Етика та естетика

Размещено на http://www.allbest.ru/

27

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА"

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА

За редакцією В.Л. Петрушенка

Львів 2008

Рекомендовано Науково-методичною радою Національного університету Львівська політехніка як навчальний посібник для студентів усіх напрямів підготовки.

Автори:

Петрушенко В.Л., Сурмай І.М., Карвацька Г.Ф., Мазур Л.І., Шадських Ю.Г.

Рецензенти:

Мирський Р.Я., доктор філософських наук, професор,

Повторена С.М., кандидат філософських наук, доцент.

Петрушенко В.Л. та ін.

Э90 Етика та естетика: Навчальний посібник / В.Л. Петрушенко, І.М. Сурмай, Г.Ф. Карвацька, Л.І. Мaзур, Ю.Г. Шадських. За ред. В.Л. Петрушенко. - Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2008. - 180 с.

В навчальному посібнику достатньо повно та у відповідності із програмою навчального курсу розглядаються найбільш важливі проблеми етики та естетики як наукових напрямів та морального і естетичного як реальних сфер людської життєдіяльності. Додатково подаються такі явища сучасного життя, як молодіжна мода, технічна естетика. Посібник написаний із урахуванням існуючих вітчизняних видань на дану тему, але у відповідності із авторським баченням найбільш гострих та важливих проблем етики та естетики як філософських наук.

Призначено для студентів та викладачів ВНЗ України, а також тих, хто цікавиться проблемами етики та естетики.

©Національний університет

"Львівська політехніка", 2008.

Вступ

Етика та естетика належать до таких дисциплін, які традиційно викликають зацікавленість багатьох людей хоча б тому, що вони пов'язуються із досить вагомими та авторитетними людьми, наприклад, такими, як Сократ, Сенека, Епіктет, Аврелій Августин, І. Кант, Б. Спіноза та ін. Мало існує освічених людей в усьому світі, які б не чули колись, що Сократ був видатним моралістом, а Христос та Будда взагалі постали засновниками цілих своєрідних етичних світів. Деякі досить відомі філософи настільки високо ставили ці науки, що вважали, що саме вони повинні завершувати та увінчувати собою вершину усіх філософських знань.

Цікаво зазначити - а це є загально відомим фактом, що навіть в тих спільнотах, де нібито проповідуються аморалізм та демонстративне нехтування етикою, як от у бандитських угрупуваннях, серед сукупностей десоціалізованих осіб, існують свої своєрідні етики та моралі, а також і якась своя особлива естетика, що проявляється в манері поведінки, в особливих деталях одягу та ін. - Все це свідчить про певну обов'язковість та нав'язливість етики та естетики, про їх неминучу присутність в людському суспільстві.

Як правило, під етикою розуміють науку про норми та правили людської поведінки, а під естетикою - науку про мистецтво та мистецьку діяльність, і не можна сказати, щоби таке вважання було безпідставним. Проте при більш уважному підході ситуація тут виглядає складніше; ми знаємо, що навіть в угрупуваннях тварин існує щось схоже на "кодекси поведінки" (це особливо стосується відносин всередині зграй хижаків, так званих шлюбних ігор та ін.). Чи можемо ми звідси зробити висновок про те, що норми людської поведінки є розвитком та продовженням певних правил та засад поведінки в світі тварин? - Слід сказати, що такий висновок є не рідкісним серед етичної літератури. Так само досить часто й естетику розглядають як такий само розвиток реакцій тварин на зовнішній вигляд та дії одне одного. Але, з іншої сторони, відомо, що ті ж шлюбні ігри в певних видах тварин із покоління в покоління, із віку в вік лишаються незмінними, що свідчить про їх генетичну зумовленість, про те, що вони є не результатом довільного і тим більше свідомого вибору. Зовсім інакша ситуація в людському світі: тут від країни до країни, від регіону до регіону (а інколи навіть від населеного пункту до іншого населеного пункту), тим паче - від певної історичної епохи до іншої - норми поведінки та звичаї дуже відчутно змінюються, постають досить часто примхливими та несподіваними, що, таким чином, свідчить про відсутність якоїсь генетичної програми в їх діях та проявах. Звідси виникає болюче питання: на чому ж тримаються такого роду явища, якщо вони не зумовлені генетично? А до того ж: чи варто ставитись до них достатньо серйозно, якщо вони є умовними і приймаються лише на основі угоди та звички?

В початковому значенні давньогрецьке слово "етос" позначало місце перебування людини, тобто достатньо точно та проникливо відносило етичні явища лише до людини. Як же пов'язані етичні проблеми із людиною, її особливостями, її природою, її найпершими та власне людськими потребами? - Всі ці питання - із розряду філософських, а тому етику та естетику від давніх часів розробляли саме філософи, та й за переліком основних напрямів людської інтелектуальної діяльності вони відносяться до філософського відомства. Отже, заглиблюватись у ці сфери знання - значить займатись філософією. А тому від самого початку варто зрозуміти, що в цих дисциплінах ставляться та розглядаються дуже важливі, симптоматичні саме для людського самоосмислення питання. Ці науки мають відношення до практики життя, до людських вчинків, особливостей тої території, яку ми можемо назвати територією людськості, проте ми не повинні їх спрощувати та перетворювати на зацікавлене обговорення на дозвіллі, чи ще гірше - на балаканину. Врешті - решт ці науки постають своєрідним людським самоодкровенням. Це значить, що не лише ступінь серйозності при їх вивченні, а й ступінь щирості повинні бути високими.

Даний навчальний посібник має на меті сприяти вступу у проблематику етики та естетики, він побудований у відповідності до програми навчального процесу перш за все у вищих технічних навчальних закладах, проте може використовуватись і поза їх межами, оскільки в ньому йдеться про ті теми, які входять в осереддя етичної та естетичної сфер людської життєдіяльності. Вихідні ідейні засади та структура навчального посібника розроблені доктором філософських наук, професором В.Л. Петрушенком та кандидатом філософських наук, доцентом І.М. Сурмай.

Розділи посібника виконали: тема І - ІІ - проф. Петрушенко В.Л.; тема ІІІ, пит. 1-2 - проф. Петрушенко В.Л., доц. Карвацька Г.Ф.; тема ІІІ, пит. 3-4 - доц. Карвацька Г.Ф.; теми IV, VІІ - доц. Сурмай І.М.; тема V - доц. Мазур Л.І.; тема VІ, пит. 1-3 - проф. Петрушенко В.Л., доц. Шадських Ю.Г.; тема VІ, пит. 4 - доц. Сурмай І.М.

Тема 1. Етика та естетика в системі соціально-гуманітарного знання

Етика та естетика, як вже зазначалось у Вступі, позначають сфери знання, що мають пряме відношення до людини, людського відношення до дійсності будь-якого роду, хоча на першому плані і в тому, і в іншому випадку, перебувають людські взаємини. Саме взаємини між людьми визначають етичні та естетичні уявлення. Проте сфера людського - тобто, людських стосунків, людських взаємодій, людської життєдіяльності, - це є сфера надзвичайно особлива в плані її вивчення та осмислення. За звичай цю сферу в залежності від того, на що падає наголос, називають сферою соціальних або гуманітарних явищ та процесів. Коли наголос падає на суспільні явища та процеси, на все те, що пов'язане із існуванням суспільства, суспільним порядком, суспільними інститутами, нормами, установами, йдеться про соціальну сферу, а коли на перший план виходить свідомість, міркування, духовні явища та процеси, йдеться про гуманітарну реальність.

При такому окресленні цих сфер не може не кидатись у вічі їх страшенна навантаженість суб'єктивними прагненнями, інтересами, бажаннями, адже суспільне та духовне прямо і безпосередньо стосується людини, внаслідок чого тут майже неможливе відсторонення, байдужий, неупереджений підхід. Тут спостерігаються зіткнення думок, інтересів, прагнень, панує дух змагання, а то й прямої, інколи дуже гострої боротьби. За таких обставин мимоволі виникає питання про можливості соціально-гуманітарного пізнання, адже у пізнанні ми ставимо перед собою завдання інтелектуально виявити та окреслити найважливіші риси певних явищ безвідносно до того, чи вони нам подобаються, чи ні. Наприклад, коли мікробіологи вивчають якій смертельно небезпечний для людського здоров'я вірус, вони вивчають його не тому, що він їх подобається, і не так, що те, що їх приваблює, враховується, а те, що не приваблює, заперечується; ясно, що правильне вивчення передбачає всебічне охоплення явища, врахування як можна більшої кількості його властивостей та якостей. Зовсім інше ми спостерігаємо в сфері соціально-гуманітарного пізнання: тут прямі людські інтереси та зацікавлення значною мірою визначають предмет і спрямованість пізнавальних зусиль, тобто пізнання виділяє ті сторони явища, які чомусь перш за все вважаються значущими для того, хто пізнає.

Найпростіший висновок із таким чином поданої найпершої особливості соціально-гуманітарного пізнання може бути зроблений такий: соціально-гуманітарне пізнання як правильне та неупереджене інтелектуальне осмислення явищ дійсності просто неможливе. Або ж у кращому разі воно буде давати викривлену, модифіковану картину реальності. І такий висновок є не дивиною у даній сфері: досить багато науковців, філософів, соціологів робили й роблять відносно соціально-гуманітарних процесів саме такий висновок. Проте, поставимо інше питання: а чи можливо виключити людину із цієї сфери задля того, щоби розглядати її відсторонено? Скажімо, процеси, що їх вивчає та ж мікробіологія, відбуваються поза участю людини, соціально-гуманітарні процеси - це процеси, зумовлені саме людською активністю, поза людиною їх немає ф бути не може. Отже, вилучити із них людину не можна. Окрім того, саме участь людини в цих процесах робить останні відкритими для пізнання, доступними пізнанню. Отже, зацікавлене відношення людини до сфери соціально-гуманітарних явищ і процесів є необхідним моментом для більш органічного проникнення в їх сутність, для більш прямого їх спостереження і дослідження. Ясно, що дослідження при цьому повинно бути не таким, як дослідження природних процесів, але це не значить, що воно є неможливим.

Поставимо питання: яким саме повинно бути соціально-гуманітарне пізнання? - Перш за все, воно повинно володіти особливими засобами пізнавальної діяльності: тут не можна застосувати хімічні реактиви, прилади вимірювання, майже неможливий експеримент. На перший план тут виходять такі специфічні методи пізнання, як системний аналіз, структурно-функціональний аналіз, категоріальний аналіз, опитування, анкетування та ін. При тому дуже важливого значення набувають методи опрацювання знакових процесів і явищ, оскільки чим далі, тим більше і процеси соціально-гуманітарного плану, і їх результати постають перед нами як особлива реальність саме у знаковій формі.

Замислимось над тим, за яких умов ми могли би сподіватись на виправданий результат соціально-гуманітарного пізнання, враховуючи те, що тут завжди присутня зацікавлена позиція та не можливе відсторонене відношення. Напевне, перш за все ми повинні були би брати до уваги не лише свою власну позицію, а максимально враховувати підходи та бачення всіх (по можливості) учасників певних соціальних або гуманітарних процесів, адже якщо включення людини в ці процеси тільки й надає можливість їх сприймати та розуміти, то, умовно кажучи, "більша кількість розумінь" дасть нам і повнішу картину таких процесів. Отже, інтегральний підхід постає бажаним, а то й неминучим у такому пізнанні.

По-друге, відсутність єдино об'єктивної та відстороненої позиції передбачає, що нарощування знань в цій сфері можливе не тому, що ми проводимо нові експерименти або ж застосовуємо нові прилади, а лише завдяки тому, що ми піддаємо інтерпретації вже наявні знання і відомості. Такого роду інтерпретації є не просто довільною балаканиною, а прагненням виявити в обговорюваних питаннях те, що ще не виявлене, залишилось прихованим. Інтерпретаційний характер гуманітарного пізнання базується на припущенні, що ми виносимо на поверхню певні внутрішні можливості у нашому людському ставленні до дійсності, що ще не проявились.

По-третє, навряд чи можна сподіватись на успішне пізнання явищ соціально-гуманітарного плану поза активною комунікацією між численними суб'єктами пізнавальної діяльності, адже навряд чи будь-яка окрема людина може зайняти якесь привілейоване становище в соціально-гуманітарних процесах, тобто таке становище, яке б дозволяло бачити все поле цих процесів "єдино правильно": тут треба об'єднати зусилля різних людей, а, значить, ввести їх у взаємний обмін результатами пізнання.

Нарешті, по-четверте, соціально-гуманітарне пізнання передбачає сповідування позиції толерантного відношення до будь-яких позицій, точок зору, концепцій та методологічних установок.

Всі ці особливості соціально-гуманітарного пізнання складають загалом те, що називається в сучасній філософії пізнавальним дискурсом, тобто формою розгортання міркувань, що відбуваються в режимі обміну домок, їх співставлення та пошуків взаємно прийнятних рішень.

Всі названі особливості соціально-гуманітарного пізнання важливо враховувати й при обговоренні проблем етики та естетики, бо названі науки мають, як вже зазначалось, яскраво виражений характер соціально-гуманітарного знання. Тобто, при розгляді етико-естетичної проблематики ми повинні враховувати як можна більшу кількість різних підходів до них, різних тлумачень, піддавати їх власній інтерпретації, терпимо ставитись до тих інтерпретацій, які не співпадають із нашими або й навіть їм суперечать. В іншому випадку ми будемо зовсім неадекватні природі того, про що ми хочемо мати певні знання.

Питання 2. Етимологія термінів "етика" та "мораль". Предмет етики. Співвідношення моральних, релігійних та юридичних норм в суспільному житті

Знайомство із предметом наших дисциплін доречно розпочати із пояснення термінів, що їх позначають, оскільки досить часто (хоча не завжди та не обов'язково) саме значення терміну дозволяє нам побачити дещо важливе в тому предметі, що ми його обговорюємо. Термін "етика" має давньогрецьке походження; вихідним словом було слово "етос", що в одному із його давніх значень перекладається як "місце перебування людини". Інші значення - звичай, особливості поведінки. Ці значення засвідчують, що під етичним з давніх часів розумілося щось притаманне людині, щось належне для неї та таке, що неодмінно повинно було би виконуватись людьми. Термін "мораль" походить від латинського слова "морес", якому загалом приписують майже ті ж самі значення, що й слову "етос": звичаї, особливості поведінки. Саме словом "морес" римляни перекладали грецьке слово "етос". Отже, у вихідному значенні слова "етика" та "мораль" постають різномовними синонімами. Але в історичному розвитку європейської культури сталося так, що врешті значення цих термінів дещо розійшлося: словом мораль (від лат. "мораліс") стали позначати певну сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких людини повинні були би дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. Етика ж, оскільки цей термін мав батьківщиною Стародавню Грецію, яку традиційно пов'язують із началами філософії, почала використовуватись в значенні філософської науки про мораль. Отже, в найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки, а етика - як філософська наука про мораль.

Виникає питання: чому не можна обмежитись чимось одним - або мораллю, або етикою, а до того ж: чим викликана потреба саме у філософській науці про мораль? Для відповіді на ці питання ми повинні уважніше придивитись до деяких аспектів людської поведінки. В цілому ми розуміємо, що людська поведінка повинна якось регламентуватись хоча б тому, що людина як правило має свободу у виборі своїх дій та вчинків, отже, їй потрібні опори, орієнтири, застереження, правила, навіть просто знання про можливий хід та наслідки своїх певних дій, пов'язаних із відношеннями до інших людей. Ми також повинні додати до цього й те, що люди не керуються в своїх діях генетичними програмами поведінки (тобто - вродженими чи набутими інстинктами), оскільки при наявності інстинктів не ми ними керуємо, а вони нами, тому в такому випадку не може існувати умов для вибору поведінки. Отже, норми людської поведінки повинні базуватись не на генетичних програмах, а на якихось інших засадах, які ми попередньо можемо назвати культурно виробленими дозволами та заборонами. Зрозуміло також, що ці дозволи та заборони повинні враховувати і свободу волі людини, і її розумність, і, врешті, те, що людські стосунки відбуваються не на тлі біологічних дій та потреб, а на тлі культурно-історичних процесів та явищ, на тлі колосальної маси штучних речей та засобів людської життєдіяльності (артефактів), на тлі мистецтва, форм соціальної організації життя (таких, як право, держава, управління та ін.). Вже в дані часи людина почала виділяти себе з-поміж інших живих істот та явищ природи, оскільки поставала в своїх виявленнях не простою одиницею активності, а суб'єктом дій, не в стандартизованих структурах виживання, а через варіативність вибору способу дій, не через реакції та відчуття, а через уявлення, образи, думки, які не співпадали із наочно наданим. Це значить, що людина відірвалась від природно-космічного процесу, а тому повинна була виробити якість нові засади для своєї життєдіяльності. Якщо ми спробуємо подумки врахувати хоч якоюсь мірою означені чинники формування норм людських взаємин, ми повинні врешті зрозуміти, що характер дій людини, умовна "траєкторія" її руху всередині соціального простору повинні спиратись на досить продумані та складно обумовлені правила і норми. Проте, скажемо прямо, далеко не всі люди (а, може, навіть більшість їх) все це враховують або просто звертають на це увагу. Звідси виникає відома нам із власного життєвого досвіду ситуація: людина знає, як належить робити, яка саме поведінка від неї вимагається, що вважається гідним, а що не гідним людини, проте чомусь цього не дотримується, намагається цього уникнути. Як можна схарактеризувати таку позицію? - Якщо людина в цілому визнає необхідність та значення моральних норм, її навряд чи можна назвати аморальною людиною, проте якщо вона, визнаючи їх роль і значення, не виконує їх, то в даному випадку її дії можна характеризувати як неморальні. В деяких мовах існують спеціальні терміни для відрізнення напряму думок в сфері моралі від реальних дій; наприклад, в російській мові існують терміни "мораль" і "нравственность": моральною є людина, що визнає важливість і значення норм і правил моралі для життя, але при тому така людина може інколи чинити "безнравственно". В українській мові і те, і інше позначається одним словом "моральність". Отже, моральність - це і визнання необхідності норм моралі, і їх дотримання. Були спроби подавати російський термін "нравственность" спеціальним словом "моральнісність", але поки що цей термін не прижився. Тому будемо пам'ятати, що "моральність" в українській мові - це слово, що позначає і стан думок в сфері моралі, і поведінку, що орієнтована на виконання норм моралі. Ту людину, яка відкидає або заперечує доречність, виправданість існування моральних норм, називають "аморальною", а людину, що вважає, що цими нормами можна спокійно знехтувати у діях щодо якоїсь конкретної людини або життєвої ситуації, називають "циніком" (моральна позиція відповідно називається "цинізм"; слово пішло від назви філософської течії у Стародавній Греції, що відкидала як умовні будь-які норми людської поведінки). Існує також позиція "імморалізму", що стверджує неможливість та недоречність обмеження життя будь-якими нормами, тобто із цієї позиції життя не підлягає моральному регулюванню, знаходиться поза мораллю. Таку позицію в свій час доводив відомий німецький філософ Ф. Ніцше.

Наше попереднє знайомство із явищами етичної сфери викликає додаткову низку питань. По-перше, ми знаємо, що людську поведінку регулює не лише мораль, а й право, релігія; чим відрізняються моральні норми від релігійних та правових (юридичних)? По-друге, на чому (на яких засадах, діях яких суспільних органів) тримаються моральні норми та правила? Нарешті, чому наука про мораль повинна бути саме філософською наукою? - Спробуємо дати відповіді на ці важливі питання, поза якими наше розуміння моралі та етики скоріше за все залишиться поверховим.

Чим відрізняються моральні норми людської поведінки від, перш за все, юридичних? Якщо ми придивимося до юридичних норм, то помітимо, що вони встановляються спеціальними, так званими повноважними органами певного суспільства (держави) та постають загальнообов'язковими, тобто такими, що їх у відповідних ситуаціях повинні виконувати однотипно (однаково) всі члени суспільства. Обов'язковість юридичних норм носить навіть примусовий характер, оскільки за їх дотриманням та виконанням слідкують спеціальні, так звані - правоохоронні органи. Якщо якісь члени суспільства порушують його юридичні норми, не вважають за необхідне зважати на них, то вони підпадають під юридичну відповідальність, а остання передбачає цілу низку спеціальних заходів та покарань, що застосовуються до правопорушників та правових нігілістів (тих людей, що відкидають закони держави).

Окрім юридичних норм певні правила життя проповідують також різноманітні релігії. Особливістю релігійних норм постає їх освяченість божественним авторитетом, тобто в абсолютній більшості релігій вважається, що ті найперші настанови на життя, що їх пропагують та насаджують її служителі, передані людям Богом прямо чи через якихось пророків, святих, ясновидців, месій. Як правило, релігійні норми стосуються не другорядних питань життя, а, навпаки, найважливіших: про стан людської душі, людську долю, людське майбутнє, про життєві покарання та винагороди. Основними чинниками дотримання таких норм стають віра, божественний (а також і церковний) авторитет та страх людини перед вищими силами та можливими покараннями. Звичайно, це далеко не всі чинники, оскільки досить багато релігій закликають людину любити Бога, відчувати прямий зв'язок із Ним, присутність Бога в людській долі та душі. І все ж до певної міри справедливим щодо релігії залишається докір, висунутий ще давньогрецьким філософом Демокритом: він казав про те, що релігія вважає кожну людину за сутністю злочинною, оскільки не сподівається на те, що людина сама, поза божественними настановами та страхом покарань, буде шляхетною та доброчинною. Людина ж, яка не вірить у Бога, буде чинити зло або добро сама собою, від своєї власної сутності та природи. І дійсно, наприклад, християнська релігія вважає, що людина внаслідок гріхопадіння сама вже не може стати на шлях добра; їй потрібна божественна підтримка (благодать). Релігійна свідомість передбачає, що людині потрібні застороги, настанови, покарання; досить часто ми чуємо, як релігійно налаштовані люди похилого віку кажуть про молодь, що вона-де не боїться Бога, а тому й розбещена.

На відміну від названих різновидів норм людської поведінки та способів введення людини в належні, гідні людини способи дій, моральні норми тримаються зовсім іншими засадами. Як правило, виділяють "три стовпи" утвердження та дії моральних норм, тому вважається, що виконання моральних норм тримається на:

1) культурно-історичних традиціях, звичаях, що прищеплюються людині через виховання;

2) авторитеті громадської думки, що певною мірою виражає та відображає зазначені в пункті першому звичаї та традиції, переводячи останні в простір соціальної психології;

3) сумлінні, внутрішньому людському відношенні до своїх людських обов'язків, власної гідності та гідності інших людей.

Якщо вдуматись у ці три провідні засади функціонування моральних норм, то можна й потрібно оцінити їх всі належною мірою. Для більшості людей норми поведінки постають елементами виховання, традицій, звичаїв, настанов старшого покоління. Такий спосіб існування є нормальним для моральних норм, проте надійність та виправданість в такий спосіб набутих норм є дещо сумнівною. По-перше, людям, як правило, не пояснюють, чому саме таких норм та звичаїв слід дотримуватись, а якщо пояснюють, то дуже специфічно: просто кажуть "Мої батьки робили так, я роблю так, і ти повинен робити та само". По-друге, такого роду прищеплені норми та звичаї не передбачають людського вибору, моральної творчості, новацій, а тому вони не спрацьовують у незвичних, не стандартних ситуаціях. По-третє, при цьому лишається в тіні самий зміст такого роду норм, їх зв'язок із людиною, оскільки час та умови їх виникнення лишається невідомим. Відповідно, до них не можна поставитись із розумінням, внутрішнім переконанням. Тому й виходить, що норми поведінки, прищеплені людині через традиції виховання та позбавлені надійних внутрішніх засад, інколи досить легко деформуються, забуваються, відкидаються, особливо на тлі стрімких змін сучасного життя. Не підлягає сумніву бажаність свідомого ставлення до засад свого життя та своєї поведінки, проте освячене традицією має своє виправдання. Досить часто молоді люди вважають традиції попередніх поколінь різновидом забобонів або й просто чимось віджилим та застарілим. Лише разом із життєвим досвідом приходить усвідомлення значущості традицій, звичаїв, ритуалів, бо саме вони вносять внутрішню стабільність у потік людського життя, стабілізуючи його не ззовні, а із середини. Відомо, якого важливого значення надають традиціям та ритуалам у східних цивілізаціях, бо там вважається, що лише неперервне багатовікове тривання може свідчити про життєздатність тих чи інших складових людського життя. У людському житті все так чи інакше, тою чи іншою мірою просякнуте задумом, намірами, сенсом, а тому просте виконання традицій та звичаїв спроможне вводити людину в певний життєвий настрій, пропитуватись певними думками, проникати в глибинні життєві сенси.

Так само навряд чи можна вважати громадську думку виключно тиранічною, хоча такий момент в ній може бути справді наявним. Врешті-решт важливо розуміти, що ми самі із своїми станами свідомості, ідеями та переконаннями створюємо загальну духовну атмосферу суспільства, тому ми маємо не якесь зовнішнє, стороннє відношення до неї, а внутрішнє, осяяне сенсом, розумністю. Те ж саме ми повинні приписувати й іншим членам суспільства. Проте, безумовно, вирішальну роль у функціонуванні моральних норм та їх дотримуванні відіграє людське сумління: якими би не були виховання, загальні настанови та настрої, якщо людина всередині себе самої не здійснить вибір на користь того чи іншого ставлення до моралі, ніяким примусом, ніякими умовляннями цього ніхто не зробить. Звідси стає зрозумілим найбільш важливий та вирішальний момент у природі моральних норм: вони виражають внутрішнє, особистісне прийняття чи не прийняття певних характеристик людських стосунків, тобто ту міру людськості, яку кожна людина здатна та згідна прийняти в свою душу та свою думку. Інколи кажуть так: у відношенні до моралі (чи просто - в моральності) проявляється те, якою мірою та інша людина є людиною, якою мірою вона відповідає людській сутності. Стає також зрозумілим, чим моральне відношення відрізняється від релігійного: у моральному рішенні над людиною ніхто не стоїть, вона сама виявляє себе як перша і остання інстанція морального рішення і вибору.

Вдумаємося ще раз у характер моральних норм: із урахуванням всього сказаного, можна стверджувати, що моральні норми постають єдністю суспільного та індивідуального, наданого (навіть нав'язаного) та вибраного, регламентованого та довільного, історичного та наявного, прийнятного та неприйнятного. Точніше, вони формуються на перехресті, зіткненні названих чинників та факторів, постаючи чимось стабілізованим, проте й нестійким, готовим до змін та перетворень. Вони є чимось суто людським, але й до певної міри і надлюдським, оскільки в них знаходять своє виявлення не лише усвідомлені людьми умови їх життя, діяльності, людських взаємин, а й також неусвідомлені, такі, що сягають загальних онтологічних засад буття людини як істоти водночас природно-космічної та соціально-культурної та одухотвореної. Тому в етичних нормах діють не лише розуміння, міркування, раціональний вибір, а й інтуїція, емоції, почуття, прагнення. Звідси випливає, що поза зверненням до моралі навряд чи ми зможемо належною мірою зрозуміти людину.

На основі проведення відмінностей між моральними та юридичними нормами можна тепер зрозуміти, чому в сучасному суспільстві поведінка людини регулюється двома такими типами норм; здавалося б, якщо є юридичні норми, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства, якщо за їх дотриманням ретельно слідкують спеціальні органи, якщо, врешті, за їх невиконання карають, навіщо потрібні ще й моральні норми? Доречно сказати, що в деяких західноєвропейських країнах інколи якраз і вважають, що самих лише юридичних норм для регулювання людських взаємин цілком достатньо. Такого роду настрої простежуються в Англії, в США. В такому підході проглядаються деякі свої резони, що не позбавлені сенсу: якщо людина ретельно виконує юридичні норми, то вона забезпечує тим самим собі життєву стабільність та не завдає шкоди іншим людям. Проте в цій же позиції можна побачити й певні елементи людської взаємної байдужості, бо ми знаємо, що ті ж самі дії, що пов'язані із виконанням якихось обов'язків, можна робити по-різному: сумлінно, не сумлінно, натхненно, із внутрішнім спротивмо та ін. Якщо ж припустити відсутність зовнішнього контролю за людиною, то під запитанням опиниться й прогнозування її поведінки. Таким чином, існування юридичних норм не відміняє потребу в таких нормах життя та поведінки, природа яких зумовлена власним людським вибором, що є виключно внутрішнім вибором та рішенням і що передбачає прояв автентичних глибинних якостей тої людини, що обирає.

Отже, серед тих норм, що регулюють людську поведінку в суспільстві та людські взаємини прямо виражають людську сутність та характеристики людської особистості саме моральні норми. А оскільки все те, що стосується духовних процесів людини, її внутрішніх проявів та характеристик, проявів її самовладності, її суб'єктивності перебуває у віданні філософії, то й етика, як наука про мораль, її природу, характер функціонування моральних норм, постає саме філософською наукою. Зрозуміло також і те, що предметом цієї науки постає як природа моралі, так і її відношення до людини, людськості, людської духовності, загальних особливостей та засад людського способу буття.

На звершення розгляду даного питання зазначимо, що попри ті відмінності між поняттями "етика" та "мораль", що були окреслені на початку розгляду питання, ці терміни досить часто вживаються як синоніми, тобто досить часто люди кажуть "етичні проблеми", але також в тих же самих випадках - "моральні проблеми", "етичні явища" - "моральні явища", "етична ситуація" - "моральна ситуація" та ін. Також досить часто для того, щоби засвідчити принципову єдність етики та моралі використовують словосполучення "морально-етичне". Враховуючи сказане, слід відмовитись від якоїсь радикальної та однозначної позиції в практиці вживання даних слів та пам'ятати одне: треба розуміти існуючи тут відмінності, що стосуються змісту та спрямованості даних явищ дійсності, та враховувати їх.

Питання 3. Предмет естетики. Співвідношення етики та естетики та їх структура

Якоюсь мірою окреслені характеристики етики поширюються й на естетику та її важливі особливості, хоча йдеться тут про дещо інше. Слово "естетика" також має давньогрецьке походження і перекладається воно перш за все і переважно як чуттєве, почуттєве. Із давніх часів люди помітили те, що їх почуття постають досить важливим чинником поведінки, а інколи влада почуттів виявляється сильнішою за доведення розуму та здоровий глузд. І взагалі почуття не живуть самі по собі, десь відсторонено від процесів життя, а вплетені в них, тому суттєво позначаються на всьому, що відбувається із людиною. Так само люди давно помітили, що почуття діють і проявляються амбівалентно (подвійно): вони або є позитивними (викликають задоволення, приносять задоволення), або негативними (приносять страждання). Людські почуття можуть мати досить різні джерела виникнення: це можуть бути взаємини між людьми, хід розгортання певних людських доцільних дій, стан людського здоров'я та самопочуття людини. Проте одна риса людської чуттєвості здавна постала для людини водночас як очевидно помітна, так і загадкова: йдеться про людську реакцію на те явище, що традиційно називають красою. Чому? - Перш за все тому, що всі інші названі джерела почуттів не пов'язані такою мірою із найсуттєвішими особливостями суто людського відношення до дійсності. Останнє передбачає те, що ми сприймаємо дійсність через "екран свідомості", тобто через ті інтелектуальні утворення, що формуються в нашій свідомості (знання, образи, уявлення). Чим багатшими та гнучкішими будуть такі утворення, тим яскравішою та багатоманітною буде відкрита нам дійсність. Відчуття краси, реакція на красу зумовлені загальними особливостями людського відношення до дійсності, опосередкованого свідомістю, тобто тими образами та уявленнями, що ми їх маємо в своїй свідомості. Тому в естетиці таке важливе місце відведене саме поняттю "образу", оскільки там, де є прямі реакції на дію зовнішніх чинників, тим більше - чинників суто вітального (прямого життєвого) значення, там вести розмову про естетичне можна хиба що через проведення певних аналогій із людиною та її сприйняттям дійсності. Отже, при тому, що ми здатні мати почуття із різних джерел, лише в такому нашому відношенні до дійсності, в якому на перший план виходять переживання краси, гармонії, виразності в їх образному втіленні, ми їх маємо в специфічно людський спосіб, маємо їх, так би мовити, всім контекстом свого душевного стану. Саме таке відношення до дійсності, яке викликається перш за все та переважно нашим суто людським зачаруванням красою, постає предметом естетики (або є естетичним відношенням).

Сила краси, її, навіть можна сказати, непереможна могутність була давно виявлена людською думкою і давно постала предметом осмислення, а то й загадкою. Ще в цілій низці міфологічних сюжетів явище краси подавалось як майже всевладне, таке, під чарами якого людина втрачала розум, самовладання, йшла на якісь необдумані кроки, а то й губила себе. Можна згадати біблійну царицю Савську, Нарциса, що закохався в своє відображення в воді, героїв давньогрецького епосу, Тристана та Ізольду, Лейлі та Менджуна, героя оповідання М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" та ін.

Людська чутливість до краси досить повно та яскраво проявляється в різного роду художньо-мистецькій діяльності, у різновидах та творах мистецтва. Проте осмислення природи краси виявилось надзвичайно складним та утаємниченим: вже, наприклад, життєвий досвід дозволяє нам звернути увагу на те, що красиве, чарівне для однієї людини може лишити іншу людину байдужою. Певне сполучення кольорів в одній культурі сприймається як вишукане, а в іншій - як грубе та примітивне. Одні люди (і мислителі) вважають явище краси абсолютно позараціональним, тобто таким, що не може бути пояснене розумом, а інші, навпаки, підводять під обґрунтування цього явища раціональні, навіть суто наукові пояснення (скажімо, геометричні, математичні, лінгвістичні, психологічні, інформативні, етологічні та ін.).

При загальному огляді естетичного відношення особливо кидається у вічі те, що воно яскраво та незаперечно проявляє себе як таке, що належить до соціально-гуманітарної сфери: воно очевидно постає в окресленнях людських зацікавлень, внутрішнього вибору, особистісних інтерпретаціях та ін. В останніх пунктах ми може зазначити, що ніхто не може примусити людину милуватися тим, що для неї постає як відразне, неприємне, таке, що відштовхує. "Про смаки не сперечаються" - стверджує відоме прислів'я, і це є цілком очевидним. Те, що для нас постає у виявленнях краси, не лише нас приваблює, підносить життєвий настрій, а й виконує роль стимулу для життя, певним життєвим орієнтиром та засадою для вибору типу поведінки. Психологія стверджує, що найперші реакції людини на дійсність, ті образи дійсності, що западають їй в душу вже в ранньому віці, значною мірою носять характер естетичних реакцій, а потім саме ці реакції визначають, що та як буде сприймати людина, накопичуючи життєвий досвід. Із такого стану речей стає зрозумілою важлива роль культурного оточення та культурних традицій, всередині яких формується людина. Тобто, естетичні уявлення людини, її естетичні смаки, ідеали, реакції так само як і етичні норми, прищеплюються людині та формуються в її свідомості під впливом виховання, традицій, освіти. Але так само, як і в сфері етики, вирішальна роль тут належить власній "роботі душі", власним зусиллям особистості, бо в естетичному відношенні людина також перебуває в сфері внутрішнього вибору та внутрішньої свободи, тобто тут вона реалізує свої інтимні, органічні потреби.

Між етикою та естетикою існують єдність та відмінність, хоча саме їх єдність, давно помічена людьми, відзначається перш за все. Як і раніше, ми схильні вважати, що красива людина повинна бути наділеною і вищими моральними доброчесностями, тому в нас викликає огиду ситуація, коли краса не доповнюється моральністю; в таких ситуаціях ми кажемо "холодна краса", "потворна краса", "облудна краса". На протязі тривалого часу в різні історичні епохи існувало (й продовжує існувати) переконання в тому, що мистецтво повинно силою краси перш за все пропагувати та прищеплювати людині високі моральні принципи та якості. Особливо такий погляд культивувався в епоху реалістичного мистецтва (із середини ХІХ ст.), коли вважалось, що мистецтво повинно прагнути виразити правду життя, яка ніколи не може бути повною та виправданою поза певними моральними висновками. Слід сказати, що в нашій сучасній суспільній ситуації люди досить гостро переживають засилля на екранах телебачення американських фільмів, які досить часто майже оспівують насильство, сваволю, жорстокість, моральну безпринципність. Як і раніше, ми вважаємо, що мистецтво повинно будити в нас добрі почуття перш за все.

Єдність етики та естетики проявляється певною мірою і в певній тотожності їх структур як напрямів людської духовної діяльності, що певною мірою співвідноситься із етичним та естетичним як особливими сферами людської життєдіяльності. Як правило, в структурі етики та естетики виділяють: а) свідомість (етичну та естетичну); б) діяльність (відповідно, також етичну та естетичну); в) результати цієї діяльності. В етичній та естетичній свідомості присутні ідеї, теорії, погляди, уявлення, ідеали, смаки та відповідні, тобто етичні та естетичні емоції, почуття і переживання. Інколи спеціально поділяють таку свідомість на два рівні: рівень ідей та рівень почуттів. Слід зазначити, що в даних сферах людського життя вагоме місце належить саме емоціям, почуттям, переживанням, оскільки, як вже зазначалось, етика та естетика володіють характером душевно-духовної цілісності, тобто за умов вибору або надання переваг чи-то в етичній сфері, чи-то в естетичній в цей вибір включаються всі людські душевні якості, а не лише розрахунок та раціональний проект.

Етична та естетична діяльність постає проявом людської активності в зазначених сферах, хоча ця активність носить в них дещо відмінний характер: коли йдеться про естетичне, то тут почуття та емоції відіграють провідну, вирішальну роль, адже навряд чи можна творити, наприклад, художні твори в стані байдужості. В етичній діяльності, навпаки, певні міркування, навіть знання та елементарна обізнаність виходять на перший план, оскільки сама сутність етичного передбачає хоч якесь розумове орієнтування в нормах та правилах поведінки. Тому етичну діяльність з часів Аристотеля називають "практичним розумом", тобто йдеться саме про участь розумового міркування у визначенні того, як коли належить вчинити. Етична та естетичні діяльність також по-різному диференційовані: естетична діяльність поділяється на види за сферами та галузями застосування; тут виділяють художню діяльність, мистецьку, прикладну естетичну діяльність, технічну та промислову естетичну діяльність, спортивну та ін. Етична діяльність також може поділятись за цією ознакою (етикет, етика спілкування, бізнесу та ін.), проте важливо також розрізняти внутрішні складові етичної діяльності, де фігурують етичний вибір, етичне рішення, етичний вчинок.

Етична та естетична діяльність не може бути відстороненою від своїх результатів, проте й тут на перший план виходить скоріше відмінність між ними, ніж схожість: результатами естетичної діяльності постають реальні речі, естетичні предмети (які інколи можуть бути ледве вловимими, як-от, наприклад, естетика вчинку, проте в більшості це картини, скульптури, будівлі, орнамент, декор та ін.), тоді як результати етичної діяльності носять перш за все та переважно духовно-інтелектуальний характер. Традиційно вважається, що найпершим результатом етичної діяльності постають почуття задоволення (або незадоволення), спокійного сумління, позитивних реакцій на встановлення миру та злагоди між людьми. Проте й етична діяльність може приносити цілком фізичні результати; наприклад, це може бути врятоване життя, наділення людини якимись матеріальними благами через благодійну діяльність.

Звернемось спеціально до відмінностей між етичними та естетичними спрямуваннями людини: в сфері моралі вибір, що його здійснює людина, визначається співвідношенням позитивного та негативного, врешті - добра і зла. Тобто тут здійснюється вибір між тим, що, умовно кажучи, постає із знаком "плюс" та тим, що постає із знаком "мінус". В естетиці почуття також можуть поставати, як вже відзначалось, позитивними або негативними, але як ті, так і інші все одно належать до сфери естетичного. Тобто естетичними будуть як позитивні, так і негативні почуття, тобто почуття, що викликаються сприйняттям прекрасного, так і сприйняттям потворного, злого. Хоча у звичайному повсякденному вжитку ми досить часто слово "неестетично" сприймаємо як "некрасиве", "потворне", "відштовхуюче". Таким чином, якщо межі етичного визначаються запереченням етики (або моралі), то межі естетичного позначаються відсутністю або не розрізнянням образного та натурального: там, де ми, наприклад, сприймаємо художній твір у прямій проекції на дійсність, естетичне почуття може бути й присутнім, але не відокремленим від натуралістичного. Тому естетичне протистоїть прагматичному: якщо ми сприймаємо пейзаж виключно заклопотано, з позиції потреб виробництва, це не буде естетичне сприйняття. І навпаки, якщо ми читаємо якійсь твір і кажемо: "Це брехня, такого у житті не буває", то ми також перебуваємо за межами суто естетичного відношення. Естетичне відношення, таким чином, це відношення, що фіксує дистанційоване, не пряме, не біологічно чи екологічно зацікавлене відношення до дійсності, а відношення, що відволікає нас від прямої участі в дійсності, занурює в дещо умовний світ (ми би зараз сказали: світ віртуальної реальності), але тим самим світ, який створений людиною, відкритий людині, світ із суттєвим відсотком духовного (чи душевного) забарвлення.

Питання 4. Місце етики та естетики в духовній культурі людства

Із змісту попередніх питань нам стає достатньо зрозумілими предмети, специфіка, спрямованість етики та естетики. Ми можемо достатньо впевнено стверджувати, що обидві ці дисципліни стосуються суто людських зацікавлень та проявів. Власне, вони вводять нас в світ людського буття, значною мірою допомагаючи усвідомити особливості як цього світу, так і людини.

В цілому той світ, яким та в якому живе людина, є світом культури - дечого створеного людиною, а не існуючого в природі та космосі самим собою. Але саме внаслідок того світ культури несе на собі, в своїх формах та своєму змісті суттєві особливості людини, тобто постає таким, що розкриває та виражає її сутність та характерні прояви. Сюди, в цей світ, включають все те, що пов'язане із людською виробничою діяльністю та її технологіями, витвори мистецтва, обряди, культи, церемонії як світського, так і релігійного характеру, досягнення людей в галузі пізнання та розвитку форм розумної поведінки та ін. Проте не виникає сумніву в тому, що сутність культури сягає значно глибших речей, а саме - творчих можливостей людини, що так чи інакше зосереджені в явищах духовного плану. Тому в наукових цілях та цілях управління культуру досить умовно поділяють на матеріальну і духовну, вважаючи її осереддям саме останню. Коли ведуть мову про духовну культуру, на перший план виводять різноманітні стани свідомості, форми проявів свідомого життя та його здобутки. Оскільки етика та естетика стосуються внутрішніх орієнтацій людини, її, можна сказати, інтимних тем та питань, вони входять в склад духовної культури людства і, можна сказати, займають в ній провідне місце.

Як відомо, духовні явища і процеси не мають форм прямого та адекватного матеріального виразу свого змісту: навіть слова мови, які використовує цілком конкретна та відмінні від інших людей особа, є загальними для певної сукупності людей. Але в етиці та естетиці йдеться саме про духовний вибір, духовні рішення та орієнтири. Чи можуть в такому разі етичні та естетичні явища виконати своє призначення? - На це запитання існують відмінні, інколи навіть прямо протилежні твердження і думки. Люди, що мали справу із мистецькою діяльністю, чудово знають, як складно створити щось дійсно своє та оригінальне; як правило, різного роду обставини "збивають" майстра на якісь шаблони, загальноприйнятні взірці та вирішення. З іншої сторони, всім відомі свого роду престижні або модні уподобання в галузі мистецтва: в певні часи в певних країнах люди, що вважають себе обізнаними на мистецтві, ретельно слідкують за тим, хто що читає, які відвідує вистави та музеї; людину, не прилучену до певних мистецьких акцій можуть зневажати як необізнану. Те ж саме можна сказати й на адресу етичних норм: у ХІХ ст. датський філософ С. Кіркегор стверджував, що етичні норми не виражають людської індивідуальності і не служать їй, оскільки вони є однаковими для всіх. Тому, на його думку, триматися моралі - значить відмовлятись від своєї унікальності. Щось схоже ми знаходимо й в думках Ф. Ніцше, який вважав, що будь-які обмеження життя постають його послабленням, тому життя - поза мораллю. Отже, чи справді етика та естетика вводять нас в осереддя людської особистості, в сферу внутрішнього досвіду та вибору?

Слід сказати, що будь-що індивідуальне не може проявити себе як саме неповторне інакше, як лише у відношенні до чогось сталого та загального. Наприклад, якщо в нас немає єдиної міри для вимірювання розмірів тіл, то ми не зможемо виправдано судити про відмінності кожного з них за розмірами, якщо не існує єдиних правил для певних спортивних змагань, то ми не зможемо порівнювати їх між собою та робити висновки щодо унікальності та оригінальності певних спортивних досягнень. Отже, перше, що ми повинні зрозуміти, це те, що існування загальних моральних норм, а також певних стереотипів у поглядах на певні мистецькі явища є необхідною умовою для порівнянь та оцінок дій, поглядів, суджень окремих людей. Уявімо собі, що всі люди чинять на свій власний розсуд, і між ними немає ніяких згод відносно дій; ясно, що в такому випадку у нас не буде ніяких засад для винесення хоч якихось виправданих суджень щодо таких дій.

Але це не значить, що ми, спрощуючи ситуацію, повинні тепер вважати, що чим ретельніше буде якась людина виконувати загальні настанови, тим вона буде оригінальнішою. Звичайно, це не так. Але саме в просторі індивідуального відношення до загальних усталених і може відбутись те, що утворює та виражає нашу неповторність. Тому як вчинки людей, так і їх поведінку слід оцінювати разом і тільки разом із їх намірами, думками, оцінками, судженнями, рішеннями. Поза цим дії людини перетворюються на фізичні явища (чи факти), які можна вимірювати засобами фізики та математики. Тому-то етика та естетика й постають не просто проявами соціально-гуманітарних наук, а й певною концентрацією особливостей соціально-гуманітарного пізнання, бо останнє, як ми вже з'ясували, передбачає комунікацію, інтерпретацію, внутрішній вибір. Значить, цим сферам знання належить центральне, провідне місце в духовній культурі людства. Тому недаремно, коли ми знайомимося із якимись культурами, зниклими цивілізаціями, ми всюди шукаємо їх виявлень чи-то в особливостях людського життя та поведінки, чи-то в формах виявлення їх творчого генію.

Коли ми ведемо розмову про місце етики та естетики в духовній культурі людства, ми не повинні забувати про те, що духовні явища складають органічну та невід'ємну частину загальних процесів людської життєдіяльності. Поза ними ця діяльність була би простим продовженням природно-космічного процесу, в якому люди були би не діячами, а лише його елементами. Тому духовні процеси не можуть бути відрізаними від загальних процесів життя. Але вони не повинні і зливатися із останніми: духовні явища надають процесами життя не лише сенсів, доцільності, а й змістового багатства, адже тільки завдяки свідомості ми здатні вписувати окреме явище, окрему подію в історію, в життя, в ціле поле культури, де дане явище набуває нової складності, звучання, нових виявлень. Тому в духовних явищах дуже специфічно виражаються та виявляються реальні процеси і події. Ми не можемо не помічати певної однобічності в художньому творі, не можемо не відчувати певних меж моральних регулятивів, проте ми повинні розуміти й те, що поза їх присутністю в нашому житті останнє перетворюється на суто біологічний процес.