Основи економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Метою вивчення дисципліни є здобуття майбутніми фахівцями ґрунтовних економічних знань, формування у них логіки економічного мислення і економічної культури, навчання їх базовим методам пізнання і аналізу економічних процесів, вмінню приймати обґрунтовані рішення з приводу економічних проблем, пов'язаних з їх майбутньою практичною діяльністю.

Завданням дисципліни є набуття належних навичок раціональної економічної поведінки, виходячи з концептуальних основ ринкової економіки, розуміння особливостей функціонування сучасних ринків та утворення цін на послуги праці, капіталу, природних ресурсів відповідно до типу ринкової структури; набуття навичок аналізу агрегованих показників, визначення чинників і наслідків макроекономічного розвитку господарських систем, а також можливостей держави коригувати цей розвиток відповідно до цілей та пріоритетів економічної політики.

Результати вивчення дисципліни:

- володіти категоріальним апаратом та методологією дослідження;

- аналізувати особливості розвитку та становлення економічних відносин між людьми у процесі господарської діяльності;

- аналізувати взаємодію економічних суб'єктів у процесі створення матеріальних благ при обмежених ресурсах;

- застосовувати діалектичні методи економічного аналізу при дослідженні елементів ринкового механізму;

- обґрунтувати можливості застосування теоретичних моделей економічного розвитку в практичній діяльності;

- аналізувати проблеми, пов'язані з розвитком грошово-кредитних відносин, фіскальної політики та державного регулювання в умовах ринкової економіки;

- оцінювати вплив на економічні процеси зовнішніх факторів, тенденції розвитку світової економіки.

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії

Становлення і основні етапи розвитку економічної теорії як науки

Економічна думка виникла одночасно з появою людини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хаммурапі у Вавілонії, і т. д. У них деталізовані податкова система, громадські роботи, різноманітні штрафи та ін. Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського -- Аристотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу -- ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Аристотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Становлення і розвиток економічної науки тісно пов'язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первісного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante -- торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу -- торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, багатство країни пов'язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням. Меркантилісти вважали природною властивістю дорогоцінних металів бути грошима. Звідси -- їх помилкове уявлення про те, що товари мають вартість таку, скільки за них можна обміняти золота і срібла. Отже, розмір вартості товару залежить від того, скільки зазначених металів можуть дати за нього.

Фізіократи (від грец. physis -- природа і kratos -- влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об'єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту -- земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон'юнктури, -- ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, -- вартість товару.

Особливе місце в розвитку економічної науки належить Адамові Сміту (1723--1790) -- класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв'язку всіх її головних елементів.

Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772--1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об'єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості.

З середини XIX ст. розвиток політичної економії йшов у двох протилежних напрямах -- прагматичному і марксистському. Прагматичний напрям марксисти називають вульгарним. Назва походить від латинського vulgaris -- грубий, спрощений. Представники прагматичного напряму основну увагу зосередили на використанні основних факторів виробництва для одержання прибутку та економічного зростання.

Видатними представниками прагматичного напряму були Томас Роберт Мальтус (1766--1834), Джеймс Міль (1773-- 1836) в Англії, Жан-Батіст Сей (1766--1832) у Франції. У XX ст. -- Джон Кейнс, Фрідріх фон Гаек в Англії, Веслі Мітчел та Поль Самуельсон у США.

Як противага прагматичній політекономії в середині XIX ст. виникає марксистська політекономія. її основи заклали Карл Маркс (1818--1883) і Фрідріх Енгельс (1820--1895). Вони зосередили свою увагу на дослідженні суперечностей капіталізму і намагалися довести неминучість його загибелі.

Історія не підтвердила доказів і передбачень К. Маркса.

Основним питанням, яке розмежувало, зробило протилежними прагматичну і марксистську політекономію, було питання власності. Прагматики відстоюють приватну, а марксисти -- суспільну власність на засоби виробництва. У другій половині XIX ст. в економічній науці з'явився цілий ряд шкіл або течій. Це пов'язано з тим, що економічна наука зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, соціальних групі владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет науки та її окремі проблеми пояснювали з позицій інтересів свого класу, групи чи владної структури.

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40--50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв'язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом'якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842--1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Проте сучасна західна економічна наука пов'язана не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубіжні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз -- теорію колективного капіталізму, Дж. М. Кейнс -- теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон -- теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт -- теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард -- теорію соціального ринкового господарства і т. д.

Предмет економічної теорії і його тлумачення різними школами

Економічна теорія вивчається в усіх вищих навчальних закладах. Але в різних країнах і в різні періоди вона нерідко викладалася під різними назвами: "економічна теорія", "основи економічної теорії", "політична економія" і подібними. У сучасний період у США та деяких інших країнах вивчається під назвою "економіка".

Економічна теорія вивчає:

1. Безмежні потреби. Діяльність людей підпорядкована задоволенню потреб. А вони є безмежними. І не тільки тому, що постійно відновлюються, а й тому, що змінюються за структурою та зростають кількісно й якісно. їх потрібно вивчати, бо вони підлягають задоволенню.

2. Обмежені економічні ресурси. Для створення благ, які задовольняють потреби людей, необхідні ресурси, а ресурси обмежені. Економічна наука досліджує, яким чином можна раціонально використати ресурси, щоб найповніше задовольняти потреби людей.

3. Економічні (виробничі) відносини. У процесі використання ресурсів і виробництва благ для задоволення потреб люди вступають у виробничі стосунки або економічні відносини. Виробничі відносини змінюються разом із продуктивними силами і потребами. Вони проявляються в різних формах володіння засобами виробництва, виробленою продукцією, в стосунках обміну, розподілу і споживання та в різних сферах виробництва: безпосередньо у виробництві, у фазах розподілу, обміну і споживання. Виробничі відносини становлять економічний базис суспільства.

4. Економічні закони, які регулюють суспільне виробництво. Економічні закови виражають постійні суттєві причинно-наслідкові зв'язки, які необхідно враховувати в практичній діяльності фірм та в економічній політиці держави. Розвиток економіки являє собою закономірний процес руху, де один економічний процес (явище) породжує інший, а внутрішнім імпульсом його є об'єктивна необхідність.

Існує багато визначень економічної науки та її предмета: економіка (IV--III ст. до н.е.) -- це економічні погляди на мистецтво ведення домашнього господарства; політична економія (XVII--XX ст.) -- наука, що вивчає економічні відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання; економіко (XIX--XX ст.) -- наука про ефективне використання обмежених ресурсів з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини та суспільства. Сучасне розуміння терміна "економічна наука" охоплює визначення таких елементів ЇЇ предмета: господарська діяльність; закономірності розвитку економічних систем; відносини, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ; відносини власності та ринку; використання людьми рідкісних чи обмежених ресурсів для виробництва різних товарів і послуг та розподіл їх між членами суспільства з метою задоволення їхніх потреб; механізми розв'язання головних економічних проблем (що, як, для кого, скільки виробляти і здатність економічної системи до реформування) та ін. Визначення цих елементів предмета економічної теорії перебувають у взаємозв'язку, доповнюють один одного і відображають різні сторони та проблеми економічного життя.

Економічну теорію залежно від сфери застосування поділяють на позитивну і нормативну. Позитивна економічна теорія пізнає та прогнозує об'єктивні економічні явища, формує цілісну систему наукових поглядів, гіпотез та концепцій. Економічна теорія як навчальна дисципліна взагалі має позитивний характер. Вчений-економіст, досліджуючи факти господарського життя, констатує стан економіки, формулює характерні риси, пояснює їх природу та зміст, робить висновки про майбутнє її розвитку.

Нормативна економічна теорія -- це наука про раціональну поведінку людей і діяльність економічних інститутів. Вона покликана відповідати на запитання про те, що слід робити, що має бути, як діяти, щоб досягти бажаних кінцевих результатів, що треба мати.

Економічні закони, принципи і категорії

Економічні категорії -- це теоретичні, абстрактні, логічні поняття, котрі в узагальненому вигляді відображають основні, суттєві властивості економічних процесів та явищ і визначають характер науково-теоретичного мислення епохи (потреби, ціни, прибуток, власність і т. д.). Економічні категорії нерозривно пов'язані і законами, кожний з яких зосереджує навколо себе їх певну кількість.

Економічні закони відображають внутрішні, найсуттєвіші, стабільні, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності між економічними процесами і явищами.

Сукупність економічних законів утворює систему економічних законів, яка охоплює їх різні групи і типи. Виділяються такі основні групи законів:

1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:

- всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

- загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);

- специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);

- стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну, споживання (закон розподілу праці, закон споживання тощо).

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічні принципи - це теоретичні узагальнення, зміст яких складають певні допущення, усереднення, котрі відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. їх функція, як і економічних законів, полягає у відображенні взаємозвязків між економічними явищами та процесами, але менш стійкими і такими, що мають менш обов'язковий характер.

Методи пізнання економічних процесів і явищ

Методи економічної теорії (способи пізнання, які використовуються наукою):

• загальнонаукові методи - діалектико-матеріалістичні принципи пізнання - пізнання досліджуваного процесу через внутрішні (іманентні) суперечності його саморозвитку; статистичне спостереження, аналіз і синтез, системний підхід, моделювання, експеримент

• часткові методи - способи пізнання, властиві окремим економічним школам.

В економікс склались два основні методи - позитивний та нормативний.

Позитивний аналіз полягає в описі того, що є, систематизації економічних фактів, явищ і процесів з реального життя. Широко застосовуються математичні методи. Нормативний метод полягає в тому, щоб знайти шляхи, що забезпечують максимально можливу ефективність діяльності людини, він дає рекомендації для практики, дає суб'єктивні уявлення про те, що має бути.

Функції економічної теорії:

§ пізнавальна - полягає у розкритті сутності економічних законів і категорій та форм їх прояву;

§ світоглядна - полягає у тому, що економічна теорія покликана формувати новий тип економічного мислення, адекватний новим умовам господарювання світогляд майбутнього фахівця;

§ практична - полягає у всебічному обґрунтуванні найбільш ефективних та прогресивних форм економічної діяльності; економічна теорія - основа наукової економічної політики держави.

Місце економічної теорії в системі економічних наук

Економічна теорія є фундаментальною базою, теоретичним ядром всього комплексу економічних наук - галузевих, міжгалузевих і функціональних (рис. 1.15). Вона досліджує природу, глибинну сутність економічних явищ і процесів, базисні соціально-економічні відносини та господарське поведінка людей в певній економічній системі. Результатом цих досліджень є розкриття економічних понять, категорій і законів, які характеризують фундаментальні основи господарського буття. Спеціальні економічні науки, спираючись на базисні положення економічної теорії, розробляють систему методів і правил практичного використання економічних категорій і законів у тій чи іншій конкретній сфері господарської діяльності. З сукупностей економічних категорій і законів економічна теорія формує єдиний категоріально-понятійний апарат, своєрідний "економічний мова", який інтегрує економічні науки і запобігає можливість неоднозначного тлумачення економічних категорій і понять у різних дисциплінах. діяльності.

Виступаючи методологічною базою для різних економічних наук, економічна теорія разом з тим повинна враховувати знання, набуті ними в процесі повсякденної господарської діяльності. понять у різних дисциплінах. діяльності. Спираючись на знання конкретних економічних наук, а також на досягнення інших соціально-політичних наук (соціології, філософії, політології, права, історії і т. п.), економічна теорія отримує можливість глибше розкрити закономірності розвитку господарських систем.

Таким чином, розвиток економічної теорії в напрямку гетерогенності і міждисциплінарності збагачує її дослідницький потенціал і поглиблює методологічну базу.

2. Економічна система суспільства

Економічні потреби суспільства, їх суть та структура

Поняття потреба надзвичайно широке. Більшість економістів сходяться на тому, що в найширшому розумінні воно означає об'єктивну необхідність в у мовах і засобах існування людини. Потреби проявляються в усіх сферах людської діяльності. І залежно від сфери прояву розрізняють економічні, політичні, інтелектуальні, соціальні та інші потреби. До економічних потреб відносять ті, які породжуються виробництвом чи іншими об'єктивними умовами і задовольняються продуктами людської праці. Вони завжди виступають як об'єктивна необхідність споживання матеріальних благі послуг.

Економічні потреби включають матеріальні та нематеріальні потреби, які задовольняються споживанням певних матеріальних благ. Отже, вони не завжди носять матеріальний характер, але їх задоволення завжди пов'язане з затратами праці. У цьому головна ознака економічних потреб. Одночасно вони можуть бути матеріальними, фізичними, інтелектуальними, соціальними.

Потреби поділяють також на виробничі та невиробничі або особисті. Виробничі потреби -- це потреби в засобах виробництва -- сировині, енергії, матеріалах, технологіях виробництва, робочій силі, інформації тощо. Невиробничі потреби -- це потреби в предметах споживання та послугах.

Економічні потреби об'єктивно обумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Первинною матеріальною основою зародження, формування та руху потреб населення є економічні умови суспільного буття, тобто природні умови і соціальний лад суспільства. Кожний з названих факторів породжує певні види потреб, і між ними встановлюється складна ієрархія.

Розрізняють також абсолютні і дійсні потреби. Абсолютні потреби виражають абсолютну споживну спроможність людини або іншого суб'єкта (суспільства, колективу) і виступають як бажання мати товар або одержати послугу. Вони виражають об'єктивно зумовлені запити людей і перевищують можливості їх задоволення на певному етапі. їх задоволення можливе в перспективі. Абсолютні потреби становлять верхню межу споживання. Вони виражають економічні умови, необхідні для всебічного розвитку здібностей людини.

Дійсні потреби -- це та частина абсолютних потреб, яка реально існує в даний період і може бути задоволена, виходячи з доходів населення. Однак частина цих потреб може не задовольнятися через відсутність необхідних товарів та послуг. Дійсні потреби набувають форми платоспроможного попиту.

Життєві потреби поділяються також на фізичні, духовні (інтелектуальні) та соціальні. До фізичних належать потреби, викликані необхідністю підтримування життєдіяльності організму. Вони породжуються фізіологічними процесами організму та природними умовами. Це потреби в їжі, одязі, взутті, житлі, предметах гігієни тощо. До інтелектуальних відносять потреби в освіті, підвищенні кваліфікації, культурному відпочинку, предметах мистецтва тощо; до соціальних -- потреби в покращенні умов праці, в медичному обслуговуванні, у громадській діяльності.

Економічні інтереси: сутність, суб'єкти, класифікація

Економічні інтереси являють собою об'єктивні, зумовлені відносинами власності, спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожної особи і суспільства в цілому. У реальному житті потреби набувають конкретної форми інтересів. Іншими словами, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, що мають спонукальну силу.

Економічний інтерес - категорія суб'єктивно-об'єктивна. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, спільнот, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:

За суб'єктами:

- особисті;

- колективні,

- групові;

- суспільні.

Відповідно до їх важливості:

- основні,

- першочергові;

- другорядні.

У часовому аспекті:

- поточні;

- перспективні.

За об'єктами:

- майнові;

- фінансові;

- інтелектуальні

- інформаційні.

За рівнем усвідомлення:

- дійсні;

- уявні.

Економічна система, її сутність та основні структурні елементи

Економічна система - це сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на відтворення товарів і послуг, а також на регулювання цієї діяльності відповідно до мети суспільства.

Економічна система включає в себе не лише певний спосіб виробництва, але і надбудову, передусім вплив держави, її політико-правові форми. Всі елементи економічної системи перебувають у глибокому взаємозв'язку та взаємодії.

Основні елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), господарський механізм.

Розглянемо основні складові економічної системи.

Виробництво - процес впливу людини на речовину природи з метою створення матеріальних благ та послуг, необхідних суспільству. Виробництво має дві сторони: відношення людей до природи і взаємини людей у процесі праці. Перша відображає матеріальний зміст процесу праці, друга - його суспільну форму. Виробництво завжди є суспільним, тому що люди беруть участь у ньому спільно, колективно.

Відтворення - безперервне повторення, поновлення процесу виробництва. У ході відтворення відновлюються засоби виробництва і виробничі відносини, відбувається також відновлення робочої сили, її відтворення. Процес відтворення складається з процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання створених благ.

Процес виробництва як відношення до природи включає такі основні елементи: працю, предмет праці, засоби праці.

Праця - споживання робочої сили, свідома, цілеспрямована діяльність людини, пов'язана з виробництвом матеріальних благ.

Робоча сила - здатність людини до праці, сукупність її фізичних та розумових здібностей (її виробничий досвід, навички, кваліфікація), головна умова виробництва в кожному суспільстві; виступає як особистий фактор виробництва.

Предмет праці - річ або комплекс речей, на які направлена цілеспрямована діяльність людини, і які людина видозмінює і використовує для задоволення своїх потреб.

Засоби праці - річ або сукупність речей, за допомогою яких людина перетворює предмети праці та пристосовує їх для задоволення своїх потреб.

Знаряддя праці - головна частина засобів праці (машини, механізми, інструменти тощо), які безпосередньо використовуються у перетворенні предметів праці.

Засоби виробництва - сукупність засобів та предметів праці, які використовуються в процесі матеріального виробництва. Засоби виробництва виступають речовим фактором виробництва.

Продуктивні сили - засоби виробництва і люди, що володіють знаннями, виробничим досвідом, навичками до праці і приводять засоби виробництва в дію.

Другу сторону виробництва - його суспільну форму - складають виробничі відносини.

Виробничі відносини - це зв'язки, що об'єктивно складаються між людьми в процесі власне виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ. Вони багатогранні і поділяються на техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні. Сукупність всіх сторін виробничих відносин в їх внутрішньому зв'язку утворює єдину систему виробничих відносин. Система виробничих відносин є базисом, який визначає економічний лад суспільства і його надбудову (політичні, ідеологічні, національні та інші відносини).

Економічні відносини проявляються, насамперед, як економічні інтереси. Розрізняють суспільні, колективні та особисті інтереси.

Суспільні інтереси - інтереси всього суспільства. Колективні інтереси виражають необхідність задоволення потреб груп людей, об'єднаних однаковим положенням у системі суспільного виробництва, що створює спільність економічних інтересів даної групи. Особисті інтереси виражають необхідність задоволення матеріальних потреб окремих людей і визначаються соціально-економічними умовами життя.

Спосіб виробництва - історично визначений спосіб добування матеріальних благ, необхідних людям для виробничого й особистого споживання, - представляє собою єдність продуктивних сил і системи виробничих відносин. Кожному способу виробництва відповідає визначений рівень розвитку продуктивних сил. Йому відповідають певні виробничі відносини, які є формою розвитку продуктивних сил. Зі зміною продуктивних сил змінюється і спосіб виробництва, суспільні відносини. Продуктивні сили переростають рамки колишніх виробничих відносин. Виробничі відносини починають гальмувати розвиток продуктивних сил. Суспільство повинне розчистити дорогу для розвитку продуктивних сил, здійснивши революцію у виробничих відносинах. У цьому знаходить свій вираз закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Суперечності, що виникають між продуктивними силами та виробничими відносинами, є джерелом розвитку економічної системи, переходу від нижчої економічної системи до більш високої. Кожна економічна система породжує властиві їй економічні закони, механізми функціонування та розвитку.

Всі суперечності розв'язуються або еволюційним шляхом (вдосконаленням, реформами управління) або революційним (ліквідацією старих відносин і встановленням нових).

Господарський механізм - спосіб господарювання, сукупність інструментів, форм і методів регулювання економіки. Складається з механізму ринкового саморегулювання та механізму свідомого державного регулювання економіки.

Власність як економічна категорія

Головна роль в економічній системі належить відносинам власності, які визначають її соціально-економічну природу, специфічні закони та характер економічних зв'язків між господарюючими суб'єктами, а також форму управління економічними процесами.

Власність - це система відносин між людьми з приводу присвоєння засобів і результатів виробництва. Вона виступає суспільною формою виробництва, пронизує усю систему виробничих відносин (виробництво, розподіл, обмін, споживання), визначаючи властивий їм спосіб привласнення.

Відносини власності охоплюють:

користування - відносини, що виникають в процесі здобування із об'єктів власності корисних властивостей;

володіння - відносини з приводу господарського володіння певними об'єктами;

розпорядження - відносини з приводу можливого визначення долі об'єкта власності (спожити, знищити, подарувати, обміняти, тощо).

Кожному історичному періоду властива специфічна, конкретно-історична форма власності.

Приватна власність - система відносин між частинами суспільства, що виникають в умовах поділу суспільства на володіючих і не володіючих факторами та результатами виробництва (трудова, нетрудова, рабовласницька, капіталістична).

Суспільна власність - відносини між членами суспільства з приводу спільного присвоєння ними засобів і результатів виробництва.

Державна власність - система економічних відносин, що складаються з приводу участі держави у присвоєнні засобів і результатів виробництва.

Групова власність - економічні відносини, що виникають в процесі колективно-групового характеру присвоєння засобів і результатів виробництва.

Індивідуальна власність (особиста або приватна) - економічні відносини, що виникають між індивідами та суспільством (державою) або групою людей з приводу індивідуального присвоєння.

Форми власності визначаються самим виробництвом, рівнем розвитку продуктивних сил, їхнім характером. В сучасних умовах науково-технічний прогрес призвів до глибоких змін в структурі організації виробництва, наслідком яких стало зменшення частки великих підприємств і державного сектору поряд зі значним поширенням середніх і малих підприємств. Середні та дрібні підприємства як правила, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять на виробництво нової продукції. Тому в більшості розвинених країн поширилися процеси роздержавлення і приватизація державного майна, зменшення частки та ролі державної форми власності. В країнах з перехідними економіками роздержавлення і приватизація зумовлені переходом від панування державної власності до багатоманітності форм власності - головної передумови утвердження ринкової економіки.

Роздержавлення - процес переходу об'єктів державної власності в групову або індивідуальну шляхом оренди, оренди з наступним викупом, безкоштовної передачі, викупу, тощо. Приватизація - процес переходу державної власності в приватну форму власності.

Перевага багатоманітності форм власності полягає у тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, приведення в дію усіх чинників розвитку продуктивних сил і підвищення ефективності економіки.

Відносини власності й відповідні механізми їх реалізації виступають визначальним фактором типології економічних систем.

Розрізняють наступні типи економічних систем:

§ Ринкова економіка - ґрунтується на приватній власності на економічні ресурси, свободі економічної діяльності і ринковому механізмі саморегулювання економіки. Ринковий механізм забезпечує поєднання приватного і суспільного інтересів. Основною рушійною силою ринкової економіки є конкуренція. Ринкова економіка - це економіка з вільним ціноутворенням і здатністю до саморегулювання. Роль уряду в такій економіці обмежується захистом приватної власності та встановленням “правил гри” - правового поля, сприятливого для вільного функціонування ринку.

§ Неринкова економіка включає економічні системи двох типів: традиційну економіку (відстала багатоукладна економіка з простим типом відтворення) та адміністративно-командну економіку. Адміністративно-командна економіка характеризується пануванням суспільної власності, переважно у формі державної. Основним регулятором виступає централізоване планування, яке має директивний (обов'язковий для виконання) характер. Це економіка з жорстким державним регулюванням розподілу ресурсів. Ринок в цій системі самостійних функцій не виконує, а є об'єктом державного планування.

§ Змішана економіка - характеризується наявністю різних форм власності з переважанням приватної. Регулятором розвитку економіки виступають індикативний план і ринок. Ринкові механізми саморегулювання обмежені. Основними інструментами регулювання виступають: переважно нецінова конкуренція, монополії, біржі, державні закони та нормативи.

3. Виробництво, його сутність та роль у житті суспільства

Зміст і структура суспільного виробництва

Вибництво включає велику кількість галузей і підприємств, на яких створюють конкретні матеріальні блага чи послуги: машини, верстати, побутову техніку, продукти харчування, одяг, взуття тощо. Отже, виробництво -- це процес створення різноманітних матеріальних благ та послуг, необхідних для задоволення людських потреб.

Люди створюють матеріальні блага у взаємодії з природою. Без цієї взаємодії виробництво неможливе. У людській діяльності споконвічно використовувалися природні матеріальні блага і сили природи -- сонце, вітер, вода, вогонь. Вивчаючи властивості природних благ, люди своєю працею змінювали їх форми і таким чином пристосовували для задоволення потреб. V цьому пристосуванні природних благ для задоволення людських потреб, власне, полягає суспільне виробництво.

Суспільне виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне виробництво (рис. 1.2). До матеріальної сфери суспільного виробництва належать ті галузі виробництва, в яких виробляються матеріальні блага: вугілля, метал, нафта, машини, устаткування, сільськогосподарська продукція, електроенергія, продукти харчування тощо, і підприємства, що надають матеріальні послуги: вантажний транспорт, обслуговування і ремонт техніки, оптова торгівля і подібні.

До сфери нематеріального виробництва відносяться галузі, що виробляють нематеріальні послуги, до яких належать: роздрібна торгівля, пасажирський транспорт, зв'язок, що обслуговує населення, підприємства побутового обслуговування, заклади охорони здоров'я та заклади, що створюють духовні цінності -- у галузі освіти, культури, мистецтва тощо.

Ресурси виробництва та їх види.

Важливим фактором, від якого залежить обсяг виробництва, є економічні ресурси, якими володіє суспільство. Економічні ресурси це основні елементи економічного потенціалу, їх поділяють на чотири основні групи:

1. Природні ресурси. Це наявна в природі земля, її надра, земельні угіддя, водні багатства та водна енергія. Вони поділяються на вичерпні і невичерпні або відновлювані і не відновлювані.

2. Матеріальні ресурси створені працею людей. Це всі створені людьми засоби виробництва (засоби і предмети праці), які є результатом матеріального виробництва. Вони поділяються на предмети праці і засоби праці. Предмети праці -- це все те, на що спрямована діяльність людини -- сировина, матеріали. До засобів праці відносять усі ті речі, якими людина впливає на предмети праці. Засоби праці поділяються на активні і пасивні. До активних належать машини, обладнання, інструменти, потокові лінії, конвеєри тощо. До пасивних -- будівлі, споруди, місткості, внутрішньовиробничі засоби комунікації, склади.

3. Трудові ресурси. До них належить працездатне економічно активне населення країни, яке володіє фізичними і духовними здібностями, необхідними для участі в трудовій діяльності. Чисельність і структура трудових ресурсів відображає потенційну масу "живої праці, якою володіє суспільство. Якість трудових ресурсів залежить від їх структури за статтю, професійно-кваліфікаційним і культурно-освітнім рівнем.

4. Фінансові або інвестиційні ресурси. Фінансові ресурси -- це сукупність усіх грошових коштів і фінансових активів, якими володіє держава і може інвестувати їх у виробництво. Фінансові ресурси формуються внаслідок розподілу і перерозподілу грошових коштів підприємств, населення і накопичення їх фінансовими суб'єктами для використання.

Значимість окремих видів ресурсів змінюється залежно від зміни технології виробництва. Так, в умовах ручного виробництва головна роль належала трудовим ресурсам, в умовах машинного -- матеріальним. В умовах НТР, коли відбувається перехід до маловідходних і безвідходних технологій, зростає роль інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

У нашій літературі поряд з поняттям "економічні ресурси" вживається поняття "фактори виробництва". На нашу думку, їх не можна вважати тотожними. Поняття "ресурси" (від французького ressources) означає кошти, засоби, запаси, джерела коштів, засобів, запасів. їх можна використати у виробництві. Ресурси можуть бути економічні, природні, трудові, фінансові, інформаційні, інтелектуальні тощо.

Поняття фактор походить від латинського factor, що означає чинник, що робить, виробляє, впливає, рушійна сила процесу або одна з його умов. Спільне між поняттями "ресурси" і "фактори" те, що і одні, й інші можуть бути природні, економічні, трудові, фінансові, тобто являти собою одні й ті ж природні й соціальні сили, з допомогою яких здійснюється виробництво. Але до факторів можна віднести законодавство, час, простір, інформацію, погоду, клімат, тобто чинники, які безпосередньо у виробництві не використовуються, але на нього впливають.

Основні фактори виробництва та їх взаємозв'язок

Сучасна економічна наука до складу факторів виробництва відносить працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію та екологію.

Земля як фактор виробництва означає всі використовувані у виробництві природні ресурси. Капітал -- це виготовлені людьми засоби виробництва, які здатні приносити дохід. Робоча сила (у марксистській економічній теорії) -- це здатність людини до праці, сукупність її фізичних і розумових здібностей. За статистикою ООН, що ґрунтується на економічних поглядах, прийнятих у розвинутих країнах, робоча сила -- це люди у віці 16 років і старші, задіяні у виробництві, і ті, що шукають роботу. Праця ж виступає як доцільна діяльність людини, спрямована на зміну предметів праці і сил природи з метою пристосування їх для задоволення людських потреб.

Підприємницькі здібності в умовах ринкової економіки виступають як особистий людський ресурс, який полягає в здатності підприємця до високої організації виробництва, в умінні орієнтуватися в ринковій кон'юнктурі, брати на себе ініціативу в організації виробництва, приймати рішення, які визначають курс діяльності підприємства, упроваджувати нові технології та нові форми організації виробництва і йти на ризик.

Наука -- це систематизовані людські знання про суспільство, природу, економіку і людську діяльність.

Інформація -- це система збирання, обробки та систематизації різноманітних знань, які використовуються в різних сферах життєдіяльності. У практичній діяльності проявляється як продаж технологій у формі патентів.

Екологія, як фактор виробництва -- це чинники навколишнього середовища, що здійснюють певний вплив (негативний або позитивний) на економічні процеси, рослинність, тваринний світ і на людину.

Форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне

У суспільному виробництві розрізняють два види економічних зв'язків: натуральні та товарні. Історично першою формою зв'язків між виробниками були прямі економічні зв'язки, що відображали рух виробленого продукту. Господарство, в якому панують прямі зв'язки, називається натуральним.

Натуральне господарство - історично перший тип господарської діяльності людей. Виробництво тут спрямоване безпосередньо на задоволення власних потреб виробника і його родини. Продукт не приймає товарної форми. Окреме господарство являє собою відособлений, замкнутий і самодостатній міні-світ. У найбільш чистому вигляді натуральне господарство існувало в первісних народів, що не знали суспільного поділу праці, обміну і приватної власності. Воно переважало в суспільному виробництві докапіталістичних формацій. Натуральному господарству властиві рутинна техніка, незмінність продукції, яка виробляється, повільні темпи розвитку, застій. Матеріальною основою натурального господарства виступає ручна універсальна праця з низькою продуктивністю.

Другою формою економічних зв'язків є опосередкована товарна форма, за якої продукт виробляється не для себе, а для задоволення суспільних потреб.

Товарне господарство - організація виробництва, за якої економічні відносини між людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їх праці. Умовою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці та економічне відокремлення товаровиробників як власників засобів виробництва та створеної продукції.

Типи товарного виробництва:

§ просте - в якому товаровиробник одночасно виступає і власником засобів виробництва та продукції;

§ розвинуте - в якому власником засобів виробництва і створеної продукції виступає приватна особа (особи), а товаровиробник (робоча сила) позбавлена власних засобів виробництва.

4. Теорія товару і грошей

Товар і його властивості

Товар - продукт праці, який задовольняє суспільну потребу і призначається для продажу. Товар має дві властивості - споживну вартість і вартість.

Споживна вартість - здатність товару задовольняти потребу того, в чиї руки він передається, якісна характеристика товару.

Вартість - суспільна праця, втілена в товарі (визнана суспільством праця товаровиробника, кількісна характеристика товару).

На поверхні господарського життя вартість проявляється у формі мінової вартості. Мінова вартість - здатність товару обмінюватися на інші товари в певних кількісних пропорціях. Формула мінової вартості:

Х товару А = Y товару Б

Як річ, товар є споживною вартістю, тобто він повинен бути здатний задовольнити потреби не самого виробника, а покупця товару. Споживна вартість створює речовий вміст товару, так само як вона створює речовий вміст багатства у будь-якому суспільстві. Одночасно товар являє собою суспільне відношення - відношення між двома товаровиробниками. Він є міновою вартістю, тобто здатний обмінюватися на інші товари.

Необхідною умовою обміну товарів є відмінність у споживних вартостях. Але ця відмінність не може бути основою для кількісного порівняння товарів, мінових вартостей. Щоб порівняти різні споживні вартості, у всіх товарах треба виділити загальне, однорідне. Загальною у всіх товарах є уречевлена в них праця, яка робить їх кількісно порівняними. В основі мінової вартості товарів лежить затрачена на їхнє виробництво суспільна праця, що утворює вартість товарів.

Отже, вартість - це внутрішня властивість товару, мінова вартість є формою вираження вартості, зовнішнім її проявом.

Дві властивості товару породжені двоїстим характером праці товаровиробника. Якісну сторону праці відображає категорія “конкретна праця”, а кількісну її характеристику дає категорія “абстрактна праця”.

Певна споживна вартість створюється певною конкретною працею: хліб - працею пекаря, глиняний посуд - працею гончаря і т.п. Вона є формою прояву витрат людської енергії як таких.

Вартість товару створюється абстрактною працею. Абстрактна праця - праця товаровиробників, яка виступає як витрата робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, те загальне, що є у витратах праці виробників різних товарів, що робить їх порівняними. Абстрактна праця - категорія історична, потреба в ній виникає тоді, коли з'являється необхідність обмінювати товари і порівнювати їхню вартість. Її величину визначає споживач (суспільство).

Між конкретною і абстрактною працею існують суперечності. Конкретна праця кожного товаровиробника є приватною його справою: буде він займатися виробництвом тканин, взуття чи пива - залежить від особистого рішення товаровиробника. Такого роду вибір здійснюється стихійно, на підставі уявлення виробника про те, що можна продати на ринку. Але товаровиробник працює для задоволення потреб інших громадян, тобто суспільних потреб. Цей суспільний характер праці товаровиробника залишається прихованим під час процесу виробництва товару. Тільки при продажу (обміні) товару виявляється, чи потрібний даний товар суспільству, чи має праця, витрачена на його виробництво, суспільний характер. Формами прояву цієї суперечності є відхилення цін від вартості товару, економічні кризи тощо.

Сутність та функції грошей

Гроші - особливий товар, що слугує загальним еквівалентом.

Історично в ролі грошей спочатку виступали дорогоцінні метали (золото і срібло). Вони були найбільш придатні для виконання функції загального еквіваленту, тому що в них, як і в будь-якому товарі, втілювалась людська праця. Крім того, золото і срібло добре зберігаються, легко транспортуються, однорідні й подільні. З виникненням грошей внутрішня суперечність між споживною вартістю і вартістю товару дістала своє зовнішнє вираження. Товарний світ поділився на дві частини: з одного боку виступають товари як споживні вартості, а з іншого - гроші як втілення вартості. Цим були створені умови для широкого розвитку обміну: будь-який товар спочатку обмінювався на гроші, а потім за гроші можна було купити будь-який бажаний товар. Прискорення руху товарів сприяло розвитку виробництва.

З кінця ХVІІІ ст. біметалічна грошова система, в якій роль загального еквіваленту виконували золото і срібло, змінилася монометалічною, де в ролі грошей виступало тільки золото. Проте швидке зростання економіки наштовхнулося на обмежені обсяги видобутку золота, якого стало не вистачати для обслуговування руху товарів. Тоді відбувся перехід до нової грошової системи - кредитних грошей. Швидко розвинулась система кредиту, яка зменшила потребу в готівкових грошах. Банки почали випускати банкноти - кредитні зобов'язання, які вільно обмінювались на золото. Держава також стала випускати поряд з банкнотами паперові гроші, які є лише символічними грошима.

Поступово паперові гроші перестали обмінюватись на золото. Тенденція витіснення золота з грошової системи проявилась після першої світової війни, а остаточно золотий стандарт був скасований у 1971 році, коли уряд США припинив розмін долара на золото. У 1974 році золото було офіційно демонетизоване угодою МВФ. Більшість країн відмовились від визначення золотого вмісту національної валюти. Золото перестало бути загальним еквівалентом, грошима. Сучасні гроші - це кредитні гроші, боргові зобов'язання держави та кредитних установ, які представлені чеками, депозитними сертифікатами і т.п. платіжними документами.

В процесі свого історичного розвитку гроші виконували ряд функцій, які в сучасний період значно змінились. Класична політекономія виділяла п'ять функцій грошей: 1) міри вартості, 2) засобу обігу, 3) засобу утворення скарбів або нагромадження, 4) засобу платежу, 5) світових грошей. В кожній функції грошей фіксуються певні виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі використання грошей.

Гроші як міра вартості вимірюють вартості товарів. При виконанні цієї функції гроші виступають як уявні чи ідеальні гроші. Грошовий вираз вартості товарів виступає у формі ціни. Початково вимірювання цін товарів здійснювалося кількістю золота, фіксованою у грошовій одиниці, - визначеним масштабом цін. Масштаб цін за умов золотого стандарту - це фіксована законом кількість золота, вміщена в грошовій одиниці країни. У сучасних умовах, після демонетизації золота, масштаб цін - це купівельна спроможність грошей.

Гроші як засіб обігу опосередковують обмін товарів. Якщо до появи грошей товар обмінюється на товар (Т-Т), то тепер обмін товарів відбувається за допомогою грошей (Т-Г-Т). Обмін розпадається на акти продажу (Т-Г) і купівлі (Г-Т). Тут гроші виступають у ролі посередника, їх роль швидкоплинна, що створює можливість заміни металевих грошей паперовими. Товарно-грошовий обіг приховує в собі небезпеку економічних криз, тому що акти купівлі і продажу можуть бути розірвані. Товар може бути проданий, але якщо гроші не перетворяться в новий товар, неможливість його реалізації може стати передумовою економічної кризи. З цією функцією пов'язана поява знака обігу - монети та паперових грошей, які заміщують золото.

Гроші як засіб нагромадження скарбів. Цю функцію вони виконують тоді, коли представлені реальним золотом чи сріблом. Нагромаджуються і паперові гроші, але фіктивність такого роду скарбів виявляється тоді, коли паперові гроші знецінюються. Поряд з нагромадженням грошей у монетній формі відбувається нагромадження скарбів у вигляді предметів розкоші, виготовлених із золота та срібла. Якщо потреба в металевих грошах скорочується, надлишок їх виходить з обігу, перетворюється на скарб. Якщо потреба в металевих грошах зростає, золото зі скарбів перетворюється на гроші. Тому при обігу повноцінних металевих монет на ринку завжди знаходиться стільки грошей, скільки їх необхідно для обігу.

Гроші як засіб платежу виконують свою функцію при продажу товарів з відстрочкою платежу. У цьому випадку гроші в процесі обігу не протиставляються безпосередньо товарам, а надходять в оборот через певний час. Наприклад, при оплаті за товари, придбані в кредит, при оплаті всякого роду фінансових зобов'язань (податки, позики, орендна плата), при виплаті зарплати і т.п., взагалі в тих випадках, коли гроші здійснюють самостійний рух, переходячи з рук одного власника в руки іншого. З цією функцією пов'язана поява нових виробничих відносин. Відносини продавець - покупець доповнюються відносинами кредитор - боржник. З цією функцією грошей пов'язана поява кредитних грошей (чеки, векселі, банкноти, акредитиви, кредитні картки).