Размещено на http://www.allbest.ru/

Система доходів бюджету

Державні доходи, доходи Державного бюджету України, доходи місцевих бюджетів, податкові надходження, податок на прибуток підприємств, податок на доходи І фізичних осіб, податок на додану вартість, акцизний податок (акцизний збір), екологічний податок, рентна плата, єдиний податок, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, методи формування доходів бюджету, джерела формування доходів бюджету, емісійний дохід, планування доходів бюджету, прогнозування доходів бюджету, планування і прогнозування податкових надходжень, планування неподаткових надходжень, планування доходів від операцій з капіталом, кошик доходів місцевих бюджетів.

Сутність та характеристика доходів бюджету

Будь-яка держава може виконувати притаманні їй функції лише за наявності відповідних коштів. При цьому існує прямий зв' язок між обсягом функцій, які виконує держава, та обсягом коштів: розширення функцій потребує збільшення доходів, і навпаки, для того щоб істотно зменшити потребу держави в коштах, необхідно переглянути функції, які вона виконує.

Державні доходи - це грошові відносини, які складаються між державою і юридичними та фізичними особами в процесі вилучення частини вартості валового національного продукту, формування централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів. Вартісним втіленням цих відносин, що виникають і функціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, якими розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Тобто політична, економічна і соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність.

Державні доходи зазнають істотних змін під впливом розвитку товарно-грошових відносин і форм власності. Від залучення економічних ресурсів суспільства в натуральній і частково в грошовій формі, як це було характерно для нерозвинутого ринкового господарства, держава поступово перейшла до залучення ресурсів тільки в грошовій формі. Сучасна система державних доходів складається з доходів у грошовій формі, й лише в деяких виняткових випадках вони доповнюються натуральними. Формування системи державних доходів у грошовій формі значно вплинуло на розвиток товарно-грошових відносин і ринкової економіки.

Централізація частини вартості валового внутрішнього продукту у формі фінансових ресурсів держави в бюджетах різних рівнів дає можливість проводити єдину фінансову політику, забезпечувати перерозподіл коштів на користь пріоритетних галузей економіки, задовольняти на однаковому рівні потреби соціальної сфери, незалежно від того, на якій території функціонують її установи чи проживає особа.

Досліджуючи сутність доходів бюджету, слід розрізняти дефініції "державні доходи" та "доходи бюджету", які є складовими категоріально-понятійного апарату фінансової науки. Державні доходи - це економічна (фінансова) категорія, об'єктивне явище, а доходи бюджету - фінансове поняття, пов' язане з діяльністю держави, суб' єктивними діями людей. Державні доходи - ширша дефініція, ніж доходи бюджету. Вони включають як доходи бюджету, так і чисті доходи державних підприємств.

У складеному канадськими авторами "Словнику термінів і понять із державного управління, політики і політичної науки" державні доходи визначені як "усі грошові суми від податків або інших зборів, обов'язкових платежів, процентів за позиками, видачі ліцензій і т. п., що надходять до консолідованого фонду державних доходів"1. У "Фінансовому словнику" дається таке визначення державних доходів: "... сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань і функцій"2.

За правовим принципом державні доходи поділяються на приватноправові і публічно-правові. Приватноправові доходи держава одержує на підставі приватного права, тобто права власності на засоби виробництва. Вони є найбільшими для періоду нерозвинутих ринкових відносин, коли глава держави розглядав державну казну як свою особисту й одержував доходи як приватна особа від земель, рудників, лісів, мануфактур та інших видів власності, що належали йому. Це доходи від доменів (від державних земель, лісів, надр, лугів, водних угідь); від регалій (виключне право держави на окремі галузі виробництва або торгівлі); судові штрафи, мито. В умовах розвинутого ринкового господарства суть приватноправових доходів змінюється, вони складаються головним чином з орендної плати за державне майно і доходів від державних підприємств. Держава, будучи власником засобів виробництва, бере участь у процесі відтворення як сукупний підприємець. Проте її дії як приватного підприємця регулює не тільки приватне, а й в основному державне право, а державні підприємства в багатьох країнах називаються публічними. Публічно-правові доходи держава одержує на підставі публічного, або державного, права (як верховна влада), згідно з яким у примусовому порядку вилучається певна частина доходів чи капіталу. З удосконаленням державного права і розвитком ринкових відносин державні доходи набувають здебільшого публічно-правового характеру.

За порядком формування державні доходи поділяються на централізовані й децентралізовані (рис. 6.1). До централізованих державних доходів належать кошти, призначені на формування централізованих грошових фондів - державного та місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України, фондів загальнообов' язкового державного соціального страхування (Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття) та ін. Децентралізовані державні доходи - це чисті доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються переважно за рахунок їх прибутку.

Отже, державні доходи слід розглядати як сукупність різних видів грошових надходжень до держави, що використовуються нею для виконання своїх завдань і функцій.

Рис. 6.1. Склад державних доходів в Україні за порядком формування

На відміну від державних доходів доходи бюджету, як уже зазначалося, - не економічна категорія, а фінансове поняття. Зокрема, в п. 23 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу вони визначаються як податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України 1. На наш погляд, дефініція, зазначена в Бюджетному кодексі України, не повністю відбиває сутність поняття "доходи бюджету", оскільки не вказує на джерела формування та напрями використання доходів бюджету.

Узагальнення підходів до трактування поняття "доходи бюджету" наведено в табл. 6.1. бюджет доход грошовий

Таблиця 6.1 УЗАГАЛЬНЕННЯ ПІДХОДІВ ДО ТРАКТУВАННЯ ПОНЯТТЯ "ДОХОДИ БЮДЖЕТУ"

Ці визначення не повністю відбивають сутність поняття "доходи бюджету", оскільки одні з них не вказують на мету централізації коштів та основні її методи; а інші акцентують увагу лише на суб'єктах економічних відносин щодо формування доходів бюджету, не окреслюючи мети формування бюджетного фонду.

На нашу думку, визначення сутності поняття "доходи бюджету" має включати такі складові:

- перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту;

- мету формування дохідної частини бюджету - для виконання державою (місцевим самоврядуванням) своїх функцій;

- законодавчу врегульованість процесу формування доходів бюджету.

Отже, доходи бюджету - це частина фінансових ресурсів, що створюються в процесі перерозподілу валового внутрішнього продукту й зосереджуються в бюджеті на основі правових норм для виконання державою (місцевим самоврядуванням) своїх функцій 1. Доходи бюджету можна класифікувати:

I. За рівнями бюджетної системи - доходи, які повністю зараховуються до державного бюджету; доходи, які повністю зараховуються до місцевих бюджетів, та доходи, які розщеплюються на частини, котрі зараховуються до державного і місцевих бюджетів.

II. За групами, підгрупами та видами відповідно до класифікації доходів бюджету. Доходи бюджету поділяються на такі групи - податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом та офіційні трансферти.

III. За періодичністю зарахування - систематичні та разові доходи.

IV. За змістом - доходи загального фонду бюджету та доходи спеціального фонду бюджету.

V. За призначенням територіального формування - власні доходи, закріплені доходи бюджетів та регулювальні доходи бюджетів.

VI. За методами формування бюджету доходи бувають від прямого вилучення доходів з державного сектору економіки; від державних угідь, майна і послуг; від перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб за допомогою податків.

VII. За джерелами формування - зовнішні і внутрішні. Формування зовнішніх доходів бюджету відбувається за рахунок надходжень від міжнародного перерозподілу фінансових ресурсів, а внутрішніх - від перерозподілу фінансових ресурсів у межах держави.

VIII. За обставинами надходження в бюджет - звичайні і надзвичайні доходи.

Надходженнями до бюджету є доходи бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від державних (місцевих) запозичень, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів. Джерелами фінансування бюджетного дефіциту є кошти, що надходять лише в тимчасове користування на поворотній основі - державні позики. Сюди також належить використання грошової емісії.

Мобілізація доходів бюджету може проводитись на податковій і неподатковій основі. Податковий спосіб передбачає перерозподіл доходів юридичних і фізичних осіб на користь держави, що регламентується податковим законодавством. Неподаткові доходи формуються від продуктивної діяльності держави та від реалізації її майнових прав. Доходи від продуктивної діяльності надходять від підприємницької діяльності держави (державний сектор економіки) та від надання певних послуг, а доходи від майнових прав - у вигляді доходів від використання державного майна та угідь. Отже, існують три методи формування доходів держави:

- від підприємницької діяльності;

- від державного майна, угідь і послуг;

- податковий.

Доходом держави від підприємницької діяльності є прибуток державних підприємств і організацій, який належить їй на правах власника засобів виробництва. Проте не весь цей прибуток спрямовується в бюджет, адже певна його частина залишається на потреби соціально-економічного розвитку підприємства. Централізація частини прибутку державних підприємств у бюджеті може здійснюватись двома способами. По-перше, прямим вилученням, що було притаманно адміністративній економіці. По-друге, на основі оподаткування цих підприємств на загальних підставах, що характерно для ринкової економіки. Однак при цьому слід враховувати, що подібні платежі державних підприємств до бюджету є податками лише за формою, а не за змістом, бо переходу вартості від одного власника до іншого, по суті, не відбувається. У сучасних умовах доходи від підприємницької діяльності держави не мають відчутного бюджетного значення, оскільки державний сектор має обмежені рамки, а державні підприємства переважно є або малоприбутковими, або функціонують на засадах неприбутковості чи взагалі збиткові, що пов'язано насамперед із соціальним спрямуванням їхньої діяльності.

Отримання доходів у вигляді платежів за використання державного майна та угідь і від надання послуг теж не має відчутного фіскального значення. Таким платежам, на відміну від податків, притаманний еквівалентний характер взаємовідносин їх платників з державою. Доходи від державного майна можуть надходити на постійній основі - орендна плата чи разово - доходи від приватизації державного майна. Доходи від державних угідь можуть формуватись у два способи. По-перше, від передання відповідних угідь чи родовищ корисних копалин під концесію. По-друге, у вигляді плати за використання природних ресурсів. В Україні встановлена плата за спеціальне використання лісових і водних ресурсів та за видобування з надр корисних копалин (при цьому слід зазначити, що віднесення їх згідно з діючою бюджетною класифікацією до податкових доходів необгрунтоване, оскільки це еквівалентні взаємовідносини їх платників з державою). Доходи від державних послуг надходять у формі державного мита за вчинення нотаріальних дій, видачу різноманітних документів, патентів, ліцензій тощо.

Окрім розглянутих вище доходів від підприємницької діяльності держави та від державних майна, угідь і послуг є особлива група надходжень, які можна визначити як супутні доходи бюджету. Це різноманітні штрафні санкції та адміністративні стягнення. Вони є не тільки доходами бюджету, а й засобами фінансового впливу на порушників законодавства. Надходження їх до бюджету пов'язане з тим, що при встановленні відповідних санкцій держава визначає їх спрямування в бюджет (окремі види штрафних платежів можуть надходити в інші фонди чи окремим суб'єктам).

Податковий метод формування доходів бюджету, на відміну від неподаткового, має такі характерні риси, як примусовість, безеквівалентність, законодавчо регламентований порядок справляння податків, однаковий підхід до всіх платників.

Розвиток категорії "податок" в історичному аспекті свідчить, що разом із розвитком ринкових форм відносин між відокремленими суб' єктами господарювання формування державних доходів набирало дедалі більш примусового характеру. І це було об'єктивним явищем, оскільки в процесі історичного розвитку держава, яка раніше була чи не найбільшим власником і тому могла формувати свої доходи непримусовим шляхом, поступово передаючи право власності приватним особам, що сприяло розвитку ринкових відносин. При цьому держава здобувала право виконання функцій, пов'язаних з управлінням відокремленої від неї власності. Тобто внаслідок відокремлення держави-функції від держави-власності з'явився такий економічний феномен, як податок.

Поряд із примусовим характером важливою ознакою податку називають його безеквівалентність. Слід зазначити, що безеквівалентність в економічних відносинах, пов'язаних зі сплатою податку, полягає в тому, що кожний платник у момент сплати податку не отримує відповідного товару або послуги. З погляду суспільства в цілому безеквівалентність податкових відносин є дещо умовною, оскільки в цьому разі значну частину коштів, які держава отримує через податки, вона витрачає на суспільні потреби. У ширшому розумінні безеквівалентність можна визначити як односторонній напрям фінансових потоків у формі податків, пов'язаних із перерозподілом вартості ВВП від фізичних та юридичних осіб на користь держави.

Законодавча регламентація податкових відносин є результатом розвитку демократичних засад у державному управлінні. Вона дає змогу суспільству, а отже платникам, контролювати встановлення нових і зміну існуючих податків.

Однаковий підхід до всіх платників податків, на відміну від диференційованого при прямому вилученні доходів державою, зумовлений законодавчим регламентуванням справляння податків, установленням однакових ставок оподаткування, наданням пільг не стільки окремим суб'єктам оподаткування, скільки визначеним пріоритетним напрямам діяльності.

У системі доходів бюджету особливу роль відіграють офіційні трансферти. Їх можна розділити на дві групи: внутрішні й зовнішні. Внутрішні, або бюджетні, трансферти відображають перерозподіл коштів між окремими ланками бюджетної системи. Будучи доходами одного бюджету, вони одночасно є видатками іншого, а тому з позицій бюджету держави в цілому не є доходами. Зовнішні трансферти, наприклад гранти та дарування від юридичних і фізичних осіб даної країни чи з-за кордону, є реальними доходами. Однак це доходи разового і випадкового характеру, які не відіграють відчутної ролі.

Вихідними принципами формування доходів бюджету є фіскальна й економічна ефективність та соціальна справедливість.

Принцип фіскальної ефективності передбачає достатність доходів, мінімізацію витрат на збирання доходів і запобігання ухиленню від сплати платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) системи доходів бюджету, рівномірний розподіл доходів між адміністративно-територіальними одиницями.

Оскільки доходи потрібні державі для виконання відповідних функцій, то система доходів бюджету має забезпечувати відповідний обсяг надходжень. Звідси обсяг доходів, потрібний державі, визначається на основі обсягу її видатків.

Мінімізація витрат на мобілізацію доходів зумовлена тим, що податки справляються зовсім не для того, аби їх повністю використати на відшкодування витрат, пов'язаних зі справлянням цих податків. Отже, максимальне зменшення витрат на систему, яка забезпечує своєчасне і повне надходження доходів, є одним із необхідних елементів фіскальної ефективності системи доходів бюджету. Саме через це більшість країн звільняє від оподаткування чимало невеликих платників податку, оскільки надходження від цих груп платників можуть іноді бути меншими, ніж витрати держави на справляння з них податків.

Запобігти ухиленню від сплати податків можна, по-перше, через створення такої податкової системи, яка надто високим рівнем оподаткування не спонукала б до несплати податків; подруге, через налагодження ефективної системи контролю за правильністю та своєчасністю сплати податків платниками. Слід підкреслити, що для мінімізації ухилень від сплати податків необхідно поєднувати обидва названі методи, бо за високого рівня оподаткування навіть значне збільшення адміністративної системи контролю за сплатою податків не забезпечує їх задовільного справляння, тоді як видатки на утримання цієї системи відчутно зростають.

Коефіцієнт еластичності системи доходів бюджету показує, як змінюється обсяг надходжень до бюджету залежно від зміни обсягу валового внутрішнього продукту (або якогось іншого макроекономічного показника). Якщо коефіцієнт еластичності вищий за одиницю, то система доходів є еластичною, тобто зміни в обсязі надходжень до бюджету відбуваються вищими темпами, ніж зміни в обсязі валового внутрішнього продукту. За нееластичної системи доходів (коефіцієнт нижчий за одиницю) зміна в обсязі валового внутрішнього продукту не впливає на зміну в обсязі доходів держави або це відбувається набагато повільніше.

Еластичність доходів бюджету залежить від двох чинників: еластичності кожного податку, який входить до системи оподаткування, і питомої ваги цього податку в загальному обсязі надходжень. Форма залежності є прямою: у разі збільшення першого і другого чинників збільшується й еластичність системи в цілому. У свою чергу, еластичність кожного податку залежить від еластичності об'єкта оподаткування відносно ВВП і методу визначення податкових ставок. Так, ставки, які визначаються в абсолютному виразі, ведуть до зменшення показника еластичності відповідного податку, пропорційні ставки збільшують еластичність, а максимальний вплив на збільшення показника еластичності справляють ставки з високим рівнем прогресії. Система доходів з показником еластичності, близьким до одиниці, відповідає як інтересам бюджету (бо забезпечує автоматичне збільшення доходів в умовах економічного піднесення), так і інтересам платників (оскільки в період кризи з падінням промислового виробництва автоматично зменшуються й вимоги щодо сплати податків, що не веде до збільшення податкового тягаря в не найкращий для виробників період).

Рівномірність розподілу доходів між адміністративно-територіальними одиницями потрібна для забезпечення автономності кожного бюджету, який входить до бюджетної системи. Адже якщо та чи інша адміністративно-територіальна одиниця не матиме достатнього обсягу доходів від власних джерел, то збільшуватиметься її залежність від інших суб' єктів бюджетної системи, бо необхідно буде отримувати додаткові доходи у вигляді дотацій або субвенцій з бюджетів іншого рівня.

Принцип економічної ефективності в процесі формування доходів бюджету трактується неоднозначно. Податкові відносини виникають на стадії перерозподілу національного продукту, і через податкову політику держава втручається в розподільні відносини. Отже, податкова політика так чи інакше впливає на економічні процеси незалежно від волі держави. Оскільки головним завданням політики державних доходів є забезпечення достатнього обсягу надходжень до бюджету, то вплив податкової політики на процеси відтворення має похідне значення. Доти, доки доходи, які акумулювала держава, не мали значної питомої ваги в обсязі валового внутрішнього продукту, вплив податкової політики на відтворювальний процес був незначним і не привертав уваги політиків і економістів. Однак із подальшим зростанням частки податків в обсязі ВВП виникає потреба стягувати необхідні кошти найраціональнішим способом, тобто мінімізуючи негативні наслідки для розвитку економіки. Далі дискусії щодо мінімізації негативних наслідків оподаткування переросли в дискусії про те, чи повинна держава використовувати податкову політику як активний регулятор відтворювальних процесів (тобто для досягнення інших цілей, крім фіскальних). Обговорення цієї проблеми продовжується й нині.

Прямі й непрямі податки мають різні механізми впливу на процеси відтворення. Прямі податки впливають на економічний розвиток через механізм зменшення частини прибутку або доходу, який залишається в розпорядженні платника. При цьому відбувається зменшення попиту як споживчого, так і інвестиційного. З позицій макроекономіки значення має загальний обсяг цього зменшення. Якщо ж звернути увагу на мікроекономічні процеси щодо впливу податків на зацікавленість учасників відтворювального процесу, то визначальне значення має розподіл податкового тягаря між платниками. Найбільший вплив здійснює податкова система з нерівномірним і високим рівнем податкового вилучення.

Непрямі податки прямо впливають на процеси ціноутворення. Рівень цього впливу пов'язаний з відносною величиною податку в ціні товару, а також із рівномірністю його розподілу за товарами різних видів. Найбільший інфляційний потенціал мають універсальні непрямі податки, які охоплюють широке коло товарів, робіт і послуг. Рівномірне включення податків у ціну всіх товарів має макроекономічний ефект, оскільки однаковою мірою зменшує попит на всі групи товарів. Водночас нерівномірність оподаткування непрямими податками створює можливість впливати на пріоритети споживачів у виборі тих чи інших товарів (мікроекономічний ефект).

З погляду проблеми соціальної справедливості платниками податків мають бути всі члени суспільства, які отримують доходи. Прямі і непрямі податки у вирішенні цієї проблеми мають різне значення. Традиційно непрямі податки вважаються регресивними в соціальному плані, тому що в сім'ях з невисокими доходами основна частина останніх витрачається на купівлю товарів першої необхідності - продукти харчування, одяг тощо, які, у свою чергу, є основними об'єктами оподаткування. У кінцевому підсумку ці сім'ї зі свого доходу сплачують відносно більшу частину податків, ніж сім' ї з середніми і високими доходами. Справляння за високими ставками непрямих податків на предмети не першої необхідності, споживачами яких є сім' ї з досить високим рівнем доходів, дещо пом'якшує проблему соціальної справедливості, але не вирішує її.

Переваги прямих податків у розв'язанні проблем соціальної справедливості пояснюються тим, що рівень оподаткування в цьому разі безпосередньо пов'язаний з доходами, які отримують фізичні та юридичні особи. Суперечки точаться навколо питань необхідності прогресивного оподаткування високих доходів. З погляду соціальної справедливості особи, які мають високий рівень доходів, можуть і повинні сплачувати до бюджету відносно більшу частину доходів, при цьому відбувається перерозподіл коштів між населенням. З цих позицій ми підтримуємо введення в Україні податку на розкіш і прогресивної шкали оподаткування податку на доходи фізичних осіб. Проте при цьому також треба мати на увазі, що за досить високої прогресії в оподаткуванні виникають негативні наслідки, такі як втрата платниками стимулів до більш інтенсивної праці, інвестування і намагання ухилитися від сплати податків.

Формування доходів бюджету може відбуватися за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. До внутрішніх відносять валовий внутрішній продукт і національне багатство, які вироблені на території даної країни, до зовнішніх - ВВП (а іноді й національне багатство) інших країн, який надходить у вигляді державних позик або репараційних платежів тощо. Зовнішні джерела формування доходів бюджету характеризують міжнародний перерозподіл фінансових ресурсів і можуть формуватись на основі таких методів: 1) прямий перерозподіл (наприклад, репарація); 2) міжнародний кредит; 3) оподаткування експортно-імпортної діяльності; 4) валютне регулювання - відхилення встановленого курсу валют від реального їх співвідношення; 5) ціновий механізм - у світі склався певний масштаб цін, який призводить до міжнародного перерозподілу ресурсів.

Одним з основних макроекономічних показників, які характеризують результати економічного розвитку тієї чи іншої країни, є валовий внутрішній продукт. Він відображає вартісний обсяг кінцевої продукції (виключаючи повторний рахунок вартості сировини, палива тощо, спожитих на різних стадіях у процесі виробництва), виробленої на території даної країни за один рік. Основними елементами ВВП є: прибуток, заробітна плата, амортизаційні відрахування, непрямі податки. Якщо обсяг валового внутрішнього продукту зменшити на суму амортизаційних відрахувань і непрямих податків, отримаємо ще один макроекономічний показник - національний дохід. Національний дохід - це знову створена вартість, тобто дохід, який одержано в результаті використання факторів виробництва в процесі створення поточного обсягу валового внутрішнього продукту. Складовими національного доходу є прибуток і заробітна плата, за рахунок яких, як правило, і відбувається формування дохідної частини бюджету.

Національне багатство країни - результат праці як теперішнього, так і попередніх поколінь у сфері матеріального виробництва. Якщо валовий внутрішній продукт і національний дохід характеризують результати виробництва за певний період, то національне багатство показує нагромаджену вартість на певну дату. Національне багатство країни держава використовує як джерело доходів в основному тільки за надзвичайних обставин. У виняткових випадках (війна, стихійне лихо, глибока економічна і фінансова криза тощо) формування дохідної частини бюджету може відбуватися за рахунок частини національного багатства країни, наприклад через продаж золотого запасу або основних виробничих фондів даної країни тощо.

Держава в країнах із розвинутою ринковою економікою звичайно користується внутрішніми грошовими джерелами і до залучення зовнішніх вдається у відносно обмежених масштабах. Так, у 60-90-х роках XX ст. бюджетні доходи таких країн майже цілком формувалися з внутрішніх джерел. Ситуація змінюється під час воєн. Зовнішні джерела відіграли велику роль у фінансуванні воєнних видатків під час Другої світової війни. Із загального обсягу ресурсів, що були використані Німеччиною та Японією за роки Другої світової війни, третина припадала на зовнішні джерела, вилучені як у грошовій, так і в натуральній формі. Німеччина щорічно грабувала окуповані нею країни на суму, що перевищувала половину її національного доходу. У Великій Британії 37 % воєнних видатків покривалися зовнішніми матеріальними ресурсами. Значна частина цих ресурсів була одержана зі США і Канади у формі ленд-лізу, а також надходила з колоніальних та залежних країн.

Під час тривалих воєн, які виснажують матеріальні ресурси, держава використовує для покриття видатків і національне багатство. В історії фінансів є достатньо прикладів розпродажу частини національного багатства з метою покриття витрат. Економісти називають такий спосіб "проїданням" національного багатства. Так, скорочення національного багатства Великої Британії в роки Другої світової війни пояснюється не тільки діями німецької авіації, а й тим, що частину його було використано для покриття воєнних видатків. У населення було вилучено іноземні акції та облігації, доларова виручка, одержана за них, використовувалася на закупівлю військового спорядження. З цією ж метою було використано й найважливішу частину національного багатства - золотий запас Великої Британії. На початку Другої світової війни він становив 2690 млн дол. і майже цілком був витрачений на оплату воєнних закупівель у США.

Частка перерозподілу ВВП через доходи бюджету дає змогу робити висновок про ступінь його централізації. У країнах із розвинутою ринковою економікою бюджетні доходи становлять значну частину валового внутрішнього продукту і справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють по країнах ОЕСР від 30 до 44 % ВВП. Бюджетні доходи, обчислені відносно валового внутрішнього продукту, показують не лише відносини перерозподілу, а й місце держави в процесі відтворення. Частина вартості, вилучена за допомогою державних закупівель і капіталовкладень, повертається в процес виробництва. У цілому частина ВВП, що переміщується з державних фінансових фондів безпосередньо у виробництво, досить значна. Друга частина вартості, вилученої державою, витрачається на цілі, які хоч і не пов'язані з виробництвом, але справляють на нього суттєвий вплив.

Бюджетні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави становить дохід, для широких верств населення є видатком. Бюджетні доходи на 77-92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи (переважно доходи від державних підприємств та майна) становлять від 5 до 18 % і державний кредит - від 0,5 до 5 % їх загального обсягу. Отже, головні фінансові форми одержавлення частини вартості валового внутрішнього продукту в грошовій формі серед внутрішніх джерел доходів - це податки, державний кредит та емісійний дохід.

Основою формування доходів бюджету є податки, оскільки вони забезпечують переважну частину надходжень. Податки - це економічні відносини, які виникають між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави і найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Усе, що пов'язано зі споживанням держави, закладено в податках.

Податки завжди були найбільш відомою і зрозумілою фінансовою категорією для широких верств населення. Мешканці провінцій стародавнього Риму могли нічого не знати про римську казну - фіск, але вони добре знали, що таке податки. Французький селянин XV-XVII ст. мав дуже нечітке уявлення про видатки на утримання королівського двору з його розкішшю, балами, полюванням, але він відчував тягар королівських податків. Американський або англійський робітник може не розбиратися в складній системі державного кредиту, але він знає, що кожна щотижнева заробітна плата значно скорочується після сплати прямих податків, а ціни на товари масового вжитку зростають унаслідок підвищення непрямих податків.

Податки виникли дуже давно. Це найдавніша з фінансових категорій. Перші згадки про податки належать до четвертого тисячоліття до нашої ери. Єгипетські папіруси розповідають нам про тяжкі податки, які справлялися безпосередньо в натуральній формі на користь фараонів. З розвитком форм власності та з появою загального еквівалента - грошей податки справляються не лише в натурі, а й у грошах.

Яких тільки податків не знало людство! Податки на вікна і на мило, на собак і на фаетони, на землю і на "душу" населення, на автомобілі й на телевізори, на заробітну плату і спадщину. Така різноманітність їх пояснюється історичними, фінансовими, економічними та політичними причинами. Податки викликали бунти та повстання трудящих, вони були однією з причин буржуазних революцій.

Надзвичайно важливими є питання податкової діяльності держави, місця та ролі податків у системі ринкових відносин. Так звана податкова революція XX ст. привела до створення дуже гнучкої і всеохопної системи податків. Втручання держави в розширене відтворення, посилення її впливу на виробництво, розподіл, обмін і споживання валового національного продукту - не випадкове явище, а об'єктивна й закономірна тенденція, яка веде до поглиблення перерозподільних процесів, на базі яких відбувається регулювання ринкових відносин. Цей процес тісно пов'язаний з податками, які відіграють дедалі важливішу роль у ринковій економіці. Істотно зростає їх значення як інструменту втручання у відтворення валового національного продукту, регулювання економічних процесів. Податки набувають розвитку як вшир, так і вглиб, абсолютно і відносно, а темпи їх зростання значно випереджають темпи зростання національного доходу. Досить сказати, що нині в провідних країнах світу за допомогою податків акумулюється більш ніж половина національного доходу, тоді як на початку XX ст. - до 10 %.

Зростання податків привело до їх певних якісних змін. Розширилася сфера функціонування податків, зросло їх значення в перерозподілі національного доходу, вони стали важливим способом впливу на процес відтворення, інструментом регулювання економіки. Податки справляють значний вплив на формування національного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого апарату. За допомогою податків держава регулює темпи економічного зростання, механізм циклічного розвитку ринкової економіки, процеси виробництва та обміну, формування структури і пропорцій національного виробництва. Одержавлена через податки частина національного доходу фактично стала фінансовою основою системи регулювання ринкових відносин, а податкові питання набули дуже складного політико-економічного й соціального змісту. Зростання державної власності на національний дохід і перетворення податків в умовах розвинутої ринкової економіки в дуже вагомий фактор впливу на економічне й політичне життя зробили їх об'єктом надзвичайно гострої боротьби в суспільстві. І це зрозуміло, адже податки безпосередньо пов'язані з діалектично суперечливим характером розвитку і взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин, з інтересами всіх суб'єктів фінансових відносин - держави, господарських одиниць і кожної окремої людини 1.

Сучасна держава вилучає через податки у своє розпорядження значну частку ВВП. Ця величина показує не тільки кількісну визначеність податків як фінансової категорії, а й їхню роль у ринковій економіці. Частка податків у ВВП змінюється під впливом багатьох взаємопов'язаних факторів економічного, політичного і соціального характеру. У динаміці частки податків у ВВП відбивається нерівномірність економічного розвитку країн. На неї впливають також процеси, внутрішньо притаманні розвитку податків як фінансової категорії. Водночас для всіх країн характерна одна й та сама тенденція: зростання частки податків у ВВП. Вона відображає не тільки зростання абсолютних і відносних податкових показників, а й досить високі середні темпи економічного розвитку. Темпи економічного зростання останнім часом знизилися, що привело до певного спаду темпів приросту частки податків у ВВП, а в деяких країнах і до її зниження. Темпи приросту частки податків у ВВП вищі у тих країнах, які відстають за головними економічними показниками і поступаються суперникам у конкурентній боротьбі за світові ринки. Цілеспрямована податкова політика сприяє змінам в економічній структурі, розвитку науково-технічного прогресу.

Зміни динаміки частки податків у ВВП певною мірою відображають суперництво окремих груп країн у світовому господарстві, а також різноманітні форми державного втручання в економіку. У країнах Європейського Союзу розглядуваний показник вищий, ніж у їхніх суперників - США і Японії. Централізація значних фінансових ресурсів у державній скарбниці дала країнам Західної Європи змогу протягом 50-60-х років і першої половини 70-х років ХХ ст. підвищити частку нагромаджень у національному доході, збільшити обсяг валових капітальних вкладень (чималою мірою за рахунок державних) і здійснити в такий спосіб оновлення капіталу в промисловості. Державні заходи, що фінансувалися за рахунок податкових надходжень, дали можливість підвищити темпи економічного зростання, поліпшити конкурентні позиції на світових ринках.

Іншої податкової політики дотримувалась у ці роки Японія, її промисловий зліт і прорив на світові ринки забезпечувалися пільговими державними кредитами, відносно низьким рівнем податків на прибуток, різноманітними податковими пільгами для заохочування самофінансування в компаніях, діяльність яких орієнтована на зовнішній ринок. За часткою податків у ВВП Японія постійно посідає одне з останніх місць серед країн з розвинутою ринковою економікою. З початку 70-х років у Японії простежується тенденція зростання частки податків у ВВП, що пов' язано переважно зі зниженням темпів економічного зростання.

Найшвидшими темпами збільшувалася відносна частка податків у малих країнах Західної Європи. Це свідчить про те, що корпорації в конкурентній боротьбі змушені більшою мірою вдаватися до державного втручання. Зростання частки податків у ВВП цих країн пов'язане також із розвитком соціальної політики, що стала важливим напрямом державного регулювання.

Структурні зрушення, що відбуваються в економіці розвинутих країн, значною мірою зумовили зміни в їхній податковій структурі й податковій політиці. В усіх країнах з розвинутою ринковою економікою швидкими темпами як у ВВП, так і в загальній сумі податкових надходжень зростають прямі податки, насамперед податок з доходів фізичних осіб, за одночасного значного зниження темпів зростання податку з прибутку корпорацій. У результаті, незважаючи на значні прибутки монополій, податок з корпорацій займає досить скромне місце в податкових системах.

Одним із важливих зрушень у податковій структурі країн з розвинутими ринковими відносинами є зниження відносної частки непрямих податків. Зменшується середній показник питомої ваги універсального і специфічних акцизів по всіх країнах ОЕСР. У структурі акцизів скорочується питома вага акцизів на окремі товари широкого вжитку й зростає частка універсального акцизу. Проте слід зазначити і контртенденцію: в ряді країн фіскальна політика держави спрямована на розширення непрямого оподаткування, підвищення частки й ролі непрямих податків у податкових системах. У переважній більшості країн запроваджений універсальний акциз на кшталт податку на додану вартість. Слід особливо підкреслити, що найшвидшими темпами в податкових системах зростають внески (податки) на соціальне страхування. За нашими підрахунками, у середньому їх частка збільшилася в податкових системах з 14 % у 1955 р. до майже 30 % зараз, що відображає розвиток соціальної інфраструктури, яка стала важливою передумовою розширеного відтворення, ефективного функціонування всієї системи ринкової економіки.

В останні 30 років у країнах з розвинутою ринковою економікою пройшла хвиля широкомасштабних і багатоетапних податкових реформ, спрямованих на зниження загального рівня податків і зміну їх структури. Головна мета реформ - створення податкової структури, заснованої на достатності нагромаджень і заощаджень для економічного зростання. Реформи відображають подальшу інтенсифікацію структурної перебудови ринкової економіки, зрушення в структурних характеристиках розширеного відтворення, у співвідношенні між прибутком і заробітною платою, нагромадженням і споживанням, інвестиціями і заощадженнями, капіталовкладеннями, продуктивністю праці і зайнятістю, номінальною і реальною заробітною платою; перехід від екстенсивного до інтенсивного розвитку. Головні заходи зосереджені на прибутковому податку і податку з корпорацій, абсолютний і відносний рівень яких, на думку західних економістів, зайшов у суперечність із пріоритетними завданнями економічного розвитку в умовах науково-технічної революції, зростанням інвестицій, упровадженням найновіших техніки і технологій.

У ході реформ значно скорочені ставки особистого прибуткового податку, податків на прибуток і доходи різних верств населення. Подібна тенденція простежується і щодо податку з корпорацій, ставки якого також значно знижені. Західні економісти звертають увагу на стримувальні фактори проведення податкових реформ, конфлікт між ефективністю і справедливістю в оподаткуванні, на використання "податкових видатків", що набуло значного поширення, вказується також на політичні й практичні труднощі, пов'язані з проведенням реформ.

Держава залучає фінансові ресурси також кредитним методом. Державний кредит - це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами - фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами і міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. Застосовуючи ж кредитний метод, держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, втілену в позичковому капіталі. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. Державний кредит - одна із форм руху позичкового капіталу, передусім тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб, на добровільній основі зі сплатою встановленого процента, для здійснення бюджетних видатків на умовах державної гарантії повернення позичених коштів. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а в ролі кредиторів - банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобов'язання або так звані облігації. Облігація - це цінний папір, боргове свідоцтво держави, згідно з яким його власник має право одержати суму боргу та проценти. Облігації позик, що містяться в портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час продати облігації й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом. Надання державі кредиту з боку юридичних і фізичних осіб здійснюється через купівлю останніми облігацій державних позик та інших цінних паперів, котрі випускає держава. Кредитні відносини функціонують як усередині країни, так і на міждержавному рівні.

Державний кредит в основній його формі - формі державних позик - є антиципацією податків, тобто авансовим вилученням податків. Функціонування державних позик було б неможливим без податків. Податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за первісною сумою боргу і виплатити проценти за користування позикою. У свою чергу, державні позики справляють зворотний вплив на зростання податків. З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається нагромадження позичкового капіталу, тобто капіталу, позиченого за процент, що дає можливість державі в дедалі більших розмірах позичати гроші на певний строк. При розміщенні державних позик відбувається купівля позичкового капіталу як товару. Власники позичкового капіталу одержують від держави плату у вигляді процента, який є часткою позичкового капіталу в національному доході.

Ринкові відносини, пов'язані з випуском державних цінних паперів, мають фетишистську форму. За своєю економічною суттю облігації державних позик - фіктивний капітал, тобто ілюзорний, реально не існуючий, але такий, що в умовах ринкових відносин дає прибуток так само, як і реальний капітал. Урядові цінні папери являють собою особливу категорію фіктивного капіталу, що відрізняє їх від інших цінних паперів. Акції, випущені приватними компаніями, є дублікатами реально існуючого капіталу або своєрідними юридичними титулами на виробництво в майбутньому. На відміну від акцій державні облігації не репрезентують капіталу, спрямованого на виробництво. Вартість у вигляді процента утворюється без опосередкування процесом виробництва. Прибуток, одержаний кредиторами держави у вигляді процентів від державних облігацій, так само, як процентів від позик приватним особам, не має ніяких слідів свого походження. Державна облігація дає право її власникові на певну частину державних доходів. Таким чином, фетишистська форма капіталу доходить до свого завершення, капітал державного кредитора збільшив свою вартість незалежно від процесу відтворення.

Аналіз історичного розвитку державного кредиту показує, що однією з причин зростання державних позик були воєнні видатки. Наприклад, державні борги Англії починаючи з періоду первісного нагромадження капіталу і до XX ст. виникли виключно під впливом війни. Не були винятком щодо цього й інші країни. Особливо інтенсивно використовуються державні позики у XX ст. з його світовими й регіональними війнами та збройними конфліктами. Це значною мірою свідчить про непродуктивний характер державних позик. Такі позики потенційно скорочують сферу прикладання продуктивного капіталу, а отже й можливості одержання позики промисловим або торговельним підприємцем. З одного боку, вони зменшують ринок позичкового капіталу для підприємництва, з другого - загострюють проблему реалізації, оскільки зростання державного боргу має своєю економічною основою збільшення податків, що скорочує платоспроможний попит населення.

З розвитком продуктивних сил, ринкових відносин, розширенням економічних функцій держави роль і характер державних позик дещо змінюються. Значна їх частина, як і раніше, пов'язана з непродуктивними витратами. Одержані грошові кошти використовуються як платіжний засіб. Водночас держава починає досить активно використовувати позики як один із засобів регулювання економічного розвитку. Програми розвитку, що включають державні інвестиції, субсидування окремих галузей економіки й експорту товарів та інші заходи, фінансуються здебільшого випуском позик. Їх роль підвищується у зв'язку з тим, що регулювання економіки передбачає досить широке коло податкових пільг великим компаніям. Унаслідок такого державного втручання та інших факторів зростання податкових доходів відстає від зростання видатків і для збалансування бюджету держава випускає нові позики. Вона випускає також позики для здійснення інвестицій у державні і змішані підприємства, виступаючи на ринку позичкових капіталів як промисловий підприємець, що мобілізує фінансові кошти для продуктивного використання. У цьому разі держава залучає капітал для розширення виробництва, тобто позичена нею сума перетворюється на самозростаючу вартість, а державний кредит сприяє зростанню валового внутрішнього продукту. Тут наявне залучення капіталу для розширеного відтворення, грошова форма позики перетворюється на вартість, яка себе зберігає. При непродуктивній спрямованості позик держава використовує одержані гроші як платіжний засіб, а при продуктивному використанні вони застосовуються як капітал.

У сучасних умовах на ринку позичкових капіталів зростає роль держави, яка перетворилася на великого і постійного позичальника грошових коштів. Вона купує позичковий капітал як товар і використовує його двояко: по-перше, як платіжний засіб для сплати поточних видатків, по-друге, як капітал для здійснення інвестицій. Чим вища частка позичкових коштів, що перетворюються на платіжний засіб, тим більший вплив державного боргу на грошовий обіг. Державна заборгованість зростає як в абсолютних, так і відносних показниках. Зростаюча державна заборгованість, у свою чергу, посилює дефіцитність бюджету, бо збільшуються виплати процентів кредиторам держави. Розширення діяльності держави на позичковому ринку ускладнює проблему капіталізації доходів і впливає на рух позичкового процента, на його зростання.

Таким чином, фінансування дефіциту бюджету може здійснюватись за рахунок грошової емісії та державного внутрішнього і зовнішнього запозичення. Так, використання грошової емісії як джерела покриття бюджетного дефіциту в більшості країн світу, в тому числі й в Україні, офіційно заборонено. Використання ж державних позик вимагає надійної системи управління державним боргом і певного його обмеження. Запозичення коштів державою у фізичних і юридичних осіб-резидентів, урядів інших країн чи міжнародних фінансових організацій відбувається у формі випуску державних позик чи отримання кредитів. Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок позичених коштів не має таких інфляційних наслідків, як грошова емісія, оскільки при цьому не відбувається зростання грошової маси: на державні потреби витрачаються тимчасово вільні кошти. Однак із досягненням державними позиками значного обсягу вони також можуть впливати на інфляційний процес.

Грошова емісія як метод фінансування бюджетного дефіциту застосовується, як правило, в умовах фінансових потрясінь, криз, загострення соціально-економічних проблем і війн.

Емісійний дохід являє собою грошові відносини між державою і фізичними та юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їх подальшого знецінення і скорочення реальних доходів населення. Економічною основою емісійного доходу є доходи широких верств населення. У XVШ-XIX ст. держава для покриття бюджетного дефіциту часто вдавалася до емісії паперових грошових знаків, нерозмінних на золото. Різниця між номінальною сумою випущених паперових грошей і вартістю витрат на їх випуск становила емісійний дохід держави. Паперові гроші звичайно випускалися державною скарбницею. У сучасних умовах держава одержує емісійний дохід у замаскованій формі. Облігації державних позик розміщують в емісійних і комерційних банках. Це призводить до того, що випуск банкнот відбувається під забезпечення не тільки векселів, а й державних цінних паперів. Тому нерозмінні на золото банкноти вводяться в обіг понад потреби товарообороту і сучасна банкнота певною мірою перетворюється на паперові гроші.

На поверхні явищ створюється видимість, нібито емісійний дохід держави не скорочує доходів окремих верств населення. Та насправді надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їх купівельної сили. У результаті відбувається інфляція - переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін, що веде до зниження реальних доходів населення. Значний спад цінності грошей знижує роль цього фінансового ресурсу як доходу державної скарбниці. Таким чином, емісійний дохід - одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.