Кредитна діяльність ЄС, склад і структура союзної заборгованості

10

Західна Європа є однією з найважливіших частин «золотого мільярду», до якого також входять США, Канада та Японія. На її частку припадає одна п'ята усього світового ВВП, тобто приблизно стільки ж, скільки й на США. Розрив між промислово розвинутими країнами (ПРК) і країнами, що розвиваються (КР), у післявоєнний період у світовому господарстві не подоланий і навіть збільшується. У цьому проявляється глобалізація світової економіки з американським відтінком, що призводить до посилення політики антиглобалізму в КР, насамперед щодо США, які прагнуть до однополярного світу, інакше кажучи, до панування у світовій економіці. Незважаючи на те, що темпи зростання у КР більші, ніж у ПКР, зближення між ними не відбувається, оскільки абсолютний приріст у ПРК більший, ніж у КР, незважаючи на те, що темпи у них нижчі, ніж у розвинутих країнах. Річ у тім, що відсоток приросту в ПРК важить набагато більше, ніж у КР в абсолютних розмірах. За два останніх десятиріччя ХХ ст. щорічні темпи зростання ВВП Європейського Союзу були нижчими і від загальносвітових, і США, і Японії.

У кінці ХХ ст. Західна Європа зайняла перше місце на світовому ринку позичкових капіталів. На неї припадає близько 40% міжнародного ринку позичкових капіталів, тоді як на частку США - 35%, Японії - 24%. Це дуже важливо, якщо врахувати, що світовий ринок позичкових капіталів (приблизно 80 трлн. дол.) у два рази перевищує світовий ВВП і в п'ятнадцять разів світовий експорт товарів. При цьому слід мати на увазі, що на міжнародний ринок позичкових капіталів припадає близько однієї п'ятої, а чотири п'ятих залишається поза національними ринками позичкових капіталів. Це приблизно відповідає співвідношенню між експортною та внутрішньою частинами світової товарної продукції. Сильні позиції інтегрованої Європи на міжнародному ринку позичкових капіталів свідчать про активну участь країн ЄС у процесах інтернаціоналізації та глобалізації розвитку світового господарства, а також міжнародного поділу праці. Для загальної характеристики міжнародного ринку позичкових капіталів важливо враховувати, що навіть у його міжнародній частині на країни, що розвиваються, припадає менш ніж 20%, тоді як більше 80% припадає на промислово розвинуті країни. Важливо при цьому підкреслити, що масштаб фінансових ринків (капіталізація акцій, облігацій та банківські активи) країн ЄС сягнув до кінця ХХ ст. рівня США. До середини 90-х рр. минулого століття чітко проявилась тенденція зростання облігаційного ринку порівняно з іншими складовими ринку позичкових капіталів, а саме з банківським кредитом і ринком акцій. За оцінками Д. М. Михайлова, на початок 1996 р. ринок облігацій становив близько 30 трлн. дол., тоді як на акції припадало приблизно 20 трлн. дол. і стільки ж на банківський кредит, що в минулому був на першому місці. Серед облігаційних позик приблизно 85% припадає на єврооблігації. Скорочення питомої ваги банківського кредитування відбувається не тільки на міжнародному ринку позичкових капіталів, а й на національних ринках позичкових капіталів. Так, наприклад, за два останніх десятиріччя у ФРН питома вага банківського кредиту на ринку позичкових капіталів зменшилась у два рази при відповідному зростанні фіктивного капіталу, тобто цінних паперів. У Японії за такий самий період питома вага банківського кредиту зменшилась з 90% до 50%. Аналогічні процеси відбуваються у США та інших розвинутих країнах.

Наприкінці 1970-х рр. на ринку цінних паперів з'являються нові види так званих виробничих інструментів, що отримали назву деривативів. Їх зростання та розвиток тісно пов'язані з кризою традиційних фінансових ринків, особливо у 80-90-ті рр. ХХ ст. Обвали з курсами акцій та облігацій на фондових ринках вже наприкінці 1980-х рр. зумовили необхідність страхування ризиків, або хеджування. Саме тому поряд із традиційними угодами з цінних паперів стали здійснюватися паралельні термінові угоди з метою страхування від ризиків. У результаті використання деривативів відбувається зниження частки та ролі біржових операцій і починає домінувати позабіржовий ринок, пов'язаний із вказаними деривативами. У банків ці операції відображаються у позабалансових статтях. Нова ланка (деривативи) світового ринку позичкових капіталів (поряд із банківськими кредитами та ринком цінних паперів) належить до термінового ринку деривативів. До 1980-х рр. на фондовій біржі переважали касові угоди, а термінові відігравали меншу роль, як із цінними паперами, так і з валютою. У 80-ті й особливо у 90-ті рр. ХХ ст. переважають вже ф'ючерси з облігаціями. Щодо акцій, то ф'ючерсні операції з ними не отримали серйозного розповсюдження. Опціони, як і ф'ючерси, спочатку використовувались у сфері валютних операцій, але потім головною їх сферою стали операції з цінними паперами. Таким чином, за останнє десятиріччя минулого століття на першому місці серед деривативів знаходилися ф'ючерси, на другому - форвардні операції, на третьому - опціони та на четвертому - свопи. Загалом за десятиріччя ф'ючерси у два рази перевищують опціони, а тенденція така, що якщо в 1986 р. на ф'ючерси припадало 45%, а на опціони - 55% операцій з похідними інструментами, то в 1996 р. відповідно 70% та 30%. Ф'ючерсні, форвардні операції та опціони різко збільшують свої масштаби від середини 1980-х рр., насамперед у Європі, тоді як питома вага їх у США зменшується. Якщо у 1986 р. на США припадало 90% від усієї торгівлі деривативами, а на Західну Європу - 3,3%, то у 1996 р. вони зрівнялися в операціях з цими деривативами на рівні 37%. Конкурентна боротьба на терміновому ринку деривативів проявилася у тому, що нині функціонує об'єднана електронна система бірж Парижу, Франкфурта-на-Майні та Цюріха. Крім цього, об'єднують свої зусилля на двосторонній основі біржі Лондона та Франкфурта-на-Майні. Позабіржові угоди здійснюються переважно комерційними банками і зростають швидше, ніж біржові (аналогічне явище виявлено й у торгівлі на валютних ринках). Щодо свопів, то у 1990-ті рр. центром їх торгівлі стала Західна Європа, завдяки інтеграційним процесам у рамках Європейського валютного союзу.

Упродовж останніх двох десятиріч на світовому ринку позичкових капіталів у результаті переливу капіталу з однієї сфери в іншу відбувається відрив від виробничої сфери у бік фіктивного капіталу (в Росії це відбувається значно гірше). Найважливішою сферою вкладення позичкового капіталу стає фіктивний капітал, а операції щодо страхування, чи хеджування, доповнюються суто спекулятивними угодами для одержання максимального прибутку.

У результаті переливу позичкового капіталу у сферу фінансового капіталу відбуваються серйозні світові фінансові кризи. У 1980-ті рр. світова платіжно-фінансова криза охопила насамперед Мексику, Бразилію та Аргентину. Саме тоді й відбулась реструктуризація та сек'юритизація у вигляді переоформлення банківської заборгованості в облігації та інші форми цінних паперів. Синдиковані кредити комерційних банків стали втрачати значення, а замість цього відбувається справжній вибух інновацій на ринку цінних паперів. У 1990-ті рр. світова фінансова криза охопила країни Південно-Східної Азії і відігравала таку ж роль, як і в Латинській Америці. Відрив ринку позичкових капіталів від виробничої сфери та перекачування засобів у світовому масштабі до спекулятивної фінансової сфери й фіктивний капітал зачепили «азійських тигрів», які після тривалого підйому опинились в економічній кризі. Взаємозалежність світового ринку позичкових капіталів проявляється у різких відливах і припливах позичкового капіталу на різних континентах. Це відчула не тільки Західна Європа, а й Росія у 1998 р.

Обов'язковим критерієм для позичкового капіталу, відповідно до рішень Маастрихтської угоди, вибрано величину його ціни або відсоток. Для відсотку встановлюється норма, що на 2% перевищує найнижчі ставки трьох країн.

Сукупна кредитна система Євроленда в 2007 р. становила 14 трлн. євро. Deutsche Bundesbank / Monatsbericht October, 2008, s. 10x. Її активи на 80% були використані в єврозоні та на 20% поза нею. У єврозоні близько 4/5 позичкового капіталу спрямовано у підприємницький сектор та фізичним особам, тоді як на частку державного сектору припадає 1/5. Підприємницький сектор та фізичні особи використовують переважно банківські кредити, на які припадає 88%, тоді як на облігації - 4,6% та на акції - 7,4%, тобто загалом на цінні папери - 12% від усього позичкового капіталу цього сектору. У державний сектор позики надходять, навпаки, здебільшого у формі реалізації цінних паперів - 3/5, а 2/5 - у формі банківського кредиту.

Джерела позичкового капіталу представлені емісією готівкової грошової маси та небанківськими вкладами підприємств та фізичних осіб. Готівкова грошова маса в обігу (МО) становить на території Євроленду 5,5%. Отже, переважно розрахунки та платежі здійснюються у безготівковій формі. Щодо позичкового капіталу, то в його джерелах на емісію готівки припадає трохи більше 2%.

У пасивах кредитної системи країн єврозони головне місце посідають небанківські вклади (42%), тоді як на державних рахунках - суми менше 3% пасивів. Якщо порівняти їх із суб'єктами в активах, то на підприємства та фізичні особи, частка яких у пасивах становить 42%, припадає 70% в активах, тобто в 1,7 разу більше, а на державні бюджети - 22%, тобто у 7 разів більше. Отже, перелив капіталу відбувається значною мірою на користь підприємств, фізичних осіб та держави. Оскільки надходження до кредитної системи з країн поза єврозоною приблизно дорівнюють відпливу з єврозони (20%, або 1/5), то кошти, що залишаються, надходять на рахунки довготермінових зобов'язань (13,2%) фонду грошового ринку (3,1%), РЕПО (1,7%) та інші рахунки (11%).

Важливо зазначити, що у пасивах, як і в активах, переважають довготермінові засоби. Вклади до запитання і терміном до одного року, що надходять від підприємств і населення, становлять половину усіх вкладів. 47,7% припадає на вклади з терміном більше двох років. Щодо активів, то й у них довготермінові кредити посідають суттєве місце, тобто використовуються на кредитування інвестицій.

Отже, розглянуті вище грошова, фінансова та кредитна політики країн ЄС, як показує практика, ефективні лише при скоординованості їх дій для досягнення поставлених економічних цілей. Відповідно до критеріїв, визначених Маастрихтською угодою, можна вважати досягнутими в межах єврозони наступні результати.

По-перше, обмежено інфляцію, що в 2006 р. у середньому перебувала на річному рівні в 2,5%. Більше 90% грошових розрахунків та платежів проводились у безготівковій формі.

По-друге, щодо позичкового капіталу, то він обслуговує виробничу сферу переважно довготерміновим кредитом. Відсоткові ставки дотримуються норми Маастрихтської угоди та характеризувались у 2006 р. незначною дисперсією у країнах: від 4,8% до 5,3% за граничної норми 6,9%.

У структурі кредитної системи, крім центральних банків, яким з 1995 р. заборонено покривати дефіцити державних бюджетів та комерційних банків (вони обслуговують переважно зворотний капітал підприємств), значне місце посідають фінансові установи, що спеціалізуються на довготерміновому кредитуванні підприємств і житлового будівництва населення. Вони належать до третьої ланки кредитної системи, куди входять іпотечні банки, земельні банки, будівельні ощадні банки, інвестиційні банки, державні банки з особливими завданнями, страхові товариства, пенсійні та інші фонди і т. д.

Таблиця 3.

Основні макроекономічні показники країн єврозони (Євроленда)

9. Оплата праці за годину Пряма і додаткова.

Третя ланка кредитної системи в країнах ЄС перевершує комерційні банки (другу ланку) як за кількістю, так і за масштабами позичкового капіталу. Deutsche Bundesbank. Moatsbericht, 2002, № 10, s. 24x-25x.

На жаль, ця ланка дуже слабко розвинута в Росії, але вона необхідна для форсування у нас інвестиційного процесу, а, отже, і виробництва.

Таблиця 4

Консолідований баланс кредитної системи єврозони (в млрд. євро) Банки (включаючи будівельні ощадкаси), фонди грошового ринку, євросистема.

Монетарні показники в Європейському валютному союзі

(зміни протягом року)

Джерело: Deutsche Bundesbank, Geschдftsbericht, 2008, S. 29.

Примітки:

1) показник із поправкою на сезонність;

2) готівковий обіг, а також грошові засоби, які резиденти ЄВС тримають у немонетарних фінансових інституціях ЄВС на поточних рахунках;

3) М1 з урахуванням інших короткотермінових банківських внесків резидентів ЄВС, що перебувають у немонетарних фінансових інституціях ЄВС (строкові внески до 2 років і строкові внески з обумовленою вимогою пред'явлення до 3 місяців);

4) М2 з урахуванням ліквідних фінансових інструментів, що тримають резиденти ЄВС (операції РЕПО монетарних фінансових інституцій із немонетарними фінансовими інституціями у валютній зоні євро; фондові інструменти грошового ринку, а також боргові зобов'язання монетарних фінансових інституцій валютної зони євро з терміном до 2 років).

5) залишкова сума.

Список використаної літератури

1. Авдокушкин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. -- М.: Маркетинг, 2005.

2. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ. вузів. -- К.: Знання, 2003.

3. Весь мир: энцикл. справ. -- Минск: Литература, 2005.

4. Дахно І. І. Міжнародне економічне право: Курс лекцій. -- К.: МАУП, 2000.

5. Дахно І. І. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. -- К.: МАУП, 2004.

6. Евстигнеев В. Р. Валютно-финансовая интеграция в ЕС и СНГ: Сравнительный систематизированный анализ. -- М.: Наука, 2005.

7. Економіка зарубіжних країн: Підруч. / А. С. Філіпенко, В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. -- 2-ге вид. -- К.: Либідь, 2004.

8. Deutsche Bundesbank. Vonatsbericht N 5, 2007, S. 10x, 11x, 12x, 13x; N 10, 2008, S.10x-13x.