зміна процентної ставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методи контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом селективного регулювання були так звані кредитні стелі, тобто встановлення кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого кредитування та інш.

З середини 70-х років посилився вплив неокласичних та монетаристських концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю за банківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Для поширення продажу державних зобов'язань за межи банківської системи Банк Англії зробив ряд змін у механізм регулювання державного боргу, для того, щоб підвищити його . Важливішою метою грошово-кредитного регулювання стало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та співвідношення державних позик до валового внутрішнього продукту.

Відносно значний рівень інфляції у Великобританії у післявоєнний період призвів до зниження курсу фунту стерлінгів до долара США (з 2,02 долл.в 1975 до 1,64 дол. у1998) та інших валют.

Головним видом грошей у Великобританії є депозитні гроші. Готівкові гроші - банкноти та розмінна монета складають десь 32% всієї грошової маси в обігу.

В англійській статистиці використовується декілька агрегатів грошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обізі та касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в банках , за якими не сплачуються відсотки. М1 - це показник "вузьких грошей". М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити в банках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100000 ф.ст. з повідомленням не більш ніж за один місяць, та депозити в ощадних банках. Агрегат М3 включає окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитні сертифікати в фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитні сертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до М3 включає депозити та акції будівельних товариств.

Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у Великобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот в сумі, що визначається казначейством та затверджена парламентом.

Грошова система США

У 18 ст. грошовий обіг на американському континенті обслуговувався англійськими фунтами стерлінгів та іспанськими срібними доларами. В 1785 році конгрес США визначив національною грошовою одиницею долар, який містив 24.34 гр. срібла, а в 1792 році прийняв закон, згідно якого в країні офіційно вводилась біметалева система подвійної валюти. Співвідношення між золотом і сріблом встановлювалось 1:15. В 1834 році воно було змінено на 1:16. В першому випадку срібло було переоцінене, у другому - недооцінене. Тому практично до 1834 року в обігу переважало срібло, потім - золото. Одночасно в США відбувався децентралізований випуск власних банкнот приватними банками, тобто здійснювалась банкнотна емісія.

Під час громадянської війни 1861-1865 років банки штатів припинили розмін банкнот на золото і срібло, золоті і срібні монети поступились паперово-грошовій системі. З цього часу і до початку 1879 року в обігу переважали паперові банкноти та "грінбекі" - білети казначейства США, випущені для покриття військових видатків.

В 1873 році був прийнятий закон про заборону вільної чеканки срібних монет, що означало перехід від біметалізму до золотого монометалізму. Проте фактично біметалізм зберігався до 1900 року, коли в США був прийнятий закон про золотий стандарт, який остаточно затвердив грошову одиницю - долар з вмістом в ньому 1.50463 г. золота.

Закон 1875 року передбачав реставрацію металевої грошової системи шляхом обміну золота на"грінбекі", проте надмірна емісія останніх призвела до їх різкого знецінення і фактично обмін був відновлений лише в 1879 році.

До початку 60-х років 19 ст. робилися спроби централізувати та впорядкувати грошову емісію, головною особливістю якої в той час була абсолютна хаотичність. Уряд двічі (в 1791 та 1816 рр.) створював емісійні установи для випуску банкнот, проте це закінчувалось безрезультатно. В цей час емісію банкнот здійснювали головним чином штатні банки, яких на 1861 рік нараховувалось 1601, в обігу знаходилось більше 7000 банкнот різного типу, з яких тільки 1500 - дійсно функціонуючих в цей період банків.

В 1863 році був прийнятий федеральний закон про створення національної банківської системи. Тільки національні комерційні банки, які були створені згідно цього закону, мали право емісії банкнот, але в межах куплених кожним з цих банків та зданими на зберігання в казначейство суми облігацій держзайму. При цьому до 1873 року загальна сума емісії банкнот всіх національних банків не повинна була перевищувати 300 млн. дол. Для того, щоб позбавити штатні банки можливості емісії і змусити їх прийняти статус національних, в 1865 році був введений 10% податок на банкнотну емісію штатних банків. Створенням національних банків уряд не тільки врегулювував банкнотний обіг, але й використовував ресурси цих банків як джерело державних позик. Таким чином, розмір емісії визначався не потребою товарообігу в готівці як у засобі обігу і платежу, а був поставлений в залежність від суми придбаних банками облігацій.

Головним недоліком системи грошової емісії США на початку 20 ст. була її нееластичність. В періоди криз, коли виникала гостра нестача грошей, в обігу були різні їх замінники, такі як сертифікати розрахункових палат і поштові марки. Тому однією з головних цілей Федерального резервного акту в 1913 р. було створення системи еластичної грошової емісії, контрольованою державою. Цей акт був прийнятий конгресом 23 грудня 1913 року. У відповідності з Федеральним резервним актом вся територія країни була поділена на 12 округів, в кожному з яких був створений федеральний резервний банк з правом емісії банкнот. Одночасно змінилось забезпечення банкнот - з цього часу банкноти федеральних резервних банків забезпечувались не менше ніж на 40% золотом, а інші 60% - короткостроковими комерційними векселями.

В роки першої світової війни США, на відміну від європейських країн, не відміняли розміну банкнот на золото. Це пояснюється незначними військовими видатками країни. Більш того, в ці роки значно покращувався стан платіжного балансу, США перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора. Значно збільшилися золоті запаси країни, бо значна частина золотих грошей була тезаврована приватними власниками і банками, до того ж банки вносили золото в федеральні резервні банки як резерви за депозитами. Саме це дозволило забезпечити збереження вільного обміну доларових банкнот на золото в монетній формі. З цього моменту долар почав завойовувати становище міжнародної розрахункової та резервної валюти. В 1922 р. на конференції в Генуї міждержавними угодами була створена друга світова валютна система, яка функціонувала на базі золото-девізного стандарту і валют провідних країн - англійському фунті стерлінгів та американському долару.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. викликала значне зростання банкрутств банків, повністю підірвала довіру до банківської системи серед населення, почалось масове вилучення вкладів з банків з одночасним обміном їх на золото. Це змусило США в березні 1933 р. припинити розмінювати банкноти на золото.

Погіршення економічної ситуації в світі взагалі та в США зокрема, змусило уряд піти на девальвацію власної валюти. Законом від 31 січня 1934 р. долар був девальвований на 40.9%, вміст золота в доларі знизився з 1.50463 до 0.888671 г. чистого золота, а купівельна ціна золота казначейством США відповідно збільшилась з 20,67 до 35 доларів за тройську унцію. Громадянам і юридичним особам в США було заборонено володіти золотом в монетарній формі. Розмін грошей на золото скасовувався. Девальвація дала можливість федеральним резервним банкам збільшити банкнотну емісію на 69% при тих самих золотих запасах, одночасно долар ставав більш дешевим для іноземців, що розширювало експортні можливості

Закон 1934 р. про срібло вимагав від казначейства купувати срібло в країні і за кордоном до тих пір, поки запас срібла не досягне 25% загального металевого запасу. На суму закупленого срібла випускались срібні сертифікати, які стали елементом грошової маси. Формально закон був прийнятий з метою розширення металевої бази грошового обігу, в дійсності ж казначейство допомогло підняти ціну на срібло, яка в 1932 р. впала до 25 центів за унцію. Казначейство, щоб досягти необхідної норми, скуповувало за ціною 64-90 центів за унцію все срібло, яке добувалось в США.

Офіційна ціна на золото (35 доларів за тройську унцію) довгий час була об'єктом державного регулювання США для підтримки незмінного золотого вмісту американської валюти. Проте до другої світової війни долар в якості резервної валюти використовувався головним чином країнами американського континенту, а в ролі міжнародної розрахункової та резервної валюти займав лише друге місце - після англійського фунта стерлінгів.

В роки другої світової війни значно посилилось економічне та валютне становище США завдяки значному зростанню промислового і сільськогосподарського виробництва і незважаючи на те, що грошово-кредитна система США широко використовувалась для фінансування військових видатків. За роки війни грошова маса в обігу зросла до 103 млрд. дол. в 1945 р. проти 32.4 млрд. дол. в 1939 р., готівка за цей же період зросла в 4.6 раза ( з 5.7 млрд. дол. до 26.3 млрд. дол.), депозити банківської системи - приблизно в З рази (з 26.7 млрд. дол. до 76.8 млрд. дол.), а купівельна спроможність долара впала на 25%. Але інфляція в США була значно менша, ніж у інших країнах. Це дало можливість США домогтися в 1944 р. офіційного визнання долара основною валютою світу. В 1944 р. Бреттон-вудською угодою була оформлена третя світова валютна система, яка існувала до 1976 р. Згідно цієї угоди, золото-девізний стандарт зберігався лише в міждержавних відносинах, статут створеного Міжнародного Валютного фонду зобов'язав членів МВФ здійснювати урядові операції з золотом тільки за офіційною ціною (35 дол. = 1 тройська унція) для підтримки незмінного вмісту американської валюти. Світова грошова система базувалась на нерозмінних кредитних грошах і проголошувався статус долара і фунта стерлінгів як резервних валют - особливої категорії конвертованих національних валют. що використовувались як міжнародні платіжні та резервні засоби.

В перші повоєнні роки на долю США припадало 56% промислового виробництва, 40% обсягів зовнішньої торгівлі, 70% централізованих запасів золота. Кінець 50 - початок 60-х років відзначався для США значним погіршенням валютних позицій та сальдо платіжного балансу.

Починаючи з 1958 р. пасивне сальдо платіжного балансу США щорічно перевищувало З млрд.дол. Покривалось пасивне сальдо як короткостроковою доларовою заборгованістю інших країн, що створювали власні резерви доларів - міжнародних засобів платежу, так і золотим запасом США В результаті золотий запас країни зменшився з 24.6 млрд.дол. в 1949 р. до 11.0 млрд.дол. в 1971 р. Коли золотий запас наблизився до 25% забезпечення емісії, обов'язкове золоте покриття долара було скасовано. В США був встановлений мінімальний рівень золотого запасу як військове - стратегічного резерву (близько 10 млрд. дол.). Негативний стан платіжного балансу та посилення темпів інфляції в США викликали "втечу" від долара. В зв'язку з неможливістю обміняти всі долари на золото, уряд США припинив розмін в серпні 1971 р.

Для того, щоб покращати стан платіжного балансу, в першу чергу - торговельного балансу, в грудні 1971р. та в лютому 1973 р. були проведені девальвації долара на 7.9% та на 10% відповідно. Офіційна ціна на золото зросла в лютому 1973 р. до 42.22 дол. за 1 тройську унцію.

Щоб витіснити золото з обігу і відновити довіру до долара, в 1975 р. уряд США дозволив своїм громадянам купувати золоті злитки та монети. В 70-х роках відбулись золоті аукціони для того, щоб знизити ринкову ціну золота і прискорити процес його демонетизації. Ямайська угода (1976-1978 рр.) мала на меті виключити золото з світовою валютної системи, ввівши для країн - членів МВФ стандарт СДР і заборонивши використовувати золото як основу паритету валют. Проте значне вільне коливання курсу долара, яке почалось після цього, призвело до різкого зростання ціни на золото. Золото до цього часу використовується в якості резервного актива і засобу забезпечення міжнародних кредитів.

Довгий строк безперервного зниження курсу долара негативно вплинув на його роль головної світової резервної валюти. Його доля в інвалютних резервах інших країн зменшилась з 84.7% в 1973р. до 65% в 1985р. Проте на початку 80-х років керівництво ФРС активно проводило антиінфляційну політику і курс долара по відношенню до валютної корзини країн ЄЕС почав зростати. Курс досяг максимума в 1985 р. і мав негативні наслідки для стану торговельного балансу США - зменшення експорту американських товарів і стимулювання імпорту більш дешевих зарубіжних товарів. З вересня 1985 р. для виправлення такого становища уряд США почав постійні контакти з урядами інших економічно розвинутих країн з метою координації валютної політики і спільних дії на валютних ринках. Так, у вересні 1989 р. підписана угода країн "великої сімки" про узгоджену інтервенційну продаж доларів, у квітні 1990 р. - про узгоджену політику отримання падіння йєни. У вересні 1992 р. велика криза європейських валют змусила активізувати політику оптимізації курсу долара.