1.1 Сутність редистрибутивної економіки

Ранньоцивілізаційне суспільство принципово відрізняється від первісного за такими критеріями: економіка ґрунтується на можливості отримання регулярного додаткового продукту, ремісниче виробництво виділилося в окрему сферу виробничої діяльності, суспільство поділено на стани-класи, організація влади має державно-територіальний характер, територіально-поселенську структуру характеризує поділ на міста та села, культурно-інформаційні відносини здійснюються за допомогою писемності. Економічна думка цивілізацій Стародавнього Сходу аналізується на основі писемних джерел, що відображають господарську практику і спроби її осмислення та регулювання.

Селяни вели самостійне господарство під контролем представників державної або храмової адміністрації. Наприклад в стародавній Вавилонії існувало міське і палацове ремісниче виробництво як самостійна галузь. Оскільки природних ресурсів не було, держава забезпечувала суспільні потреби в імпорті товарів, була замовником продукції міських ремісників. Утвердилася правова основа рабовласництва. Раби та їх діти визнавалися майном господаря, їх продавали і карали. Джерелами рабства були війни, боргова кабала, боргове рабство обмежувалося. Наймана праця визнавалася і таксувалася. Суспільні відносини з ранньокласових переростали у станово-класові. Держава зберігала панівну роль у соціально-політичному та ідеологічному житті суспільства.

Тобто з усіх розділів нашої історії, ми можемо зрозуміти, що економіка в основному розглядалася, як з матеріальної, так і з інституційної точок зору. У першому випадку економіка як «господарство» є сфера, в якій суспільство приймає і реалізує рішення про використання обмежених, дефіцитних ресурсів для задоволення людських потреб, сфера, де виробляються і споживаються життєві блага.

Редистрибутивна економіка характеризується властивим їй специфічним комплексом привласнення та перерозподілу матеріальних благ, концентрація частини суспільного додаткового продукту в руках правлячої верхівки общини для використання у власних, переважно престижних цілях через монополізацію організаційно-управлінських функцій. Поняття редистрибуції розвивалось в першу чергу К. Поланьї, а також відповідне уявлення про систему інститутів, що регулюють економіки такого типу. Тому доцільно і застосування запропонованого їм термінологію, що закріплює науковий пріоритет вченого. Щоб бути зрозумілою більшості вчених різних країн і наукових шкіл, термінологія часто використовує слова чи літери інтернаціональних мов наукового спілкування - латинського або грецького. Тому термін «редистрибуція», що має латинське коріння, представляється вельми вдалим. У порівнянні з ним термін «роздаткова економіка», запропонований О.Е. Безсонової і активно використовувався в першому виданні книги, слід визнати менш підходящим. При такому найменуванні даний тип економік постає як суто російське явище, що не відповідає розповсюдженим економічних систем подібного роду в інших країнах світу.

Розуміння економіки як однієї з підсистем суспільства, переважно адаптивного, по Парсонсу, призначення, як якийсь механізм відтворення узагальнено розуміючих ресурсів. У соціології такий підхід знайшов відображення в роботах Парсонса і Смелзера. З іншого боку, в процесі господарської діяльності в суспільстві складаються певні економічні інститути. Саме в них соціальна практика закріплює способи взаємодії господарюючих суб'єктів в умовах конкретної матеріально-технологічного середовища, що дозволяють соціуму в цілому виживати і розвиватися. При такому підході економіка може бути розглянута як система інститутів, що оформляють господарську діяльність.

За весь час було достатньо великих досліджень економістів і антропологів, які вивчали різноманітні господарські системи в різні періоди людської історії. К. Маркс розвивав свої теорії розвитку економіки, він вказував на відміну інститутів власності характерних для «азіатського способу виробництва» від європейських. Тому він не поширював свою формаційну теорію способів виробництва на країни Сходу, включно з Росією.

Погляди Маркса розвивав його співвітчизник Вальтер Ойкен. Він писав у своїй книзі: «Історичне дослідження у всіх епохах виявляє дві чисті основні форми: ідеальні типи немінової «централізовано керованої економіки» і «мінової економіки» Сліди інших економічних систем - крім цих двох - я не бачу ні в сучасної економічної дійсності, ні в минулому; навряд чи можна собі уявити, що вони будуть знайдені і в майбутньому». При цьому він зазначав, що елементи тієї чи іншої економічної системи, наприклад, централізовано керованої економіки, іноді домінують, а іноді лише доповнюють загальну картину. Ойкен одним з перших вказав на наявність двох одноправових рамкових умов господарювання, що складаються природно, незалежно від якого б то не було всеосяжного плану.

Інший видатний історик-економіст та антрополог Карл Поланьї досліджував неринкові відносини більш детально використовуючи як свої дослідження так і інших видатних вчених. Виділяючи ринкові економіки, або економіки, в яких домінуючою формою взаємодії між учасниками господарського процесу є обмін. У баченні Поланьї, мається на увазі "двосторонній рух товарів між суб'єктами, орієнтованими на прибуток, яка утворюється в результаті для кожного від підсумків угоди"

Поланьї доказував, що ринково-влаштований, що базується на обміні інституційний комплекс не є загальним для економік світу. Багато суспільств, за результатами його антрополого-історичних досліджень, характеризуються типом економічної системи, заснованої на редистрибуції. Він робив свої перші кроки у вивченні такого типу економік. Припускаючи, що вони характеризуються складним, якісно іншим комплексом інститутів, які обслуговують редистрибутивний процес. Вказавши на те, що редистрибутивна економіка характеризуються властивим їй специфічним інституційним комплексом, Поланьї почав вивчення конкретних інститутів таких економік. Але ця робота не була ним закінчена. За визнанням його колег, Поланьї не встиг досягти поставленої їм теоретичної мети а саме, створити самостійну неринкову економічну теорію, яка б забезпечила загальну концептуальну рамку для тих товариств, в яких зразком інтеграції не виступають переважаючі обміни".

На мій погляд, це в значній мірі пояснювалося суб'єктивістським підходом, присутнім в цій науці. Незважаючи на декларування принципів історичного матеріалізму, соціальна реальність часто розглядалася в політичній економії соціалізму як планована, здійснювана з волі людей програма суспільного розвитку, ігнорувалися об'єктивно існуючі відносини, необхідні для функціонування соціуму. Така позиція послужила однією з підстав того, що інституційний підхід, що розвивається в післявоєнній соціальній науці західних країн, довгий час залишався поза увагою суспільствознавців соціалістичних держав. Таким чином, у світовій економічній науці до теперішнього часу не склалося конвенційної, загальноприйнятою інституційної теорії розвитку неринкових економік, порівнянної по переконливості і розробленості з концепцією ринкового господарства.

1.2 Особливості підходу до аналізу редистрибутивної економіки

Редистрибутивна економіка є елементом, стороною, частиною Х-матриць, яка формується в умовах комунального матеріально-технологічного середовища. Яка вимагає спільного використання для свого відтворення комунального середовища, незалежно від волі і прагнень господарюючого населення та об'єднання колективних зусиль, що породжує адекватні базові інститути і відповідні їм інституційні форми.

2.1 Розвиток редистрибутивної економіки в Україні

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося зі створенням ринкових інституцій. Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні феодальних пережитків. Україна, де, як і в інших республіках колишнього СРСР, державне втручання в економіку було надмірним, фактично потребує розв'язання цілого спектра проблем, пов'язаних зі створенням конкурентного середовища, розвитком малого бізнесу, стимулюванням диверсифікації виробництва і продажу, приватизацією, відмовою від дотаційності ряду галузей і виробництв, від списання банківської заборгованості тощо. Світовий досвід показує, що ефект досягається тоді, коли всі складові ринкової інфраструктури розвиваються комплексно.

За зовнішньої хаотичності та невизначеності національної економічної діяльності всередині неї об'єктивно існують і постійно взаємодіють численні ланцюги взаємопов'язаних економічних явищ -- організаційно-економічні механізми. Ці механізми не є якимись автономними, незалежними один від одного проявами тих чи інших рис економічної діяльності. Діючи одночасно, стимулюючи один одного та взаємодіючи між собою, всі вони утворюють важливу систему з притаманними їй закономірностями. Така взаємозалежність організаційно-економічних механізмів, що функціонують у межах країни та у взаємозв'язку із світовою економічною системою, і становить субстанціональну основу національної економіки.

В аграрній сфері України радянського періоду основними виробниками були колгоспи і радгоспи. Колгоспи і радгоспи були ядром соціально-економічного життя села. За своєю природою вони були елементами роздавальної економіки. В рамках колгоспно-радгоспної системи гарантувалися зайнятість населення, стабільний дохід, безкоштовна освіта і медичне обслуговування. Сільськогосподарські підприємства надавали велику допомогу у веденні особистого подвір'я, наприклад шляхом надання техніки, кормів. За наявності базових інститутів колгоспи, як і радгоспи, можна віднести до класичних «редистрибутивних» інституціональних формах здійснення господарської діяльності на селі.

Рішення про перехід аграрної сфери до ринкової економіки в України було розпочато з прискореної реорганізації колгоспно-радгоспної системи при зниженні до мінімуму державної підтримки сільського господарства. В результаті проведеної масової реорганізації колгоспно-радгоспної системи сталося руйнування «старої» інституційної системи. За задумом реформаторів, аграрний ринок повинен сформуватися самостійно по мірі самоорганізації і самоврядності сільськогосподарських товаровиробників. Перехід аграрної сфери України від Х-економіки до класичної форми здійснення господарської діяльності в економіці так і залишився незавершеним. В процесі ринкових реформ, що проводилися поспішно, без ретельної концептуальної підготовки, необхідного наукового, правового та економічного, перш всього ресурсного забезпечення, без урахування закономірностей і тривалості перехідного періоду в багатьох нових організаційно-правових формах господарств, насамперед великих сільгосппідприємств, - сталася косметична, можна сказати уявна інституційна реформа.

Включення ринкових механізмів без державного регулювання викликало кризу в аграрній сфері України. Включився механізм відторгнення нових правил, які диктувалися законами ринку. Господарюючі суб'єкти та населення стали виробляти свої моделі поведінки, які, на їх погляд, повинні були знизити негативний вплив нових формальних інститутів.

Прикладами таких моделей служила нечесна поведінка по відношенню до партнерів по бізнесу - постачальників і споживачів, відхід від податків, несплата кредитів, формування «сірих» схем для відмивання грошей, розкрадання майна підприємств. Тобто ринкові формальні інститути, які практично нав'язувалися суспільству, не знайшли належного відгуку суспільства. Більше того, вони не узгоджувалися з домінуючими на той момент неформальними інститутами, тими традиціями та соціальними нормами, на яких було виховано не одне покоління. Вплив ідеології колективізму ще тяжіло над суспільством. Незважаючи на все це, в результаті радикальної трансформації сформувалися нові форми господарювання в аграрній сфері. Функціонування сучасної системи сільського господарства України базується переважно на приватній власності при різноманітті форм господарювання економічних суб'єктів, що володіють реальною економічною самостійністю, що будують свою діяльність на принципах ринкового підприємництва. На селі з різним ступенем ефективності діють комбіновані ринково-редистрибутивні інституційні структури. Формою зрощування базових інститутів Y- і Х- економік є державні унітарні підприємства, що зберегли практично всі інституційні елементи розподільчого типу. При державній власності на засоби виробництва такі підприємства забезпечуються матеріально-технічними ресурсами, що говорить про редистрибуції. При цьому сам обмін є ринковим, оскільки державні підприємства реалізують свою продукцію на ринку, при цьому отримують прибуток і збільшують свій капітал. Ряд селянських і особистих підсобних господарств також поєднують у собі риси розподільної та ринкової економік, оскільки здійснюють підприємницьку діяльність з метою забезпечення потреб тільки своєї сім'ї.

В сучасному українському селі співіснують два типи інституційних структур, що якісно розрізняються між собою і регулюють економічні взаємовідносини селян, переміщення ресурсів і вироблених благ всередині сільських громад.

2.2 Особливості встановлення ринкових відносин України

Ринкова модель господарювання в Україні становить таку суспільну норму організацій виробництва, за якої усі питання вирішуються на основі вільної взаємодії споживачів і виробників на ринку. У ринковому господарстві постійно відбуваються процеси пристосування, які сприяють встановленню правильного співвідношення попиту, пропозиції, прогресивним структурним зрушенням, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, збалансуванню матеріально - фінансових пропорцій. Ринкова модель господарювання дозволяє без примусу спрямовувати ресурси туди, де вони необхідні, і перерозподіляти їх у разі зміни попиту. В ринковій системі ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів управління, рівноправним існуванням різних форм власності, домінуванням споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією.

Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.

В Україні була відсутня визначальна ринкова інституція - економічна самостійність господарюючих суб'єктів. А саме її наявність гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого не може існувати ринок. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму. Формування інституцій багато суб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми - колективну, приватну. Це сприяє розвитку різних форм господарювання та створенню конкурентного середовища. Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності форм господарювання, різних за масштабами, які управляються не з єдиного центру, а економічно та юридично самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що немає. Лібералізація цін за високого рівня монополізму обов'язково призводить до їх зростання і не створює стимулів для виробництва.

Нестабільність - є характерною рисою перехідної економіки, оскільки в її основі лежить суперечність між старими і новими формами господарювання, що зумовлює якісні зміни в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим слід передбачити альтернативні шляхи її розвитку: від авторитарно-бюрократичної системи до постіндустріального суспільства, або від корумпованої тіньової економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем. Перед початком ринкової трансформації економіки, вона була адміністративно-командною, характерною рисою якої був тотальний монополізм. Багато підприємств виробляли 60-100 % певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції. Економіка країни була великомасштабною, з незавершеним циклом виробництва, в ній домінували важка промисловість, воєнно-промислове виробництво і видобувні галузі. Це зумовило нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість - з другого. Країна відчуває велику потребу в нафті та газі, які вона змушена купувати, а це спричиняє проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами.

Перехід України до ринкових відносин ускладнювався також тим, що вона не мала Центрального банку, власної фінансово-кредитної та грошової системи, ринкової інфраструктури, достатньо кваліфікованих кадрів у цих сферах та інших інституцій, які могли б на практиці забезпечити формування економічних підвалин національного ринку. Нині в Україні вже сформовано основні елементи інфраструктури ринку, але їхня діяльність малоефективна. Це пояснюється недосконалим законодавством, недостатнім рівнем професійного і патріотичного управління. Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.

Економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так і інших держав обумовлена об'єктивними потребами економічного зростання та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні внутрішніх ресурсів.

Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна структура зовнішньої торгівлі країни. Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни є величезний розмір зовнішнього боргу.

В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.

Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази країни. Продукція більшості галузей народного господарства є не конкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона була пристосована до умов державної монополії.

2.3 Інституціональні матриці суспільства та трансформаційна економіка України

Ефективність управління залежить від якісної реалізації кожної з її функцій. Серед функцій управління виділяють організаційну, мотиваційну, контрольну та функцію планування. Оскільки управління інвестиційного процесу покладено на державу, саме вона відповідальна за ефективне виконання функції управління. Однак, розповсюдженим явищем для перехідної економіки є недосконале виконання функцій управління під час регулювання інвестиційного процесу, що перешкоджає зростанню економічної та інвестиційної активності та формуванню позитивного інвестиційного клімату. Нівелювання зазначеного негативного впливу - недоліків регулювання інвестиційної діяльності, є стратегічно важливим для перехідної економіки. Поряд з тим, слаборозвиненість матеріально-технічної та технологічної інфраструктури перешкоджає здійсненню ефективного регулювання інвестиційного процесу. Необхідна зміна підходів до використання державних регуляторів інвестиційного процесу, які б закріплювали за собою ширші можливості до реалізації інвестиційної діяльності. Умовно підходи, що сприяють інвестиційному процесу можна поділити на дві підгрупи: неподаткові та податкові. Неподаткові фактори: обсяг ринку, доступ до природних ресурсів, енергетичних запасів, наявність та вартість кваліфікованої робочої сили, якість та розвиненість інфраструктури, транспортні витрати, доступ до ринків, тобто споживчий попит в регіоні, рівень доступу на зовнішні ринки та витрати на експорт, політична та макроекономічна стабільність тощо. Відтак, до податкових віднесемо: прозорість (транспарентність), простота формальної частини, стабільність фіскальної політики, впевненість у застосуванні податкового законодавства та податкового адміністрування, податкові ставки, податкові пільги. Таким чином, перед державою постає питання щодо забезпечення рівня лібералізації для інвесторів в розрізі зазначених факторів, разом із встановленням критеріїв безпеки національної економіки. Йдеться за доступ до стратегічно важливих секторів економіки, таких як сировинні та енергетичні підприємства, для яких доцільно застосувати певні превентивні заходи.

Йдеться за закріплення за державою «золотої акції» у прийнятті стратегічних рішень інвестора, контроль за максимальною часткою нерезидентів у статутному капіталі.

Вважаємо за доцільне жорстке регулювання потоків капіталу у фінансовий, зокрема банківський сектор. Поряд з тим, обов'язковим є визначення обмежень екологічного, соціального та гуманітарного характеру. Обмежувальні заходи для інвесторів у розвиток, наприклад, промислового виробництва чи високотехнологічних галузей необхідно зменшити максимально. Дуже показовою інтегральною оцінкою ефективності використання інструментів регулювання інвестиційного процесу є щорічний рейтинг Світового банку, який визначає рівень сприятливості регуляторних інструментів для запуску і функціонування підприємства. Зауважимо, що критерії визначення країни в рейтингу прямо або опосередковано пов'язані із інвестиційною діяльністю в країні. Незважаючи на актуальність тематики, у вітчизняній науці все ж недостатньо досліджено зв'язок між такими поняттями, як “суспільна модернізація”, “суспільна трансформація”, “суспільна зміна”, що зумовлює виникнення герменевтичної проблеми, яка пов'язується з відсутністю єдиного чіткого розуміння сутності модернізації та її викликів національним спільнотам. Структуризації потребують також аспекти класифікації окремих видів удосконалення редистрибутивної економіки. Теоретичний аналіз особливостей та суперечностей використовуємих підходів до концептуалізації поняття удосконалення, як особливої форми суспільного розвитку та обґрунтування її актуальності для України в умовах суспільних перетворень. Враховуючи вищевикладене, під “удосконаленням” аспектів редистрибутивної економіки, розумію системний процес різного роду зрушень і перетворень конкретних інституційних сфер суспільства, що забезпечує перехід суспільного устрою від одного стану розвитку до іншого в напрямі його осучаснення й постійного якісного вдосконалення. Такий підхід засвідчує той факт, що модернізація є значно вищим рівнем оновлення суспільства, на відміну від звичайного швидкого економічного зростання та швидких соціальних змін.