Категоріальні засади естетичного аналізу історико-художнього процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

МІЗІНА Лариса Борисівна

УДК 75.01+111.852

КАТЕГОРІАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕСТЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ ІСТОРИКО-ХУДОЖНЬОГО ПРОЦЕСУ

Спеціальність: 09.00.08 - Естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Луганськ - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету.

Науковий консультант доктор філософських наук, професор Левчук Лариса Тимофіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри етики, естетики та культурології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатолійович, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, завідувач кафедри філософії та культурології;

доктор філософських наук, професор Гуменюк Тетяна Костянтинівна, Національна музична академія України імені П.І. Чайковського, проректор з навчальної роботи, професор кафедри теорії та історії культури;

доктор філософських наук Рябініна Олена Володимирівна, Університет цивільного захисту України, професор кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, відділ філософії культури, етики та естетики, м. Київ.

Захист відбудеться 21 червня 2007 року об 11-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.051.05 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м.Луганськ, кв. Молодіжний, 20-а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м.Луганськ, кв. Молодіжний, 20-а.

Автореферат розіслано 19 травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Д. Ісаєв

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Сучасна українська естетика формується на зламі Модерну та Постмодерну, аналізуючи і вітчизняні, й західні традиції. Важливим моментом цього процесу є переосмислення наукового понятійно-категоріального апарату, яке ґрунтується на загальнокультурній тенденції поширення плюралізму і на загальнофілософській тенденції подолання застиглих понятійних форм, на основі протистояння будь-якій догматизації з метою розкриття всієї складності об'єкту дослідження та його неоднозначних зв'язків з культурно-історичним суб'єктом.

Історико-культурний розвиток має своїм наслідком поступове накопичення людського досвіду, що проявляє себе, зокрема, у нашаруванні смислових значень понять як повсякденної, так й наукової мови. За свою довгу історію наука накопичила великий смисловий вантаж. Наукові поняття та категорії як інструмент пізнання світу потребують сьогодні певного очищення від навантаження століть, своєрідної “деконсервації”. Не випадково у ХХ столітті наука все більше поверталася у бік мови, у тому числі й наукової мови, з чим пов'язано, між іншим, й становлення постмодерністської позиції.

Естетика сьогодні потребує детального аналізу рухливості та гнучкості тих понять, які вживаються в теоретичному дослідженні історичного руху мистецтва. Усвідомлення пластичності естетичних понять та категорій сприятиме подоланню спрощеного погляду на історико-художній процес, допоможе зрозуміти історію мистецтва у всій багатоманітності своїх проявів та відтінків, у всій складності механізму історичного руху мистецтва.

В умовах сучасної історико-культурної ситуації важливе значення має усвідомлення естетикою можливостей дослідження історії мистецтва не тільки за новими, некласичними, принципами, але й внутрішніх, потенційних можливостей переосмислення власних проблем, зокрема, проблем історичного руху мистецтва. Саме на з'ясування потенційних теоретико-пізнавальних можливостей естетичних понять та категорій, які використовуються в аналізі історико-художнього процесу, повинно бути спрямованим дослідження категоріальних засад естетичного аналізу історико-художнього процесу, що зовсім не означає необхідності переписувати наново історію мистецтва або будувати нову, чергову, схему історичного руху мистецтва.

У сучасній естетиці залишаються актуальними такі проблемні питання історико-художнього процесу, як: багатоманітність та єдність історії мистецтва, періодизація історії мистецтва і специфіка окремих її етапів, процеси відновлення в історії мистецтва, взаємозв'язок мистецтва і життя, початок і кінець мистецтва (як осмислення кризових явищ в мистецтві), характер (форма) історичного руху мистецтва, взаємозв'язок світового та українського мистецтва.

Аналіз історії мистецтва сьогодні потребує залучення не тільки традиційних історико-художніх категорій стилю, напряму, методу, але й структурних: форма, зміст, жанр, вид мистецтва; розкриття зазначених категорій у системному взаємозв'язку; перегляду деяких традиційних уявлень про історію мистецтва, що склалися у вітчизняній естетиці, та осмислення досвіду західних вчених у дослідженні історико-художнього процесу.

Проблема визначення категоріальних засад естетичного аналізу історико-художнього процесу виникла на межі різних наукових галузей як наслідок узагальнення естетичних, мистецтвознавчих, філософських, культурологічних наукових пошуків. В основі цієї проблеми лежить усвідомлення недосконалості понятійно-категоріального апарату естетики, яка негативно впливає на подальший розвиток естетичної науки, виявлення її теоретичного потенціалу у вирішенні проблем історичного руху мистецтва, спричиняє цілу низку непорозумінь.

Подібно до того, як історико-мистецька думка стала можливою тільки на певному історичному етапі розвитку суспільства, тоді, коли в історичному русі мистецтва відбувся перший цикл (епоха Відродження), категоріальна систематизація як самостійна інтерпретаційна, герменевтична та мовна проблема змогла виокремитися лише наприкінці ХХ ст.

Міждисциплінарний характер зазначеної проблеми виявляє в історії науки кілька наукових традицій (естетичну, мистецтвознавчу, філософську) та необхідність інтеграції досягнень різних наукових галузей в її вирішенні. Аналіз філософсько-естетичних поглядів представників різних історичних епох та основних ідей представників мистецтвознавства дозволяє виявити аспекти та можливості взаємодії філософії, мистецтвознавства та естетики в дослідженні історико-художнього процесу, тенденції взаємопроникнення історичного та теоретичного знання, визначити ті проблеми та категорії, які вже знайшли своє відображення в певній термінології, і ті проблеми, які потребують категоріальної визначеності. У цілому аналіз історико-мистецької думки розкриває її історію як процес латентного формування категоріальної визначеності історико-художньої проблематики.

Теоретичним підґрунтям сучасного дослідження категоріальної проблематики історико-мистецького аналізу стали роботи українських (М.Бровко, І.Бондаревська, О.Воєводін, В.Іванов, Д.Кучерюк, О.Лановенко, Л.Левчук, В.Личковах, В.Мазепа, В.Малахов, В.Міхальов, О.Наконечна, О.Оніщенко, Р.Шульга) та російських естетиків (В.Волков, О.Волкова, Ю.Борєв, Г.Гачев, М.Каган, О.Лосєв, В.Шестаков, Є.Яковлєв, Н.Ястребова), у яких були досліджені категорії “естетичне”, “метод”, “стиль”, “напрям”, “форма”, “зміст”, “художній образ”, “художня творчість”, проблеми взаємозв'язку історичного розвитку видів та стилів мистецтва, проблеми окремих історико-художніх епох та напрямів, що сприяло визначенню основних методологічних підходів до розкриття багатоманітності та суперечливості історико-художнього процесу.

Значний внесок у розробку категоріальної проблематики, у дослідження історичного руху мистецтва як діалектичного та естетичного процесу зробив український філософ А.Канарський. Основні положення його концепції стали підґрунтям подальшого розвитку та застосування принципів діалектики в аналізі естетичних та історико-мистецьких проблем. Концепція естетичного як почуттєвого, вищою мірою небайдужого та безпосереднього відношення людини до дійсності дозволила розкрити історико-мистецький смисл та ефективно використати в аналізі історико-художнього процесу категорії “самопочуття”, “мета”, “засіб”, “вид мистецтва”.

Осмислення проблеми категоріальної визначеності як інтерпретаційної, герменевтичної та мовної проблеми, виявлення її смислового і термінологічного аспектів спиралося як на історичну традицію (М.Монтень, Ф.Бекон), так і на розвідки сучасних європейських та вітчизняних авторів (Ж.Бодріяр, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, М.Гайдеггер, Г.Гадамер, П.Рікер, М.Фуко, М.Булатов, С.Кримський, Н.Автономова, Л.Мікешина, В.Стьопін).

Підґрунтям осмислення постмодерністських та некласичних тенденцій у філософських дисциплінах стали наукові праці українських та російських філософів В.Бичкова, Т.Гуменюк, В.Кізіми, В.Лук'янця, Н.Маньковської, О.Соболь, що в цілому сприяло визначенню спрямованості на подолання догматизму в методології естетики.

Принципове значення для виявлення єдності культурологічного та естетичного підходів в аналізі історичного руху мистецтва, завдяки виявленню важливості особистісного аспекту, мали наукові праці Ю.Легенького, В.Малахова, В.Панченко, В.Суханцевої (Україна), О.Кривцуна (Росія).

Для обґрунтування доцільності аналізу історичного руху мистецтва як руху коливального типу залучалися праці В.Алтухова, А.Ахієзера, Л.Гумільова, Р.Клімова, С.Кримського, Ю.Лотмана, Ф.Ніцше, В.Прокоф'єва, Ф.Шміта.

Осмислення спрямованості історичного руху мистецтва та кризових явищ, заперечення ідеї прогресивного, висхідного руху мистецтва спиралося на дослідження М.Бердяєва, В.Вейдлє, М.Данилевського, Х.Ортеги-і-Гасета, К.Кантора.

Для доведення необхідності поєднання принципів різних теоретичних напрямків (формаційної та цивілізаційних теорій) у визначенні періодизації історико-художнього процесу, які розкривають різні аспекти складного історичного процесу, залучалися праці О.Шпенглера, А.Тойнбі, П.Сорокіна, сучасних філософів І.Бойченка, В.Ілюшечкіна.

Аналіз діалектики та методологічного значення категорій “мета” і “засіб”, “форма” і “зміст”, “внутрішнє” і “зовнішнє”, “абстрактне” і “конкретне”, виявлення їхнього теоретико-пізнавального потенціалу в дослідженні історичного руху мистецтва спиралися на концепції Арістотеля, Г.Гегеля, В.Татаркевича, Е.Ільєнкова; окремі аспекти взаємозв'язку цих категорій виявлені в дослідженнях Т.Буркхардта, Н.Гартмана, В.Гумбольдта, Б.Кроче, О.Лосєва, О.Потебні.

Для обґрунтування особливостей історико-художнього взаємозв'язку видів, жанрів, стилів на основі виявлення їхньої специфіки та естетичного потенціалу залучалися до аналізу твори Л.Бергер, М.Кагана, Д.Наливайка, С.Овчаренко, О.Рябініної.

Важливі для цього дослідження ідеї про естетичні фактори та послідовність історико-художнього стилеутворення обґрунтовуються через осмислення праць Г.Вьольфліна, Г.Зедльмайра, Е.Суріо, М.Шапіро, С.Скребкова, Т.Ліванової та аналіз конкретних історико-художніх фактів.

Мистецтвознавчою основою естетичного аналізу проблем історико-художнього процесу та історико-мистецької думки стали роботи західних (Ж.Базен, М.Дворжак, Е.Пановські), українських (Л.Довга, В.Вечерський, Р.Жук, А.Макаров, Д.Степовик, В.Чепелик) та російських теоретиків різних галузей мистецтва (С.Аверінцев, М.Алпатов, М.Аллєнов, Г.Бояджиєв, Б.Віппер, Н.Виноградова, Г.Недошивін, С.Даніель, В.Польовий, М.Соколов).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження полягає в координації та визначенні пізнавального потенціалу категорій, що розкривають багатоманітність та суперечливість історичного руху мистецтва як естетичного процесу. Відповідно до мети визначено такі завдання:

визначити теоретичну основу координації філософсько-естетичних категорій, що застосовують в аналізі історико-художнього процесу;

обґрунтувати доцільність інтерпретації історико-художнього процесу як руху коливального типу;

розкрити методологічну роль категорій “мета” і “засіб” у дослідженні естетичного характеру історичного руху мистецтва та його механізму;

проаналізувати методологічну роль категорій “абстрактне” і “конкретне” у розкритті механізму історико-художнього процесу;

обґрунтувати необхідність використання категорій “абстрактна форма” та “конкретна форма” в естетичній теорії мистецтва;

розкрити методологічну значимість категорії “декоративність”;

довести доцільність використання в естетичному аналізі історії мистецтва категорій “внутрішнє” та “зовнішнє”;

розкрити естетичний характер співвідношення категорій “жанр”, “різновид”, “вид мистецтва”;

виявити сутнісні характеристики категорії “художній стиль” у співвідношенні з категоріями “форма”, “метод”, “вид мистецтва”.

Об'єктом дослідження є понятійно-категоріальний апарат естетичної теорії мистецтва.

Предметом дослідження є методологічна роль категорій естетичної теорії мистецтва в дослідженні історико-художнього процесу.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В основі дисертаційного дослідження лежить діалектичний метод, який використовується на усіх рівнях аналізу для розкриття суперечливості: культури, елементом якої є мистецтво; мистецтва, яке є елементом культури; історичного руху мистецтва як естетичної діяльності; взаємозв'язку категорій. Діалектичний метод став основою розкриття потенційних можливостей естетичних категорій в аналізі багатоманітності та складності історико-художнього процесу.

Необхідність застосування діалектичного методу була зумовлена самою його суттю як відкритого методу, що протистоїть будь-якій догматизації та абсолютизації, як універсального методу, що знімає однобічність інших методів, які використовуються в аналізі окремих сторін проблеми. Умовою ефективного застосування діалектичного методу було його звільнення від вульгаризованих перекручень, нашарувань механіцизму, ідеологічної та політичної упередженості.

Дослідження історії мистецтва спиралось на висновки теорії суспільно-економічних формацій та цивілізаційних теорій суспільно-історичного розвитку. Поєднання формаційного та неформаційного підходів дозволило уникнути певної обмеженості кожного з них і розглянути історію мистецтва як цілісний історико-культурний процес у діахронічному та синхронічному аспектах, в органічній єдності загальнолюдського та національного.

Значне місце в дослідженні історії мистецтва та історико-мистецької думки посідає компаративістський метод, ефективність якого сьогодні ґрунтується на тенденції до подолання спрощення реального історико-художнього процесу та негативних наслідків упередженого порівняння.

Основні принципи герменевтики, структуралізму, семантики застосовувалися в дисертаційному дослідженні тією мірою, якою вони сприяли подоланню догматичних форм знання та виявленню суперечливості як реального історичного руху мистецтва, так й самого процесу естетичного пізнання.

Наукова новизна дослідження. Уперше в історії вітчизняної естетичної думки категоріальні засади естетичного аналізу історико-художнього процесу досліджуються як самостійна методологічна проблема естетики. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- розкрито основу координації історико-художніх категорій, яка зумовлена логікою естетичного та логікою руху, органічна єдність котрих виявляє себе в застосуванні тих категорій (“почуттєве”, “самопочуття”, “самоцільність”, “мета” і “засіб”), що розкривають сутність естетичної діяльності та, водночас, механізм історико-художнього процесу, його начало і кінець, форму руху, рушійні сили, послідовність, спрямованість, усталеність та змінюваність;

- обґрунтовано доцільність дослідження історико-художнього процесу як руху коливального типу, внутрішня логіка якого пояснює численні факти і тенденції історичного руху мистецтва як елемента культури: феномен руху за принципом заперечення, від однієї протилежності до іншої; феномен відродження; нашарування стилів; накопичення художнього досвіду; прискорення суспільних та художньо-творчих процесів;

- розкрито методологічну роль категорій “мета” і “засіб”, за допомогою яких не тільки виявляється багатоманітність людської почуттєвості, але й розкривається механізм художньо-творчої діяльності в усіх аспектах, у тому числі й в історичному; ці категорії відбивають єдність таких проблем, як специфіка естетичного відношення; самоцінність мистецтва як характеристика місця й ролі мистецтва в системі культури; причини і спрямованість історико-художнього процесу; мета й засоби мистецтва; форма й зміст у мистецтві; естетичне й художнє та ін.;

- проаналізовано методологічну роль категорій “абстрактне” і “конкретне”, яка виявляє себе у взаємодії з категоріями “мета” і “засіб”, розкриваючи сутність процесів диференціації та синтезу в історії мистецтва, пояснюючи процес виникнення художніх засобів, що формуються внаслідок абстрагування від реального життя способів буття людини (тіло, простір, дія, слово, інтонація тощо). Виявлено внутрішньо-мистецьку закономірність: коли певний художній феномен минає період свого розквіту, відбувається процес розщеплення єдиної художньої образно-смислової системи на зовнішні образи та смисли, які в подальшому розвитку можуть поєднуватися з іншими смислами та образами, створюючи нові неповторні художні феномени;

- обґрунтовано необхідність використання категорій “абстрактна форма” та “конкретна форма”; доведено помилковість надання окремим елементам художнього твору статусу форми, змісту або засобів, що має у своїй основі підміну понять “форма” та “засоби”, “зміст” та “мета”. Історико-художній зв'язок форми і змісту являє себе як діалектика абстрактної форми, до якої можуть відноситься будь-які конструктивні художні елементи (як “формальні”, так й “змістовні” за традиційною термінологією), та конкретної форми, яка і є змістом художнього твору;

- розкрито методологічну значимість категорії “декоративність”, яка відбиває цілий спектр проявів естетичного як у зовнішніх, так й у внутрішніх площинах мистецтва, виявляє себе як система принципів та способів художньої творчості від зовнішнього прикрашання до ідеалізації, і тому має глибокий філософсько-естетичний смисл; оскільки сутність поняття естетичного визначається через протиставлення до утилітарного, поняття декоративного немовби зберігає “чистоту” естетичного: спочатку в межах декоративно-прикладного мистецтва, а потім і в мистецтві взагалі.

- доведено доцільність запровадження в естетичний понятійно-категоріальний апарат категорій “внутрішнє” та “зовнішнє” замість понять внутрішньої та зовнішньої форми, які не пояснюють і не вирішують характеру процесу художньої творчості як в індивідуальному, так й в історичному аспекті. З естетичної точки зору більш дієвими є категорії “внутрішнє” та “зовнішнє”, у яких відбиваються стани небайдужості та байдужості. Проблема внутрішнього та зовнішнього в мистецтві є суто естетичною й не може бути зведеною до питання про співвідношення форми та змісту;

- на основі дослідження феномену перехрещення категоріальних смислів розкрито співвідношення категорій “жанр”, “різновид”, “вид мистецтва”, що відбивають внутрішню диференціацію мистецтва як наслідок історичного руху мистецтва і процес утворення усталених історико-художніх форм соціального самопочуття. Якщо поняття “вид мистецтва” вказує на спосіб художньої діяльності, що відповідає певному способу людського буття, то поняття “різновид” та “жанр” вказують на нюанси та відтінки почуттєвості;

- виявлено сутнісні характеристики категорії “художній стиль” у співвідношенні з категоріями “форма”, “метод”, “вид мистецтва”. Взаємозв'язки форми і стилю є рухливими і залежать від смислової багатозначності категорії “форма”. Смислові значення категорій “стиль” і “метод” збігаються лише в художньо-творчому аспекті, що не є підставою для виокремлення методу як визначального фактору відносно стилю. Категорія історико-художнього стилю відбиває момент вираження естетичної самодостатності художнього явища, що формується на певному етапі розвитку окремого виду мистецтва.

Теоретичне та практичне значення роботи. Матеріал дисертації має концептуальне значення для поглиблення та поширення методологічного шару естетичної теорії мистецтва, сприяє подоланню застиглих понятійних форм та спрощеного погляду на історію мистецтва, розумінню всієї суперечливості та складності механізму історико-художнього процесу.

Запропонована модель категоріального аналізу історико-художнього процесу, основні положення та висновки, які стосуються широкого кола теоретичних питань, виявлять свій потенціал у подальшому дослідженні проблем естетичної теорії мистецтва.

Результати дисертаційної роботи можуть бути використані в практиці викладання естетики, історії та теорії культури, мистецтвознавства, історії мистецтва, а також при формуванні нових спецкурсів з естетичних, культурологічних та історико-художніх проблем.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження використовуються автором у педагогічній роботі: курс “Естетика” для студентів філософського факультету Східноукраїнського національного університету, курси “Історія мистецтв” та “Естетичні проблеми дизайну” для студентів-дизайнерів Луганського національного педагогічного університету.

Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в одноосібній монографії “Естетична інтерпретація історії мистецтва: сучасне бачення” (11,6 др. арк.), 20 статтях у провідних наукових фахових виданнях та 13 тезах доповідей - у збірниках матеріалів конференцій.

Результати дисертаційної роботи оприлюднені на наукових і науково-практичних конференціях: Наукові читання з нагоди 60-річчя від дня народження А.С. Канарського (Київ, 1996); “Культура у філософії ХХ століття”: IV Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 1997); “Молодь у сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри”: Науково-практична конференція (Київ, 2001); “Обрії комунікації та інтерпретації”: VІІІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2001); “Духовність українства”: Всеукраїнська науково-практична конференція (Житомир, 2001); “Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність”: ІХ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (до 280-річчя Г.С.Сковороди) (Харків, 2002); “Творчість врятує світ”: 7-а Міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2003); “Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка)”: Міжнародна наукова конференція “Людина - світ - культура” (Київ, 2004); “Філософія і література”: ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2004); “Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава”: ХІІІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2005); “Сучасне мистецтво - нові території”: міжнародна науково-практична конференція (Київ, 2005); “Ільєнковські читання - 2006”: VIII Міжнародна наукова конференція (Київ, 2006); “Філософські стратегії ХХІ століття”: ХІV Харківські міжнародні Сковородинівські читання (Харків, 2006).

Кандидатська дисертація на тему: “Генезис образності у видах мистецтва” захищена у 1982 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використані.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 5 розділів (13 підрозділів), висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел з 360 найменувань. Повний обсяг дисертації - 384 сторінки (354 сторінки - основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі “Естетичний аналіз історії мистецтва: становлення категоріального підходу” проаналізовано основні етапи і тенденції історичного процесу становлення категоріального підходу в естетичному аналізі мистецтва.

Виявлено кілька основних традицій зазначеного процесу: естетичну, філософську та мистецтвознавчу, відношення між якими мали суперечливий характер, репрезентуючи в складному перехрещенні теоретичну та історичну сторони науки про мистецтво. Розкрито логіку історико-мистецької думки, що полягає в розвитку від біографічного та описового методу до аналітичного; від дослідження окремих історичних періодів, художніх напрямів, течій, шкіл, стилів, національних мистецтв до великих узагальнень на загальноісторичному рівні.

Показано, що тими категоріями, які історично склалися в мистецтвознавстві та є традиційними для історичного вивчення мистецтва, є “стиль”, “манера”, “школа”, “метод”, “напрям”. Разом з тим, в історії естетичної думки виокремилися ті категорії, що використовувалися в теорії мистецтва, але майже не застосовувалися для аналізу історії мистецтва: “форма” та “зміст”, “мета” і “засіб”, “вид мистецтва”, “жанр”, “естетичне” (“почуттєве”) тощо.

Виокремлено найбільш вагомі та проблемні ідеї в історії історико-мистецької думки: ідея циклічного розвитку мистецтва, ідея прогресу, ідея художньої рівноцінності різних історико-художніх епох, ідея нерівномірного розвитку окремих видів мистецтва відповідно до кожної конкретно-історичної епохи, ідея поєднання питань сутності мистецтва, його історичного розвитку та його внутрішньої диференціації, ідея детермінізму мистецтва, ідея співвідношення ліній світового та національних мистецтв. Показано, що становлення ідеї естетичного як почуттєвого в історії естетики сприяло формуванню нового погляду на його сутність: від психологічного акценту (“чуттєвість як можливість сприйняття”) до розуміння суспільно-історичної сутності почуттєвості як способу самоствердження людини.

Доведено, що розуміння історії як руху, з одного боку, і розуміння мистецтва як естетичної діяльності, з іншого, зумовили необхідність дослідження історії мистецтва як естетичного руху. Відповідно, категоріальна визначеність сутності та окремих моментів цього процесу потребує застосування в естетичному аналізі історико-художнього процесу категорій “рух” та “естетичне”. При цьому проблеми походження мистецтва, кризових явищ, зміни стилів виявляють себе як проблеми початку і кінця руху, його механізму та послідовності.

Підкреслено методологічну значущість компаративістського методу, котра зумовлена складністю та суперечливістю як історико-художнього процесу, так й історико-мистецької думки. Специфіка його використання в сучасній науці ґрунтується, по-перше, на тенденції до подолання спрощення реального історико-художнього процесу, і, по-друге, на необхідності подолання негативних наслідків упередженого порівняння.

Другий розділ “Естетичне дослідження історико-художнього процесу як методологічна проблема”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячено визначенню основоположних підходів в межах категоріального аналізу історії мистецтва.

У підрозділі 2.1. “Гносеологічні аспекти категоріального аналізу” розкрито теоретико-пізнавальні аспекти проблеми естетичного дослідження історико-художнього процесу.

Встановлено, що методологічний характер проблеми категоріальної визначеності полягає в необхідності аналізу пізнавальних можливостей категорій. Показано, що категоріальна проблематика має два органічно пов'язаних аспекти: смисловий і термінологічний. Смислова (поняттєва) і термінологічна (словесна) сторони пов'язані між собою таким чином, що смисли “переростають”, “переповнюють” терміни, внаслідок чого ті категорії, котрим відповідають ці терміни, перестають виконувати свої категоріальні функції.

Зазначено, що категоріальний аналіз будь-якої проблеми є по суті інтерпретацією, а це для сучасної теорії пізнання означає цілу низку проблем: понятійна полісемія, її причини, форми та пізнавальні можливості в її умовах; вплив зовнішніх чинників на формування понятійного потенціалу; логоцентризм і шляхи його подолання; розуміння в процесі інтерпретації.

Встановлено, що причиною полісемії є інтерпретація як операція підведення об'єкта під певне поняття або систему понять та категорій. Кожний смисловий шар з'являється внаслідок певного тлумачення. Прагнення до очищення від нашарування означає не просто необхідність відкинути ці смислові пласти та дійти до первинного смислу, воно потребує встановлення співвідношення між певними смисловими значеннями, кожне з яких має свою історію, певні умови свого виникнення.

Доведено, що історичний процес нашарування смислових значень понять породжує проблему співіснування цих смислів у межах сучасного дискурсу, що зумовлює не тільки необхідність виявлення співвідношення смислових значень у межах одного поняття, але й аналізу взаємозв'язку різних понять, що мають певні однакові смисли. У цьому випадку має місце смислове перехрещення понять. Показано, що багатозначність понять, яка історично склалася, уможливлює абсолютизацію одних смислів та заперечення інших, а також штучне поєднання окремих смислів в одному понятті, при цьому втручання ідеологічних чинників може посилювати ускладнення смислових значень.

Звернено увагу на причини та наслідки міждисциплінарної “міграції” термінів. У процесі застосування нового терміну або формування нового смислу неминуче виникає необхідність координації нових понять з тими, що вже використовуються конкретною наукою. Проблеми “міграції” понять - це і проблеми співвідношення методології та специфіки тих наук, що використовують однакові терміни. Підкреслено, що неможливість подолання смислової багатозначності наукових категорій та понять зумовлює необхідність в кожному випадку вживання поняття окреслювати межі його застосування.

Аргументовано, що вихідними категоріями естетичного аналізу історико-художнього процесу будуть ті, що розкривають естетичну сутність мистецтва та його історичного руху, а саме: “почуттєве”, “рух”, “мета” і “засіб”, “декоративність”, “художній образ”, “абстрактне” та “конкретне”, “внутрішнє” та “зовнішнє”, “форма” та “зміст”, “вид мистецтва” та “жанр”, “художній стиль” та ін.

У підрозділі 2.2. “Історико-художній процес: на міждисциплінарній межі” розглянуто проблему співвідношення естетики з іншими науковими дисциплінами і, перш за все, з культурологією, яка сьогодні репрезентує синтетичний підхід в аналізі культури та мистецтва.

Показано, що актуальною проблемою залишається необхідність узгодження висновків кожної окремої наукової дисципліни стосовно проблем історичного розвитку мистецтва, і цю функцію, певною мірою, виконує культурологія, методи й принципи якої виявляють себе як підходи в кожній науці, а в естетиці культурологічний та естетичний підходи найбільш повно проникають одне в одного. Принцип цілісності є основою органічної єдності культурології та естетики, які в дослідженні мистецтва немовби йдуть назустріч одне одному: перша йде від цілісності культури до розуміння місця мистецтва в її системі, інша - від мистецтва до розуміння цілісності культури. Специфіка мистецтва визначає роль естетичного дослідження у формуванні культурологічного бачення. Естетичність - це та ланка, що поєднує художню технологію мистецтва та культуробуття особистості. Тільки за наявності естетичного відношення суб'єкта можливий прорив через художній образ у той світ, що зветься культурним універсумом.

Доведено, що застосування принципу цілісності в естетичному дослідженні історичного руху мистецтва дозволяє більшою мірою наблизитися до розуміння його суперечливості. При цьому важливим є розкриття причин та характеру взаємозв'язку окремих сторін цілісної системи. Прямий, безпосередній вплив одних елементів системи на інші - це лише один з варіантів такого взаємозв'язку, оскільки у відносини двох елементів структури завжди “втручається” якнайменш один, а то й кілька чинників. У кінцевому ж результаті вирішальне значення має неповторна взаємодія багатьох чинників. З цієї позиції у дисертації здійснено аналіз та підкреслено неоднозначний характер взаємодії мистецтва та політики, мистецтва та релігії, показано суперечливу сутність західноєвропейського мистецтва ХVІІ ст.

Принцип цілісності передбачає дослідження культури як організму, який росте, досягає зрілості, а потім помирає. Необхідно враховувати те, що сама цілісність може бути внутрішньо диференційованою й недиференційованою, органічною й неорганічною. Тому дослідження історії мистецтва повинно бути підпорядкованим погляду на історію культури як на її рух від недиференційованої до диференційованої цілісності. Унаслідок цієї переструктуралізації змінюється місце мистецтва в системі культури, а в цілому історія мистецтва являє собою процес його сутнісного розгортання в межах цілісності культури.

У підрозділі 2.3. “Інтерпретація історії мистецтва як руху” розглянуто методологічне значення категорії “рух” в аналізі історико-художнього процесу, застосування якої дозволяє акцентувати увагу на таких моментах, як начало, форма руху, механізм руху, спрямованість та послідовність.

Серед історично сформованих позицій стосовно характеру історичного руху суспільства взагалі і мистецтва зокрема виокремлено ту, яка є ще недостатньо розробленою, але її застосування повинно сприяти більш глибокому розумінню неоднозначності історико-художнього процесу. Ця позиція стверджує особливе місце коливального руху в загальній динаміці природних та суспільних процесів. Залучення до аналізу цієї форми руху дозволило показати її можливості в розкритті логіки історичного руху мистецтва і пояснити його різноманітні аспекти: феномен руху за принципом заперечення, від однієї протилежності до іншої; феномен відродження; накопичення художнього досвіду; прискорення суспільних та історико-художніх процесів; “полістилізм” сучасного мистецтва.

Розглянуто питання про джерело руху. З точки зору Л.М. Гумільова, в етногенезі першим поштовхом є вибух пасіонарності. Стосовно історії мистецтва як культурного феномену поштовхами необхідно вважати процеси диференціації культури, яка породжує дисгармонію і, водночас, тяжіння до відновлення гармонії, а мистецтво є одним зі способів такого відновлення. Відштовхування від реального життя є і першим коливанням мистецтва в бік ідеалізації життєвої реальності.

Доведено, що історія мистецтва як історичний рух почуттєвості, кристалізованої у творах мистецтва, є зовнішньо вираженою через лінію. Саме лінія (у широкому, культурологічному та естетичному значенні, а не в мистецтвознавчому смислі художнього засобу) є тим вираженням внутрішнього життя культури, що стає основою виокремлення певних художніх стилів, кожний з яких має свій характер лінії. На прикладі історії стилів показано, що логіка коливального руху виявляє себе через логіку композиційної та контурної лінії в різних видах мистецтва.

На думку дисертанта, коливальна форма руху дозволяє по-новому пояснити феномен відродження. Кожного разу, коли система у своєму коливальному русі повертається до вихідної позиції, можна говорити про нове відродження. Оскільки амплітуда коливального руху поступово зменшується, зазначене повернення не може бути поверненням у вихідну точку, і саме тому відродження ніколи не може бути простим повторенням. Отже, відродження є повернення, але не повторення, воно є водночас і заперечення передуючої фази, і опір сучасності. Постійне повернення рухомої системи на вихідні позиції забезпечує значну тривалість певних традицій, але увага до давньої культури постійно слабшає.

У процесі руху система залишає після себе “сліди”, серед яких і предметні форми культури, зокрема, твори мистецтва. Повернення назад означає не тільки звернення до витоків, актуалізацію певних моментів минулого етапу, не тільки формування нових способів художньої творчості, але й напластування цих нових способів на стародавні артефакти. Накопичення досвіду, нашарування смислів, постійне повернення назад і, водночас, рух уперед - все це призвело до надзвичайної ускладненості сучасної культури в цілому і мистецтва зокрема, що й пояснює, певною мірою, феномен Постмодерну.

Залучення поняття коливальної форми руху дозволило інакше подивитися й на проблему суспільного та художнього прогресу, воно не залишає місця для розуміння історичного руху мистецтва як висхідного процесу.

У підрозділі 2.4. “Теоретичні межі періодизації історико-художнього процесу” розкрито методологічне значення періодизації та типологізації історії мистецтва, що відбивають логіку та послідовність історико-художнього розвитку.

Здійснено порівняльний аналіз традиційного лінійного та типологічного підходів до визначення основних періодів історико-культурного та історико-художнього процесів. Оскільки реальний історико-культурний процес в цілому можна розглядати в трьох аспектах: історичному (як хронологічну послідовність одиничних подій), формально-функціональному (як структуру та функції культури), еволюційному (як часову послідовність форм) (Л. Уайт), операція періодизації більшою мірою пов'язана з історичним аспектом, а типологізація - з еволюційним. Зазначені інтерпретації історичного процесу однаково мають право на існування, доповнюючи одне одного. У цьому контексті принципове значення має усвідомлення можливості поєднання в естетичному аналізі історико-художнього процесу різних підходів: традиційного, що виокремлює певні історичні епохи, та формаційного і цивілізаційного, що визначають історико-культурні типи.

Доведено, що картина періодизації може не відповідати картині типологізації, а один і той же термін може означати як художній період, так й певний тип художньої творчості (зокрема класицизм і бароко).

У контексті проведеного аналізу співвідношення періодів в історії українського та західноєвропейського мистецтва стверджується думка, що дослідження історико-художнього процесу повинно ґрунтуватися на принципах самоцінності та внутрішньої цілісності національного мистецтва, і, відповідно, історія українського мистецтва має свою лінію, яка не збігається з лінією західноєвропейського мистецтва.

Виходячи з того, що мистецтво є складною системою, доведено, що періоди в його історичному розвитку можна виокремлювати за різними критеріями‚ якщо до уваги брати зміни або окремих частин системи‚ або системи в цілому (зміни характеру елементів‚ що становлять структуру художнього твору; зміни мистецтва як системи видів‚ різновидів‚ жанрів; зміни культури в цілому). Кожна подібна періодизація має право на існування в певних теоретичних межах. Разом з тим, екстраполяція періодизацій‚ як і будь-яких закономірностей‚ притаманних лише певній частині, на систему в цілому‚ уможливлює спрощення реальної художньої практики.

Показано, що кожен з історико-художніх періодів характеризується неповторністю у співвідношенні видів‚ різновидів та жанрів‚ напрямів та стилів, кожен з них являє собою певну форму розкриття сутності мистецтва, що зумовлює безпосередній зв'язок проблеми періодизації історії мистецтва з проблемою визначення його естетичної сутності.

Третій розділ “Історія мистецтва як естетичний процес”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячено аналізу тих категорій, які розкривають естетичний характер історико-художнього процесу.

У підрозділі 3.1. “Проблема естетичного і становлення ідеї самоцільності мистецтва” розкрито сучасне бачення естетичного як основи теоретичного аналізу історичного руху мистецтва.

У контексті виявлення специфіки естетичного підходу в дослідженні історико-художнього процесу порівняно з культурологічним та утилітарно-соціологічним виокремлено ті категорії, що вказують на єдність мистецтва з культурою, з одного боку, і на його специфіку, з іншого: “почуттєве” та “самопочуття”, а також “мета” і “засіб”, які виявляють специфіку естетичної діяльності через розуміння особливого співвідношення мети та засобу.

Доведено, що методологічна роль категорії “естетичне” полягає у визначенні естетичної сутності мистецтва та його історії, котра зумовлює таку характерну рису мистецтва як самоцільність. Історична логіка формування поняття мистецтва, відбиваючи історичну динаміку мистецтва як виду діяльності, виявляє тенденцію поступового виокремлення власне естетичного погляду на мету художньої творчості. Сьогодні естетична наука має досвід не тільки доведення наявності власної мети мистецтва, але й усвідомлення самоцільності (безпосередності) мистецтва як певної якості, що становить його естетичний характер. Самоцільність мистецтва означає не самоізоляцію від суспільства, а, навпаки, зумовлює його позитивну соціальну значущість, котра полягає в тому відчутті свободи і творчості, яке дозволяє людині стверджувати себе у всій цілісності свого буття.

Зазначено, що термін “самопочуття” вказує на те, що естетичний стан особистості не є пасивною реакцією, а є активним процесом самоствердження. Соціальне самопочуття є по суті фіксацією стану людини в певній культурній системі. Саме тому аналіз історико-художніх форм соціального самопочуття повинен бути одним з найважливіших моментів дослідження історії мистецтва.

Тлумачення сутності естетичного як вищою мірою небайдужого та безпосереднього відношення є основою дослідження історичного руху мистецтва як естетичного процесу. Саме естетичний чинник є рушійною силою мистецтва в тому розумінні, що високий почуттєвий потенціал, який утворюється внаслідок суперечливості культурно-історичного розвитку, становить ґрунт художньої творчості та набуває конкретно-історичних художніх форм.

У підрозділі 3.2. “Категорії мета” і “засіб” у контексті історико-мистецької проблематики” проаналізовано категоріальну значимість мети та засобу, яка полягає в тому, що вони є об'єднуючою ланкою між розкриттям сутності естетичного відношення та механізму історико-художнього процесу, оскільки “мета” і “засіб” - це категорії діяльності.

Зазначено, що естетична думка у своїй історії завжди оберталася навколо питання про співвідношення мети і засобу, вирішуючи проблеми сутності прекрасного та мистецтва на основі їхнього порівняння з утилітарним.

У контексті розкриття смислових нюансів категорій мета і засіб особливу увагу акцентовано на питанні співвідношення понять “засіб” і “форма”, оскільки воно має принципове значення для подальшого дослідження діалектики категорій “форма” і “зміст” та діалектики історико-художнього процесу. Доведено, що зазначені дві пари категорій характеризують різні аспекти мистецтва як системи: “мета” і “засіб” - структуру процесу художньої діяльності, а “форма” і “зміст” - твір мистецтва як результат художньої діяльності в аспекті зв'язку “внутрішнє - зовнішнє”. Дисертант вважає, що естетика сьогодні повинна відмовитися від традиційного визначення зазначених понять через перелічення певних художніх елементів, котрі начебто до них належать; більш прийнятним поняттям є “художні конструктивні елементи”, які можуть набувати значення або засобу, або мети залежно від конкретно-історичних умов.

За допомогою категорій “мета” і “засіб” розкривається не тільки багатоманітність людської почуттєвості, основою котрої є суперечливість людської життєдіяльності, але й механізм художньо-творчої діяльності в усіх аспектах, у тому числі й в історичному. Категорії “мета” та “засіб” пов'язують в один вузол такі проблеми, як специфіка естетичного відношення та естетичної діяльності; самоцільність та самоцінність мистецтва; механізм художньо-творчої діяльності; причини і спрямованість історико-художнього процесу; мета й засоби мистецтва; форма й зміст у мистецтві; естетичне й художнє та інші.

У підрозділі 3.3. “Естетична сутність декоративності” проаналізовано методологічне значення категорії “декоративність” у розкритті суперечливості співвідношення утилітарного та естетичного в художній діяльності.

Прагнучи подолати характерну для історії естетичної думки обмеженість аналізу декоративності її зовнішньою стороною, дисертант розкриває багатоманітність проявів декоративності в мистецтві. Цьому сприяв аналіз співвідношення понять “декоративне” та “естетичне”, “декоративне” та “утилітарне”, “декоративне” та “прикладне”. Як у межах декоративно-прикладного мистецтва так й стосовно інших видів мистецтва “декоративне” несе смисл “естетичного” (при цьому естетичне не вичерпується декоративним), а “прикладне” - смисл “утилітарного”.

Розкрито роль поняття декоративності у визначенні сутності мистецтва та естетичного відношення людини до дійсності. Декоративність по суті є першим кроком людини до подолання утилітаризму, вона стає носієм безкорисності та нового смислу, котрий вже не пов'язаний з утилітарними функціями речей. Саме з декоративності починаються процес становлення естетичного відношення та історія мистецтва як способу створення особливої, художньої, реальності, котра не збігається із життєвою дійсністю. Генезис естетичного відношення відбувався в межах процесу становлення декоративно-прикладного мистецтва, яке, таким чином, несе у своїй декоративності почуттєве начало. Надалі естетичне набуває інших видових та жанрових форм, що зумовлює модифікацію самої декоративності.

Доведено, що у своїй історії мистецтво завжди рухалося в межах суперечності “ідеальне” - “реальне”, “декоративне” - “прикладне”. Мистецтво, походження якого було наслідком розвитку декоративного начала, ніколи не втрачає зв'язку з життям, виконуючи в певних межах прикладні функції, а рух від декоративного до прикладного є одним з проявів коливання мистецтва в бік життєвої реальності. У цьому аспекті “декоративність” набуває статусу поняття, яке фіксує межу між мистецтвом та життям.

Обґрунтовано думку стосовно того, що декоративність пронизує всі рівні художньої реальності, і це доводить її сутнісний зв'язок з одним із найважливіших принципів художньої творчості - ідеалізацією, який своєрідно проявляє себе і в класицизмі, і в бароко, і в романтизмі тощо. Аналіз цього взаємозв'язку показав, що генетично ідеалізація є результатом розвитку декоративності, оскільки і декоративність, й ідеалізація є наданням предмету або явищу такого смислу, котрий відсутній у самому предметі або явищі, і, більш того, саме це надання є результатом усвідомлення певної недосконалості предмету.

Багатоманітність смислового значення поняття декоративності відбиває цілий спектр виявлення естетичного як у зовнішніх, так й у внутрішніх площинах мистецтва, саме тому “декоративність” має глибокий філософсько-естетичний смисл і є однією з найважливіших естетичних категорій.

У підрозділі 3.4. “Художній образ” як синтезуюча категорія естетичної теорії мистецтва” розкрито смисл категорії художнього образу як такої, що поєднує мистецтвознавчі, естетичні, культурологічні та філософські аспекти дослідження мистецтва та його історії.

Спираючись на трактування художнього образу як способу вираження вищою мірою небайдужого та безпосереднього відношення людини до дійсності, дисертант розвиває ідею цілісності та внутрішньої суперечливості художнього образу. Доведено, що категорія “художній образ” пояснює специфіку мистецтва як художньої, естетичної й культуротворчої діяльності водночас. Як естетична реальність художній образ є переживанням, вираженням соціального самопочуття. Цілісність естетичного відношення становить засади єдності мистецтва з іншими сферами культури. Як культурна реальність образ поєднує спосіб життя, самопочуття людини і космос, тобто мікро- і макрокосм. Ця єдність по-різному виявляє себе в різні художні епохи.

Античне скульптурне тіло немовби вбирає, втягує в себе макрокосм. Цей момент характеризує не тільки класичну скульптуру, але й початкові форми декоративно-прикладного мистецтва, де кожна річ набуває статусу макрокосму, і храмову архітектуру епохи Середньовіччя, де храм замикає в собі весь світ як цілісність, поєднуючи небесне і земне, божественне і людське. Зазначене поєднання та усвідомлення протилежностей, прагнення досягти недосяжного становлять основу великої драми людства. Концентрація та розсіювання, єдність та множинність - це дві сторони історичного руху образності, що виявляють себе на видовому та стильовому рівнях, як у діахронному, так й у синхронному аспектах. Концентрація космічної енергії на ранніх етапах історії мистецтва в подальшому змінюється протилежним процесом - розсіюванням цієї енергії. “Моно” змінюється на “полі”. Світ предстає як множинність “мікрокосмів”, а в мистецтві - різноманітністю кольорових, інтонаційних, мовних сколків світу (живопис, художня література, музика), у кожному з яких, між тим, світиться цілісність як єдність мікро- і макрокосму.

Підкреслено, що практика сучасного мистецтва зумовлює нове бачення художнього образу, його місця і ролі в характеристиці мистецтва. Сучасна естетика не може зупинитися на ототожненні образу з наочністю, а образності з реалізмом. Ураховуючи неоднозначність поняття “художній образ” і складність самого феномену образу, дисертант пропонує користуватися поняттям “зовнішній образ” у тому випадку, коли мова йде про “наочність”, тобто таке наслідування дійсності, що ґрунтується на певній зовнішній схожості.

Мистецтво ХХ - ХХІ ст., особливо постмодернізм, являє нові трансформації образності, котрі потребують свого осмислення. У цьому аспекті особливу увагу приділено питанню співвідношення образу та симулякру, оскільки симуляція - це загальний феномен, який характеризує процеси, що відбуваються як у культурі в цілому, так й у мистецтві зокрема (Ж.Бодріяр). Зазначено, що характеристика співвідношення симулякру та художнього образу ґрунтується, як правило, саме на вузькому смисловому значенні поняття “художній образ”, а останнє, у свою чергу, пов'язують з міметичним характером традиційного мистецтва. Підкреслено спорідненість симулякру та образу, оскільки симуляція завжди була, певною мірою, моментом художньої діяльності.

Четвертий розділ - “Механізм історико-художнього процесу”, що складається з двох підрозділів, присвячено категоріальному відображенню історико-художніх перетворень.

У підрозділі 4.1. “Художньо-історичний та естетичний смисл абстрагування і синтезу” проаналізовано механізм історико-художнього процесу з позиції категорій “абстрактне” і “конкретне”.

На противагу абсолютизації гносеологічного смислу абстрактного зазначено, що однобічність є загальною рисою людського буття, а єдність моментів абстрагування та синтезу є закономірністю будь-якої діяльності, у тому числі й художньої.

На основі аналізу гегелівської концепції абстрактного, у якій це поняття вживається в різних аспектах, доведено, що оперування поняттям абстрактного в дослідженні специфіки мистецтва дозволяє виявити його суперечливість. Здійснення парадоксального порівняння позицій Г. Гегеля та В. Кандинського (кожен з них по-своєму заперечував мистецький натуралізм) дозволило підкреслити багатогранність проявів абстрактного в мистецтві, яке не може бути зведеним лише до абстрактного мистецтва.