Фінанси (Загальна теорія)

Паралельно з поняттям «податкова система» досить часто використовується термін «система оподаткування». Іноді ці поняття вживаються як синоніми, що не правильно, оскільки податкова система -- це сукупність податків, а оподаткування -- це процес установлення і справляння податків. Тобто система оподаткування характеризується її елементами -- платник, об'єкт оподаткування, ставка тощо -- та механізмом обчислення і сплати податків.

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови. У світі немає держав з тотожними податковими системами. Однак це не означає, що створення податкової системи і податкова політика ведуться спонтанно, як кому забажається. Є певні положення, які визначають підхід держави до цієї сфери своєї діяльності. Для того щоб податкова політика давала позитивні результати, необхідне наукове обґрунтування основ податкової системи.

Формування податкової системи ґрунтується на таких засадах: по-перше, системність, по-друге, установлення визначальної бази цієї системи і, по-третє, вихідних принципів.

Вимога системності полягає в тому, що всі податки мають бути взаємопов'язаними між собою, органічно доповнювати один одного, не вступати в суперечність із системою загалом та окремими її елементами. Системний підхід означає, що мають реалізовуватись обидві функції податків. З фіскального погляду податкова система повинна забезпечити гарантоване і стабільне надходження доходів у бюджет. З регулюючого погляду -- забезпечувати державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства.

Визначальною базою побудови податкової системи є обсяг видатків бюджету та цільових фондів. Податки в державі -- не самоціль. З погляду організації її фінансової діяльності вони вторинні відносно видатків Інша річ бюджетне планування -- при складанні бюджету і його затвердженні держава має виходити з суми наявних доходів, установлених законодавством.. В основі їх установлення лежить така схема:

Безумовно, слід ураховувати можливий негативний вплив високих податків на суспільство й економіку, але й ігнорувати інтереси держави неможливо. Збалансування доходів бюджету з обсягом державних видатків є аксіомою фінансової науки. Відхід від неї призводить до наслідків більш тяжких, ніж високий рівень оподаткування. Ідеться насамперед про інфляцію, яка, по суті, також є формою оподаткування, але прихованою. Особливість інфляції полягає в тому, що це відкладені на завтра податки, однак завтра доведеться платити значно більше, ніж сьогодні.

Важливою складовою побудови і функціонування податкової системи є встановлення її вихідних принципів. Вони розглядаються за трьома напрямами:

принципи формування податкової системи;

принципи оподаткування;

принципи податкової політики.

Принципи формування податкової системи визначають фундаментальні домінанти відносно встановлення кожного податку окремо та їх сукупності. До них відносять: рівнонапруженість в оподаткуванні, урівноваженість інтересів держави і платників податків та цілеспрямоване застосування податків як фінансових інструментів регулювання пропорцій соціально-економічного розвитку.

Рівнонапруженість означає такий розподіл податкового тягаря між суб'єктами оподаткування, який відображає всі аспекти їх діяльності: і доходи, що характеризують, по суті, їх внесок у створення ВВП (що вони дають суспільству), і споживання, що певною мірою характеризує їх участь у розподілі і використанні створеного ВВП (що вони беруть від суспільства), і майновий стан, і зусилля кожного суб'єкта, які він докладає для отримання певного доходу, виходячи зі своїх здібностей та рівня їх реалізації, і характер отриманих доходів та напрями їх використання, і співвідношення між споживанням та заощадженнями, і напрями та характер використання цих заощаджень. Як бачимо, рівнонапруженість відображає комплексний підхід і може досягатись лише за умови дотримання вимоги системності у побудові податкової системи. Цей принцип передбачає оптимізацію співвідношення між прямими і непрямими податками, між оподаткуванням доходів, майна і споживання, між податками з юридичних і фізичних осіб та між окремими видами податків.

Принцип рівнонапруженості є ознакою високорозвиненої економіки, в умовах якої основу суспільства становить так званий середній клас. Він сформувався на основі принципів рівномірності і соціальної справедливості. Рівномірність, або податкова рівність, означає, що всі платники мають однакові зобов'язання перед державою за певними критеріями. При цьому не відбувається поділу платників на особливі категорії, наприклад, дуже багаті, чи надто бідні -- усі рівні відповідно до своїх можливостей. Принцип рівномірності передбачає або використання пропорційних ставок, або дуже помірної й обмеженої шкали прогресивних ставок.

Принцип соціальної справедливості у такому вигляді, як він спочатку сформувався, навпаки, передбачав виділення окремих категорій і застосування шкали суттєво зростаючої прогресії. Так, свого часу вважалось, що найбільшим проявом соціальної справедливості є прогресивний прибутковий податок -- чим більший рівень доходів у платника, тим вищий рівень податкового навантаження на нього. Однак поняття соціальної справедливості набагато складніше, ніж здається на перший погляд. Так, у поляризованому суспільстві воно справді може зводитися до перерозподілу через бюджет частини доходів багатих верств населення на користь бідних. Але у країнах суспільного добробуту такий підхід, по-перше, не актуальний, а, по-друге, значною мірою шкідливий. Адже високий рівень оподаткування багатих, а це, як правило, провідна і головна частина продуктивних сил, підриває у них стимули до високих результатів, унаслідок чого уповільнюються темпи економічного розвитку, що особливо болісно відобразиться якраз на найбідніших.

Поняття соціальної справедливості досить умовне і з погляду різних верств населення та різних завдань, що стоять перед суспільством, може мати різний зміст і різні ознаки. З погляду бідних прошарків воно означає перерозподіл на їх користь частини доходів як за рахунок надання їм певних суспільних благ, оплачених іншими членами суспільства, так і за рахунок пільгового оподаткування (чи навіть повного звільнення від сплати податків). З погляду багатих і забезпечених громадян соціальна справедливість полягає насамперед у рівномірності оподаткування, що розкладає податкове навантаження на всіх членів суспільства за тією чи іншою ознакою. Сутність принципу рівнонапруженості полягає у тому, що він, по суті, об'єднує перерозподільність і рівномірність. Податкова система має бути побудованою у такий спосіб, щоб і забезпечити через бюджет та цільові фонди певний перерозподіл доходів, і водночас обмежити його, виходячи з необхідності забезпечення достатніх стимулів для продуктивної діяльності у найбільш активних членів суспільства, та недопущення формування утриманської ідеології окремих верств населення.

Необхідність установлення рівноцінних прав і зобов'язань усіх платників перед бюджетом визначається тим, що оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб має ставити всіх в однакове початкове становище. Саме початкове, тому що подальша господарська діяльність неодмінно веде до диференціації доходів. Спроба з допомогою податків вирівнювати доходи може знищити всі стимули до їх зростання і, як наслідок, до подальшого розвитку. Крім того, рівноцінні права і зобов'язання зовсім не обов'язково означають установлення єдиних ставок податків для всіх платників. Навпаки, іноді саме єдині для всіх ставки створюють нерівноцінні умови.

Принцип урівноваженості інтересів держави і платників податків означає, що побудова податкової системи, яка відображає взаємовідносини вказаних суб'єктів, повинна обов'язково виходити з необхідності збалансування їхніх інтересів та протиріч між ними. Оскільки визначальною базою податкової системи є видатки бюджету, то і держава повинна мати достатньо доходів. Але податкова система не повинна при цьому підривати фінансовий стан платників податків. І держава, і суб'єкти підприємницької діяльності, й окремі громадяни мусять нести солідарну відповідальність за фінансовий стан суспільства. Не може бути і мови про превалювання інтересів держави, наприклад, в умовах фінансової кризи. Установлена сукупність податків та механізму їх справляння повинна обов'язково виходити з необхідності врівноваженості інтересів усіх суб'єктів фінансових відносин.

Принцип цілеспрямованого використання податків як фінансових інструментів означає, що, формуючи податкову систему, слід ураховувати її вплив на діяльність платників податків і на характер, темпи і пропорції соціально-економічного розвитку суспільства загалом. Кожний певний набір податків, що формує податкову систему, справлятиме відповідний вплив на суспільство. Дуже важливо чітко уявляти, яким саме буде цей вплив як стосовно окремих податків, так і податкової системи загалом. Без подібного обґрунтування впровадження тієї чи іншої податкової системи -- це шлях навмання.

Принцип використання податків як фінансових інструментів ґрунтується на їх регулюючій функції. Регулюючий вплив податків є об'єктивним явищем і здійснюється незалежно від волі держави. Тому дуже важливо знати і вміти використовувати здатність податків впливати на поведінку та діяльність їх платників. Формування податкової системи ґрунтується на підборі таких податків, які дають змогу реалізовувати певні пріоритети та завдання економічної і соціальної політики. Змінюючи набір податків і механізм їх справляння, держава змінює і напрями свого впливу. Водночас дуже важливо, щоб і формування податкової системи, і її зміни мали цілеспрямований характер, тобто необхідно чітко знати, чого треба досягти і як це можна зробити.

Принципи оподаткування відображають засади справляння податків державою. У класичному вигляді вони були сформовані ще А. Смітом і залишаються актуальними до цього часу. Ці принципи досить прості й чіткі і зводяться до такого:

усі громадяни мають сплачувати податки відповідно до своїх можливостей і доходів (обов'язковість, усеохоплюваність та платоспроможність);

податок має бути чітко визначений і відомий усім (чіткість і прозорість);

податок має сплачуватись у зручний час і спосіб (зручність для платника);

система мобілізації податку має будуватися у такий спосіб, щоб мінімізувати витрати держави (фіскальна ефективність для держави).

Указані принципи відбивають основні засади оподаткування. При цьому слід відзначити, що їх реалізація ґрунтується на правовому врегулюванні механізму оподаткування. Тобто принципи оподаткування є, по суті, вимогами до податкового законодавства. При цьому правова врегульованість механізму обчислення і сплати податків теж може розглядатись як принцип оподаткування. Крім того, дуже важливим є не тільки мінімізація витрат держави на мобілізацію податків, а й обмеження витрат платників на ведення податкового обліку, на обчислення і сплату податків.

Податкова політика здійснюється за певними напрямами і принципами. Напрями податкової політики визначаються завданнями соціально-економічного розвитку і можуть мати стимулюючу чи стримуючу спрямованість. Такими завданнями можуть бути забезпечення нарощування національного капіталу за рахунок капіталізації прибутку та сприяння інвестиціям, стимулювання експорту, забезпечення зайнятості населення і політика доходів, бюджетне вирівнювання регіонального розвитку, гуманізація суспільних відносин, демографічна і молодіжна політика та сприяння розвитку сім'ї тощо. Основою податкової політики є забезпечення дійовості податків у реалізації зазначених завдань як через їх фіскальну, так і регулюючу функцію.

Використання податків як фінансових регуляторів вимагає проведення державою зваженої та обґрунтованої податкової політики. Дія кожного податку має бути чітко визначеною і врахованою. Держава повинна керувати податками і через них соціально-економічними процесами, а не пасивно очікувати на невизначені результати податкового впливу.

Реалізація податкової політики ґрунтується на двох головних і певною мірою протилежних принципах -- стабільності і гнучкості. Принцип стабільності означає, що податкова політика повинна виходити з установлених на певний період орієнтирів. Податкове законодавство має бути стабільним і змінюватись відповідно до змін економічної ситуації в країні. Стабільність податкової політики створює і стабільність у суспільстві, оскільки дає можливість реалізовувати інтереси всіх суб'єктів. Вона сприяє налагодженості механізму справляння податків. Принцип гнучкості полягає у тому, що податкова політика повинна вчасно реагувати на істотні зміни ситуації в економіці і суспільстві та на зміну стратегічних орієнтирів і тактичних завдань економічної політики. Водночас зміни у податковій системі і механізмі оподаткування мають бути чітко аргументованими. Якщо впевненості у позитивних результатах змін немає, то краще їх взагалі не проводити.

Ефективною та надійною може бути тільки та податкова система, яка побудована з дотриманням усіх вимог та принципів і яка врівноважує інтереси держави і платників, однаково враховуючи їх потреби та можливості. Тільки така податкова система може забезпечити державу надійними і достатніми доходами, цілеспрямовано впливаючи на діяльність кожного платника і соціально-економічний розвиток суспільства загалом.

Важливою складовою податкової системи є механізм справляння податків, який наведено на схемі 25.

Податкова робота, що є основою організації справляння податків, являє собою діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі елементи: правове регламентування встановлення і справляння податків, облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків із бюджетом. Податкова робота ґрунтується на встановленні функцій і прав платників і податкової служби, пов'язаних зі своєчасністю і правильністю розрахунків із бюджетом. На платників покладаються функції обчислення і сплати податків, а на податкову службу -- обліку платників і надходжень податків, здійснення нарахувань окремих видів податків (наприклад, земельного) і проведення контролю за дотриманням податкового законодавства.

Основою податкової роботи є податкове законодавство. Воно може бути прямої дії, а може передбачати тільки основи оподаткування -- тоді додатково розробляються відповідні інструкції, у яких конкретизується механізм оподаткування.

Утримання податків може здійснюватись такими способами: біля джерела доходів (наприклад, утримання прибуткового податку із заробітної плати, сплата ПДВ при реалізації продукції); за декларацією (сплата мита за митною декларацією, перерозрахунки з податку на прибуток за декларацією про отримані прибутки); марками (акцизний збір, державне мито); за платіжним повідомленням (земельний податок з фізичних осіб).

Розрахунки з бюджетом можуть проводитись у формі авансових платежів з наступними перерозрахунками за даними про фактичні розміри об'єкта оподаткування та відразу за фактичними даними. Переважна більшість розрахунків здійснюється безготівково, і лише окремі податки, як правило, з фізичних осіб сплачуються готівкою.

Охарактеризована система організації справляння податків загалом створює всі передумови для своєчасного і повного надходження доходів до бюджету і цільових фондів і забезпечує надійне функціонування державних фінансів.

6.3.3 Податкова система України

Податкова система України визначена Законом «Про систему оподаткування», який був прийнятий уперше в 1991 р. У 1994 р. цей Закон був ухвалений у новій редакції з урахуванням змін та доповнень, які мали місце в 1992--1993 рр. Нині діє редакція з доповненнями до Закону, прийнята в 1997 р. Він містить перелік податків та інших обов'язкових платежів, що стягуються в Україні, з поділом їх на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки та обов'язкові платежі включають чотири групи: прямі й непрямі податки, платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі, внески у цільові фонди.

До складу цих груп входять:

а) прямі податки:

-- податок на прибуток підприємств;

-- податок на доходи фізичних осіб;

-- податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

-- податок на нерухоме майно (нерухомість);

-- плата (податок) за землю;

-- податок на промисел;

б) непрямі податки:

-- податок на додану вартість;

-- акцизний збір;

-- мито;

в) платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі:

-- збір за спеціальне використання природних ресурсів;

-- збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок бюджету;

відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;

рентні платежі;

-- державне мито;

-- плата за торговельний патент за деякі види підприємницької діяльності;

г) внески до цільових фондів:

-- збір на обов'язкове соціальне страхування;

-- збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

-- збір на страхування на випадок безробіття;

-- збір до Державного інноваційного фонду;

-- збір за забруднення навколишнього природного середовища;

-- збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

До місцевих податків та зборів належать:

-- податок з реклами;

-- комунальний податок;

-- готельний збір;

-- збір за припаркування автотранспорту;

-- ринковий збір;

-- збір за видачу ордера на квартиру;

-- курортний збір;

-- збір за участь у бігах на іподромі;

-- збір за виграш у бігах на іподромі;

-- збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

-- збір за право використання місцевої символіки;

-- збір за право проведення кіно- і телезйомок;

-- збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й лотерей;

-- збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

-- збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі;

-- збір з власників собак.

Крім установленого переліку податків, допускається спрощена уніфікована система оподаткування у вигляді фіксованого і єдиного податків для суб'єктів підприємницької діяльності та фіксованого сільськогосподарського податку.

Чинне в Україні податкове законодавство передбачає, по суті, дворівневу систему їх встановлення: загальний закон, у якому встановлюється сукупність податків, та закони з конкретних видів податків. При цьому окремі види податків і обов'язкових платежів у законодавчому порядку не були відрегульовані. У зв'язку з цим розроблено і підготовлено до затвердження «Податковий кодекс», як єдиний законодавчий акт, що регулює усю податкову систему.

Загалом чинна в Україні податкова система відповідає міжнародними стандартам оподаткування. Основна її відмінність полягає в тому, що у структурі податкових надходжень поки що провідна роль належить платежам підприємств, а податки з громадян становлять менш як 20%.

Розглянемо у загальних рисах механізм оподаткування в Україні на основі структурно-логічних схем основних податків та обов'язкових платежів.

Пряме оподаткування

Основною формою прямого оподаткування є прибутковий податок. Залежно від платників податку він поділяється на два види:

з юридичних осіб;

з фізичних осіб.

Прибуткове оподаткування підприємств може ґрунтуватись на двох об'єктах оподаткування: валовому доході й прибутку. Податок на дохід справлявся в Україні у 1993--1994 рр. З 1995 р. відновлено податок на прибуток. Система прибуткового оподаткування підприємств наведена на схемі 26.

Схема 26 - Структурно-логічна схема податку на прибуток підприємств

Платниками податку на прибуток є юридичні особи -- суб'єкти підприємницької діяльності, а також бюджетні організації в частині комерційної діяльності.

Об'єктом оподаткування є балансовий прибуток (з відповідними корективами), який визначається як різниця між валовими доходами і валовими витратами. Ставка податку на прибуток встановлена на рівні 30%.

Порядок обчислення і сплати. За перший і другий місяці кожного кварталу податок сплачується у вигляді авансових платежів, виходячи з фактично отриманої суми прибутку (за оперативними даними). Після закінчення кварталу складається перерозрахунок виходячи з фактичного балансового прибутку, установленого на основі бухгалтерського і податкового обліку.

Прибутковий податок з громадян є видом особистого прибуткового оподаткування. Він визначається в такому порядку (схема 27).

Платниками податку є фізичні особи незалежно від віку, громадянства та інших ознак, які мають самостійне джерело доходів.

Об'єктом оподаткування є:

-- у громадян, що постійно проживають в Україні, -- сукупний річний дохід, одержаний з різних джерел на території України та за її межами;

-- у громадян, які не мають постійного місця проживання в Україні, -- дохід, отриманий з джерел в Україні.

Схема 27 - Структурно-логічна схема прибуткового податку з громадян

Ставки прибуткового оподаткування громадян установлені за прогресивною шкалою (станом на 1 січня 2001 р.):

Неоподатковувані мінімуми	Ставка податку в даному інтервалі
від 1 до 5	10%
від 5 до 10	15%
від 10 до 60	20%
від 60 до 100	30%
понад 100	40%

Прогресія шкали ставок є ступінчастою: весь сукупний дохід розкладається на частини, до кожної з яких застосовується встановлена для даного інтервалу ставка. Сума податку обчислюється як складова цих частин.

Порядок обчислення і сплати залежить від виду доходів. Доходи від роботи за наймом оподатковуються біля джерела: за місцем основної роботи -- щомісячно за встановленою шкалою ставок; не за місцем основної роботи -- при виплаті доходу за ставкою 20%. За підсумками року проводяться перерахунки податку за місцем основної роботи, а для тих, хто мав кілька джерел доходів, також у податковій інспекції за місцем проживання на підставі декларації.

Податок з доходів від підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) може сплачуватись двома способами. По-перше, за декларацією про доходи -- щоквартально авансовими платежами (на підставі обчисленої податковими інспекціями очікуваної суми податку на рік) з перерозрахунком відповідно до фактично одержаного за рік доходу. По-друге, у вигляді фіксованого податку шляхом придбання патента. Ставки фіксованого податку встановлюються місцевими органами влади у розмірі від 20 до 100 грн. за календарний місяць. Вибір способу сплати здійснюється платником.

Єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва запроваджено з 1999 р. з метою спрощення системи їх оподаткування (один податок замість усіх, передбачених законодавством). Право вибору системи оподаткування (єдиний податок чи сукупність усіх податків) надається платникам.

Платниками податку можуть бути фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, у яких середньорічна чисельність залучених працівників не перевищує 10 осіб, а річний обсяг реалізації 500 тис. грн., та юридичні особи, у яких середньорічна чисельність працюючих не перевищує 50 осіб, а обсяг реалізації за рік -- 1 млн грн.

Ставка податку для фізичних осіб установлюється місцевими органами влади залежно від виду діяльності в розмірі від 20 до 200 грн. на місяць. Для юридичних осіб ставки встановлено у розмірі 6% від обсягу виручки від реалізації, якщо платник окремо сплачує ПДВ, або 10%, якщо ПДВ не сплачується.

Податок сплачується щомісячно. Ніяких перерозрахунків, виходячи із загальної суми усіх належних до сплати податків, не проводиться.

Земельний податок. Платниками є юридичні та фізичні особи, котрим земля надана у власність або користування. Він сплачується в порядку, наведеному на схемі 28.

Об'єктом оподаткування є площа земельної ділянки.

Ставки податку диференціюються залежно від призначення земель:

-- сільськогосподарського;

-- несільськогосподарського.

У свою чергу, для земель сільськогосподарського призначення ставки податку диференціюються:

а) залежно від напрямів використання:

-- рілля і багаторічні насадження;

-- сінокоси і пасовища;

б) від родючості ґрунтів (у відсотках від грошової оцінки одного гектара).

Схема 28 - Структурно-логічна схема земельного податку

Для земель несільськогосподарського призначення ставки встановлюються або у відсотках від грошової оцінки одиниці земельної площі, або з одного м² залежно від класу населеного пункту та місцезнаходження земельної ділянки в межах населеного пункту (центр, серединна зона, периферія).

Порядок обчислення і сплати. Юридичні особи самостійно обчислюють суму податку і сплачують його щомісячно (до 15 числа наступного місяця). Для фізичних осіб нарахування податку здійснює податкова інспекція. Сплата податку проводиться рівними частками до 15 серпня і 15 листопада.

Фіксований сільськогосподарський податок установлено з 1999 р. для спрощення та уніфікації системи оподаткування підприємств, що займаються виробництвом, переробленням і збутом сільськогосподарської продукції та з метою зниження рівня їх податкового навантаження. Він може вноситись як у грошовій, так і в натуральній формах.

Платниками податку можуть бути сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, якщо обсяг реалізації продукції власного виробництва та продуктів її перероблення перевищує 50% загального валового доходу підприємства.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, що перебуває у власності чи користуванні платника.

Ставки податку встановлюються з одного гектара сільськогосподарських угідь, розрахованих у відсотках до грошової оцінки одного гектара угідь з диференціацією для ріллі, сіножатей та пасовищ (0,5%) і багаторічних насаджень (0,3%). Для гірських зон та поліських територій ставки розраховуються за нижчими нормативами -- відповідно 0,3% і 0,1%.

Сплата податку у грошовій формі проводиться щомісячно на основі розподілу річної суми за кварталами у таких пропорціях
(І квартал -- 10%, ІІ квартал -- 10%, ІІІ квартал -- 50%, IV -- квартал -- 30%).

Поставка зерна в рахунок фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється не пізніше 15 жовтня з ранніх зернових культур і не пізніше 1 грудня з продукції пізніх зернових та технічних культур. Поставка продукції тваринництва проводиться щомісячно.

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є видом майнового оподаткування. Порядок його обчислення наведено на схемі 29.

Схема 29 - Структурно-логічна схема податку

Непряме оподаткування

Податок на додану вартість (ПДВ) є видом універсального акцизу, який установлюється за єдиною ставкою до всього обороту. Це основний вид непрямого оподаткування, який забезпечує основну масу податкових надходжень бюджету. Така його роль визначається тим, що ПДВ властива висока еластичність: зміна кон'юнктури ринку і рівня цін мало відбивається на податковій базі, оскільки ПДВ установлюється у вигляді процентної надбавки до цін. Система справляння ПДВ показана на схемі 30.

Схема 30 - Структурно-логічна схема ПДВ

Платниками податку є всі юридичні й фізичні особи, які здійснюють від свого імені виробничу чи іншу підприємницьку діяльність на території України. Фізичні особи, обсяг продажу в яких за рік не перевищує 1200 неоподатковуваних мінімумів, звільняються від сплати податку.

Об'єкт оподаткування. У податку на додану вартість розрізняють номінальний і реальний об'єкти оподатковування. Номінальний, як визначено законодавством, -- це виручка від реалізації товарів, робіт, послуг. Реальним об'єктом оподаткування є додана вартість -- сума заробітної плати і прибутку, оскільки при сплаті податку вираховується та його сума, що сплачена платником своїм постачальникам.

В Україні встановлена єдина ставка ПДВ. Вона має два вираження: 20% -- включення в ціни товарів, робіт, послуг; 16,667% -- визначення суми ПДВ в реалізації товарів, робіт, послуг за цінами, що включають ПДВ. Крім того, для окремих випадків передбачена так звана нульова ставка.

Включення ПДВ у ціни проводиться за такою формулою (С -- собівартість, П -- прибуток, АЗ -- акцизний збір):

.

Порядок обчислення і сплати. ПДВ, що належить до сплати, обчислюється як різниця між податковим зобов'язанням (сумою ПДВ з реалізації товарів, робіт, послуг) і податковим кредитом (сумою ПДВ в придбаних матеріальних ресурсах, енергії, оплачених послугах тощо). ПДВ сплачується до бюджету місячними і квартальними платежами залежно від річного обсягу оподатковуваних операцій.

Акцизний збір є видом специфічних акцизів, що встановлюються за індивідуальними ставками для кожного товару. Перелік підакцизних товарів і ставки акцизного збору встановлюються Верховною Радою. Схематично акцизний збір може бути подано у такому вигляді (схема 31).

Схема 31 - Структурно-логічна схема акцизного збору

Платниками акцизного збору є національні виробники підакцизних товарів та суб'єкти, що імпортують чи реалізують ці товари.

Об'єктом оподаткування є оборот з реалізації підакцизних товарів, а для імпортних -- їх митна вартість.

Ставки акцизного збору встановлюються у процентах та твердих розмірах. Процентні ставки застосовуються відносно до обсягу реалізації в цінах, що включають цей податок (умовно процентна ставка акцизного збору може бути зіставлена зі ставкою 16,667% ПДВ). Включення акцизного збору у відпускні ціни товарів (ВЦ) проводиться за такою формулою (А -- ставка акцизного збору): ВЦ = (С + П) : (100 -- А) 100. Тверді ставки встановлені в євро на одиницю товару чи певну величину його виміру.

Обчислення і сплата акцизного збору проводиться двома методами. Для вино-горілчаних і тютюнових виробів установлено стягнення податку за допомогою спеціальних акцизних марок. Для решти товарів обчислення проводиться за встановленими ставками до обсягу реалізації за відповідний період (декаду, місяць).

Мито є непрямим податком, що стягується з товарів, які переміщуються через митний кордон країни. Воно характеризується схемою 32.

Схема 32 - Структурно-логічна схема мита

Платниками мита є декларанти товарів, які переміщуються через кордон.

Об'єктом оподаткування є митна вартість товарів, або їх кількісна оцінка, що залежить від виду встановлених ставок.

Ставки мита встановлюються:

-- у процентах до митної вартості;

-- у грошовому вимірі в євро на одиницю товару чи певну одиницю його характеристики.

Процентні ставки мита встановлено на трьох рівнях: повні, пільгові, преференційні. Їх застосування залежить від того, який митний режим установлено в Україні для тієї чи іншої країни походження товарів.

Порядок обчислення та сплати. Обчислення мита проводиться за встановленими ставками за товарними групами. Сплата проводиться декларантом і є підставою для випуску товарів з митниці.

Платежі за ресурси та інші надходження

До складу платежів за ресурси належать:

-- збір за спеціальне використання лісових ресурсів (лісовий дохід);

-- збір за спеціальне використання водних ресурсів (плата за воду);

-- плата за користування надрами (за видобування корисних копалин).

Направлення платежів за ресурси до бюджету визначається державною власністю на вказані ресурси.

Лісовий дохід справляється до бюджету за такі види спеціального використання лісових ресурсів:

-- заготівля деревини;

-- заготівля живиці;

-- заготівля другорядних лісових матеріалів;

-- побічні лісові користування.

Основною формою є плата за заготівлю деревини, механізм сплати якої наведено на схемі 33.

Платниками тут є юридичні й фізичні особи, які заготовляють деревину.

Об'єктом плати є обсяг заготовленої щільної деревини в м³.

Ставки встановлені у вигляді такси плати в грошовому виразі з 1 м³.

Порядок обчислення і сплати. Відпуск деревини проводиться на підставі лісорубного квитка чи ордера (на разовий відпуск), у якому подається розрахунок плати. Лісозаготівельні організації сплачують нараховану суму плати 8 разів на рік. Колективні й приватні підприємства та громадяни сплачують плату при отриманні лісорубного ордера.

Схема 33 - Структурно-логічна схема плати за заготівлю деревини

Плата за заготівлю живиці обчислюється аналогічно за встановленими ставками.

Плата за другорядні лісові користування охоплює плату за заготівлю пнів, кори, деревної зелені тощо. Плата за побічні лісові користування сплачується при випасанні худоби, розміщенні пасік, заготівлі сіна та ін.

Плата за воду встановлена за:

забір і використання водних ресурсів суб'єктами підприємницької діяльності;

за користування водами для потреб гідроенергетики;

за використання водних артерій водним транспортом.

Основною формою є плата за забір і використання води, яка сплачується у такому порядку (схема 34).

Для користувачів водними ресурсами встановлюються ліміти на поставку води. У межах ліміту плата вноситься за встановленими тарифами з 1 м³, а за понадлімітний обсяг використаної води -- у п'ятикратному розмірі.

За користування водами для потреб гідроенергетики тарифи встановлюються за 100 м³ без лімітування водокористування. Для водного транспорту за користування водними ресурсами тарифи встановлено за одну тонно-добу (вантажні судна) чи одне місце-добу (пасажирські судна).

Плата за воду сплачується щоквартально (підприємства водного транспорту сплачують починаючи з першого півріччя).

Схема 34 - Структурно-логічна схема плати за використання водних ресурсів

Плата за користування надрами сплачується при видобуванні корисних копалин.

Платниками є видобувачі корисних копалин (нафти, природного газу, кам'яного і бурого вугілля, залізної руди, кухонної кам'яної солі та ін.).

Об'єкт оподаткування -- це обсяг погашених в надрах запасів, який включає обсяг видобутих корисних копалин та обсяг їх фактичних втрат у надрах.

Ставки плати встановлені в гривнях з одиниці виміру обсягу добутої мінеральної сировини (1 т, 1 м³), а в окремих випадках у процентах до вартості видобутих корисних копалин.

До інших надходжень податкового характеру відносять:

державне мито;

збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок бюджету;

відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;

рентні платежі.

Державне мито -- це плата, яка встановлена за вчинення юридичних дій та за видачу документів юридичного значення. Ставки державного мита встановлюються в процентах до суми договору чи позову, вартості майна, або в твердих розмірах за одну послугу.

Збір за геологорозвідувальні роботи, відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг є формою цільових надходжень до бюджету на фінансування цих видатків.

Рентні платежі встановлені за нафту та газ, що видобуваються в Україні. Основою стягнення є рентний дохід, який формується внаслідок того, що вартість їх видобування в Україні значно нижча від рівня цін на ці корисні копалини.

6.4 Загальнодержавні фонди цільового призначення

Бюджет є основним централізованим фондом грошових коштів держави. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію його функцій. Однак у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.

Цільові фонди поділяються на дві групи. Першу становлять постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Так, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У зв'язку з цим окремо створюються спеціальні фонди для гарантованого забезпечення цих видатків. Другу групу становлять тимчасові фонди, які формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються у разі конкретної необхідності і після вирішення проблеми закриваються.

У різних країнах формуються різні цільові фонди, які відображають специфічні риси фінансових систем цих країн. В Україні на даний час створюються такі основні цільові фонди:

А. У сфері соціального страхування:

Пенсійний фонд;

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Фонд соціального страхування від нещасних випадків;

Б. Тимчасові:

Фонд соціального захисту інвалідів;

Фонд охорони навколишнього природного середовища.

Соціальне страхування -- це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування при постійній чи тимчасовій втраті працездатності або місця роботи.

У системі державного соціального страхування роль страховика виконує держава, яка бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового від-
шкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками є підприємства й організації, громадяни, держава, а застрахованими -- працівники підприємств і організацій, а з деяких виплат і непрацюючі громадяни.

Систему державного соціального страхування становлять чотири цільові фонди. При цьому між ними чітко розмежовані сфери функціонування. Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Фонди соціального страхування передбачають страхування на випадок: тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою, вагітністю і пологами; тимчасової чи постійної втрати працездатності внаслідок нещасних випадків; втрати джерела отримання доходів унаслідок безробіття. Формами страхового відшкодування є пенсії і різного роду допомоги та виплати. До цієї групи можна віднести також Фонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансової допомоги, а не страхування.

Кожен фонд має закріплені доходи та видатки і відповідну систему управління.

Пенсійний фонд формується і використовується за такою схемою:

Управління фондом здійснює спеціальний орган -- Пенсійний фонд України.

Касове виконання забезпечує поштово-пенсійний банк «Аваль».

Формування і використання коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності здійснюється за такою схемою:

Управління коштами здійснює Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що є некомерційною самоврядною організацією. Гарантом його діяльності є держава.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є важливим атрибутом ринкової економіки. Його формування і використання характеризується такими джерелами доходів і напрямами видатків:

Управління коштами здійснює Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття -- некомерційна самоврядна організація.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створюється з метою проведення профілактичних доходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної та моральної шкоди. Функціонування фонду здійснюється за такою схемою:

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація -- Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Склад тимчасових фондів цільового призначення досить мобільний. У різні роки до їх складу в Україні належали фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу, фонд розвитку промисловості, фонд конверсії, фонд охорони праці, державний інноваційний фонд, фонд соціального захисту інвалідів та ін.

Особливе місце в системі фондів цільового призначення займав Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення. З одного боку, Фонд Чорнобиля можна розглядати як тимчасовий, оскільки він був призначений для ліквідації наслідків аварії. З іншого боку, цей процес триватиме досить довго, внаслідок чого ці видатки мають ознаки постійних. Вони спрямовувались на підтримання безпеки на Чорнобильській АЕС та в зоні відчуження, на переселення жителів із забруднених регіонів, на допомогу та лікування ліквідаторів і осіб, що постраждали внаслідок аварії. З 1999 р. формування Фонду скасовано, а його видатки передано до бюджету.

6.5 Державний кредит і державний борг

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні відокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках з його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії та на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

Державний кредит може мати дві форми: ощадна справа і державні позики.

Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Однак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і мобілізовані кошти формують їхні кредитні ресурси. Частина цих ресурсів може спрямовуватись на придбання державних цінних паперів і тому належати до державного кредиту.

Державні позики є основною формою державного кредиту. За правовим оформленням розрізняють державні позики, що надаються на підставі угод і забезпечені випуском цінних паперів. Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. З допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Оформлення державних позик може здійснюватись двома видами цінних паперів -- облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями). Облігація являє собою боргове зобов'язання держави, за яким у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номінальну вартість -- зазначену суму боргу -- і курсову ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації становить курсову різницю. Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі. Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляються короткострокові позики (іноді середньострокові -- казначейські ноти), облігаціями -- середньо- та довгострокові.

Залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні -- на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні -- надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій.

За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування -- принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. Їх надійність визначається авторитетом держави.

Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

За характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально. При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі. Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частинами. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший -- позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий -- позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій -- щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій -- навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки.

Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

Таким чином, державний кредит являє собою сукупність досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб. У загальному вигляді класифікація державного кредиту наведена на схемі 35.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поширюється як на залучення позичкових коштів, так і на їх погашення.

Залучення позик повинно ґрунтуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, з допомогою відповідної процентної політики, по-друге, через установлення відповідних умов випуску і погашення позики. Процентна політика відображає при цьому два протилежні чинники: мінімізацію вартості позики і максимізацію її привабливості, яка, у свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цього ринку. Отже, сама ситуація на ринку сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик досягається насамперед за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається через оптимізацію насиченості ними фінансового ринку. Цінних паперів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації надходжень від державних позик, а з іншого -- не повинно бути їх надлишку, який може спричинити падіння курсової ціни.

Державне запозичення може здійснюватись тільки тоді, коли вичерпані інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов'язково має забезпечуватись ефективність та результативність використання позичених коштів.

Випуск державних позик ґрунтується на таких передумовах:

-- наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти;

-- довіра кредиторів до держави;

-- заінтересованість кредиторів у наданні позик державі;

-- можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів -- без цього випуск позик просто безглуздий. Довіра кредиторів до держави може бути високою чи низькою, однак феномен держави полягає в тому, що вона практично ніколи не може повністю втратити довіру. При цьому довіра до неї завжди дещо вища, ніж до емітентів -- юридичних осіб. Саме цей чинник надійності становить основну заінтересованість кредиторів.

Найважливішим чинником державних позик є можливість своєчасного і повного повернення боргів і виплати доходу. Це забезпечує в майбутньому і довіру до держави, і заінтересованість у наданні їй позик. Головне при цьому -- реальне забезпечення боргів, що, у свою чергу, досягається за рахунок зароблених на залучених коштах доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

-- доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

-- додаткові надходження від податків;