Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ОНІЩЕНКО ОЛЕНА ІГОРІВНА

УДК 111.852 (048)

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ У КОНТЕКСТІ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

09.00.08 - Естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ - 2002р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському інституті театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, cтарший науковий співробітник ШУЛЬГА Раїса Петрівна, Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник;

доктор філософських наук, професор ЛИЧКОВАХ Володимир Анатолійович, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, завідувач кафедри;

доктор філософських наук, професор БРОВКО Микола Миколайович, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор.

Провідна установа:

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Дрогобич.

Захист відбудеться 27 вересня 2002 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01в Інституті філософії імені Г.С.Ско- вороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, № 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, № 4).

Автореферат розіслано 23 серпня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Гардашук Т.В.

Актуальність та доцільність дослідження

Специфіка розвитку сучасного гуманітарного знання спрямована на розширення міжнаукових зв'язків, що сприяють процесові їх взаємозбагачення і на теоретичному, і на методологічному рівнях. Такий підхід відкриває значні перспективи при аналізі цілого комплексу проблем, серед яких - феномен художньої творчості, що належить до трансісторичних, а отже, науковий інтерес до нього не втрачає своєї актуальності.

Тривалий час науковий пріоритет у дослідженні художньої творчості було закріплено за психологією, що певною мірою обмежувало можливості цілісного вивчення цього явища. Не принижуючи ролі і значення психологічного аналізу художньої творчості, так само як і інших параметрів її осмислення - етичного та мистецтвознавчого, слід визнати, що акцентація на естетичному вимірі відкриває нові зрізи розуміння і особи митця, і етапів творчого процесу, і виявлення специфіки художньо-образного мислення в контексті розвитку конкретних видів мистецтва: архітектури, скульптури, живопису, музики, театру, кінематографії тощо.

Обгрунтоване виокремлення естетичного аспекту художньої творчості є процесом досить складним і визначається рівнем опанування загальнотеоретичними проблемами естетики, а саме - предметом, системою категорій, поступовим збагаченням понятійного апарату, значенням емоційного фактора та ін. Інтерпретуючи естетику як науку про становлення і розвиток чуттєвої культури людини, естетичне в художній творчості є природним підгрунтям формування і розвитку мистецтва - закономірного результату творчого процесу.

Розглядаючи художню творчість в контексті загальнотеоретичних проблем естетики, слід враховувати, що характерною ознакою сучасного естетичного знання є тяжіння до “концептуального плюралізму”. Це, значною мірою, обумовлює той спектр його проблематики, який вражає своєю різноманітністю і пов'язаний як з питаннями традиційної орієнтації, так і з розробкою нових теоретичних моделей. На цьому шляху відкриваються значні перспективи й для глибокого, всебічного аналізу художньої творчості.

Естетика значно виразніше, ніж будь-яка інша гуманітарна наука здатна виконати об'єднуючу функцію, допомагаючи і мистецтвознавству, і етиці, і психології виявити реальний потенціал творчості. Можливості естетики підсилює її потужна історія, яка від часів античності тією чи іншою мірою включала в обсяг своєї проблематики специфіку створення мистецького твору, а головне - феномен творчої особистості, котра концентрує в собі емоційність, фантазію, натхнення, здатність образно відтворити час.

Особа митця фокусує чимало суміжних питань, які так чи інакше пов'язані з творчим процесом. Наголосимо хоча б на етапах реалізації творчого задуму, пошуках засобів художньої виразності, виборі теми твору. В теоретичному осмисленні цієї низки питань естетика здатна відтворити логіку процесуального руху: творча особистість художній процес вид мистецтва.

Аналізуючи рівень зацікавленості теоретиків минулого проблемою художньої творчості, слід відзначити загалом недостатній інтерес до неї, який зумовив нецілісність і строкатість її дослідження та підкреслити, що взагалі застосування поняття “художня творчість” стає можливим тільки у ХІХ ст. Щодо попередніх етапів - її осмислення відбувається в опосередкованій формі як на концептуальному, так і на термінологічному рівнях.

Дослідження художньої творчості в контексті сучасного гуманітарного знання вимагає залучення низки теоретичних проблем, які, з одного боку, є самодостатніми і самоцінними, з іншого, певним чином впливають на розуміння творчості, на виявлення специфіки творчого процесу. Оскільки у дисертації художня творчість розглядається як чинник формування видової специфіки мистецтва, доцільно реконструювати логіку її становлення. Саме тому здобувачем підкреслюється необхідність зосередженості на феномені доісторичного мистецтва, що ставав об'єктом теоретичної уваги К.Бюхера, Л.Бюхнера, Е.Гросса, С.Дарвіна, Ф.Енгельса, Г.Плеханова, Г.Спенсера, Е.Тайлора, Дж.Фрезера, З.Фрейда та сучасних науковців: А.Єремєєва, М.Кагана, В.Панченко, М.Поповича, А.Столяра та ін.

Теоретична традиція і сучасні підходи дозволяють відтворити як процес становлення конкретних видів мистецтва, так і визначити їх роль у тогочасному суспільстві, пояснити неможливість розгляду їх як наслідків творчого процесу художньо обдарованої особистості. Згідно з слушним зауваженням А.Столяра, “безперспективність пошуків художнього елемента в перших “музеях” зразка “ведмежих печер” очевидна; не входить він, як би там не було, зримо і у тканину найдавніших глиняних зображень. Буття мистецтва полягає не тільки у створенні зображальних пам'ятників, але й у певному типі суспільного сприймання цих форм як естетичних цінностей”.

Відштовхуючись від доісторичного періоду, дисертант відтворює подальшу логіку розвитку проблеми мистецтва і показує прагнення вчених подолати “розчиненість” художньої творчості у структурі видової системи мистецтва. Відповідна орієнтація превалювала від доби античності до початку ХVІ століття, що обумовило звернення і опрацювання традицій античної естетики, а також активне включення в контекст дослідження робіт Гуго Сен-Вікторського, Л.Альберті, Леонардо да Вінчі, Дж.Вазарі, які значною мірою вплинули на теорію наступних століть. Зокрема, концепції зазначених дослідників інтерпретувалися О.Лосєвим, В.Міхальовим, О.Шевченком, В.Шестаковим, точки зору яких відбиті в представленій роботі.

Дисертант поділяє і позицію А.Канарського, котрий наголошував на пластиці як найважливішому компоненті, що розкриває естетико-моральнісний світ мистецтва античності і саме через неї сприймається у подальші історичні періоди, зокрема в добу Відродження. Науковець відзначав: “Пластичні боги грецького мистецтва не потребують дії, адже не виказують неспокою; вони - спокійні” і символізують “ідеал пластики”, який зрештою трансформується у принцип скульптурності. Динаміка художніх форм поглибила - кількісно та якісно - систему видів мистецтва, що дозволило осягнути значення особи митця, який поступово позбавляється статуса ремісника.

Виокремлення наступного етапу осмислення проблеми художньої творчості у контексті видів мистецтва другої половини ХVІ - першої половини ХІХ ст. стимулювало звернення дисертанта до ідей представників Болонської академії “витончених мистецтв”, Дж.Віко, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, А.Шопенгауера, Ф.Д.Шлейєрмахера, Р.Канудо.

Аналіз проблеми художньої творчості в контексті видоутворення обумовив необхідність виокремлення дискурсу геніальності, що відпрацьовувався Н.Кузанським, Г.Л.Глареаном, Д.Л.Ломаццо, Ф.Цуккарі, В.Данті, А.Е.К.Шефтсбері, Вольтером, Г.Е.Лессінгом, І.Кантом, Ф.Шіллером, Ф.Шеллінгом, А.Шопенгауером.

Окреслене нами широке коло проблем не знайшло послідовного й аргументованого висвітлення в сучасній естетиці. Особливо це стосується оцінки “витончених мистецтв”, природи геніальності, введення в активний теоретичний ужиток спадщини Дж.Віко, Ф.Цуккарі, Р.Канудо.

Серед сучасних авторів, позиції яких щодо зазначених проблем хоча і не завжди поділяються дисертантом, але тим не менш стимулювали його до формування власної точки зору, виділимо роботи М.Гончаренка, О.Кривцуна, Ю.Лотмана, В.Татаркевича та ін.

Значне місце в дисертаційному дослідженні посідає обгрунтування потенціалу міжнаукового зв'язку (психологія, етика, мистецтвознавство), який обумовлює цілісне осмислення творчого процесу. Водночас здобувач наголошує на доцільності об'єднання міжнаукового зв'язку з теоретичним потенціалом самоаналізу митця, що сприятиме дотриманню паритету при вивченні феномена художньої творчості.

Широке залучення психології до аналізу особи митця, мотивів і стимулів творчого процесу було, як відомо, властиве західноєвропейській теорії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Це спричинило звернення до робіт А.Адлера, Ф.Гальтона, А.Кестлера, Е.Кречмера, Ч.Ломброзо, М.Нордау, З.Фрейда, К.Юнга та ін. Психологічний параметр аналізу широкого кола проблем художньої творчості певним чином представлений в дослідженнях українських (С.Балей, В.Роменець), російських (Г.Россолімо, В.Фріче) та болгарських (М.Арнаудов, О.Лилов) дослідників, погляди яких безпосередньо чи опосередковано стимулюють теоретичні пошуки молодих науковців, чиї роботи хронологічно пов'язані з кінцем ХХ - початком ХХІ ст. (О.Алексієнко, С.Маленко, А.Некіта, О.Осьмак, О.Шульган та ін.).

Аналіз етичного параметра базується на співставленні морально-етичної позиції митця як представника конкретного історичного часу з моральним підгрунтям його творів та з оцінкою дослідниками і реципієнтами тих моральних цінностей, які стверджує митець і створений ним твір. Особливу увагу в дисертації звернено на принцип non-finito, якого свідомо дотримувалися окремі митці, залишаючи, з одного боку, за собою право на доопрацювання твору, з другого, - стимулюючи фантазію та увагу реципієнта.

Важливе місце в дисертації посідає обгрунтування засобу “моральних провокацій” у мистецтві, які виявляють себе з часів античності, активізуються у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., коли Ф.Ніцше проголосив митця “неморальним богом” і стимулював певну спрямованість творчості Е.Золя, С.Цвейга, В.Винниченка. Як форму “моральної провокації” можна розглядати і цілі художні напрями (натуралізм, експресіонізм, сюрреалізм). У зв'язку з цим дисертант зосереджується на роботі Ж.Марітена “Відповідальність митця”, автор якої визнає і виправдовує “моральне провокування”.

Своєрідним теоретичним підгрунтям аналізу етичного параметра художньої творчості виступили роботи відомих українських (В.Малахов, Л.Рубан, О.Фортова) та російських ( В.Толстих ) етиків.

Мистецтвознавчий параметр художньої творчості, що знайшов широке висвітлення в тексті дисертації, розкриває специфіку вияву естетичного (почуття, переживання, смак) у творах різних видів мистецтва. Складність визначення мистецтвознавчого параметра значною мірою пов'язана із суперечливим ставленням до співвідношення естетики і мистецтвознавства. Відомі приклади їх ототожнення або визначення предмета естетики як науки про мистецтво. Властиві цій проблемі суперечності були подолані М.Дессуаром, який обгрунтував естетику як науку “більш широких” можливостей, ніж мистецтвознавство. Позиція М.Дессуара знайшла подальший розвиток в теорії кінця ХХ ст., коли в науковий ужиток була введена теза про естетику як метатеорію мистецтва.

Аналіз специфіки мистецтвознавчого параметра вимагає залучення широкого кола проблем - тематична спрямованість, зміст, форма, образ, традиція, спадкоємність, новаторство, метод, - які дозволяють якомога об'єктивніше осягнути становлення задуму твору та ті складності, що постають на шляху її реалізації. Теоретичні аспекти мистецтвознавчого параметра обгрунтовувалися завдяки роботам відомих українських естетиків (В.Бітаєв, М.Бровко, А.Дорога, Д.Кучерюк, В.Личковах, В.Мазепа, Л.Мізіна, О.Семашко, Н.Хамітов, Р.Шульга та ін.).

Мистецтвознавчий параметр художньої творчості був об'єктом серйозного аналізу фахівців, котрі представляють українську діаспору. Зокрема ними вивчений кінематографічний досвід України початку ХХ ст. і часів розвитку українського кіно в умовах тоталітарного режиму. На прикладі кінознавчого доробку Б.Береста, який вперше теоретично аналізується і осмислюється, дисертант показує значення соціальних, ідеологічних, естетико-художніх чинників в процесі оцінки творчої спадщини митців (О.Довженко), а також “поточного” кінопроцесу. Це допомогає виявити не лише протилежні підходи, а й показати залежність “мистецтвознавчих оцінок” від часового фактора. Саме мистецтвознавчий параметр, на думку дисертанта, підтверджує значення порівняльного аналізу в дослідженні мистецької практики - наслідку процесу художньої творчості.

Текст дисертації відбиває широку панораму концепцій художньої творчості західноєвропейської естетики, психології, мистецтвознавства, які почали формуватися у другій половині ХІХ ст. і закріпили свої позиції в умовах ХХ ст. Ці концепції пов'язані з іменами С.К'єркегора, І.Тена, Ф.Ніцше, А.Бергсона, З.Фрейда, К.Юнга, Ж.-П.Сартра, Г.Гадамера і активно вивчаються, передусім у філософсько-естетичному аспекті. Відштовхуючись від робіт українських (С.Балей, А.Бичко, І.Бичко, Т.Гуменюк, М.Євшан, Л.Левчук, С.Павличко, М.Попович та ін.) та російських (І.Блауберг, В.Бранський, І.Савранський, К.Свасьян та ін.) дослідників, дисертант виокремив проблематику, пов'язану з аналізом особи митця, етапів творчого процесу, прикладами варіантності творчих рішень, значенням (чи його запереченням) культурного середовища, родинних стосунків, особистого життя митця і показав, що хоча філософсько-естетичні ідеї і є тим підгрунтям, яке формує певну культурну площину, митець і здійснюваний ним процес творчості виступає як самостійний феномен, іноді розвиваючись всупереч провідній культурній тенденції або ставлячись до неї індиферентно. Співпадання ж позиції митця з певною філософсько-естетичною орієнтацією дає поштовх до справжніх “мистецьких проривів”. У ХХ ст. це підтверджує і абстракціонізм, і експресіонізм, і сюрреалізм, і школа “нового роману”, і твори “міфологічного реалізму”.

Концептуальна логіка викладу матеріалу потребувала здійснення естетичного аналізу низки художніх творів як класичних (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель), так і тих, що, передусім, відбивають загальноєвропейські мистецькі пошуки другої половини ХІХ ст. (Г. де Мопассан, брати де Гонкур, Е.Золя, Г.Ібсен, В.Ван-Гог, Е.Мунк, О.Уайльд) та ХХ ст. (І.Бергман, Л.Бунюель, Б.Віан, Л.Вісконті, Дж.Джойс, П.Зюскінд, М.Карне, Ж.Кокто, Т.Манн, С.Моем, П.Пікассо, М.Фріш, М.Форман та ін.).

Потужне місце в дисертації займає аналіз творчого доробку класиків української культури (Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка, О.Кобилянська, В.Винниченко, О.Довженко та ін.).

З'ясування комплексу питань, пов'язаних із визначенням типу творчої особистості, зумовили звернення до концептуальних положень С.Яроциньського, а також до досвіду творчої роботи, до доцільності експерименту в мистецтві В.Кандинського, В.Хлєбнікова, В.Мейєрхольда, Б.Брехта та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є аналіз художньої творчості у контексті міжнаукового зв'язку і обгрунтування естетичного виміру як домінуючого при її аналізі. Здійснення поставленої мети зумовило вирішення наступних завдань:

- обгрунтувати міжнауковий зв'язок як методологічне підгрунтя аналізу художньої творчості;

- проаналізувати процес виокремлення проблеми художньої творчості в логіці розвитку естетичної науки;

- систематизувати досвід естетичної науки щодо осмислення специфіки художньої творчості та особи митця;

- розглянути художню творчість як істотний чинник формування видо-вої специфіки мистецтва;

- визначити основні параметри дослідження художньої творчості;

- довести роль естетичної теорії як домінуючої при аналізі художньої творчості і як такої, що об'єднує основні параметри її дослідження;

- аргументувати доцільність залучення понятійно-категоріального апарату естетики і суміжних гуманітарних наук при дослідженні художньої творчості;

- розробити структурну модель художньої творчості;

- визначити місце і роль геніальності в динаміці художніх здібно-стей особистості;

- дослідити можливості рефлексування філософсько-естетичних концеп-цій у мистецьку площину;

- виявити потенційні можливості естетико-мистецтвознавчого порів-няльного аналізу конкретних художніх творів;

обгрунтувати необхідність розширення бібліографічного спектра проблеми при дослідженні художньої творчості.

Об'єктом дослідження є художня творчість.

Предмет дослідження - художня творчість у контексті гуманітарного знання.

Теоретико-методологічною основою дисертаційної роботи є загальнонаукові методи аналізу: історизм, порівняння, систематизація, узагальнення досліджуваної проблеми.

Методи дослідження обумовлені специфікою теми дисертації і грунтуються на принципі паритетного аналізу, що враховує і теоретико-методологічні виміри проблеми художньої творчості, і її реальні практичні наслідки. У процесі реконструкції динаміки руху художньої творчості у контексті гуманітарного знання використано метод історичного моделювання, який обумовив необхідність систематизації та узагальнення історичного досвіду і сучасного теоретичного опанування проблеми. Здійснення структуризації, відпрацювання понятійно-категоріального апарату, осмислення художньо-мистецької інтерпретації низки філософсько-естетичних концепцій вимагало застосувати аналітичний метод, а при дослідженні потенціальних можливостей теоретико-практичного та внутрішньо-мистецького діалогу дисертант спирався на структурно-функціональний метод та метод аналогії.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українській естетиці обгрунтовано необхідність міжнаукового зв'язку пси-хології, етики та мистецтвознавства при аналізі художньої творчості під кутом зору можливостей зазначених наук, де естетика, наскрізно пронизуючи суміжні сфери гуманітарного знання, виконує функцію метатеорії;

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у наступних положеннях:

- виокремлено період становлення проблеми художньої творчості (Пла-тон), її “розчиненість” у теоріях мімесису й катарсису (Арістотель), зв'язок з типологією “вільних” і “механічних” мистецтв (Гуго Сен-Вікторський), поступове опанування суспільним статусом митця і завершення руху “ремісник - майстер - митець” (доба Відродження). Виявлено, що у подальші періоди проблема художньої творчості - у тому чи іншому обсязі - є складовою частиною естетичної науки;

- систематизовано досвід естетичної науки щодо осмислення специфіки художньої творчості, особи митця і показано, що від доби Відродження незалежно один від одного представники практично всіх європейських естетичних шкіл намагалися обгрунтувати значення художньої творчості, надати митцеві функції “вчителя”, “духовного наставника”, “пророка” та відстоювати значення художньої творчості і її наслідків - мистецького твору, - як носіїв емоційної пам'яті людства;

- розглянуто роль і значення художньої творчості у формуванні видової специфіки мистецтва, яка пройшла складний і суперечливий шлях розвитку від муралу - унікального і показового прикладу синкретичної природи мистецтва первісного ладу - через мистецтва, породжені переважно “зовнішніми” почуттями людини (живопис, музика, скульптура, танець) до складних “синтетичних” видоутворень (театр, кіно);

- визначено основні параметри дослідження художньої творчості (психологічний, етичний, мистецтвознавчий) і показано, що вони є заключною ланкою складного руху від естетичного підмурку до художньої творчості, а від нього - до естетичного творчої особистості. Аналіз кожного з параметрів відкриває комплекс суміжних проблем, що оцінюються як принципово важливі у дослідженні художньої творчості: співставлення “позитивної” і “негативної” психології, феномен “моральних провокацій”, професійна етика митця, “авторство” і принцип “колективної співтворчості” та ін.;

- доведено, що естетична теорія протягом кінця ХVІІІ - на початку ХІХ ст. (І.Кант, Г.В.Ф.Гегель) поступово набувала домінуючого характеру стосовно аналізу художньої творчості і протягом ХХ ст. почала виконувати об'єднуючу функцію щодо психологічного, етичного й мистецтвознавчого параметрів. Ця тенденція виявляється при розгляді специфіки рефлексування філософсько-естетичних засад інтуїтивізму та аналітичної психології у художній процес ХХ ст., а також в традиціях української естетики, представники якої наголошують на значенні чуттєвості в становленні естетичного (А.Канарський);

- аргументовано доцільність включення понятійно-категоріального апарату естетики (гармонія, чуттєвість, катарсис, емпатія), а також суміжних гуманітарних наук: етики, психології, мистецтвознавства (калокагатія, пам'ять, час, фанатизм, гістерезис, контамінація) при дослідженні художньої творчості. При цьому особливий наголос зроблено на аргументації понятійного статусу мотиву та стимулів художньої творчості;

- розроблено структурну модель художньої творчості, яка органічно по-єднує “творчу особистість” і “творчий процес”. Водночас виявлено внутрішню складність цих компонентів і можливі “дисгармонію” та “стан опору” між митцем і “матеріалом”, над яким він працює;

- визначено місце і роль геніальності в динаміці художніх здібностей особистості, відтворено рух проблеми художнього генія та виявлено концептуальні перетини і парадигмальні зміни при її осмисленні ( теоретики маньєризму, Г.Л.Глареан, А.Е.К.Шефтсбері, Вольтер, Г.Е.Лессінг, І.Кант, Ф.Шіллер, Ф.В.Шеллінг, А.Шопенгауер та ін. );

- досліджено специфіку впливу філософсько-естетичних концепцій на мистецьку практику і показано, що і особа митця, і процес творчості виступають як самостійні феномени, іноді розвиваючись всупереч певним ідеям або ставлячись до них індеферентно. Співпадання ж позиції митця з певною філософсько-естетичною орієнтацією дає поштовх до справжніх “мистецьких проривів”. Інтерпретацію філософсько-естетичних концепцій у мистецькій площині розглянуто на прикладах натуралізму і експресіонізму ;

- з'ясовано засадничі функції принципу універсалізму у контексті аналізу художньої творчості;

- обгрунтовано, що строкатий характер історії дослідження проблеми художньої творчості, розпорошеність її окремих аспектів у контексті різних наук обумовив відсутність чіткого бібліографічного відбиття вже зробленого щодо з'ясування певного кола питань, а отже актуальним є введення в широкий науковий ужиток низки невідомих чи маловідомих робіт. Зокрема елементи новизни притаманні запропонованим дисертантом інтерпретаціях концептуальних положень Гуго Сен-Вікторського, Леонардо да Вінчі, О.Уайльда та ін., а також у залученні до бібліографічного спектра художньої творчості робіт Б.Береста, Р.Канудо, В.Фріче.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості активізувати діалог між теоретиками і практиками мистецтва завдяки відтворенню широкої панорами реальних історичних фактів, які свідчать, що така співтворчість приводить до позитивних наслідків. Дослідження сприятиме активізації міжнаукових зв'язків, динамізації процесу гуманітарної інтеграції.

Основні теоретичні положення і висновки дисертанта, запропонована ним концептуальна модель аналізу художньої творчості виявлять свій потенціал в її подальшому вивченні та при аналізі супутних теоретичних проблем.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в практиці читання курсів з естетики, мистецтвознавства, історії та теорії культури, а також у відповідних спецкурсах, запровадження яких у творчих вузах сприятиме поглибленому вивченню природи художньої творчості, проблем, що супроводжують творчий процес, професійної етики митця та ін.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження опубліковано у 50 наукових та науково-методичних працях, у тому числі: 1 одноосібна монографія (13,93 др.арк.), 2 навчальні посібники (у співавторстві), 2 навчальні програми; 22 статті - у провідних наукових фахових виданнях; 11 статей - у наукових журналах та збірниках наукових праць; 12 статей - у збірниках матеріалів конференцій. Загальний обсяг особистого внеску - 43,9 др. арк.

Результати дисертаційної роботи оприлюднено на 16 наукових та науково-практичних конференціях:

Міжнародна науково-практична конференція “Талановита особистість: сім'я, школа, держава”. - Київ, 1994.

Міжнародний симпозіум “Культура і ринок”. - Єкатеринбург, 1994.

Міжнародні теоретичні читання “Олександр Довженко і культура ХХ століття. - Київ, 1994.

Людинознавчі філософські читання. Гуманізм. Людина. Мистецтво - Дрогобич, 1995; Дрогобич, 1997.

Науково-теоретична конференція “Українське кіномистецтво в контексті світового кіно”. - Київ, 1995.

Наукові читання з нагоди 60-річчя від дня народження А.С.Канарського. - Київ, 1996.

Міжнародні наукові конференції: “VІІ Арістотелевські читання” - Маріуполь, 1996; “VІІІ Арістотелевські читання” - Маріуполь, 1998.

Науково-теоретична конференція “Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”. - Київ, 1997.

Міжнародна науково-практична конференція “Обдарована особистість - пошук, розвиток, допомога”. - Київ, 1998.

Регіональна науково-практична конференція “Джерела духовності: генеза творчого процесу та розвиток мистецтва”. - Дніпропетровськ, 1999.

Науково-практична конференція “Кіноосвіта в Україні: Сучасний стан. Проблеми розвитку. - Київ, 2000.

Всеукраїнська науково-практична конференція “Професійна мистецька освіта: діалог традицій та інновацій”. - Київ, 2000.

Міжнародна науково-практична конференція “Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри”. - Київ, 2001.

- Міжвузівський науковий семінар “Некласична філософія моралі, мистецтва та культури”. - Чернігів, 2001.

Кандидатська дисертація на тему “Творча спадщина О.П.Довженка. (Естетико-мистецтвознавчий аспект)” була захищена у 1993 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використано.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, 5 розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел з 346 найменувань (з них 12 - іноземними мовами). Повний обсяг дисертації - 393 сторінки (366 сторінок - основна частина). Робота містить 8 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, висновки про апробацію роботи.

Перший розділ - “Формування видової специфіки мистецтва і концептуалізація проблеми художньої творчості” - складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 - “Видова специфіка мистецтва і проблема художньої творчості: логіка взаємозв'язку (від зародження мистецтва до ХVІ століття)” - досліджується проблема художньої творчості, яка мала досить строкату історію, що відповідним чином вплинуло на рівень її теоретичного осмислення. З позицій сучасного розвитку естетичної науки стає очевидною доцільність аналізу взаємозв'язку проблеми художньої творчості з процесом видоутворення мистецтва, яке сягає часів доісторичного періоду. Дисертант наголошує на значенні феномена муралу (від лат. mыrвlis - стінний) як унікального і показового прикладу синкретичної природи мистецтва і поступового опанування людиною категоріями простору і часу.

Водночас, відверта утилітарність первісного мистецтва виявилася ознакою і мистецтва античності, що надало підстави Сократові вважати два його різновиди - архітектуру та музику - еквівалентами понять “корисне” і “прекрасне”. В позиції Сократа художня творчість не присутня як обов'язковий компонент “появи” мистецького твору. Досить розгалужена система видоутворення - народні свята, мусічні мистецтва, споглядальні мистецтва - була розроблена Платоном, “вписана” в контекст соціальної утопії філософа, обминаючи при цьому творчий аспект. Власне творчий компонент виявляється в ідеї “божественної еманації”, що дозволяє Платонові виокремити дві категорії митців: “обраних” (їхніми творами “говорить сам бог”) та “некорисних” ( їхні твори збуджують низькі почуття). Найпослідовніше проблемами художньої творчості пройнята естетична спадщина Арістотеля. Визначаючи мімесіс своєрідною інваріацією художнього методу, філософ наполягає на пріоритеті раціоналістичного начала у творчому процесі: художній твір може з'явитися тільки тоді, коли “митці добре розуміють і знають причини того, що створюється”. Важливим внеском Арістотеля є застосований ним “граничний принцип” дослідження феномена художньої творчості: порівняльний аналіз історії і поезії, вченого і митця.

Враховуючи специфіку античної моделі, в дисертації показано, що свідомо чи інтуїтивно, але давньогрецькі мислителі тяжіли до цілісності у розробці проблем видової специфіки мистецтва і художньої творчості. У подальшому цю рівновагу на тривалий час було порушено і проблема художньої творчості “розчинилася” у проблемі видової структури мистецтва.

У добу середньовіччя цілеспрямоване вивчення художньої творчості практично повністю припиняється, а предметом дослідження в таких працях як “Твір про різні мистецтва” Теофіла, “Книга малюнків” В. де Оннекура, “Трактат про живопис” Ч.Ченніні стає живопис і архітектура з відвертим наголосом на аналізі професійно-технічної специфіки цих мистецтв. Чи не єдиною авторською моделлю видоутворення в умовах ХІІ ст. є концепція “вільних” (слово, музика, архітектура) і “механічних” (театрика: драма - літургія - містерія) мистецтв, запропонована Гуго Сен-Вікторським. Ця модель буде творчо використана Ф.Шлейєрмахером і знайде певний відгук в розробках сучасних естетиків (О.Кривцун).

Принципово нове ставлення і до проблеми видів мистецтва, і до проблеми художньої творчості властиве добі Відродження. Дисертант показує, що продуктивне осмислення специфіки функціонування зазначених проблем передбачає необхідність аналізу теоретичного руху: Л.Альберті > Леонардо да Вінчі Дж. Вазарі. Такий підхід надає можливість не лише ще раз підкреслити значення “Трактату про живопис” Леонардо да Вінчі, а розглядати його в контексті низки важливих теоретичних проблем - саморозвиток митця, художня традиція, канон, стиль, творчий імпульс, здібності, талант, дихотомія раціонального-емоційного начал, ремесло, - які певним чином представлені в працях Альберті і Вазарі. Сукупний теоретичний досвід доби Відродження дозволив остаточно закріпити поняття “митець” як заключну ланку у русі “ремісник - майстер”.

У підрозділі 1.2. - Видова специфіка мистецтва і проблема художньої творчості: логіка взаємозв'язку (ХVI - XX ст.) - аналізується теорія “витончених мистецтв”, витоки якої беруть свій початок з наукової діяльності Болонської академії (ХVІ ст.), і продовжуються в дослідженнях Дж.Віко та І.Канта. Поняття “витончені мистецтва”, з точки зору “болонців” зумовлене визнанням таких “мистецтв”, які повністю позбавлені утилітарності (музика, хореографія, театр). Дж.Віко додає до переліку “витончених мистецтв” поезію, активно підтримує ідею “антиутилітарності” мистецтва і обгрунтовує добу Просвітництва як важливий період у розвику “освітнього смаку”. Третій напрям в осмисленні “витончених мистецтв” визначається інтересом І.Канта до структуралізації етапів формування творчої особистості. На противагу традиційному підходу - від ремісника до митця - Кант зосереджується на “зворотному” русі: від осмислення феномену геніальності - найвищого статусу - до нижчих шарів розвитку творчої особистості - таланту й “вроджених здібностей”. Лише геній, за Кантом, здатний створювати “витончені мистецтва”, у творах якого “сполучається смак і геній”. Водночас, загалом прийнявши ідею “витончених мистецтв”, І.Кант вносить у цю концепцію певні корективи і ускладнює їх структуру : 1) словесне (красномовність і поезія); 2) зображальне (пластика і живопис); 3) мистецтво гри почуттів (музика і мистецтво фарб). Новаторське за часів Канта розуміння видової специфіки мистецтва сьогодні демонструє певні хиби, що зумовлені поєднанням різнопорядкових структур (музика - вид мистецтва, а колір - засіб виразності), зневажливим ставленням до музики, яка “згідно суду розуму має меншу цінність, ніж будь-яке інше витончене мистецтво”.

Межа ХVІІІ - ХІХ ст. у вивченні проблеми взаємоз'язку та взаємовпливу видової специфіки мистецтва і художньої творчості пов'язана з іменем Гегеля, на думку якого, мистецтво є першою формою саморозкриття абсолютної ідеї. Маючи три історичні етапи - символічне, класичне, романтичне, - мистецтво реалізується у динаміці п'яти видів мистецтва: архітектурі, скульптурі, живописі, музиці і поезії. Остання ж виходить у “релігійне коло романтичного мистецтва”. У дисертації виявляються ті суперечності, які пов'язані із залученням Гегелем питань художньої творчості до аналізу видоутворення. Проблема “місця творчого художника у класичній формі” має дещо опосередковану присутність в розробках філософа, але здобуває принципового значення в контексті здійсненого ним аналізу питань свободи мистецтва, його змісту, форми та “технічної” досконалості.

Відчутної актуальності набуде вже у ХХ ст. здійснений Гегелем порівняльний аналіз “східної” і “західної” моделей художньої творчості, які, на його думку, є принципово протилежними, адже “східний” поет надихається “руйнацією внутрішньої сторони тієї суб'єктивності, якій ставиться водночас завдання - переробити зовнішній … предмет”. “Західний” митець - це, передусім, пророк, який “відкриває людям абсолютне і божественне”.

Дисертант аналізує ставлення до художньої творчості як чинника видоутворення мистецтва А.Шопенгауера, а також робить огляд “видової класифікації”, здійсненої в умовах ХХ ст. Особлива увага приділена “Маніфесту семи мистецтв” Р.Канудо, модель якого відбиває динаміку становлення принципово нового виду мистецтва - кінематографа у контексті специфічної ланки взаємодії “пластичних” (архітектура, скульптура, живопис) та “ритмових” (музика, танець, поезія) мистецтв. Утвердження кінематографа як нового виду мистецтва, з одного боку, відбило роль науково-технічного прогресу в можливому оновленні художньо-виражальних засобів мистецтва, наявність “золотого перетину” між наукою і мистецтвом, а з іншого, - виокремило проблему творчості в кінематографі, яка належить до найуразливіших у кінознавчій науці.

У підрозділі 1.3. - “Геніальність в процесі видоутворення мистецтва: історія проблеми” - показано, що еволюція естетичної науки довела можливість об'єктивної реконструкції послідовності руху: творча особистість > творчий процес > вид мистецтва, а це, в свою чергу, виокремлює проблему геніальності, як найвищого ступеня прояву творчих сил людини і сприяє подоланню “розірваності” у вивченні художньої творчості між добою античності і межею ХІХ - ХХ ст.

Аналіз геніальності дозволяє визначити критерії оцінки творчої особистості та наголосити на такому чиннику як новизна, оскільки створення принципово нового є визначальною ознакою творчості геніальної особистості. В дисертації реконструйовано теоретичний досвід Н.Кузанського, Г.Глареана, Д.Ломаццо, Ф.Цуккарі, В.Данті щодо розуміння геніальності, який став підгрунтям для концепцій А.Шефтсбері, Вольтера, Д.Дідро, Г.Лессінга, І.Канта, Ф.Шіллера, Ф.Шеллінга, А.Шопенгауера. Поступово до чинника “новизна” додаються такі ознаки геніальності, як “вродженість здібностей”, “створення власного духовного світу”, “оригінальність”, “постійний рух до досконалості”, “формування художніх правил у контексті руху: геній - майстер - викладач” (І.Кант), “тяжіння до самовираження” та ін. У другій половині ХІХ ст. формується і “негативний” портрет генія як особистості з “морально-психологічною нестабільністю” (Ф.Ніцше), котра схильна до “абсолютного аморалізму” (О.Уайльд). В дисертації також розглянуто українську інваріацію проблеми геніальності (М.Гончаренко) і прокоментовано її найдискусійніші положеня, а саме: структурну нечіткість, порушення принципу історизму, концептуальну алогічність та ін.

Другий розділ - “Методологічні засади аналізу художньої творчості” - складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. - “Психологічний параметр художньої творчості” - відзначається традиційне значення психології у дослідженні художньої творчості і водночас обгрунтовується теоретичний потенціал естетичної науки як такої, що розкриває становлення і розвиток людської чуттєвості. Саме в такому аспекті виявляється доцільним залучення естетикою досвіду не лише психології, а й етики і мистецтвознавства. В дисертації показані перспективи, які відкриваються на шляху вивчення художньої творчості у динаміці таких складових як естетичний підмурок - художня творчість - естетичне творчої особистості - психологічний, етичний, мистецтвознавчий параметри.

Психологічний параметр розглянуто, насамперд, на матеріалі теорії другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. При цьому здобувач перефразовує афоризм Г.Еббінгауза: художня творчість має велику передісторію і коротку історію. Спираючись на ті традиції, які існують у вивченні психологічного параметра художньої творчості, в дисертації здійснюється його поділ на дві складові: “позитивну” і “негативну” психологію. Зазначений підхід дозволив під новим кутом зору проаналізувати такі “класичні” складові психологічного параметра як проблему геніальності, талант і божевілля, питання спадковості, сексуально-еротичні уподобання, “феномен дотепності як вияв творчої інтуїції” (І.Голєніщев-Кутузов) та ін. У дисертації наголошується, що у межах “негативної” психології ці ознаки досить часто гіперболізувалися, штучно вилучалися із загального контексту формування творчих особистостей, створюючи деформоване уявлення про митця, його внутрішній світ, стимули творчого процесу (Ч.Ломброзо). Водночас здобувачем визнається і значний науковий потенціал цієї інваріації психологічного параметра. Авторська позиція, зокрема обгрунтовується на прикладі аналізу психології творчості Т.Шевченка, здійсненого С.Балеєм та її сучасних інваріацій. Не виступаючи апологетом “негативної” чи “позитивної” психології, дисертант прагне віднайти адекватні критерії аналізу й оцінки, що сприятимуть науковим розвідкам при осмисленні художньої творчості як психологічного феномену. У підрозділі 2.2. - “Етичний параметр художньої творчості” - позитивно оцінюється практика включення мистецтва, художньої творчості у контекст морально-етичної проблематики, використання активної природи моралі, яка органічно взаємодіє з естетичним світом людини. Свідомо чи позасвідомо, етичний вимір виокремлювався митцями впродовж усієї історії мистецтва і загострювався на рівні “моральних провокацій”. Оперуючи цим поняттям, дисертант підкреслює його транскультурний характер, водночас вважаючи, що найпоказовішими є три періоди - античність, доба Відродження та перетин ХІХ - ХХ ст. Така позиція обгрунтовується аналізом низки видатних мистецьких творів, в яких яскраво і відверто виявилася моральнісна сутність їх авторів (“Едіп-цар” Софокла, “Страшний суд” Мікеланджело, “Антична школа” Рафаеля). Французький натуралізм (Е.Золя, бр. де Гонкур) та входження в мистецьке середовище ХХ ст. ідей психоаналізу та аналітичної психології закріплюють інтерес до “моральних провокацій” не лише з боку окремих митців, а й цілих художніх напрямів (експресіонізм, сюрреалізм).

Важливим зрізом етичного параметра художньої творчості є питання професійної етики митця, дослідження якого має в Україні певні традиції і вимагає подальшої розробки. Значущість цьому питанню надає і трагічна доля української інтелігенції часів тоталітаризму (М.Зеров, Л.Курбас, М.Хвильовий), і етичний вимір світобачення сучасних митців ( Л.Костенко), позиція яких обумовлена внутрішньою моральністю, відсутністю компромісів і неприйняттям ситуації “подвійної моралі”. Професійна етика митця розкриває сутність функціонування таких компонентів, як “влада”, “цензура”, “соціальне замовлення”, що впливали на художній процес, підкреслюючи складність і суперечливість стану митця в умовах певного історичного часу.

У підрозділі 2.3. - “Мистецтвознавчий параметр художньої творчості” - показано, що застосування естетико-мистецтвознавчого підходу (М.Каем, Ф.Овербек, М.Дессуар, Е.Суріо) було спрямоване на осмислення його місця в структурі естетичної науки, співвідношення естетичного і художнього, а проблема творчості відходила на другий план. Долаючи обмеженість такого підходу, автор, насамперед, спирається на мистецтвознавство як єдність історії, теорії мистецтва та художньої критики і показує, по-перше, прорахунки мистецтвознавчої абсолютизації так званої практики “творчого портрета”, а по-друге, - обмеженість “діалогу” естетики з теорією та історією мистецтва, який обминав художню творчість. Самоцільним предметом дослідження художня творчість не виступала ані в першому, ані в другому випадках. Втрати такої тенденції в дисертації проаналізовані на прикладі кінознавства, теоретична проблематика якого кілька останніх десятиліть свідчить про надмірну захопленість дослідників психоаналізом, структуралізмом, семіотикою і залученням їх методологічних принципів до “прочитання” кінематографічних текстів. Така практика, з одного боку, містить значний теоретичний потенціал, а з другого, - приховує небезпеку втрати критеріїв об'єктивності. Зосереджуючи увагу на дослідженні стильових особливостей, кінообразу, методу, побудови кадру чи епізоду, монтажної специфіки, кінознавці, певним чином, відсувають на другий план феномен творчої особистості.

Специфіку мистецтвознавчого параметра трансформовано у площину аналізу і оцінки традицій українського кінознавчого зарубіжжя, зокрема монографії Б.Береста “Історія українського кіна” (Нью-Йорк, 1962). Спираючись на досвід міжнаукового зв'язку, дисертант обгрунтовує доцільність залучення у площину кінознавства поняття “гістерезис”, адже феномен “запізнення”, “відставання” досить виразно розкриває кінематограф, який є “селекцією (відбором) найтиповіших рис інших мистецтв”, елементи яких “були запозичені з інших галузей мистецтва - асимілювались, трансформувались, але ніколи не наслідували своїх попередників” (Б.Берест). Наголошуючи на необхідності заповнення “білих плям” щодо мистецтвознавчого досвіду, вилученого з теоретичного ужитку за часів тоталітаризму, дисертант на прикладі порівняльного аналізу власної концепції творчості О.Довженка і точки зору Б.Береста показує обмеженість, прямолінійність і певну упередженість позиції українського кінознавчого зарубіжжя: парадигма “Ч.Чаплін - О.Довженко”, проблема героя у творчості українського режисера, експресіоністичність його творів, негативне ставлення до співтворчості “режисер - сценарист” та ін.

У підрозділі 2.4. - “Теоретичний потенціал самоаналізу митця” - акцентується увага на значенні самоаналізу митця (щоденникові записи, особисті архіви, листування, авторські коментарі до твору, теоретичні роботи митця) як потужного чинника осмислення феномена художньої творчості. Здобувач виокремлює ідею М.Бердяєва, що “тільки література щоденників, автобіографій і спогадів проривається через … об'єктивність до екзистенційної суб'єктивності”. В дисертації показано, що хоча в опосередкованій формі “діалог” між теоретиками і практиками мистецтва, а також його зворотній варіант було розпочато ще за часів античності, “легалізується” він на “особистістному рівні” значно пізніше: Ф.Достоєвський Ф.Ніцше; Ф.Ніцше Р.Вагнер; С.К'єркегор Е.Мунк; З.Фрейд Т.Манн; А.Бергсон М.Пруст; К.Юнг Г.Гессе, Ф.Фелліні та ін. Особливу увагу дисертант приділяє аналізу натуралізму - найяскравішому і найсуперечливішому художньому напряму на межі ХІХ - ХХ ст., становлення якого відбиває рух: О.Конт І.Тен Е.Золя (філософська теорія “чисте” мистецтвознавство синтез теорії і практики) і відкриває значні можливості для застосування міжнаукового методу аналізу. Дисертант розглядає і англійську модель позитивізму (А.Річардс, Ч.Огден), в контексті якої певною мірою формувалася творчість С.Моема.

Значна увага приділена самоаналізу видатних українських письменників кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. (О.Кобилянська, В.Винниченко) щодо гальмуючої чи стимулюючої ролі філософських ідей - позитивізму, ніцшеанства - в іхній творчості, а також “художній інтерпретації” ідей психоаналізу та “глибинної психології”, здійсненій Т.Манном, Г.Гессе, М.Форманом та ін.

Третій розділ - “Художня творчість: досвід західноєвропейського та українського естетичного аналізу” - складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. - “Філософсько-естетичні виміри західноєвро-пейської традиції дослідження художньої творчості” - відзначаються як здобутки дослідників другої половини ХІХ ст. у вивченні проблеми художньої творчості, що пов'язані передусім з розробками ієнськими та гейдельберськими романтиками проблеми видів мистецтва і значення позасвідомого фактора творчості, так і їхні прорахунки: відсутність чіткості в предметній спрямованості, штучне перехрещення різних аспектів дослідження проблеми створення й сприймання художнього твору, що зумовлювало втрату самоцінності та самодостатності кожного питання. Дисертантом виокремлюється постать Ф.Ніцше, доробок якого мав певне символічне значення, оскільки завершує добу Г.В.Ф.Гегеля і А.Шопенгауера та відкриває добу З.Фрейда і А.Бергсона. Аналіз ніцшеанської інваріації художньої творчості стимулював розгляд моделей українських теоретиків і практиків мистецтва перетину ХІХ - ХХ ст., оскільки специфічне ставлення української інтелігенції до естетико-мистецтвознавчих ідей Ф.Ніцше взагалі і його модифікації художньої творчості зокрема, значною мірою зумовлені їх запереченням з боку І.Франка, який виконав роль естетико-мистецтвознавчого камертона, а подальша антиніцшеанська позиція марксизму закріпила негативне ставлення до філософії Ніцше як такої. У дисертації проаналізовано ставлення німецького філософа до творчості Р.Вагнера, яке відбиває суперечливість “творчо-особистісних” вимірів, що відповідно підсилює значення морально-психологічного параметра у виявленні мотивів і стимулів художньої творчості. Зокрема це простежується у таких ідеях Ніцше, як “мистецтво морально-врівноваженої чи потворної душі”, “катарсис і витончена гра”, “геній як людина страждання” та ін. Зазначені ідеї Ніцше, не отримавши в українській теорії домінуючого положення, все ж вплинули на творчу орієнтацію деяких українських митців, які або заперечували їх (Л.Українка) і, відповідно, формували підкреслено антиніцшеанську модель художньої творчості, або підтримували (О.Кобилянська), додаючи до неї слов'янського міфолого-символістичного забарвлення. “Клімат доби” кінця ХІХ - початку ХХ ст. і в європейській, і в українській теорії та мистецькій практиці хоча і позначений строкатістю, але, водночас, засвідчує прагнення вчених розширити кордони аналізу проблеми художньої творчості як такої ( С.Павличко, С.Яроциньський). Аналізуючи зазначений період, дисертант обгрунтовує власну точку зору, наголошуючи на значенні нових вимірів у світоставленні як теоретиків, так і практиків мистецтва: поступова заміна “факту”, “документа”, “свідчення” на “фантазію”, “уяву”, “натхнення”, перемога “могутньої хвилі ірраціоналістичних течій”, поява “героя-невротика”, котрий замінює “вигаданим” світом “світ реальний” (Ж.Гюісманс) та ін. Дисертант обгрунтовує значення феномена О.Уайльда, який активно підтримує ідею “декаданса”, значення чуттєвого життя людини, що дозволяє створювати мистецтво “в термінах містичної філософії”, стимулює інтерес до морально-психологічної проблематики в літературі (“Соломея”, “De Profundis”, “Балада Редінгської в'язниці”) та до моральнісних шукань в середині мистецької спільноти. На прикладі творчості видатних європейських митців - Е.Золя, К.Моне, О.Ренуар, О.Уайльд, В.Кандинський - відтворено процес трансформації класичної мистецької традиції (превалювання раціонального начала у процесі художньої творчості, чітка послідовність його етапів та ін.) на модерністську, в контексті якої творчість розглядається, насамперед, як спонтанна, інтуїтивна, засіб дешифрування позасвідомого. Розгляд концепцій художньої творчості А.Бергсона, З.Фрейда, К.Юнга зробив доцільним аналіз дисертантом комплексу понять - “пам'ять”, “спогади”, “час”, “тривалість”, “синтез”, - художня модифікація яких значно збагатила виражальні можливості мистецтва ХХ ст. і дозволила віднайти нові зрізи для підсилення емоційного впливу твору на реципієнта. При цьому дисертантом розглядається можливість використання психоаналітичних “патографій” та юнгіанської типології митців за специфічними творчими рисами, а саме - “невротики” (П.Пікассо), “шизофреніки” (Дж.Джойс) - для більш глибокого розуміння психології творчого процесу.

У підрозділі 3.2. - “Художня творчість у контексті українських естетичних розвідок кінця ХІХ - початку ХХ ст.” - показано, що на межі ХІХ ХХ ст. художній рух в Україні асоціюється, насамперед, з літературним процесом, який переживає своєрідне духовне піднесення і пов'язаний з іменами І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Винниченка та ін. Творчий сплеск, який відбувається в українській літературі протягом зазначеного періоду, цікавий і сам по собі, і тими авторськими моделями процесу творчості, теоретичне обгрунтування яких взяли на себе практики. Формується специфічна “літературно-теоретична” тенденція, яка позначена і академічним трактатом “Із секретів поетичної творчості”, і в опосередкованій формі - есе, листами, щоденниками, автобіографіями. З іншого боку, в Україні на межі століть вимальовується зворотна - “теоретико-літературна” тенденція осмислення художньої творчості, що ототожнюється з іменами ідеологів літературно-творчих угрупувань: М.Євшана (“Українська хата”), М.Зерова (“неокласики”) та ін. На думку дисертанта, функцію зв'язку між цими “полярними полюсами” виконав теоретичний доробок “неупередженого дослідника” - психолога С.Балея (психоаналітична модель творчості Т.Г.Шевченка). В дисертації реконструйовано логіку руху цих трьох тенденцій та показано наявність концептуальних перетинів із західноєвропейськими естетичними розвідками .