Фінансування закладів освіти, охорони здоров’я, культури
Правові основи, сучасний стан і джерела фінансування закладів освіти, здоров’я та культури. Сучасні проблеми і можливі шляхи реформування системи фінансування в Україні. Особливості і методи фінансування вище зазначених галузей в зарубіжних країнах.
| Рубрика | Финансы, деньги и налоги |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.02.2009 |
| Размер файла | 36,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
2
Міністерство освіти і науки України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра фінансів та економіки підприємства
РЕФЕРАТ
З ДИСЦИПЛІНИ “ФІНАНСИ”
на тему:
“Фінансування закладів освіти, охорони здоров'я, культури”
Виконав
ст.грФК-033
Перевірив
к.е.н. доц. Парубець О.М.
Чернігів 2004
Зміст
- Вступ.................................................... 3
- 1 Фінансування закладів освіти 4
- 1.1 Правові основи фінансування 4
- 1.2 Джерела фінансування закладів освіти 6
- 1.3 Додаткові джерела фінансування 7
- 1.4 Головні проблеми галузі 8
- 1.5 Шляхи реформування системи освіти 9
- 2 Фінансування закладів охорони здоров'я 12
- 2.1 Джерела фінансування системи охорони здоров'я 12
- 2.2 Сучасний стан фінансування охорони здоров'я України 12
- 2.3 Головні проблеми галузі 14
- 2.4 Шляхи реформування системи охорони здоров'я 15
- 3 Фінансування закладів культури 19
- 3.1 Бюджетна політика в галузі культури 19
- 3.2 Основні проблеми культури 23
- 3.3 Методи поліпшення становища в галузі культури 24
- 4 Світовий досвід фінансування освіти, охорони здоров'я та культури 26
- Висновок 28
- Список використаних джерел 29
Вступ
Освіта, охорона здоров'я та культура - основи розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вони є визначальними чинниками політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства.
В усьому світі саме державна підтримка цих систем є показником добробуту й самобутності нації. Якими ми сьогодні зробимо нашу освіту та культуру, таким буде завтра наше суспільство.
1 Фінансування закладів освіти
1.1 Правові основи фінансування
Фінансове забезпечення освітньої галузі повинне ґрунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів, використанні залучених коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій та батьків, громадян, міжнародних освітніх фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від виробничої та комерційної діяльності, кредитів і банківських позичок тощо.
Складовими фінансової політики у сфері освіти є:
- визнання пріоритетності освіти у проведенні державної політики;
- встановлення нормативно-правової основи фінансової політики;
- асигнування фінансових ресурсів згідно визначених обсягів за нормативами;
- визначення формул формування місцевих бюджетів освіти;
- визначення нормативів видатків на одного учня різних навчальних закладів;
- визначення основних правил залучення та норм використання школами позабюджетних коштів.
Оскільки в Україні існує три рівні державного управління (державний, обласний, районний), то і фінансування освіти також здійснюється з бюджетів, що формуються на цих трьох рівнях: державному, обласному та районному. Причому переважна частина бюджету освіти формується на рівні району. Кошти районного і обласного бюджетів складають приблизно 94-99% всього бюджету освіти. Розподіл між видатками бюджетів різних рівнів відбувається таким чином:
з Державного бюджету фінансуються:
республіканські спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей;
школи соціальної реабілітації, в яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11-14 років;
випуск підручників;
вищі навчальні заклади.
з обласних бюджетів фінансуються:
спеціальні школи, школи-інтернати для дітей з вадами розвитку;
загальноосвітні школи-інтернати;
дитячі будинки;
підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.
з районних бюджетів:
загальноосвітні школи;
спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії тощо;
загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки (якщо 70% контингенту формується в межах району).
Процес планування фінансових видатків на освіту має починатися знизу: навчальні заклади на основі встановлених нормативів витрат в розрахунку на одного учня складають кошториси, в яких враховуються витрати на оплату праці педагогічного і допоміжного персоналу, витрати на харчування, на утримання будівель, на капітальний ремонт тощо. Дані кошторисів окремих шкіл, що відносяться до одного адміністративного району, акумулюються районними відділами освіти (райвно). Централізовані бухгалтерії райвно подають свої зведені кошториси до обласного управління освіти. На обласному рівні сукупні цифри районних освітніх бюджетів мають ставати основою бюджетів освіти обласних державних адміністрацій.
Формула, за якою здійснюється фінансування закладів освіти, включає таку відмінність, як місцезнаходження навчального закладу: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку обласних бюджетів на освіту; бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів.
1.2 Джерела фінансування закладів освіти
В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний зв'язок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.
Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є:
- кошти державного та місцевих бюджетів;
- кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;
- кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;
- гранти;
- кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;
- кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.
Видатки на освіту складають саму велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів:
- кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району;
- обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району. [1]
В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху - з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов'язкові витрати.
1.3 Додаткові джерела фінансування
Офіційно заклади освіти мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг:
- освітні послуги;
- оренда;
- транспортні послуги;
- продаж виробленої продукції;
- інші.
Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення.
Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються проліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни.
Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки).
1.4 Головні проблеми галузі
Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави.
Критичним залишається стан фінансування освіти, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти. Державної підтримки потребують дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів.
Головними проблемами освіти є:
Визначення обсягів місцевих бюджетів освіти має встановлюватися на основі розрахункових нормативів, визначених Міністерством фінансів. Фактично ж ці нормативи є дуже низькими і не забезпечують фінансування навіть обов'язкових витрат. Встановлені нормативи є реальними лише для шкіл з великою чисельністю учнів, і крім того, вони не враховують фактичний стан шкільних будівель.
Місцеві (районні) бюджети освіти встановлюються на основі фактичної потреби, в якій враховані лише мінімальні, обов'язкові витрати (на заробітну плату і комунальні послуги). Фінансування закладів середньої освіти, за різними оцінками, здійснюється на 40--60% їх реальної потреби.
Міністерством економіки з 2002 року було профінансовано лише будівництво декількох сільських шкіл.
Видавництво підручників має фінансуватися з державного бюджету. Оскільки ж обсяги фінансування є недостатніми, місцеві органи управління освітою вживають своїх заходів: обласні органи можуть спрямовувати на ці цілі частину районних бюджетів, зобов'язати їх сплачувати певний відсоток вартості підручників, оплачувати частково за рахунок коштів батьків тощо.
Нормативними документами передбачено створення фонду всеобучу, який створюється за рахунок своїх надходжень в обсязі 1-3% і може використовуватися на власні потреби. Фактично ж цей фонд вже декілька років майже не планується в бюджеті освіти району.
Уточнення потреби відбувається під впливом таких факторів: вищі органи ці цифри намагаються зменшити, в свою чергу директори шкіл намагаються особисто “вибити” додаткові асигнування.
Отримання додаткових доходів за рахунок освітніх послуг реально представлено лише у великих містах, в регіонах воно не має перспективи внаслідок низького рівня доходів населення.
Оплата праці вчителів залишається на рівні, який не забезпечує нормального відтворення їх працездатності.
1.5 Шляхи реформування системи освіти
Стратегічні завдання і напрями реформування фінансового забезпечення освіти:
- перехід до ефективної моделі фінансування освіти, адекватної ринковій економіці, розвиток нової соціально-економічної структури освітньої сфери;
- стимулювання переходу на нові педагогічні технології та ефективну систему управління освітою, скорочення непродуктивних витрат, істотне збільшення видатків на розвиток наукових досліджень, зокрема з проблем освіти та педагогіки; підготовку і випуск підручників, посібників та іншої навчально-методичної літератури;
- поступове збільшення у загальних витратах на освіту коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій, різних фондів, благодійних організацій тощо.
Основні шляхи реформування фінансового та матеріально-технічного забезпечення освіти:
- збереження за державою пріоритету у фінансуванні системи освіти та підвищення ролі регіонів у фінансуванні освітніх потреб;
- звільнення навчально-виховних закладів від податків на прибуток і добавлену вартість;
- створення при Міністерстві освіти централізованих фондів для реалізації загальнодержавних освітніх програм;
- розширення прав місцевих органів державної влади та органів громадського самоврядування навчально-виховних закладів у визначенні шляхів зміцнення навчально-матеріальної бази, вдосконаленні механізмів їх фінансово-господарської діяльності;
- запровадження додаткового фінансування навчально-виховних закладів для обдарованих дітей, що мають відповідну ліцензію, з спеціального фонду Міністерства освіти;
- заохочення навчально-виховних закладів, які за наслідками акредитації і атестації визнані такими, що мають позитивний досвід у розробленні і впровадженні нових прогресивних технологій навчання і виховання учнів та студентів, домагаються високих кінцевих результатів;
- упорядкування системи оплати праці та стипендіального забезпечення відповідно до конкретних результатів діяльності і якості роботи (навчання);
- поступове забезпечення учнів підручниками через торговельну мережу за кошти батьків;
- створення в системі освіти нових банків, фондів, акціонерних товариств тощо;
- заснування державного фонду сприяння громадянам у здобутті освіти в зарубіжних країнах;
- залучення іноземних інвестицій для розвитку інфраструктури навчально-виховних закладів (будівництво міжнародних освітніх закладів, центрів підготовки спеціалістів);
- поліпшення технології формування видатків державного та місцевих бюджетів на освіту, удосконалення системи кількісних та якісних показників для нормування зазначених видатків;
- запровадження змішаного фінансування інноваційних проектів у галузі освіти, зокрема розроблення та запровадження механізму пільгового оподаткування доходів фізичних осіб, які спрямовують власні кошти на оплату навчання;
- удосконалення правового підґрунтя для приватного фінансування діяльності навчальних закладів;
- проведення органами управління освітою (державними та місцевими) моніторингу інвестування навчальних закладів;
- запровадження спільного державного та громадського контролю за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів.
2 Фінансування закладів охорони здоров'я
2.1 Джерела фінансування системи охорони здоров'я
Заклади охорони здоров'я всіх форм власності в обов'язковому порядку повинні дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування.
Держава створює фінансово-економічні механізми цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
З метою досягнення належного рівня здоров'я населення держава зберігає контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.
Фінансування установ охорони здоров'я та спеціалізованих програм забезпечується за допомогою різних джерел, включаючи Міністерство охорони здоров'я, обласні, районні та муніципальні адміністрації.
Основними джерелами фінансування охорони здоров'я є:
- кошти державного та місцевих бюджетів;
- кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування;
- кошти фондів територіальних громад і благодійних фондів;
- благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб;
- кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.
Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування будуть фінансовим підґрунтям забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення.
Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.
Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я населення.
Джерелом додаткового фінансування може стати й відновлення переліку платних послуг, що їх надавали б заклади охорони здоров'я. Йдеться, зокрема, про додаткові послуги (за бажанням клієнта), які не входять до стандартного плану лікування чи профілактики хвороб, а також послуги, що передбачають більше комфорту в процесі лікування, тощо.
Незважаючи на диференціацію в підпорядкуванні закладів охорони здоров'я (національний, обласний або районний рівень), розподіл коштів відбувається через Міністерство охорони здоров'я. Міністерство здійснює фінансування медичних закладів усіх рівнів. За таких умов розпорядники коштів не враховують індивідуальних потреб регіонів у послугах з охорони здоров'я, а місцеві громади не мають змоги впливати на фінансування місцевих медичних закладів та управління ними.
2.2 Сучасний стан фінансування охорони здоров'я України
Сучасний стан фінансування охорони здоров'я України за рахунок бюджету є вкрай недостатнім і не створює передумов для виконання якісної медичної допомоги в необхідних об'ємах, особливо для соціально незахищених прошарків населення. Реальне бюджетне фінансування державної системи охорони здоров'я здійснюється лише на 30% від запланованого, що становить її на межу розвалу та хаосу. В той же час, як, так званий, "тіньовий ринок" медичних послуг по даним "Соціс - Гелап" складає близько 2 млрд. дол. США на рік, що значно перевищує загальну річну суму бюджету охорони здоров'я України.
Від 2003 року витрати держави на охорону здоров'я почали істотно зростати. Загальне фінансування охорони здоров'я зі зведеного бюджету в 2003 році становило 8392 мільйона гривень, а на 2004 рік заплановано 10099 мільйонів гривень. У Держбюджеті на 2003 рік на такі потреби було виділено 2215 мільйонів гривень, у бюджеті на 2004 рік - 2650 мільйонів гривень, тобто на 20% більше. [11]
2.3 Головні проблеми галузі
Нині Україна переживає період переходу до ринкової економіки. Економічні складнощі призвели до значного скорочення бюджетних асигнувань на потреби охорони здоров'я, тому в національній системі охорони здоров'я виділяються такі найгостріші проблеми:
- недостатньо висока якість медичних послуг. Про невдоволення громадян та погіршення якості медичних послуг свідчать не лише оцінки Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), а й опитування громадської думки, проведені цього року в Україні. Зокрема, 60% українців вважають, що якість послуг у системі охорони здоров'я погіршилася;
- поглиблення фінансової кризи в охороні здоров'я, що пов'язана з нестабільністю та недостатністю фінансування галузі, зменшенням її інвестиційних можливостей;
- низьку ефективність використання виділених коштів;
- незбалансованість у структурі фінансування медичної допомоги в бік переваги фінансування стаціонарної медичної допомоги;
- несприятливу ситуацію у сфері капітальних вкладень в охорону здоров'я, що робить неможливим розширене відтворення її матеріально-технічної бази;
- суттєве відставання рівня середньомісячної заробітної плати в галузі охорони здоров'я від оплати праці в народному господарстві та промисловості, незважаючи на законодавче регламентування рівня оплати праці медичних працівників не нижче від середнього рівня оплати праці в промисловості;
- зростання частки витрат на заробітну плату в загальній сумі витрат на медичну допомогу, що свідчить про відсутність відновлення галузі;
- звуження рамок економічного стимулювання діяльності медичних працівників лише до використання коштів, які залишаються від економії фонду оплати праці. [7]
2.4 Шляхи реформування системи охорони здоров'я
Правовою основою програми є Конституція України і Основи законодавства України про охорону здоров'я, що проголошують і гарантують право кожної людини на охорону здоров'я. Тому головним питанням реформи галузі є комплексна перебудова її фінансування, мобілізація потрібних коштів як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних джерел.
В умовах обмеженого фінансування, що лише на третину задовольняє потреби охорони здоров'я, виконати завдання реформи можна лише шляхом раціоналізації організації системи медичної допомоги.
Складністю реформи є те, що при мінімальних витратах треба досягти максимальної медичної, соціальної та економічної ефективності, забезпечити доступність і якість основних видів медичної допомоги. Для цього належить здійснити реструктуризацію галузі, яка насамперед полягає у перегляді та корекції норм потреб населення у різних видах медичної допомоги і нормативів навантаження медичних працівників різних спеціальностей, у пріоритетному розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини (загальної практики) як найближчої до населення, найбільш доступної та економічної, у відповідній раціоналізації спеціалізованої та стаціонарної допомоги, в обгрунтованому впорядкуванні мережі медичних закладів за рахунок скорочення непотрібних ланок, удосконалення їх структури і функцій.
Метою реформування системи охорони здоров'я є збереження і зміцнення здоров'я всіх верств населення, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості та права громадян на її одержання в умовах трансформації соціально-економічних відносин за рахунок удосконалення організації та фінансування галузі, раціонального використання ресурсів.
Основними завданнями в реформуванні системи охорони здоров'я є:
- вдосконалення нормативно-правової бази, механізмів фінансування, організації медичної допомоги на основі пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини, відповідної раціоналізації та оптимізації спеціалізованої і стаціонарної медичної допомоги;
- упорядкування мережі закладів охорони здоров'я, а також розробка та впровадження в практику ефективних медичних технологій;
- поліпшення підготовки лікарів та інших медичних кадрів;
- створення сучасної системи інформаційного забезпечення охорони здоров'я;
- вдосконалення управління галуззю на всіх рівнях.
Сучасна система фінансування охорони здоров'я України ґрунтується переважно на бюджетних джерелах, за допомогою яких повинні вирішуватися проблеми реформування охорони здоров'я:
1) створення економічно припустимих і гарантованих умов господарювання лікувально-профілактичних закладів;
2) забезпечення охорони здоров'я необхідними фінансовими ресурсами для вирішення загальнодержавних завдань охорони здоров'я населення;
3) надання необхідних соціальних гарантій населенню в отриманні медичних послуг;
4) формування нових фінансових важелів політики розвитку охорони здоров'я в умовах переходу до ринкових відносин. [10]
Головне завдання реорганізації фінансової системи охорони здоров'я полягає в тому, щоб інтегрувати медицину у фінансові потоки розширеного відновлення; збалансувати поєднання бюджетних і позабюджетних джерел залучення коштів у разі помітної децентралізації фінансів галузі на користь територіальних медичних програм; розширити права суб'єктів державних органів, органів місцевого самоврядування і трудових колективів у накопиченні та використанні ресурсів охорони здоров'я.
Наголос слід зробити на змішаному фінансуванні, підключенні раніше не використаних нетрадиційних джерел (фондів) страхування здоров'я, різного роду благодійних фондів і пожертв, штрафів і стягнень за забруднення навколишнього природного середовища тощо. Цільовий характер фінансування знизить жорсткість бюджетних обмежень, дозволить гнучкіше та оперативніше реагувати на розширення суспільних потреб в охороні здоров'я. Важливим і принципово новим елементом фінансування охорони здоров'я стає система медичного страхування.
Отже, до основних завдань програми реформування галузі належать:
- формування державної політики і стратегії в галузі охорони здоров'я;
- визначення пріоритетів медико-санітарної допомоги і встановлення обсягу гарантованого державою рівня медичного обслуговування громадян України;
- запровадження ефективної системи багатоканального фінансування охорони здоров'я, основою якого має стати обов'язкове соціальне медичне страхування, узгоджене з податковою системою;
- удосконалення механізмів оплати праці медичних працівників на основі їхньої кваліфікації, обсягів, якості та результатів роботи;
- упорядкування мережі, структури та функцій закладів охорони здоров'я;
- удосконалення форм і методів управління галуззю охорони здоров'я на державному, регіональному та місцевому рівнях.
Виходячи з мети і завдань програми, основними напрямами її реалізації є:
1) наукове обґрунтування та формування програми реформування галузі;
2) забезпечення організації та управління виконанням програми;
3) фінансово-економічне забезпечення реформування й діяльності галузі;
4) нормативно-правове забезпечення діяльності галузі в умовах трансформації соціально-економічних відносин;
5) удосконалення організації підвищення якості та ефективності профілактичної роботи.
Внаслідок виконання програми очікуються такі результати:
- розрахунки вартості діагностичних, лікувальних, реабілітаційних і профілактичних заходів згідно з розробленими стандартами (медико-економічні стандарти);
- механізми фінансування закладів охорони здоров'я й оплати праці медичних працівників залежно від обсягу, якості та результатів роботи;
- розрахунки реальних потреб галузі у кадрових, матеріальних і фінансових ресурсах;
- визначення пріоритетів розвитку галузі. [10]
3 Фінансування закладів культури
3.1 Бюджетна політика в галузі культури
Доступ до основних культурних послуг і продуктів, гарантованих конституційно в демократичній державі, ми отримуємо переважно на рівні територіальних громад. Державна політика щодо забезпечення цими послугами та продуктами віддзеркалюється значною мірою в структурі фінансування галузі культури і пов'язаних із нею видів діяльності.
Сьогоднішня загальноєвропейська тенденція полягає у зменшенні частки державного втручання у галузь культури при поступовому збільшенні обсягу державного фінансування, яке розподіляється через так звані "придержавні" інститути (фонди, комітети, національні ради тощо). Співвідношення видатків державного і місцевих бюджетів у структурі зведеного бюджету залежить від пріоритетів державної політики і фінансової спроможності місцевих бюджетів щодо забезпечення населення основними культурними послугами.
В Україні протягом 1996-2002рр. частка видатків на культуру державного бюджету у видатках на культуру зведеного бюджету становила в середньому 20%. [5]
Середня частка видатків на фінансування культури у всіх видатках зведеного бюджету складає за цей період 1,1%. При цьому простежується стала тенденція: постійне скорочення планової частки видатків на культуру з державного бюджету і фактичне невиконання навіть цієї мізерної частки. З другого боку, заниження планової частки видатків на культуру місцевих бюджетів призводить до вимушеного перевиконання цих показників, за рахунок чого "витягуються" й показники зведеного бюджету.
Якщо до 2000 р. перевиконання місцевих бюджетів у частині видатків на культуру випливало переважно зі свідомого завищення видаткових потреб і заниження обсягу доходів на місцях, що дозволяло певною мірою компенсувати недостатність планових асигнувань і недовиконання державного фінансування культури, то після переходу на формульний підхід до формування бюджету і введення в дію Бюджетного кодексу становище змінилось.
Визначення обсягу міжбюджетних трансфертів на основі нормативів видаткових потреб у розрахунку на душу населення в частині фінансування культури викликає чимало нарікань і суперечок. Разом з тим на цьому етапі це є оптимальним кроком у бік об'єктивного розподілу наявних ресурсів і закладення підвалин майбутньої ефективної державної культурної політики.
Які основні переваги має перехід у визначенні обсягів фінансування на культуру від принципу "за наявною мережею культурних закладів" до формульного розрахунку за видатковими потребами на душу населення?
По-перше, розподіл трансфертів набуває прозорого і справедливого характеру в тому плані, що територіальні громади (принаймні, на рівні районів і міст обласного значення) отримують відносно рівні фінансові умови щодо забезпечення громадян основними культурними послугами. Вирівнялася диференціація у видатках на культуру в розрахунку на душу населення на рівні областей і Києва та Севастополя.
По-друге, сталий характер фінансового забезпечення дає можливість місцевій владі ощадливо використовувати наявні ресурси та залучати додаткові джерела доходів.
По-третє, змінюється сама функціональна спрямованість закладів культури, які з посередників між державою і громадянами стають посередниками між виробниками культурних продуктів-послуг і споживачами.
Попри встановлений в "Основах законодавства про культуру" (ст. 23) обсяг видатків на культуру в розмірі 8% національного продукту, цей обсяг протягом останніх семи років не перевищував 0,5% ВВП.
Більше того, незважаючи на зростання ВВП, частка видатків на культуру планується щороку меншою. Якщо зважити на те, що рівень культурного забезпечення віддзеркалює рівень (якість) життя, це дуже дивна тенденція. Стрімке падіння фактичних видатків на культуру зупинилося тільки 2000 р. і утримується на рівні близько 0,3% ВВП, тобто в 27 разів менше обсягу, встановленого законом. Касові (фактичні) видатки зведеного бюджету зросли за рахунок місцевих бюджетів.
На місцях цей норматив збільшують номінально майже вдвічі переважно за рахунок перерозподілу коштів у межах основного фонду місцевих бюджетів, беручи ресурси з інших функцій, фінансування яких також є недостатнім (кошти спецфонду - надання платних послуг закладами культури на місцевому рівні - покривають лише 12-14% видаткових потреб).
Якщо говорити про регіональний зріз, варто відзначити, що дві третини загальнонаціонального бюджету, який на сьогоднішній день іде на потреби галузі культури, складають регіони. Тобто, бюджетні видатки регіонів на культуру є більшими ніж видатки у цій сфері з центрального бюджету: у центральному бюджеті на потреби культури закладено 251 млн. грн., а в регіонах ця сума є удвічі більшою. Ця тенденція спростовує деякі передбачення Інституту стратегічних досліджень, згідно з якими протягом найближчих років мистецькі вартості і продукування культурних продуктів здійснюватимуться у центрі, а у регіонах продукуватиметься і відбуватиметься лише підтримка фольклору, народної творчості та ін. Позиція держави у розвитку культури на місцях є досить чіткою. Йдеться про вироблення комплексних підходів до розвитку культури на селі через створення цілісних соціально-культурно-освітніх комплексів. Для того, щоб сільська община могла утримувати різні соціальні установи, і зокрема заклади культури, для цього потрібно надавати послуги на тому рівні, який задовольнятиме людей, які будуть ці послуги оплачувати.
Що стосується центрального параметру - усі ті нові продукти культури, які виробляються в Україні не є доступні пересічному громадянинові - ця мистецька вартість не споживається, вона, якщо і доступна, то - дуже невеликому колу людей. Так склалося, що на сьогоднішній день єдиною формою доступу мистецької вартості до пересічного громадянина є телебачення, а наше телебачення на 90% заповнене продукцією іноземного виробництва.
Практично всі видатки на культуру в місцевих бюджетах спрямовано на виплату зарплати працівникам культурних закладів та оплату комунальних послуг. Але і цього недостатньо, про що свідчить заборгованість за електроенергію та комунальні послуги, яка, за даними Міністерства фінансів, становила для місцевих бюджетів на 1 січня 2002р. майже 8,5 млн. грн., а заборгованість з виплати зарплати - 10,8 млн. грн. Прагнення окремих громад автоматично зберегти наявну мережу культурних закладів без ретельного аналізу її доцільності та ефективності призводить до того, що ставку працівника культури, яка є однією з найнижчих порівняно з іншими галузями економіки й становила в середньому 2001 р. 169,7 грн., ділять на 2, 4 чи навіть 6 штатних працівників. Як наслідок, страждає фахова забезпеченість закладів культури на місцях. Згідно з даними Міністерства культури, фахова забезпеченість клубних установ становить 60%, зокрема, з вищою освітою - всього 6%. Гостро бракує коштів на утримання культурних установ, особливо в сільській місцевості. За даними Міністерства культури, лише 5% клубних установ відповідають необхідним функціональним умовам. Таким чином, окрім кількісних показників (зменшення закладів культури, тиражів газет, журналів і книжок), страждають якісні показники - якість пропонованих послуг і продуктів культури.
Слід наголосити ще на одному важливому чинникові: економічна структура видатків на культуру відрізняється від інших функцій тим, що забезпечення зарплати й комунальних послуг сприяє не збереженню культури, а її зникненню. Існування і розвиток культури можливі за спрямування коштів насамперед на реставраційні та дослідницькі роботи, оновлення репертуару театрів, створення нових творів тощо при належному забезпеченні оплати праці та утриманні об'єктів культури. Насправді ж дані Мінфіну про видатки держбюджету на культуру і мистецтво в розрізі економічної класифікації свідчать про протилежне. Якщо 2000р. на зарплату працівників музейних і бібліотечних установ спрямовано відповідно 1,8 і 2,3 млн. грн., а на придбання предметів постачання і матеріалів - 4,2 і 8,1 млн. грн., то 2002 р. це співвідношення стає майже 1:1 - 4,5 і 4,3 млн. грн. проти 5,7 і 4,2 млн. грн. [5]
Все це разом складається в негативну тенденцію розвитку (а точніше - виживання) української культури на сучасному етапі.
3.2 Основні проблеми культури
Основна проблема - реальне реформування регіональної політики в галузі культури і підтримка мистецьких НДО. Йдеться про розробку моделей співпраці громадських організацій з державними організаціями для спільного вирішення наявних проблем через співпрацю з органами місцевої влади і залучення спонсорських коштів для спільних мистецьких проектів. Адже основна проблема сьогодні - це відсутність координації зусиль держави, громадських організацій і підприємницьких структур у розвиткові культури. Між цими трьома секторами сьогодні у галузі культури немає жодної взаємодії, тоді як вони можуть бути реальними партнерами у вирішенні багатьох питань. Водночас є дуже успішні приклади, коли при державних організаціях створюються маленькі НДО, які допомагають їм у пошуках додаткового фінансування, у виробленні маркетингової стратегії, у реалізації мистецьких проектів, у роботі з донорськими організаціями. І така співпраця взаємовигідна і перспективна.
Окреслюються і певні тенденції, адже НДО західного регіону є традиційно більш активними, і їхній досвід у реформуванні культурного середовища є набагато сильніший, аніж у східному регіоні. Так склалося і зараз важливо подолати цей розрив. Звичайно, головна проблема - це проблема неадекватного законодавства в цій сфері і проблема фінансування як державних, так і недержавних організацій.
3.3 Методи поліпшення становища в галузі культури
Сфера культури в Україні перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження Українського народу. Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури.
Потребують реформування законодавча база у сфері культури, удосконалення - механізми фінансування та оподаткування закладів культури, залучення інвестицій, підтримки організацій культури усіх видів і форм власності.
Усе це зумовлює необхідність прийняття Державної програми розвитку культури на період до 2007 року.
Основними завданнями є:
- удосконалення нормативно-правової бази діяльності у сфері культури;
- створення умов для надання державної підтримки закладам культури, забезпечення конкурентоспроможності культурно-мистецької продукції;
- активізація наукових досліджень у сфері культури і мистецтва;
- надання цільової підтримки театрально-видовищним закладам та забезпечення фінансування витрат на охорону Державного музейного фонду України;
- проведення капітального будівництва, ремонту та здійснення технічного переоснащення підприємств, установ, організацій та закладів культури державної форми власності;
- підтримка діяльності національно-культурних товариств;
- інформатизація культурно-мистецької сфери;
- здійснення комплексу заходів щодо збереження пам'яток історико-архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів.
Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП (якщо брати приклад порівнювання європейських країн - 1,4-1,7%) і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення "придержавного" Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне - розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - збереження пам'яток, утримання зоопарків чи цирків.
Планування економічного розвитку регіонів у тісному зв'язку з розвитком культурної індустрії дасть можливість не лише наголосити на місцевих особливостях історико-економічного середовища, а й створити нові робочі місця, зробити розвинені галузі місцевого виробництва більш привабливими для споживачів, туристів та інвесторів.
Пошуки додаткових джерел фінансування культури будуть успішними в разі створення сприятливого клімату для колективних та індивідуальних меценатів, інвесторів та кредиторів. Водночас збільшення заробітних ставок у галузі культури сприятиме підвищенню фахового забезпечення цієї галузі, а отже, підвищенню якості та розмаїттю форм культурних послуг.
4 Світовий досвід фінансування освіти, охорони здоров'я та культури
У Болгарії уряд запровадив фінансування освіти та культури у вигляді спільних державно-муніципальних субсидій. Такі субсидії передбачають два обов'язкові внески - з державного і місцевого бюджетів, їхній обсяг визначено для кожного окремого випадку, враховуючи наявні ресурси та особливості (демографічні, географічні тощо) певного регіону.
У Латвії розроблено спільну програму Міністерства культури, Міністерства освіти, місцевих органів самоврядування та інших установ під назвою "Програма розвитку сільської місцевості Латвії", яка складається з таких компонентів: культура та освіта в сільській місцевості, культурна спадщина в сільській місцевості.
У Литві уряд і Міністерство культури спрямовують фінансування на новий напрямок, заохочуючи нові програми та проекти замість традиційної підтримки культурних установ, а також залучаючи до участі третій сектор. Метою цих зусиль є створення нового незалежного культурного сектора, який вже існує у формі приватних художніх галерей, театральних труп, виставок, джаз-клубів, оркестрів тощо. [6]
У Швеції останнім часом робиться особливий наголос на ролі культури як важливого чинника регіонального росту, важливого компонента соціального розвитку. Уряд підкреслює, що культурні зусилля мають як середньострокові наслідки, скажімо, в збільшенні робочих місць, так і довгострокові - збільшення привабливості, творчості та самобутності окремого регіону. Разом з тим, вважають шведи, культура є не просто інструментом економічного розвитку, найважливіше те, що вона збагачує і поліпшує життя людей, зміцнює суспільні цінності, такі як толерантність і демократія. На муніципальному рівні у Швеції набирає обертів нова тенденція - делегувати державні функції у галузі культури приватним установам, хоч і досі точаться запеклі дискусії з цього приводу. Цікавою ініціативою у Швеції є 1800 товариств місцевої спадщини, об'єднаних у Шведську федерацію місцевої спадщини. Метою цих товариств є збереження народної культури, що постає у святах, архітектурних пам'ятках, народних промислах, костюмах та усній творчості. Більшість із цих товариств беруть участь у плануванні сучасного архітектурного середовища територіальних громад, впливаючи на рішення місцевих властей, а також опікуються історичними будівлями, які перетворюються в центри культурної спадщини, місцеві музеї, або культурні центри. Товариства місцевої спадщини є цілковито добровільними й фінансуються за рахунок членських внесків, доходів від лотерей, продажу книжок, квитків, а також грантів від муніципалітетів чи округів. [6]
У Швейцарії частка недержавного фінансування охорони здоров'я становить 17% загального обсягу, причому лише 3% припадає на різні фонди, яких у країні понад 1500. 14% видатків на охорону здоров'я покривають спонсори та меценати, підприємства чи окремі особи. Держава стимулює діяльність спонсорів і меценатів законом, на підставі якого зменшується сума прибутку спонсора, що підлягає оподаткуванню, до 10% (на федеральному рівні), а в окремих кантонах набагато більше.
У Польщі, окрім законодавчої підтримки спонсорства культурної галузі, засновано щорічний конкурс Міністерства культури "Меценат культури року", в якому визначають переможців серед органів місцевого самоврядування, товариств і фондів, закладів культури та організаторів культурних заходів, меценатів за внесок у розвиток культури.
Висновок
Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Вона є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені.
Система охорони здоров'я відіграє важливу роль у забезпеченні добробуту громадян, зміцненні здоров'я нації.
Культура творить людину, а люди створюють суспільство із політичними та економічними засадами.
Список використаних джерел:
1. Закон України “Про освіту” № 1060-XII від 23.05.91
2. Постанова КМУ “Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми Здоров'я нації" на 2002-2011 роки ” № 14 від 10.01.02
3. Указ президента України “Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України” № 1313 від 07.12.02
4. Указ президента України “Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні” № 153 від 19.02.02
5. Буценко О. Бюджетна політика в галузі культури // Український регіональний вісник - 2002 - №38 - с.2
6. Буценко О. Симбіоз ринкової економіки і культури // Український регіональний вісник - 2002 - №38 - с.5
7. Охорона здоров'я: невикористаний потенціал // Вісник центру (Міжнародний центр перспективних досліджень) - 2001 - №132 - с.1
8. Василенко О.Д. Державні фінанси України К., Вища школа 1997р.
9. Епіфанов А.О., Дьяконова И.И. “Бюджет і фінансова політика України”. Київ, 1997. - 234 с.
10. Пономаренко В.М., Ціборовський О.М. Програма реформування системи охорони здоров'я України і перспективи її реалізації. - Київ.
11. http://www.minfin.gov.ua
12. http://www.moz.gov.ua
13. http://www.mincult.gov.ua
14. http://www.mstu.gov.ua
Подобные документы
Дослідження організаційно-правових та практичних аспектів фінансування охорони здоров’я в Україні. Джерела формування фінансових ресурсів для забезпечення охорони здоров’я. Нормативно-правове регулювання фінансового забезпечення закладів охорони здоров’я.
дипломная работа [315,9 K], добавлен 02.07.2014Сутність системи загальної середньої освіти та її фінансування. Проаналізовано стан загальної середньої освіти в Україні. Освітня субвенція як фінансовий ресурс місцевим бюджетам. Фінансування загальноосвітніх навчальних закладів з альтернативних джерел.
курсовая работа [954,1 K], добавлен 11.04.2019Система охорони здоров’я України. Формування видаткової частини місцевого бюджету на фінансування видатків на охорону здоров’я в Верхньодніпровському районі. Основні напрями реформування системи надання медичної допомоги. Досвід Нідерландів для України.
дипломная работа [444,6 K], добавлен 07.02.2012Схема організації фінансово-економічного забезпечення механізмів державного управління вищою освітою. Аналіз бюджетного фінансування на розвиток системи освіти в країнах Західної Європи. Класифікація видатків бюджету на фінансування навчальних закладів.
статья [244,3 K], добавлен 21.09.2017Джерела фінансування системи охорони здоров’я України. Динаміка загальних витрат на охорону здоров’я за джерелами фінансування. План Державного бюджету фінансування охорони здоров’я. Видатки на реалізацію заходів програми "Репродуктивне здоров’я нації".
контрольная работа [36,1 K], добавлен 20.05.2013Зміст, характеристика і мотивація проектного фінансування як об'єднання різних джерел і методів фінансування конкретного інвестиційного проекту. Принципи та види, схема організації, сучасний стан і перспективи розвитку проектного фінансування в Україні.
реферат [28,1 K], добавлен 19.11.2009Особливості фінансування державних підприємств та АПК. Порядок фінансування промисловості, капіталовкладень та житлово-комунального господарства. Правові основи фінансування енергетики, транспорту та видатків місцевих бюджетів на капітальні вкладення.
реферат [17,6 K], добавлен 22.01.2009Соціально-економічні та правові гарантії демократичної держави громадянам. Сутність та цілі соціальної політики уряду. Склад видатків на соціальний захист та забезпечення населення. Бюджетне фінансування освіти, охорони здоров'я, культури і мистецтва.
презентация [470,7 K], добавлен 10.02.2014Сучасний стан навколишнього середовища і ядерної безпеки України. Порядок і джерела фінансування природоохоронних заходів та ядерної безпеки. Розрахунок питомої ваги доходів та витрат бюджету, тарифікації, витрат на зміст лікарень й закладів освіти.
контрольная работа [90,2 K], добавлен 21.04.2010Використання венчурного капіталу як додаткового джерела фінансування інноваційної діяльності. Комплекс заходів щодо створення сприятливого інвестиційного клімату при здійсненні процедури венчурного інвестування інновацій у сфері охорони здоров’я України.
статья [2,5 M], добавлен 24.11.2010
