Категоріальні засади естетичного аналізу історико-художнього процесу

Експлікація смислів категорії “абстрактне” показала, що ототожнення понять “абстрактне” та “нереальне”, “конкретне” та “реальне”, “абстрактне” та “формальне” є неправомірним, і в основі своїй має чинники ідеологічного характеру. Абстракціонізм як художній напрям не може бути зведеним до формалізму в мистецтві, оскільки поняття абстрактного може характеризувати не тільки форму, але й зміст.

Проблеми життя абстракції в мистецтві не вичерпуються проблемами абстрактного мистецтва. І художньо-творча діяльність, і діяльність перцепієнта, і наукова діяльність дослідника мистецтва, - це завжди, перш за все, шлях від абстрактного до конкретного. Водночас, це і шлях від однієї абстракції до іншої.

Доведено, що механізм історико-художнього процесу поступово розкривається з позиції взаємодії категорій “абстрактне” і “конкретне”, “мета” та “засіб”, які характеризують зазначений процес у різних аспектах. З одного боку, застосування категорії “абстрактне” пояснює процес виникнення художніх засобів, які формуються внаслідок абстрагування від способу реального життя. “Слово”, “інтонація”, “тіло”, “простір” одвіку являють собою способи буття людини, способи освоєння та опанування людиною світу. З іншого - саме абстрагування відбувається внаслідок розщеплення цілісності способу реальної життєдіяльності, унаслідок втрати самоцільності способу буття.

Здійснений аналіз історії мистецтва виявив наступну закономірність: коли певний художній феномен минає період свого розквіту, відбувається процес розщеплення єдиної художньої образно-смислової системи на зовнішні образи та смисли, які у подальшому розвитку можуть поєднуватися з іншими смислами та образами, створюючи нові неповторні художні феномени.

У підрозділі 4.2. “Діалектика внутрішнього та зовнішнього в історико-художньому процесі” досліджено категоріальні характеристики історико-художніх перетворень.

Показано, що проблема взаємозв'язку внутрішнього та зовнішнього має кілька аспектів: взаємозв'язок форми та змісту, взаємодія внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку мистецтва, діалектика байдужості та небайдужості в історії мистецтва. Оскільки в історії естетичної думки проблема внутрішнього та зовнішнього була зведеною до проблеми форми і змісту, саме останнім категоріям у дисертації приділено особливу увагу. Здійснено детальний аналіз смислових значень категорії “форма” і виявлено, що у всіх цих значеннях обов'язковим смисловим елементом є усталеність, яка є тим чинником, що відіграє велику роль у всіх її метаморфозах та, разом з тим, поєднує її з категоріями “стиль”, “жанр”, “вид” тощо.

Встановлено, що парадокс історії взаємозв'язків “змісту” та “форми” полягає в тому‚ що смислові значення цих понять немовби міняються місцями. При цьому те‚ що колись називали формою‚ пізніше‚ в іншому історичному і філософсько-естетичному контексті стали називати змістом. На основі розгляду концепцій Арістотеля, Плотіна, Г. Гегеля проаналізовано всі метаморфози, що відбулися з поняттями “форма” та “зміст” у радянській естетиці. Зокрема, у поняття “зміст” перейшло те значення, що вкладав у поняття “форма” Арістотель, а поняттю “матерія”, що в історії філософської та естетичної думки завжди протистояло “формі”, надали значення “форми”, причому сама матерія була розподілена на дві сфери: це матеріал як речовина, що використовується в процесі творчості (зовнішня форма), і життєвий матеріал, який було віднесено до одного з рівнів змісту мистецтва. Пріоритет форми стосовно матерії був перенесений на зміст. Зазначена смислова еклектика зумовлює необхідність визначення меж застосування певних категорій та їхніх смислових значень. Оскільки зв'язок між формою та змістом в одній смисловій площині не є тотожним їхньому зв'язку в іншій площині, не можна встановити певні загальні закономірності щодо “форми взагалі”.

Здійснений аналіз дозволив піддати сумніву одне з традиційних тверджень естетики - “зміст визначає форму”. В онтологічному аспекті художній твір є цілісністю, де форма і зміст складають органічне ціле, являючи собою конкретну форму, або “форму-зміст”. Поза конкретним твором існують тільки абстрактні художні елементи, котрим можна надавати статус як абстрактної форми, так й абстрактного змісту. У гносеологічному аспекті зміст також не є панівною стороною, процес пізнання художнього твору являє собою процес переходу від форми (зовнішнього) до змісту (внутрішнього) і навпаки. У художньо-творчому аспекті окремий акт художньої творчості являє собою знов-таки “формо-змістовний” процес конструювання певної цілісності з окремих художніх елементів. В історичному аспекті, взаємний перехід змісту і форми в історичному аспекті означає те, що певні художні конструктивні елементи в історико-художньому русі набувають значення або форми, або змісту. Цей процес залежить від історичного виокремлення художніх типів самоцільності, і в ньому можливий перехід як від внутрішнього до зовнішнього, так і навпаки.

Головною причиною труднощів у вирішенні цього питання дисертант вважає підміну зв'язку в системі “зміст - форма” зв'язком у системі “мета - засіб”, унаслідок чого змісту надаються властивості мети, а формі - властивості засобу. Між тим, не зміна змісту зумовлює зміну форми, а зміна мети зумовлює необхідність використання інших засобів. Саме погляд з позиції категорій “мета” та “засіб” потребує виходу на категорії “внутрішнє” та “зовнішнє”, у яких відбиваються стани небайдужості та байдужості. Проблема внутрішнього та зовнішнього в мистецтві є суто естетичною й не може бути зведеною до питання про співвідношення форми та змісту.

П'ятий розділ “Категоріальна характеристика усталеності та змінюваності в історико-художньому процесі”, що складається з трьох підрозділів, присвячено розгляду проблем послідовності та спрямованості історичного руху мистецтва.

У підрозділі 5.1. “Історико-художня сутність категорій внутрішньої диференціації мистецтва” проаналізовано методологічні можливості категорій “вид мистецтва”, “різновид”, “жанр” у дослідженні історії мистецтва.

Показано, що різноманітність та суперечливість історії мистецтва як естетичного процесу потребує залучення не тільки традиційних історико-мистецьких категорій стилю, напряму, методу, але й тих, що традиційно вважалися структурними.

Виявлено дві тенденції в історії естетичної думки стосовно видів мистецтва: формальну й неформальну. Зосереджено увагу на найбільш яскравих концепціях неформальної тенденції: Г.Гегеля (класична естетика), О.Шпенглера (некласична естетика), А.Канарського (марксистська естетика). Розкрито неоднозначність концепції М.Кагана, ідеї якого сприяли і поглибленню аналізу закономірностей в системі мистецтва, і, водночас, подальшому розвитку формальної тенденції.

Показано, що найбільш плідний в історичному аспекті є неформальний підхід, характерною рисою якого є прагнення розкрити зв'язок між конкретними історико-культурними типами та окремими видами мистецтва, а суть виду мистецтва пов'язати з формами вираження соціального самопочуття. Категорії “вид мистецтва”, “різновид”, “жанр” розкривають естетичну сутність мистецтва в його історичному русі як основу внутрішньої диференціації мистецтва. Якщо поняття “вид мистецтва” вказує на спосіб художньої діяльності, що відповідає певному способу людського буття, то поняття “різновид” та “жанр” вказують на нюанси та відтінки почуттєвості, на домінування тих чи інших елементів художньої образності в окремому художньому творі.

Доведено, що історико-художня сутність зазначених категорій може бути розкритою тільки на основі їхньої координації, однією з передумов якої є дотримання логічної ієрархії. Зокрема, поняття “рід” не може характеризувати внутрішню диференціацію виду мистецтва, а “жанр” є внутрішньовидовою, а не надвидовою категорією. Помилковими є також спроби ототожнення різновидів (епос, лірика, драматургія, монументальне і станкове мистецтво, акварельний живопис, гравюра, вокальна та інструментальна музика) з родами або видами.

Відштовхуючись від того факту, що мистецтво є формою почуттєвості, а види мистецтва є принципами її вираження, дисертант стверджує думку, що різновиди і жанри є конретизацією цих принципів, втіленням її найрізноманітніших відтінків. Оскільки людська почуттєвість має предметний характер, її форми обов'язково пов'язані з певними способами буття людини. І саме тоді, коли способи вираження людських взаємин (слово, інтонація, момент живої дії) досягають самоцільності, формується і все багатство жанрової виразності в межах певних видів мистецтва.

Історія мистецтва є історією руху видів, різновидів та жанрів мистецтва, їхнього нерівномірного розвитку, постійного формування їх як форм вираження соціального самопочуття.

У підрозділі 5.2. “Проблеми історико-художнього стилеутворення” акцентовано увагу на категорії “художній стиль” як однієї з тих, що відбивають феномен усталеності в історико-художньому процесі.

У контексті розкриття сутності художнього стилю розглянуто співвідношення цього поняття з усіма близькими до нього категоріями. Підкреслено смислове перехрещення понять стилю і форми, що уможливлює їх ототожнення: часто стиль визначають саме як особливості формотворення. Але розуміння співвідношення цих категорій багато в чому залежить від того, який смисл вкладається в поняття “форма”. Смислові відтінки форми кожного разу зумовлюють нові аспекти її взаємодії зі стилем.

В аспекті співвідношення категорій “стиль” і “метод” зазначено, що запровадження категорії “художній метод” у радянському мистецтвознавстві та естетиці зумовило необхідність певної понятійної субординації, оскільки категорії “художній метод” надали найвищого значення для практики мистецтва. Відтоді всі проблеми стилю вирішувалися тільки в аспекті його підпорядкованості методу, стиль ототожнювали з вторинною формою та художніми засобами, а метод - із змістовною стороною. Поняття “художній метод” було штучно утвореним для характеристики тієї сторони художньої творчості, котра відображена в одному із смислових значень поняття “стиль”, у значенні “спосіб творчості”. Смислові значення понять “стиль” і “метод” збігаються лише в художньо-творчому аспекті, у характеристиці процесу художньої творчості.

В аспекті співвідношення понять “стиль” та “норма” підкреслено, що нормативність (чи в раціонально-теоретичній, чи у звичаєвій формі) притаманна будь-якому стилю. В аспекті співвідношення напряму та стилю, зазначено, що напрям - це і є стиль як виявлення орієнтації мистецтва в культурно-смисловому полі. Боротьба представників різних художніх орієнтацій фактично є боротьбою за ствердження стилю. Це цілком природне тяжіння будь-якого художнього явища. Стиль є завжди усталеність і повторюваність у межах певного простору та часу способів художнього вираження. Стиль - це вираження певної естетичної самодостатності художнього явища.

Стиль народжується в серці культури, а життя серця - то є пульсація, тобто певна ритміка, і саме тому можна вважати, що стиль є тим ритмом, котрий виражає соціальне самопочуття людини. Ритм традиційно вважається одним із загальномистецьких художніх засобів. Але, кожний так званий “художній засіб” не є просто засобом, а є способом буття мистецтва як органічної частки культури. Подібно до того, як ритми серця виявляє лінія кардіограми, ритміка стилю також має свою лінію, як зовнішню (контурну), так і внутрішню (композиційну). Лінія контуру має надзвичайно велике значення й виразні можливості в архітектурі, малярстві, скульптурі. Ця лінія дає нам можливість відчувати епоху, естетичне напруження, найтонші відтінки настрою, характеру. Таким чином, у різних аспектах інтерпретації художній стиль виявляє свою суть як певна усталеність прояву соціального самопочуття.

В аспекті проблеми послідовності утворення стилів зазначено, що вона виявляє себе у двох аспектах: у межах різних видів мистецтва та в межах різних національних форм мистецтва вона є неоднаковою (від класицизму до бароко - в образотворчому мистецтві та архітектурі, від бароко до класицизму - у музиці, художній літературі). В аспекті взаємозв'язку феноменів виду та стилю мистецтва встановлено, що стилі формуються на окремих етапах розвитку видів мистецтва (становлення, розквіт, перехід в інший якісний стан).

У підрозділі 5.3. “Спрямованість руху і проблема кризи мистецтва” проаналізовано проблеми сучасного художнього життя.

Встановлено, що кризові явища в сучасному мистецтві можна пояснити як з діалектичних позицій, так й з позиції закономірностей коливального руху як згасаючого. Показано, що криза осмислюється одними вченими як свідоцтво “смерті” мистецтва, а іншими - як свідоцтво його справжнього народження.

Здійснений аналіз спрямованості руху і проблеми його кінця виявив той факт, що осмислення “смерті” мистецтва можливе у двох аспектах: по-перше, в аспекті співвідношення мистецтва і реального буття; по-друге, в аспекті історичного розвитку видів художньої творчості. Мистецтво історично виникає, відштовхуючись від життя, компенсує його обмеженість, заперечує байдужість людини до окремих його сторін. Але мистецтво постійно взаємодіє із життям, повертається до нього різними шляхами. Перш за все, мистецтво повертається до життя, впливаючи на почуття людини. У цьому випадку “смерть” мистецтва - є постійне його відродження в духовному бутті особистості як процес духовного споживання. Такий спосіб повернення до життя не загрожує буттю мистецтва як особливої форми духовної діяльності.

Шляхи повернення мистецтва до життя, тобто його “вмирання”, залежать від характеру його взаємозв'язків з реальним життям. Види мистецтва, котрі використовують як матеріал реальні життєві форми, “вмирають”, набуваючи прикладних функцій. Ті ж види, що імітують життя, а імітація так чи інакше пов'язана з образністю, руйнуються, втрачаючи цю образність.

Охарактеризовано особливості багатоманітності сучасного художнього життя, яка зумовлена тим, що, по-перше, історично сформовані способи художньої творчості не зникають, а співіснують з новими способами, по-друге, нове виникає на ґрунті старого та містить його у собі як моменти або складові частини. Утворення нового відбувається завжди в процесі синтезу елементів, абстрагованих внаслідок попередньої диференціації цілісної культурної системи. Органічність такого синтезу залишається актуальним. Оскільки творчість завжди є переконструюванням вже відомого, вона приречена сьогодні на побудову конструкцій із цитат (в широкому, культурологічному розумінні цього слова).

Підкреслено, що всеохоплююча тенденція сучасності до конструювання загострює питання про місце та роль дизайну в сучасних художніх процесах. Становлення дизайну виявило домінуючу тенденцію дизайнізації людської діяльності, яка, по суті, є процесом поширення методів та засобів дизайну як художньо-проектної діяльності на всі сфери культури (у широкому сенсі). Зазначено, що цей феномен зумовлений не тільки потребами матеріального виробництва та споживання, а й загальною тенденцією наближення мистецтва до життя, зокрема, поглибленням прикладних функцій мистецтва. При цьому дизайнізація є водночас і результатом, й засобом процесу наближення мистецтва до життя.

У висновках сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.

Наріжною проблемою дисертаційного дослідження була координація та визначення пізнавального потенціалу категорій, що розкривають багатоманітність та суперечливість історичного руху мистецтва. У відповідності до загальнокультурної тенденції поширення плюралізму і до загально філософської тенденції подолання застиглих понятійних форм, протистояння будь-якій догматизації, розкриття всієї складності об'єкта дослідження, його неоднозначних зв'язків з культурно-історичним суб'єктом у дисертації проаналізовано проблеми теоретико-естетичної інтерпретації історії мистецтва. Методи і висновки категоріального аналізу поєднують досягнення різних наукових дисциплін, традицій і тенденцій.

Розуміння історії як руху, з одного боку, і розуміння мистецтва як естетичної діяльності, з іншого, призвели до необхідності дослідження історії мистецтва як руху почуттєвості, тобто естетичного руху. Категоріальна визначеність сутності та окремих моментів цього процесу потребувала застосування в естетичному аналізі історико-художнього процесу категорій “рух” та “естетичне”.

Виокремлення власне естетичного підходу в його співвідношенні з іншими підходами зумовило визначення тих категорій, котрі є вихідними для розкриття естетичної сутності історико-художнього процесу: “почуттєве” (“самопочуття”), “мета” і “засіб”, “художній образ”, “внутрішнє” і “зовнішнє”, “вид мистецтва” і “художній стиль”, “рух”.

Проблема категоріальної визначеності виявила себе як методологічна проблема, що полягає в необхідності аналізу пізнавальних можливостей категорій, оскільки пізнання історії мистецтва як суперечливого естетичного процесу залежить від категоріальних смислових зв'язків. На утворення поняттєвих смислів впливають інтерпретація, “міграція” термінів, а також чинники різного характеру (зокрема історико-культурні та ідеологічні), що в цілому спричиняє категоріальну поняттєву багатозначність (полісемію). Особливості естетичного дослідження в умовах полісемії зумовлені специфікою його предмету, історичною динамікою мистецтва в системі культури, взаємодією естетики з іншими науками, що вивчають мистецтво.

Функцію узгодження висновків кожної окремої наукової дисципліни стосовно проблем історичного розвитку мистецтва сьогодні певною мірою виконує культурологія, методи й принципи якої можуть виявляти себе як підходи в кожній науці, а в естетиці культурологічний та власне естетичний підходи найбільш повно проникають одне в одного. Єдність цих двох підходів ґрунтується на принципі цілісності.

Доведено, що в дослідженні історії мистецтва як руху особливе значення має бачення форми, або характеру, цього руху. Інтерпретація історії мистецтва як руху коливального типу дозволила пояснити численні історико-художні факти, зокрема: феномен руху за принципом заперечення, від однієї протилежності до іншої; феномен відродження; накопичення досвіду; прискорення художньо-творчих процесів; полістилізм сучасного мистецтва.

Встановлено, що у визначенні періодів історичного руху мистецтва необхідно, по-перше, поєднання різних теоретичних підходів (як традиційного, так і типологічного; як формаційного, так і цивілізаційного), і, по-друге, застосування різних критеріїв періодизації, що в цілому дозволить уникнути спрощення історико-художнього процесу.

Дослідження історії мистецтва як естетичного процесу ґрунтувалося на розумінні феномену естетичного як почуттєвого у значенні способу соціального самоствердження людини. У контексті розкриття естетичної сутності історико-художнього процесу важливу методологічну функцію виконують категорії “мета” і “засіб”, за допомогою яких розкривається не тільки багатоманітність людської почуттєвості, основою котрої є суперечливість людської життєдіяльності, але й механізм художньо-творчої діяльності в усіх аспектах, у тому числі й в історичному.

У контексті співвідношення утилітарного та естетичного велике методологічне значення має категорія декоративності. Оскільки сутність поняття естетичного визначається через протиставлення до утилітарного, поняття декоративного немовби зберігає “чистоту” естетичного: спочатку в межах декоративно-прикладного мистецтва, а потім і в мистецтві взагалі. Декоративність в широкому сенсі охоплює всю сферу художньої реальності та виявляє себе як система принципів та способів художньої творчості від зовнішнього прикрашання до ідеалізації.

Специфіка мистецтва як художньої, естетичної і культуротворчої діяльності водночас пояснюється в естетиці за допомогою категорії “художній образ”. Діалектика історії мистецтва як історії художньої образності виявляє себе через механізм абстрагування та синтезу, а також через суперечливу взаємодію внутрішнього і зовнішнього. Конкретно-історичний аналіз мистецтва виявив таку закономірність: коли певний художній феномен минає період свого розквіту, відбувається процес розщеплення єдиної художньої образно-смислової системи на зовнішній образ та смисл. У подальшому розвитку ці абстраговані образи та смисли можуть поєднуватися з іншими смислами та образами, створюючи нові неповторні художні феномени.

Характеристика історико-художнього процесу за допомогою категорій “форма” та “зміст” пов'язана з вирішенням таких проблем‚ як самоцільність мистецтва‚ динаміка історичного руху мистецтва у зв'язку з іншими сферами культури‚ механізм взаємоперетворення форми і змісту в історичному розвитку стилів та ін. Бачення характеру співвідношення форми і змісту залежить від позиції суб'єкту‚ котрий вступає в контакт із художнім твором‚ і має кілька варіантів. Кожна з цих позицій зумовлює певний аспект дослідження проблеми взаємозв'язку форми і змісту: гносеологічний‚ онтологічний‚ художньо-творчий (культуро-творчий)‚ історичний.

Обґрунтовано необхідність використання категорій “абстрактна форма” та “конкретна форма”; доведено помилковість надання окремим елементам художнього твору статусу або форми, або змісту, або засобів, що має у своїй основі підміну понять “форма” та “засоби”, “зміст” та “мета”. Реальний історичний процес потребує осмислення зв'язку форми і змісту як діалектики абстрактної форми, до якої можуть відноситься будь-які конкретні художні елементи (як “формальні”, так й “змістовні” за традиційною термінологією) та конкретної форми, яка і є змістом художнього твору. В історичному процесі та в кожному художньо-творчому акті процес взаємного перетворення змісту і форми здійснюється як процес перетворення абстрактної форми на конкретну форму-зміст та навпаки.

Розкрито співвідношення категорій “вид мистецтва”, “різновид”, “жанр”, “стиль”, “метод” на основі дослідження сутності феномену перехрещення категоріальних смислів. Зазначені категорії відбивають внутрішню диференціацію мистецтва, що є наслідком розкриття естетичної сутності мистецтва в його історичному русі. Якщо поняття “вид мистецтва” вказує на спосіб художньої діяльності, що відповідає певному способу людського буття як способу вираження людської сутності, то поняття “різновид” та “жанр” вказують на нюанси та відтінки почуттєвості, на домінування тих чи інших елементів художньої образності в окремому художньому творі.

Категорії “вид мистецтва”, “різновид”, “жанр”, “стиль” відбивають момент усталеності в історико-художньому процесі. Кожний історико-художній стиль як вираження естетичної самодостатності художнього явища формується на певному етапі розвитку окремого виду мистецтва. Категорія “стиль” відбиває естетичну та культурологічну суть художньої діяльності.

Різноманітність художнього життя сучасного суспільства зумовлена тим, що, по-перше, історично сформовані способи художньої творчості не зникають, а співіснують з новими способами, по-друге, нове виникає на ґрунті старого та містить його у собі як моменти або складові частини. Утворення нового відбувається завжди в процесі синтезу елементів, абстрагованих внаслідок попередньої диференціації цілісної культурної системи.

У цілому, здійснений аналіз категорій естетичної теорії мистецтва показав, що координація цих категорій, розкриття їх взаємозв'язку відповідно до виокремлених аспектів сприяє подоланню спрощених уявлень про історико-художній процес, допомагає зрозуміти його у всій багатоманітності та суперечливості.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Мізіна Л.Б. Естетична інтерпретація історії мистецтва: сучасне бачення. Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006. - 200 с. - 11,6 др. арк.

2. Мізіна Л.Б. Відродження “міфа” про смерть мистецтва // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. - Вип. 12. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2000. - С. 157 - 167. - 0,5 др. арк.

3. Мізіна Л.Б. Категорія “вид мистецтва” як інструмент естетичного аналізу історико-художнього процесу // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук пр. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2000. - С. 134 - 142. - 0, 5 др. арк.

4. Мізіна Л.Б. Роздуми над парадоксами історико-художньої концепції О. Шпенглера // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. пр. - Вип. ІV - V: У 2-х частинах. - Частина І. - К., 2000. - С. 165 - 175. - 0, 5 др. арк.

5. Мізіна Л.Б. “Художній образ” як синтезуюча категорія естетики. Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук пр. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2000. - С. 37 - 43. - 0, 5 др. арк.

6. Мізіна Л.Б. До проблеми становлення категоріального апарату естетики (концепція А.С.Канарського та сучасність) // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. - 2001. - Вип. 6. - С. 74 - 79. - 0, 5 др. арк.

7. Мізіна Л.Б. Культурологічні аспекти естетичного дослідження історико-художнього процесу // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2001. - С. 81 - 86. - 0, 5 др. арк.

8. Мізіна Л.Б. Проблема періодизації історико-художнього процесу // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Нац. пед. ун-т ім.. М.П. Драгоманова. - 2001. - Вип. 9. - С. 82 - 88. - 0, 5 др. арк.

9. Мизина Л.Б. Единство и многообразие истории искусства в категориальном отражении эстетики // Філософські дослідження: Зб. наук. пр. Луганськ: Східноукр. нац. ун-т‚ 2001. - С. 265 - 275. - 0, 5 др. арк.

10. Мізіна Л.Б. Історичні модифікації естетичних категорій “форма” і “зміст” // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Х.: ХВУ, 2002. - Вип. ХІІІ. - С. 65 - 73 - 0,5 др. арк.

11. Мізіна Л.Б. Категорії “ціль” та “засіб” в контексті історико-мистецької проблематики // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 10. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. - С. 143 - 148. 0,5 др. арк.

12. Мізіна Л.Б. Подолання абстрактного // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. пр. - Вип. VІІІ. - К., 2002. - С. 50 - 59. - 0,5 др. арк.

13. Мізіна Л.Б. Інтерпретація історії мистецтва як процесу коливального типу // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. пр. - Вип. 33. - К.: Укр. центр духовн. культури, 2003. - С. 142 - 152. - 0,5 др. арк.

14. Мізіна Л.Б. Категоріальна характеристика усталеності в історико-художньому процесі. Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 11. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2003. - С. 13 - 19. - 0,5 др. арк.

15. Мізіна Л.Б. Інтерпретація історії мистецтва як проблема естетичної науки // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 12. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2003. - С. 94 - 100. - 0,5 др. арк.

16. Мізіна Л.Б. Методологічні межі епістемології мистецтва // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 13. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2004. - С. 56 - 61. - 0,5 др. арк.

17. Мізіна Л.Б. Становлення ідеї самоцільності мистецтва в історії естетичної думки // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. - Вип. 2. Луцьк, 2004. - С. 141 - 145. - 0,5 др. арк.

18. Мізіна Л.Б. Принципи компаративістики як філософсько-естетичного методу // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 14. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2004. - С. 58 - 64. - 0,5 др. арк.

19. Мізіна Л.Б. “Декоративність” як естетична категорія // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип.15. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2005. - С. 37 - 43. - 0,5 др. арк.

20. Мізіна Л.Б. “Жанр”, “різновид”, “вид мистецтва”: проблема категоріальної координації // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. - Вип. 18. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2006. - С. 18 - 24. - 0,5 др. арк.

21. Мізіна Л.Б. Полісемія та сучасна науково-естетична термінологія // Філософські дослідження: Зб. наук. пр. - Вип. 7 - Луганськ: Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля, 2006. - С. 207 - 214. - 0, 5 др. арк.

22. Мізіна Л.Б. Проблема систематизації категорій естетики // Тези наукових читань з нагоди 60-річчя від дня народження А.С. Канарського. - К., 1996. - С. 51 - 53. - 0,2 др. арк.

23. Мизина Л.Б. Историческая судьба искусства в свете идеи цикличности развития культуры // Культура у філософії ХХ століття: Матеріали IV Харк. міжнар. Сковородинівських читань. - Харків, ун-т внутр. справ, 1997. - С.175 178. - 0,2 др. арк.

24. Мізіна Л.Б. Історико-художні засади естетичного вибору сучасної особистості // Молодь у сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри: Матеріали наук.-практ. конф. - К.: Вид. МІЛП, 2001. С.124 - 126. - 0,2 др. арк.

25. Мізіна Л.Б. Історико-художній процес: на міждисциплінарній межі // Обрії комунікації та інтерпретації: Матеріали VІІІ Харк. міжнар. Сковородинівських читань. - Х.: Екограф, 2001. - С. 266 - 268. - 0,2 др. арк.

26. Мізіна Л.Б. Естетичні аспекти сучасного дослідження українського історико-художнього процесу // Духовність українства: Матеріали Всеукр. Наук.-практ. конф. - Житомир, 2001. - С. 75 - 77. - 0,25 др. арк.

27. Мізіна Л.Б. Мовні орієнтири сучасного дослідження естетичних проблем // Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність: Матеріали ІХ Харк. міжнар. Сковородинівських читань (до 280-річчя Г.С. Сковороди). - Харків: Екограф, 2002. - С.166 - 168. - 0,2 др. арк.

28. Мізіна Л.Б. Творчість і стиль в умовах цитатності сучасної культури // Творчість врятує світ: Матеріали 7-ї Міжнар. наук.-практ. конф. (22-23 трав. 2003 р., м. Київ). - К.: ІВЦ “Вид-во “Політехніка””, 2003. - С. 200 - 202. - 0,2 др. арк.

29. Мізіна Л.Б. Минуле та майбутнє естетики як епістемології мистецтва // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка): Матеріали міжнар. наук. конф. “Людина - світ - культура” (20-21 квіт. 2004 р., Київ). - К.: Центр навч. л-ри, 2004. - С. 285 - 288. - 0, 2 др. арк.

30. Мізіна Л.Б. Естетична інтерпретація як проблема перекладу та розуміння тексту // Філософія і література: Матеріали ХІ Харк. міжнар. Сковородинівських читань. - Х.: Прометей-Прес, 2004. - С. 344 - 347. - 0,2 др. арк.

31. Мізіна Л.Б. Політика і мистецтво: історико-культурні паралелі // Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава: Матеріали ХІІІ Харк. міжнар. Сковородинівських читань. - Х., 2005. - С.102 - 104. - 0,2 др. арк.

32. Мізіна Л.Б. Дизайнізація як проблема сучасної культури // Сучасне мистецтво - нові території: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - К., 2005. - С. 55 - 56. - 0,1 др. арк.

33. Мізіна Л.Б. Естетична сутність мистецтва в контексті проблеми ідеального // Ільєнковські читання - 2006: Матеріали VIII Міжнар. наук. конф. К.: НАУ, 2006. - С.137 - 140. - 0,25 др. арк.

АНОТАЦІЯ

Мізіна Л.Б. Категоріальні засади естетичного аналізу історико-художнього процесу. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганськ, 2007.

У дисертації досліджено методологічну роль естетичних категорій у вивченні історико-художнього процесу. На основі діалектичного аналізу причин та наслідків понятійно-категоріальної полісемії розкрито пізнавальний потенціал категорій, що розкривають естетичну сутність історичного руху мистецтва, його характер та механізм, циклічність, процеси диференціації та синтезу, спрямованість, утворення усталених історико-художніх форм: “естетичне”, “мета” і “засіб”, “абстрактне” і “конкретне”, “форма” і “зміст”, “внутрішнє” і “зовнішнє”, “декоративність”, “художній образ”, “художній стиль”, “вид мистецтва”, “жанр”, “різновид”.

Методи і висновки категоріального аналізу відповідають загальній тенденції подолання догматичних понятійних форм, поєднують досягнення різних наукових дисциплін, традицій та тенденцій. Запропоновано нові інтерпретаційні підходи до вивчення історії мистецтва. Зокрема, інтерпретація історії мистецтва як руху коливального типу дозволила пояснити численні історико-художні факти, зокрема: феномен руху за принципом заперечення, від однієї протилежності до іншої; феномен відродження; нашарування стилів; накопичення досвіду; прискорення художньо-творчих процесів; полістилізм сучасного мистецтва.

Ключові слова: історико-художній процес, категорії, полісемія, естетичне, рух, диференціація і синтез, абстрактна і конкретна форма, стиль, вид мистецтва і жанр.

АННОТАЦИЯ

Мизина Л.Б. Категориальные основания эстетического анализа историко-художественного процесса. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. - Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля. - Луганск, 2007.

В диссертации исследована методологическая роль эстетических категорий в изучении историко-художественного процесса. На основе анализа причин и последствий понятийно-категориальной полисемии показан познавательный потенциал категорий, раскрывающих эстетическую сущность исторического движения искусства, его характер и механизм, цикличность, процессы дифференциации и синтеза, направленность, образование устойчивых историко-художественных форм: “эстетическое”, “цель” и “средство”, “абстрактное” и “конкретное”, “форма” и “содержание”, “внутреннее” и “внешнее”, “декоративность”, “художественный образ”, “художественный стиль”, “вид искусства”, “жанр”, “разновидность”.

Методы и выводы категориального анализа соответствуют общей тенденции преодоления догматичных понятийных форм, объединяют достижения разных научных дисциплин, традиций и тенденций. Предложены новые интерпретационные подходы к изучению истории искусства. В частности, с позиции колебательной формы движения объяснены феномен движения по принципу отрицания, феномен возрождения, накопление художественного опыта, наслоение стилей, ускорение историко-художественных процессов, полистилизм современного искусства.

Раскрываются негативные последствия полисемии (подмена понятий, абсолютизация отдельных смысловых значений, эклектическое соединение разных смыслов), которые обусловлены как “миграцией” терминов и смыслов, так и вмешательством идеологических факторов.

Раскрыты новые аспекты взаимодействия категорий “абстрактное” и “конкретное”, “цель” и “средство”, “форма” и “содержание”. Обосновывается целесообразность введения понятий, которые отражают новое видение отдельных аспектов исторического движения искусства: абстрактная и конкретная форма, внешний образ, художественные конструктивные элементы.

Ключевые слова: историко-художественный процесс, категории, полисемия, эстетическое, движение, дифференциация и синтез, абстрактная и конкретная форма, стиль, вид искусства и жанр.

самоцільність мистецтво пізнавальний естетичний

ANNOTATION

Mizina L.B. Categorical reasons for aesthetical analysis of historical and artistic process. - Manuscript.

The thesis is presented for Philosophy Doctor Degree on the specialty 09.00.08. - Aesthetics. - East-Ukrainian National University named after Vladimir Dahl', Lugansk, 2007.

The methodological role of aesthetical categories in studying historical and artistic process has been investigated in the thesis. On the basis of analysis of reasons and consequences of comprehensive and categorical polysemy the cognitive potential of categories has been shown: “purpose” and “means”, “abstract” and “concrete”, “form” and “content”, “internal” and “external”, “decorativity”, “image”, “artistic style”, “aspect of art”, “genre”, “variety”.

This potential comprises aesthetical essence of historical and artistic development, its character and mechanism, cyclic recurrence, differentiation and synthesis processes, trends, the formation of stable historical and artistic forms.

Key words: historical and artistic process, categories, polysemy, aesthetical, development, differentiation and synthesis, abstract and concrete form, style, aspect of art and genre.

Размещено на Allbest.ur