Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 111.852+94(477)”16/17”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII століть

Спеціальність: 09.00.08 - естетика

Бондаревська Ірина Андріївна

Київ 2005

Загальна характеристика роботи

естетичне українська культура

Актуальність та доцільність дослідження. Процес глобалізації з небаченою раніше гостротою актуалізує ідею “цінності відмінного” в історичному поступі людства та ставить нові питання перед теоретичною думкою. Для українського суспільства усвідомлення і реалізація “відмінності” означає досягнення жаданої автентичності культурного і соціального розвитку, яка була чи не найголовнішою темою в українській культурі протягом ХХ століття. Ця тема виражала прагнення української інтелектуальної еліти піднести образ “національного” на рівень вимог часу, тобто здолати етноцентризм і некритичне “народництво”. Інтелектуальний імпульс, ініційований В. Липинським, Д. Донцовим, М. Хвильовим залишається нереалізованим дотепер. Відмінність, або своєрідність, розвитку суспільства і культури часто-густо ототожнюють з описом і шануванням минувшини як сукупності “знаків” етнічного. Навіть уведення в обіг поняття “ментальність” не змінило ситуацію кардинально, в практиці теоретичних досліджень не було реалізовано (за окремими винятками) підходи і методи, які власне забезпечили цьому поняттю науковий статус.

В межах проблеми “відмінності” ключовою залишається тема культурних взаємодій між Україною та Європою. Запитування про “європейськість” української історії і культури особливо інтенсивними стали тепер. Стійкість інтересу до цієї проблеми свідчить про невизначеність запропонованих рішень та про існування того, що дійсно відділяє нас від європейського культурного простору. В цьому сенсі аналіз складних процесів в українській культурі XVII - XVIII ст. - протиборство візантійської спадщини і західноєвропейської культурної традиції - має особливе значення. З'ясовуючи, яким чином здійснилося взаємопроникнення двох культурних потоків, можна розкрити своєрідну єдність притаманних культурі форм життя та почуттєвих практик.

У радянську епоху тема своєрідності національних типів естетичного досвіду не була на часі через існування ідеологічних обмежень і панування однієї єдиної методології дослідження. Можна було обговорювати відмінність національного на рівні форми, і здебільшого у вигляді етнічних особливостей, але не істотну історичну своєрідність почуттєвого досвіду, що його продукує окрема культурна спільнота в певному історичному часі. Значне пожвавлення досліджень культурної спадщини “українського бароко” протягом двох останніх десятиліть дало поштовх для глибшого переосмислення вже накопиченого матеріалу. Проте виникла загроза іншої крайності. Беззастережне застосування в історичному дослідженні різноманітних теоретичних схем, запозичених із сучасного наукового тезаурусу, призводить до модернізації минулого. Давні тексти і твори ніби втрачають своє історичне місце і час, починають говорити мовою сучасної культури. Хоча прагнення сміливих інтерпретацій спричиняє розмаїття точок зору і розширює простір для теоретичних дискусій, воно не завжди сприяє наближенню до розкриття історичної своєрідності притаманних культурі ідей та образів.

Запропонований історико-естетичний аналіз своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. має бути внеском до пізнання своєрідності української культури, виведеної з історичної логіки розвитку самої культури, та сприяти створенню наукових засад для формування національної культурної політики.

Теоретичні розробки теми естетичного в контексті української культури XVII - XVIII ст. є загалом нечисленними і мають радше констатуючий, ніж критичний характер. Маємо на увазі ті праці, які тематизовано як історико-естетичні. До них належать: фундаментальна праця І. Іваньо “Нарис розвитку естетичної думки України”, низка публікацій цього ж дослідника, в тому числі у співавторстві з Н. Яранцевою, В. Литвиновим, окремі роботи Л. Довгої, ряд дисертаційних досліджень тощо. Згадані роботи переважно спрямовані на відтворення уявлень про мистецтво, красу, наслідування і творчість в філософських богословських, академічних курсах риторики та поетики, а також містять загальні зауваження щодо панування барокового стилю в українському мистецтві цієї доби. Значно більше праць, які межують з історико-естетичними дослідженнями, але реалізовані в межах інших дисциплінарних підходів. Надзвичайно плідними є історико-філософські дослідження української академічної і неакадемічної філософської думки в роботах вітчизняних (В. Горський, І. Захара, В. Литвинов, І. Лисий, В. Нічик, І. Паславський, Я. Стратій) та зарубіжних науковців (Е. Вінтер, Р. Піч). Значний поступ спостерігаємо в літературознавчих студіях українського письменства XVII - XVIII ст. (В. Зема, З. Геник-Березовська, О. Мишанич, Л. Ушкалов, В. Шевчук) та дослідженнях теорії літературної творчості на матеріалі академічних курсів риторики і поетики (В. Крекотень, К. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь). Поглиблено літературознавчий аналіз джерел і функцій українського барокового театру (Л. Софронова). В мистецтвознавчих студіях здійснено всебічний аналіз українського релігійного живопису (Л. Пляшко, Д. Степовик), світського барокового портрету і монументального живопису (П. Жолтовський, П. Білецький, Л. Міляєва), народного живопису (В. Откович). Опубліковано низку узагальнюючих філософських праць з української барокової культури (С. Кримський, А. Макаров, М. Попович) та зокрема барокової ментальності українців (Л. Довга).

Вказаний дисциплінарний дисбаланс має свої підстави. Відсутність фундаментальних історико-естетичних досліджень української культури XVII - XVIII ст., спрямованих на розкриття специфіки почуттєвих практик доби, можна пояснити причинами методологічного характеру. Йдеться насамперед про застосування поняття “естетичне” (естетична свідомість, естетичні погляди, естетичне сприйняття) до аналізу культур, в яких не існує такого поняття та відповідного способу теоретичної рефлексії. Імпліцитною підставою історико-естетичного аналізу в таких випадках, як правило, стає посилання на наявність естетичного (свідомості, поглядів, переживань) в різних формах соціальної практики (у тому числі мистецькій) в теоретично нерефлектованій або теоретично недоконаній формі (окремі погляди на мистецтво, творчість тощо). При цьому не звертають уваги на той факт, що форма практики в її історичному часі не передбачає виокремлення естетичного як предмету і цінності, а мистецтво і мистецька діяльність (“художество”, ars в українській барокові культурі) мають не той сенс, який ми вкладаємо у ці поняття сьогодні. Принципи ідентифікації власне естетичного аспекту історичних практик та теоретичних систем залишаються непроясненими.

Необхідність розробки методологічних підвалин історико-естетичного аналізу щодо культур, у яких не існує поняття естетичного і дисципліни “естетика”, була відзначена мислителями різних теоретичних спрямувань. М. Гайдеггер вказував на історичність естетики як феномену європейської культури Нового часу і наголошував на неможливості прямого застосування поняття “естетичне” стосовно інших історичних епох і культур; Г.-Г. Гадамер вважав за належне говорити про естетичне у широкому і вузькому сенсі, пов'язуючи останнє з “абстракцією естетичної свідомості”, яка виникає в епоху Просвітництва. П. Бурдьє наполягав на історичному походженні “чистої” естетики і “чистого” погляду і виводив з цього відповідні обмеження методологічного характеру. Структуральний аналіз мистецьких творів Я. Мукаржовського та семіотичні дослідження історичних феноменів Ю. Лотмана теж значною мірою проблематизували історико-естетичний дискурс. Безпосередньо над проблемою методологічних підстав побудови історії естетики розмірковували О. Лосєв, С. Аверінцев, В. Бичков. Останні знаходили вихід у есенціалістській схемі розуміння історичного процесу, і фактично усували проблему як предмет для подальшої розробки.

Найбільш послідовну розробку зазначеної методологічної проблеми представлено в роботах П. Бурдьє. Він дійшов висновку, що теоретична рефлексії певних видів практичної діяльності (досвіду) не може бути такою, що реєструє наявне; об'єкт теоретичного пізнання конструюється самим дослідженням, а можливість такого конструювання забезпечується шляхом розкриття структур історичного існування (автономні поля), а саме - притаманних певній спільноті у певному історичному часі навичок ставлення до світу, підтримуваних всім ладом соціального життя. Досвід і теорія, які генеруються структурою існування, знаходяться у відношенні кореляції, тому застосування понять і теорій має певні історичні, етнічні і культурні межі. Дискурс естетики, яка ототожнює свої теоретичні моделі зі структурами самого досвіду та претендує на універсальність своїх категорій і схем, на разі ігнорує історичну відмінність форм життя. За П. Бурдьє теорія має уникати як об'єктивізму, що спирається на ідею соціальної детермінації, структурну антропологію, семіотику мови, так і суб'єктивізму, який спирається на ідею вільного історичного самовизначення індивідів. Отож, аналізуючи соціальні феномени, а до таких належить і сфера естетичного, потрібно здійснювати теоретичну реконструкцію тих умов (інституцій, взаємовідносин, життєвих можливостей і стратегій), що складаються у певному суспільстві в певний історичний час. Метою таких реконструкцій є виявлення стійких форм поведінки індивідів, які можуть бути усвідомлені або ні.

Нова методологія аналізу української історії та культури XVII - XVIII ст. вже ефективно застосовується у сучасних історіографічних, літературознавчих та мистецтвознавчих дослідженнях. Аналіз української історії ранньомодерної доби під кутом зору специфіки уявлень та ідей, якими живуть люди і які з'являються у взаємодії різних соціальних сил та протиріч, запропоновано у розвідках З. Когута, М. Крома, С. Плохія, Н. Яковенко. Нові семіотичні та структурні методи аналізу творів письменства XVII - XVIII ст. реалізовано Г. Грабовичем, І. Земою, Л. Софроновою, Р. Лахманн. Підвалини подібного аналізу живопису XVII - XVIII ст. закладено в мистецтвознавчих студіях: іконографію аналізують як знакову систему, що потребує декодування за допомогою аналізу структури твору і його функцій в соціальних структурах існування (Б. Успенський, Г. Бельтінг, С. Даніель). Варто окремо відзначити розвідки О. Михайлова з поетики барокового письменства і культури, в яких створено низку продуктивних дослідницьких моделей.

Теоретичною підставою для розробки теми своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. стали праці з галузі теорії естетики та методології естетичного дослідження вітчизняних науковців. В цих працях: проаналізовано механізми взаємодії між культурними контекстами і мистецькими практиками певної історичної доби (В. Панченко) та механізми реалізації духовної активності мистецтва в структурах буття (М. Бровко); досліджено зв'язок естетичних категорій з моральними принципами життя (В. Мовчан) та роль мистецтва в буденних практиках існування (Р. Шульга). Переосмислюється дефініція естетики та її предмету (О. Білий, Л. Левчук), поглиблено розробляється поняття естетичного в контексті культурних і ментальних перетворень сучасності (О. Наконечна, Д. Скальська), досліджуються тенденції розвитку методологічних підвалин аналізу художньої творчості на сучасному етапі розвитку гуманітарних дисциплін (Т. Гуменюк, О. Оніщенко). Здійснено спроби побудови цілісної теорії художнього сприйняття (О. Лановенко), ініційовано дослідження ролі естетичного фактору в концептосфері особистісного існування (В. Гриценко). Поглиблюється розробка теоретичних підходів до аналізу сакрального мистецтва (В. Головей) та художньої культури суспільства (І. Лисий). Предметом системного аналізу стали духовні та естетичні підвалини традиційної української культури (В. Личковах, В. Ятченко), зміст поняття “народна естетика” теоретично розгорнуто на українському етнографічному матеріалі (М. Жам, Ю. Легенький, М. Сікорський). Загальне теоретичне підґрунтя роботи забезпечено також розробкою моральнісних аспектів буденної свідомості (Т. Аболіна), міфології культури (М. Савельєва), проблем методології наукового пізнання в гуманітарних дисциплінах (Є. Бистрицький, С. Кримський, М. Попович).

Значний вплив на визначення мети і методу дисертаційного дослідження мав теоретичний доробок А. Канарського, в якому естетичне тлумачиться як самоцільність (“безпосередність”) почуттєвого стану індивіда в моменті життя. За наявності конотацій з “незацікавленим задоволенням” та “доцільністю без цілі” І. Канта, вказана теорія створює прецедент виходу за межі есенціалістського естетичного аналізу завдяки тому, що пов'язує визначення естетичного з умовами існування індивідів. Ця концепція дозволяє встановити історичні кореляти естетичного за умов відсутності відповідного терміну і поняття, експлікувати такий аспект людського буття, який за певних історичних обставин було трансформовано у поняття і тим самим перетворено на регулятивний принцип індивідуальних та колективних практик.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертацію виконано в межах інтегрованої програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідна робота філософського факультету №01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Об'єкт дослідження - естетичне як концепт і почуттєва практика.

Предметом дослідження є своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.

Мета дослідження: розкрити історичну своєрідність естетичного на основі аналізу внутрішньої динаміки української культури XVII - XVIII ст. Відповідно до мети визначено такі завдання:

· розглянути основні проблеми історико-естетичного аналізу культур, в яких не існувало поняття естетичного;

· уточнити методологічні принципи дослідження естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. з урахуванням розв'язання попереднього завдання;

· розкрити історичні умови формування концепту естетичного в західноєвропейській культурі XVIII ст. як елементу цієї культури;

· дослідити особливість соціальної і культурної ситуації в Україні XVII - XVIII ст. як умову експлікації концепту естетичного;

· створити теоретичні моделі типових структур існування в українській культурі XVII - XVIII ст. та виявити особливості притаманних їм почуттєвих практик;

· розкрити ставлення до мистецької діяльності та краси в зазначених структурах існування;

· проаналізувати можливість та необхідність виокремлення концепту естетичного в цих структурах існування;

· виявити можливі кореляти концепту естетичного в окремих структурах існування на основі аналізу репрезентативних текстів та мистецьких творів;

· визначити особливості концептуалізації естетичного в структурній динаміці української культури барокової доби;

· реконструювати концепт естетичного у тексті “Енеїди” І. Котляревського і з'ясувати, якою мірою цей концепт виражає особливості концептуалізації естетичного в українській бароковій культурі XVII - XVIII ст.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Запропонована дисертаційна робота є історико-естетичним дослідженням, а реалізований у ній підхід можна визначити як структурно-семіотичний. Означений підхід відповідає сучасному стану розвитку методології гуманітарних наук (історична герменевтика, семіотика, генетичний структуралізм), відмежовується від есенціалістської традиції в історико-естетичних студіях і вимагає розглядати естетичне як похідну певного типу історичного існування.

Суть підходу виражено у таких теоретичних положеннях:

· історико-естетичне дослідження має виходити з розкриття концепту естетичного як структурного елементу культури, який з'являється у певних історичних умовах, набуває термінологічної фіксації та формує відповідний горизонт теоретичної і практичної активності індивіда; отож реконструкція історичного становлення цього концепту є ключовою для розкриття своєрідності естетичного в окремій історичній добі;.

· іманентна історичній добі реконструкція концепту естетичного потребує відтворення специфічних структур - соціальних (динаміка еліт і сфер соціальної активності), культурних (взаємодія різних моделей існування), екзистенціальних (співвідношення наявного і жаданого), в яких виокремлення концепту стає необхідним та конституюється як цінність;

· в історико-естетичному дослідженні доцільно розрізняти естетичне в широкому сенсі та естетичне у вузькому сенсі, тобто почуттєве як атрибутивну здатність та почуттєве як історично сформовану і культивовану здатність; таким чином дослідження спрямовується на процес формування концепту естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.;

· експлікація історично своєрідного концепту естетичного має здійснюватися на підставі семіотичного аналізу окремих репрезентативних текстів, сюжетів і понять, що дозволить здійснювати систематичне розрізнення значень привнесених дослідником (теоретичними і культурними упередженнями) та значень, які випливають із структури текстів (творів) та їх історичного буття;

· за відсутності термінологічної фіксації концепту естетичного в історичних документах української культури XVII - XVIII ст. історико-естетичне дослідження набуває характеру порівняння умов формування концепту естетичного в європейській культурі XVIII ст. (таксономічна одиниця) з умовами формування цього концепту в українській культурі XVII - XVIII ст., включаючи пошук можливих корелятів концепту.

Здійснений на такій основі аналіз дозволить розкрити не тільки своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIIIст., але й розкрити своєрідність самої культури та виявити специфіку тих “імпульсів”, які вона дала наступним століттям.

Наукова новизна дослідження. Вперше історико-естетичне дослідження української культури XVII - XVIII ст. здійснено на основі структурно-семіотичного підходу, завдяки чому виявлено історичну своєрідність естетичного в цій культурі. Новизну дослідження конкретизовано у наступних положеннях, які виносяться на захист:

- доведено необхідність розширення історико-естетичного аналізу української культури XVII - XVIII ст. у напрямку дослідження історичних структур існування (соціальних, культурних, екзистенціальних), оскільки останні становлять надійну підвалину “об'єктивації” історичних форм почуттєвого досвіду та відтворення динаміки формування концепту естетичного в даний історичний період;

- обґрунтовано, що українська барокова культура як історична система складається у взаємодії трьох відмінних способів існування, які представлено у вигляді трьох типологічних моделей: просте селянське існування (модель 1), благочестиве існування (модель 2), освічене існування (модель 3); підставою для типології моделей є не стільки соціальна структура, скільки епістемологічні преференції, характер розрізнення наявного і належного у проектах існування;

- на основі творів І. Вишенського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди здійснено семіотичний аналіз концепту простоти та його варіативності в різних моделях існування; доведено визначальну роль опозиції “простота - освіченість” для відтворення процесу концептуалізації естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст., встановлено взаємозалежність між ставленням до цієї опозиції та характером почуттєвих станів у типових проектах існування;

- доведено, що корелятом естетичного в структурі освіченого існування (модель 3) є риторичне як принцип мистецької діяльності і культури, який протягом XVII - XVIII ст. залишається домінуючим; розкрито притаманну риторичному інтенцію до виокремлення мистецької і почуттєвої сфер, що виражається у підвищеній увазі до форми та до впливу цієї форми на почуття, причому домінування репрезентаційних настанов у самій риториці (виконання соціальних та релігійних функцій - “твір з нагоди”) перешкоджає вивершенню цієї інтенції в історичний факт;

- підтверджено гіпотезу про риторичний характер українського барокового живопису на підставі аналізу творів образотворчого мистецтва (світський портрет, релігійний живопис); доведено, що за рахунок особливостей зображувального коду - композиція, перспектива, колорит, малюнок, сприйняття твору зміщується у бік суб'єктивних переживань і вільної гри уяви, що також є ознакою створення передумов для виокремлення естетичної сфери у досвіді сприйняття мистецтва;

- встановлено, що поняття “мистецтво” (ars, “художество”) і “краса” (prepon, decorum) в українському письменстві XVII - XVIII ст. мають значення відмінні від тих, що формуються за умов наявності концепту естетичного з притаманними йому конотаціями - “незацікавлене задоволення” (І. Кант), “автореферентність об'єкта” (Я. Мукаржовський), “безпосередність” і самоцільність почуттєвого (А. Канарський); отже, в контексті української культури зазначеного періоду ці поняття вказують на неавтономність як мистецької практики, так і почуттєвої сфери загалом;

- розкрито динаміку принципів і функцій мистецької діяльності в українській культурі XVII - XVIII ст. на основі експлікації визначальних для цієї діяльності опозицій - автор і читач, реальне і уявне, наслідування і творення;

- доведено, що в благочестивому типі існування, відтвореному за творами Г. Сковороди, провідну роль відіграє герменевтична складова, яка вже не обмежена завданнями біблійної екзегетики, конституюється як елемент в структурі різноманітних життєвих практик (“істинне життя”) і актуалізує значення індивідуального почуттєвого стану в цих практиках; в процесі обґрунтування такого висновку розгорнуто аналіз окремих смислових одиниць текстів Г. Сковороди (“твердь”, “автаркія”, “дім”, “мандрівка”, “внутрішнє” і “зовнішнє”, “мнєніє”) та окремих сюжетів (про Пустельника, Мелхолу, Асхань);

- обґрунтовано, що корелятом концепту естетичного в благочестивій моделі існування (модель 2) можна вважати концепт “веселія сердца”, смислові розгортання якого - найвища насолода, критерій довершеності, найвища життєва мета, автаркічний стан єдності з сущим тощо - є співвідносними з характеристиками “естетичного”; доведено, що особливий статус “веселія сердца” в творах Г. Сковороди відповідає умовам пізнього українського бароко і його належить вважати кроком до виокремлення концепту естетичного;

- доведено, що в типологічних межах української барокової культури сфера естетичного залишається ще невиокремленою і нефіксованою у формі концепту, отже, можна констатувати лише поступове створення умов та тенденцію до виокремлення концепту, існування якого підтверджено як історичний факт, при текстуальному аналізі “Енеїди” І. Котляревського;

- реконструйовано концепт естетичного в “Енеїді” І. Котляревського та доведено, що його особливості випливають із поєднання простоти селянської моделі життя (модель 1), простоти як ідеалу благочестивого існування (модель 2) і вишуканої гри з класичним літературним зразком та мовою (модель 3); таким чином, актуальну для модерної культури антитезу наявного (вульгарної простоти) і належного (вишуканої освіченості) автором твору переведено у формальний план, а місце класичного ідеалу посіла простота селянського життя, перетворена на факт художньої реальності.

Теоретичне і практичне значення роботи полягає в осмисленні особливостей становлення концепту естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст., розкритті своєрідних форм почуттєвих практик у притаманних культурі способах життя та дослідженні теоретичної рефлексії цих практик у творах сучасників. Матеріал дисертації має значення як внесок у вивчення історії української культури та удосконалення методології історико-естетичного дослідження; відкриває новий теоретичний горизонт для поглиблення знань про автентичні витоки та своєрідність історичного поступу українського суспільства.

Матеріали дисертації можуть бути використані в практиці викладання естетики, історії філософії, історії української культури, а також у побудові науково обґрунтованої освітньої та культурної політики.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовані автором у педагогічній роботі у процесі викладання курсів: “Естетика”, “Історія естетики”, “Історія української культури” для студентів Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури та курсу “Естетика” для магістрантів Національного університету “Києво-Могилянська академія” у 2003-2005 навчальних роках.

Основні результати дисертації представлені в одноосібній монографії “Парадоксальність естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.” (17,9 др.арк.), 24 статтях (23 у фахових виданнях) та тезах доповідей у збірниках матеріалів всеукраїнських та міжнародних конференцій.

Окремі результати дисертаційної роботи були представлені у доповідях на наукових та науково-практичних конференціях: Ювілейна конференція до 385-річчя НаУКМА (Київ, 2000), ІХ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2002), Х Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2003), Всеукраїнська науково-практична конференція “Духовність українства” (Житомир, 2003), наукова конференція в рамках “Днів науки” філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка (Київ, 2003), міжнародна наукова конференція “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” (Київ, 2003), ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2004), наукова конференція “Еммануїл Кант і сучасна філософія” (Москва, 2004), наукова конференція в рамках “Днів науки” НаУКМА (Київ, 2005), науково-практична конференція “Етика: сучасні модуси актуалізації” (Київ, 2005), VI Російський філософський конгрес “Філософія і майбутнє цивілізації” (Москва, 2005).

Кандидатська дисертація на тему “Об'єктивний зміст та культурно-історична визначеність художньої ідеї” захищена у 1990 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту - 386 сторінок, список використаних джерел - 46 сторінок (529 позицій).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі “Методологічні підвалини історико-естетичного аналізу української культури XVII - XVIII ст.” проаналізовано проблеми історико-естетичного дослідження культур, в яких не існувало поняття естетичного, та сформульовано теоретичні принципи дослідження своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Роль дисциплінарного фактору у формуванні предмета і завдань дослідження” розкрито, що таке дисциплінарний фактор у історико-естетичному дослідженні, як він впливає на формування об'єкта, завдань і джерельної бази дослідження. Теоретичною основою для такого аналізу стали: розвідки з філософії науки (С. Тулмін) та методології історико-естетичного аналізу (О. Лосєв, С. Аверінцев, В. Бичков).

Розгорнуто суть дисциплінарного підходу в науці загалом: дисципліна скеровує пізнання, окреслює своєрідний проект дослідження, визначає в загальних рисах предмет аналізу, сукупність проблем та способи їх розв'язання. Вказано на обов'язковий характер дисциплінарних обмежень і проектів, незалежно від того, усвідомлюються вони самим дослідником чи ні. Розкрито значення концепту естетичного для відбору джерел та визначення предмета історико-естетичного дослідження, доведено вплив концепту на формування двох напрямів розвитку дисципліни: філософія мистецтва та аналіз почуттєвого пізнання (досвіду).

Проблему історії естетики сформульовано як проблему легітимності застосування поняття естетичного стосовно епох, які не знали або не знають поняття естетичного. Здійснено класифікацію основних аспектів цієї проблеми та проаналізовано ефективність шляхів її розв'язання. Визначено, що естетичні дослідження української культури XVII - XVIII ст. традиційно здійснювалися в межах есенціалістського проекту дисципліни (естетичне як атрибутивна почуттєва здатність) з акцентом на філософії мистецтва і тим самим не були спрямовані на розкриття своєрідних почуттєвих практик, притаманних добі.

Зроблено висновок про необхідність уточнення змісту поняття естетичне за межами самої дисципліни, шляхом розуміння її як складової певної культури і способу існування.

У підрозділі 1.2 “Методологічний сенс розрізнення почуттєвого та естетичного в історико-естетичному дослідженні“ розкрито багатозначність концепту естетичного та визначено роль цієї багатозначності для відтворення своєрідності естетичного в логіці розвитку української культури XVII - XVIII ст.

Проаналізовано обсяг значень поняття “естетичне” на основі етимології слова та практик його вживання. Встановлено невідповідність між буквальним його тлумаченням естетичного як “почуттєвого” та домінантними конотаціями, що конкретизують його зміст. Встановлено, що “естетичне” відсилає до ряду опозицій - вульгарне і вишукане, загальнодоступне і елітарне, звичайне і престижне. Останнє засвідчує, що існують два модуси концепту естетичного: почуттєве як атрибутивна здатність та почуттєве як історично здобута здатність. Дане розрізнення було реалізоване у роботі Г.-Г. Гадамера “Істина і метод” як відмінність естетичного в широкому та вузькому сенсі слова.

Доведено, що визначити це поняття через відсилання до мистецької сфери неможливо через відмінність розуміння “мистецтва” в різних культурах. В українській культурі “мистецтво” (ars, “художество”) мислили як вміння і майстерність та поширювали вживання цього поняття на різні види інтелектуальної (академічні знання), практичної (типографська справа) та духовної діяльності (творення себе).

Обґрунтовано доцільність розмежування двох модусів “естетичного”, оскільки в такий спосіб можна усунути неконтрольовану гру значень у концепті естетичного та створити історичну перспективу дослідження, тобто узяти до уваги не тільки поступальність, але й дискретність історичного процесу.

У підрозділі 1.3 “Історичність концепту естетичного та умови його застосування в історико-естетичному дослідженні” розкрито суть історичного підходу до аналізу соціальних феноменів; а також відтворено умови формування концепту естетичного та дисципліни естетика в західноєвропейській культурі доби Просвітництва.

Здійснено огляд розмаїття підходів та методів історичного аналізу, представлених у різних гуманітарних дисциплінах: літературознавство, філософія, історіографія. Виокремлено ключові проблеми в реалізації принципу історизму та визначено суть історичної точки зору в естетиці. Обґрунтовано необхідність історичного розкриття концепту естетичного для формування методологічних підвалин історико-естетичного аналізу (на основі робіт П. Бурдьє Г.Г. Гадамера, С. Гросса, А. Берлеанта).

Обґрунтовано, що естетичне у вузькому сенсі виражає специфіку модерної культури. Будучи продуктом абстрагованої естетичної свідомості, естетичне набуває в культурі статусу належного (програма життя), престижного (естетичний досвід як цінність), самодостатнього (автономна сфера самореалізації у соціальному розподілі видів діяльності) способу ставлення.

Виявлено культурні, ментальні та екзистенціальні умови, які роблять появу концепту естетичного історично можливою та необхідною. Встановлено, що такі умови склалися в європейській культурі у XVIII ст. і були забезпечені відповідною соціальною інфраструктурою: засоби репрезентації (музеї, галереї, концертні зали, театри), засоби легітимації (академії, салони, критики), засоби виробництва і відтворення (система освіти і виховання). Зроблено висновок, що історико-естетичне дослідження, орієнтоване на пошук іманентних історичній добі визначень естетичного як концепту і почуттєвої практики, мусить спиратися на аналіз комплексу історичних умов та соціальної інфраструктури.

У підрозділі 1.4 “Основні методологічні принципи дослідження естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.” сформульовано вихідні теоретичні положення, які забезпечують розкриття своєрідності естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.

Проаналізовано методи опрацювання історичного матеріалу, запропоновані історичною герменевтикою (“рецептивною естетикою”), семіотикою (Я. Мукаржовський, Ю. Лотман) та генетичним структуралізмом (П. Бурдьє). Доведено, що акцент на історичному походженні концепту естетичного скасовує уявлення про реальність естетичного як незалежну від концептів, за допомогою яких вона відтворюється, і ставить питання про складну систему реконструкцій, які допомагають побудувати образ цієї реальності. Наголошено на необхідності первинного семіотичного аналізу текстів (творів) як документів доби, на подальшому виведенні цього аналізу на рівень структур існування - соціальних, культурних, екзистенціальних - та на використанні дисциплінарних упереджень як продуктивного елементу аналізу.

Зазначено, що історико-естетичне дослідження української культури XVII - XVIII ст. має спиратися на обидві модифікації концепту: одна з них забезпечує єдність поля теоретичного аналізу, інша - дає можливість зафіксувати відмінність і внутрішню самодостатність окремих культурних світів.

Визначено такі методологічні принципи історико-естетичного аналізу: 1) здійснювати експлікацію дисциплінарних і культурних упереджень дослідника на кожному кроці аналізу матеріалу та використовувати ці упередження для розкриття історичної своєрідності почуттєвого досвіду; 2) розглядати естетичне в обох сенсах, як почуттєву практику і як концепт; 4) своєрідність естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст. встановлювати на основі порівняння з концептом естетичного, який сформовано в європейській культурі Просвітництва, як таксономічною одиницею аналізу; 3) своєрідність естетичного виводити на підставі аналізу історичних структур існування як продукт і функцію цих структур; 5) відтворення структур існування здійснювати шляхом аналізу окремих репрезентативних текстів, понять, сюжетів з урахуванням контекстів їх історичного буття.

У другому розділі “Особливості історичного контексту експлікації естетичного в українській культурі XVII - XVIII ст.” визначено і проаналізовано основні події та чинники, які впливали на розвиток української культури та на динаміку форм почуттєвих практик в означений історичний період. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Формування нових соціальних еліт та історичні умови їх суспільної легітимації” відтворено основні зміни в соціальних структурах та історичних умовах життя, які характеризували епоху бароко в Україні.

На основі досліджень українських історіографів (З. Когут, С. Плохій, Н. Яковенко) виокремлено структурні зміни у складі соціальної еліти, способах її легітимації. З'являється нова еліта - козацтво, засоби легітимації якої істотно відрізняються від традиційних та звичаєвих. Замість звичаю та авторитету, даного народженням, було введено культурні засоби легітимації: мовна риторика і риторика публічних виступів, що відповідало історичним змінам культурної парадигми. Козацтво спиралося на ці зміни: поширення “латинської” освіченості, книгодрукування, утвердження світських жанрів у мистецтві.

Велике значення мало формування нової інтелектуальної еліти, вихідців з академічного середовища, які змагаються за “символічний капітал” (визнання цінності запропонованих знань та способів їх опанування), контролюють доступ у публічну сферу діяльності ( розподіл “місць” та просування у суспільній ієрархії). Інтелектуальна еліта, не відмовляючись від традиційного православного благочестя, енергійно запроваджує новий тип освіти, а разом з ним і новий тип життя, який починає конкурувати з селянським та благочестивим ідеалом існування.

Розкрито значення розвитку друкарства в Україні як істотного фактору культурних перетворень. Вказано на зміни, що відбуваються у мистецькому житті: формується мистецька освіта, виникають і розвиваються нерелігійні жанри мистецтва, росте попит на мистецькі твори.

У підрозділі 2.2 “Історичний сенс опозиції простота-освіченість в українській бароковій культурі” доведено, що опозиція простоти та освіченості є вирішальною для розуміння специфіки української барокової культури та форм почуттєвих практик в ній. Виявлено, що корелятами цієї опозиції в динаміці культури є протиставлення традиційного і модерного, споглядального і активного, благочестивого і світського.

На основі аналізу діалогу Феофана Прокоповича “Разговор гражданина с селянином да певцем или дячком церковным” виявлено історичну своєрідність усвідомлення простоти та освіченості у локальних соціальних контекстах, які репрезентують типові для культури способи існування. В історичній динаміці простота належить минулому, освіченість наступному етапу розвитку культури. Виявлено, що дискримінація простоти входить як елемент до внутрішнього ладу культури освічених (просвітницької культури), оскільки на такому протиставленні освіченість здобуває визнання і легітимність свого суспільного статусу. При цьому “свята простота” виноситься за межі дискусії і санкціонується як винятковий випадок.

Аналіз “простоти” та “освіченості” підводить до необхідності розкриття структур існування, які конкурують в культурі і пропонують відмінні способи здобуття повноти та цілісності існування. Доведено, що ці структури мають ознаки цілком автономних утворень, зі своєрідною логікою означення словесних формул і подій.

У підрозділі 2.3 “Опозиція благочестивої простоти і латинської освіченості” розкрито бароковий сенс благочестивої простоти, яка винесена Ф. Прокоповичем за межі дискутування. Джерелами для аналізу обрано твори І. Вишенського і Г. Сковороди, оскільки в них концепт простоти уточнюється відповідно до історичної ситуації - поширення “латинської” освіченості на теренах України. Обидва мислителі виступили як критики нового типу освіти, а міра відмінності їх позицій визначається історичним часом їх діяльності - початок і кінець доби бароко.

Семіотичний аналіз дозволив встановити, що концепт простоти має складну будову і репрезентує систему відносин, в яких індивіди визначають потреби і можливості свого існування. Сенс простоти як позитивної життєвої настанови відтворено через опозицію до серії означень, реконструйованих у текстах: складність, хитрість, красномовство (“велеречность”), марнославство (“самохвальство”), скороминущість, зовнішність. Все це характеристики “латинської” освіченості. Шляхом порівняння селянської і благочестивої простоти доведено їх подібність у інтенції єдності, цілісності та безпосередності як пріоритетних життєвих цінностей; виявлено відмінність і подібність структур існування, які відповідають цим типам простоти. Зафіксовано наявність протиставлення простоти і “художества”, що дає підстави пов'язати особливості ставлення до простоти зі ставленням до мистецької діяльності.

Висновок підрозділу акцентовано на тому, що концепт простоти загалом виражає потребу людини у цілісності і безпосередності осягнення світу, яке може бути дане тільки у почутті. Оскільки в окремих типах існування цілісність здобувається по-різному, саме в особливих структурах цих типів існування належить шукати визначення своєрідності почуттєвого досвіду та експлікувати концепт естетичного.

У підрозділі 2.4 “Типологія моделей існування в українській бароковій культурі XVII - XVIII ст.” вибудовано типологію моделей існування, яка є визначальною для української культури XVII - XVIII ст. та розкрито механізми здобуття цілісності та повноти існування у них.

Виокремлено три моделі існування на підставі відмінності співвідношення наявного і належного в проектах життя. Модель 1 - просте селянське існування, де світ даний людині цілісно, безпосередньо в емпіричних актах живого спілкування. Різниця між наявним і належним життям чітко не окреслена або знімається у кожному акті дії, почуттєві стани є функцією самого життя і не перетворюються на предмет рефлексії і культивування. Модель 2 - благочестиве існування. Має доволі чітке розрізнення між наявним і належним, яке повністю знімається лише у особливих випадках життя (святий) та у релігійному почутті (благодать). Хоча належне є майже нездійсненним у повному обсязі, індивід отримує його як життєвий здобуток у релігійному почутті єднання (спілкування) з Богом. Модель 3 - освічене існування. Це секуляризована структура. Розрив між наявним та належним виявляється практично нездоланним, оскільки належне ототожнюється зі здобутками людства (“ідея культури”). Саме тут виникає необхідність хоча б уявного переживання цілісності і повноти життя та плекання останнього. Ця модель вкорінювалася в українській культурі під безпосереднім впливом “латинської” освіченості.

Доведено, що з трьох моделей існування тільки друга і третя, через принциповий розрив між наявним і належним, створюють передумови появи концепту естетичного.

У третьому розділі “Експлікація естетичного в структурі освіченого існування” розкрито виокремлення мистецької сфери і естетичного ставлення в системі латинської освіченості та освіченій моделі існування. Розкривається співвідношення концептів риторичного та естетичного. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Співвідношення риторичного та естетичного в барокові культурі (загальні підходи)” розкрито історичну еволюцію риторики та розуміння “риторичного” в європейській культурі, виявлено парадоксальність відносин між риторичним та естетичним.

На матеріалі мистецтвознавчих та філософських досліджень відтворено етапи розвитку, динаміку функцій та рівні осмислення риторики в контексті різних культур. Оскільки з точки зору функцій риторика є мистецтвом “добре (красно) говорити” і мистецтвом “переконливо говорити”, доведено, що в історико-естетичному дослідженні доцільно розглядати ці функції у проекції на ставлення до тексту та техніку його творення. Риторика виокремлює смисловий простір тексту як тексту - утверджує творчу функцію мови (“пойєсис”), і вона ж є певним набором правил, які потрібно наслідувати (“мімесис”). Саме через спрямованість на виокремлення твору як відносно самодостатнього джерела почуттів риторика є предтечею естетики, а риторичне корелятом до естетичного.

Проаналізовано риторичний феномен “твору з нагоди” та функції емблематики й алегорії у практиках культури.

Розуміння “риторичного” поглиблено у напрямку розкриття його як принципу барокової культури та типу ставлення до дійсності. Проаналізовано поняття риторичної реальності. Встановлено, що, апелюючи до влади слова та його початковості, риторика не могла культивувати ілюзорне та уявне як основну підвалину мистецької діяльності і тим самим була обмежена завданням версифікації вже “готового смислу” (О. Михайлов). Риторичний принцип відрізняється від естетичного мірою автономності, яку він надає твору як джерелу почуттів, та своєрідністю відносин між реальним та уявним, наслідуванням і творчістю.

У підрозділі 3.2 “Риторичний сенс наслідування в українському письменстві та вільна гра уяви” розкрито роль правила і зразка в українських академічних теоріях письменства на основі аналізу курсів риторики та поетики - барокового (М. Довгалевський) та класицистичного (Ф. Прокопович) типу. Висновки підрозділу також побудовані на дослідженнях рукописних академічних курсів риторики та поетики в роботах К. Маслюка, Г. Сивоконя, Д. Наливайка, В. Крекотня.

Проаналізовано поняття наслідування (imitatio), визначено його об'єкт та розкрито роль творчої активності індивіда в інтенціях науки про красномовство. Розкрито значення історичного переходу від наслідування парадигматичного зразка до наслідування правил, розглянуто способи легітимації правил і зразків та їх симптоматичність щодо трансформацій у культурі. Розглянуто значення “консептизму” та практики курйозного віршування для виокремлення естетичних елементів у характері письменства. Проаналізовано опозицію свободи і несвободи у мистецькій діяльності, доведено, що вільна гра уяви не може бути ідентифікована як інтенція в межах українського письменства XVII - XVIII ст. Нормативний характер красномовства позначав особливий горизонт соціальної активності індивіда та інтегрованість до певної структури існування.

Розкрито, що українські риторики (поетики), виконуючи переважно педагогічну функцію (Н. Пилипюк), не могли повною мірою претендувати на роль теорії письменства, а тим паче на роль естетичної теорії. Наслідування переважало над творчістю, викладання над дослідженням.

У підрозділі 3.3 “Особливості моделювання опозиції автор-читач в академічних курсах поетики” проаналізовано визначальну для літературної діяльності опозицію автор - читач в академічних курсах поетики та можливості виокремлення естетичного в письменстві барокової доби.

Встановлено, що структурно відтворена опозиція автор - читач вказує на істотне розмежування принципів давнього письменства і модерної літератури, що загалом відповідає вже розглянутій опозиції риторичного та естетичного. На основі аналізу поетики 1637 року та “Поетики” М. Довгалевського реконструйовано “фігуру” автора в двох модусах: автор поетики та автор поезії. Автор поетики - той, хто усвідомлює свій суспільний обов'язок; прагне доступно подати мистецтво віршування і привабити до нього учнів. Автор поезій - той, хто дбає про якість твору, отримує задоволення від володіння мистецтвом слова та прагне здобути визнання своєї майстерності. З огляду на переважно анонімний характер письменства XVII - XVIII ст., самоствердження автора у письменстві обмежується версифікацією.

“Фігура” читача в поетиках майже не представлена. Читач поетики та читач поезії - це той, кого належить “повчати і розважати”. Відсутність уваги до читача є симптоматичною для експлікації естетичного: в центрі опікування знаходиться сам твір і його сенс, а не сприйняття і почуття. Доведено, що в поетиці йдеться швидше про стосунки автора з твором, аніж автора з читачем, тому естетичний потенціал поетики є лише інтенцією, а не історичним фактом.

У підрозділі 3.4 “Риторична та естетична функції зображення в українському бароковому живописі” розглянуто питання про риторичний характер українського барокового живопису та історичні зміни в ставленні до зображення, пов'язані з ним. В процесі аналізу використані мистецтвознавчі роботи Д. Степовика, теоретичні праці з християнської православної іконографії П. Флоренського, дослідження з семіотики ікони Б. Успенського.

Досліджено риторичні елементи у коді зображення, притаманного релігійному живопису: оповідальність, характерність образу, реалістичність деталей, спрямованість на почуття глядача. Показано, що “оповідальність” яскраво репрезентована в іконах “Христос Виноградар”, “Христос Пелікан”, “Христос Садівник”, характерність пов'язана з реалістичністю зображень святих, спрямованість на почуття виражається у можливості впізнавати світ і співчувати зображеному (деталі та перспектива). Зображення стає привабливим само по собі як об'єкт для самоцільного споглядання.

Розгляд риторичних елементів у зображенні поглиблено шляхом аналізу свідчень про сприйняття живопису сучасниками (П. Алепський), адже естетичний горизонт аналізу творів вимагає брати до уваги насамперед почуття реципієнта, які викликаються твором і на які розрахований твір.

Здійснено порівняння зображувального коду традиційного культового живопису візантійського зразка та українського барокового іконопису. Доведено, що релігійний контекст функціонування зображень та пануючий спосіб ставлення до них свідчать про перевагу риторичного над естетичним. Версифікація та інтенсифікація переживання відомої істини сильніші за можливу гру уяви та саме почуття.

Ці висновки є дійсними і для світського портретного живопису принаймні до сер. XVIII ст.: портрет виконує репрезентативну функцію, обслуговує соціальні потреби легітимації суспільної еліти, тому функціонує швидше як знак соціального статусу, ніж самодостатній мистецький твір.

У четвертому розділі “Експлікація естетичного в структурі благочестивого існування” проаналізовано можливість експлікації естетичного в бароковій моделі благочестивого життя (на основі творів Г. Сковороди). Розкрито співвідносність концептів “веселіє сердца” і “естетичне”. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Тлумачення краси та її функцій у бароковій моделі благочестивого життя” розглянуто значення і роль поняття краси в ідеалі благочестя Г. Сковороди.

За основу аналізу взято діалоги “Наркісс” та “Асхань”. Поняття краси розкрито через аналіз його функцій у структурі діалогів. Розкрито практичний сенс краси у проекті благочестивого життя, запропонованого Г. Сковородою: краса розпалює любов до істини - стимулює бажання, приковує увагу і спрямовує волю до блага (краса як істинний образ самого себе). Краса є метафорою землі обітованої та обіцянкою неземних насолод (краса як наречена). Наявне і належне втрачають гостроту опозиційності в акті переживання краси. У понятті краси виявлено акцентування на вольовій інтенції (бажання) та задоволенні від очікування блага.

Проаналізовано ряд синонімічних означень краси (decorum і prepon) та її модусів - внутрішня краса (“благолєпіє”) і зовнішня краса (привабливість). Встановлено, що адекватне контексту тлумачення краси можливе лише на підставі аналізу опозиції внутрішнє-зовнішнє та відтворенні герменевтичного коду мислення Г. Сковороди. Цю тезу доведено шляхом аналізу поняття церемонії, представленого у “Наркіссі”, а також шляхом розкриття мотиву юродства, репрезентованого авторською позицією у творі. Здійснено порівняльний аналіз церемонії та театральної вистави.