Фінансово-бюджетна та грошово-кредитна політика

27

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА ОСТРОГРАДСЬКОГО

ЦПДО

Контрольна робота

з дисципліни « Державне регулювання економіки»

на тему: «Фінансово-бюджетна та грошово-кредитна політика»

Залікова книжка № 08013

Роботу виконала: Степанова М.А.

Група: ЕЗ-01-08 Пб

Перевірив: ст.викл. Квятковська Л.А.

Кременчук 2009

План

1. Фінансово-бюджетне регулювання

2. Податкове регулювання

3. Регулювання суспільного сектору економіки

4. Державні замовлення як засіб задоволення державних потреб

5. Грошово-кредитне регулювання

Список використаної літератури

1. Фінансово-бюджетне регулювання

Фінансова та бюджетна система

Фінанси в загальному їх трактуванні означають застосування різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів.

Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30% ВВП.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України, закон «Про бюджетну систему України» та інші нормативно-правові акти.

Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави.

Метою розробки балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей їх використання для фінансування еконо-мічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання.

Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Організація та принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.

У загальному розумінні, бюджет -- це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет -- це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи, є зведеним бюджетом України.

Доходи Державного бюджету

Державні доходи -- це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів (далі -- податків), а також надходжень з інших джерел, визначених законодавством.

Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного та місцевих бюджетів.

Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок: податкових надходжень (частини податку на додану вартість, частини акцизного збору та ін.); неподаткових надходжень і доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності (частини доходів від приватизації та реалізації державного майна; повернених державі позик, процентів за наданими державою позиками та кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери); доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду України, соціального захисту населення, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.); інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Видатки Державного бюджету

Видатки Державного бюджету виконують функції політичного, соціального та економічного регулювання.

Планування державних видатків є складовою частиною бюджетного регулювання. Державні видатки, -- це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій. Витрати -- це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат і обслуговування державного боргу.

Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп.

1. Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління).

2. Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я і т. д.).

3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (витрати на розвиток галузей матеріального виробництва; створення умов для економічного зростання, і т. д.).

4. Видатки державних цільових фондів.

5. Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, і т.д.).

Згідно з економічними характеристиками видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки -- це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств (установ, організацій, органів), яка існує на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів.

Видатки розвитку -- це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень; фінансування структурної перебудови еко-номіки; субвенції та інші витрати, пов'язані з розширеним відтворенням.

Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати Державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Дотації -- це особ-ливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюд-жетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії -- це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки. Субвенції-- один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство.

У Державному бюджеті передбачається резервний фонд КМ України у розмірі до двох процентів від обсягу видатків Державного бюджету для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.

Збалансованість Державного бюджету

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.

Надлишок бюджету може використовувати уряд за неперед-бачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року.

Граничний розмір дефіциту Державного бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою під час його затвердження. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внутріш-ніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. У затвердженому бюджеті граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.

У скрутних ситуаціях покриття бюджетного дефіциту може здійснюватися способом додаткової емісії грошей

Емісія цінних паперів вважається безінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів.

Цінні папери -- це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів. До основних державних цінних паперів належать облігації та казначейські зобов'язання.

Облігація (лат. obligatio -- зобов'язання) -- це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверд-жує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Казначейські зобов'язання (КЗ) України -- це вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення. Вони засвідчують внесення їхніми влас-никами грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Етапи бюджетного процесу

Бюджетний процес -- це регламентований законодавством порядок складання, розгляду та затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за виконанням. Зміст етапів бюджетного процесу регламентований Конституцією України та Законом України «Про бюджетну систему України».

1. Складання проекту Державного бюджету. Бюджетний процес починається з того, що ВР України не пізніше 15 червня поточного року розробляє й надсилає Президентові спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрямки бюджетної політики на наступний рік.

КМ України розглядає на своєму засіданні проекти зведеного(складає Міністерство фінансів) і Державного бюджетів(КМ), ухвалює остаточне рішення щодо проекту закону про Державний бюджет України і подає останній на роз-гляд Президентові. Президент розглядає його і, у разі згоди, вносить до Верховної Ради. Проект закону має бути поданий до ВР України до 15 вересня.

2. Розгляд Верховною Радою проекту Закону про Державний бюджет здійснюється в порядку, передбаченому Регламентом ВР України. Проект Закону про Державний бюджет рекомендує на засіданні Верховної Ради Президент України. З докладною доповіддю про проект Закону виступає Міністр фінансів або особа, котра виконує його обов'язки.

3. Затвердження Державного бюджету здійснює Верховна Рада.

4. Виконання бюджету є найважливішою стадією бюджетного процесу. Касове виконання Державного бюджету здійснюється через установи Національного банку України, Державного експортно-імпортного банку, АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк», Українського акціонерно-промислово-інвестиційного банку «Промінвестбанк».

Розпорядником бюджетних коштів є Державне казначейство.

Фінансування витрат із резервного фонду Кабінету Міністрів здійснюється за постановою КМ України, виходячи з обгрунтованої необхідності та економічної ефективності.

5. Звіт про виконання Державного бюджету складає Міністерство фінансів, а стосовно нижчих бюджетів бюджетної системи -- відповідні фінансові органи. Зведений звіт надсилається Верховній Раді. Узагальнені показники зведеного звіту підлягають опублікуванню.

2. Податкове регулювання

Функції податків

Податок -- це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.

Основними функціями податків є три: фіскальна, соціальна та регулююча. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків -- у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулюючої функції податків -- у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, секторної, галузевої та регіональної структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об'єктів.

Принципи побудови податкової системи

Сукупність податків, зборів, інших обов'яз-кових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція -- становлять податкову систему. Відтак податкова система складається з системи оподат-кування та системи податкових органів.

Податкова система має ґрунтуватися на таких засадних принципах:

1. Принцип обов'язковості сплати податків передбачає встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства.

2. Принцип рівності суб'єктів оподаткування та недопущення будь-яких виявів податкової дискримінації забезпечується однаковим підходом до суб'єктів господарювання щодо визначення зобов'язань зі сплати податків.

3. Принцип соціальної справедливості означає організацію соціальної підтримки малозабезпечених верств населення запровадженням економічно обґрунтованого оподаткування.

4. Принцип стабільності означає незмінність податків та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року.

5. Принцип наукової обгрунтованості передбачає встановлення податків на підставі реальних показників стану та фінансових можливостей національної економіки. 6. Принцип рівномірності сплати податків забезпечується встановленням строків сплати, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків.

7. Принцип компетенції означає встановлення і скасування загальнодержавних податків, а також пільг щодо оподаткування тільки Верховною Радою України.

8. Принцип єдиного підходу передбачає забезпечення однакового підходу до розробки законів про оподаткування з обов'яз-ковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підстав для надання податкових пільг.

9. Принцип доступності забезпечує відкритість норм податкового законодавства для платників податків.

Система оподаткування

Система оподаткування -- це нормативно визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єк-ти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'яз-кових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків.

Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавчо визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період та строк сплати податку.

Платник податку -- це юридична або фізична особа, на яку, згідно з чинним законодавством, покладається зобов'язання спла-чувати податки.

Об'єкт оподаткування -- це кількісно виміряний економічний феномен, що підлягає оподаткуванню (прибуток, додана вартість, майно, доход тощо). Податкова база -- це частка об'єкта оподаткування, на яку нараховується податок (податкова база, як правило, менша за об'єкт оподаткування, оскільки законодавством може бути встановлений розмір неоподатковуваного доходу, надані різні пільги і т. п.). Ставка податку (норма оподаткування) -- це частка податкової бази, що вилучається у вигляді податків і вимірюється у процентах.

Згідно із Законом України «Про систему оподаткування» платники податків і зборів зобов'язані:

вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність;

подавати до державних податкових та інших органів відповідні декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків;

сплачувати належні суми податків у встановлені законами терміни;

допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків.

Система податкових органів

Система податкових органів складається із законодавчо визначених органів держав-ної податкової служби, до якої входять Головна державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, у містах (крім Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції, а також податкова міліція України.

Головним завданням Державної податкової адміністрації (ДПА) України є:

здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою та своєчасністю сплати до бюджетів і державних цільових фондів податків, зборів та інших обов'язкових платежів;

забезпечення застосування фінансових санкцій та адмініст-ративних штрафів до порушників податкового законодавства;

захист інтересів держави в судових органах у справах, що стосуються сплати податків;

робота з платниками податків щодо роз'яснення податкової політики держави та чинного законодавства;

ведення Державного реєстру фізичних осіб і загальнодержавної бази даних осіб -- платників податків.

Голова Державної податкової адміністрації призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України. Адміністрація є самостійним органом виконавчої влади.

Податкова міліція України є правоохоронним органом, який захищає конституційні права громадян та інтереси держави у сфері оподаткування. Головне Управління податкової міліції України є структурним підрозділом ДПА України.

Види оподаткування

За формою оподаткування (залежно від розміру ставки податку):

· пропорційні - встановлення однакової податкової ставки; що більший загальний дохід, то більші й податкові надходження;

· прогресивні - для кожного значення доходу встановлюється відповідна податкова ставка; що більший загальний дохід, то більша й податкова ставка;

· регресивні - зменшення податкової ставки в міру збільшення доходу суб'єкта оподаткування;

· змішані (пропорційно-прогресивні, пропорційно-регресивні) - оподаткування нема > мінімальна податкова ставка > податкова ставка збільшується.

Класифікація податків

Класифікаційні ознаки	Класифікаційні групи	Види податків
За рівнем бюджетної системи	Загальнодержавні	Прибутковий податок з громадян, податок на при-буток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
	Місцеві	Комунальний збір, готельний збір, курортний збір, податок з реклами, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за право проведення кіно- і телезйомок та ін.
За суб'єк-том оподаткування	Податки з юридичних осіб	Податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
	Податки з фізичних осіб	Прибутковий податок з громадян, податок на про-мисел, збір із власників собак та ін.
За формою оподаткування	Пропорційне	Усі види податків, крім прибуткового податку з громадян
	Прогресивне	Не використовується
	Змішане (пропорцій-но-прогре-сивне)	Прибутковий податок з громадян
	Регресивне	Не використовується
За способом стягнення	Прямі	Прибутковий податок з громадян, податок на при-буток підприємств, плата за землю, податок з влас-ників транспортних засобів та ін.
	Непрямі	Податок на додану вартість, акцизний збір, мито
За змістом об'єкта оподаткування	Податки на доходи	Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств та ін.
	Податки на споживання	Акцизний збір
	Податки на майно	Плата за землю, плата за користування надрами, податок із власників транспортних засобів та ін.
За системою ціноутворення	Податки, які відносять на собівартість	Збори в цільові державні фонди, місцеві податки та збори, державне мито
	Податки, які сплачують із прибутку	Податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок із власників транспортних засобівта ін.

Податкові пільги

Податкові пільги -- це інструменти податкового регулювання, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або інших складових оподаткування. Найчастіше -- це повне або часткове звільнення від подат-ку.

Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і податковий кредит. Звільнення від податку -- це законодавче визначення конкретних фізичних і юридичних осіб, звільнених від сплати певних видів податків. Вилучення -- це виключення з оподатковуваного доходу, тобто ситуація, коли окремі види доходів не враховуються для визначення об'єкта оподаткування. Знижки -- це форма податкових пільг, пов'яза-на з витратами платника. Податковий кредит -- це вид пільги, об'єктом якої є обчислена сума податку, а не доходи або витрати платника. Цей вид пільг використовується у формах: зменшення податкового окладу, зменшення ставки податку, відстрочки платежу, зменшення податкової ставки для частини доходів і т. д.

3. Регулювання суспільного сектору економіки

Суттєву роль в економіці відіграє суспільний сектор. За цієї обставини державний бюджет є одним з основних інструментів макроекономічної політики. Держава бере на себе зобов'язання надавати чисті та змішані суспільні товари та послуги, які приватний сектор не продукує або виробляє в недостатній кількості.

Сектор загального державного управління

Згідно із cистемою національних рахунків до сектору загального державного управління (СЗДУ) відносять державні установи та організації, що фінансуються, головне, з державного та місцевих бюджетів. До їх складу входять установи та організації загального управління, фінансів, регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва, соціального забезпечення.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору загального державного управління в Україні здійснюється за допомогою соціально-економічних прогнозів, Державного та місцевих бюджетів, Державної програми економічного і соціального розвитку України та інших державних регіональних і галузевих програм.

Основними показниками, що характеризують стан та завдання розвитку сектору є такі:

питома вага загальної суми державних доходів і витрат у ВВП;

питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров'я, національну оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного середовища і т. д. у державному бюд-жеті або у ВВП;

обсяг державних видатків за відповідними напрямками на душу населення;

нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних благ (прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії і т. п.);

показники рівня життя населення.

Ефективність суспільного сектору економіки

Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовують такі методи: аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і корисності, аналіз витрат і вигод.

Терміном «аналіз витрат і результативності» позначають сукупність аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Він не дає можливості визначити, який з варіантів використання ресурсів є найбільш ефек-тивним, якщо вони передбачають досягнення непорівняних результатів.

У разі, коли оцінці підлягає діяльність, що дає широкий спектр результатів, а також, коли результати суттєво відрізняються один від одного і за кількістю, і за якістю, доцільно застосовувати аналіз витрат і корисності. Під час аналізу витрат і корисності використовується умовне порівнювання близьких за характером результатів. Це досягається, як правило, за допомогою вагових коефіцієнтів, які визначаються експертним шляхом на підставі наперед визначених пріоритетів.

Метод аналізу витрат і вигод -- це сукупність оцінних процедур, які уможливлюють порівнювання витрат й результатів проектів в універсальній вартісній формі. Використання цього методу пов'язане з труднощами, оскільки не всі суспільні блага можна вартісно оцінити (збільшення тривалості життя, зменшення злочинності і т. п.).

Кошториси доходів і видатків установ СЗДУ

З метою посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами й організаціями коштів, що надходять на їх утри-мання, Кабінетом Міністрів України затверджено «Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації».

Такий кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльності.

Фінансування установ без затвердження кошторису та штатного розкладу вищою установою забороняється. Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також і позабюджетні кошти. Він складається з двох розділів -- доходів і видатків. Дохідна частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів. Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень, з виділенням витрат, які здійснюються установами за рахунок прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Кошторис видатків -- це основний плановий документ, що визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених із бюджету на утримання установ.

Фінансування установ СЗДУ

Фінансування органів влади та управління здійснюється виключно за рахунок Державного і місцевих бюджетів. Фінансування органів влади та управління провадиться відповідно до кошторисів витрат на рік з їхньою щоквартальною розбивкою та бюджетним розписом і твердим додержанням бюджетної класифікації.

Фінансування оборони -- це забезпечення фінансовими ресурсами Збройних Сил України згідно з кошторисом витрат Міністерства оборони на рік. Кошториси витрат на утримання Збройних Сил відрізняються від кошторисів інших бюджетних установ і включають витрати на: придбання зброї, військової техніки, продуктів харчування, ремонт зброї та військової техніки; господарсько-побутові й інші витрати.

Фінансування освіти здійснюється як з Державного і місцевих бюджетів, так і за рахунок недержавних джерел. Освіта є змішаним суспільним товаром.

Фінансування охорони здоров'я також здійснюється з різних джерел, оскільки продуктом діяльності галузі є змішаний суспіль-ний товар.

Фінансування соціально-культурних закладів спрямоване на забезпечення підвищення культурного рівня населення. За рахунок Державного бюджету України утримуються ті соціально-культурні заклади, які мають загальнодержавне значення і належать до системи Міністерства культури та мистецтва; за рахунок місцевих бюджетів -- широка ланка культурно-освітніх закладів, театрів, клубів, бібліотек, музеїв, стадіонів та інших.

Фінансування заходів із соціального захисту населення

4. Державні замовлення як засіб задоволення державних потреб

Сутність державного замовлення

Державне замовлення -- це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, по-перше, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та, по-друге, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ).

Організаційна робота щодо впровадження державної політики у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням держав-них закупівель при Міністерстві економіки, а також відповідними підрозділами інших центральних державних органів. На регіональному рівні цю роботу здійснюють відповідні структурні підрозділи управлінь економіки місцевих державних адміністрацій.

Державні потреби

Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби -- це потреби країни в продукції, необхідній для розв'я-зання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних ЦКП, забезпечення функціонування установ сектору загального державного управління.

Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; будівництво найважливіших державних об'єктів; розвиток систем зв'язку; перевезення вантажів та пасажирів; наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; забезпечення функціонування установ соціальної сфери та органів державного управління і т. ін.

Матеріальні баланси

Для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Управління державних закупівель Мінекономіки України розробляє одно продуктові матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції, які включаються до балансового розділу Державної програми економічного і соціального розвитку України.

Оцінка стану матеріального виробництва, а тим більше прогноз його розвитку на підставі матеріальних балансів, відображають ситуацію, що склалася на момент розробки балансів. У зв'язку з цим передбачається щоквартальне уточнення матеріальних балансів на підставі звітності Держкомстату. Відповідно здійснюватиметься розробка пропозицій стосовно вжиття необхідних заходів для стабілізації та оптимізації матеріального виробництва.

Замовники та виконавці державних замовлень

Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір виконавців державного замовлення; укладання державних контрактів з виконавцями державного замовлення; гарантія оплати виконавцям державного замовлення продукції, яка поставляється для задоволення державних потреб на умовах, що визначаються державним контрактом.

Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Державні контракти

Стосунки між замовником і виконавцем регламентуються контрактом. Державний контракт -- це укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення договір, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини між замовником і виконавцем.

Поставки продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються для цього. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції передбачаються в законі про Державний бюджет України на поточний рік та визначаються урядом відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування. Гарантом за зобов'язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів

Етапи конкурсного відбору виконавців державного

Замовлення з метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необґрунтованому завищенню цін державний замовник зобов'язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів. Проведення торгів є обов'язковим, коли вартість закупівель становить 10 тис. грн. і більше.

Конкурс -- це форма розміщення замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг), яка передбачає вибір претендента шляхом оцінки його пропозицій. Претендент -- це потенційний виконавець державного замовлення, суб'єкт господарської діяльності будь-якої форми власності, який підтвердив намір узяти участь у конкурсі і подав (або збирається подати) тендерні пропозиції.

Конкурсний відбір виконавців здійснюється за такими етапами:

1) Формування конкурсного комітету в кількості не менше п'яти осіб здійснює державний орган-замовник. 2) Оголошення про проведення конкурсу публікується не пізніше як за 30 днів до початку конкурсу в газетах. 3) Попередня кваліфікація претендентів здійснюється з метою визначення списку претендентів. 3) Подання тендерних пропозицій здійснюється учасниками конкурсу на адресу конкурсного комітету. Тендерна пропозиція -- це пропозиція щодо певного об'єкта закупівлі, яка готується і надається на конкурс претендентом відповідно до вимог тендерної документації.

4)Оцінка і порівнювання тендерних пропозицій

здійснюється конкурсним комітетом за такими критеріями:

найнижча ціна за умови забезпечення необхідної економічності та ефективності продукції;

найвигідніша з економічного погляду тендерна пропозиція

Визначення переможця конкурсу здійснює конкурсний комітет з урахуванням висновку спеціально створеної експертної ради. 6) Укладання державного контракту. Підставою для укладання контрактів з переможцем конкурсу є затверджений замовником протокол рішення конкурсного комітету.

Слід зазначити, що в Україні переважна частина державних закупівель товарів здійснюється поза межами державного замовлення. Насамперед, це стосується закупівлі товарів іноземного виробництва.

5. Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитна політика -- це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабіль-ності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» -- політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво. Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською

Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі цент-рального банку й відповідних урядових структур -- міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші

Банківська система.

Функціонування економіки можливе лише при наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Банки -- це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредит-них ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Комерційні банки створюються на акціонер-них або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків

Національний банк України

Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений з рішення Ради Національного банку.

НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках -- також і за рахунок Державного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одержання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) -- цінової стабільності.

Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.

Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ.

НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає: по-перше, призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою за поданням Президента; по-друге, призначення та звільнення Президентом половини складу Ради НБУ; по-третє, призначення та звільнення Верховною Радою половини складу Ради НБУ; по-четверте, доповідь Голови НБУ Верховній Раді про діяльність Національного банку; по-п'яте, надання Президенту та Верховній Раді двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.

Засоби та методи грошово-кредитної політики

Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної політики. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків

Система опосередкованого регулювання є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кре-дитних установ (далі -- банків); процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.

Регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків

НБУ встановлює банкам нормативи обов'язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону: по-перше, розмір обов'язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті; по-друге, для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резервів; по-третє, рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Процентна політика, рефінансування комерційних банків

Важливим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання ставок рефінансування. Ставки рефінансування -- це виражена в процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг та кредитування. Такий кредит надається банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він виписує на себе боргове зобов'язання, яке за чинною практикою гарантується не резервною позицією його активів, а державними цінними паперами, що перебувають в його розпоряд-женні. Унаслідок цього отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це дає банкові-боржникові можливість відкривати додаткові кредитні рахунки населенню та юридичним особам у повному обсязі без відповідного забезпечення резервної позиції.

Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова процентна ставка виконує опосередковану функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). Ломбардна процентна ставка -- це процент, що стягується з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Якщо облікова ставка знижується, то комерційні банки збільшують попит на такі кредити, і навпаки. Процент за одержані від центрального банку кредити покладається в основу калькуляції ставок комерційних банків, під які вони, у свою чергу

Операції з цінними паперами на відкритому ринку

Одним із суб'єктів ринку цінних паперів є НБУ. Операціями НБУ на відкритому ринку є купівля продаж казначейських зобов'я-зань, власних зобов'язань НБУ (депозитних сертифікатів), а також визнаних Правлінням НБУ комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань.

Ринок державних цінних паперів, як один із сегментів національного фондового ринку, виконує дві основні функції: по-пер-ше, функцію обслуговування державного боргу, пов'язаного з де-фіцитним фінансуванням державних витрат, і, по-друге, функцію інструмента монетарної політики. Функція регулювання грошового обігу через операції на відкритому ринку є логічним продовженням функції обслуговування державного боргу.

Валютне регулювання

Основним об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк.

Кабінет Міністрів визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробці платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належить: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями.

Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.

Девальвація -- це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а, з другого, -- на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.

Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконт-ної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Підвищення процентних ставок, завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту, веде до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.

НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію). Механізм валютної інтервенції такі операції, які впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ, укладатися «свап-угоди» (swap agreement) -- договори з певною країною з приводу одержання кредиту, необхідного для здійснення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни.

Банківське регулювання і банківський нагляд

Головна мета банківського регулювання та нагляду -- це гарантування безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні здійснює Національний банк. Для виконання своїх функцій НБУ має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їхню діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформації. Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам. Якщо банки в установлений строк не виконали вимог щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керівників банків.

Список використаної літератури

1. Чистов С. М., Никифоров А. Є, Куценко Т. Ф. Державне регулювання економіки: Навч. посібник -- К.: КНЕУ, 2000. -- 316 с.

2. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник -- К.: Знання, 2007. - 271 с.

3. Швайка Л. А. Державне регулювання економіки: Навч. посібник -- К.: Знання, 2006 - 435с.

4. Ковтун О. І. Державне регулювання економіки: Навч. посібник - Львів: «Новий Світ - 2000», 2006, - 432с.

5. Дідківський Л. І., Головко Л. С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник -- К.: Знання - Прес, 2000. - 209с.