2

План

Вступ 3

1. Визначення інфляції 4

2. Основні види сучасної інфляції і фактори, що її визначають 5

3. Особливості інфляції в різних економічних системах 10

4. Механізм грошово-кредитної політики 13

Висновок 22

Використана література 24

Вступ

Приведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням сучасності, а мала місце й у минулому.

Сучасній інфляції присутні ряд відмінних рис: якщо раніше інфляція носила локальний характер, те зараз - повсюдний, усеохоплюючий; якщо раніше вона охоплювала більший і менший період, тобто мала періодичний характер, те зараз - хронічний; сучасна інфляція є під впливом не тільки грошових, але і негрошових факторів.

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. По своєму походженню інфляція-явище, пов'язане з рухом грошей. Але, зароджуючись на розбалансованому грошовому ринку, віруси інфляції поширюються за межі цієї сфери, викликаючи негативні процеси в інших частинах економічного організму: вражають виробництво, споживання і т.д.

Найбільш загальне, традиційне визначення інфляції - переповнення каналів обороту грошовою масою понад потреби товарообігу, що викликає знецінення грошової одиниці і відповідно ріст товарних цін.

Інфляція являє собою одну з найважчих економічних хвороб ХХ сторіччя. Її грізні симптоми зафіксовані в господарствах ринкового типу. Не мають імунітету проти інфляції і ті економіки, де механізми ринку зруйновані адміністративно-командною системою.

1. Визначення інфляції

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається, що вона з'явилася ледве не з виникненням грошей, з функціонуванням яких нерозривно пов'язана.

Термін інфляція (від латинського inflatio - здуття) вперше став вживатися в Північній Америці в період громадянської війни 1861-1865 р. і позначив процес розбухання паперово-грошового обороту. У XIX ст. цей термін вживався також в Англії і Франції. Широке поширення в економічній літературі поняття інфляції одержало в XX столітті після першої світової війни, а в радянській економічній літературі - із середини 20-х років.

Найбільш загальне, традиційне визначення інфляції - переповнення каналів обороту грошовою масою понад потреби товарообігу, що викликає знецінення грошової одиниці і відповідно ріст товарних цін.

Є й інші визначення інфляції:

Інфляція - це знецінювання грошової одиниці, зменшення її купівельної спроможності.

Деякі вважають, що інфляція - це ріст цін, викликаний переповненням грошей, сфер обороту паперовими грошима понад їхні нормальні потреби.

Інфляція - це підвищення загального рівня цін у країні, що виникає в зв'язку з тривалою нерівновагою на більшості ринків на користь попиту.

Інфляція - це перевищення кількості грошових одиниць у обороті над сумою товарних цін.

Інфляція - є багатофакторне явище, обумовлене дією ряду причин, що ведуть до росту диспропорцій суспільного виробництва і ціни, що роблять вплив вбік їхнього підвищення.

Слід зазначити, скільки б не було визначень інфляції, ні одне з них не може охопити весь зміст інфляції як явища економічного життя. Вони лише відбивають її риси.

2. Основні види сучасної інфляції і фактори, що її визначають

Існує кілька видів інфляції. Насамперед ті, котрі виділяють з позиції темпу росту цін (перший критерій), тобто кількісно:

1.Повзуча (помірна) інфляція, для якої характерні відносно невисокі темпи росту цін, приблизно до 10% чи трохи більше відсотків у рік. Такого роду інфляція присутня в більшості країн з розвинутою ринковою економікою, і вона не є чимось незвичайним. Дані за 70-і, 80-і і початок 90-х рр. по США, Японії і західноєвропейським країнам, говорять про наявність повзучої інфляції. Середній рівень інфляції по країнах Європейського співтовариства склав за останні роки близько 3-3,5%;

2.Галопуюча інфляція (ріст цін на 20--2000% у рік). Такі високі темпи в 80-х рр. спостерігалися, приміром, у багатьох країнах Латинської Америки, деяких країнах Південної Азії. По підрахунках Центрального банку Росії, індекс споживчих цін у 1992 р. піднявся до 2200%. Споживчі ціни випереджали зростання грошових доходів населення.

3.Гіперінфляція - ціни ростуть астрономічно, розбіжність цін і заробітної плати стає катастрофічною, руйнується добробут навіть найбільш забезпечених шарів суспільства, безприбутковими і збитковими стають найбільші підприємства.

Так, в Аргентині на квітень 1990 р. зафіксований ріст цін у 200 разів (темп росту інфляції 2000 %). Врятувало аргентинців лише те, що в них переважає натуральне сільське господарство і без ринкових відносин можна прожити якийсь час.

Рекорд належить Нікарагуа: за період громадянської війни середньорічний приріст цін досягав 33000%.

Найбільш приголомшуючим в історії є приклад гіперінфляції в Угорщині в 1946 р., коли довоєнний форинт (грошова одиниця Угорщини) коштував 829 нових форинтів.

Вести успішний бізнес в умовах гіперінфляції майже неможливо. Мова може йти тільки про стратегію виживання. Рецепт виживання такий: автономність і самодостатність, спрощення виробництва, скорочення зовнішніх зв'язків, натуралізація базових елементів внутрішньофірмового господарювання. Усе частіше промисловим підприємствам доводиться заводити свої теплиці, свиноферми і навіть міні-електростанції, підсилювати акцент на бартерних і клірингових операціях.

Тепер розглянемо види інфляції з погляду другого критерію - співвідносності росту цін по різних товарних групах, тобто по ступені збалансованості їхнього росту:

а) збалансована інфляція;

б) незбалансована інфляція.

При збалансованій інфляції ціни різних товарів незмінні відносно один одного, а при незбалансованій - ціни різних товарів постійно змінюються стосовно один одного, причому в різних пропорціях.

Збалансована інфляція не страшна для бізнесу. Доводиться лише періодично підвищувати ціни товарів: сировина подорожчала в 10 разів, і відповідно збільшується ціна своєї кінцевої продукції. Це, як правило, виробники складної продукції, заснованої на інтенсивних зовнішніх коопераційних зв'язках. Ціна на їхню продукцію відбиває всю суму підвищення цін зовнішньої кооперації, і саме вони ризикують затримати збут дорогої продукції кінцевому споживачу. Займатися цим бізнесом небезпечно, акції відповідних фірм краще не придбавати.

Незбалансованість інфляції - велике лихо для економіки. Але ще страшніше, коли немає прогнозу на майбутнє, немає впевненості хоча б у тому, що товарні групи-лідери росту цін залишаться лідерами і завтра, і через тиждень, і через рік. Неможливо раціонально вибрати сфери додатку капіталу, розрахувати і порівняти прибутковість варіантів інвестування. Промисловість розвиватися в таких умовах не може, індустріальне відродження нереальне. Можливі лише короткі спекулятивно-посередницькі операції, удобрені стихійними, незбалансованими стрибками відносних цін як у галузевому, так і в територіальному аспектах.

З погляду третього критерію (очікуваність чи передбачуваність інфляції) виділяють:

а) очікувану;

б) неочікувану.

Очікувана інфляція може передвіщатися і прогнозуватися заздалегідь, з достатнім ступенем надійності; неочікувана - виникає стихійно, прогноз неможливий.

Фактор очікуваності, по-новому висвітлює питання впливу інфляції на стратегію бізнесу, а саме: якщо усі фірми і все населення знає напевно, що в наступному році ціни зростуть, скажемо в 100 разів, то в умовах ідеального вільного ринку є цілий рік на завчасну адаптацію щодо прогнозування стрибка цін. Усі підприємства і населення також підвищать у 100 разів ціну на свій товар (верстати, устаткування, послуги, робоча сила і т.д.). Ніхто, таким чином, не постраждає істотно навіть від гіперінфляції, а у випадку непередбачуваності росту цін навіть на 10% (помірна інфляція) може відбутися істотне зниження прибутковості відповідних підприємств.

Комбінація збалансованої й очікуваної інфляції не наносить економічної шкоди, а незбалансована і неочікувана - особливо небезпечна, можливі великикі витратами адаптаційного плану.

Незбалансованість і непередбачуваність інфляції в СНД руйнує психологічну стійкість людей, що усе менш сподіваються на гальмування росту цін. Більшість розвинутих країн тяжіє до помірної інфляції, наростання інфляції від помірної через галопуючу до гіперінфляції не є неминучим. Наполеглива державна політика в силах якщо не зупинити ріст цін, то, принаймні, зробити її більш очікуваною чи збалансованою. На жаль, від окремих підприємств тут мало що залежить. Вплив на уряд може мати тільки асоціації промисловців.

Крім основних існують також альтернативні концепції інфляції. До них відносять інфляцію попиту й інфляцію витрат. У рамках цих концепцій розглядають різні причини інфляції.

Інфляція попиту викликається наступними грошовими факторами:

1. Мілітаризація економіки і ріст військових витрат. Військова техніка стає усе менш пристосованою для використання в цивільних галузях, у результаті чого грошовий еквівалент, що протистоїть військовій техніці, перетворюється у фактор, зайвий для звертання.

2. Дефіцит державного бюджету і ріст внутрішнього боргу. Покриття дефіциту відбувається шляхом розміщення позик держави на грошовому ринку чи за допомогою емісії нерозмінних банкнот центрального банку. З травня 1993 року РФ перейшла від другого способу до першого, і почалося покриття дефіциту держбюджету РФ за рахунок розміщення на ринку державних короткострокових зобов'язань.

3. Імпортована інфляція. Це емісія національної валюти понад потреби товарообігу при покупці іноземної валюти країнами з активним платіжним балансом.

4. Надмірні інвестиції у важку промисловість. При цьому з ринку постійно витягаються елементи продуктивного капіталу, замість яких в оборот надходить додаткові грошовий еквівалент.

Інфляційні витрати характеризуються впливом наступних негрошових факторів на процеси ціноутворення.

1. Лідерство в цінах. Воно спостерігалося із середини 60-х років до 1973 року, коли великі компанії галузей при формуванні і зміні цін орієнтувалися на ціни, встановлені великими виробниками в галузі чи в рамках локально-територіального ринку.

2.Зниження росту продуктивності праці і падіння виробництва. Таке явище відбувалося в другій половині 70-х років. Наприклад, якщо в економіці США середньорічний темп продуктивності праці в 1961-1973 р. складав 2,3%, то в 1974-1980 р. - 0,2%, а в промисловості відповідно 3,5 і 0,1%. Аналогічні процеси були і в інших промислово розвитих країнах. Вирішальну роль в уповільненні росту продуктивності праці зіграло погіршення загальних умов відтворення, викликане як циклічними, так і структурними кризами.

3.Зростання значення сфери послуг. Воно характеризується, з одного боку, більш повільним ростом продуктивності праці в порівнянні з галузями матеріального виробництва, а з іншого боку - великою питомою вагою заробітної плати в загальних витратах виробництва. Різке збільшення попиту на продукцію сфери послуг у другій половині 60-х - початку 70-х років стимулювало помітне подорожчання: у промислово розвитих країнах ріст цін на послуги в 1,5-2 рази перевищуював ріст цін на інші товари.

4. Прискорення приросту витрат і особливо заробітної плати на одиницю продукції, економічна міць робітничого класу, активність профспілкових організацій не дозволяють великим компаніям знизити ріст заробітної плати до рівня уповільненого росту продуктивності праці. У той же час у результаті монополістичної практики ціноутворення великим компаніям були компенсовані втрати за рахунок прискореного росту цін, тобто була розгорнута спіраль "заробітна плата - ціни".

5. Енергетична криза. Вона викликала у 70-х роках величезне подорожчання нафти й інших енергоресурсів. У результаті, якщо в 60-роки середньорічний ріст світових цін на продукцію промислово розвитих країн складав всього 1,5%, то в 70-і роки - більше 12%.

На практиці нелегко відрізнити один існуючий тип інфляції від іншого, вони тісно взаємодіють, тому ріст заробітної плати, наприклад, може виглядати і як інфляція витрат.

3. Особливості інфляції в різних економічних системах.

Для промислово розвинутих країн характерною є повзуча інфляція, тобто невелике, помірне знецінення щорічно. У країнах, що розвиваються, переважає галопуюча і гіперінфляція. Причому, фактори, форми і соціально-економічні наслідки інфляції, а також підходи до вироблення і здійснення антиінфляційних мір у різних країнах обумовлюються особливостями їхнього економічного розвитку.

Стани, що розвиваються, по економічних умовах і факторах інфляції можна класифікувати в такий спосіб.

До першої групи відносяться країни Латинської Америки, що розвиваються - Аргентина, Бразилія, де відзначається відсутність економічної рівноваги, хронічний дефіцит державного бюджету, використання у внутрішній політиці механізму друкованого верстата і постійно індексації усіх фондів, а в зовнішньоекономічній сфері - систематичне зниження курсів національних валют. Для цих країн характерна гіперінфляція, викликана головним чином фінансуванням бюджетного дефіциту і зв'язаної з ним надлишковою емісією грошей, у результаті чого відбувається щорічне знецінення грошей у кілька тисяч відсотків у рік.

До другої групи відносяться Колумбія, Еквадор, Венесуела, Бірма, Іран, Єгипет, Сирія, Чилі. У них також спостерігається відсутність економічної рівноваги, у фінансовій політиці чітко просліджується упор на дефіцитне фінансування і кредитну експансію. Інфляція в цих країнах тримається в "галопуючих межах" (середньорічний приріст цін - 20-40%); проводиться індексація, що нерідко носить частковий характер. Відзначається високий рівень безробіття.

Країни третьої групи - Індія, Індонезія, Пакистан, Нігерія, Філіппіни, Таїланд - характеризуються обмеженою економічною рівновагою і значними надходженням іноземної валюти від експорту. Інфляція тримається в межах 5-20%, застосовується часткова індексація доходів. Велике безробіття, у т.ч. і приховане.

Країни четвертої групи - Сінгапур, Малайзія, Південна Корея, ОАЭ, Катар, Саудівська Аравія, Бахрейн - мають достатній ступінь економічної рівноваги. Інфляція тут тримається в "повзучих формах" (1-5%), введений строгий контроль за ростом цін. Економіка функціонує в умовах розвинутого ринку. Важливу роль як антиінфляційний ефект грають експорт і приплив іноземної валюти. Безробіття зберігається на помірному рівні.

До п'ятої групи відносяться колишні соціалістичні країни, прирівняні до країн, що розвиваються, (Китай, Польща, В'єтнам і ін.) Ситуація в цих країнах, включаючи і положення з інфляцією, органічно пов'язана з переходом від командно-адміністративної системи до ринкової економіки.

Серед факторів гіперінфляції в цих країнах, як і в країнах першої групи, висуваються, по-перше, проблема фінансування на базі хронічного дефіциту державного бюджету, через який виявляється більшість грошових і негрошових факторів інфляції; по-друге, структурні фактори (наприклад, важливою причиною гіперінфляції в Бразилії й Аргентині був надзвичайний ріст інвестицій у важку промисловість, що не приносить швидкої віддачі); по-третє, диспропорціональність між більш прискореним ростом цін на промислову в порівнянні з цінами на сільськогосподарську продукцію.

Структурні фактори інфляції не тільки обумовлюють прискорення росту цін, тобто створюють ситуацію "інфляції витрат", але і дуже впливають на розвиток "інфляції попиту". Протиріччя між розвитком виробництва і вузьким внутрішнім ринком намагаються в цих країнах усунути, з одного боку, шляхом дефіцитного фінансування (за допомогою друкованого верстату), а з іншого боку - залученням у зростаючих обсягах іноземних позик. У результаті в таких найбільших латиноамериканських країнах, як Бразилія й Аргентина, виникли величезні внутрішні і зовнішні борги.

У той же час збільшення зовнішньої заборгованості викликає появу фактора посилення інфляції - так званої доларизації. Даний процес пов'язаний і привілейоване положення долара чи іншої сильної валюти перед національною валютою, а це не тільки не стимулює приплив іноземних інвестицій, але і приводить до втечі капіталів із країни.

Невелика (помірна) інфляція до 10% у рік у західній літературі не розглядається як соціальне зло. Навпаки, вважається, що вона якоюсь мірою підхльостує економіку, додає їй необхідний динамізм.

4. Механізм грошово-кредитної політики

Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки в межах своїх повноважень здійснює комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей монетарної політики, що, як правило, однакові в переважній більшості країн. Оскільки центральний банк не обслуговує безпосередньо суб'єктів господарювання, можливості його впливу на економічні процеси та грошовий обіг значною мірою зумовлюються взаємодією з комерційними банками, депозитно-позичкові операції яких є головним джерелом емісії і визначають обсяг та структуру грошової маси. Тому механізм реалізації грошово-кредитної політики центрального банку передбачає насамперед вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Усі методи такого впливу поділяються на загальні й селективні (вибіркові). Загальні методи забезпечують вплив центрального банку на кредитний ринок у цілому, а селективні уможливлюють регулювання окремих видів кредитної діяльності комерційних банків.

До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать:

1) політика облікової ставки;

2) операції на відкритому ринку;

3) зміна норм обов'язкових резервів.

Політика облікової ставки - це регулювання оплати (проценту) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції.

Комерційні банки за необхідності можуть отримувати кредити центрального банку в процесі рефінансування - шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Центральний банк змінює облікову ставку залежно від типу грошово-кредитної політики, яку необхідно реалізувати в даний період.

За проведення політики «дорогих грошей» центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що надаються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.

За політики «дешевих грошей» метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв'язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання.

Рівень облікової ставки впливає не лише на грошовий ринок, а й на ринок капіталів, оскільки підвищення ставок центрального банку зумовлює зниження попиту на цінні папери і зниження їхньої ринкової вартості, а зниження ставок - навпаки. Крім того, підвищення ставки сприяє припливу в країну іноземних капіталів, що приводить до зростання обмінного курсу національної валюти.

Зміна офіційної облікової ставки є також свого роду орієнтиром для комерційних банків. Ця подія свідчить про перехід центрального банку до нової грошово-кредитної політики і стимулює комерційні банки вносити корективи у процентні ставки щодо власних кредитів. Проте такий метод грошово-кредитної політики є недостатньо ефективним, оскільки охоплює лише ті комерційні банки, які мають потребу в кредитах центрального банку. Тому зміною облікової ставки як інструментом грошово-кредитної політики центральний банк найчастіше користується у поєднанні з іншими методами грошово-кредитного регулювання.

Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Основними видами цінних паперів, з якими проводять операції на відкритому ринку, є казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов'язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найчастіше центральні банки використовують державні боргові зобов'язання.

Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відбивається на розмірах грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.

Такий метод грошово-кредитного регулювання вперше застосували у 20-х рр. в США, а в 30-х рр. і в Англії, що було зумовлено високим рівнем розвитку ринку цінних паперів у цих країнах. І досі у промислове розвинутих країнах операції на відкритому ринку вважаються найбільш гнучким інструментом стимулювання скорочення або розширення кредитних вкладень в економіку, оскільки обсяги операцій можуть змінюватись практично щоденно (відповідно до напряму політики центрального банку).

Ефективні операції на відкритому ринку неможливі за відсутності у комерційних банків економічної зацікавленості у придбанні державних цінних паперів. Для створення цієї зацікавленості рівень доходу на них не може бути нижчим за дохідність основних банківських операцій, пов'язаних насамперед з кредитуванням суб'єктів господарювання. У зв'язку з цим центральний банк повинен запропонувати вигідні для комерційних банків проценти на цінні папери, які він продає, а за безпроцентними цінними паперами. Аналогічно формуються вигідні умови і для продажу комерційними банками цінних паперів центральному банкові. Як покупець центральний банк може оголосити курс, за яким він скупить будь-яку кількість цінних паперів, що пропонуються на ринку, або може скуповувати певну кількість цінних паперів відповідного типу незалежно від курсу пропозиції.

Купівля-продаж центральним банком цінних паперів значною мірою впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок процента. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що сприяє зниженню процентних ставок.

Найбільш широко операції на відкритому ринку використовуються в США, де вони є основою регулярної діяльності Федеральної резервної системи і можуть становити в окремі періоди до 4/5 річного обороту ФРС. Політика відкритого ринку залишається також провідним інструментом регулювання і для Банку Англії.

Політика обов'язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв'язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв'язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тому, щоб створити за цих умов зону рівноправної банківської конкуренції.

Обов'язкові (мінімальні) резерви - це безпроцентні вклади комерційних банків у центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятися до всіх банківських пасивів або тільки до окремих видів банківських зобов'язань.

Обов'язкові резерви за своєю сутністю - показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень «затухання» коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов'язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Режим обов'язкових резервів уперше було запроваджено в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Його було задумано як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а окремим інструментом грошово-кредитної політики він став пізніше. Застосовуючи процедуру обов'язкових резервів, центральні банки зробили спробу тісніше пов'язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

Нині політика обов'язкових резервів має подвійне призначення:

- забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Зміною розмірів обов'язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їхню діяльність;

- використовується як інструмент центрального банку для регулювання грошової маси. Збільшення норми обов'язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обороті; зменшення цієї норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обороті.

У світовій банківській практиці немає єдиного стандарту щодо резервних вимог. У різних країнах, згідно з чинним законодавством, по-різному встановлюється порядок формування обов'язкових резервів, але всі вони мають на меті примусити комерційні банки тримати певну частку мобілізованого капіталу, на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.

Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування залежно від виду, терміну й величини банківських зобов'язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов'язань , що підлягають оплаті на першу вимогу, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів найбільш низькі. Наприклад, у США, ФРН норма резерву за вкладами до запитання більш висока, ніж за терміновими й ощадними вкладами. Центральні банки мають право змінювати норми резервування, виходячи з кон'юнктури грошового ринку, але у межах визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обов'язкових резервів, центральні банки намагаються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обов'язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. Відтак знижується кредитоспроможність банків і підвищуються процентні ставки за кредити.

Зміна норм обов'язкових резервів регулює ресурси комерційних банків, що їх вони зобов'язані зберігати в центральному банкові. Сума коштів, що зберігаються, встановлюється у певному процентному відношенні до величини депозитів банку.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ринкової ситуації й типу своєї політики. За рестрикцінної політики центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що відповідно зменшує грошову масу в обороті та збільшує процент за користування банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, унаслідок чого більша частина ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики центрального банку. Широке застосування цього методу пов'язане, по-перше, із надзвичайною простотою організації контролю (простий перегляд параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

Для дотримання нормативів обов'язкових резервів комерційні банки, як правило, утримують резервні активи на рахунку в центральному банку. При цьому в багатьох країнах (наприклад, США, ФРН, Швейцарії) до обов'язкових резервів зараховується готівка в касах комерційних банків.

Класична схема резервування передбачає розміщення коштів комерційних банків у центральному банку в певному процентному співвідношенні до різних категорій банківських пасивів (здебільшого вкладів до запитання та різних видів строкових депозитів). Розрахунковий період для виконання резервних вимог, як правило, становить один місяць, однак у різних країнах може коливатись у межах від 10 днів (в Іспанії) до 6 місяців (в Англії). Величина ставок обов'язкових резервів також є різною. Найвищі ставки встановлено в Італії та Іспанії (відповідно 25% і 17%), а найнижчі у Японії та Англії (відповідно 0,125% і 0,45%). Водночас у країнах з високими ставками обов'язкові резерви не завжди є безпроцентними.

Ефективність встановлення норм обов'язкових резервів залежить від широти охоплення ними різних категорій зобов'язань комерційних банків. Що ширшим є таке охоплення, то менше можливостей мають кредитні установи для того, щоб «обминути» цей інструмент грошово-кредитного регулювання. У країнах, де центральні банки встановлюють жорсткі обмеження на зростання грошової маси, від комерційних банків часто вимагають дотримання відповідності між загальними банківськими пасивами й депозитами, що включаються у розрахунок мінімальних резервів.

Рефінансування. Комерційні банки мають можливість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно поліпшити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку та політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом переобліку векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) за безготівкових розрахунків із центральним банком; урахування готівки за виконання обов'язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування. Рефінансування охоплює три види кредитів, що їх надають комерційним банкам.

Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери. Ломбардний кредит надається центральним банком комерційним банкам (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:

- перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під уже розпочаті проекти;

- другий має назву «конвертований кредит рефінансування» і призначається для реструктуризації комерційного банку.

Процентні ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних «стель» і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод щодо цінних паперів); встановлення граничної маржі під час проведення окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок на вклади або на кредити та деякі інші види обмежень. Часто для різних банків встановлюються й різні типи та розміри обмежень, що значно збільшує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є однобічна спрямованість (тільки на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів пов'язане з розв'язанням певних суперечностей. Так, експансіоністська політика, спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжується збільшенням грошової маси, що призводить до посилення інфляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національної грошової одиниці. Інфляція (нарівні з низькими процентними ставками) не стимулює припливу капіталів з-за кордону, а навпаки, породжує їх відплив, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не для експорту товарів. Наслідком цих процесів є негативне сальдо платіжного балансу.

Рестрикційна політика центрального банку породжує протилежні тенденції. Низький рівень інфляції та високий курс національної валюти може призводити до економічного спаду та зростання безробіття. Тому вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадкові, виходячи зі стану ринкової кон'юнктури і фази економічного циклу. У будь-якому разі перед центральним банком стоїть не просте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою досягнення кінцевих стратегічних цілей.

Висновок

Нормалізація грошового обігу і протидія інфляції вимагає вивірених, гнучких рішень, наполегливо і цілеспрямовано проведених у життя.

Використана література:

1.Булатов А.С. Экономика. М.: Бек. 1996.

2.Жуков Е.Ф. Общая теория денег и кредита. М.: Банки и биржи. 1995.

3.Камаев В.Д. Экономика и бизнес. М.: изд-во МГТУ. 1993.

4.Красавина Л.Н. Инфляция в условиях современного капитализма. М.: Финансы, 1980.

5.Самуальсон П. Экономика. М.: Прогресс, 1994.

6.Чепурин М.Н. Курс экономической теории. Киров.: АСА. 1995.

7. Макроэкономика (Часть II) Учебно-методическое пособие ГАСБУ Москва 1994г.

8.Инфляция: причины и закономерности. Вопр. экономики. 1992. № 2.

9.Современная инфляция: истоки, причины, противоречия. М.: Мысль, 1980.