24

Зміст

Етапи становлення ринку банківських послуг в Україні……………………..3

Міжнародні розрахунки………………………………………………………..10

Задача 1………………………………………………………………………….14

Задача 2………………………………………………………………………….15

Перелік використаних посилань………………………………………………16

Етапи становлення ринку банківських послуг в Україні

Перші банкіри-міняли з'явилися ще у Стародавньому Вавилоні, які не тільки здійснювали "валютні" операції, обмінюючи гроші однієї держави на гроші іншої, а й приймали вклади під відсотки та надавали позики проти письмових зобов'язань та застав.

Значний розвиток банківської справи відбувся у Стародавній Греції, де навіть великі багаті храми приймали вклади та надавали позики під проценти.

У Римській імперії фінансові інститути використовували такі вдосконалені форми грошового обігу, як акредитиви та платежі переказом за банківськими книгами.

Після падіння Риму в епоху раннього Середньовіччя банківська діяльність практично припинилась, що було зумовлено зниженням активності товарообміну в результаті розвитку натуральних господарств і розквітом феодальних форм господарювання.

Розвиток суспільства, виробничих та торговельних відносин між людьми та державами у XII -XIII ст. відродили професію міняли, а вже в XIV-XV ст. банкіри стали великою силою. Від таких банкірських домів, як Медічі в Італії, залежними були королі та імператори.

У XVI-XVII ст. виникають "жиро-банки", що в основному здійснювали розрахункові операції. Вони ставили перед собою завдання впорядкування та спрощення грошового обігу. Кредитування не було їхньою основною функцією. Кредитними посередниками залишалися приватні банкіри.

Наприкінці XVII ст. (1694) виник перший акціонерний банк, який надавав комерційні кредити у сучасному розумінні цього слова. Це був Англійський банк, який також мав право випуску банкнот. На аналогічних засадах здійснення операцій, які ґрунтувалися на випуску банкнот, утворилася ціла низка акціонерних банків.

Надалі, вже в XIX ст., розвиток банківської діяльності пішов шляхом створення великих акціонерних фінансових структур, діяльність яких ґрунтувалася не на емісії банкнот, а на вкладах та наданні кредитів.

На території України грошовий обіг з'явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно зумовило зародження банківської справи.

За часів Київської Русі була розвинена активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, великі київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з них - золотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого.

У XVII-XX ст. банківська справа в Україні була дуже тісно пов'язана з її розвитком у Росії, хоча ці процеси відбувались із певним запізненням. Першим банком, з якого починається історія банків у Російській імперії, був Державний позиковий банк, який було засновано у 1754 році. Цей банк надавав кредити під заставу маєтків. В Україні такі кредити почали надавати лише з 1783 року. За часів Катерини II були введені в обіг паперові гроші, що обмінювалися на мідні монети. Для зручності обміну було створено в 1769 році у Петербурзі та Москві Асигнаційний банк, який у 1781 році відкрив свої відділення у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 - Херсоні.

У 1802 році у Росії створено Міністерство фінансів, яке для покриття витрат, пов'язаних із війнами кінця XVIII - початку XIX ст., випустило перші облігації державної позики. Воно ж здійснювало контроль над фінансовими операціями та управління фінансовою системою держави.

Фінансові операції за межами імперії російський уряд здійснював через придворних банкірів, власників сімейних банкірських домів.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1839 році створенням Державного комерційного банку. У 1860 році у зв'язку із заснуванням у Росії Державного банку, в Україні, на базі комерційних банків, були створені Київська, Харківська і Одеська контори та Полтавське відділення Державного банку Російської імперії. На баланс цих установ із рахунків комерційних банків були передані векселі, позики під товари та процентні папери під золотий запас. Кошти установ Держбанку складалися з капіталів банку, вкладів, поточних рахунків та вартості казни.

Поряд із Державним банком існували банки комерційного та іпотечного кредиту. У 1871 році створено філію Пегербурзького міжнародного комерційного банку, Харківський торговий та Катеринославський комерційний банки -з філіями у Полтаві. У 1879 році відкрито Одеський дисконтний банк, який здійснював облік векселів. Його філії були у Миколаєві та Кишиневі. У 1889 році було відкрито Одеський купецький банк. Значну роль відігравали філії заснованих у 1885 році Державного дворянського земельного та Селянського поземельного банків. У 1912 році у Києві відкрито представництва Волзько-Камського та Петербурзького обліково-позикового банків, а в 1913 році - Російського банку для зовнішньої торгівлі.

У зв'язку із забороною надання поточних кредитів казенними банками наприкінці XIX ст. у Росії була створена комісія з розробки статуту кредитних товариств. У 1914 році в Україні було 450 таких товариств, які проіснували до 20-х років XX ст.

На початку XX ст. в Україні працювали 3 контори Державного банку Росії та 19 його філій; Руський торговельно-промисловий, Петербурзький банк зовнішньої торгівлі, Московський купецький, Об'єднаний московський, Варшавський комерційний банки та відділення Об'єднаного комерційного банку. Не меншу роль відігравали Київський приватний комерційний банк (клієнтами якого були найбільші цукрозаводчики України), Київський земельний банк, Харківський земельний банк. Існувало 4 ломбарди, 57 міських громадських банків, комерційні та іпотечні банки із розгалуженою мережею філій, ощадні каси, земські каси, 112 казначейств. В Україні діяли "Облікові дома" - це кредитні установи, які здійснювали короткострокові кредитні операції та облік векселів. У Києві значні кредитні операції проводилися на Контрактовому ярмарку. За недовгого існування України як незалежної держави з 1917 - 1919 pp. (Українська Народна республіка під проводом Центральної ради, Гетьманщина, Директорія) здійснювалися певні цілеспрямовані заходи щодо створення власної грошової та банківської систем.

У грудні 1917 року Київську контору Державного банку Росії перетворено на Український державний банк, а 6 січня 1918 року були випущені в обіг державні кредитові білети УНР на загальну суму 5,5 млн. крб. І березня 1918 року Центральна рада прийняла закон про впровадження пової власної валюти гривні. У травні були здійснені заходи щодо випуску українських платіжних засобів та підписані угоди з деякими країнами Європи про одержання позик на вигідних для України умовах.

На початку серпня 1918 року Радою Міністрів було ухвалено статут Державного банку України, а 23 серпня засновано Державний земельний банк. Діяльність, Ідо була розпочата Центральною радою зі складання Державного бюджету України на 1918 рік, продовжувалася урядом гетьмана Скоропадського, Директорією, але бурхливі події того часу заважали роботі, тому проект бюджету України було затверджено тільки у другій половині грудня 1918 року як "виконавчий кошторис", тобто як звіт про державні прибутки та видатки.

У січні 1919 року Рада Міністрів Директорії УНР затвердила розроблений В. Мартосом, тимчасово виконуючим обов'язки міністра фінансів, план фінансової політики України, який передбачав, що гривня чи карбованець стануть єдиним засобом платежу у державі, інші гроші підлягали обміну, а згодом втрачали свою вартість; передбачалося також карбування українських монет. Та цим планам не судилося справдитися. П'ятого лютого уряд України було евакуйоване з Києва, а наприкінці 1920 року він опинився у вигнанні.

Із січня 1919 року в Україні почався радянський період, за якого істотні зміни відбулися і в банківській системі: робітничо-селянським урядом усі приватні кредитні установи було націоналізовано. У жовтні 1921 року в Харкові були засновані: Всеукраїнська контора Державного банку; а в липні 1922 року - Всеукраїнський кооперативний банк; у січні 1923 року - Всеукраїнська контора торгово-промислового банку, а в Києві відкрито їхні філії. У 1923 році засновано Київський сільгоспбанк, а в 1924 році відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

12 червня 1929 року Центральним виконавчим Комітетом та Радою Народного Господарства СРСР було затверджено перший статут Держбанку СРСР, де визначалося, що філіями Держбанку є республіканські, крайові (обласні) контори, контори в окремих торгово-промислових центрах, відділення, агентства, каси.

За кредитною реформою 1930 - 1932 pp. замість контор та філій галузевих банків було засновано контори спеціалізованих банків довгострокових вкладів: Промбанк, Сільгоспбанк, Це-комбанк, Всекомбанк, який у 1936 році перетворений у Торг-банк. У цьому ж році в Україні було ліквідовано Всеукраїнську контору Держбанку, а всі обласні контори безпосередньо підпорядковувалися Москві. Лише в 1948 році на прохання уряду України було створено апарат Уповноваженого Державного банку на Україні, який виконував обов'язки центрального банку, не маючи права емісії грошей без дозволу Москви.

У 1955 році було створено Українську республіканську контору Держбанку та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку, Торгбанку (останній ліквідовано в 1957 p.).

У квітні 1959 року банківська система була реорганізована: Сільгоспбанк, Цекомбанк, комунальні банки, Промбудбанк були ліквідовані (відповідно ліквідовані й ці республіканські контори в Україні). В Україні були створені контори Держбанку, Будбанку та відділення Зовнішекономбанку СРСР. На території України Держбанк СРСР став єдиним центром розрахунків, єдиним емісійним та касовим центром, ці ж функції мала республіканська контора в Україні, але емісія грошей та видача кредитів здійснювалася лише з дозволу Москви.

Ця система функціонувала до 1987 року, коли була здійснена чергова реорганізація діючих банків та організовано спеціалізовані: Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Агропромбанк СРСР, Жилсоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР з відповідними конторами у республіках, з управліннями в автономних республіках, краях, областях та за необхідності з відділеннями у окремих містах та районах.

Особливості формування банківської системи у незалежній Україні. Розвиток ринкових відносин, процес товарообміну зумовлюють використання грошей як загального еквіваленту. Виникає потреба в реалізації всіх функцій грошей, необхідність десь їх зберігати, розмінювати, обмінювати гроші однієї країни на гроші іншої, пересилати, а надалі - десь позичити, щоб вчасно здійсните певні розрахунки чи розширити свою справу. Даний процес об'єктивно зумовив зародження і розвиток банківської справи.

Банківська система відіграє дуже важливу роль у господарській структурі країн з розвиненими ринковими відносинами. Через неї проходить великий обсяг грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення.

Розпад Радянського Союзу, прийняття Верховною Радою України у липні 1991 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку власної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховною Радою України був прийнятий перший Закон України "Про банки та банківську діяльність", за яким на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину-державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Декларація про, державний суверенітет та Закон "Про економічну самостійність Української РСР", які законодавче закріпили за нашою державою право самостійного формування власної банківської системи; заклали фундамент створення нових комерційних банків. За 1989 - 1991 pp. було зареєстровано біля двох десятків українських банків.

У процесі формування сучасної банківської системи України можна виділити п'ять етапів:

- Перший етап 1991-1992, pp. - це процеси перереєстрації та реорганізації. Із жовтня 1991 року Національний банк починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей же період галузевий капітал, тобто, частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними. державними установами, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні банки "Промінвестбанк", "Агропромбанк",."Укрсоцбанк"..акціонуються, а точніше, приватизуються персоналом банків та великими клієнтами

- Другий етап 1992-І993 рр. -- виникнення банків "нової хвилі". На цьому етапі, з різних бюджетних, і позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків таких, як "Аваль", "Інко" (отримує самостійність від Москви), "Відродження", "Трансбанк" та інші. У комерційних банках спостерігалося подальше, зменшення частки "міністерського" капіталу, що було, спричинено постановою Кабінету Міністрів."Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України". Цією постановою передбачалося, що, Міністерство фінансів України буде одержувачем дивідендів -за, акціями,: що належать іншим міністерствам. Зрозуміло, що це не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

У цей же час спостерігалося масове народження дрібних "кишенькових" банків. Протягом року їх було зареєстровано більше сотні, значна частина з них мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції 1992 - 1994 pp.,

Використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. На кінець 1992 року в Україні у реєстрі НБУ зафіксовано 133 банки, ліквідовано 3 банки. На кінець 1993 року у книзі реєстрації вже 211 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків.

- Третій етап 1994 1996 pp. це етап банкрутства. Активізація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків співпала/з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Ці банки не були готові до більш жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон'юнктури фінансового ринку, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства, Багато банків у цей період було ліквідовано: в 1994 році стали банкрутами та ліквідовано 11 банків; у 1995 році - 20 банків банкрутів, серед яких були найбільші комерційні банки -"Інко", "Відродження", "Економбанк", "Лісбанк"; у 1996 році прямими банкрутами стали 45 банків, а ще 60 опинилися у стані прихованого банкрутства. Процес масового банкрутства комерційних банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників.

Для цього періоду характерні й інші процеси, які істотно впливали на структуру банківської системи України. Так, на кредитно-фінансовому ринку України починають працювати іноземні банки та їхні представництва (всього їх було зареєстровано 14). З'являються 5 нових українських комерційних банків.

Важливим моментом функціонування банківської системи цього періоду була зміна складу акціонерів, зміна власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків.

- Четвертий етап 1996-2000 рр. стабілізація та впровадження національної валюти - гривні. Для цього етапу с характерною боротьба Національного банку з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці - гривні. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ.

- П'ятий етап 2000-2001 pp. прийняття нового Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг". Головна стратегічна мета комерційних банків у цей період проведення комплексу управлінських, кадрових, технологічних та технічних перетворень для забезпечення умов розвитку Банку як стабільного фінансового інституту, здатного зайняти лідируючі позиції на ринку фінансових послуг.

У роки незалежності України було не тільки реформовано, але й створено нову банківську систему:

- створені основи дворівневої банківської" системи, валютного ринку та ринку цінних паперів;

- здійснено перший етап реформування грошової системи держави із введенням проміжної валюти - українського карбованця, що склало основу для проведення грошової реформи і введення національної грошової одиниці - гривні;

- створено національну платіжну систему із запровадженням нових прогресивних технологій перерахування коштів на основі електронних платежів, що дозволило досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, значно підвищити їхню надійність, дало можливість максимально обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів;

- введено у дію Банкнотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що дало можливість створити потужності з друкування банкнот та карбування монет;

- реформовано та введено нові стандарти бухгалтерського обліку та звітності у банках;

- напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду;

- діяльність Національного банку України, його монетарна політика позитивно позначилися на подоланні гіперінфляції, керованості інфляційних процесів.

Проте тривала економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки інвестиційного процесу, серйозні недоліки у діяльності комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість та нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового та фінансового законодавства визначають необхідність., поглиблення банківської реформи.

Було проведено фінансову реорганізацію банків, більш дієвим став контроль за їх діяльністю і виконанням умов функціонування з боку НБУ. Однак залишається значним системний ризик внаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту. Не вдається повністю задовольнити.потреби приватного сектору, який сьогодні активно зростає. Очевидно, що без прискорення банківських реформ суб'єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім того, їм бракуватиме інших (крім кредитних) банківських послуг високої якості.

Висока вартість фінансового посередництва, обмеженість кількості послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, стимулів заощаджувати та розміщувати позичкові фонди, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у галузі створення стабільного ефективного банківського нагляду доповнюють те коло проблем, вирішення яких передбачає Державна комплексна програма реформування та розвитку банківської системи України.

Принципи, що покладені в основу програми реформування та розвитку банківської системи в Україні, такі:

1. Макроекономічна політика повинна бути спрямована на забезпечення стабільних умов для підприємницької діяльності.

2. Життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів повинна бути більш прозорою і забезпеченою.

3. Сприяння розбудові фінансової інфраструктури, яка включає інформаційні системи, правову систему та систему банківського нагляду.

4. Необхідно створити умови для зменшення витрат на фінансове посередництво.

Основними сьогодні с такі напрями реформування банківської системи України:

1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.

2. Удосконалення системи нагляду та контролю за діяльністю комерційних.

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб.

4. Створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці гривні.

5. Посилення мобілізації заощаджень населення та підприємницьких структур за рахунок створення ефективної системи страхування вкладів.

6. Ефективне використання фінансових інструментів ддя поліпшення грошово-кредитного регулювання на основі ринкової конкуренції та пріоритетності розвитку, а не за рахунок директивного розподілу кредитів.

7. Розв'язання проблеми неплатежів та запобігання їх, виникненню.

8. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.

На початок 2001 року банківська система України налічувала 216 банків. Із загальної чисельності банків 180 установ функціонують у формі акціонерних товариств, причому: закритих акціонерних товариств - 53; у формі відкритих акціонерних товариств - 127 банків; 2 державних банки; у формі товариств з обмеженою відповідальністю - 34; банків, створених за участі іноземного капіталу - 28 (у тому числі зі 100 відсотковим іноземним капіталом - 9).

У період економічних реформ, які розпочались у 1989 -1992 pp. в Україні в основному сформувалася нова банківська система, що базується на основі роздержавлення і розвитку кредитних інститутів різних форм власності. Система кредитно-фінансових інститутів складається сьогодні з двох рівнів - відомств Національного банку України (НБУ) і комерційних банків (КБ).

У 1995-1996 pp. завершився етап екстенсивного розвитку банківської системи, її діяльності, характеру взаємодії з іншими економічними структурами, відомствами і організаціями, включаючи державу. Таким чином, сучасна банківська система України була сформована і створена, в основному, у період з 1989-1994 pp. На сьогоднішній день вона має дворівневу структуру.

Міжнародні розрахунки

Першочерговою і необхідною умовою здійснення будь-якої зовнішньоторгової операції, як уже відзначалося, являється зовнішньоторговий контракт. Одна з важливих вимог при його складанні - визначення валютно-фінансових умов угоди.

Валютні умови нараховують такі позиції: валюта ціни; валюта платежу; курс перерахунку валют у валюту платежу; обмовки, що захищають сторони від ризику втрат.

Фінансові умови включають такі позиції, як умови розрахунків; заходи проти необґрунтованої затримки платежу; форми розрахунків; засоби розрахунків. Дослідження валютно-фінансових умов зовнішньоторгового контракту показало, що при здійсненні зовнішньоторгової операції дуже важливий правильний вибір форми розрахунків, оскільки дозволяє учасникам угоди знижувати витрати і ризик, пов'язаний з невиконанням протилежною стороною своїх обов'язків по контракт).

Форми розрахунків - це регульовані законодавством країни-учасника розрахунків способи виконання через банк грошових зобов'язань підприємств.

В Україні міжнародні розрахунки здійснюються в порядку, встановленому законодавством країни, а також правилами, прийнятими в міжнародній банківській практиці.

Виходячи з міжнародної торгової і банківської практики, виділяють 4 основні форми розрахунків: авансовий платіж, інкасо, акредитив і відкритий рахунок. Включення в цю класифікацію розрахунків з допомогою чеків, банківських переказів і векселів вважається недоцільним. Дані платіжні інструменти швидше являються способами платежу, за допомогою яких проходить реалізація основних розрахункових форм.

Кожна форма міжнародних розрахунків в тій чи іншій мірі пов'язана з ризиком для експортера й імпортера. Це залежить від багатьох факторів - від виду товару, ступеня взаємної довіри партнерів, їх платоспроможності, надійності банків, залучених до даної угоди і т. д. Тому кожен учасник угоди прагне відстояти ту форму розрахунків, яка являється для нього більш вигідною і в меншій мірі пов'язана з ризиком.

Авансовий платіж. Аванс - це грошова сума чи майнова цінність, передана покупцем продавцю до відвантаження товару в рахунок виконання зобов'язань по контракту.

Аванс відіграє в даному випадку двояку роль. З одного боку, імпортер з допомогою авансу кредитує експортера, а з другого - забезпечує виконання своїх зобов'язань по контракту.

Аванс може бути наданий в грошовій і товарній формах. Останній передбачає передачу імпортером експортеру сировинних матеріалів чи комплектуючих виробів, необхідних для виготовлення замовленого обладнання. Аванс в грошовій формі передбачає виплату покупцем узгоджених в контракті сум в рахунок платежів за умовами договору до відвантаження товару (надання послуг), а інколи навіть до початку виконання контракту.

В світовій практиці авансові платежі використовуються у випадках:

1) коли продавець сумнівається в платоспроможності покупця;

2) коли політична і (чи) економічна обстановка в країні покупця нестабільна;

3) при постачанні дорогого обладнання;

4) при поставці товарів стратегічного призначення;

5) при тривалих строках здійснення контракту.

Аванс може надаватися як на повну вартість, так і в вигляді певного відсотку від неї. Його величина залежить від мети авансу, характеру товару, його новизни, вартості і строків виготовлення. В світовій практиці авансові платежі зазвичай складають 10-30% суми контракту.

Погашається аванс шляхом заліку при поставці товару. Ця умова повинна бути зафіксована в контракті.

Авансові платежі як форма міжнародних розрахунків більш вигідні експортеру і менше - імпортеру. Для імпортера вона являється ризиковою формою розрахунків, тому імпортер наполягає на виставленні на свою користь гарантії першокласного банку (гарантії повернення авансу чи гаранти належного виконання контракту).

В міжнародній практиці авансові платежі, головним чином часткові, одержали достатній розвиток. Однак в даний час, особливо в країнах Західної Європи, вони не користуються широкою популярністю. Більша кількість угод укладається на умовах розстрочки платежу.

Інкасова форма розрахунків. Використання даної форми розрахунків регулюється "Уніфікованими правилами по інкасо", прийнятими Міжнародною торговою палатою в 1978 році (публікація МТП №322).

Інкасо - це банківська розрахункова операція, засобом якої банк за дорученням свого клієнта одержує на основі розрахункових документів належні йому кошти від платника за відвантаженні на його адресу товари або за надані йому послуги і зараховує ці кошти на його рахунок в банку.

В здійсненні інкасової операції при міжнародних розрахунках приймають участь: імпортер (платник); експортер (довіритель); банк імпортера (інкасуючий чи представницький банк); банк імпортера (банк ремітент).

Інкасова форма розрахунків об'єднується з акцептною формою. Акцепт - згода платника на оплату документів рахунку. При акцептній формі розрахунків товари відвантажуються негайно, не чекаючи оплати покупцем товару. Покупець оплачує товар після одержання розрахункових, документів, на випадок порушення постачальником умов договору, покупцеві може відмовитися від оплати товару. При порушенні договору постачальник має право застосувати до нього санкції.

Інкасо може бути чистим і документальним. Чисте інкасо - це інкасо фінансових документів, не супроводжене комерційними документами (переказні й прості векселі, чеки та ін.). Документальне інкасо - це інкасо фінансових документів, супроводжених комерційними документами (рахунки, страхові документи та ін.), а також інкасо тільки комерційних документів.

Документальне інкасо в міжнародній торгівлі являє собою зобов'язання банку одержати за дорученням експортера від імпортера суму платежу за контрактом проти передачі останнього товарних документів і перерахувати її експортеру.

1. Експортер відвантажує товари на адресу покупця у відповідності до умов договору.

2. Експортер підготовляє своєму банку пакет товаросупроводжуючих документів та інкасове доручення.

3. Банк-ремітент, перевіривши відповідність наданих документів, перерахованих в інкасовому дорученні, відправляє їх разом з інкасовим дорученням банку імпортера.

4. Банк імпортера віддає одержані документи імпортеру.

5. Інкасуючий банк одержує платіж від імпортера.

6. Сума платежу переводиться банком покупця банку продавця.

7. Банк - ремітент зараховує гроші на рахунок експортера. Інкасові операції порівняно прості і недорогі для контрагентів. Разом з тим вони мають серйозні недоліки, які різко знижують переваги в розрахунках по експорту. Одним з таких недоліків являється розрив у часі між відвантаженням товару, передачею документів у банк імпортера й одержанням платежу (інколи від кількох тижнів до кількох місяців), що, звичайно, затримує оборотність коштів експортера.

Акредитивна форма розрахунків. Акредитив являє собою письмове зобов'язання банку провести за проханням і у відповідності до вказівок імпортера платіж експортеру проти набору документів, що повністю відповідають умовам акредитиву.

В акредитивній операції беруть участь: імпортер, який дає доручення своєму банку на відкриття акредитива (наказодавець акредитива), бенефіціар (зазвичай експортер), на користь якого відкривається акредитив; банк, що виставив акредитив (банк-емітент); банк, через який здійснюється платіж на користь бенефіціара (виконуючий банк).

Документальний акредитив являється найбільш вигідною формою розрахунків для експортера, дякуючи надійності платежу і більш швидкому одержанню експортної виручки.

В міжнародній торговій і банківській практиці використовуються єдині стандартизовані процедури і правила використання документальних акредитивів. Ці процедури були сформульовані Міжнародною торговою палатою (МТП) в Уніфікованих правилах і звичаях для документальних акредитивів (УПДА), до яких приєдналася більшість банків світу. УПДА періодично переглядаються. В даний час діє редакція правил 1993 р. (публікація МТП №500).

1. Експортер відправляє імпортеру товару факс про готовність товару до відвантаження і просить виставити на його користь акредитив. 2. Імпортер дає вказівки своєму банку відкрити акредитив на користь бенефіціара у себе чи за кордоном.

3. Банк імпортера повідомляє експортера про відкриття акредитива і відправляє акредитивний лист, в якому докладно викладені умови акредитива.

4. Банк експортера повідомляє бенефіціару про відкриття на його користь акредитива і про умови цього акредитива.

5. Експортер відвантажує на адресу покупця товари у відповідності до умов договору.

6. Продавець передає виконуючому акредитив банку товаросупроводжуючі документи.

7. Виконуючий банк перевіряє відповідність наданих товаросупроводжуючих документів умовам акредитива й відправляє їх банку-емітенту.

8. Банк імпортера також перевіряє документи і тоді перераховує відповідну суму валюти на кореспондентський рахунок виконуючого банку.

9. Виконуючий банк зараховує відповідну суму валюти на рахунок бенефіціара.

10. Банк імпортера відправляє товаросупроводжуючі документи разом з акредитивним листом імпортеру.

11. Імпортер, одержавши документи, перевіряє їх відповідність умовам акредитива і приймає для акцепта. Якщо зауважень немає, банк списує гроші з рахунку наказодавця по акредитиву й відправляє останньому виписку. При здійсненні міжнародних розрахунків на основі акредитива сторонам даного механізму, особливо бенефіціару, важливо звертати увагу на види акредитива. Розрізняють такі види акредитива: відзивні і безвідзивні; підтверджені й непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (встановлюючі); покриті й непокриті.

Відкритий рахунок. При розрахунках по відкритому рахунку контрпартнери ведуть взаємний облік сум поточної заборгованості. Експортер відвантажує товар імпортеру, відправляє на його адресу товаросупроводжуючі документи і заносить суму заборгованості в дебет рахунку, відкритого на ім'я імпортера. Останній здійснює такий же запис в кредит рахунку експортера. Після оплати товару експортер й імпортер здійснюють компенсуючі проведення.

Особливості даної форми розрахунків:

1) передбачає ведення контрагентами великого обсягу роботи;

2) товаросупроводжуючі документи поступають прямо до імпортера, мимо банку, в зв'язку з чим весь контроль за своєчасністю платежів лягає на плечі учасників угоди;

3) рух товару передує руху валютних коштів.

Порядок погашення заборгованості по відкритому рахунку залежить від домовленості сторін угоди.

Платіж по відкритому рахунку в більшій мірі вигідний імпортеру, оскільки відсутній ризик оплати недоставленого товару, а відсотки за користування кредитом не знімаються.

Для експортера цей платіж являється самою ризикованою формою розрахунків, оскільки в нього немає ніяких гарантій, що покупець врегулює свою заборгованість в узгоджений строк.

Платежі у формі відкритого рахунку займають сьогодні міцні позиції в торгівлі багатьох країн світу, особливо Західної Європи (до 60% всіх платежів).

На жаль, в українській практиці, як і в інших постсоціалістичних країнах, розрахунки по відкритому рахунку не одержали достатнього розповсюдження. Це пов'язано в значній мірі з низькою платіжною дисципліною, недостачею інформації про фінансове становище фірм, відсутністю законодавчої бази для проведення розрахунків в цій фірмі.

Ми вважаємо, що з розширенням зовнішньоекономічної діяльності підприємств, поглибленням теоретичних знань працівників даної сфери прийде й досвід у виборі найбільш оптимальних форм і умов платежу у відповідності до світових стандартів, частково, країн ЄС.

Ключові поняття: міжнародні розрахунки, валютний курс, конвертованість валюти, валютні умови контракту, фінансові умови контракту, форми платежу, способи платежу, авансовий платіж, інкасова форма платежу, документальний акредитив, платіж по відкритому рахунку, виконуючий банк, інкасуючий банк, банк-ремітент, банк-емітент, експортер-бенефіціар, експортер-довіритель.

Задача 1

Акціонерне товариство випустило 2500 привілейованих акцій номіналом 15 грн. один. Мінімальний річний прибуток було оголошено 30% від номіналу. Визначити мінімальну суму, яку товариство повинно сплатити кожного року у вигляді дивідендів за привілейованими акціями.

Рішення

Загальна вартість випущених акцій

2500 Ч 15 = 37500 грн.

Сума, яку товариство повинно виплачувати щорічно

37500 Ч 30% = 11250 грн.

Задача 2

Між двома капіталами, покладеними на депозит різниця 300 гр. од. Більший капітал покладено на 6 місяців зі ставкою 5%, менший капітал - на 3 місяці зі ставкою 6%. Процентний платіж за перший капітал рівний подвійному процентному платежу за другий капітал. Знайти величину обох капіталів, покладених на депозити.

Рішення

Нехай, менший капітал рівний Х, а процентний платіж по ньому рівний У. Тоді маємо систему рівнянь:

Звідси слідує:

0,05Х + 15 = 2 Ч 0,06Х

Х = 214,29 гр. од.

Таким чином, менший капітал рівний 214,29 гр. од., а більший капітал рівний 214,29 + 300 = 514,29 гр. од.

Перевірка:

Процентний платіж за меншим капіталом

214,29 Ч 6% = 12,86 гр. од.

Процентний платіж за більшим капіталом

514,29 Ч 5% = 25,71 гр. од.

Процентний платіж за меншим капіталом в два рази менший ніж процентний платіж за більшим капіталом:

2 Ч 12,86 = 25,71 гр. од.

Перелік використаних посилань

1. Закон України "Про банки і банківську діяльність " - м. Київ, 7 грудня 2000 р.;

2. "Банківська енциклопедія" під редакцією д.ек.н.професора Мороза А.М.;

3. Банківська справа під редакцією д.ек.н.професора Лаврушина О.І. Москва "Фінанси та статистика" 1999 рік.;

4. ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" - м. Київ, 12 липня 2001 року N 2664-III.