Етика та естетика

Чи потрібний людині власний досвід зла? Чи може цей досвід мати позитивний характер? Чи може бути “натхнення злом” (Ф. Шеллінг)? Що потрібно людині для того, щоби протистояти злу? У чому специфічна привабливість зла для сучасної людини і чому вона зараз набирає такої сили? Зрозуміло, що відповіді на ці питання не припускають однозначності. Але навряд чи людина може уникнути досвіду зла. В людському житті, як відомо, дитинство інколи розглядається як вік невинності, чистоти, безгрішності. Це пояснюється не тим, що дитина неспроможна учинити чогось такого, що може набути визначень зла, а тому, що сама дитина не знає ні меж між добром і злом, ні наслідків своєї поведінки. Із таким душевним настроєм людина входить у подальші вікові етапи життя, але її дії набувають все ширшого масштабу і починають зачіпати інтереси все більшої кількості людей. В таких випадках незнання меж дій, меж добра і зла вже може обернутись і часто обертається якимись негативними проявами, конфліктами, деструкціями та деформаціями. Якщо людина щиро замислюється над тим, що саме і чому відбувається в ситуаціях так званої втрати безгрішності, то перед нею впритул постають і окреслюються морально-етичні проблеми. Тому можна казати про те, що кожна людина проходить у своєму становленні особистістю як мінімум два етапи: етап невідання добра і зла та етап входження у їх розпізнавання. Що відбувається далі? - На це питання відповісти не просто, оскільки для кожної людини тут все складається по-різному: одні люди, увійшовши в свідоме міркування на морально-етичні теми, вже не залишаються поза ними, набувають та поглиблюють свій моральний досвід. Інші дуже швидко можуть зробити висновок про відносність усіх моральних проблем і надалі ставляться до них не дуже серйозно. Треті можуть сприйняти моральні проблеми взагалі як зайві, такі, що лише заважають добиватись життєвого успіху, а четверті можуть стати свідомими циніками та аморалістами. Всесвітньо відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський колись сказав, що сенс життя він вбачає виключно в свідомому зусиллі, яке людина здійснює для того, щоби зробити себе трохи кращою від тої, якою вона себе віднаходить в житті.

Отже, ми розглянули найбільш важливі окреслення добра і зла як вихідних етичних категорій. Уже сам перелік питань, яких ми торкнулись, свідчить про те, наскільки сьогодні гостро постає проблема осмислення добра і зла і свідоме ставлення до них. Головне полягає в тому, щоби осмислити добро і зло в якості фундаментальних характеристик людського відношення до дійсності, людських взаємин, та вміти відрізняти їх зміст як розумових понять (категорій етики), що фіксують загальні ознаки добра та зла, та того конкретного вигляду, якого в ситуаціях життя можуть набути прояви добра і зла.

Питання 3. Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності (норма, кодекс, звичай, традиція, принципи, ідеали)

Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Увага до цих понять зумовлена перш за все тим, що вони певною мірою поглиблюють наші уявлення про морально-етичні явища тим, що, базуючись на категоріях добра і зла, вони дозволяють краще побачити, як реально діє означена морально-етична альтернатива в тих чи інших формах свої реалізації. Адже моральний вибір, наприклад, і постає дією, в який відбувається розрізняння добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір - це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.

Згідно Аристотелю, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв'язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Філософ писав: "Свідомий вибір - здатне приймати рішення прагнення до того, що залежить від нас…" Важливим здобутком Аристотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.

Аврелій Августин, один із видатніших представників західної патристики, стверджував, що необхідно розрізняти свободу та свободу волі: свобода волі це є можливість обирати з-поміж добра і зла, а свобода проявляється у можливості обрати краще, тобто благо. Відмінність тут вбачалась у тому, що в свободі людина не відсторонена від найзаповітнішого, але вона може спрямувати свою волю і не на краще. Згідно Августина, свобода волі завжди чимось вмотивована, але ці мотиви зумовлені божественним визначенням людської долі, проте людині її доля невідома, а тому вона діє, так би мовити, "від себе". Як бачимо, свобода тут базується на невіданні, а останнє можна вважати проявом в людській свідомості її біологічної та генетичної не запрограмованості. В той же час Августин надавав великого значення волі як розумовій та душевній зосередженості, сконцентрованості, поза якою не може бути ніякої свідомої дії.

Представник зрілої схоластики Іоанн Дунс Скот намагався провести відмінність між справжньою та хибною моральністю: якщо людина робить вибір під дією громадської думки (ще гірше - побоюючись засудження з боку громадської думки), а не відсторонено від неї, тобто лише на основі внутрішніх переконань, то такий вибір буде хибною моральністю. Лише тоді, коли людина виходить із своїх власних внутрішніх переконань щодо добра і зла, її вибір буде справді моральним. В цьому міркуванні простежується бажання зв'язати моральність із совістю та внутрішнім прийняттям або неприйняттям чогось.

У ХІХ ст. в етиці досить активно пропагувався волюнтаризм як етична концепція, що зводила людські вчинки до проявів волі, що є первинною потужною силою не тільки людини, а й світу, але до того ж ця сила не підлягає регулюванню та впорядкуванню з боку розуму. Таким чином, введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване. У зв'язку із цим виникає питання про можливість неконтрольованого та навіть немотивованого морального вибору. Відповідь на це питання безумовно повинна уникати крайнощів або якихось радикальних позицій. Слід визнати, що моральність, моральні норми, звичаї та традиції в своїх засадах та елементах змісту далеко не повною мірою підлягають осмисленню та розумовому поясненню, проте їх виконання ніколи не відбувається інстинктивно або несвідомо; навпаки, людина в своїх моральних діях постає свідомою, перебуваючи, так би мовити, у притомному стані. Хоча ступінь усвідомлення того, що відбувається, як і чому слід робити саме так, щоби це узгоджувалось із моральними вимогами, - все це не може бути визначним однозначно або згідно із якимсь стереотипом. У своєму моральному виборі людина спирається частково на розумне міркування, частково - на інтуїцію, частково - на емоції та почуття. Так званий немотивований вибір скоріше за все є вибором, що не може бути проконтрольований із повною мірою усвідомлення, який відбувається імпульсивно, експресивно, проте, безумовно, не із вимкненою свідомістю. Інколи людина не можу вирішити проблеми вибору на основі розумового міркування: на кожне умовне "так" вона вбачає таке ж умовне "ні", а тому може покладатись (і покладається) на випадок, наприклад, на жеребкування, загадування якоїсь ознаки у зміні ситуації та ін.

Напевне неперевершеним теоретиком "вибору" може вважатись французький філософ і письменник ХХ ст. Ж.-П. Сартр, який наполягав на тому, що людина ні до чого не можу бути примушеною, а тому кожна її дія є результатом вибору - свідомого чи не свідомого. За Сартром, людина відмовляється від вибору лише тому, що кожний свідомий вибір тягне за собою її відповідальність. Що обирає людина, коли вона здійснює моральний вибір? - За Ж.-П. Сартром вона обирає саму себе, тобто обирає спрямованість та зміст свого життя.

Німецький філософ М. Хайдеггер окреслював ситуацію людини як перебування у відкритості буття; це значило, що людина не просто реагує на речі чи ситуації, а вписує їх всі в єдиний та нескінченний горизонт буття. Звідси й випливає більш пізня концепція гуманістичної онтології, яка наполягає на тому, що мірою відповідальності людини за моральний вибір, за здійснені вчинки постає стан буття взагалі: людина несе відповідальність за буття. Тому не лише в стані екологічної кризи, а й у будь-якому виборі людина повинна усвідомлювати, що вона розгортає свої дії саме у горизонті буття, вона змінює стан буття, отже - відповідальність її просто колосальна.

При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції. Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві. Норма - це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють. Якщо, наприклад, вихователь повинен бути високоморальним, то це значить, що він не може дозволяти собі очевидно аморальні дії. Якщо нормальним у моральному плані є повага до людей старшого віку, то безумовно повинна засуджуватись грубість у відношенні до них. Моральні норми, як це вже подавалось у першій темі, можуть бути опертими на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини. Наприклад, в деяких місцевостях слов'янського етносу ще у ХІХ ст. за умов неродючості ґрунтів чи тривалих суховіїв здійснювали такий обряд: в селищі знаходили заміжню жінку, що тривалий час не народжувала дітей, накидали їй на плечі рядно, виводили в поле, розрізали це рядно та закопували у землю. Етнографи встановили, що в давні часи розрізали живіт такої жінки, оскільки вважали, що саме вона заблокувала родючість землі, а коли внутрішні органи закопували в землю, то вважалося, що землі повернули те, чого їй бракувало. Такими "скалками" давніх обрядів постають такі сьогоднішні дії, як "тричі плюнути", постукати по дереву, навіть привітатись при зустрічі.

Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов'язково казати "моральний вчинок" тому, що кожний вчинок постає моральним. Що таке вчинок? - Це така людська дія (або серія дій), що приводить до розв'язання серію альтернатив людської життєвої ситуації, а тому ніби стягує в єдине ціле та в унікальний спосіб те, що, як інколи здається, зв'язати чомусь не можна. Наприклад, двічі Герой Радянського союзу, академік Андрій Сахаров раптом почав писати статті та робити виступи, в яких він спростовував брехливі дані радянської пропаганди щодо реального стану справ із економікою та правами людини в СРСР. На здоровий глузд такого не могло бути, адже ця людина була наділена всіма можливими рангами та пільгами; здавалося б, чого їй ще потрібно? У 1965 році Іван Дзюба перед переглядом кінофільму "Тіні забутих предків" виступив із полум'яною промовою щодо грубих порушень авторських прав та свободи слова в Радянській Україні; це відбулось у ті часи, коли на такий крок, як здавалося, не могла наважитись жодна розумна людина.

Важливість вчинку, гострота та несподіваність його змістових проявів зумовлена також і тим, що тверезий аналіз ситуації ніколи не надає такому вчинку ні гарантій щодо його позитивних наслідків, ні впевненості в його безумовній виправданості. Якби можна було все вирахувати, то це був би вже не вчинок, а лише реалізований ретельно продуманий план дій. Ще одна особливість вчинку полягає в тому, що він яскраво демонструє глибинну цінність та необхідність боротьби за ствердження високої моральності та морального ідеалу. В ході повсякденного життя люди досить часто уживаються із думкою про те, що всі все роблять посередньо, буденно, що не існує справжніх цілей, заради яких можна було би піднестись до високої чистоти в діях та намірах. Але раптом якась людина здійснює вчинок, і це може певною мірою перевернути чиєсь життя, вплинути на громадську думку, засвідчити той факт, що моральність є дійсним та дієвим явищем.

Коли в етиці намагаються осмислити та проаналізувати сутність морального вчинку, то як правили ведуть розмови про умови, обставини, ситуацію, в яких він відбувається, також про мотиви вчинку, його передумови, мету, результати та ін. Все це, безумовно, має відношення до вчинку, проте основним тут постає все ж інше: якщо певні дії особистості набувають характеристик вчинку, то цими діями людина ставить себе у крайню ситуацію, можна сказати - на грань, на край, на які в мить здійснення вчинку виводиться все її життя. До певної міри можна стверджувати, що людина до вчинку та людина після здійснення вчинку - це дещо інша людина. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: "здатна на вчинок"; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки - це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому - розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.

Моральний ідеал, який досить часто постає орієнтиром для вчинку (але також сам може проявлятись та окреслитись через зміст якогось вчинку), є уявленням про певний еталонний стан моральності та моральних чеснот, наприклад, про повну узгодженість думок, слів та дій. Особливістю ідеалу є те, що це є образ (моральної якості, моральних чеснот людини, самої людини, що наділена певними моральними рисами, та ін.), в якому певні позитивні моральні характеристики доведені до гранично можливого стану (повнота добра, беззастережна відданість, криштальна чесність). Якщо певні характеристики морального ідеалу збирають разом і подають в якості сукупності найважливіших морально-етичних орієнтирів для людського життя, то таке зведення називається кодексом (честі або просто моральним кодексом; слово походить від лат. сodex - книжка).

Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов'язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із “Книги мертвих” виправданнями померлого перед богами: “Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…”

Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються "закони Мойсеєви", які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті "десять заповідей" господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).

Дуже важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат. - перше, початкове). Коли кажуть, що людина є принциповою, то це значить, що в певних питаннях вона ніколи не піде на поступки, не вчинить всупереч змісту своїх принципів. Як правило, принципи стосуються якихось найважливіших, наріжних питань моральної поведінки, зачіпаючи поняття честі, гідності, самоповаги та ін. Безпринципна людина з моральної точки зору є людиною непевною, ненадійною. На таку людину не можна покладатись. Тому моральні принципи досить часто стосуються саме зв'язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. До якої міри поняття принциповості може набути спотвореного та перекрученого характеру, можна побачити на прикладі маючого ходіння в нашому сучасному суспільстві вислову, який відносять до хабарників; кажуть так: "Він же людина чесна, якщо взяв, то зробить". Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді: одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів, інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе. Насправді ж у відповіді на це питання ми повинні спробувати уникнути як релятивізму, так і ригоризму, оскільки в реальному житті можуть складатися такі обставини, які неможливо передбачити ніякими наперед продуманими варіантами. Значною мірою той крок життя, що може бути пов'язаним із відмовою від принципу або його порушенням, набуває правильної оцінки лише в контексті подальших дій людини. В той же час напевне брутальний аморалізм не може бути виправданий нічим; тобто, як інколи кажуть, існують принципи і принципи: деякі принципи можуть бути якоюсь мірою порушені в залежності від обставин життя, а деякі повинні лишатись непорушними з огляду на те, що їх порушення може привести до виходу людини за межі моральності взагалі.

В етичній літературі досить докладно висвітлена роль морального еталону як універсального звичаю, характерного для всіх народів на ступені їх родового розвитку. Сутність морального еталону полягає у рівній відплаті за заподіяні ручі: “життя за життя, око за око, шкода за шкоду”. Разом із зміною історичних умов, із виділенням окремої людини із родової спільності, із появою все більших відмінностей між різними людьми виникла потреба в інших формах соціального регулювання. Здійснився перехід від еталону (звичаю) до “золотого правила” (принципу) моралі - “(не) дій по відношенню до інших так, як би ти (не) хотів, щоб вони діяли по відношенню до тебе”. Це "золоте правило" моралі згадується в працях Конфуція, Піфагора, в Євангеліях. Тут важливо відмітити самий перехід від моральної регуляції, що наставляла на пасивну реакцію на вчинки інших людей (треба відповісти на дії адекватно), до продумування та планування власної активної дії, необхідності думати про наслідки своїх вчинків, індивідуальну, а не колективну відповідальність за них; одним словом, “золоте правило” має вже чітко виражену специфічно-моральну природу.

В чому полягають відмінності між моральною мотивацією та звичаєм?

По-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обґрунтування звичаю може бути передана так: “Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі.” Логіка обґрунтування моралі є іншою: “Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить”. Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, “дар” історичної прозорливості.

По-друге, відмінність між звичаєм та моральною мотивацією пояснюється сферами їх розповсюдження. Для звичаю характерним є те, що та чи інша соціальна спільнота має свої уявлення про правильне і потрібне, дотримується певних стереотипів поведінки, які постійно відтворюються за певних обставин, а до правил життя інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти за вузькі межі родового мислення і поширити свої положення не лише на “своїх”, але й на “чужих”, і в ідеалі - на весь людський рід.

Нарешті, по-третє, самим фактом наявності обґрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обґрунтування - “роби так, як повинно; роби, як належить” - набуває першорядного значення.

Говорячи про моральні звичаї давнини, не можна оминути питання про характер ставлення до них сучасною людиною, яка досить часто оцінює їх як жорстокість, дикість, абсурдність, невмотивованість і т.д. Певною мірою це є справді так, проте загальна однозначна оцінка тут скоріше за все буде невиправданою. Пошлемося на приклад. Письменник Чингіз Айтматов у романі "І понад вік триває день" розповів про звичай давніх племен витравляти пам'ять у полонених для того, щоби перетворити їх на слухняних рабів: на голову полоненого одягали шкіру новонародженого верблюжа, яка, висихаючи, стягувалась так, що волосся на голові полоненого проростало всередину. У мозку нещасного відбувались незворотні процеси, і людина перетворювалась у покірну тварину, не здатну пригадати, хто вона і звідки. Таких людей називали манкуртами, тобто людьми, які не знали власних корнів, залежали від своїх керівників та господарів, були не здатні на власні дії. Більше того, за легендою, описаною письменником, намагаючись позбутися ворога, манкурт вбиває рідну матір.

Таким чином, можна зробити загальний висновок, що звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча, як вже було зазначено, до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо.

Отже, перегляд тих категорій етики, що позначають складові та аспекти моральної діяльності, можна зробити висновок: знання цих категорій суттєво допомагає нам зорієнтуватись в оцінці наших дій, а тому й в свідомому ставленні до моральних аспектів власного життя.

Питання 4. Категорії, що передають етичні характеристики людини (совість, честь, гідність, справедливість)

Уся сфера моральності виправдовує себе лише тоді та тою мірою, коли та якою мірою настанови моральної свідомості, етичні поняття та доведення переходять у внутрішні правила, орієнтири, характеристики людини. Як вже зазначалось, саме внутрішнє відношення до будь-яких явищ життя відрізняє моральність від інших форм регулювання людської життєдіяльності. Серед таких моральних характеристик людини, що позначаються відповідними категоріями етики, на першому плані перебуває совість.

Совість - основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов'язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “совість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.

Феномен совісті з точки зору свого визначення і структури є одним із найскладніших для етики. Як тільки не трактували совість в історії етики! - Тут фігурували такі різноманітні підходи: це і вроджена людська якість, яка не підлягає вивченню; це і божественне осяяння, яке посилається грішнику; це і внутрішній голос у людини (згадаймо “даймоніон” Сократа, “внутрішній голос” Сковороди); це і “вартовий” людської душі; це і “святилище” людини (так була названа совість на другому Ватіканському соборі), тощо. Цікаві образи совісті подавали деякі філософи: “совість - це моральний світильник, який освітлює гарний шлях” (Г. Гегель); “совість - мікроскоп, який збільшує речі для того, щоб зробити їх чіткими і помітними для наших притуплених почуттів” (Л. Фейєрбах) і т.д.

Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів, серед яких першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні "до інших", здатність до співчуття (В. Дільтей писав про вміння поставити себе на місце іншої людини), а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію. Безумовною умовою формування совісті є здатність людини прислухатись до своїх душевних процесів, її внутрішня чутливість та спостережливість, хоча докори сумління можуть діяти й тоді, коли людина хоче свідомо від чогось відійти, забути щось. Якоюсь мірою утаємниченість совісті пояснюється тим, що вона існує і діє не тільки на рівні свідомого, але й на рівні підсвідомого, тобто вона вказує на те, якою мірою моральні принципи, моральні норми та ідеали перетворились на справді органічні чинники внутрішнього регулювання людської поведінки. Тому для формування і розвитку совісті потрібні гарантії свободи, які дає і забезпечує особистості суспільство, багатство її внутрішнього світу, осмислення нею загальнолюдських цінностей, високі моральні вимоги до себе, розвинута здатність самопізнання.

Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості. Совість формується у процесі соціалізації і виховання, де спочатку діють чинники та заборони зовнішнього авторитету, які поступово стають інтимно-особистісним регуляторами людської поведінки (або людськими моральними саморегуляторами).

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль. Сором - прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос “іншого Я”. Заглиблюючись у ці питання, ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини - її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В. Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним: людина є “тварина, яка соромиться”, бо вважав, що взагалі вся мораль “виростає із почуття сорому” (Соловьев Вл. Соч. в 2-х т. Т. 1. - М., 1988. - С. 225, 234).

Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов'язаною із совістю, честю, гідністю. К. Маркс влучно назвав сором гнівом, оберненим всередину себе самого. Отже, сором - найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.

У сучасному суспільстві (в тому числі - українського) найгострішими формами проявів сорому виступають: по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам; по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні - моральний аспект проблем імміграції); по-третє,, людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого “Я” для других людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т.д.); по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає “накал пристрастей” у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.

У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?

1) Керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, людина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення.

2) Завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони.

3) Голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки.

4) Саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла.

5) Совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний “неспокій” (бо “спокійна совість є винахід диявола” говорив великий гуманіст ХХ ст. А. Швейцер). Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний “неспокій”, сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління.

6) Нарешті, совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб'єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої. Тобто, вона свідчить, що особистість досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку - моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою.

Коли про людину кажуть, що вона совістлива, сумлінна, цим хочуть підкреслити наявність у неї гострого почуття морального обов'язку, відповідальності, яка пред'являє до себе високі моральні вимоги. Для неї характерна також відсутність поблажливості до себе, самодисципліна, уникання виправдання себе за будь-яких обставин. Якщо совісна людина керується внутрішнім контролем, то несумлінну людину стримує лише зовнішній контроль. В результаті вона постає як емоційно нерозвинена особа, у якої відсутній практичний досвід переживання “докорів совісті”, невдоволеності собою, тощо.

Існує велика кількість самих різноманітних прийомів звільнення від совісті або втечі від неї: її можна „глушити” горілкою або наркотиками, байдужістю до всього (“усе є марнота марнот”, “моя хатина с краю”), невпинною повсякденною життєвою метушнею, йти на компроміс із совістю (“усі крадуть, і я краду”), тощо. Сучасне інформаційне суспільство із його так званим "телеграфним стилем" спілкування породжує небезпеку маніпуляцій суспільною думкою, привчає до "вживання" невиправданого, непродуманого та неякісного інтелектуального продукту, що відкриває доступ до маніпуляцій совістю. Але ХХ століття породило і тип людей, для яких совість постає як поклик. Німецький філософ М. Хайдеггер, аналізуючи таку трактовку совісті, наголошує на спорідненості совісті із істиною. Вона змушує людину вирватися із галасливої буденності у тишу роздумів про свою обмеженість, свою смертність, своє призначення на Землі.

Почуття совісті у стосунках між людьми вимагає визнання і керування такою моральною доброчесністю, як справедливість. Найпростішим буде визначити справедливість як вимогу рівності всіх людей. Етимологія слова „справедливість” вказує на його походження від лат. слова „justitia” - „юстиція”, що означало зв'язок його з юридичним законом. Справедливість, що постає одним із найважливіших принципів регуляції відносин між людьми, в першу чергу асоціюється саме із законом. Отже, справедливість функціонує і у сфері моралі, і у сфері праві, але там і там вона є суттєво різною. Моральна справедливість передбачає рівність людей, які є моральними особистостями; тобто, в моралі рівність передбачає ставлення до кожної людини з позиції того, що вона має право на моральний вибір, має свободу волі та визнає відповідальність за свої вчинки. При тому кожна таким чином осмислена особистість є неповторною, унікальною, невичерпною. Що стосується права, то тут визнається рівність всіх людей перед законом незалежно від того, чи знають вони закони, чи ні.

Поняття справедливості як рівності людей зароджується у первісному суспільстві. Один із дослідників проблем справедливості - Поль Лафарг говорив, що жадоба помсти і почуття рівності складають людські джерела справедливості.

Від Аристотеля бере начало традиція розглядати дві форми справедливості: справедливість розподілу і справедливість, яка урівнює. Справедливість розподілу є поділ благ і обов'язків згідно з їх вкладом кожної людини в загальне суспільне благо. Норми розподілу виробляються суспільством, при тому вони базуються на трьох принципах: „кожному - те ж саме, що й іншим"; „кожному - за заслугами”; „кожному - за потребами”. Для сучасного суспільства визначальним принципом є принцип „кожному - за заслугами”.

Справедливість, яка урівнює людей, являє собою такий розподіл благ у суспільстві, коли не враховуються відмінності між людьми, їх гідність; інколи таку рівність називають "зрівнялівкою". Очевидно, що такого роду справедливість може навіть пригнічувати почуття власної гідності людини, проте вона не залишає місця для заздрощів та конкуренції. Тому оптимальним було б об'єднання цих двох форм справедливості.

Головне для морального поняття справедливості є повага прав і гідності людини, як вона виконує свої обов'язки. Крім цього, моральне поняття справедливості містить в собі вимогу не допускати несправедливість, заборону справедливості ні по відношенню до себе, ні по відношенню до інших. Іншими словами, потрібно виконувати свої обов'язки, щоб була справедливість відносно інших і завжди зберігати почуття власної гідності.

Античні мислителі поставили перед людством одну із найскладніших проблем стосовно справедливості: чому потрібно віддати перевагу у ситуації міжіндивідуального конфлікту - чинити несправедливість самому чи терпіти її. Сократ у діалозі Платона „Горгій” висловився на цей рахунок так: „Я не хотів би ні того, ні другого. Але коли б стало неминучим, або творити несправедливість, або перенести її, я віддав би перевагу, щоб її перенести” (Платон. Соч. в 3 т. Т. 1. М., 1968. - С. 287). Напевно таке вирішення даної дилеми Сократом можна вважати виправданим, принаймні, для сумлінної людини: ніж творити несправедливість у відношенні інших людей, уже краще самому її перенести, тобто вибрати менше зло.

Етичні категорії гідності і честі займають особливе місце в структурі моральної свідомості, так як вони торкаються глибин внутрішнього світу людини і виступають основою моральної культури особистості. Поняття гідності містить в собі уявлення про цінність індивіда, наскільки у нього яскраво виражене особистісне начало та усвідомлення приналежності до людського роду. У почутті гідності акумульована самоповага особистості, недопустимість посягань на її суб'єктивність, свободу. Право на гідність є невід'ємним правом кожної людини і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у “Загальній декларації прав людини”, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається: “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах” (Всеобщая декларация прав человека // Права человека: Сборник международных документов. - М., 1986. - С. 22).

Специфіка гідності як етичної категорії в її імперативно-оціночному характері. Людина повинна вести себе з гідністю, тобто - не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папір проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини.

Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов'язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи-то у професійній сфері, чи-то в сфері між людських стосунків. Такого роду ситуації вже неодноразово спеціально досліджувались у моральній практиці, в результаті чого були вироблені засоби їх вирішення, що були спрямовані на розвиток вміння реально оцінити себе, свої можливості, навчитись дивитись на свої дії з позиції загальнолюдського досвіду і повернути втрачену самоповагу.

У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо.

Яким чином проявляється гідність в людських взаєминах та людській життєдіяльності? Гідність реалізується через такі чесноти як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г. Сковорода називав “аристократизмом духу”). Благородство - якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Вірогідно, поняття гідності зародилось ще у родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства благородство стало привілеєм представників пануючого класу; воно носило становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом. Суб'єктом моральної в регуляції суспільствах давніх цивілізацій стає автономна особистість, а не соціальна група. У процесі формування індивідуальної самосвідомості особистості розвивається почуття власної гідності, честі, яке трималося в тому числі і на сприйнятті індивідом себе як представника певної соціальної верстви або групи. В подальшому історичному розвитку зміст етичних категорій гідності і честі збагачується, рельєфніше у змісті цих категорій проступає взаємовідношення особистості з особистістю (усвідомлення суб'єктних якостей людини) і взаємовідношення особистості і суспільства (визнання соціальної цінності особистості).

Співвідносною щодо категорії гідності виступає етична категорія честі. Поняття честі передбачає визнання гідності людини, оцінка індивіда з точки зору норм певної соціальної групи або цілого суспільства. Тому існують поняття професійної честі, військової честі, рицарської честі, дівочої честі і т.д. На відміну від уявлень про гідність, яке базується на принципі рівності всіх людей, поняття честі оцінює їх диференційовано. Якщо гідність вказує на прояви в людині загальнолюдських характеристик, то честь, якщо вона є, постає виключно моєю, а не колективною (хоча уявлення про неї утворюються в колективному співжитті).

Етимологічно слово “честь” походить від слова “частина”, що вказує на те, що люди з давніх часів уявляли себе частиною конкретного родового колективу. Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов'язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті. Виникає нове поняття - честь Вітчизни, яка у моральній свідомості і на практиці набуває особливого значення; в такому словосполученні сама Вітчизна наділялась суб'єктними характеристиками. При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорій честі: виник відомий "кодекс лицарської честі”. В ньому містились жорсткі стандарти поведінки - своєрідна системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав в себе 7 доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй "дамі серця”. Рицар повинен був постійно готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за лицарем право на рицарську честь, що могла передаватись спадково.

Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належить людині за правом народження чи приналежності до певної соціальної групи, проте честь - це те, чого людина мусить добиватись сама. Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідності має спрямованість свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання. Честь як форма моральної самосвідомості пов'язана із совістю; за висловом А. Шопенгауера, “честь - це зовнішня совість, а совість - це внутрішня честь”. В проблематиці етики виділяють ще й інші категорії, що фіксують ті чи інші важливі складові моральної сфери дійсності; це, наприклад, дружба, чесність, щирість, каяття, сміливість, вимогливість, товариськість, прихильність та ін. Проте завдання та обсяги даного посібника не дозволяють нам належною мірою висвітлити ці категорії; для тих, хто бажав би ознайомитись із їх змістом, радимо звернутись до додаткової літератури до теми.

Підведемо підсумки питанню: категорії, що позначають моральні властивості та характеристики людини безсумнівно дозволяють нам звернути увагу на достатньо складні та тонкі явища людської моральності. Знання змісту цих категорій покликане не лише надати нам орієнтації в підходах до морально-етичних сторін життя, а й свідомо спрямовувати свої дії задля виправданих проявів активності в галузі власного морального розвитку.

Висновки

В етиці, як і в будь-якій ретельно опрацьованій системі знань, важливу роль відіграють категорії - найбільш важливі та загальні поняття цієї науки, в яких фіксуються та виражаються якісні характеристики моральних явищ і процесів. Звідси випливає важливість вивчення категорій етики, адже саме в них зосереджений найбільш суттєвий зміст морально-етичної проблематики.

Помітною особливістю категорій етики постає їх бінарний (подвійний) характер: тут проявляється така фундаментальна особливість етики, як її ціннісна природа і спрямованість до реалізації людської свободи.

Серед всіх категорій етики центральне місце належить категоріям добра і зла, які самим своїх змістом вказують на вихідні особливості моральності людини - бути в змозі в будь-яких своїх ситуаціях здійснювати життєво важливий вибір чи-то в напрямі позитивного утвердження людського начала буття, чи-то в напрямі його деформацій та руйнування. Всі інші категорії етики базуються на цих двох центральних категоріях.

Співвідношення морального добра і зла передбачає й такі категорії, як моральна свобода волі, моральний вибір та вчинок. Всі означені явища моралі знаходять своє реальне виявлення та набувають своїх оціночних характеристик у вчинку - як такої дії, що концентровано поєднує всі найважливіші альтернативи моральних дій та моральної поведінки.

Добро і зло, моральний вибір та вчинок постають засадами та умовами формування і виявлення моральних характеристик людини, серед яких найперше значення мають совість, справедливість, честь, гідність, співчуття.

Контрольні питання і завдання

У чому полягає відмінність моральної регуляції від інших регуляторів людської поведінки?

Охарактеризуйте найважливіші особливості категорій етики.

Зло не існує без добра, і - навпаки. Чи означає це, що зло за статусом і силою співмірне із добром?

Поясніть, чому важливо розрізняти зміст добра як поняття та реальні прояви добра у певних ситуаціях життя.

Спробуйте довести помилковість релятивізму та ригоризму у трактуванні добра і зла (в тому числі - за допомогою прикладів).

Обґрунтуйте своє розуміння проблеми “найменшого зла”.

Чому, на ваш погляд, слід віддати перевагу у разі конфлікту: вчинити несправедливість чи терпіти її?

У чому полягає зміст “почуття справедливості”? В чому ви вбачаєте відмінність між моральним та юридичним розумінням справедливості?

Яке місце займає категорія “ідеал” у системі моралі? Як співвідносяться між собою моральні принципи та моральний ідеал?

Окресліть місце вчинку в системі моральної діяльності людини.

Голос совісті - це є голос мого “Я”, чи голос “інших Я”, чи голос суспільства?

Чи згідні ви з думкою Т. Манна, що нещастя вбиває людську гідність?

Організатори однієї із телепередач звернулись до різних людей із питанням: “Що таке гідність?” У багатьох це викликало розгубленість. Як ви гадаєте, чому?

Як ви можете оцінити судження Т. Мана: у подумках я бачу, що немає такого злочину, який я не міг би вчинити? - Поясніть своє розуміння даного вислову.

Чи згідні ви із думкою І. Канта, що “безсовісність не відсутність совісті, а схильність не звертати увагу на її судження”?

Прокоментуйте твердження А. Шопенгауера: “Честь - це зовнішня совість, а совість - це внутрішня честь”.

Назвіть основні умови вільного морального вибору?

“Звідки у світі зло?” - Аргументуйте своє бачення проблеми.

Поясніть аристотелівську ідею “золотої середини” (aurea mediocritas).

Література

Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. - К., 2000 ?

Словарь по этике. - М., 1989.

Гусейнов А.А. Социальная природа нравственности. - М., 1974.

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. - М., 2000.

Скрипник А.П. Моральное зло в истории этики и культуры. - М., 1992.

Малахов В.А. Стыд (философско-этический очерк). - М., 1989.

Давидович В.Е. Социальная справедливость: идеал и принцип деятельности. - М., 1989.

Бакштановский В.И. Моральный выбор личности: альтернативы и решения. - М., 1983.

Апресян Р.Г. Добро и польза.// Этическая мысль. - М., 1991.

Милтс А.А. Совесть. Мыслители разных эпох о совести. // Этическая мысль: Научно-публицистические чтения. - М., 1990.

Этология агрессивности и этика ненасилия. // Вопросы философии. 1992, №3.

Размещено на Allbest.ru