Організаційно-правові передумови інтенсифікації експортної діяльності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ІНТЕНСИФІКАЦІЇ ЕКСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

О.М. Кібік, О. П. Подцерковний, В. О. Котлубай, Ю. В. Хаймінова, Ю. 3. Драпайло, Ю. П. Постоленко, О. О. Брагарник, М. С. Козолуп



Проблема підвищення національної конкурентоспроможності протягом останніх десятиліть перебуває у центрі уваги урядів більшості зарубіжних країн. Основним індикатором конкурентоспроможності країни визнають її експортний потенціал та фактичний рівень його реалізації, що є інструментом просування національних інтересів у масштабах світового господарства. експортний потенціал правовий організаційний

Експортний потенціал є однією зі складових економічного потенціалу, який забезпечує, на відміну від інших складових (виробничого, трудового, природного, фінансового, інформаційного потенціалу тощо), процес реалізації товарів на зовнішньому ринку.

Розробка та реалізація стратегії підтримки національного експорту і відповідно посилення його позицій на світовому ринку є особливо актуальним питанням для сучасної України. Наша держава має переваги, які є передумовами формування та реалізації її експортного потенціалу. Такими перевагами є достатня чисельність кваліфікованої робочої сили, вигідне географічне положення, природні ресурси, індустріальний потенціал, достатньо високий рівень розвитку деяких галузей, наявність розвинутої транспортної системи, вагомі досягнення у сфері фундаментальних наукових досліджень тощо. Більшість з наведених переваг не використані в повній мірі у межах реалізації експортної стратегії України внаслідок незадовільного організаційно-правового забезпечення зазначеної сфери.

Питання розвитку експортної діяльності досліджувало багато науковців, зокрема: М. Беноа, І. Брос'є, Ф. Буши, Є. Ган, О. Гаске, Ж. Ечкеназі, Л. Каруи, І. Коломбель, А. Корбут, М. Корістон, Ж. Леонар, П. Лімузан, Е. Маршал, А. Михайлів, Ж. Нафіліан, О. Сизов, А. Терреноар, М. Трейсі, Л. Штріве та ін. В Україні цей напрямок розробляють І. Бураковський, П. Гайдуцький, В. Гончаренко, С. Дем'яненко, Е. Зінь, С. Зоря, С. Кваша, І. Кобута, М. Компанець, О. Лука, О. Олійник, С. Онисько, В. Рокоча, П. Саблук, В. Савчук, О. Тимків, А. Філіпенко, О. Юхновський та ін. Актуальні проблеми, які перешкоджають розвиткові українського експорту, досліджували В. Мовчан, Т. Мельник, Л. Івашова, А. Мазаракі, Л. Кутідзе, Ю. Верланов, Н. Осадча, О. Школьний, І. Орлик, Н. Резнікова та ін.

Однак проблема розвитку експортного потенціалу України залишається вкрай актуальною. Комплексного вивчення потребують сучасні економіко-правові та організаційні умови розвитку українського експорту задля забезпечення передумов ефективного входження України у світову систему господарських зв'язків.

Метою статті є визначення основних організаційно-правових передумов підвищення ефективності експортної діяльності в Україні.

Досвід економічно розвинених країн свідчить про те, що розвиток експортного потенціалу допомагає поліпшенню економічного становища як країни в цілому, так і окремих її регіонів. Тому розвинені країни більшу частину своєї продукції намагаються експортувати, ніж продавати на внутрішньому ринку. Тим самим рівень продукції повинен відповідати вимогам міжнародних ринків і бути конкурентоспроможним [1].

Поняття «експортний потенціал» переважно характеризується крізь призму категорій «здатність», «спроможність», «можливість». Частина науковців розглядає експортний потенціал як певну здатність виробляти та реалізовувати продукцію, мобілізувати економічні ресурси та використовувати їх з максимальною ефективністю, відтворювати конкурентні переваги на світовому ринку, контролювати максимально можливу частку ринку, розвиватися на світовому ринку, адаптуватися до вимог зовнішніх чинників [2, с. 69; 3].

Академік Л. І. Абалкін розглядає економічний потенціал стосовно економіки країни, її галузей та окремих підприємств як їх здатність виробляти продукцію, товари, послуги, задовольняти потреби населення та суспільства в цілому, забезпечувати розвиток виробництва та споживання [4, с. 384]. Саме тому, на нашу думку, необхідно розглядати експортний потенціал як складову економічного потенціалу країни, в якій відображаються можливості національної економічної системи інтегруватись у світовий економічний простір.

Експортний потенціал країни нерозривно пов'язаний із розробкою стратегії та тактики виходу перспективних видів товарів на зовнішні ринки, завдяки яким можна реалізувати місцеві товари.

Експортний потенціал держави визначається обсягами товарів, які можуть бути вироблені в економічній та соціальній сферах і реалізовані на світовому ринку з максимальною вигодою для країни [5].

Експортна стратегія має за мету стимулювання розвитку експорту країни у довгостроковій перспективі. Експортна стратегія визначається пріоритетними напрямками розвитку економіки та обов'язково має бути узгодженою з потребами виробників для найефективнішої реалізації переваг, що розкривають запропоновані напрямки. Це, у свою чергу, потребує визначення проміжних цілей та засобів їх досягнення. На практиці ця політика реалізується через утворення мережі відповідних інститутів, визначення їх функцій та підпорядкованості [6, с. 10--12]. У процесі розробки експортної стратегії необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку зовнішньоекономічних відносин з акцентом на експортно-стратегічні для України товари.

На нашу думку, слід виділити систему чинників, які визначають формування та розвиток експортного потенціалу країни. Серед них можна відокремити внутрішні та зовнішні, тому що експортний потенціал базується на національному підході щодо визначення можливостей виробництва і врахуванні конкурентних умов світового ринку щодо реалізації виробленої експортної продукції.

До внутрішніх чинників слід віднести, передусім, ресурсно-сировинний потенціал, можливості промислового виробництва і кадрове забезпечення; науковий та інвестиційно-інноваційний потенціал, законодавчу і нормативну базу та діяльність державних установ. До негативних чинників цієї групи можна віднести низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств, що є реальними або потенційними експортерами; незадовільний фінансовий стан більшості підприємств, що обмежує можливості інвестування експортної діяльності; зростання витрат експортної діяльності; низький світовий рейтинг інвестиційної привабливості та надійності України; високий рівень оподаткування експортної діяльності.

Зовнішні чинники -- це чинники ринкової дії (ємність, кон'юнктура ринку і умови конкуренції на ньому) та інституціональний чинник (система міжнародних інститутів з координації світових торговельних потоків).

Серед внутрішніх чинників більш детально розглянемо низький рівень конкурентоспроможності більшості українських експортоорієнтованих підприємств. Критичною проблемою, що має наслідком низький рівень конкурентоспроможності, є незадовільний стан відтворення капіталу та технологічної складової експортоорієнтованих підприємств (у першу чергу, в металургії, хімічній та транспортній галузях). Починаючи з 90-х рр. минулого століття низькотехнологічність свідчила не тільки про наростаючу відсталість (понад 90 % господарства становлять III і IV технологічні уклади), а й про вкрай погане ставлення до виробничих фондів. Так звані ефективні власники не проводили модернізацію виробничого потенціалу, а по-хижацьки експлуатували наявні потужності.

Критичний стан національної економіки, що ускладнюється зовнішніми боргами та гострою нестачею фінансів, обумовлює необхідність не екстенсивного нарощування наявного виробничого потенціалу, а формування моделі ефективного відтворення капіталу та модернізації технологій, заснованої на зміні поколінь технологічних укладів -- низьких високими.

Поряд із традиційними видами експорту також необхідно створювати й виробництво нових видів продукції, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки і техніки.

Формування експортного потенціалу є складним процесом, розвиток якого багато в чому визначають рівень застосованих технологій та інноваційність моделі відтворення капіталу експортоорієнтованих підприємств.

Сучасний відтворювальний процес включає в себе процес просування інновацій, що виявляється у впровадженні нових матеріалів і технологій. Вплив технологій на відтворювальний процес безпосередньо пов'язаний з інноваційним аспектом, оскільки позитивна технологічна динаміка забезпечується тільки при технологіях, що мають інноваційний характер. Переважання застарілих технологій консервує технологічну структуру відтворювальної системи і блокує інноваційний розвиток. У свою чергу, інноваційний потенціал і можливості інноваційного розвитку відтворювального процесу зумовлюються інституційною організацією національної економіки [7, с. 134]. Таким чином, рівень розвитку технологічної бази та стан інституційної структури визначають не тільки ефективність відтворювального процесу, а й соціально-економічний розвиток країни в цілому та можливість реалізації експортного потенціалу.

Практика інституційних реформ показує, що інституційні перетворення не забезпечують автоматично ефективної організації відтворювального процесу, а найчастіше сприяють збереженню або навіть посилюють інерційність розвитку економічної системи, яка замикається на неефективних нормах, що перешкоджають її інноваційному розвитку [8, с. 10--12].

Дане питання особливо актуальне для вітчизняних економічних умов, оскільки трансформація економічних систем неминуче припускає інституційні зміни, які для успішного здійснення відтворювального процесу повинні доповнюватися технологічними змінами.

Технологічні та інституційні зміни є об'єктивною основою розвитку відтворювального процесу. Так, істотно різняться між собою способи застосування знарядь ручної праці, машин і автоматичних ліній. У всіх випадках існуючі інститути, в тому числі відносини власності на засоби виробництва, форми отримання прибутку, оплати праці тощо, повинні сприяти найбільш ефективному використанню продуктивних сил -- людських здібностей, знарядь праці, джерел енергії тощо. Поки це має місце, виробництво розвивається ефективно. Коли ж така відповідність порушується, це призводить до кризових явищ, інституційні відносини відстають від розвитку продуктивних сил, стають консервативною стороною виробництва, гальмуючи його розвиток і приводячи до суперечностей між організаційними формами і інститутами. Виникає явище інституційної інерції.

Нові інститути, згідно з Д. Нортом, з'являються тоді, коли суспільство вбачає можливість отримання прибутку, який не може бути отриманий в умовах вже існуючої інституційної системи. Іншими словами, якщо виробничі фактори надають можливість збільшення доходів, а інституційні цьому перешкоджають, тоді великі шанси виникнення нових інститутів [9, с. 358].

Кожній відтворювальній системі притаманна певна система технологій, яку закріплює відповідний інституційний механізм. Система капіталу і технологій є безпосереднім вираженням відтворювальних відносин, тому тільки створивши адекватну своєю природою систему технологій, відтворювальна система може повною мірою забезпечити реалізацію своєї сутності.

Відтворювальний процес в експортоорієнтованих галузях сьогодні часто відбувається на основі тих технологічних передумов, які були створені у радянський час. Перетворення, які відбуваються в матеріально-технічній базі, ще не можна розглядати як створення адекватної сучасному рівню НТП системи технологій і засобів праці. Ця обставина має обумовлювати вдосконалення технологій та оновлення капіталу. Паралельно з технологічним розвитком повинні відбуватися інституційні зміни, що позитивно відіб'ється на результативності відтворювального процесу, тому що в цьому випадку змінюються форми організації виробництва, перебудовуються системи освіти, створюються сприятливі умови для формування нових інвестиційних, галузевих і технологічних структур. Коли всі ланки відтворювальної системи еволюціонують у відповідності з новими технологічними вимогами, то відбувається скорочення витрат виробництва. Якщо ж конфлікт між новими технологіями та інституційним оточенням вирішити не вдається, то нові технології розвиваються у рамках старого технологічного укладу, що призводить до економічних втрат і неефективності відтворювального процесу.

Застосування певної технології протягом тривалого часу закріплює інститути, які визначають певне коло взаємодій економічних агентів у рамках відтворювального циклу, обумовленого даною технологією. Дії груп, що виграють від збереження сформованих інституційних і технологічних умов, створюють перешкоди для впровадження нових технологій за допомогою лобіювання своїх інтересів, тим самим формуючи інституційне середовище, не прийнятне для здійснення інноваційно спрямованого відтворення капіталу.

Таким чином, технологічні зміни неможливі без формування відповідних інституційних умов, які безпосереднім чином впливають на процеси капіталу експортоорієнтованих підприємств. У свою чергу, стан і можливі варіанти ефективної організації відтворювального процесу багато в чому визначаються змінами в технологічній структурі економіки.

Оскільки всі процеси створення наукового і технологічного знання, також як і процеси використання вже наявних технологій та їх адаптації, вимагають участі безлічі взаємодоповнюючих і взаємопов'язаних суб'єктів, необхідною є розробка комплексної стратегії інноваційно-технологічного розвитку відтворювальної системи, а потім проведення відповідної економічної політики. На інституціональному рівні це повинно реалізовуватися в планах технологічного розвитку, пов'язаних з розробкою прикладних досліджень, функціонування інституційного середовища та виробничо-технологічної інфраструктури. Необхідними є відповідні макроекономічні умови, які повинні включати в себе, перш за все, ефективний механізм державної науково-технічної та промислової політики. При обґрунтуванні такої політики одним з найбільш важливих питань є вибір напрямів і способів технологічного розвитку та структурно-технологічних перетворень.

Основними принципами даної стратегії має стати посилення координації діяльності органів державного управління та удосконалення нормативно-правової бази в галузі проведення інноваційної діяльності, впровадження міжнародних стандартів та рекомендацій; введення податкових пільг на проведення дослідних і конструкторських розробок, а також стимулювання рефінансування прибутку підприємств на інноваційну діяльність.

У сучасних умовах для реалізації стратегії інноваційно-технологічного розвитку відтворювальної системи головним організуючим елементом інституційної структури має виступати держава, яка має свідомо брати участь у процесі відбору інститутів і одночасно виступати як інституційний інноватор.

Основні підходи до формування даної стратегії мають включати комплекс взаємопов'язаних соціально-економічних, науково-технічних та організаційно-господарських заходів і завдань, спрямованих на досягнення конкретної кінцевої мети.

За даними митної служби України, за 2014 р. було експортовано з України товарів на суму майже 54 млрд дол., що на 14 % менше, ніж у 2013 р.

За результатами 2014 р. експорт України в країни СНД упав на 7 млрддол. Через заборони і обмеження Україна у 2014 р. поставила в Росію на 5,2 млрддол. менше продукції. Очікування того, що скасування імпортних мит ЄС дасть можливість Україні компенсувати втрати на ринку СНД не виправдалися. Експорт України в країни ЄС зріс лише на 0,331 млрддол. за рік. За грудень 2014 р. взагалі спостерігалося падіння експорту України в країни ЄС майже на 0,52 млрддол. порівняно з груднем 2013 р. [10].

Як відомо, світовий ринок поділений між країнами. У сучасних умовах існуючий поділ ринків змінити досить складно. Проблема гальмування зростання обсягу українського експорту в ЄС особливо актуальна на тлі закриття російського ринку. Внаслідок того, що ринок ЄС перенасичений своєю готовою продукцією, на сьогоднішній день Україна може постачати в ЄС тільки сировину. Тому основними товарами, що постачаються Україною на ринок ЄС, є кукурудза і чавун, що не може конкурувати з ринками СНД, де Україна постачає готові продукти харчування, продукцію машинобудування і продукцію хімічної промисловості. Український експорт товарів істотно збільшився в Туреччину, Єгипет, Індію, Ірак і Китай. На ринку США для українського експорту найбільші перспективи має продукція галузей агропромисловості, інформаційних технологій, ракетно-космічної. Експорт продукції металургії та важкої промисловості також є цікавим для американського покупця [11].

У таких умовах необхідність зміцнення експортного потенціалу України обумовлена винятковою значущістю експорту як чинника відродження та розвитку національної економіки. У межах державного регулювання функціонування економічної системи має бути забезпечено підтримку вітчизняних експортерів. За умови такої підтримки може бути збільшено обсяги українського виробництва, суми податкових надходжень до бюджету та створено додаткові робочі місця тощо. Вичерпання екстенсивних факторів зростання українського експорту товарів сировинної групи, скорочення питомої ваги машинотехнічної продукції в національному експорті, постійне посилення ступеня міжнародної конкуренції на зовнішніх ринках на тлі активної державної підтримки експорту за кордоном і застосування розвиненими країнами захисних заходів в інтересах власних галузевих виробництв обумовлюють необхідність реалізації державних заходів сприяння розвитку прогресивної якісної структури експортного потенціалу України.

Аналіз світового досвіду показує, що практично всі країни здійснюють регулювання і стимулювання зовнішньоекономічної діяльності на макроі мезорівнях. Підтримка експорту за кордоном реалізується через систему взаємодіючих і взаємопов'язаних між собою урядових і неурядових інституцій, до числа яких відносяться профільні міністерства і відомства, спеціалізовані агенції та експертні центри, фінансові структури, дипломатичні місії тощо.

Державне сприяння експорту здійснюється в досить розвиненому вигляді у багатьох розвинених країнах Америки, Європи та Азії. Найбільшої досконалості, як видається, держпідтримка досягла в США. Головним напрямком підтримки американського бізнесу за кордоном є створення сприятливих інституційних умов компаніям США для реалізації вигідних комерційних проектів. Держдепартамент здійснює координацію зовнішньоекономічної діяльності всіх міністерств і відомств, державних організацій та їх представників за кордоном. З ініціативи Держдепартаменту проводяться засідання координаційних і консультативних комітетів з різних питань, що стосуються ЗЕД, за участю представників підприємницьких структур для врахування їх позиції щодо міжнародних заходів, які безпосередньо зачіпають інтереси ділових кіл США. У Великій Британії зовнішньоекономічна політика є частиною загальної економічної політики країни. В країні практично немає міністерств, які в тій чи іншій мірі не займалися би питаннями ЗЕД. Важливу роль у сприянні зовнішньоекономічному співробітництву відіграють британські дипломатичні місії, які мають у своєму складі представників різних міністерств і відомств, що виконують функції торговельних радників. Рада міжнародної торгівлі сприяє координації зусиль урядових установ та ділових кіл у сфері зовнішньої торгівлі, безоплатно або за символічну плату надає допомогу компаніям в освоєнні експортних ринків. Британська національна рада з експорту застосовує оригінальну форму сприяння експорту -- так звану практику відкриття «торгових вікон». При цьому британським фірмам-експортерам товарів, які намагаються вперше освоїти даний зарубіжний ринок, надається організаційно-фінансова допомога у влаштуванні виставкової експозиції. Уряд Південної Кореї в цілях надання інституційної підтримки міжнародної торгівлі та імпорту технологій заснував у 1962 р. Корпорацію сприяння торгівлі. Для стимулювання вивозу товарів і послуг був заснований День експорту, коли найкращі експортери нагороджувалися медалями та отримували народне визнання. В Японії організатором системи обслуговування зовнішньоекономічних зв'язків є держава, яка фінансує цю діяльність з бюджетних коштів. Система підтримки має розгалужений характер, охоплюючи сфери діяльності, якими є збір і аналіз маркетингової інформації, надання інформаційно-консультаційних послуг, організація рекламно-виставкової роботи, сприяння у залученні до здійснення зовнішньоекономічної діяльності нових учасників тощо. У XIX ст. уряд Росії узгоджував з громадськістю, промисловими і діловими колами свою зовнішньоекономічну політику, але в XX ст. цей досвід був втрачений [12].

Використовуючи закордонний досвід, у процесі реалізації експортної стратегії необхідно застосувати різні важелі стимулювання експорту, якими є:

державне субсидування;

пільгове кредитування і страхування експорту;

валютна політика;

ввезення і вивіз капіталу;

податкові пільги експортерам, їх транспортне забезпечення;

інформування і консультування керівництва підприємств;

дипломатична підтримка експортерів;

державна політика розвитку експортної бази;

підготовка кадрів для зовнішньої торгівлі.

У 2013 р. Кабінетом Міністрів України було схвалено Концепцію створення системи державної підтримки експорту України, реалізацію якої передбачалося здійснити протягом 2013--2015 рр. Проте Концепція має суттєво декларативний характер. Інші законодавчі та нормативно-правові документи, які регламентували би функціонування в Україні інституційних, організаційних, інформаційних, фінансових умов забезпечення державної підтримки експорту, існують лише у формі проектів і не можуть слугувати правовою базою для формування системи державної підтримки експорту. В Україні не створені організаційно-правові умови для надання державних гарантій для підтримки експортерів в Україні.

Таким чином, Україна не має ефективної інституційної системи державної підтримки розвитку експорту.

Розвиток експортного потенціалу в Україні неможливий без фінансової підтримки з боку держави. Проте, на думку фахівців, в Україні тривалий час державна фінансова підтримка експорту розглядалася переважно як субсидування окремих галузей та виробників. Лобіювання адресних пільг, преференцій, податкових «канікул» тощо на користь наближених до влади представників великого приватного бізнесу негативно позначилися на структурі експорту та валютних надходженнях.

Дослідження процесу формування і розвитку експортного потенціалу країн світу показало, що сьогодні в реальній економіці існують два основні напрямки його розвитку: статичний, який за своїм характером базується на порівняльних національних перевагах у природно-ресурсній сфері, та динамічний, що враховує конкурентні переваги, засновані на науково-технічних досягненнях та інноваціях на всіх стадіях виробничого циклу -- від створення товару до просування його до зарубіжного споживача. Більш ефективним є другий підхід, однак він є більш витратним.

Експортний потенціал будь-якої країни є сукупністю різних елементів, які є пов'язаними, взаємодоповнюючими, взаємообумовлюючими. Експортний потенціал економічної системи складається з експортних потенціалів її елементів: експортний потенціал національного господарства -- з експортних потенціалів галузей, експортний потенціал галузі -- з експортних потенціалів суб'єктів господарювання, експортний потенціал регіонів -- з експортних потенціалів господарських одиниць певної території. Тобто основу міцного експортного потенціалу країни складають експортні потенціали конкурентоспроможних виробничих одиниць -- суб'єктів господарювання.

Розглянемо найбільш перспективні, з точки зору можливостей розвитку, елементи експортного потенціалу України з врахуванням особливостей зазначених вище двох підходів.

У даний час спостерігається стійке зростання обсягів світової торгівлі послугами, що обумовлено глобалізаційними процесами, лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності на світових ринках, комп'ютерізацією та розвитком інформаційних технологій. Так у 2000--2010 рр. вартість світової торгівлі послугами зросла у 3 рази. На світовому ринку послуг спостерігаються відмінності в масштабах експорту та імпорту послуг між країнами.

Так, аналізуючи цифрові показники зовнішньої торгівлі США за 2013 р., вбачається, що експорт за вказаний період склав 2 трлн 280 млрд 194 млн дол. США, з них товари -- 1трлн 592 млрд 784 млн дол. США, а послуги -- 687 млрд 410 млндол. США відповідно (прибл. 30 %) [13]. Вказаний вище показник співвідношення експорту послуг до загального експорту є середнім для країн з високорозвиненою економікою.

Експорт послуг в Україні становить усього 17,6% (11млрд 520 млн дол. США) від загального обсягу експорту (65 млрд 422 млн дол. США) [14]. Цей показник є значно меншим.

Вказані відомості мають велике значення для економічного розвитку нашої держави, оскільки надання послуг є таким видом діяльності, який при своїй відносній простоті здійснення (порівняно з виробництвом товарів), а отже й низькій собівартості має доволі високу кінцеву вартість.

Також велика частка високоякісних та інноваційних послуг у валовому внутрішньому продукті держави є прикметною рисою постіндустріального суспільства.

Отже, враховуючи вищевикладене, нашій державі необхідно докладати більше зусиль для здійснення прогресивного розвитку вітчизняної економіки, оскільки розмаїття на ринку суб'єктів, які все частіше надають перевагу послугам, сприяє становленню конкурентоздатного середовища, в подальшому має позитивний вплив як на якість надання таких послуг, так і на їх кінцеву вартість.

Для формування свідомого нормативно-правового інструментарію з метою забезпечення стабільності функціонування міжнародної торгівлі послугами, виходу на такий ринок українських підприємців вкрай важливими стають доктринальні дослідження за вказаним напрямком.

Аналізуючи чинне законодавство України, вбачається велика кількість нормативно-правових актів, які здійснюють правове регулювання експорту товарів, робіт, послуг. До основних з них можна віднести: Митний кодекс України, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Закон України «Про єдиний митний тариф» і ін.

Проте на законодавчому рівні відсутнє нормативне закріплення терміна «експорт послуг». Частково вказану прогалину вирішує положення ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який визначає поняття експорту (експорту товарів), під яким розуміється продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. До товарів, у розумінні Закону, відноситься будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі) [15].

Для з'ясування та роз'яснення дійсного сенсу терміна «експорт послуг» необхідно використати граматичний (текстуальний) спосіб тлумачення. Отже, для встановлення розуміння поняття «експорт послуг» необхідно провести тлумачення окремих складових цього терміна, а саме «експорт» та «послуга».

Стосовно експорту необхідно звернути увагу на таке.

З економічної теорії випливає, що експорт (лат. exporto -- виводжу) -- вивезення за кордон для реалізації на зовнішніх ринках товарів, послуг і капіталу [16, с. 157].

Зміст експорту як економічного поняття визначається такими характеристиками: це вивіз за межі митної території держави; об'єктом, що фактично вивозиться, можуть бути товари, послуги, технології, капітали, інтелектуальні цінності та ін.; це вивіз без зобов'язання ввезення на територію країни-експортера. Мета такого вивезення -- продаж.

За чинним законодавством України термін «експорт» використовується в якості одного з митних режимів, тобто комплексу взаємопов'язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їх правовий статус, умови оподаткування і обумовлюють їх використання після митного оформлення.

Так, експорт, у розумінні Митного кодексу України, це митний режим, відповідно до якого українські товари випускаються для вільного обігу за межами митної території України без зобов'язань щодо їх зворотного ввезення [17].

Ознаками митного режиму експорту є:

об'єкт вивозу -- товари;

вивіз товарів для вільного обігу (обіг товарів здійснюється без обмежень з боку органів доходів і зборів України);

вивіз товарів за межі митної території України;

немає зобов'язань щодо зворотного повернення товарів.

Враховуючи вищевикладене, під експортом слід розуміти діяльність

фізичних та/або юридичних осіб, що здійснюють продаж товарів, послуг, робіт та інших об'єктів цивільних прав за межі митної території України без зобов'язань щодо їх зворотного ввезення.

До ознак експорту можна віднести, зокрема, такі:

це діяльність осіб з продажу товарів, послуг, робіт та інших об'єктів цивільних прав;

продаж товарів, послуг, робіт та інших об'єктів цивільних прав здійснюється за межі митної території України;

відсутність зобов'язань щодо зворотного повернення товарів, послуг, робіт та інших об'єктів цивільних прав.

Визначення сутності терміна «послуга» знаходиться в просторі наукових досліджень багатьох представників юридичної науки, що призвело до відсутності чітких критеріїв виділення вказаного поняття серед усього розмаїття об'єктів правовідносин, а в подальшому -- й відсутності однакового розуміння вказаного поняття як на науковому, так і на емпіричному рівні.

Так, аналізуючи значний масив різноманітних підходів щодо визначення поняття «послуга», можливо здійснити їх класифікацію на дві великі групи. Представники першої групи (В. А. Васильєва, О. В. Дзера, О. С. Йоффе, Д. І. Степанов, Є. О. Суханов) виходять із того, що сутність послуги трактується через діяльність.

Зокрема, В. А. Васильєва, розуміла під послугою вид суспільного блага, за допомогою якого задовольняються потреби шляхом вчинення суб'єктом дій (здійснення діяльності), у корисних властивостях яких і полягає інтерес особи [18, с. 16--22].

У представників другої групи (С. С. Алексеев, О. А. Красавчіков) послуга асоціюється з результатом. Послуга при такому визначенні набуває значення результату корисної дії або діяльності.

Не має єдності щодо вказаної категорії й у чинному законодавстві України, зокрема в актах господарського законодавства.

Частина шоста статті 139 Господарського кодексу України (далі -- ГК України) встановлює, що до складу товарів відносяться у тому числі й послуги. Статтею 177 ЦК України встановлено рівність категорій «товар» та «послуги» шляхом їх виділення в якості окремих об'єктів цивільних прав.

Термін «послуга» також передбачений п. 14.1.185 ст. 185 Податкового кодексу України, під якою розуміється будь-яка операція, яка відповідає таким критеріям: 1) не є постачанням товарів; 2) споживається в процесі вчинення; 3) може передбачати передачу прав на об'єкти права інтелектуальної власності та інші нематеріальні активи чи надання інших майнових прав стосовно таких об'єктів права інтелектуальної власності [19].

Окремо необхідно виділити закони України, які чітко не вказують на сутність категорії «послуга», однак встановлюють її приналежність до товару. До таких можна віднести, зокрема, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Окремо необхідно звернути увагу на визначення терміна «послуга» у міжнародному приватному праві.

Так, базисом регулювання ринку послуг у Європейському Союзі є положення ст. ст. 56--62 (49--55) Договору про функціонування Європейського Союзу та Директива №20б/123/ЄС від 12 грудня 2006 р. «Про послуги на внутрішньому ринку».

Зокрема, ст. 57 Договору про функціонування Європейського Союзу встановлює визначальні ознаки поняття «послуга». Так, послуги звичайно надаються за винагороду, якщо вони не регулюються положеннями щодо вільного руху товарів, капіталів та пересування осіб [20].

Послуги включають, зокрема: 1) діяльність промислового характеру; 2) діяльність торгового характеру; 3) діяльність ремісників; 4) діяльність осіб вільних професій. За практикою Європейського суду правосуддя зміст поняття «послуги» включає туристичну, медичну, фінансову, освітню, спортивну діяльність. Крім того, в окремих справах Європейський суд також включає до послуг телекомунікаційні послуги, надання кредитів на придбання житла, продаж лотерей, діяльність агенцій з працевлаштування.

У Генеральній угоді про торгівлю послугами (ГАТС) 1994 р., що чинна в системі Світової організації торгівлі (WTO), хоч і не міститься визначення поняття послуги, однак для цілей Угоди використовується спеціальний класифікатор, котрий містить перелік 160 видів послуг, поєднаних у 12 розділів, зокрема: ділові (46 видів); зв'язку (25); будівництва й інжинірингу (5); дистриб'юторські (5); загальноосвітні (5); з навколишнього середовища (4); фінансові, включаючи страхування (17); з охорони здоров'я та соціальні (4); організація дозвілля, культури та спорту (5); транспорт (33); інші послуги. Вказаний перелік послуг багато в чому ґрунтується на списку, складеному ООН під назвою «Класифікація основних продуктів (послуг)» [21, с. 209].

За класифікацією МВФ, послуги поділяються на три категорії: транспортні послуги, поїздки, інші послуги [22, р. 81]. До статті інші послуги входять дев'ять категорій: послуги зв'язку, послуги з будівництва, страхові послуги, фінансові послуги, комп'ютерні та інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші ділові послуги, послуги приватним особам, в галузі культури та відпочинку, державні послуги, що не віднесені до інших категорій [23, р. 94].

Аналізуючи вищевказані погляди, можна зазначити, що якщо при розгляді послуги як виду діяльності не враховувати результат такої діяльності, як складову послуги, то виходить, що з економічної точки зору будь-яку корисну діяльність однієї особи для іншої особи, незалежно від характеру результату цієї діяльності, можна називати послугою. До такого висновку можна також дійти, якщо виявляти специфіку послуги тільки через її економічний результат, який у тому або іншому ступені може бути відокремлений від самої діяльності і на який може претендувати замовник.

Однак у випадку, якщо послугу розглядати як економічну категорію, а саме у призмі єдності процесу праці та його результату, вбачається, що під послугою слід розуміти певний вид суспільних відносин, економічна сутність яких полягає в наданні послуг, а саме здійсненні дій (діяльності), що спрямовані на створення або зміну стану блага. При цьому об'єктом цих відносин є певне благо, що досягається в результаті здійснення таких дій (діяльності) і має властивості товару [24].

До визначених ознак послуги як загальноправової категорії слід віднести:

діяльність особи, яка надає послугу;

наявність результату діяльності, його невід'ємність від самої діяльності;

корисний ефект послуги споживається у процесі її надання;

надання послуг не має уречевленого характеру.

Повертаючись до визначення сутності терміна «експорт послуг», необхідно зазначити, що йому належать усі перелічені вище ознаки експорту, з урахуванням особливостей, притаманних інституту послуг.

Так, враховуючи той факт, що відповідно до положень п. 27 ч. 1 ст. 4 Митного кодексу України у переліку речей, що входять до складу товарів, відсутні послуги, вбачається, що норми митного законодавства не розповсюджуються на процедуру експорту послуг, а отже вимога щодо обов'язковості вивозу товарів за межі митної території України не є визначальною для останньої.

Отже, експорту послуг характерна наявність, зокрема, таких ознак:

це діяльність осіб з продажу специфічного об'єкта -- надання послуг;

надання послуг може здійснюватися як за межі митної території України, так і в її межах (вказана вимога не порушує приписи ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Експертами та науковцями визначено особливості світового ринку послуг [25]. На наш погляд, до основних характеристик сучасного ринку послуг, що повинні бути враховані в процесі розвитку експортного потенціалу України, слід віднести такі:

системність розвитку ринку послуг як складної системи;

чутливість до коливання ринкової кон'юнктури;

висока швидкість обороту капіталу, що обумовлено коротким циклом у виробництві послуг;

постійне розширення асортименту послуг, наприклад, спостерігається підвищення попиту на спеціалізовані послуги (проектно-конструкторські, будівничо-монтажні, розробка програмного забезпечення, ноу-хау, лізингові послуги тощо);

згідно з експертними оцінками [26], 50--80 % приросту послуг у розвинених країнах обумовлюється попитом виробників;

обсяги міжнародної торгівлі послугами занижені на 40--50 %. Вартість деяких послуг (наприклад, посередницькі, туристичні) визначити досить складно. Крім того, послуги часто надаються в комплексі з товарами, відповідно вартість послуги знаходить відображення у кінцевій вартості товару. Значна кількість міжнародних послуг, що надаються підрозділами різних фірм, не враховується в платіжному балансі;

міжнародний обмін послугами більшою мірою, ніж торгівля продукцією, є захищеним державою, монополізованим та диференційованим.

На світовому ринку послуг 2/3 світового експорту послуг припадає на США, Велику Британію, Францію, Німеччину, Японію, Бельгію, Нідерланди, Італію. На першу п'ятірку припадає відповідно більше 50 % експорту. При цьому на чотири країни (США, Велика Британія, Німеччина, Франція) припадає 44 % усього світового експорту послуг. На жаль, Україна є незначним гравцем на світовому ринку послуг.

Серед складових експортного потенціалу країни є елемент, який самостійно здійснює експортну діяльність та одночасно є передумовою реалізації експортних можливостей інших економічних суб'єктів. Таким елементом є транспорт загального користування. Найбільш суттєву частку в структурі міжнародної торгівлі послугами мають саме транспортні та туристичні послуги.

Експорт транспортних послуг -- це численна та різноманітна сукупність послуг, що визначаються відповідним класифікатором. Експорт згрупований за видами магістрального транспорту з виокремленням вантажних і пасажирських перевезень та приведенням усіх доходних надходжень від експорту послуг до однієї розрахункової валюти -- дол. США [27, с. 9].

Під експортом транспортних послуг слід розуміти надання міжнародних транспортних послуг національними транспортними підприємствами в процесі перетинання вантажем (пасажиром) державного кордону або перевезення (обробку) вантажів іноземних вантажовласників.

Зростання експорту транспортних послуг обумовлює необхідність розвивати та модернізувати транспортну інфраструктуру на основі використання найновіших технологій та впроваджених стандартів якості перевезення вантажів і пасажирів. Експорт транспортних послуг найбільш яскраво відображає ступінь розвитку економіки у різних за рівнем розвитку країнах. Вигідне геополітичне положення України, значні резерви пропускної спроможності транспортних підприємств визначають високий рівень експортного потенціалу транспортних послуг. Одночасно існують техніко-технологічні, фінансово-економічні та інші проблеми, що обмежують експортні можливості транспортної системи України. Частка транспортних послуг на душу населення в Україні у 3--4 рази менше, ніж у Німеччині та Франції, і у 15--17 разів менше, ніж у Голландії та Данії.

У процесі формування ринкової економіки фінансування транспортного сектора економіки України відбувалося на рівні, який не перевищував 20--25 % від мінімально потрібного обсягу. Така ситуація негативно вплинула на розвиток транспортної інфраструктури та модернізацію рухомого складу для впровадження нових технологій та підвищення якості транспортного обслуговування зовнішньоекономічних потоків на рівні світових стандартів. Внаслідок реалізації такої техніко-технологічної політики останнім часом стан функціонування та перспективи розвитку транспортної системи суттєво погіршилися, що створює загрозу економічній безпеці держави. Україна погіршує конкурентні позиції на міжнародних ринках, зокрема в секторах надання транспортних послуг. Основними причинами такого стану транспорту України є старіння основних фондів, недостатні темпи інтеграції транспортно-дорожнього комплексу в європейську та світову транспортні системи, повільне вдосконалення транспортних технологій та недостатня їх пов'язаність із виробничими, торговельними, складськими та митними технологіями, низька ефективність фінансово-економічних механізмів, що стимулюють інвестиції у розвиток транспорту, проблеми реалізації державних і галузевих програм у галузі окремих видів транспорту.

Розглянемо окремі актуальні проблеми, пов'язані із удосконаленням та застосуванням національного транспортного законодавства.

Стимулювання зовнішньоекономічної активності суб'єктів господарювання України сьогодні не можна здійснити без усунення формальних перешкод до вільного товарообігу та інфраструктурних вад, які заважають залучатися вітчизняним економічним суб'єктам до глобальних економічних відносин. Вітчизняне законодавство, на жаль, сьогодні містить досить багато обмежень, які не лише не відповідають публічним інтересам, але й прямо суперечать їм, адже зменшують зацікавленість інвесторів у капіталовкладеннях в українську економіку та знижують товарообіг національних господарюючих систем. Вітчизняні вимоги до суб'єктів господарювання подекуди є більшими, ніж у провідних економіках світу. Подекуди ці вимоги неможливо виконати, що відвертає від України економічних суб'єктів, зокрема транспортні потоки.

На одну із таких проблем вказав автор проекту Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» (щодо ізольованого баласту) (реєстр. № 1504 від 17 грудня 2014 р.). Йшлося про необхідність вдосконалення порядку використання ізольованого баласту судновласниками у морських портах України з метою приведення законодавства України у відповідність до вимог Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню з суден 1973 р. (МАРПОЛ 73/78) для удосконалення процедур контролю суден з метою забезпечення безпеки мореплавства, ліквідації необгрунтованих контрольних процедур, пов'язаних із міжнародним торговельним мореплавством в українських водах. Адже чинні Правила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення, затверджені постановою Уряду від 29 лютого 1996 р. №269 (далі -- Правила), необгрунтовано відносять до скидання забруднюючих речовин злив ізольованого водяного баласту з суден в акваторіях морських портів. Це не тільки не має належного екологічного обгрунтування, але й не відповідає міжнародним договорам України в галузі торговельного мореплавства та європейській практиці.

Відповідно до вимог Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню з суден 1973 р. (МАРПОЛ 73/78), до якої Україна приєдналася постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1993 р. №771, використання суднами ізольованого водяного баласту є максимально ефективним засобом запобігання забрудненню морського середовища, оскільки повністю виключає (в силу повної автономності відповідних систем судна) привнесення до нього будь-яких забруднюючих речовин (нафти або рідких хімічних речовин, суднового палива та мастил, забруднених вод машинних та помпових відділень, стічних вод, інших суднових відходів). Судновласники несуть величезні додаткові витрати при оснащенні вантажних суден танками для зберігання ізольованого водяного баласту та відповідними системами для його перекачування, що надає можливість його безперешкодного та безпечного скидання у більшості морських портів світу (крім українських). Показники забрудненості ізольованого водяного баласту, як правило, є значно меншими, ніж фонові показники забруднюючих речовин в акваторіях портів.

На часі стоїть спрощення процедур відбору та аналізу проб баластних вод суден під час контролю з боку контролюючих органів у пунктах пропуску через державний кордон України в морських торговельних портах. Потрібно прискорити обслуговування суден у морських портах та зменшити необгрунтовані витрати судновласників на штрафні санкції за дії, за які вони не відповідають у силу міжнародно-правових вимог та морської практики.

У тому числі слід на підставі зарубіжного досвіду та Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню з суден 1973 р. повернути процеси використання баластних вод суднами у межах вимог, що звичайно ставляться, це покращити привабливість українських морських торговельних портів. Наприклад, такі країни, як Канада, США, Австралія, Ізраїль, регламентують чіткі вимоги щодо зміни баласту у територіальних водах, які попереджали б заміну баластних вод у територіальних водах як одну з умов отримання дозволу на скид баластних вод у портових зонах. При наявності документів, підтверджуючих зміну баласту, контролюючий інспектор не має права вимагати аналіз баласту, обмежуючись лише документальною перевіркою.

Натомість законопроект 1504 було відкликано, мабуть, з огляду на його законодавчі вади. Крім тих, що були окреслені Головним науковоекспертним управлінням Верховної Ради України, слід вказати також на таке.

Незважаючи на запровадження певної ясності у питання скидання баластних вод суден, законом можна буде повністю вирішити питання підзаконного врегулювання питань контролю за скиданням баластних вод лише після запровадження чітких обмежуючих регуляторів для підвідомчої нормотворчості та підзаконного правозастосування.

Зокрема, запропоновані зміни не зможуть повною мірою виправити ситуацію із невідповідністю Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря України від забруднення та засмічення, затверджених постановою Уряду від 29 лютого 1996 р. № 269, іншим положенням чинного законодавства стосовно гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у внутрішніх морських водах та територіальному морі України, їх застосування для вод, які скидаються з суден.

Автор законопроекту вірно зазначав на непропорційність відповідних вимог нормативів, що наведені в додатку до Правил та передбачені для промислових ділянок рибогосподарських об'єктів. Разом з тим положення запропонованого законопроекту не можуть вплинути на ці вимоги, крім випадків, коли відповідні вимоги будуть визначені у законі, принаймні у контексті визначення граничних допустимих нормативів у взаємозв'язку із якісними показниками внутрішніх морських вод і територіального моря України.

Отже, з метою більш правильного виправлення ситуації у цій сфері, необхідно ст. 67 Водного кодексу України доповнити новою частиною такого змісту: «Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, у сфері охорони навколишнього природного середовища не може вводити та застосовувати вимоги щодо ізольованого баласту, які перевищують якісні показники внутрішніх морських вод у морському торговельному порту України, де відбувається відповідний аналіз».

Лише за такого формулювання Закону можуть бути поставлені перешкоди на шляху подзаконного уведення таких вимог до ізольованого баласту, який неможливо виконати в умовах судноплавства у внутрішніх морських водах України.

Не можна не звернути увагу на проблему, пов'язану із правовим забезпеченням транспортно-транзитних можливостей економіки України.

Сьогодні особливо гостро стоять перед Україною питання використання усього розмаїття потенціалів географічного, демографічного, економічного та геополітичного характеру для досягнення конкурентних переваг на ринках товарів та послуг й збільшення можливостей для економічного зростання. Не виключенням є й питання використання транзитного потенціалу країни для побудови перспективних транспортних коридорів, позаяк географічне положення України на кордоні Європи та Азії цьому достеменно сприяє.

Розвиток національної транспортної галузі у цьому контексті є стимулом для оновлення вітчизняних доріг, залізничних колій, транспортних розв'язок, готельного бізнесу, сервісної інфраструктури тощо. Заважають цьому розвитку недостатня повнота і стабільність української нормативної бази, фінансово-економічна криза в країні, коли питання розвитку межує з питанням виживання цілих галузей економіки. В цих умовах підтримка пріоритетних галузей економіки, ключових для розвитку всієї економічної системи, повинна стати об'єктом первинної уваги з боку держави. До традиційних правових проблем тут додається новий виклик, що зумовлений глобалізаційними процесами та фінансовою кризою. Саме тому необхідно спрямувати зусилля на пошук найоптимальніших шляхів посилення транспортно-транзитних можливостей економіки України, зокрема, й шляхом створення умов для транспортних коридорів.

На жаль, використанню транзитного потенціалу України поки що не приділяється владою належної уваги. Не вистачає й економіко-правових досліджень, що сприяли б виробленню суспільного розуміння відповідної значимості та подальших напрямів соціально-економічного розвитку у цій сфері.

Одне із небагатьох виключень у цій сфері -- кандидатська дисертація Міщенко Анастасії Володимирівни «Транспортний коридор як форма правового регулювання ринку транспортних послуг в Україні», що була захищена у 2009 р. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 -- господарське право, господарськопроцесуальне право.

Але цього явно недостатньо. Необхідно підвищити ефективність комплексних господарсько-правових досліджень у цій сфері, їх цінність з точки зору аналізу як правових, так і економічних, управлінських, фінансових, геополітичних та інших чинників розвитку економіки.

Вирішення питання стимулювання транспортної галузі і транзитних перевезень дозволило б ґрунтовніше зупинитися на багатьох проблемах інвестування в українську економіку, зокрема іноземного.

У цій царини залишається досі невирішеною низка проблем:

Необхідно послідовно та чітко розмежувати транспортний коридор як форму правового регулювання, як спеціальний режим господарювання, як сегмент ринку транспортних послуг та сукупність правових режимів.

Особливо в цій частині не можна погодитися із пропозицією А. В. Міщенко розуміти транспортний коридор через категорію організаційно-правової форми, ототожнюючи цей коридор із поняттям організації -- суб'єкта права [28, с. 80--81]. Дійсно, термін «організація» може мати кілька значень. Це і процес, і результат, і форма, і, нарешті, окремий вид суб'єкта права. Зокрема, з позиції господарського права господарські організації є досить стійким поняттям, яким характеризуються особи, наділені господарською правосуб'єктністю. Якщо транспортний коридор наділяється правосуб'єктністю, то яким чином можуть здійснювати діяльність в цьому коридорі інші утворення. Розуміння транспортного коридору як організації, наділеної правами та обов'язками, передбачає адміністративне підпорядкування усіх учасників цього коридору певній владній верхівці, що неможливо уявити в структурі сегмента сучасного ринку, вільного входу та виходу на цей ринок. Оскільки ми не можемо транспортний коридор обнести дротом та регулювати ці відносини владно. Навіть за відсутності будь-якого правового регулювання -- згадати стародавній Великий шовковий шлях -- транспортні коридори існують та розвиваються. Отже, доступ осіб на цю територію завжди буде вільним, непідвладним організаційній єдності. Тому організацію транспортного коридору як діяльність (цілком очевидно потребуючу державного врегулювання) не можна наділяти характеристиками суб'єкта права.