Художня творчість у контексті гуманітарного знання

У підрозділі 3.3. - “Проблема художньої творчості в динаміці методологічних змін: українська естетика другої половини ХХ ст.” - дисертант зазначає, що трансформація соціально-політичної парадигми в Росії після 1917 року внесла відповідні корективи в загальногуманітарну проблематику, в тому числі і естетичну. Наголос на проблемі соціалістичного реалізму та її похідних визначив своєрідні теоретичні орієнтири для науковців і при дослідженні художньої творчості. У 20 - 30-х роках психолого-естетичний аспект художньої творчості періодично ставав об'єктом теоретичної уваги (Д.Овсяніко-Куліковський, Л.Виготський, В.Фріче, В.Полонський). Щодо наступних десятиліть - ця проблема насамперед досліджується у контексті радянської моделі марксизму, де досить виразно заявляє про себе українська естетична школа. В дисертації виокремлена концепція В.Мазепи (аналіз видів художньої творчості відповідно видовій структурі мистецтва, обгрунтування об'єктивно-суб'єктивного “відображення того чи іншого життєвого явища” із визнанням особистісного ставлення митця до зображуваного, виявлення ролі “емоційної оцінки відображуваних явищ”). Позитивної оцінки заслуговує, на думку дисертанта, подолання В.Мазепою, завдяки активному опрацюванню категорії “естетичне відношення”, функціонального рівня, який може виявитися при ототожненні виду мистецтва з видом художньої творчості, і при наголосі на значенні “художнього пізнання”.

Українські естетики активно розробляють окремі компоненти художньої творчості, а саме - “свобода творчості” (А.Гордієнко), “інтуїція” (Л.Левчук), “асоціативність” (Ю.Юхимик), “уява” (Д.Говорун) та ін., - що, з точки зору дисертанта, дало змогу заявити і обгрунтувати специфіку естетичного зрізу у явищах, які традиційно були об'єктом психологічного аналізу. Межа 70 - 80-х рр. позначена інтересом дослідників до категорії “діяльність” (В.Іванов, В.Міхальов), яка активно застосовувалася до з'ясування “природи художньої діяльності”, “творчої діяльності” та їх модифікацій. Естетична сутність художньої творчості у єдності процесу створення та процесу сприймання дозволила не лише поглибити розуміння динаміки видоутворення, а й залучила до аналізу такі складні феномени як синкретизм, синтез, посередництво (автор - публіка), інтерпретація (автор - виконавець - публіка), морально-психологічні виміри стану залежності одного митця від іншого у колективних видах творчості (театр, кіно). Водночас дисертант полемізує з окремими концептуальними положеннями українських естетиків 70-80-х років, зокрема щодо превалювання при аналізі художньої творчості діяльнісного параметра, термінологічної невідповідності певним історичним періодам та ін.

У підрозділі 3.4. - “Постмодерністські виміри художньої творчості: український досвід” - розглядається ставлення українських естетиків до постмодернізму, в якому чітко простежується інтерес до його теоретичного підмурку і проблеми мистецького рефлексування. Дисертант звертає увагу на принцип “цитування”, який у контексті естетичного параметра постмодернізму виконує функцію певної методологічної домінанти і використовується дослідниками при аналізі загальномистецьких тенденцій постмодернізму . Водночас дисертант відзначає властиве постмодернізму упереджене ставлення до художньої творчості як такої, адже специфіка “постмодерністської чуттєвості у просторі мистецтва” призводить до того, що творчість митців та “оточуюча їх атмосфера живлять один одного і завдання полягає в тому, щоб спіймати та описати цю відносно єдину загальну атмосферу” (Т.Гуменюк). Ігнорування фактора художньої творчості певним чином обумовлює хиткість мистецької моделі постмодернізму. Наполягання на методологічному плюралізмі “філософського дискурсу” призводить до того, що теоретичним підгрунтям постмодернізму можуть бути практично всі існуючі концепції кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Дисертант виокремлює значення іронії і еклектики як таких, що відбивають естетико-мистецтвознавчу спрямованість проблематики постмодернізму і, водночас, фіксує складність формування понятійного апарату, спираючись на який можна здійснити структуралізацію “авангардної образності”. Спроби використовувати поняття “маскарадність”, “еквілібризм”, “дивовижність” та ін. (В.Личковах) цікаві самі по собі, але пов'язані з різними естетико-мистецтвознавчими проблемами. Так, “іронія” є формою комічного - отже існує у площині категоріального апарату естетики, натомість “еквілібризм” чи “маразмування” варто інтерпретувати у контексті психологічного параметра художньої творчості.

У дисертації показано, що постмодерністській інтерпретації художньої творчості властива суперечність і строкатість, які обумовлені відходом від наріжних наукових принципів (методологічна визначеність, чіткість понятійно-категоріального апарату, врахування історичної логіки становлення проблеми) і підміна їх описовістю та принципами есеїстичного викладу матеріалу.

Четвертий розділ - “Художня творчість в контексті сучасної естетичної теорії” - складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 4.1. - “Становлення структурної моделі і понятійного апарату художньої творчості” - дисертант наголошує на пріоритеті естетичної науки у вивчені художньої творчості, що здатна виконати функцію метатеорії. При цьому здобувачем підкреслюється необхідність виокремлення предмета естетики - дискусійної проблеми, яка відкриває значні перспективи щодо розгляду художньої творчості у контексті сучасної естетичної теорії. У дисертації показано, що осмислення предмету естетики переважно відбувалося у двох напрямах, які відповідно грунтувалися на двох тезах: естетика - це наука про довершене та естетика - це наука про становлення і розвиток чуттєвої культури людини. Другий напрям стимулює звернення до концепції А.Канарського, згідно з якою “чуттєвість” окреслює межі естетичного. Зазначений підхід уможливлює інтерпретацію науковцем предмета естетики через категорію “творчість”.

Ще один аспект концепції А.Канарського зумовлений включенням в контекст аналізу чуттєвості понять “завершене-довершене”. Дисертантом підкреслюється, що його теоретичний потенціал досить потужний, але уразливий при виході у площину мистецької практики

Здобувач наголошує на необхідності систематизації понятійно-категоріального апарату естетики і обгрунтовує структуру “зовнішніх” і “внутрішніх” вимірів феномена творчої особистості, при цьому методологічною основою “зовнішнього” виміру виступає концепція типологізації: С.К'єркегор (типи Авраама, Дон-Жуана, Агасфера, Фауста), Ф.Ніцше (діонісійсько-аполлонівське начало), К.-Г.Юнг (інтроверсія - екстроверсія), Ж.-П.Сартр (“вільні” - “заангажовані” митці) та ін. “Внутрішній” вимір структурування суб'єкта творчості передбачає активне залучення і використання комплексу естетичних понять, серед яких слід виокремити “художній образ” і “художній стиль”. Особливе місце при аналізі “внутрішнього” виміру посідає проблема стимулів творчості. Залучаючи теоретичну спадщину І.Тена, Ф.Ніцше, З.Фрейда, А.Бергсона та ін., які, хоча і опосередковано, але працювали з поняттям “стимул”, дисертант обгрунтовує стимули художньої творчості, пов'язуючи їх з індивідуально-психологічними особливостями митця: тип особистості, чинник біографізму, сновидіння, сексуальний потяг, територіальний параметр, расовий аспект тощо.

У підрозділі 4.2. - “Естетичне творчої особистості” - показано, що протягом свого розвитку естетика започаткувала дворівневу структуру мистецтва, де внутрішній шар було вибудовано через систему понять: мімесис, канон, стиль, форма, образ, метод, а зовнішній - грунтувався на соціальному, гносеологічному та онтологічному вимірах з їх трансформацією у проблему функціональності. Принцип структуралізації зовнішнього шару, зумовлений специфічними ознаками мистецтва як форми суспільної свідомості, тоді як внутрішній є своєрідною рефлексією тезауруса художньої творчості, адже, за винятком канону, всі інші поняття характеризують особливості світобачення конкретної творчої особистості.

У дисертації показано, що віднайдення нових підходів аналізу художньої творчості відкриває значні можливості при переосмисленні й інших класичних проблем, зокрема естетичної свідомості, в якій потужної ваги набуває індивідуальний фактор з можливістю особистісних характеристик естетичного почуття, переживань, смаку та ідеалу і через які виявляється естетичне творчої особистості. Дисертант реконструює історичну традицію аналізу цих понять, що найвиразніше виявляє себе, по-перше, при подоланні “територіальних кордонів”, передусім франко-німецького регіону (Н.Буало, Ш.Монтеск'є, Вольтер, І.Кант, І.Гердер, Г.В.Ф.Гегель та ін.), а по-друге, при активному апелюванні до традицій англійської естетичної школи, в історії якої доцільно виокремити три етапи: перший - середина ХVІІІ початок ХІХ ст. (А.Шефтсбері, Г.Гом, Д.Юм, Е.Берк); другий - перша половина ХІХ ст. (рух прерафаелітів); третій - друга половина ХІХ - початок ХХ ст. (А.Грант, О.Уайльд). Запропонована періодизація дозволяє простежити еволюцію проблем естетичного почуття, смаку та ідеалу від відверто схоластичної орієнтації до есеїстичного начала і, зрештою - до своєрідної синкретичності теорії та практики мистецтва. Особливої уваги, на думку дисертанта, заслуговує досвід прерафаелітів (Д.Россетті, Дж.Рьоскін), які намагалися повернути в культуру ХІХ ст. ренесансний досвід, що “звільнював” емоційну природу людини, формував високий рівень чуттєвої культури і відповідні зразки художньої творчості. Рьоскін, чи не вперше в новітній естетиці, окреслив проблему смерті мистецтва, визнавши Рафаеля останнім представником доби його розквіту. Трансформована в контекст проблем художньої творчості позиція прерафаелітів викликала гострі дискусії, заперечення, спроби представити Дж.Рьоскіна як “справжнього Торквемаду в естетиці” (М.Нордау), що водночас стимулювало подальші теоретичні розвідки, зокрема у площині оновлення понятійно-категоріального апарату естетики. Введення Дж.Рьоскіним в теоретичний ужиток поняття “патетична емоція”, наголос на “прекрасному” та “красі”, породжувало інтерес також до “потворного”, “комічного” і опосередковано вплинуло на становлення англійської моделі натуралізму (А.Грант “Фізіологічна естетика”, 1877), яка виявиться досить впливовою в 20 - 30-х рр. ХХ ст. Подібна ситуація, на думку дисертанта, дає змогу об'єктивніше, ніж це зроблено, оцінити значення феномена О.Уайльда, який послідовно відстоює значення “естетизму” - антиподу натуралізму, значення “естетики, яка вища за етику” і допомагає зберегти “розумний паритет: натуралізм - естетизм”.

У підрозділі 4.3. - “Художня спадкоємність як динамізація творчого процесу” - показано, що відпрацювання тезауруса художньої творчості зумовлює введення в теоретичний ужиток нових понять, зокрема “художня спадкоємність”, яке може бути зрозуміле й оцінене лише при умові його розгляду в русі тих тенденцій, які враховують значення традицій. Формально поняття “традиція” присутнє в естетичній теорії і досить широко використовується при аналізі історії реалістичного мистецтва. Проте саме по собі воно не несе того значення, яке набуває у контексті більш широкого руху: традиція - спадкоємність - новаторство.

Спираючись на низку робіт, автори яких переважно аналізували проблему “класична традиція і сучасність”, дисертант виокремлює такі ідеї:

зв'язок між “мистецтвом і міфологією, сучасністю і прадавніми шарами часу” (А.Гайжутіс); розгалуження художньої спадкоємності на “відносну”, що може бути “прогресивною” чи “регресивною”, та “абсолютну” (В.Грінін, А.Ладигіна).

Проведене дослідження виявляє свій потенціал при розгляді творчості митців, які або “вписувалися” в традицію, або створювали власні мистецькі моделі і впливали на подальший художній розвиток. Використовуючи традиції давньослов'янських міфів, дисертант розкриває специфіку “кінопочерку” О.Довженка (“Земля”), а також аналізує приклади внутрішньовидової ( “Ж.Кокто - Л.Вісконті”) та міжвидової ( “А.Стріндберг - І.Бергман”) спадкоємності та становлення новаторського мистецтва.

У підрозділі 4.4. - “Понятійний статус “мотиву” в дослідженні художньої творчості” - аргументується доцільність широкого використання в естетиці поняття “мотив”, яке є надбанням, насамперед, психології, але стосовно процесу художньої творчості дозволяє виявити специфіку взаємовпливу “автор - твір”. Дисертант розглядає як самостійні поняття “мотив” і “мотивування” і показує ті естетико-мистецтвознавчі можливості, які відкриває запровадження до тезауруса художньої творчості тріади: мотив образ мотивування. Серед цих понять в естетико-мистецтвознавчій традиції значна увага приділялася тільки образу. Проте його значення набуває особливих рис саме через співставлення з мотивом: один і той самий мотив може виникнути у творах різних митців, але його образне втілення ніколи не буде однаковим, оскільки кожна творча особистість є унікальною і неповторною, а отже, мотив виконує функцію своєрідного художнього орієнтиру.

Заявлену тріаду мотив > образ > мотивування дисертант розглядає в контексті конкретних західноєвропейських філософсько-естетичних напрямів (позитивізм, інтуїтивізм), представники яких сприяли активізації діалогу між теоретиками і практиками мистецтва і поняттю мотив у цьому процесі належить функція “пластичного мосту”. Особлива увага в дисертації приділена аналізу мотиву “спадковості” (Е.Золя, Е. де Гонкур), мотиву “театральності” (М.Карне, Ф.Трюффо, А. Тулуз - Лотрек ), мотиву “часового виміру і замкненого простору” (Л.Кавані, Е.Кусторіца). На конкретному мистецтвознавчому матеріалі дисертант показує, що “мотив” доцільно інтерпретувати і як своєрідну рефлексію стимулів творчості митця.

У підрозділі 4.5. - “Типологізація стимулів художньої творчості” - дисертант виокремлює конкретні періоди в історії естетики, які пов'язані із осмисленням стимулів - своєрідних “натхненників” творчого процесу. Особливо виразно проблема стимулів представлена в теоріях кінця ХІХ - ХХ ст., насамперед - в психоаналізі, де стимул співвідноситься з “незадоволеними бажаннями”, здатними сублімуватися з позасвідомого у сферу свідомості. Залучаючи до обгрунтування стимулів художньої творчості концепції Ш.Монтеск'є, І.Тена, А.Бергсона, М.Нордау, К.Юнга, дисертант типологізує стимули за “зовнішніми” (територіальний фактор, расова приналежність, “колективне позасвідоме”) та “внутрішніми” (біографізм, сновидіння, комплекс провини, антиципація, сексуальний потяг) ознаками, які впливають на творчий процес відповідно до індивідуальних особливостей митця. Спираючись на досвід аналізу художньої творчості в роботах О.Євлахова, Ч.Ломброзо, Г.Россолімо, В.Фріче, на визнання митців, що “патологія збуджує” і викликає “жвавий інтерес” (Г.Флобер, Т.Манн, С.Фіцджеральд), дисертант вважає за доцільне оперувати поняттям “художній неронізм”, який виступає не тільки стимулом творчості конкретного митця, а й виконує своєрідну “спадкоємницьку функцію”, впливаючи на специфічні особливості цілого мистецького напряму (Г.Флобер, Гі де Мопассан, Е.Золя, Л.Бунюель, С.Далі).

П'ятий розділ - “Естетичні засади мистецтва: творчо-пошуковий характер (кінець ХІХ - ХХ ст.)” - складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 5.1. - “Інтуїтивістська інваріація художньої творчості (Франція, Італія)” - дисертант виокремлює інтуїтивізм А.Бергсона як такий, що мав значний вплив і на низку франко-італійських теоретичних напрямів, і на мистецьку практику ХХ ст. В дисертації показано, що особливо відчутними його наслідки виявилися у двох видах мистецтва: літературі та кіно. Спираючись на вислів неотоміста Е.Жільсона, що, завдяки непересічності А.Бергсона, “Франція була для всього світу голосом самої філософії”, здобувач визначає “зони перетину” між інтуїтивізмом, персоналізмом, неотомізмом, а також розглядає вплив ідей Бергсона на французьку гілку екзистенціалізму. Інтуїтивістські ідеї виявилися плідним грунтом для естетико-художніх пошуків французької інтелігенції 30 - 70-х років. Передусім, це визнання елітарності (“винятковості”) художньої творчості і “обраності” людини, яка здійснює творчий процес. У зазначений період митець у Франції ототожнюється з пророком і стає еталоном інтелектуально-емоційного розвитку. Отже, спираючись на “бергсоніанську модель” творчої особистості, можна зрозуміти, чому вішистські журнали звинувачували Ж.Превера, М.Карне, Ж.Габена у тому, що ніби через їхній фільм “Набережна туманів” (1938) Франція програла Гітлеру війну.

Значний вплив на західноєвропейське мистецтво мали ідеї А.Бергсона щодо можливості ускладнити, “психологізувати” час, залучити до “просторової моделі” ідею “зворотного часу”. При цьому “простір” належить саме художній практиці, адже, за Бергсоном, “ в дійсності категорія простору ілюзорна, в теорії - дещо заплутана, а в художній практиці - досить корисна”. Щодо художньої інтерпретації часу - вона значною мірою визначила непересічність творчості М.Пруста, М.Фріша, Б.Віана та ін. Інтенсивно використовується митцями і інтуїтивістська інтерпретація пам'яті: “час” (минуле) саме завдяки пам'яті існує у сучасному, виступає як активно діюча сила, що “вписана” в конкретний мистецький твір (“Назад до Мафусаїла” Б.Шоу, творчість письменників “нового роману”, “Сунична галявина” І.Бергмана, “Хіросіма, любов моя”, “Минулого року в Марієнбаді” А.Рене, “Амаркорд” Ф.Фелліні, “Сад насолоджень” К.Саури та ін.).

Популяризації теорії інтуїтивізму значною мірою сприяли розробки Б.Кроче, насамперед його концепція “аттантизму” - очікування, що, на думку дисертанта, доцільно трансформувати у термін “художній аттантизм”, який сприятиме розширенню теоретичних меж аналізу класичних естетичних понять і запровадженню нових.

У підрозділі 5.2. - “Художня творчість у структурі “глибинної психології” (Швейцарія) - підкреслюється актуальність ідей К.Г.Юнга для сучасної естетики, для становлення діалогу культур “Захід - Схід”. Наголошуючи на значенні для вивчення проблеми художньої творчості окремих понять, що є здобутками “глибинної психології”, дисертант розглядає ті з них, які носять інтегративний характер і доцільність їх використання очевидна: “інтроверсія”, “екстраверсія”, “символи архетипу”, “мотив смерті”, “фанатизм” (фантом, фант) та ін. Значення юнгіанської понятійної структури для творчого процесу підтвердила художня спадщина Г.Гессе, С.Моема, Ю.Місімо, К.Ое. Певний вплив ідеї К.Юнга мали і на художні пошуки експресіоністів, які фактично зробили підгрунтям своєї творчості інтерпретацію мотиву смерті, а також таких специфічних психічних станів людини, як страх, розпач, розгубленість, трагічні передчуття.

Дисертант показує, що віддаючи належне впливу ідей Юнга на мистецьку практику ХХ ст., більшість дослідників, насамперед, зосереджувалися на літературному досвіді їх інтерпретації, а це у діалозі “теорія - практика мистецтва” сформувало ситуацію видового пріоритету, що приховує небезпеку створення штучного вакууму. Здобувач наголошує на необхідності виходу у площину інших видів мистецтва, представники яких також прагнули осмислити філософсько-естетичні погляди провідних науковців ХХ ст. і обгрунтовує специфіку живописної та кінематографічної інваріацій юнгіанської моделі (В.Кандинській, Ф.Фелліні, І.Бергман).

У підрозділі 5.3. - “В.М.Фріче: досвід інтерпретації художньої творчості” (Росія) - дисертант зазначає, що прагнення до створення цілісної моделі художньої творчості зумовлює необхідність залучення досвіду східноєвропейських дослідників, серед яких виокремлена постать В.Фріче і його маловідома робота “Поезія кошмарів і жаху. Декілька розділів з історії літератури і мистецтва на Заході”. Аналізуючи причини появи мистецтва “кошмарів і жаху”, Фріче обгрунтовує положення про “позасвідомого замовника” відповідних творів і, таким чином, дає нетрадиційну інтерпретацію мотивів і стимулів творчості. У контексті такого підходу російський філософ поглиблює уявлення про психологічний параметр художньої творчості, аналізуючи вплив мистецьких творів на психологічний мікроклімат суспільства. Фріче, хоча і опосередковано, торкається проблеми видів мистецтва, але, на його думку, тільки література і живопис здатні реалізувати “страшну” тематику. Водночас, лише окремі митці здійснюють художню інтерпретацію станів “страху”, “жаху”, “кошмару” (Данте, У.Шекспір, Ф.Гойя, Е.Делакруа, Ш.Бодлер, Е.По).

Дисертант виокремлює концепцію Фріче серед традиційних психоаналітичних розвідок, оскільки науковець пов'язував “мистецтво чорного кольору” із суперечностями промислового розвитку Європи, зіткненнями культур села і міста, з феміністським рухом. Водночас здобувачем наголошується, що “прозахідна” орієнтація В.Фріче не дала йому можливості виходу у площину слов'янського мистецтва початку ХХ ст. (Л.Андреєв, К.Бальмонт, В.Гаршин, С.Пшибишевський, М.Добужинський, В.Замирайло, М.Якунчикова та ін.), якому також властива відповідна орієнтація.

У підрозділі 5.4. - “Експресіонізм як загальноєвропейський естетико-мистецтвознавчий феномен” - підкреслюється, що мистецька практика ХХ ст. вимагає від дослідника виокремити ті явища, які не тільки переконливо репрезентують минуле століття, а й певним чином впливають на сучасні художні процеси. Дисертант наголошує на значенні експресіонізму як художньої модифікації трагічності світовідчуття європейської інтелігенції початку ХХ століття і показує, що творча продуктивність експресіонізму значною мірою наснажувалася міцною філософською платформою (С.К'єркегор, З.Фрейд). Саме така філософська орієнтація зумовила значущість скандинавського впливу (Е.Мунк, К.Гамсун, С.Унсет, І.Бергман) на інші країни Європи - насамперед Німеччину і Австрію, які продуктивно продовжували розвиток експресіонізму (О.Дікс, Е.Толлер, Г.Гейм, Г.Тракль, Ф.Кафка, А.Шенберг, Р.Віне, Ф.Мурнау та ін.). Акцентація уваги представників експресіонізму на темах смерті і страждання, фізичного і морального розкладу людини, а отже відповідне образно-стильове вирішення експресіоністичних творів не викликає чуттєвої насолоди, але й не позбавляє реципієнта можливості співчувати зображуваному. Експресіонізм дозволяє поглибити уявлення про емоційно-чуттєвий світ митця, про його самовираження, про мистецький твір як сповідь.

Вперше в українській естетиці обгрунтовується специфіка слов'янської моделі експресіонізму, формування якої стимулювалося як політичними, так і соціально-психологічними чинниками (О.Довженко, Л.Курбас, О.Кобилянська, В.Авраменко).

У підрозділі 5.5. - “Художня творчість: досвід паралельного аналізу”, - який складається з двох частин, підкреслюється, що “згасання” наукового інтересу новітньої естетики до проблем художньої творчості зумовлено кризовими процесами, що виявляються сьогодні у різних видах мистецтва. Деякі дослідників пояснюють такий стан “деградацією фантазії, що вичерпує свій потенціал” і спричиняє “вмирання мистецтва”.Симптоми загальномистецької хвороби переносять вивчення проблеми художньої творчості на грунт “історичного минулого”. У такому контексті, на думку дисертанта, доцільно проапелювати до принципу “психологічного паралелізму”, спираючись на який і здійснюється порівняльний аналіз двох романів, що є здобутками французької та української культур: “Земля” Е.Золя (1887) і “Земля” О.Кобилянської (1901).

Частина перша підрозділу 5.5. - “Міфологічний мотив Землі: проблема художньої інтерпретації” - розкриває співпадання символів, образів, сюжетних ліній у творах Золя і Кобилянської, які мають єдине підгрунтя - прадавні міфологічні символи . Міфологічна традиція інтерпретує мотив Землі як єдність родючого начала (життя) з грунтом, надрами (царство мертвих). Міфологічний мотив Землі інтерпретується і Золя, і Кобилянською фактично під одним кутом зору: любов селян до Землі, яка передається від покоління до покоління, нездоланність природного начала. Співпадає у письменників і інтерпретація міфологічного мотиву “людина - тварина”, а також художнє осмислення “доісторичних племенних спогадів людини”, які грунтуються на інцестуальних стосунках, що, згідно психоаналітичної інтерпретації, призводять до батьковбивства чи братовбивства. Порівняльний аналіз двох романів, які на “мистецькому рівні” випереджали фрейдівсько-юнгіанські теоретичні висновки, і що, принаймні, стосовно творчості Е.Золя визнавав сам Фрейд, є, на думку дисертанта, продуктивним і сам по собі, і оскільки дає змогу виявити специфічні риси творчого процесу, протягом якого сублімуються найглибші рівні людської психіки. Запропонований підхід також дозволяє розглянути стимулююче значення єдності “міф - образ” і ті риси загальнолюдського, якими позначене класичне мистецтво - класичне за суттю, а не за часом створення.

Частина друга підрозділу 5.5. - “Провінційна культура в структурі національної культури” - аналізує концептуальні орієнтири сучасного гуманітарного знання, серед яких - фіксація просторово-часових вимірів людського буття . Така “самовизначеність” має специфічне відбиття в умовах сучасної України з дещо гіпертрофованою увагою до питання “контекстного місця” української культури. Спираючись на твердження І.Гердера, що “саме слов'янська культура і слов'яни як носії гуманістичного руху, підмінять втомлений романо-германський світ”, дисертант аргументує ідею “слов'янського гуманізму”, який має специфічні ознаки і може бути включений у структуру “класичного”, “посткласичного” і “нового” гуманізму. Серцевиною “слов'янського гуманізму” дисертант вважає провінційну культуру, яка є “будівельним матеріалом” національної культури, а також аргументує на конкретних прикладах ( “Пер Гюнт” Г.Ібсена та “Лісова пісня”Л.Українки ) потенціальні можливості аналізу міжнаціонального культурного діалогу

У висновках сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.

В дисертації відтворено поступове “входження” проблеми художньої творчості в історію естетичної науки від часів античності і показано, що широке коло питань й до сьогодення залишається не з'ясованим. Матеріал дисертаційного дослідження побудований на свідомому виокремленні художньої творчості як явища самоцінного і самодостатнього, органічно пов'язаного з поняттям “нове”, що в процесі творчості набуває якісних ознак, адже мова може йти лише про “принципово” нове - художній твір, який не дублює, не повторює створене раніше, а є наслідком творчих роздумів, творчої активності, творчих пошуків конкретного митця.

Цілісний аналіз “художня творчість - мистецький твір” зумовив розгляд художньої творчості в контексті гуманітарного знання, яке дозволяє поєднати зусилля естетики, психології, етики, мистецтвознавства, - наук, що зробили найпомітніший крок у вивченні широкого кола проблем творчості, її мотивів і стимулів, логіки становлення етапів творчого процесу, специфічних рис творчої особистості. Виокремлення таких специфічних параметрів осмислення художньої творчості як естетичний, психологічний, етичний, мистецтвознавчий та досвід самоаналізу митця дозволив дисертанту виявити у кожному з них реальний і прихований потенціал психології, етики, мистецтвознавства. Виокремлюючи чотири гуманітарні науки як найбільш важливі у вивченні художньої творчості, дисертант обгрунтовує особливе значення естетики, яка здатна виконати функцію метатеорії.

Потенційні можливості естетичної науки у зазначеному контексті виявляються найбільш потужно, якщо рухатися від визначення естетики як науки про становлення і розвиток чуттєвої культури людини. Українська естетика кінця 70 - початку 80-х років почала формувати саме таку орієнтацію (А.Канарський). У тексті дисертації реконструйовані окремі положення зазначеної концепції із урахуванням тих напрацювань, що здійснювалися протягом подальшого періоду. Відштовхуючись від чуттєвості як своєрідного підгрунтя, від внутрішнього світу митця і емоційної реакції реципієнта, дисертант відстоює думку про необхідність систематизації понятійно-категоріального апарату наук гуманітарного профілю і модифікації суміжних понять у площину дослідження художньої творчості.

Розглядаючи художню творчість як єдність творчої особистості і творчого процесу, в дисертації показано, що кожна з цих складових потребує окремої структуралізації і розробки відповідного понятійного апарату. Здобувачем аргументується теза про “зовнішні” ( типологізація) і “внутрішні” (художній образ і стиль) структурні виміри феномена творчої особистості.

Поза такою роботою у вивченні широкого кола проблем художньої творчості переважатимуть описовість, зайва емоційність (за рахунок експлуатації складних доль митців чи неординарних умов створення тих чи інших творів) або теоретична розпорошеність.

Зрозуміло, що понятійно-категоріальний апарат кожної науки не є статичним явищем і повинен розвиватися. Водночас очевидно й інше: естетика ХХ ст. ще остаточно не адаптувала комплекс понять, становлення яких пов'язано з його першою половиною: гістерезис, контамінація, ангажованість, евокативність та ін., не ввела їх у широкий теоретичний ужиток, і сучасний “понятійний розвой” навряд чи сприятиме позитивним змінам у цьому напрямі .

В дисертації узагальнено і систематизовано ті поняття естетики, етики, психології та мистецтвознавства, які, на думку дисертанта, найдоцільніше модифікувати при вивченні художньої творчості. При цьому особлива увага закцентована на відпрацюванні понять “мотив” і “стимул”.

Ще один важливий аспект дисертаційного дослідження пов'язаний з проблемою видоутворення, активність якої дозволяє виявляти творчий потенціал митця, його тяжіння до розширення можливостей мистецтва. Зокрема початок ХХІ ст. є яскравим відбиттям, з одного боку, досягнень телебачення, а з іншого - поступовим виявленням кризових ситуацій в кіно, яке “розмивається” комп'ютерною графікою, ставлячи теоретиків перед необхідністю вводити проблему видоутворення в перелік чи не найважливіших.

Процес зближення таких видів мистецтва як музика і живопис, хореографія і зображальні мистецтва по-новому ставлять питання про перспективи синтезу мистецтв, про доцільність такого процесу чи, навпаки, про необхідність пошуку інших шляхів розвитку мистецтва майбутнього.

Розгляд широкого кола проблем художньої творчості у дисертації пов'язаний з урахуванням певних філософсько-естетичних орієнтацій (західноєвропейська, українська, російська моделі) і введенням в теоретичний ужиток робіт В.Фріче та Б.Береста, які відкривають можливості для широкого застосування порівняльного аналізу, передусім щодо об'єктивності естетико-художніх оцінок певних періодів в історії мистецтва і, відповідно, значущості створеного конкретним митцем.

У дисертаційному дослідженні відтворено специфічний стан проблеми художньої творчості в українській естетиці другої половини ХХ століття - періоді, який визначився певною диспропорційністю щодо використання можливостей конкретних гуманітарних наук. Художня творчість трансформувалася, передусім, через сутність діяльнісного підходу, що, з одного боку, дозволило глибоко розкрити її соціально-функціональні можливості, з іншого - розмивало суто естетико-художнє підгрунтя творчості. Певний парітет зберігався, як показано в дисертації, за рахунок інтересу науковців до розробки окремих компонентів художньої творчості (“свобода творчості”, “інтуїція”, “уява”, “асоціативність” тощо).

Особливістю дисертаційного дослідження є постійне звернення автора, з одного боку, до історії естетичної науки, з іншого - до мистецької практики. І перша, і друга позиції, певною мірою, є грунтом для систематизації того матеріалу, який стосується художньої творчості, творчої особистості, видоутворення, заповнення “білих плям” щодо конкретних історичних періодів, а також реконструкції “панорамності” персоналій, творчість яких, на думку дисертанта, зумовлювала динаміку мистецького руху протягом століть.

Важливе місце в дисертації займають спроби виокремити ті творчі особистості, які повноцінно виявили себе і в художній, і в теоретичній сферах: Леонардо да Вінчі, Ф.Шіллер, О.Уайльд, І.Франко, В.Винниченко та ін. Досягнутий у процесі дослідження парітет дозволив розглянути специфіку трансформації філософсько-естетичних ідей конкретного історичного періоду в більш широкий культурний простір, що спонукало митців до осмислення таких творчих констант як “пам'ять”, “час”, “безпосередні враження”, “простір” та ін.

Водночас, мистецька практика, що проаналізована в дисертації, свідомо підпорядкована автором принципу варіантності, а наголос, зроблено на ті феномени - експресіонізм, міфологічні мотиви, провінційна культура в структурі національної культури, - які або найвиразніше представляють мистецтво ХХ ст. і є перспективними у теперішньому часі, або є найтиповішими показниками естетико-художніх надбань конкретного історичного періоду.

Відомо, що проблема естетичних засад мистецтва не є новою і в різних аспектах “вписана” в контекст естетичної науки. Тому дисертанта цікавить як сама проблема, так і її творчо-пошуковий потенціал. Саме це стало крите-рієм вибору кількох моделей західноєвропейського та східноєвропейського розуміння художньої творчості, а також висунуло на перші позиції інтуїтивізм, “глибинну психологію” і маловідомий досвід інтерпретації мистецьких пошуків як віддзеркалення соціально-психологічних парадигмальних коливань в історії цивілізації та виокремило найпоказовіші естетико-художні напрями і конкретні твори (романи “Земля” Е.Золя і О.Кобилянської та п'єси “Пер Гюнт” Г.Ібсена і “Лісова пісня” Л.Українки), що містять у собі значний потенціал для здійснення паралельного естетичного аналізу мистецьких досягнень кінця ХІХ - ХХ ст.

“Офіційний статус”, який в естетичній науці ХІХ століття здобуває художня творчість, потужний теоретико-практичний діалог, що активізується з другої половини ХІХ ст. і продовжує свій розвиток в умовах ХХ століття, відкриває дослідникам ХХІ ст. значні можливості для наукових пошуків на терені визначення засадничих вимірів естетики у процесі аналізу мистецьких здобутків цього періоду.

геніальність експресіонізм мистецтво самоаналіз

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті гуманітарного знання. - К.: Вища школа, 2001. - 179 с. - 13,93 др. арк.

Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 2000. - 269 с. (Авторські: С. 139-269. - 7,9 др. арк.).

Миропольська Н.Є., Бєлкіна Е.В., Масол Л.М., Оніщенко О.І. Художня культура світу: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 2001. - 191 с. (Авторські: С. 17-18, 47-51, 68-73, 128-131, 179-185. - 1,5 др. арк.).

Оніщенко О.І. Історія кіномистецтва і доля кінорежисера: логіка взаємо-впливу // Художня культура: історія теорія, практика: Зб. наук. статей. К.: ІПК працівників культури. - 1997. - С. 197-206. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня спадкоємність як динамізація творчого процесу // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 1998. - Ч. ІІ. - С. 4-14. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Експресіонізм: досвід комплексного аналізу // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 1998. - Вип. ІІ. - Ч. ІІ. - С. 15-26. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Інтуїтивістська модель художньої творчості в контексті культурного простору ХХ століття // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць. - К.: КДЛУ. - 1999. - С. 86-93. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Міфологічний образ Землі: проблема художньої інтерпретації // Наукові записки ( Культурологія. Філософія. Релігієзнавство). К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. - 1999. - С. 3-11. - 0,6 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті сучасної естетичної теорії

Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури:

Зб.наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 1999. - Вип. ІІІ. - Ч. ІІ. - С. 93-103. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Інтегративність як методологічне підгрунтя дослідження художньої творчості // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності (Альманах): Зб. наук. праць. - К.: Товариство “Знання” України. - 2000. - С. 151-160. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Становлення тезауруса художньої творчості і поняття “мотив” // Науковий вісник ВДУ: філософські науки (журнал). - Луцьк: видавництво “Вежа” Волинськ. держ. ун-ту. - 2000. - № 8. - С. 207 - 212. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Східноєвропейська модель творчості: теоретичний досвід В.М.Фріче // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць. - К.: Видавничий центр КДЛУ. - 2000. - С.56-64. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Типологія стимулів художньої творчості: до постановки проблеми // Філософські дослідження: Зб. наук. праць. - Луганськ: Видавничий центр СНУ. - 2000. - С. 218-226. - 0,6 др. арк.

Оніщенко О.І. Феномен художньої творчості і проблема естетичної свідомості: досвід комплексного аналізу // Наукові записки (Культурологія. Філософія. Релігієзнавство). - К.: Націон. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова . - 2000. - С. 3-8. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість як етичний феномен // Наукові записки (Релігієзнавство. Культурологія. Філософія). - К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. - 2000. - Вип. 5. - С. 68-75. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість як психологічний феномен // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 2000. - Вип. ІV-V. - Част. ІІ. - С. 63-83. - 1,0 др.арк.

Оніщенко О.І. Естетичний потенціал гуманістичного виховання // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 2001. - Вип. VІ. - Част. ІІ. - С. 147-157. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Теоретико-методологічні виміри дослідження художньої творчості // Наукові записки (Релігієзнавство. Культурологія. Філософія). - К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. - 2001. - Вип. 9. - С. 103-109. - 0,5 др.

Оніщенко О.І. Українська модель художньої творчості в контексті європейських філософсько-естетичних пошуків кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Мультиверсум: Філософський альманах. - К.: Укр. Центр духовної культури. 2001. - Вип. 26. - С. 157-166. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Теоретичний потенціал самоаналізу митця // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. - К.: ДАКККіМ. - 2001. - Вип. VІІ. - Част. ІІ. - С. 64-73. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість і постмодернізм: втрачені ілюзії // Наукові записки (Релігієзнавство. Культурологія. Філософія). - К.: Нац. педагог. ун-т ім. М.Драгоманова. - 2001. - Вип.6. - С. 90-97. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті “глибинної психології” Юнга // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна. - Харків - Суми. - 2001. - № 501. - С. 138-143. - 0,4 др. арк.

Оніщенко О.І. Західноєвропейський дискурс художньої творчості (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць. - К.: Видавничий центр КНЛУ. - 2002. - С.257-263. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Теорія геніальності в динаміці історичного розвитку: від Н.Кузанського до Ф.Шіллера // Мультиверсум: Філософський альманах. - К.: Укр. Центр духовної культури. - 2002. - Вип. 27. - С. 63-72. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Естетичне виховання як складова культуротворчого процесу // ВІСНИК Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Науковий журнал. - К.: ДАКККіМ. - 2002. - № 2. - С. 23-30. - 0,5 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість і функціональна сутність сновидіннь Тези доп.на міжнар. наук.-практ. конф. “Талановита особистість: сім'я, школа, держава”. - К.: КІІЦА. - 1994. - С. 45-46. - 0,1 др.арк.

Оніщенко О.І. Типологія видової специфіки мистецтва: до постановки проблеми // Тези наук. читань з нагоди 60-річчя від дня народження А.С.Канарського. - К.: Київ. держ. ун-ту ім. Т.Шевченка. - 1996. - С. 61-64. - 0,1 др.арк.

Оніщенко О.І. Специфіка формування кінознавчого тезауруса в умовах 90-х років // Мат. наук.-теор. конф. “Етика та естетика в структурі сучасного гуманітарного знання”. - К.: Видавн. центр “Київський ун-т”. - 1997. - С. 65-67. - 0,1 др. арк.

Оніщенко О.І. Методологічні принципи Арістотеля: від понятійної конкретики до концептуальної цілісності // Мат. міжнар. наук.конф. “VІІІ Арістотелевські читання”. - Маріуполь: ПДТУ. - 1998. - Вип. 5. - С. 33-35. - 0,2 др. арк.

Оніщенко О.І. Типологія стимулів художньої творчості: до постановки проблеми // Мат. доп. на міжнар. наук.-практ. конф. “Обдарована осо-бистість: пошук, розвиток, допомога”. - К.: ГНОЗИС. - 1998. - С. 195-196. - 0,1 др. арк.

Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті інтегративного принципу // Мат. регіон. наук.-практ. конф. “Джерела духовності: генеза творчого процесу та розвиток мистецтва”. - Дніпропетровськ: Дніпропетр. держ. ун-т. - 1999. - С. 36-38. - 0,2 др. арк.

Оніщенко О.І. Проблеми сучасної кінотеорії: “за” і “проти” // Мат. наук. практ. конф. “Кіноосвіта в Україні: Сучасний стан, проблеми розвитку”. - К.: Акад. мистецтв України. - 2000. - С. 57-60. - 0,1 др. арк.

Оніщенко О.І. “Історія українського кіна” Б.Береста: мистецтвознавчий гістерезис // Мат. семін. “Некласична філософія моралі, мистецтва та культури”. - Чернігів: ЧДПУ ім. Т.Г.Шевченка. - 2001. - С. 68-72. - 0,3 др. арк.

АНОТАЦІЇ

Оніщенко О.І. Художня творчість у контексті гуманітарного знання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. - Київ, 2002.

В дисертації здійснено теоретичне обгрунтування художньої творчості як міжнаукової - естетика, психологія, етика, мистецтвознавство - проблеми, яка активно пов'язана з динамікою видоутворення мистецтва, специфікою дослідження власне феномена художньої творчості і показано, що лише протягом другої половини ХІХ - ХХ ст. вона стала об'єктом широкого міжнаукового аналізу. Обгрунтувавши чотири параметри дослідження художньої творчості - естетичний, психологічний, етичний, мистецтвознавчий - дисертант вводить у теоретичний ужиток низку положень, сукупність яких виявляє специфічність і самобутність творчого процесу, непересічність особистості митця, самодостатність і естетичну цінність мистецького твору: естетичне творчої особистості, “мотив” і “стимул” творчості, досвід самоаналізу митця, природу художньої геніальності, “простір”, “час”, “пам'ять”, “безпосередні враження” як константи активізації творчого процесу, творчість в контексті “позитивної” і “негативної” психології, професійну етику митця та ін.

Вперше в українській естетиці систематизовано досвід українських науковців, включаючи історичну традицію та сучасний стан щодо з'ясування художньої творчості в контексті гуманітарного знання.

Авторська концепція спирається на естетико-мистецтвознавчий аналіз мистецької практики, надаючи перевагу тим періодам розвитку мистецтва, які мають зустрічні приклади самоаналізу та самооцінки творчого процесу з боку самих митців (Леонардо да Вінчі, Ф.Шіллер, Е.Золя, О.Уайльд, І.Франко, Л.Українка, О.Кобилянська, В.Винниченко, І.Бергман, Л.Вісконті та ін.).

Ключові слова: художня творчість, міжнауковий підхід, естетичний параметр, видоутворення мистецтва, естетичне творчої особистості, самоаналіз митця, константи активізації творчого процесу.

Онищенко О.И. Художественное творчество в контексте гуманитарного знания. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. - Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины. - Киев, 2002.

Диссертация содержит теоретическое обоснование художественного творчества как межнаучной - эстетика, психология, этика, искусствознание - проблемы, которая активно связана с динамикой видообразования искусства и процессом выявления творческого потенциала художника.

Опираясь на анализ историко-эстетической традиции (Платон, Аристотель, Гуго Сен-Викторский, Леонардо да Винчи, А.Э.Шефтсбери, Г.-Э.Лессинг, И.Кант, Г.В.Ф.Гегель, А.Шопенгауэр, Ф.Ницше, О.Уайльд, Р.Канудо и др.) в диссертации отражена та теоретическая непоследовательность, которой отмечена разработка проблемы художественного творчества и показано, что только в условиях второй половины ХІХ - ХХ ст. она стала объектом широкого межнаучного анализа и была “вписана” в контекст теоретических идей А.Бергсона, З.Фрейда, Б.Кроче, К.Юнга и др.

В диссертации обосновываются четыре параметра анализа художественного творчества - эстетический, психологический, этический, искусствоведческий - и вводится в теоретический обиход ряд положений, совокупность которых определяет специфичность и самобытность творческого процесса, неповторимость и оригинальность личности художника, самодостаточность и эстетическую ценность художественного произведения: эстетическое творческой личности, “мотив”, “стимул” творчества, опыт самоанализа художника, природа художественной гениальности, “пространство”, “время”, “память”, “непосредственные впечатления” как константы активизации творческого процесса, творчество в контексте “позитивной” и “негативной” психологии, профессиональная этика художника и др.

Значительное внимание в тексте диссертации уделено систематизации опыта украинских эстетиков, включая историческую традицию и современное состояние при исследовании художественного творчества в контексте гуманитарного знания. В диссертации проанализирована специфика украинского опыта начала ХХ века, в котором важное место занимал паритет между теоретическим подходом и художественной практикой, при этом художник в значительной степени выступал и как теоретик (И.Франко, Н.Зеров, В.Винниченко.).

Авторская концепция опирается на эстетико-искусствоведческий анализ художественной практики, отдавая предпочтение тем периодам развития искусства, которые имеют встречные примеры самоанализа и самооценки творческого процесса самими художниками (Леонардо да Винчи, Ф.Шиллер, Э.Золя, О.Уайльд, И.Франко, Л.Украинка, О.Кобылянская, В.Винниченко, И.Бергман, Л.Висконти и др.).

Ключевые слова: художественное творчество, межнаучный подход, эстетический параметр, видообразование искусства, эстетическое творче-ской личности, самоанализ художника, константы активизации творческого процесса.

Onishchenko O.I. Artistic Сreativity in the Context of Humanities. - Manuscript.

The thesis on competition of a scientific degree of the doctor of philosophy sciences on the speciality 09.00.08 - Aesthetics. - Institute of Philosophy named after G.S.Skovoroda of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2002.

The thesis contains theoretic analysis of artistic creativity as an interscientific - aesthetics, psychology, ethics, artcriticism - problem, which is actively connected with the dynamics of formations of art's species and the process of the exposure of artist's creative potential.

On the base of the analysis of historic-aesthetical tradition, the thesis reflects theoretically mixed character of development of the problem of artistic creativity and shows that only during the 2nd part of the XIX-th - XX-th cent. it has become the object of wide interscientific analysis.

Being grounded on the basis of the four parametres of artistic creativity investigation such as, aesthetical, psychological, ethical and art criticism, the thesis introduces series of statements, the totality of which shows a specific character and originality of the process of creativity, non-triviality of artist's personality, self-sufficiency and aesthetical value of works of apt: the aesthetic of a creative person, “motive” and “stimulus” of creativity, the experience of artist's self-analysis, the nature of artistic genius, “space”, “time”, “memory”, “immediate impression” as the constants of the activization of the creative process, creation in the context of “positive and negative” psychology, artist's professional ethics, etc .

The experience of Ukrainian scientists including historical tradition and the modern state of art, the elucidation of artistic creativity in the context of humanitarian knowledge has been systematized for the very first time in the Ukrainian aesthetics

The author's conception is rested upon the aesthetic analysis of art's practice, giving preference to those periods of art's development which have counter-examples of artists (Leonardo da Vinchi, F.Shiller, E.Zolya, O.Wilde, I.Franko, L.Ukrainka, O.Kobulyanska, V.Vinnuchenko, I.Bergman, L.Visconti and so on.

Key words: artistic creativity, interscientific approach, aesthetic parametre, formation of art's species, the aesthetic of a creative personality, an artist's self-analysis, constants of activization of the creative process.

Размещено на Allbest.ru