Фінансова діяльність суб’єктів господарювання

8

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання

1) Цілі та сутність фінансової діяльності підприємства. Фінансова діяльність суб'єкта господарювання

Це дії щодо формування і використання його фінансових ресурсів, які мають форму економічно обґрунтованих управлінських рішень. - це діяльність всередині підприємства по розробці і реалізації фінансових рішень щодо володіння чотирма типами цінностей, між якими можна зробити вибір: майном, матеріальними і нематеріальними цінностями; фінансовими цінностями; грішми; боргами у формі дебіторської і кредиторської заборгованості. Загальні стратегічні цілі: - фінансова рівновага підприємства; - фінансова рентабельність підприємства (рентабельність власного капіталу); - ріст майна підприємства (темп росту активів, темп росту обороту); - гнучкість (маневреність) фінансів. У ході виконання поставлених цілей фінансова діяльність вирішує такі основні завдання: - вибір оптимальних форм фінансування; - вибір структури капіталу підприємства і напрямки його використання; - підтримка необхідного рівня ліквідності та платоспроможності підприємства; - регулювання грошових потоків (балансування надходжень і витрат платіжних коштів підприємства у часі); - забезпечення своєчасності розрахунків тощо. Зміст фінансової діяльності визначається функціями фінансової діяльності, які охоплюють весь комплекс проблем щодо залучення фінансового капіталу підприємства і його розміщення у майно підприємства, тобто формування активів.

2) Капітал підприємства, визначення його потреби

Капітал - кошти, які вкладені в суб'єкт господарювання для початку або продовження господарської діяльності з метою одержання прибутку. Класифікація: 1) за належністю підприємству власний та позиковий, 2) за об'єктом інвестування основний та оборотний, 3) за формами інвестування в грошовій, матеріальній та нематеріальній формі, 4) за організаційно-правовими формами акціонерний капітал, пайовий та індивідуальний, 5) за формою знаходження капіталу в процесі обігу - капітал в грошовій формі, у виробничій та товарній, 6) за формами власності приватний та державний, 7) за відповідністю правовим нормам функціонування легальний та тіньовий, 8) за джерелами залучення національний ті іноземний.

Загальна потреба в капіталі для створення нового підприємства включає предстартові витрати (носять одноразовий характер, займають незначну частку в складі загальної потреби в капіталі та включають відносно незначні суми фінансових коштів необхідні для розробки бізнес плану та фінансування відповідних досліджень) та стартовий капітал (використовується для формування активів нового підприємства для початку його господарської діяльності).

Для визначення загальної потреби в капіталі новоствореного підприємства використов-ся 2 основних методи: 1) передбачає визначення необхідної суми активів, яка дозволяє підприємству розпочати господарську діяльність; 2) передбачає викорстання показника капіталомісткість продукції. Загал потреба в капіталі=Капіталоміст-ть * загальний обсяг продук-ї +предстартові витрати.

3) Види діяльності суб'єктів господарювання та класифікація форм фінансування

Звичайна (операційна, фінансова та інвестиційна) та надзвичайна (події що не відбуваються регулярно). Операційна діяльність підприємства - це основна діяльність підприємства, пов'язана з виробництвом або реалізацією продукції, що є визначальною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу. Для підприємств різних галузей операційною діяльністю є: - придбання матеріалів і сировини, виготовлення продукції та її реалізація; - операції з придбання та реалізації товарів; - це операції щодо залучення та розміщення капіталу, формування портфеля інвестицій тощо.

Інвестиційна діяльність підприємства -- це операції з інвестиціями, якими є кошти, цільові банківські вклади, цінні папери, обладнання, ліцензії та інтелектуальні цінності, з метою отримання прибутків. Це: - планування інвестиційного розвитку, - оцінка ефективності інвестиційного проекту; - моніторинг ефективності проекту; управління ризиками інвестиційної діяльності; - вибір схеми фінансування проекту.

Фінансова діяльність підприємства - це діяльність з фінансовими ресурсами підприємства, що має результатом зміну структури власного та позикового капіталу підприємства. Це: - обґрунтування об'єкта інвестування; - формування портфеля цінних паперів; - інвестування за методом участі в капіталі; - управління формуванням прибутку (планування доходів та витрат).

Основне завдання ФДСГ - фінансування діяльності підприємства. Під фінансуванням прийнято розуміти комплекс заходів по покриттю потреби підприємства в капіталі. В практиці ФДСГ розрізняють фінансування новоствореного, рефінансування діючого, розширення діючого підприємства, санаційне фінансування при криховому стані. Завданням фінансування є мобілізація коштів для здійснення операційної та інвестиційної діяльності.

4) Регулювання ФДСГ

Процес управління фінансовою діяльністю включає в себе зовнішнє (державне правове та нормативне регулювання, ринковий механізм регулювання) та внутрішнє (інформаційне забезпечення фінансової діяльності, регламентація окремих процесів, система методів фінансового управління та система фінансових важелів).

Вплив організаційно-правової форми на фінансову діяльність підприємства.

Вибір ґрунтується на порівнянні між собою різних організаційних форм підприємництва за такими їх характеристиками: - правове оформлення та гарантії бізнесу з боку держави; - повноваження керівництва (представництво підприємства, участь у прийнятті рішень та веденні справи); - участь власників в прибутках або збитках, а також право вилучення майна підприємства в особистих цілях; - можливості фінансування власним та позиковим капіталом; - можливості зміни чисельності власників при вступі або виході з бізнесу; - особливості оподаткування кожної форми підприємництва; - законодавчі межі обов'язкового обсягу відкритості фінансової інформації (річного звіту); - витрати па правову форму (витрати па заснування підприємства, витрати па збільшення власного капіталу, особливі витрати па звітність тощо).

Організаційно-правова форма (статус) підприємства - це закріплений статутом вид підприємства - унітарне (одноосібне), орендне, господарські товариства (АТ, ТОВ, повне і командитне ТОВ, з додатковою відповідальністю) та ін. Фінансова діяльність приватного підприємства має такі особливості: 1. спрощене прийняття рішень (одноосібно власником або призначеним ним директором); 2. Статутний фонд підприємства утворюється коштами або майном його власника. 3. Мале підприємство є вразливим на ринку і постійно перебуває під загрозою втрати незалежності. 5. Необхідність самофінансування за рахунок власного прибутку в умовах обмеженості зовнішнього фінансування диктує фінансову стратегію постійного підвищення рентабельності бізнесу. 6. Фінансова діяльність приватного підприємства має головною метою постійне дотримання фінансової рівноваги. Навіть короткострокова втрата платоспроможності катастрофічно і відразу приводить до одного з варіантів: - ліквідація підприємства як юридичної особи при банкрутстві; - перехід під контроль кредиторів.

Фінансова діяльність усіх товариств (партнерства) має особливості: 1. Фінансова діяльність товариства побудована на рішеннях, які є колективними і приймаються спільно учасниками товариства відповідно до їх часток у статутному капіталі на засадах одностайного голосування. 2. Статутний капітал формується внесками засновників коштами, майном, або майновими правами і поділяється па частки відповідно до розміру внеску. Розмір внеску є підставою для розподілу дивідендів. 3. Фінансування здійснюється додатковими внесками учасників у статутний капітал, або позиками самих учасників, товарними позиками інших підприємств, кредитами фінансових організацій. 4. Фінансова діяльність товариства по залученню капіталу залежить від його розміру. Велике товариство з великими активами має можливості більшої мобілізації ресурсів, у т.ч. за рахунок позикових коштів. 5. Фінансова діяльність товариства може бути більш ризиковою, тому що його засновники не відповідають по боргах своїм майном, якщо інше не визначено статутом. 6. Товариства мають складність при реорганізаціях, обумовлену складністю передачі часток власності у статутному капіталі та додатковому капіталі.

Фінансова діяльність акціонерного товариства має такі особливості: 1. Стратегічні фінансові рішення приймаються на основі рішення більшості акціонерів. Поточні фінансові рішення приймаються уповноваженими менеджерами та органами, сформованими зборами акціонерів. 2. Якщо керівники є основними акціонерами, то існує тенденція висування головною метою фінансової діяльності отримання прибутку. Метою фінансової діяльності великих АТ, як правило, є зростання ринкового курсу акцій. 3. Статутний капітал формується емісією акцій і має складний механізм збільшення або зменшення. Частка власника у власному капіталі АТ визначається відповідно до кількості належних йому корпоративних прав. 4. Фінансування діяльності здійснюється власним та позиковим капіталом, який залучається на ринку банківських кредитів та фондовому ринку. 5. Фінансова діяльність великих підприємств знаходиться під тиском держави: нав'язані їм етичні й екологічні цілі часто йдуть врозріз з економічними цілями підприємства. 6. Реорганізація АТ ускладнена операціями з конвертації та обміну корпоративних прав та оцінкою майна і боргів при приєднанні або поділу балансу.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання без створення юридичної особи, її особливостями є: 1. Власний капітал приватного підприємця утворюється його приватним майном. 2. Фінансові рішення розробляються та приймаються одноосібно самим підприємцем. 3. Фінансування позиковими коштами обмежене розміром майна, що може бути надане кредитору у заставу, та особливостями цього майна, яке використовується в особистих цілях. 4. Відповідальність по боргових зобов'язаннях за умови державної реєстрації розповсюджується на все майно приватного підприємця за виключенням встановленої законом суми. 5. Можливість вибору системи оподаткування з таких варіантів: >загальний порядок оподаткування суб'єктів господарської діяльності на основі обліку всіх доходів та витрат на діяльність і при цьому не існує обмежень на вид діяльності; >сплата фіксованого прибуткового податку з придбанням торговельного патента при обмеженні дозволених видів діяльності та обсягу діяльності по чисельністю найманих працівників (до 5 осіб) та розміру валового доходу (до 7000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Ставка фіксованого податку залежить від виду діяльності і складає від 20 до 100 грн на місяць зі збільшенням на 50% за кожного залученого працівника; >сплата єдиного податку при спрощеній системі обліку та звітності при обмеженні щодо дозволених видів діяльності та обсягу діяльності за чисельністю найманих працівників (до 10 осіб) та розміру валового доходу (до 500 тис. грн. за рік). Ставка фіксованого податку залежить від виду діяльності і складає від 20 до 200 гри на місяць зі збільшенням на 50% за кожного залученого працівника.

Фінансова діяльність державних та комунальних унітарних підприємств (комерційних та казенних). Державне унітарне підприємство створюється органом державної влади і входить до сфери його управління, тобто є підзвітним цьому органу. 1. Статутний капітал державних унітарних підприємств створений відокремленою частиною державної власності без поділу на частки, яка закріплена за ним на праві господарського відання (державне комерційне підприємство) чи оперативного управління (державне казенне підприємство). 2. Фінансування державних унітарних підприємств здійснюється виділеними бюджетними коштами в статутний капітал, цільовими субсидіями з Державного бюджету, банківськими позиками, отриманим прибутком, іншими джерелами, не забороненими законом.

Державне комерційне підприємство здійснює свою господарську діяльність згідно із засадами звичайного комерційного підприємства, але формує виробничу програму згідно з державним замовленням. Органи державної влади не відповідають по зобов'язаннях підприємства.

Державне казенне підприємство функціонує в умовах об'єктивно відсутньої конкуренції. Воно здійснює діяльність, яка дозволена лише державним підприємствам і виробляє понад 50% збиткової продукції, яка за своїм характером не може бути рентабельною. Органи державної влади відповідають по зобов'язаннях казенного підприємства.

Формування власного капіталу підприємства

1) Власний капітал, його функції та складові частини

Це кошти, втілені в необоротні та оборотні активи для започаткування та продовження господарської діяльності. В ході подальшої роботи підприємства його власний капітал збільшується або зменшується залежно від рівня прибутковості та зміни складу власників (засновників) і розраховується згідно з П(С)БО 2 як різниця між загальним капіталом підприємства та всіма його зобов'язаннями.

Статутний (номінальний) капітал юридичної особи реєструється у державному органі реєстрації одночасно з реєстрацією статуту підприємства. Додаткові внески засновників можна направити на поповнення статутного капіталу, перереєструвати його і лише тоді на них нараховуються дивіденди. Пайовий капітал формують юридичні особи, для яких передбачено внесення пайових внесків та реєстрація установчих документів різної форми (кредитні спілки, споживчі товариства, колективні сільськогосподарські підприємства). Па додаткові пайові внески згідно з рішенням зборів пайовиків також можуть нараховуватися дивіденди. Додатковий капітал у складі власного капіталу утворює резерви капіталу підприємства, які можуть бути використаними без завдання прямих фінансових втрат власникам, па відміну від втрати статутного капіталу, що є прямим збитком для власників. Складовими додаткового капіталу є додатковий вкладений капітал (сума перевищення вартості випущених акцій над їх номіналом) та інший додатковий капітал (відображається сума дооцінки необоротних активів, вартість безоплатно отриманих активів та ін. види додаткового капіталу).

Резервний капітал підприємства, поданий окремою позицією пасиву балансу, складається з обов'язкових резервів підприємства і буде розглянутий детальніше у наступних розділах. Нерозподілений прибуток у складі додаткового капіталу відбиває частину чистого прибутку, який поповнює власний капітал підприємства результатами господарської діяльності за певний період.

Функції власного капіталу: 1. Фінансування діяльності на довгостроковий та поточний період у вигляді інвестицій у необоротні та оборотні. 2. Гарантування майнового захисту прав власників підприємства на частину статутного капіталу. 3. Захист прав кредиторів, які можуть звернути свої вимоги на майно підприємства в межах власного капіталу і особливо в частині його статутного фонду. 4. Розподіл доходів за результатами фінансового року між власниками. 5. Розподіл майна підприємства між власниками у разі ліквідації підприємства. 6. Визначення ступеня влади кожного з власників на прийняття рішень щодо керівництва підприємством. Чим більша частка власника у статутному капіталі (чим більшим пакетом акцій він володіє), тим вищий ступінь впливу на підприємство. 7. Визначення самостійності підприємства. Чим вища питома вага власного капіталу у загальному капіталі, тим більш незалежним є підприємство у прийнятті рішень. 8. Компенсація понесених збитків поточної діяльності резервами створеними з нерозподіленого прибутку. 9. Фінансування ризику господарської діяльності по найбільш ризикованих операціях, з яким погоджуються власники підприємства і пе погоджуються кредитори.

2) Статутний капітал.

Це зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємств. З правової точки зору статутний фонд підприємства -- це виділені підприємству або притягнуті іншим законним способом фінансові ресурси, що закріплені за підприємством па правах власності або повного господарського ведення.

Розмір статутного фонду суб'єкта господарювання визначається власниками підприємства та вимогами законодавства. Порядок і джерела формування статутного фонду залежать від типу підприємства і форми власності, на основі якої функціонує підприємство. Українське законодавство регулює мінімальний розмір статутного фонду та вимоги до його фактичної оплати наступним чином: 1) - для акціонерних товариств - це 1250 мінімальних заробітних плат, встановлених на момент реєстрації АТ. Засновники АТ здійснюють свої внески у статутний фонд згідно з статутом, всі інші акціонери роблять внески згідно з договором купівлі акцій; 2) - для ТОВ - це 100 мінімальних заробітних плат з умовою оплати 30% внесків до моменту реєстрації засновницького договору і повної оплати не пізніше року після реєстрації; 3) - для приватних підприємств розмір статутного фонду не встановлюється, як і вимоги до його повної оплати.

Розмір статутного фонду новоствореного підприємства розраховується підсумовуванням таких витрат: - кошторисної вартості будівництва; - вартості технологічного устаткування; - вартості запроваджуваної технології, включаючи навчання працівників; - вартості мінімальних нормативних виробничих запасів усіх видів; - запасу готової продукції; - величини витрат майбутніх періодів тощо.

Статутний фонд державних підприємств формується коштами бюджетів відповідних рівнів, колективних - утворюється як при приватизації або при оренді підприємства, так і при об'єднанні коштів власників при створенні нового підприємства, приватного - формується коштами його власника у відповідності потреб підприємницької діяльності.

3) Корпоративні права

Найбільш складною формою утворення статутного фонду є корпоративна форма організації капіталу, яка використовує закріплення частки статутного капіталу за кожним власником за допомогою емісії корпоративних прав. Корпоративними правами (акціями, частками у статутному капіталі ТОВ і паями) називаються права власників підприємства на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи па отримання частини прибутку підприємства пропорційно належним правам та отримання частини активів при ліквідації підприємства також пропорційно належним правам.

Корпоративні права (акції, паї) оцінюються за номінальною вартістю, балансовою вартістю, балансовим курсом, емісійним курсом, ринковим курсом. Номінальна вартість акції (= розмір статутного капіталу/к-сть емітованих корпоративних прав) -- це вартість цінного паперу, зафіксована у проспекті емісії (у свідоцтві учасника) і яка враховується у всіх випадках, коли власник корпоративних прав реалізує свої права як власника підприємства. Балансова вартість корпоративних прав (=власний капітал/к-сть емітованих корпоративних прав) характеризує їх бухгалтерську вартість і дорівнює розміру власного капіталу, який припадає па одну випущену акцію (пай) і порівняно з номінальною вартістю характеризує приріст власного капіталу в ході господарської діяльності.

Емісійний курс акцій - це курс, за яким акції (облігації) розміщуються па первинному рийку цінних паперів виходячи з емісійної та номінальної вартості цінного папера. Ринковий курс акцій - це вартість продажу акцій на фондовому ринку (біржовому традиційному, позабіржових торгове-льно-іпформаційпих системах та позабіржовому), яка визначається на основі базових показників дохідності цінного папера, ско-ригованих на поточний ринковий попит та пропозицію цього папера.

4) Резервний капітал

Направляється, головним чином, на: - виплату боргів у разі ліквідації підприємства; - виплату дивідендів, якщо не вистачає коштів дивідендного фонду і за умови, що фактичний сформований розмір резервів перевищує мінімально допустимий рівень. До формування мінімально необхідного розміру резервів їх можна використовувати лише для покриття збитків.

Створення резервного капіталу є обов'язковим для найбільш ризикованих видів діяльності (страхування, банківська діяльність, зовнішньоекономічна діяльність) та для окремих організаційно-правових форм підприємств (АТ). Для ТОВ при створенні резервних фондів не встановлено їх мінімального розміру, тобто їх розмір обумовлений станом господарської діяльності. Такий же порядок створення резервних фондів і для товариств з додатковою відповідальністю, повних товариств, товариств на вірі (командитних товариств), державних і унітарних підприємств.

Резервний фонд АТ формується за рахунок чистого прибутку шляхом обов'язкових щорічних відрахувань до досягнення їх розміру, встановленого статутом АТ. Розмір щорічних відрахувань передбачається статутом товариства, але не може бути меншим за 5% від чистого прибутку до досягнення розміру, встановленого статутом (звичайно це 25% статутного фонду). Резервний фонд підприємства призначений тільки для: - покриття збитків від діяльності; - погашення облігацій; - викупу акцій товариства у разі в:дсутності інших коштів для виплати дивідендів за недостатності дивідендного фонду.

Резервний капітал кооперативів. Рішення про утворення резервного (неподільного) фонду приймається одноголосно членами кооперативу відповідно до його статуту. Майно, що складає неподільний фонд кооперативу, не включається в паї членів кооперативу. На це майно не може бути звернене стягнення по особистих боргах члена кооперативу. Крім неподільного резервного фонду кооперативи можуть створювати й інші резерви без встановлення для них обов'язкових мінімально необхідних розмірів.

Резерви по сумнівних боргах. Підприємство може створювати резерви сумнівних боргів по розрахунках з іншими організаціями і громадянами за продукцію, товари, роботи і послуги і відносити суми резервів на свої фінансові результати. Сумнівним боргом визнається дебіторська заборгованість організації, що не погашена в терміни, визначені договорами, і яка не забезпечена відповідними гарантіями. Резерв сумнівних боргів створюють на основі результатів проведеної наприкінці звітного року інвентаризації дебіторської заборгованості організації, розмір резерву визначають окремо по кожному сумнівному боргу залежно від фінансового стану (платоспроможності) боржника й оцінки імовірності погашення боргу повністю або частково. З вказаних резервів здійснюється списання безнадійної дебіторської заборгованості, тобто боргів, які не будуть повернені ніколи. Якщо до кінця року, що є наступним за роком створення резерву сумнівних боргів, цей резерв у якій-небудь частині не буде використаний, через отримання оплати сумнівного боргу (сумнівний борг не перетворився у безнадійний), то невитрачені суми приєднуються до прибутку відповідного року.

5) Збільшення та зменшення статутного капіталу

Основними цілями збільшення статутного капіталу працюючого підприємства є: - мобілізація власних фінансових ресурсів; - підвищення фінансової незалежності підприємства, що одночасно означає покращання його кредитоспроможності; - акумуляція фінансового капіталу для фінансових інвестицій у формі участі в капіталі та створення портфельних інвестицій; - зменшення ринкової ціпи акцій шляхом додаткового випуску акцій з метою залучення інвесторів, які зменшують свої ризики придбанням цінних паперів з невисокою ринковою вартістю; - збільшення бази для нарахування дивідендів з метою зниження їх норми для залучення додаткових інвесторів, для яких висока норма дивідендів свідчить про ризикованість діяльності підприємства.

Збільшення статутного капіталу ТОВ здійснюється лише додатковими внесками власників або реінвестуванпям прибутку. Зміна статутного фонду АТ здійснюється за рішенням акціонерів. Збільшення статутного капіталу здійснюється такими методами: 1) - збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості новою емісією при забезпеченні власникам переважного права підписки па додаткові акції. Джерелами оплати нових акцій виступають: додаткові внески учасників і засновників; дивіденди, що виплачуються акціями (реіпвесту-вання прибутку), резерви з нерозподіленого прибутку; 2) - збільшення номінальної вартості акцій, коли акції попередніх випусків обмінюються з доплатою на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє кожний акціонер. Збільшення статутного фонду здійснюється переважно за рахунок додаткового капіталу; 3) - конверсія короткострокової кредиторської заборгованості за допомогою надання кредиторам акцій на суму боргу; 4) - конверсія довгострокової і середньострокової кредиторської заборгованості обміном облігацій па акції.

До зменшення статутного капіталу підприємство вдається у разі необхідності з метою: - приведення у відповідність низького ринкового курсу корпоративних прав з номінальною вартістю статутного капіталу; - одержання санаційного прибутку, який спрямовується на покриття балансових збитків в ході добровільної або примусової санації; - перерозподілу корпоративних прав при концентрації статутного капіталу в окремих власників; - зменшення високого рівня капіталізації підприємства з метою мінімізації дивідендів; - при відсутності у підприємства інвестиційних проектів за умови збереження досягнутого рівня продажів власники бажають повернути частину вкладених у бізнес коштів; - зменшення кількості власників шляхом виходу окремих учасників зі складу товариства (ТОВ).

Зменшення статутного капіталу ТОВ здійснюється двома основними способами: 1) - при виході одного або кількох учасників зі складу товариства статутний капітал зменшується на належну їм частку. Виплата відповідної частки здійснюється після затвердження звіту за рік і в сірок до 12 місяців з дня припинення членства у товаристві. На вимогу учасника та за згодою товариства внесок може бути повернено повністю або частково в натуральній формі; 2) - зменшенням частки у статутному капіталі всіх чи окремих учасників.

6) Управління розподілом прибутку та дивідендна політика

Загальні підходи до формування розподільчої' політики підприємств. Розподіл прибутку - зворотній бік процесу виробництва. Найскладнішим є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності. Беззаперечним чинником впливу на розподільчу політику підприємств є система оподаткування й ого доходів. Чим більший податковий тиск на підприємство, тим менше наявних доходів включають у розподільчий процес. Далекоглядна розподільча політика має передбачати можливість акумуляції коштів для забезпечення джерел розширеного відтворення власного виробництва, а в сучасних умовах прибуток також є джерелом утворення резервних фондів.

Чистий прибуток спрямовується на відрахування в резервинй фонд, виплату процентів, на реінвестування, фонд соціального розвитку, фонд матеріального заохочення, фонд виплати дивідендів, виплата дивідендів за привілейованими акціями, виплата дивідендів за простими акціями. В

ідносний розмір сплачуваних дивідендів безпосередньо впливає на можливості альтернативного використання прибуктку для росту інвестицій в основний капітал та формування фондового потенціалу компанії.

Дивідендна політика - це сукупність принципів та методів виплати дивідендів у відповідності з загальноекономічною стратегією та цілями тактичного планування акціонерного товариства, - розподіл прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства колективної форми власності, на дивіденди та інші цілі (зокрема рішення не виплачувати дивіденди - також є проведенням певної дивідендної політики). До основних показників, що характеризують дивідендну політику АТ можна віднести: 1. маса дивіденду - частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів акціонерам. Визначається як добуток ставки доходу на розмір акціонерного капіталу. 2. поточна прибутковість акції - відношення поточного дивіденду до середньо ринкового курсу акції: Кз=В/Ро * 100%. 3. коефіцієнт виплати дивідендів відображає частку прибутку, яку сплачено акціонерам у формі дивідендів протягом року. Кd=маса дивіденду (М)/Прибуток після оподаткування. 4. коефіцієнт покриття дивідендів позначає надлишок прибутку над сплаченими дивідендами, і таким чином, сигналізує про певну захищеність вкладеного капіталу (тобто, наскільки дивіденди забезпечені прибутком). 5. цінність акції (показник Р/Е) - відображає ринкове сприй няття акції, й ого вираховують як відношення ціни акції корпорації до прибутку на цю акцію. Показує скільки інвестор ладен заплатити за одиницю прибутку. 6. коефіцієнт реінвестицій - відношення нерозподіленого прибутку до суми чистого прибутку. Характеризує схильність підприємства до накопичення капіталу. Чим він більший, тим скоріше зростає акціонерний капітал власників, і тим більшими є можливості для май бутнього зростання прибутків.

Концепції дивідендної політики СГ. У світовій практиці розглядають три основні концепції, які стосуються питань дивідендної політики. Перша, розроблена Міллєром і Модільяні, заснована на твердженні, що вибір дивідендної політики не має великого значення, тому що розмір сплачуваних дивідендів не впливає на вартість компанії та її капіталу і, отже, на вартість її акцій. Друга теорія Гордона та Лінтнера базується на твердженні, що будь який інвестор надає більшу перевагу поточним дивідендам, ніж май бутньому прибутку, а вартість фірми максимізується зі зростанням виплати дивідендів. Третя концепція орієнтується на специфіку зарубіжного податкового законодавства і стверджує, що компаніям вигідніше тримати виплату дивідендів на порівняно низькому рівні, це зробить акції привабливішими для інвесторів, оскільки в багатьох країнах рівень оподаткування дивідендів вищий , ніж рівень оподаткування приросту капіталу.

Жодна з. означених концепцій не є безумовною і не дає чіткого визначення щодо правильності того чи іншого вибору варіанту дивідендної політики. Будь-який обраний варіант має відповідати двом взаємопов'язаним цілям: * максимізації сукупного доходу інвесторів (сплачених дивідендів та приросту курсової вартості акцій ), * достатньому фінансуванню діяльності підприємства.

В залежності від стадії життєвого циклу підприємства, схильності підприємства до ризику, виділяють три підходи до вирішення питань, що стосуються виплати дивідендів і реінвестування нерозподіленого прибутку у виробництво: консервативний (передбачає сплату дивідендів за залишковим принципом та дотримання стратегії підтримки стабільної норми дивідендних виплат - так швидше зростає вартість чистих активів АТ, і як наслідок, ринкова вартість акцій), поміркований (його обирають підприємства, що дотримуються політики стабільного розміру дивідендів та політики «екстра дивідендів» - поточні інтереси акціонерів щодо розміру поточних дивідендів стабільно збалансовані необхідністю формувати власні фінансові ресурси для забезпечення розвитку фірми) та агресивний (передбачає постій не зростання розміру дивідендів незалежно від результатів фінансової діяльності компанії, її можуть дозволити собі лише фінансово сталі компанії на ранніх стадіях життєвого циклу).

Методи дивідендної політики: 1. метод «чистого залишку». У й ого основі - визначення маси дивіденду після розподілу прибутку на інші цілі, тобто це залишок чистого прибутку, який використовують для виплати дивідендів. 2. метод «постій ного розміру дивідендів» - забезпечує стабільний розмір дивідендів (ставки доходу на оплачений капітал). 3. метод «стійкого приросту дивідендів» - в його основі збереження проголошеного темпу росту дивідендів. 4. метод «постій ного коефіцієнту виплат» обумовлює збереження встановлених пропорцій розподілу отриманого прибутку між акціонерами і компанією.

6) Теорії в галузі дивідендної політики

Теза щодо «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв'язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції. Отже, самофінансування підприємства розглядається як пріоритетне джерело фінансування. У такому разі акціонери максимізують доходи здебільшого в результаті зростання курсу акцій. Правило використання прибутку відповідно до цієї концепції формулюється таким чином: спрямовувати на виплату дивідендів слід лише ту частину прибутку, яку неможливо ефективно реінвестувати. Йдеться про так званий залишковий принцип дивідендних виплат.

Теза про пріоритетність дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку «краще синиця в руках, ніж журавель у небі». На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argument). Згідно з цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М. Гордон, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій. Зростання дивідендів досить часто сприймають як сигнал до того, що підприємство працює успішно, і навпаки, зменшення рівня дивідендів може сигналізувати про фінансові проблеми суб'єкта господарювання. Отже, дивіденди впливають на вартість підприємства. На цій тезі ґрунтується так звана модель виплати дивідендів Гордона, згідно з якою виплата дивідендів є пріоритетнішою, ніж реінвестування.

Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів. Якщо податковим законодавством країни (наприклад, США, Швейцарія, країни Бенілюксу) передбачено нижчий рівень оподаткування нерозподіленого прибутку порівняно з розподіленим, то підприємство отримує податкові переваги при використанні як джерела фінансування реінвестованого прибутку. Водночас вартість обслуговування власного капіталу, залученого із зовнішніх джерел, підвищується. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів. Ця обставина лежить в основі ще однієї досить відомої теорії у галузі дивідендної політики -- концепції податкових переваг.

Вартість бізнесу -- це вартість діючого підприємства або вартість 100 % корпоративних прав у діловому підприємстві. Необхідність оцінки вартості підприємства виникає в основному у таких випадках:

під час інвестиційного аналізу у ході прийняття рішень про доцільність інвестування коштів у те чи інше підприємство, у т. ч. при здійсненні операцій М&А (поглинання і приєднання);

у ході реорганізації підприємства (мета оцінки -- визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також для встановлення пропорцій обміну корпоративних прав);

у разі банкрутства та ліквідації підприємства (оцінка проводиться з метою визначення вартості ліквідаційної маси);

у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу (мета оцінки -- визначення реальної ціни продажу майна);

у разі застави майна та при визначенні кредитоспроможності підприємства (мета оцінки -- визначити реальну вартість кредитного забезпечення);

у процесі санаційного аудиту при визначенні санаційної спроможності (оцінка вартості майна проводиться з метою розрахунку ефективності санації);

під час приватизації державних підприємств (метою оцінки є визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації).

Оцінка вартості підприємства, його майна належить до найскладніших питань фінансів підприємств. Особливо відзначаються оцінка вартості підприємства як цілісного майнового комплексу та оцінка корпоративних прав суб'єкта господарювання, якщо дані права не котируються на біржі. Хоча вартість підприємства інколи може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід розуміти, що ці поняття є різними. У першому випадку йдеться насамперед про вартість, що може бути створена в результаті функціонування бізнесу. Оцінка підприємства здійснюється, як правило, на базі ринкової вартості -- ймовірної суми грошей, за яку можливі купівля-продаж об'єкта оцінки на ринку.

Організаційне, методичне та практичне забезпечення проведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійною оцінною діяльністю -- оцінювачі та суб'єкти оцінної діяльності.

З метою вироблення уніфікованих підходів до методології та порядку проведення оцінювання в 1981 р. був створений Міжнародний комітет зі стандартів оцінки вартості майна. Ним було розроблено ряд стандартів оцінювання:

МСО 1 «Ринкова вартість як база оцінки»;

МСО 2 «Бази оцінки, відмінні від ринкової вартості»;

* МСО 3 «Оцінка з метою фінансової звітності та суміжної документації»;

МСО 4 «Оцінка забезпечення позики, застави і боргових зобов'язань»;

Правило № 1 «Концепція оцінки діючого підприємства»;

Правило № 2 «Врахування шкідливих і токсичних речовин під час оцінки»;

Правило № 3 «Оцінка основних виробничих засобів, машин та устаткування»;

Правило № 4 «Оцінка бізнесу».

Вітчизняним законодавством при оцінці вартості майна та підприємства в цілому рекомендовано керуватися Законом України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні», методикою оцінки вартості майна під час приватизації, положеннями (національними стандартами) експертної оцінки, нормативними актами Фонду державного майна.

У літературних джерелах, нормативних актах наводяться численні принципи, яких слід дотримуватися при здійсненні оцінки вартості підприємства. До основних з них слід віднести такі:

принцип заміщення -- полягає в тому, що покупець не заплатить за об'єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;

принцип корисності -- зводиться до того, що об'єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника (корисність може бути пов'язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигід);

принцип очікування -- інвестор, плануючи вкладати кошти в об'єкт сьогодні, очікує отримати грошові доходи від об'єкта в майбутньому;

принцип зміни вартості -- говорить про те, що вартість об'єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та дії зовнішніх факторів;

принцип ефективного використання -- полягає в тому, що з усіх можливих варіантів експлуатації об'єкта обирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик, а отже, приносить найбільшу вартість;

принцип розумної обережності оцінок -- зводиться до того, що під час оцінки оцінювач повинен критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, що стає йому відомою від адміністрації об'єкта оцінки, і, по можливості, перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел;

принцип альтернативності оцінок -- полягає у необхідності використання різних методів оцінки та порівняння показників вартості, отриманих у результаті застосування альтернативних методів.

8) Реорганізація

Це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступником. У процесі реорганізації може бути задіяний один або кілька суб'єктів господарювання. Рішення щодо реорганізації підприємств слід розглядати в контексті стратегічного менеджменту. Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі:

* суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів;

* згортання діяльності;

* необхідність фінансової санації;

* необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов'язаннями підприємства;

* диверсифікація діяльності;

* податкові мотиви;

* необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).

Зрозуміло, що причини та мотиви, які спонукають власників і керівництво підприємства до прийняття рішення щодо реорганізації, визначають і форму майбутньої реорганізації. За формальними ознаками розрізняють такі три напрями реорганізації (рис. 7.1):

1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

2) спрямована на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

9) Оцінка вартості підприємства на основі ринкового підходу

Ринковий підхід передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставлення з іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об'єкт оцінки, або в галузі, що є чутливою до тих самих економічних чинників. Для з'ясування цього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об'єктом оцінки. В рамках ринкового підходу найуживанішими методами вважаються методи:

* зіставлення мультиплікаторів;

* порівняння продажів (транзакцій).

Основними джерелами інформації при застосуванні цього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких мають обіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів, а також інформація про попередні транзакції з корпоративними правами на той бізнес, який оцінюється.

Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав, а отже, і вартості підприємства, є ефективний ринок капіталів, оскільки він у цілому володіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку⁷. Саме тому в країнах з розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковим підходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий (біржовий) курс корпоративних прав.

Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінити вартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічних підприємств. Метод ґрунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованих для підприємств-аналогів. Алгоритм розрахунку ринкової вартості підприємства за цим методом є таким:

де ВПм -- вартість підприємства, розрахована на основі зіставлення мультиплікаторів; По -- значення показника, що порівнюється (чиста виручка, прибуток, СF тощо), на оцінюваному підприємстві; М -- мультиплікатор (розраховується з використанням даних підприємства-аналога).

Як мультиплікатори здебільшого використовують такі показники:

* відношення ціни (корпоративних прав чи підприємства) до чистої виручки від реалізації;

відношення ціни підприємства до операційного Cash-Flow,

відношення ціни до чистого прибутку;

відношення ринкового курсу корпоративних прав до балансового.

Принциповим є використання повністю ідентичних методик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об'єкті порівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів. Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахована за кожним мультиплікатором.

Метод порівняння продажів (транзакцій) базується на оцінці вартості підприємства, виходячи з ціни продажу аналогічних об'єктів. Він передбачає, що суб'єкти ринку здійснюють операції купівлі-продажу майна за цінами, які були встановлені при купівлі-продажу аналогічних об'єктів. Оскільки абсолютних аналогів практично не існує, ціни продажу порівнюваних підприємств коригуються на спеціально обчислені поправочні коефіцієнти, які характеризують рівень відмінності об'єкта оцінки та його аналогу.