ДОСКОНАЛІСТЬ ЯК ПОТРЕБА ПЕДАГОГІЧНОГО ДІЙСТВА

Можна беззастережно стверджувати, що в сьогоденній Україні немає такої політичної сили чи громадського діяча, котрі з певною долею відстороненості не констатували б: освіта, як і суспільство в цілому, знаходиться в кризовому стані. Вони переживають затяжний “культурний шок”, як означив подібний стан суспільства Е.Тоффлер. Шок ( сукупність загрозливих ознак), спричинений розривом з традиційними цінностями та заклопотаністю постійного вибору в умовах соціокультурних інновацій Тоффлер Э. Метаморфозы власти. М., 2001.. Нове суспільство в особі влади ще не запропонувало педагогу такого належного та бажаного, яке б співвідносилося з значущими для нього цінностями, що сприяють формуванню особистості. У ринкових умовах став домінуючим матеріально-грошовий мотив та сумнівні стимули накопичення, водночас знецінюються традиції культури, дискредитуються ідеологічні засади. А це означає, що суспільство ще не вступило в постіндустріальну стадію свого розвитку, в якому духовні чинники гармонізують світ людини.

У запропонованій роботі я спробую увести в науковий обіг систему нових понять, простежити діяльність педагога під кутом зору естетичної науки як форми духовного життя особистості й нації. Думаю, мені й тим авторам, яких я буду запрошувати у свої спільники, вдасться довести, що жорсткі закони повсякденних реалій слід “пом'якшувати” красою та добром, розвиваючи на їх основі значущі для особи й держави ціннісні орієнтири.

Справді, естетика несе в собі такий потенціал, завдяки якому можна не те що підвищити рівень культури, а й прискорити процес переходу від людини до Особистості, що під силу лише релігії та мистецтву, віруючі вказали б на першу як безпосередньо пов'язану з образом Бога, а на другу - як таку, що вступає в конкуренцію з його діяннями. На жаль, сьогодні, як і в часи недалекого минулого, ні програми навчальних дисциплін, ні навчальні посібники не спонукають педагога вживати засоби виховання красою, а отже, на чуттєвому рівні не консолідують народ у націю. Люди - неособистості ще ніколи не досягали цивілізаційно-культурних форм життя. Людина-неособистість не може виховати Особистість, бо, працюючи за єдиними програмами, стандартизує розумові здібності дітей, не піднімає до того морально-духовного рівня, до тих достоїнств, які притаманні ідеалу досконалої особистості.

До виросту дитина живе в трьох різновекторних інституціях - сім'ї, школі, вулиці, кожна з яких нагадує Лебедя, Щуку й Рака з відомої байки. І сім'я, і школа, і вулиця тягнуть воза дитячого світу в різні широти аж до того часу, поки законодавці не ухвалять на рівні свідомості реальні закони, оті суспільно ідеальні принципи розгортання гуманістичних тенденцій того чи іншого історичного періоду розвитку народу. З суспільних законів і формуються правила виховання, які спрямовують бурхливо розвинену вдачу дитини в русло соціуму. Це, вочевидь, перші закони, з якими зустрічається людина, йдучи в широкий світ. Писані й неписані закони-правила стають надбанням свідомості, коли перебувають у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм.

Керує отим світом, що розширюється аж за виднокрай, учитель, який нещодавно закінчив університет, де виконував функції дещо подібні до учнівських. Університетська структура, з якої вийшов учитель, досить точно визначена Карлом Ясперсом: “перше - дослідження, навчання й здобування певних професій, друге - освіта та виховання, третє - базоване на спілкуванні духовне життя, четверте - космос наук”. Ясперс К. Ідея Університету //Ідея Університету /Упорядник М.Зубрицька - Львів, 2002. - С.113. Набувши вправності дослідження і здобувши професію (за К.Ясперсом), учорашній студент займається освітою та вихованням (2), організовує духовне життя (3), залучає учнів до космосу наук (4).

Пункти 2, 3, 4, означені К.Ясперсом, потребують, скоріше за все, емоційно-художнього хисту, ніж цілковито раціонального, адже виховання - це одне з найвитонченіших мистецтв. Саме тому всією своєю духовною та фізичною сутністю треба відповісти на громові гуркоти нового часу й, особливо, вирішити внутрішні конфлікти, спричинені складністю пошуку особистісного “Я”.

Іншими словами, у процесі свого становлення учень бере від учителя й “привласнює” певні способи сприйняття дійсності, мислення та поведінки. Через засвоєння національної культури він соціалізується. Його свідомість набуває певної “структури”, коли в її поле потрапляють культурно-історичні факти. І вчитель (здатний мислити) з'ясовує (чи хоча б намагається це робити), яким чином проходять зміни та які закономірності випливають у процесі становлення, беручи до уваги певні фізіологічні й неврологічні умови, а також оточуюче середовище.

Отже, ми підійшли до питання: хто ж він, випускник вузу, що акумулює в собі стільки проблем майбутнього нації?

У буквальному значенні слова, випускник вузу теоретично не може бути посереднім чи хорошим. Він повинен бути досконалим, "виготовленим" за особливими, індивідуально зорієнтованими рецептами, спрямованими на кінцевий результат / ідеал/.

Знову ж таки, шлях дитини до ідеалу, до розуміння проходить через дії, які найбільш близькі до досконалості. Такі дії, що наближають до досконалості, означені подвижницьким служінням українському народові, його споконвічній боротьбі за незалежність. Сократівська чаша з цикутою і його останні слова до афінського суду «та вже пора йти звідси, мені - щоби померти, вам - щоби жити, а що з того краще, нікому не відомо, окрім Бога» (Платон. Апология Сократа, 42), нехай будуть прикладом служіння правді, а високим взірцем відданості ідеї самопожертви заради людей - хресні муки Ісуса і його моління в Гетсиманському саду: “Овва, Отче! Все можливо Тобі, пронеси чашу сію повз мене, та не чого Я хочу, а чого - Ти” (Мк. 14, 36).

Якщо перед очима вчителя будуть височити подібні приклади, у нього розвивається внутрішній слух, ознакою якого є не лише вміння вслухатися в самого себе, а передовсім здатність вслухатись у ритм пульсації душі й серця учня (джерело змін мислення та свідомості дитини), розвивається спроможність чути всі ті порухи, які відбуваються з його батьківщиною та його народом.

Досконалий педагог тією чи іншою мірою є естетичний педагог, тому що професійно-естетичне завжди виступає в якості досконалого Історики культури в різний час шукали лаконічну відповідь на питання: у чому відмінність людини від всіх інших істот? До вже наявних відповідей (людина розумна, людина, що створює, людина, що говорить, людина, що грається, людина соціологічна, людина психологічна) останнім часом  додалася “людина естетична”. Стосовно висунутої проблеми надалі  ми будемо користуватися терміном "естетичний педагог", вводячи в науковий побут систему нових понять, за допомогою яких можливо буде простежити діяльність педагога в естетичному аспекті.. Іншими словами, "досконале" та "естетичне" при визначенні особистісних і професійних якостей учителя знаходяться в одному синонімічному ряду й виражають повноту буття, духовні, соціальні й інші ознаки. У цьому названі теми дискурсивно-родинні. Разом з тим, вони різні. Це різні логічні, культурні проекції ставлення вчителя до справи виховання і навчання, у центрі яких височить зростаюча людина. Очевидно, при визначенні естетичного й досконалого педагога варто мати на увазі їхню специфічну особливість. Але ми не ставимо перед собою мету чітко окреслити коло названих особливостей. Це практично й неможливо. Навряд чи розумно вимагати математичної точності у визначенні й будь-якого іншого терміна в неточній науці естетиці чи ще менш точної - педагогіці. Ми висуваємо й обґрунтовуємо ці терміни тому, що поняття "досконалий педагог" і поняття "естетичний педагог" при всій єдності та розходженні вкладеного в них змісту дають підстави для з'ясування, скажімо, інших понять: людського спілкування, задоволеності педагога своєю працею і т.ін. Терміни, що вводяться, крім усього іншого, відкривають обрій для огляду всієї складності педагогічної діяльності. Вона, ця складність, як буде показано в книзі, здається простою. Але вся її простота полягає насамперед у тому, що дається вона вчителю відразу, базуючись на всьому комплексі його діяльності: досвіді, любові до дітей, особливому чутті на красу. Звідси можна зробити висновок, що питання соціального статусу естетичного педагога вирішується на користь прекрасно-доброго, загальнолюдського: об'єктом праці вчителя виступає не загальна ідея, а конкретна людина чи група людей. Як зауважував І. Кант, "тільки людина ... може бути ідеалом краси, так само, як серед усіх предметів у світі тільки людство ... може бути ідеалом досконалості" Кант И. Соч., Т.5, М., 1966, С.237..

У часи відходу естетичної науки від класичних норм проблема досконалого, як естетичної категорії, набуває неабиякої актуальності. У цілому, досконале - вище оціночне поняття. Воно слугує поцінуванню соціальних і природних якостей, які чи сприяють, чи не сприяють задоволенню людських потреб. У нашому випадку говорити про досконалість педагогічних дій - означає вести розмову про максимальне задоволення потреб суспільства.

Педагогічні явища, які відрізняються певними позитивними набутками й є досконалими, здебільшого знаходяться за межами наших понять про естетичне. Але, як побачимо в роботі, сукупність благо чинностей (любов, ерудиція, працездатність і т.ін.) неодмінно формує в суб'єкті спочатку загальні цінності, які з часом набувають естетичних форм (у результаті естетичного відношення).

Як було сказано, досконалість означає найвищу позитивну оцінку. У суспільних відносинах (якими і є педагогічна праця) поняття “досконале” стоїть в одному синонімічному ряду з поняттям “ідеальне”, останнє трактується як досконалість людського життя, яке буде, а не те, яке є.

Таким чином, маємо три види досконалого - реальне досконале (краса), духовне досконале (піднесене). Поєднання першого й другого формує поняття прекрасного (суб'єктивний образ реального й піднесеного). Усі три види досконалого притаманні педагогічній діяльності, в якій, можливо, як ні в якій іншій, співпадає ідеал з прекрасним. Окрім того, у педагогічній діяльності “досконале” виступає більш узагальнюючою категорією, ніж окремо взяті “прекрасне” й “піднесене”, ідея та дійсність, бо виступає основою естетичної цінності. У педагогічній теорії і практиці краса, “піднесене”, “прекрасне” залишаються підвішеними в повітрі, якщо вони не спираються на досконалість. Досконалість є сутнісний момент педагогічної діяльності, яка залучає у своє силове поле міру, завершеність, доцільність.

Міра в педагогічній практиці носить позитивний естетичний заряд. Завершеність ніби завершує цілісність системи навчання та виховання і, здебільшого, означає досконале. Досконале в тому випадку, коли відносини педагог - учень набувають повноти явища чи властивостей позитивного. Доцільність співпадає з поняттям корисності, яка вказує на задоволення людських потреб.

З вищенаведеного аналізу стає зрозуміло, що досконалість є завершеною мірою доцільності, а будь-які протиріччя в педагогічній науці та практиці завершуються досконалістю.

Читач, що добре знає справи школи, неодмінно зауважить про те, що ні "досконалого", ні "естетичного" педагога на торговищі нашого життя не існує, а якщо й існують, то в невеликих кількостях, тому й не варто про них писати. Не приховую: деякий наліт "утопізму" є в пропонованій роботі. І хоча вона не є романом, але, я вважаю, у творах такого типу необхідний пафос мрії про майбутнє, зміцнення надії на свідоме творення щастя. Через те й розраховую свій "утопізм" розділити з читачем. Він так само, як і я, переконаний: без надії на кращий світ, без спроб життєствердження в мрії людство дотепер залишилося б у палеоліті. Іншими словами, школа потребує вчителя-романтика, який би бачив зорі в калюжі.

На жаль, досконалого педагога, що застиг у своєму монументальному "яким він повинний бути", немає чи, принаймні, можна зустріти рідко. Він - ідеал, якого повинен прагнути кожен педагог і кожна держава. Думаю, що досконалим педагогом буде той, хто виявляє тенденцію до естетичного розвитку. Тобто, хто свідомо налаштовує свою діяльність з урахуванням гармонійного поєднання моральних, фізичних та естетичних координат, що перетинаються на так званій площині людяності.

Але чому ми всі, знаючи цю тонку діалектику професійної краси, не домагаємося, за рідкісними винятками, досконалого фахівця? Відповідно до статистики більшість школярів заявляє про своє небажання відвідувати школу; частина учнів не задоволена рівнем набутих у школі знань; з кожних десяти школярів лише один визнає, що має в особі вчителя старшого друга та порадника; переважна більшість учнів висловлюється за своє право оцінювати роботу вчителів. А що ж учителі? Як правило, вони не згодні з цим; навпаки, учителі бажали б позбутися учнів, що не виявляють, на їхню думку, належного інтересу до навчання; половини не зібрати тих, хто вважає педагогічну справу своїм покликанням. Приблизно стільки ж бачать у своїй роботі недоліки. Проте далеко не всі усвідомлюють причини цих недоліків. Чимало вчителів готові прийняти, а то й приймають коштовні подарунки від учнів.

Зважаючи на такі факти, дослідник, що стоїть “над сутичкою”, може оголосити анафему будь-кому й сказати, дивлячись в очі: ми, українці, сьогодні живемо погано, бо Україну розграбували олігархи; ми не можемо відібрати у них нашу власність, 1917 рік показав, що це тупиковий шлях; багатою країна вже не може стати за рахунок тих природних багатств, які на очах вивозяться за кордон. Держава також багатою не стане за кошти продажу своїх підприємств не знати кому і за хтозна-які ціни. Досвід роздавлених другою світовою війною країн показав, що багатими можуть стати ті, хто запропонує нові технології. Тобто високоосвічена нація, яка формується на засадах свободи й демократії.

До чого закликаю я? До самовдосконалення, яке неможливе без естетичних координат. А що, таких людей в Україні бракує? А хто ж ті сім та скільки мільйонів заробітчан поза межами України? Я закликаю вивчати іноземні мови, аби «вписатися» в європейський контекст, хоч своя рідна українська мова залишається найіноземнішою з усіх іноземних. Я закликаю розвивати в дітей талант. Але чи не стануть талановиті діти об'єктом купівлі-продажу, як стали ними талановиті футболісти, красиві жінки та малолітні діти?

Кінець ХХ ст. перетрусив і розпорошив не лише стійку систему морально-естетичних цінностей шкільництва, а й узгоджену з нею освітянську інфраструктуру, яка впродовж значного проміжку часу безвідмовно та стабільно функціонувала. У перехідний період (від розвинутого соціалізму до загниваного капіталізму?), точніше сказати - в час невизначеності, стало очевидним: школа як складова української культури не працює з огляду на свою цілком закономірну неповну структурність, як приречений організм, частково позбавлений життєздатних органів. Так само освітянська інфраструктура. Гальмами для особистих творчих зусиль педагога стала невідповідність повсякденних реалій з давно визначеним, сформованим світоглядом. Усе це зайвий раз нагадує вже відому істину: школа - то не острів, навколо берегів якого хлюпотить нейтральна хвиля. Вона - суспільство в мініатюрі (мікросуспільство). Відсутність у макросуспільстві чітко визначеної ідеології невідворотно позначається на мікросуспільстві, зводить нанівець зусилля суб'єктів діяльності, не розвиває їх талант. Заперечення мовчанням або багатослів'ям фундаментальних складових виховання, таких, як: ідеал, мета, система, чіткі методичні орієнтири, методологія, не дають змоги адаптувати навчально-виховний процес до виклику часу. Словом, школа опинилася між молотом і ковадлом.

Звичайно, у нас багато чого декларується сановитими педагогами - он скільки написано книг і статей на актуальну тему. Та мова не про окремі імена й не про окремі наукові здобутки. Мова про відсутність феномена виховання як капітальної складової національної інфраструктури, її традицій і новацій. Вужче: мова про педагогічний процес - його якість і спрямованість, його деталі й цілісність, його форму та зміст, що вельми впливає на розмах, глибину й важливість педагогічного дійства як складової державної, громадянської і людської сутності.

Невтішний висновок випливає з огляду на вищезазначене: педагогія поки що не виконує свого прямого обов'язку, вона не лише не йде, як це годиться, попереду суспільної свідомості, а й відстала в часі й просторі від демократичних процесів, які ще жевріють в Україні, плететься у хвості того прогресивного прориву національного духу, джерела якого - історична ретроспектива, національні початки сьогодення і європейські демократичні засади.

Прорости отим національним пагінцям на освітянській ниві, неораній століттями й заквітчаній бур'янами, важко. Як неможливо подолати прірву двома стрибками. Справді, якщо для європейських країн і для тієї ж російської людності національна свідомість громадян була сформована державними інституціями та стала незаперечним фактом кілька століть тому, то для української спільноти, підвладній Росії чи Польщі, національне питання не мало свого Hospitium (лат. - притулку), а спроба довести свою своєрідність у вже незалежній державі викликає шалений супротив. Іще й через те мету виховання існує радше на рівні гасла, ніж як реальний феномен. Очевидячки, спрацьовують не лише об'єктивні фактори (розвал існуючої інфраструктури чи державне фінансування шкіл з іноземною формою навчання), а й фактори суб'єктивні, пов'язані з усталеним баченням світу, а ще - з застарілістю методологічної бази, примітивністю інструментарію та відчуттям інституційної неповноцінності.

Отже, вихователю народу доводиться мати справу не лише з вирішенням проблем ХХI століття (перший стрибок через прірву), а перейматися й тими проблемами, нагадаю, національної самобутності, що не були вирішені у XVII, XVIII, XIX століттях (другий стрибок).

В Україні університети не стали по-справжньому національними, як і навчальні заклади нижчої ланки. Якщо в ХІХ-ХХ сторіччях університети були закладами формування національної свідомості, то сьогодні в Україні такий процес формування піднімають на такі висоти, до яких переважна більшість і викладачів, і студентів не готові. “Університет, - пише Михайло Мінаков у цікавій статті на означену тему, - є універсальним проявом інтересу розуму до пізнання заради самого себе. У цій позиції університет споріднений з поняттями розуму (свідомості) духу, які є так само джерелами культури в усіх її окремих формах”. Мінаков Михайло. Криза ідентичності Університету //Філософська думка, 2004, №4, - С.63-64. Можливо, років через п'ятдесят деякі університети в Україні й досягнуть такого рівня, при якому свідомість буде керуватися виключно розумом (хіба це можливо?), але сьогодні я погоджуюся з тими, хто вважає, що “університет є проявом культури, від початку є частиною самосвідомості етносу (нації), отже, відхід від національних завдань є проявом і, можливо, причиною кризи”. Там само, С.63. Недосконалість підготовки педагогічних кадрів лягає важким тягарем на слабку державу з її інтернаціоналізмом, який і далі ускладнює, а то й унеможливлює наявність отого національного ферменту, без якого не буде ні економічного статку, ні демократичних засад, ні культурницького розвою. Отже, якщо базуватися на тих реаліях, які сьогодні визначають і коригують пріоритет і критерії виховання, то це дає підстави говорити про його неповноцінність.

У педагогіці вищезгаданий (і не відзначений) клубок питань переплітається і знаходить своє вирішення в проблемі виховання патріотизму. Повторюю, ця тема в Україні не мала стійких традицій, адже століттями не вдавалося зосередитися нехай навіть на елементарній просвіті своїх сучасників, на доведенні неоціненного значення рідної мови, культури загалом. Національне почуття розцінювалось як ворожий елемент, у поняття патріотизму вкладалася любов до народів СРСР, і та любов виходила з класового підходу й базувалась на компартійній орієнтації. І сьогодні спрацьовує усталена вже антиконституційна самореалізація, дистанціювання від рідної культури. Усе тому, що в країні відсутня власна ідеологія, школа деідеологізована, що, звичайно ж, суттєво позначається на вихованні патріотичних почуттів. Ситуація поглиблюється засобами масової інформації, що роз'єднують суспільство ще й тим, що зводять свою діяльність до профанаційної експлуатації патріотичних гасел - названу пристрасть важко зімітувати людині байдужій до долі народу й держави.

Патріотизм називають останнім притулком ідіота, або ж ліберальним лайном, як висловився сучасний український письменник Сергій Жадан: “Все це ліберальне лайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі, у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування таких паразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові, настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава - тітка з жеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячись своїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих і нерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтю кримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебе просто так - за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім, як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив, неважливо куди та з якою метою, головне - подалі й назавжди. Держава, обліпивши своє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життя та новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хто трапляється на її шляху, - перш за все, звісно, патріотів”. Жадан Сергій. Патріотизм як спосіб симуляції. Газ. Україна Молода, 5 серпня 2004р. - С.12.

І все ж, патріотизм, цей наріжний камінь виховання громадянина, пробиває, незважаючи ні на які труднощі, собі дорогу. Його несуть ті вчителі-педагоги, які розуміють свою відповідальну місію у цей переднівок.

Патріотизм формується як історично зумовлений, а відтак - і осмислений рух змісту й форми національного життя. Він зорієнтований на географічно визначені, сьогоденням обумовлені ідеї та ідеали народу.

Та як би ми себе не заспокоювали, а складна, можна сказати, трагічна ситуація має місце. Чорнозем заростає бур'янами, а найбільш працьовиті і найбільш красиві люди перебувають десь далеко за межами хлібного лану, виходять там, за горизонтом, заміж, одружуються, і хто дасть гарантію, що вони повернуться в країну, де дев'яносто відсотків молодих юнаків, віком від 18 до 25 років, перебувають за ґратами.

Питання трудової міграції полягають не лише в проблемі пошуку джерел матеріального прибутку. Дані моніторингу Інституту соціології НАН України дають підстави для роздумів про те, що людей, які шукають і знаходять робочі місця на зарубіжних ринках праці, спонукають до цього вибору не лише зростаюче безробіття, а й підприємницький склад характеру пошукачів, притаманні їм інтереси, потреби та цінності. Серед потенційних трудових мігрантів переважають особи, які активно шукають своє місце в сучасному світі. Таких - 46,6 % (майже щодругий). Серед реальних і потенційних зарубіжних заробітчан в 1,6 рази більше тих, хто перебуває в постійному пошуку себе й свого місця в сучасному суспільстві”. Прибиткова І. Зарубіжна трудова міграція як форма самозайнятості мешканців України //Українське суспільство. - 2003. Соціальний моніторинг. - К.: Інститут соціології НАН України. 2003. - С.64.

Названі і неназвані дослідження доводять, що нинішня влада в Україні не забезпечує розв'язання протиріч між індивідуальними інтересами та суспільними на користь держави. Де - факто вона ` не може забезпечити, бо перебувають державники в антиконституційних стосунках з державною. Посткомуністична влада не є аристократичною, тобто такою, яка є найкращою правлячою верхівкою меншості, що є носієм об'єднуючого принципу. "А без морального авторитету й матеріальної сили, зазначав В.Липинський, не може бути національної аристократії. А без національної аристократії - без сильних і авторитетних провідників в тяжкій боротьбі за незалежність, не може бути нації”. Бочковський О.І. Вступ до націології. - Мюнхен, 1991.

Націю, державу, еліту, національну аристократію повинен плекати вчитель, досконалий педагог. На сучасному етапі історичного розвитку він дорожче всякого злата-срібла. Дорожче тих товарів, які наші спритні ділки завозять з-за кордону, тому що випускники школи самі здатні їх виробити, дорожче лікарських речовин, тому що здоровим людям вони просто не знадобляться. І, крім того, що не менш важливо, досконалий учитель показує підростаючому поколінню шлях до всього чесного й прекрасного. Адже кожне нове покоління відчуває потребу в красі й моральності. А тому відчуває потребу й у досконалих учителях. Але як це зробити? Як підготувати досконалого педагога? На поставлене питання, на жаль, поки ніхто не дав зрозумілої відповіді, якщо взагалі однозначна відповідь можлива. Упевнений, названу проблему не вдалося б вирішити навіть знаменитому демону Максвеллові. Це тому Максвеллові, якому достоменно вдалося перекласти в одну сторону речовини швидкі молекули, а в іншу - повільні, що дало можливість домогтися одержання енергії з нічого. Ми, смертні, користуємося законами, згідно з якими в природі відбувається урівноваженість енергетичних рівнів: скільки з колби під назвою “суспільство” виллється, стільки прибуде до педагога. І навпаки. Та у нас таки стоїть питання по-іншому: національно свідомий учитель має стати в центрі об'єднуючих процесів, отих енергетичних потоків, які йдуть від суспільства до людини й від людини до суспільства.

Якщо ідеалом для сучасної моделі є ті, хто зумів збагатитися матеріально, хоча у них “душа ще з дерева не злізла”, то хто, як не педагог, покаже школярам і студентам привабливість загальнолюдських духовних цінностей, неперевершеність естетичного ідеалу?

У промисловості існує ціла низка державних стандартів, за якими визначають критерії вимог до виробу. У педагогічному виробництві немає таких чітких критеріїв. Якісно зроблений стілець легко відрізнити від поганого. Досконалість духовного виробництва не завжди виявляє себе в такій логічній послідовності. Пророщуючи пагінці життя людського духу, педагог переконується: не міряється на мішки духовність, так само, як не міряється бочками безвинно пролита людська кров. Нехай дарують мені за подібні пасажі, але розмитість шкали цінностей веде до соціальної непевності, і тому не всякій молодій людині вдається відразу визначити своє місце в житті. А при соціальному песимізмі дрімає достоїнство, і людину можна вести на сто вітрів. Але як знайти й застосувати стандарт тому, хто за своєю природою відхилений від стандарту?

Здається, дрібниця, але нам навіть на вступних іспитах не вдається пролити світло на те, чому дівчина чи юнак, керуючись різними життєвими орієнтирами, вирішили присвятити себе педагогічній праці. А чи знають вони самі, хто з них прийшов у педвуз в ім'я заробітної плати, а хто - в ім'я суспільного стану й влади? Навряд чи. Тільки на першій зустрічі з випускниками, коли вони розповідають про те, як їх дратує мелодія шкільного дзвоника, інші - як їм подобається дитячий сміх, ми спільно розв'язуємо цю "демонічну" задачу. Виявляється, для досягнення названих цілей у молодих людей існували більш легкі шляхи, а вони колись піддалися дії автоматичного мислення, воно ` захопило та кинуло їх у педагогічне річище. А тепер що поробиш? Час вибору змарнували, і день за днем наші герої вживаються в необачно обрану роль і продовжують свою сізіфову складну до нудоти працю до кінця, тобто до пенсії.

Недавно я одержав листа від випускниці нашого педуніверситету. Вона завжди вражала своїм нестандартним підходом до питань, які в студентському житті-бутті, немов серпневі качки з очеретяних гущавин, несподівано спурхували, свистячи крильми. Вона надихала своїх подруг оптимізмом, сильною волею. Але в листі було все навпаки. Колишня наша студентка з розпачем констатує, що живе на світі даремно, що не може керувати класом, що школа - не її покликання. І хоча з'являтися до школи залишилося ще дев'яносто два дні (умовили допрацювати до кінця року), у неї вже сьогодні вичерпалися всі сили - не може змусити себе заходити в клас з посмішкою. Хто знає, як складеться в неї життя. У мене є такі ж відчайдушні листи від студентів, які віддавна навчалися, і я знаю, моя адресатка може не знайти Аріаднину нитку, залишитися в школі, заплутатися в її лабіринтах, і природою дана незвичність ляже легким димом на кучерявій голові. Моя героїня буде заходити в клас неусміхненою і роздратованою. І так щодня . До заслуженого відпочинку. А якщо людина не задоволена своєю долею - це не тільки її особиста драма.

Зустрічаються на педагогічній ниві працівники й іншого напрямку. Їх рідко відвідують хвилини розпачу. Разом з тим, як і перші, вони добре усвідомлюють своє значення в суспільних зрушеннях і перетвореннях. Їхнє самолюбство потішає також порівняно високий соціальний статус професії педагога. Радує їх і влада над дітьми, джерела якої - в авторитеті. Учителі цієї групи не домагаються результатів навчання і виховання будь-якою ціною, а твердо пам'ятають: найбільша цінність у дитині - неповторність. Останнє спонукує їх гостро реагувати на той безлад, який запанував після 1991 року. Олігархічна влада заважає їм, чесним та охочим мислити, проявити себе творчими особистостями, кінець-кінцем - як громадянам батьківщини - Україна. І тому, потрапивши під важкий прес безправ'я і безгрошів'я, педагог косяком іде зі школи на базар, за кордон. Справді: якщо реальна дійсність суперечить нормальному розвитку людини і суспільства - спробуйте створити для людей красу й щастя!

Але йдуть не всі. Деякі з цієї групи залишаються в школі заради справжнього покликання педагога - любові до дітей. Учителі, що трудяться не тільки за законами доцільності, а й за законами краси, завжди були, є і будуть. Рушійний мотив їхньої діяльності полягає в тому, що такі вчителі отримують естетичну насолоду від спілкування з дітьми і тим самим беруть активну участь у розкритті прекрасного - житті, науці, мистецтві. Краса в їх творчій праці виступає мірою речей: діти й навчальний предмет найбільш повно відповідають їх органам почуттів. Краса виступає мірою речей, мабуть, тому, що вона стала внутрішньою необхідністю, що не дає спокою і постійно спонукує педагога до удосконалення розуму й дії. Такий стан занурює суб'єкта в атмосферу гідного задоволення. У цьому випадку притягальна сила педагогічної праці нагадує притягальну силу неупорядкованих музичних звуків, що доступні слуху композитора. Діти, як і музичні звуки, прекрасні самі по собі, але силою свого дарування вчитель з'єднує їх у стрункій гармонії.

Діяльність педагога пов'язана з творчим компонуванням - він покликаний установити гармонію суб'єктно-об'єктних відносин. На його плечі лягає важка задача - надати право кожній дитині повторити слова віщуна з "Антонія і Клеопатри" В. Шекспіра: "Часом у великій Книзі Таємниць Природи й мені вдається дещо прочитати". Нехай це прочитання буде не первинним, але воно виявляє нову грань знань і тому веде малолітню людину до насолоди. Якщо дитина знаходиться під керівництвом учителя, у якого він викликає естетичне почуття, то не тільки вчитель, але й учень прилучається до творчості та краси. От чому можна з повною підставою стверджувати: починаючи від підготовки матеріалу до уроку (лекції) і закінчуючи стилем зачіски, творчі педагоги свідомо виходять із законів краси й у такий спосіб удосконалюють себе та своїх вихованців естетично.

Чи знаю я випадки того, як у педуніверситеті студент нічим особливим не відрізнявся (не в приклад автора вищенаведеного листа), а, потрапивши у творчий колектив школи, змінився в кращий бік? Так, мені відомо щось подібне. Коли я одержую інформацію, що підтверджує такі винятки, згадую дуже глибоке порівняння Рабіндраната Тагора. Індійський мудрець проводив аналогію між народженням особистості й народженням пташеняти. У визначальний період свого розвитку пташеня розбиває мертву шкаралупу, що захищала його від світу, але тепер не дає йому жити. Див.: Тагор Р. Творчість Життя (Садхана). М., 1917, С.39-40.

Умовний образ "двічі народженого" птаха символізує подвійне - теоретичне і практичне - народження вчителя. Так, наука не повинна відриватися від практики (хоча сама практика вимагає, щоб до того, як з нею зустрітися, молода людина знайшла щось самостійно - високе - інакше загине). Творче єднання теорії і практики, їхнє злиття - чи не в цьому головна сутність міцності ланки: студент - учитель?

Як відомо, слово "естетика" грецького походження й у перекладі означає "те, що має відношення до почуттєвого сприйняття". Матеріальна культура далекого історичного минулого свідчить про те, що естетична діяльність народилася з практичної діяльності первісної людини, а потім закріпилася в її свідомості, вступаючи в усе більш активні взаємодії з працею. Праця збагачувала не тільки матеріально, але й духовно всі сторони життя людини. Разом з тим, під впливом чуттєво збагаченої людини праця вдосконалювалася й сама. Так у діалектичну взаємодію вступають два світи, що творять один одного: зовнішній (об'єктивний) і внутрішній (суб'єктивний).

Ступінь активності взаємодії внутрішнього та зовнішнього світу людини й визначає її творчий потенціал, здатність до естетичної діяльності. Виходячи з нижчевикладеного матеріалу, поставимо перед собою запитання: чи можна переоцінити значення естетичної людини? Без винятку, кожний погодиться:- не можна. За всіх часів у ньому була потреба виробництва й науки, культури та мистецтва. Є потреба й сьогодні. І більшою мірою, ніж у попередні історичні періоди.

Якщо в ХХІ столітті люди не продемонструють більш міцні та різноманітні зв'язки з навколишнім середовищем, що випливають з морально-естетичного досвіду людства, може змінитися генотип людини, що спричинить за собою непередбачені наслідки. А що очікувати від особистостей, що не розвивали, а втрачали тисячоріччями накопичене, говорячи словами К.Маркса, "багатство суб'єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, око, що відчуває красу форми, коротше кажучи, такі почуття, що здатні до людських насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили?". Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М.: Политиздат, 1956. - С.593. Зберігачем усіх "людських сутнісних сил" є навчальний заклад, а педагог покликаний розвивати в ньому гуманістичне наповнення. Тому досконалий педагог знаходиться в постійних пошуках джерел естетичного, аби ним наповнити всю систему навчально-виховного процесу. Таке предметно розгорнуте багатство стосунків з вінцем природи - людиною розвиває естетичні почуття самого педагога. Іншими словами, якщо педагог перебуває в постійних творчих стосунках з дітьми, у нього розвиваються естетичні почуття, формуються високі гуманістичні якості. Навряд чи хто-небудь буде заперечувати: у людській природі закладені й музичні звуки (мова), і краса тіла, що здатні добиратися до серця, і мила дитина, спілкування з якою викликає почуття насолоди.

Досвід переконує: шукати красу в літературі чи фізиці, чи ще в якійсь іншій навчальній дисципліні, яку викладає педагог, недостатньо. Варто шукати красу й у природі самої дитини, у її інтелектуальних і фізичних здібностях. Ми відчуваємо найбільшу естетичну гостроту від спілкування з дітьми і нашої навчальної дисципліни, і чим більше працюємо, тим більше маємо чутливість до названих явищ.

При уважному аналізі процесу естетичної взаємодії педагога з учнем спливає ще одна сторона проблеми. Мова йде про особистість педагога, про його професійні та людські якості, про здатність бути генератором естетичного. Отже, говорячи про педагогічну естетику, яку ми намагаємося обґрунтувати як нову галузь естетичної науки, варто мати на увазі принаймні три моменти:

1. Професійні й особистісні якості педагога.

2. Естетичне ставлення педагога до особистості учня (спілкування живого з живим).

3. Здатність педагога разом з учнями розкрити естетичні аспекти досліджуваної науки (навчальної дисципліни).

Навчання, що виховує, а іншого навчання в природі не буває, передбачає діалектичну єдність усіх визначених моментів:

а) професійні й особистісні якості педагога;

б) особистість учня;

в) естетичні властивості навчального матеріалу.

Переважна більшість працівників народної освіти дотримується правила: від предмета - до особистості учня. Зміст їхньої філософії звучить досить просто: "Я даю, а ви приймайте!" Інші, піддаючи критиці перших, роблять навпаки: ідуть від особистості учня до предмета. Третіх сьогодні поки що меншість. Указуючи на існуючий розрив між людською потребою прагнення до гармонії і краси з одного боку і зі сформованою шкільною системою придушення людини в людині - з іншого, треті знаходять вихід у вихованні творчої особистості. Ми таких людей і називаємо "естетичний педагог".

Естетичний педагог - це досконалий педагог, особистість широкого культурного діапазону, здатна закріпити в голові та серцях учнів суспільну цінність навчальної дисципліни, її сховану сутність через своє власне естетичне "я". Звідси й чітка естетична координація всієї діяльності. Відомі види виховання - моральне, естетичне, патріотичне і т.д., навчання з усіх предметів - математики, літератури, історії і т.п. знаходяться в орбіті особистості педагога. Зростивши себе на дріжджах високої культури народу і людства, естетичний педагог вручає підростаючому поколінню зевсів щит гніву і заступництва /егіду/, що вони будуть нести довго, можливо, усе своє життя.

Не будемо тішити себе надією - стати естетичним педагогом може не кожний, як не кожний здатний іти назустріч людині до кінця, не стуляючи очей, не шаленіючи біля прірви. Шляхетна птаха педагогічного таланту тремтливо кружляє над багатьма головами. Але гріє місце для свого гнізда лише на одній, не зважаючи ні на оцінки в атестаті та дипломі, ні на протекції, а має за добре й визнає тільки інтелектуальну чесність і те, що рухає талант, - загальну культуру, знання, майстерність. Причому, якщо в художньому таланті, за Кантом, є житійне і божественне начало, котрі вступають у протиріччя одне з одним: у житійному началі - у своїх вчинках і судженнях - він буває протилежний собі як творцеві, то в естетичному педагогові такого роздвоєння немає: житейське і божественне начало не складають два балансуючих плеча одного важеля, а є точкою опору всіх форм педагогічної діяльності.

Через те естетичний педагог - явище рідкісне. Це особливий дар. Талант, як ви помітили, рясногранний, синтетичний. Талант непідробленої любові до дітей, який не буває ні у матері, ні у педагога, заради тих же дітей у досконалості опанував методику викладання. Талант невичерпного бажання вдосконалювати себе. Талант прагнення вдосконалювати світ на основі гармонії частини й цілого. Нарешті, талант аналізатора й художника. Якщо всі ці таланти в одній людині, вона - естетичний педагог, як бачимо, сакральна постать.

Ми сказали, що естетичний педагог - це талант. Але як і будь-який талант можна загубити, якщо не докласти зусиль до його розвитку, так можна загубити й талант педагога. Справедливо й те, що в кожної людини є талант любові до дітей, талант самовдосконалення, талант творчого відношення до життя. Якщо названі здібності довести до крайнього ступеня досконалості - можна стати естетичним педагогом. Отже, естетичний педагог - це талант особливої якості. Людина - педагог, що випестувала в собі естетичне відношення до світу, охоплює коло таких взаємодій, що майже не піддаються чіткому визначенню. Вони й стають могутньою духовною силою, бо виступають як самовираження особистості педагога в розкритті таємничої сутності особистості учня.

Педагог, діяльність якого узята під кутом зору прекрасного, і є головним предметом нової галузі естетичної науки - естетики педагога. Цілком закономірно, естетичний педагог не народжується таким. Він і не з'являється звідкілясь, з неземних цивілізацій, а утворюється в суспільному середовищі і розвивається за його законами. Як ми побачимо в історичному огляді, можливості для природного функціонування естетичного педагога не надало жодне з попередніх суспільств. Не надає такої можливості й наше. Ми не говоримо про тепличні умови підготовки вчителя. Але ми наполягаємо на гуманістичній спрямованості його діяльності й готовності суспільства не на словах, а на ділі всіляко підтримувати відзначену спрямованість. Практична педагогіка з людським обличчям у багатьох випадках шкільного життя залишається не реалізованою. Гуманізм, як і прекрасне, повинен бути притаманний учителю не в якості якогось окремо проведеного ним заходу чи низки заходів, а бути в основі вихідного постулату у фундаменті всієї його життєдіяльності. Людина, жива Особистість, а не виховний захід, не знання, не будь-які форми "майнового багатства" є вища цінність. Якщо цей морально-естетичний важіль забрати з фундаменту школи, то розваляться всі принципи навчання й усі форми виховання, як валяться греблі, атомні електростанції, житла людей, зроблені з неякісного бетону.

Ще раз підкреслю: у мене немає критеріїв, за якими ви могли б з аптечною точністю визначити максимум необхідних духовних сил і професійних здібностей учителя. А чи можуть бути такі критерії? Університетські оцінки, ставлення шкільного колективу, конспекти самовиховання і самоосвіти... Це багато, звичайно. Можна кількісно обчислювати, скільки разів він вчинив красиво, а скільки - бридко. Шляхом простого обчислення і визначити його естетичну сутність. Але річ у тім, що в даному випадку арифметичний підрахунок недоречний. Краса не належить учителю, як належать йому природні речі - портфель, лінійка, підручник. Красу не можна показати "ось вона", послухати її, доторкнутися, відчути на смак. Якщо я говорю про естетичного педагога, то маю на увазі насамперед невгамовне бажання вихователя-творця бути найкрасивішим і виховувати інших у дусі людинокраси. Якщо я говорю про естетичного педагога, то маю на увазі людину, що успішно реалізує свою суспільну й індивідуальну сутність. Якщо я говорю про естетичного педагога, то маю на увазі насамперед людей, про яких французький поет Едмон Ростон писав в одній зі своїх п'єс, що вони народилися із сонцем у крові.

Для осмислення всіх цих питань, можна навіть сказати, романтично піднесених питань, потрібна теорія. У часи, коли на передній план нашого життя виступають практичні справи, читач може справедливо зауважити: автори-дослідники нагородили стільки теорій, причому таких темних і непривабливих, що перетворюються на ніч, де усі корови чорні й одну можна видавати за іншу. Що правда, то правда. На жаль, багато книг позбавлені тієї простоти та ясності, що збуджує дію, поєднує потенції розуму й серця. Але я хочу повести мову не про монографічні дослідження, які практично ніхто з учителів не читає. Маю намір зупинити увагу читача на методичних посібниках, що являють собою насущний "хліб" педагогів-практиків, особливо початківців.

Напевно, я не перший, хто вже називав методику технологією педагогічного виробництва. Справді , достоїнство методики полягає в застосуванні наукових знань на практиці викладання тієї чи іншої навчальної дисципліни. Не підлягає сумніву й думка про те, що "тупики" методики дають "замовлення" фундаментальній науці та сприяють її розвитку. Так була створена Д.І. Менделєєвим його знаменита система елементів.

Загальність методичних рекомендацій, їхня незавершеність, відкритість надає педагогу можливість включитися в діалог з автором. Кожний з нас окремо й усі ми разом (я, ти, вони) постійно вступаємо в діалог (чи усвідомлено, чи неусвідомлено) з Коменським, Макаренком, Сухомлинським, зовсім не повторюючи їхніх вихідних колізій, а часом несподіваним поворотом продовжуємо життя цих колізій. Педагог, перебуваючи в стані заглибленості у творчий світ іншого суб'єкта, випромінює магічні хвилі, спрямовані саме на нього, вони ` виявляють його нескінченні змістовні здібності. Скажімо, урок з алгебри, котрий підготовлений у контексті "Цікавої алгебри" Я.І. Перельмана, одержує і відкидає несподівані відтінки. Але щоб урок з алгебри виявився без перебору включеним у мислительну ситуацію Перельмана, ця ситуація повинна націлювати не тільки на вихід у практику, що завжди складало модне кліше радянської педагогіки. А суть, певно, в іншому. Краса - от дах, під яким повинні трудитися і діти, і вчителі.

Що насторожує при перегляді методичної літератури? Спроба багатьох авторів звести своє дослідження до голого утилітаризму. До речі сказати, оці всі біди методичних рекомендацій виникають з ініціативи вчителів. У редакціях видавництв, при зустрічах з науковцями лунають настійні голоси: "Дайте нам практичні рекомендації. І побільше! Щоб у них було позначено “початок” і "кінець": що варто робити від першої до останньої хвилини уроку з певної теми. Видавці враховують попит. Он скільки лежить на прилавках книг-рекомендацій, придатних для домогосподарок, що за сумісництвом працюють учителями. Сотні гектарів лісу пішло на виготовлення таких книг. І так все в них розписане - режисер театру з такою старанністю не позначає текст і ремарки акторів.

У більшості випадків практичні рекомендації зводяться до емпіричного опису. У них переважають загальноабстрактні поняття, застосовані для діяльності конкретного педагога. Фіксація і класифікація наявного стану речей, до того ж вчорашніми дефініціями і досить зношеними поняттями, на жаль, не сприяє прогнозуванню майбутнього, теоретичного передбачення горизонту. Це так неважко звести педагогічні явища до тієї чи іншої наявної теоретичної основи. Набагато важче піднести їх до науково обґрунтованої теоретичної концепції. У методиці, переважно, не вистачає конкретно узагальнюючих тенденцій, здатних охопити явище у всій його різноманітній сутності.

Поміркуйте самі: той, хто взяв на себе труд розповісти про свій досвід роботи, завжди потрапляє у незручні обставини. На його пропозицію (яка завжди "проглядається" у процедурі викладу): "Робіть так, як роблю я", можна сказати, що так робити ніхто не зможе, тому що кожен викладач виходить з того, хто він є сам і ким є його слухачі. Усі спроби викласти так, як того бажає методист, не розвиває, а притупляє розум точно так само, як і строго регламентовані програма й підручники, розраховані на навчання у формі питання-відповідь, яке врешті-решт знеособлює і вчителя, й учня. Рецептура навіть у медицині не завжди влаштовує пацієнта, у педагогічній практиці її вимогливі регламентації приводять у стан алергії живий процес навчання і виховання, і вчитель загнаний у побудовану зухвалою рукою методиста вежу зі слонової кістки, а також замішаною на протиріччях думки, так і не знайшовши виходу з них. Для того, щоб винаходити, пише французький психолог П. Сур'є, потрібно "думати навколо". Мудрий учитель, досконалий, естетичний педагог думає "навколо" того, про що сказав ненав'язливий методист, а не копіює його поради. Свою діяльність він вибудовує на протиріччі, яке не усувається простим корегуванням думки автора методичного посібника, методичної установки та її реалізацією.

Можуть запитати: навіщо ж тоді створюються методики й методичні посібники, якщо взагалі неможливий для кожного конкретного випадку раз і назавжди вироблений стандарт, якщо досвід індивідуально визначений обстановкою, ситуаційними моментами? Відповідь на поставлене питання можна відшукати в одному широко відомому положенні К.Л. Ушинського. "Практика, факт, - писав він, - справа поодинока, і якщо у вихованні визнаються слушність однієї практики, то навіть і тоді така передача порад неможлива. Передається думка, виведена з досвіду, але не самий досвід...". Ушинский К.Л. Избр. Пе. Соч., Т.1, С.16. Думка, виведена з досвіду, і складає сутність професійної майстерності естетичного педагога.

Крім того, варто з усією відповідальністю підкреслити: глибоке комплексне знання школи є вихідною і найважливішою умовою для життєвості будь-якого типу методичного дослідження. Але часом загальні міркування, безапеляційні нотації педагогу (що він "повинен" робити, а чого "не повинен” робити) видаються за наукові рекомендації. Дилетантство, коли за допомогою прикладів різного типу, насмиканих із практики роботи вчителів різного рівня, створює видимість глибокодумної ерудованості, завдає важкопереборної шкоди вихованню людини нового світогляду, нової держави.

Методичні рекомендації прийнятні до певної межі. Про те, наскільки педагог може відступити від загальноприйнятих норм, свідчить творчість В.О. Сухомлинського. Його педагогічна система настільки різко відрізнялася від звичної в шістдесятих роках, що багато сучасників вважали педагогіку талановитого сільського вчителя неприйнятною. Доречно нагадати про вчителів, на яких було зорієнтовано тогочасне суспільство, тоді їх називали "ударниками", "стахановцями", "маяками", "передовиками". Це ті, хто демонстрував найбільшу ступінь причетності, тобто, хто міцніше за всіх тримався за ратище модних гасел. Їхня творчість, їхні пошуки нових шляхів у справі навчання й виховання йшли в руслі уторованої дороги, що пролягає на підготовленому кимось ґрунті. Чи треба їх засуджувати? "Не порівнюй: той, хто живе, незрівнянний", - сказав сучасний поет. І це правда. Мета їхньої діяльності, підстави педагогічних шукань були міцно пов'язані з ідеями, які в порівнянні з іншими виявилися ілюзорними.

На прикладі діяльності Сухомлинського ми бачимо, що творча особистість може вийти за межі загального ряду, чим продемонструє свою особистісну, громадянську зрілість. У концепції його виховання ми знаходимо чимало вже відомих нам положень. Але несподіваний поворот до особистості учня, віра в перемогу гуманістичних джерел - і вже знайомі нам положення заграли небаченим досі світлом. Слова "справедливість", "краса", "громадянський обов'язок українця", що втратили свій загальнолюдський зміст, на кшталт того Фенікса відроджуються і знову стають в ряд борців за світлі ідеали.